Пісня дібров

Пролог

Такі дорогоцінні дні трапляються у травні, влітку чи впродовж вересня — коли у поцяткованій хмарками блакиті променить сонечко, повітря солодко пахне багатоквіттям, а невщухний легіт несе від річки прохолодну свіжість; хочеться гуляти, співати, всотувати благодать світу кожною клітиною і закарбовувати ці миті теплим спогадом. Чудовий, досконалий день.

Вітерець розганяв полем брижі, від чого самотня садиба здавалася чи то човником, чи то острівцем посеред зеленого озера. Оплетений лозою тин обважнів запилюженими, сповитими павутинкою гронами винограду. Низенька хатина втопала у запашному різнобарв'ї: тут квітнули кульбаби, мальви, ружі, барвінки, маки, проліски і чорнобривці. Хатина була ладна, ніби тільки збудована: стріха — очеретина до очеретини, побілені стіни без жодної ляпки, густий запах свіжих дощок. З прозорих віконець променіло затишком.

Навколо хати розкинулися яблуні, груші, сливи, вишні, абрикоси, шовковиці, інші плодові дерева, на гіллях поруч живиці і ніжного цвіту виблискували фрукти та ягоди. Землю вкривало рясне плетиво різноманітної городини: одні плекали бруньки, другі квітнули, треті вили пуп'янки, четверті наливалися, а п'яті похилилися стиглими плодами. Ані грядок, ані стежок, ані порядку — все росло абияк. Над тим дивовижним садом гуділи хрущі й бджоли, пурхали бабки і метелики, ширяли ластівки та горобчики.

Під стосами різноманітних наїдків у затінку дерев прогинався довжелезний стіл. Наповнені миски й тарелі вишикувалися просто неба в три поверхи: свіже, смажене, варене, печене, в'ялене — страв вистачало для видатного бенкету. Ледь помітний під посудом обрус мерехтів живими візерунками, що безперестанку народжувалися, крутилися і зникали, ніби відбитки думок.

У голові столу завмер голомозий чоловік у чорному вбранні: жорсткі риси смаглявого обличчя застигли, багряні очі без райдужок втупилися в небокрай. Господар сидів безрушно, наче намальований, і лише червона вишивка на його сорочці крутилася, немов у зачарованому калейдоскопі.

Минали години. З плином часу ні гожий день, ні безрушний чоловік не змінилися; у поцяткованій хмарками блакиті променіло сонечко, повітря солодко пахло багатоквіттям, а невщухний легіт приносив від річки прохолодну свіжість... Чудовий, досконалий день.

Та спокій чарівної оази порушили.

Багряний погляд ожив, метнувся до річки, де чорною плямою посеред зелені вибухнула темрява: клубочилася хмарою, загрозлива і непроглядна, немовби висічена з найпотаємніших надр, яких ніколи не торкався промінь світла. Марево посунуло до хатини, наче викинута на суходіл глибинна гадина з безліччю щупалець — повзло, перевалювалося, лишаючи за собою доріжку димного слизу, сірі билинки і висохлу землю, поорану глибокими тріщинами.

Жоден м'яз на чоловіковому обличчі не ворухнувся.

З наближенням скверни тин упав; квіти зів'яли; листя пожухло й опало; гепнули зіпсовані плоди, слідом упали замертво комахи і птахи. Трупики набрякли, вибухнули гнилою плоттю, що вмить зотліла і лишила по собі жовті кістячки й порожні хітинові шкаралупи.

У лункій тиші темрява спинилася по інший бік столу. Страви вкрилися цвіллю, посуд тріснув, а скатертина почорніла.

— Щиро вітаю у моїй скромній обителі, — підвівшись, ґречно мовив господар. — Почувайтеся, як удома.

Темрява згусла, скрутилася і перелилася у силует, наче чорне вино у прозору карафу, набула рис і форм, перетворилася на моторошне кощаве створіння в роздутому лантуху. Довге розпатлане волосся плавало у повітрі, як розбавлене у воді чорнило, переплітаючись із темрявою вбрання. Бозна, чи були у постаті руки чи ноги, але голова не мала ні шиї, ні вух. На пласкому землистому обличчі, що віддалено нагадувало жіноче, постійно змінювався ніс — кирпатий, гачкуватий, прямий, широкий — поки не зник остаточно без сліду. Лишилася тільки тоненька, задовга лінія роту та глибоко посаджені очі, що їх наповнювала непроглядна темрява.

Він уже й позабув, який вона мала вигляд до трагедії.

