Пісня дібров

Епілог

У такий гожий літній день, коли турботи забуваються самі собою, хочеться сісти коло залитої сонцем річки, дістати з прохолодної води тельбатого кавуна, вгризтися в солодку червінь, шубовснути у стрімнину, змити цукровий сік, випірнути і розлягтися на гарячому бережку з однією лише думкою: як же лепсько жити!

Ярема осушив глечик узвару і задоволено крекнув.

— Ох, красно дякую! З кухля напився — наново вродився!

З поданого цеберка змив пилюку з обличчя, плюснув на почервонілий карк. Позбавлений упряжі коник хлебтав студену колодязну воду в стайні.

— Пече так, що камені тріскають. Бути дощу, — шляхтич провів вологими долонями по бороді, заплетеній у довгу косу, і глянув на приземкувату споруду. — Максим собі робітню вигадав?

— Іще минулого року, — кивнула Ліна. — Як повернеться, все тобі покаже. Пишається тою майстернею, наче власним дитятком.

Запросила до прохолодного ґанку, повитого виноградною лозою, де вони сховалися від сонця в тіні лапатого листя.

— Ти справді не голодний? — перепитала відьма.

— Вмаламурив холодника у корчмі, — Ярема задоволено ляснув себе по спітнілому череву. — Ще й книшиків згори додав! А Максим у справах подався?

— За деревом поїхав.

— По такому пеклу? — здивувався Яровий. — За дровами на купальску ватру?

— Та куди нам, — відмахнулася Ліна. — Купала — свято молодих. Я хіба перед світанком до річки сходжу, трав позбираю. У мене з цією ніччю власні рахунки...

Ярема ляснув по новенькій лаві, прикрашеній тонким різьбленням у вигляді виноградної лози.

— Максимова робота?

— Авжеж.

— Файно зроблено! Стоїть надійно, сидіти зручно, — він провів пальцем по брунатному орнаменту: — Та й око милує!

— І тесля гарний, і різьбяр умілий. До речі, він тобі подарунок підготував.

— Справді?

— Вирізьбив ведмедя, що на твоєму гербі. Казав, наче обіцяв колись.

— Я вже й забув, — шляхтич почухав скроню. — Оце пам'ять у нього!

— Просто Максим дуже уважний і прискіпливий. Дерево завжди власноруч добирає, — відьма усміхнулася. — Не зіпсував жодної роботи, уявляєш? Ніби відчуває кожну колоду, кожну дошку...

Ярема дістав з-за поясу люльку і кисет, а тоді з авторитетним виглядом передрік:

— Буде з нього майстер на всю країну.

— У селі його знають і поважають, — мовила Ліна гордовито. — До зовнішності вже звикли. Хіба що сміху досі бояться, бо Максим регоче так, наче вовк виє.

До затінку влетів розсерджений ґедзь, закрутився над головою відьми. Ліна клацнула пальцями. Ґедзь перелетів до шляхтича, який узявся набивати люльку. Ліна клацнула знову, вже обіруч. Ґедзь гудів собі далі. Відьма насупилася і щосили ляснула в долоні, прошепотівши на додачу кілька слів.

— Щось мало статися? — спитав Ярема.

— Але не сталося, — відрубала відьма, прошиваючи комаху лютим поглядом.

— О, котисько! — Шляхтич дружньо помахав рукою. — Здоров був!

Хаос позіхнув, потягнувся, окинув зайду неприязним поглядом і мовчки пошкандибав за хату.

— Він лише з Олею ласкавий, — сповістила Ліна. — Решту людства зневажає.

— А де Оля? — Яровий озирнувся по боках. — Понад рік її не бачив.

— Така доросла вже панянка, не впізнаєш, — відьма широко всміхнулася. — Зараз у лісі грається. Вічно щось шукає, досліджує... Хлібом не годуй — дай околицями побігати! Не дівчинка, а дзига. Покличу її невдовзі, сам побачиш.

— Сподіваюся, що гостинець сподобається, — з дорожньої суми, що валялася йому в ногах, Ярема видобув згорток у яскравому папері зі стрічками. — Вполював у столиці.

— Обгортка точно сподобається, Оля таке любить, — схвалила Ліна. — Яким вітром тебе до Києва занесло?