— Що ти знайшов у цьому тілі? — її голос нагадував шипіння змії.

— Спочатку воно дозволило збагнути їх краще, — відповів господар. — А згодом я звик.

Вона була прекрасною — це він пам'ятав напевно.

— Якщо забажаєте, я відкину це тіло, і ми зможемо заспівати, як...

— Не блюзнірствуй! — перебила гостя гнівно.

Стіл із грюкотом розламався навпіл.

— Перепрошую, — чоловік вклонився.

Її погляд ковзнув по столу та садибі.

— Прибери це.

— Коли така ваша воля.

Господар клацнув пальцями, і вітер зник. Блакитне небо пішло тріщинами, що розлетілися темними блискавками, розкололи сонце, пробігли до виднокраю і чорним мереживом розтеклися полями, аж поки не дісталися садиби. Без жодного звуку дерева упали, підкошені незримим серпом, хатина повалилася, наче у дитячій книжці-складанці, і земля ковтнула її разом із городом. Тріщини множилися, пухли, ширилися і за кілька секунд розірвали рештки світу на клапті, після чого ілюзія остаточно зникла.

Тепер обоє стояли посеред велетенського кола, викладеного сірими плитами. Колись вони були сліпуче-білими, але їхній колір витік із цього світу разом із життям. Навкруги під товстим шаром пилюки лежали посічені кам'яниці — кістяки зруйнованих стін, тонких башт, кручених сходів і місячних мостів. Руїни здавалися могутніми, але розсипалися на порох від найлегшого дотику. Остови дерев, що вистояли, стирчали покрученими колонами, їхні ряди шикувалися у привиди алей. На споночілому небі нерухомо пульсувала багряна жарина, під її бляклим сяйвом мертве місто здавалося залитим кров'ю.

Пустка. Пилюка. Примари старого світу. Ані вітру, ані звуку, ані запаху. Лише хвилі пекучого морозу від постаті навпроти.

Її чорні очі ковзнули руїною.

— Ти оселився серед мертвих.

— Аби не забувати, як усе почалося.

— І тому змайстрував собі затишну мару?

— Аби не забувати, як може бути інакше.

Він відповідав спокійно і розважливо, ніби образи його оминали.

— У тебе завжди є відмовка.

— Колись вам це подобалося... Володарко.

Риска її прозорих губ скривилася.

— У цьому місці титули звучать як знущання.

— Відгомін давніх манер, — чоловік уклонився вдруге.

— Прошу вибачити.

— Вибачаю вперше і востаннє. Краще послуговуйся будь-яким іменем... Ґааде.

Він уклонився втретє.

— Як волієш, Ґадро. Чим зобов'язаний такому раптовому візиту? Відверто кажучи, я вирішив, що ти забула про моє існування.

— Я не забуваю нікого і нічого, — процідила Ґадра. — Я прибула з поваги до тебе. Прибула сповістити, що твій час збіг.

Багряні очі блиснули.

— Ти кажеш про війну.

— Я кажу про здобуття нового світу.

Тепер її голос нагадував скреготіння тупого леза по вкритому памороззю склу.

— Отже, чутки не брехали... Ти хочеш загарбати інший бік.

— А ти зробиш це разом зі мною.

Він вагався лише мить.

— Гаразд. Але перед тим прошу вислухати. Я майже закінчив...

— Байдуже, — обірвала Ґадра. — Байдуже, що ти закінчив. Не витрачай сил на ці забавки. Забагато часу змарновано, Ґааде. Неприпустимо багато.

Пасма її волосся-темряви стали дибки, обернулися чорними лезами.

— Поки ти впродовж століть сидів у теплому міражі, мудруючи над пустоплідними вигадками, мої піддані страждали в чужому світі. Дрібнішали, вичихали, марніли. Розсіяні й самотні, вони тікали і ховалися, никалися по норах та печерах... Розпорошені по всіх усюдах, вони втратили коріння — і забули батьківщину.

Леза закрутилися навколо її голови розмитим чорним німбом.

— Їхні нащадки втратили навіть власні імена! Дуенде. Абатва. Обаке. Туурнгаіт. Джини. Туата Де Дананн. Мерзенні прізвиська, що краять слух! Чужина перемолола всіх.

— Не всіх. Дехто став правителем.

— Коли це було, Ґааде? Отямся. Майже всіх знищили. А на кого виродилася решта? На домашніх потворок. На лякливих покручів. На казочки, якими лякають тамтешніх дітей, — скреготіла Ґадра. — Який сором! Мої піддані, могутні і горді... Перетворилися на жалюгідних нікчем.