— Вітром пошуків, вітром війни, вітром золота — обирай, який тобі до душі, — Ярема закурив. — Як Орду вигнали, чимало шабель звільнилося — от я й приїхав зібрати кількадесят досвідчених найманців. Навідався до правобережних полків, наостанок заїхав до столиці, а там монумент пам'яті характерників урочисто відкривають — і от я вже стирчу на лаві почесних гостей... Один-єдиний колишній сіроманець, якого вони спромоглися відкопати.

— Біднесенький, — форкнула Ліна. — Під страхом смерті всадили?

— Не брехатиму: цікавість взяла гору. Вирішив, що маю побачити на власні очі, — визнав Ярема. — Посеред площі, де загинув Пилип, — на честь оказії міська рада перейменувала її на площу Сірого Ордену — розбили клумбу. Всередину пересадили характерницького дуба: або з тих щасливців, які оминули сокири хортів, або з тих, що виросли вже після полювання. Раніше на тому місці зяяла вирва після вибуху Темуджинового шатра...

Шляхтич зробив глибоку затяжку, видихнув дим крізь ніздрі.

— Тепер там розкинувся зелений острівець. Довкола виставили сім мармурових вовків, від сніжно-білого до вугільно-чорного: один із двома хвостами, другий повернутий спиною, третій із ножем у пащі, і так далі — по символах куренів. Майстерна робота, нема до чого прискіпатися... Якби не таблички на постаментах під кожним вовком.

— З іменами загиблих?

— З іменами скромних меценатів, що спонсорували пам'ятники, — Яровий нервово смикнув себе за бороду. — Червона Рада, Чорна Рада, Таємна Варта, католицька церква, православна церква, цех чумаків і пан гетьман особисто.

— Від Таємної Варти і православної церкви дивиться дуже цинічно, — зауважила Ліна.

— Як і від мого брата, — від обурення Ярема мало не вдавився димом. — Спочатку за його наказом убивають нашого діда, осавулу куреня військових, а потім він щедро оплачує статую на вшанування куреня військових... Шмат безсовісного лайна!

— Ви з ним не помирилися, — припустила відьма.

— Цього ніколи не станеться, — шляхтич втратив благодушний настрій. — Деякі злочини не можна вибачати! Бздури про всепрощення залиште іншим.

Ліна не відповіла, згадавши про власну матір і старшу сестру.

— До слова про всепрощення: патріарх Симеон урочисто зняв з Ордену анафему, — Ярема відмахнувся від набридливого ґедзя.

— Себто «так званий» патріарх Симеон.

— Я вже позабув, що тобі все відомо, — Ярема кивнув. — Так, від старого патріарха лишилася тільки зовнішність. Те, що сидить у камені, дотримало обіцянки... На чому я зупинився?

— На статуях вовків.

— Так! Таблички добряче спаскудили їхній вигляд. Семеро вовків утворюють таку собі варту довкруж дуба, а замикає коло статуя Мамая від вдячної київської громади, — Яровий випустив кубло диму на ґедзя, і той нарешті полетів геть. — Пристойний ансамбль, я очікував гіршого.

— І що було далі?

— Сиджу, нікого не чіпаю, довкола натовп зібрався, а до мене безперервно підбивають клинці з обох рад. І нащо? Посміхаються запопадливо, белькочуть, мало в ноги не падають. Всіляко вдають, ніби це не я трибуну півтора року тому розвалив.

Ліна розсміялася.

— Читала про цей випадок у газеті.

— Шкандаль вийшов знатний... Дивовижно, що за ту витівку я уникнув покарання.

— Яків постарався?

— Мабуть, — відмахнувся Ярема. — Збагнув, мабуть, що зайва увага до моєї персони завжди битиме по його авторитету, і без того клишоногому, тому дозволив мені зникнути.

— Ваша зустріч, певно, була прохолодною.

— Ми навіть не привіталися. Я лише слухав виступ пана гетьмана, — Яровий відкашлявся, продовжив писклявим голосом: — «Країна завжди пам'ятатиме самовіддану і безстрашну жертовність істинних героїв... Характерники стали незнищенним корінням, з якого виростуть дерева нових поколінь... Вистоять під будь-якими буревіями, проростуть новими гілками, що випнуться в небо, проштрикнуть хмари, піднесуться до самих зірок...» Ось таке лайно ніс упродовж пів години.

Шляхтич смачно сплюнув у пилюку.

— Вуха сохли від того нудотного пафосу. Хотілося встати і заволати: це ж ти, виродку, нас знищив, а тепер скорботу вдаєш!

— Хіба почесним гостям не надають слова?

— Розтрощену трибуну газетярі смакували місяць, — реготнув Ярема. — Тому слова не давали — я мав благословляти дійство мовчазним сидінням, що символізувало композиційну гармонію з рештою скульптур.

— А що ти сказав би?

— Сказав би, що мертві герої зручні. Від них легко відкупитися: постав пам'ятник, вшануй квітами — готово! Мертвий герой мовчить і не дратує. Це живі вічно ставлять запитання, повстають проти кривд, лаються, п'ють, сруть... Вони занадто живі, аби бути героями. Лише в посмерті з них можна зліпити святих, — Ярема гірко всміхнувся. — Мертвий герой — це красива легенда, яку згадують раз на рік.

— Але в промові твого брата є зерня правди, — зауважила Ліна обережно. — На казках про Сірий Орден зростатиме багато дітлахів.

— Нехай ліпше зростають на правді, — перебив Яровий.

— Знаєш, у ніч срібної клямри Северина я була поруч...

— Знаю.

— Спитала його: навіщо ти це зробив? Він відповів — бо хтось мусить.

— Йому було п'ятнадцять, Ліно. Як інакше він міг відповісти? — відсік Ярема. — Ми теж зростали на казках про характерників, але жодна казка не попереджала, що насправді чигатиме на вовчій стежці.

Ліна мала іншу думку, та вирішила не сперечатися. Ярема мовчав, пахкаючи люлькою. Пауза ніяково затягувалася, тож відьма обережно спробувала розворушити розмову:

— Тож слова тобі не дали...

— Я вирішив не псувати моменту, — підхопив Ярема, і крига скресла. — Наступним виступав Матусевич, він склав думу «Про останніх сіроманців» — на мою думку, його найсильніша робота... «Славу труїли, дуби корчували, брехнею і брудом людей напували». З мене поганий співець, той шедевр варто почути наживо. Ридали всі присутні! Крім очільниці Таємної Варти.

— Не знала, що Варту очолила жінка.

— Її кличуть Майя... Колишня коханка Юхима Кривденка, — Ярема задумливо провів долонею по щоці. — Якби в ніч його вбивства ми були менш обережними, то нині мене шукали б усі головорізи гетьманату за суму значно більшу, ніж винагорода за Циклопа.

— Розпач закоханої жінки може обернутися страшною силою, — зазначила Ліна.

Знала по собі.

— І смертельно небезпечною, — погодився шляхтич. — Яків двічі ставив на цю посаду своїх людей, але один загадково сконав, а другий просто відмовився...

— Небезпечна жінка, — мовила відьма з повагою.

— Яків це зметикував, і вирішив із нею дружити. Думаю, вони порозумілися на ґрунті ненависті до характерників. Коли Буханевич представляв нову книгу, «Літопис Сірого Ордену: правда про витоки, звитягу і загибель вовчих лицарів», Майя просто встала і пішла. Думаю, Яків волів би вчинити так само, але мав дотримуватися протоколів.

— Буханевич? — перепитала Ліна. — Постій-но! Книга про характерників від того самого Буханевича?

— Того самого! Твердив, що написав опус маґнум, де немає жодного слова брехні. Підійшов до мене, привселюдно вибачився і подарував примірник, — Ярема порився в дорожній сумі, дістав на світ чималенький том: — Тримай. Я її однаково не читатиму. Принаймні найближчі роки.

Відьма зважила на руках велику книгу з чорною палітуркою. Провела пальцями по тисненню, погортала сторінки, що пахли фарбою, підвела на Ярового тьмяний погляд.

— Тут...

— Так, — кивнув Ярема. — Переважно це — історія життя Чорнововка. Якщо там і справді немає жодного слова брехні, буде гарний подарунок Олі... Років за десять.

— Я обов'язково прочитаю, — сказала відьма. — Дякую.

— На тому я з церемонії втік, — завершив шляхтич. — А на зворотному шляху завітав до дуба Гната...

— Того, що посеред древнього селища?

— Того самого. Русичі проторили дорогу, поставили на в'їзді халупу, збирають у всіх приїжджих мито. Навіть із мене платню вимагали, уявляєш? Я їх від лісовика звільнив, і така вдячність!

— Принаймні вони не полювали на тебе зі сріблом.

— Маєш рацію, — реготнув Ярема. — Селища не впізнати! Набудували гостинних домів, вільних кімнат нема — витріщаки їдуть з усієї країни. На позір здається, що їх більше за мешканців. Сновигають усюди, немов у музеї під відкритим небом... Загалом колишні відлюдники швидко збагнули, як працює заробіток у сучасному світі, і гарно з того користаються.

— Чула, що їх заледве не знищила чума.

— Бо вони оминули всі хвороби, що ними людство перехворіло від часів Володимира, — кивнув Ярема. — Десь половину селища викосило, це правда. Молодий волхв, який не встиг передати свої знання далі, теж загинув.

— Трагічна історія...

— Він прагнув відкритися світу — і заплатив за це життям, — Яровий дістав носовичка, протер спітнілу голову. — Дуб Гната там у пошані, до нього приходять просити чоловічу силу.

— Древні боги незадоволені новим вискочкою?

— Думаю, що натовпи людей з натільними хрестиками лякають їх значно більше.

Шляхтич помовчав.

— Потім до дуба Катрі заїхав. Розчистив трохи стежку, бо заросла...

— Ми з Олею рушимо туди наприкінці літа, — відгукнулася Ліна рівним тоном. — Думаю, що вона готова відвідати могилу батьків.

Ярема зміряв відьму задумливим поглядом.

— Ти — напрочуд сильна жінка, Ліно. Я безмежно поважаю тебе.

— Доля має жорстоке почуття гумору, — відповіла Ліна. — Я тепер не уявляю життя без Олі. Максим її любить, як рідну.

— Певен, що малій добре з вами.

— Мої небоги постійно з нею граються, — Ліна всміхнулася. — Але ти начувайся! Вона стала такою балакущою, аж часом хочеться тікати від її нескінченних розпитувань.

— Я готовий, — Ярема показово поправив очну перев'язь і випнув груди. — Діти — це прекрасно!

— Можу посперечатися, — відказала Ліна. — Але Оля... Вона різниться від інших дітей. Наче та скринька з секретом! Інколи мені здається, ніби вона володіє силою. Не такою, що отримують за угоду — а іншою, вродженою. Поки не збагну, якою саме... Все міркую: чи могло їй передатися від батьків?

— Навряд, — похитав головою шляхтич. — Діти характерників не успадковували набутих угодою здібностей. Не було жодного такого випадку.

— Може, після її народження щось трапилося?

— Після її народження вічно щось траплялося, — кілька секунд Ярема пригадував. — Саме тоді почалося полювання... Я того не пам'ятаю, бо лежав, стікаючи кров'ю, але чув оповідки інших. Це трапилося під час першої сутички з хортами. Катря приїхала з малою на руках, битва була програна... Савка врятував нас криком. Хорти падали з кровотечами з очей і вух, але нікого з нас не зачепило... Вирішили, що через криваву угоду.

— Оля не мала Ґаадового захисту, проте з нею нічого не трапилося?

— Чесно кажучи, ми про це не задумувалися, — зізнався Яровий. — А потім і зовсім позабули.

— Не зважай, — відьма махнула рукою. — То все пустопорожні міркування жіночки, яка потроху втрачає відьомську силу, від чого нудьгує і дратується. Інколи з цим важко змиритися...

— Сильвія казала, що її угода теж втрачає силу, — відгукнувся Ярема. — Здібності щомісяця слабнуть. Думала, ніби то з нею щось трапилося.

— Ні! Це всюди так, — повідомила Ліна. — Брама світів зачиняється. Потойбіччя, що дарувало нам сили, плине геть, тому всі угоди слабшають. Нелюди зникли, духи не відповідають на виклики... Невдовзі не лишиться жодних чаклунів і перевертнів — лише знахарі і шарлатани.

— А босоркані стануть простими людьми?

— Саме так, — Ліна поглянула на порожнє подвір'я. — Хай що там зробив Северин, але він спромігся змінити світ.

Цього разу тиша вже не була ніяковою. Порушило її повернення невгамовного ґедзя.

— От падлюка, — прошипіла Ліна.

Ярема засакав рукав.

— Досі звикаю жити без огляду на місячне ярмо, — він указав на глибокий шрам від ліктя до зап'ястя, зшитий глибокими широкими стібками. — Тричі мало не загинув, а ліва рука дивом досі слухається.

— Ти пробував не лізти смерті в зуби?

— До цього я теж звикаю, — розсміявся шляхтич. — На повню сниться біг із вовками. Думаю, якщо зустріну їх раптом, вони мене оминуть стороною.

Ярема сховав шрам під рукавом.

— Сильвія каже, що на повню спати поруч зі мною неможливо.

— Максим теж неспокійно спить у ці ночі, — погодилася Ліна. — Ти зараз повертаєшся до Сильвії?

— Так. Оце зустріну хлопців під Чернівцями, як домовлено, і звідти рушаємо на війноньку.

— А пані Ярова?

— Був у неї, — відповів Ярема неохоче. — Мамуньо бавиться з онуками. Таки вибачила Якова... А на мені, здається, поставила хрест.

— Це добре чи погано?

— Не беруся судити, — він махнув рукою. — Давай не будемо про мою родину.

— Тоді розкажи, як справи у Князівства. Знаю лише, що повстанці відбили північ...

— А південь міцно окупований османами. Відступати ті не збираються, особливо після того, як поляки і кримці повиганяли їх звідусіль, — Ярема вибив люльку. — Тож цей відгризений шматок боронитимуть до останнього. Імперія не може дозволити собі програш.

— Але Сильвія не здається.

— Її родич зрадив батьківщину і став каймакамом. Наказав стратити полоненого дядька Влада. Тож тепер це не лише війна за рідну землю, а й особиста помста. Сильвія не відступиться, а я... Радо їй допомагатиму, — він усміхнувся. — Війна — це залежність. Я не вмію нічого іншого.

— Коли що, Максим охоче візьме тебе підмайстром, — підморгнула Ліна.

— Красно дякую, — Ярема зареготав і дістав інший кисет. Під несподіваним ударом долоні нахабний ґедзь сконав.

— Ось так, — задоволено сказала відьма. — Ти забагато палиш, пане Яровий.

— Це вже не тютюн, а коноплі — то геть різні речі.

— Дим однаково паскудний.

Ярема з насолодою вдихнув аромат курива.

— Цієї звички позбутися важче, ніж анафеми, — він взявся набивати люльку. — До слова, малу не думала хрестити?

— А ти в куми набиваєшся? — хмикнула відьма.

— Вона й без того моя похресниця.

— Ну то нехай росте і сама обирає собі віру.

— Пощастило тобі, що я порочний галичанин, — шляхтич потрусив указівним пальцем. — При людях такого ніколи не кажи, бо за вила схопляться... О, мало не забув!

Він знову поліз до суми, дістав старий дагеротип і поклав його на «Літопис».

— Теж для Олі. Наша стара світлина... Всього кілька днів після прийому.

Ліна взяла дагеротип.

— Стільки часу минуло, — мовив Ярема. — Дві війни. Втрачене око. Безліч шрамів. Орден, якого не існує. Друзі, яких не повернути.

— Ти, — її голос злегка затремтів. — Ти певен?

— Нехай у малої буде зображення тата. Мені дагеротипу не шкода, бо всі живуть тут, — Яровий гупнув себе кулаком по грудях. — Вони стали легендами! Той, хто спинив навалу Орди. Той, хто вбив найстарішого ворога Сірого Ордену. Той, хто звільнив селище від лісовика. Той, хто знищив прокляття сіроманців. А я... Я лише споглядав, як вони гинуть — один за одним...

Яремів погляд затуманився, люлька випала з руки, просипалася сухим зіллям.

— Досі не збагну: чому загинули вони, а не я? Чому пощастило саме мені?

Він повільно похитав головою.

— Навряд коли зрозумію. Навряд коли змирюся, — він поглянув на усміхнені обличчя юнаків на світлині. — Вони теж хотіли жити... А натомість стали легендами.

Ліна обережно погладила його по шрамованій руці, і сказала:

— Я покличу Олю.

... Дівчинка завмерла на межі лісу, де тінь дерев розсіювала спеку. Поміж стовбурів мерехтів отвір, схожий на кругле віконце з оплавленими краєчками, яке ніби вирізали з тканини світобудови гарячим ножем. Оля сиділа на землі, як на підвіконні, і пильно вглядалася в картину іншого світу, що буяв на відстані простягнутої руки.

Вона звала ці отвори «шпаринками». Шпаринки з'являлися за її бажанням і неабияк допомагали у грі в хованки. Щоправда, кожна прочинена шпаринка відбирала багато сил, після чого хотілося їсти і спати. Дівчинка відчувала, що ніхто більше не вміє такого робити, і тримала своє вміння в секреті — не розповідала навіть Ліні.

Оля не боялася. Вона побувала в іншому світі безліч разів: і вдень, і вночі, і під сонцем, і в дощ — там завжди панував мир і спокій. Всюди росли дерева і трави, зовсім не такі, як удома, але теж свіжі й пахучі. Часом Оля заходила до шпаринки і гуляла, часом, як сьогодні, лише позирала всередину.

Нині там вечоріло. Далеке світило збиралося до сну, і ніч заливала землю чорнилом сутінків. Над високими деревами промайнуло кілька чи то птахів, чи то крилатих створінь. Оля примружила оченята, напружено розглядаючи бузкові парості потойбічного лісу, аж помітила рух у кущах.

— Гей, ти! — гукнула дівчинка. — Я тебе помітила!

Кущі завмерли.

— Агов! Я тебе не ображу! — Оля помахала долонями. — Виходь!

— Не вийду, — блимнула пара жовтих очисьок. — Ти хто така?

— Я — Оля, — вона охайно поправила стрічку у волоссі. — Не бійся мене.

— Щезник! І я не боюся, — прогорлали у відповідь.

— Можеш мені допомогти? — спитала Оля.

— Ти маєш дивний вигляд, — жовті очі уважно вивчили її. — Ти — людина?

— Так.

— Колись я зустрічав людину! Але вона була зовсім інша.

— Я шукаю свого тата, — повідомила Оля. — Ти не бачив його?

— А який у нього вигляд?

— Як у мого тата! Високий чоловік.

— Тут нема людських чоловіків. Ні високих, ні коротких, — проголосили впевнено з кущів. — Тут живемо ми. Тільки ми!

— Але ти сказав, що зустрічав людину!

— То трапилося дуже давно, і дуже далеко звідси... То трапилося, коли тут було сумно й темно, — кущі зашурхотіли. — Флояру маю. Хочеш, заграю?

Зненацька від хати донісся голос Ліни:

— Олю! Додому!

Дівчинка розчаровано зітхнула. І так завжди! Краще не затримуватися, бо Ліна сердиться на спізнення. Вона хороша, але сувора.

— Мене кличуть додому.

— Шкода, — очиська блимнули. — Ти прийдеш знову?

— Завтра. Пошукай мого тата, добре?

— А що ти мені за це даси?

Але дівчинка вже підвелася, струсила з ніг травинки і помахала рукою.

— Бувай!

Не встиг щезник відповісти, як вона дзвінко ляснула в долоні. Хащі іншого світу потемнішали, розмилися, зникли; шви химерного розламу безгучно зійшлися разом... І за мить уже нічого не нагадувало про дивне марево.

— Олю! До нас гість приїхав!

Гість! Вона любила гостей. Цікаво, хто завітав сьогодні? Оля повернула було до хати, але раптом спинилася: шиєю пробігли сироти. Дівчинка сторожко озирнулася.

Зазвичай вона безпомильно відчувала чужі погляди, але за спиною бовваніли самі лише знайомі дерева. Вітерець тихо бавився листям, від шпаринки не лишилося ані сліду. Мабуть, здалося...

— Олю! Де тебе носить, дитино?

Дівчинка склала долоні ковшиком навколо рота, вдихнула побільше повітря, загукала щодуху:

— Я йду-у-у!

І побігла додому.