— Трагедія змінила всіх, хто вижив...

— Ні, чаклуне! їх змінили люди!

Ґаад промовчав.

— Мені огидно. Мені люто. Мені боляче, — шипіла Ґадра без жодного відтінку емоції. — Це сталося з моєї провини. Нещасні шукали кращого місця для життя — а я, їхня правителька, не могла дати нічого, крім втечі до чужого світу. Один за одним вони йшли на той бік, втомлені очікуванням, неспроможні більше скніти тут. Я вважала, що це тимчасово, що діти їхні повернуться, коли ми все виправимо... Але тут уже нічого не виправити.

— Ґадро, ми...

— Годі!

Тон її крижаного голосу не змінився, а чорні леза волосся перетворилися на гіллясті роги.

— Всі інші визнали поразку. Ґорана, Ґарог, Ґумара, Ґорс... Усе Коло відмовилося. Настала твоя черга, пустельнику. Ви, великі чародії і розумники, тисячами років годували мене брехливими медовими обіцянками.

— Дозволь мені закінчити, Ґадро. Поглянь!

Він указав на дуб, єдине живе дерево, що завмерло на видноколі біля руїн, немов утомлений блукач посеред пустелі.

— Придивися до цього дива! Перед тобою — наш шанс. Справжній шанс на відродження. Я...

— Де я маю вгледіти диво? У дереві? — перебила Ґадра. — Чи ти знущаєшся з мене, Ґааде? Що нам із того нещасного дерева? Воно змусить світило прокинутися і рушити небосхилом? Воно зцілить землю, оживить воду, відродить вітер? Чи воно поверне час у минуле?

Ґаад спохмурнів.

— Мені байдуже до твоїх вигадок. Ти двічі зазнав невдачі, хоча перед кожною розпатякував про шанси на відродження. Я не мала слухати тебе... Я не мала слухати жодного з вас, солодкоголосих брехунів! Ви нічого не зцілили, — темрява потекла з її очниць. — Ми могли перейти на інший бік одразу після трагедії. Тоді, на світанку епох, коли вони бігали в шкурах і молилися димові, ми могли стати їхніми богами назавжди! Але я дозволила відмовити себе. Повірила у можливість порятунку.

— Ця можливість досі існує.

— Неприпустима наївність з мого боку, — Ґадра проігнорувала його зауваження. — А тим часом ті жадібні невігласи приходили сюди, один за одним... І ми напували їх силою.

— Та забирали їхню силу навзаєм.

— І що з неї? Вона напувала нас, а цей світ однаково розсиплеться на пил. Тим часом вони навчилися літати і вбивати на відстані без жодних чарів! Жоден із вашого Кола не міг цього передбачити.

Її волосся перетворилося на кубло змій, що кидалися навсібіч, ніби намагалися вкусити невидимих ворогів.

— Я більше не маю права зволікати, Ґааде. Поки розділені люди погрузли у нескінченних чварах, ми візьмемо той світ. Допоки ми ще сильні. Допоки можемо перемогти. Допоки наші піддані не вимерли остаточно, — змії тремтіли і перепліталися. — Ми здобудемо нову домівку.

— Я згоден, Ґадро. Але хіба ти не казала, що наш рід вироджується? Ти не припускала, що все відбувається через те, що ми занадто чужі у тому світі? І сама його природа змінює нас...

— Там. Буде. Краще, — відрубала Ґадра. — Не намагайся посіяти у мені смуту, Ґааде, я більше не слухаю тебе.

Вона повільно прокрутила головою навколо тулуба, як сова.

— Цьому світові давно варто померти, — вирекла Ґадра.

— Ми просто не сміли поглянути правді у вічі.

— Якби ти дозволила мені закінчити, — вперше за цю бесіду Ґаад видав нотку роздратування.

— Я багато чого тобі дозволяла. Занадто багато. Саме з твоєї вини один із тих хробаків вільно стрибав сюди, поневолюючи моїх підданих в обох світах, — її голова роздулася вдвічі. — Кривава печатка! Вони навчилися від нас: ритуали, замовляння, чари...

— Справедливий обмін.

— Ти подарував йому право входу! Навіщо?

— Маленька примха.

— Невже він також потрібен для завершення твого великого задуму? Може, у тому хробакові ховається шанс на майбутнє відродження? — тепер Ґадрина голова химерно пульсувала розмірами у такт її люті. — Ні! Не думай просити за нього. Хробак відбуває заслужене покарання.

— Чи можу я запропонувати...

— Торг не пасує тобі, Ґааде. Де твоя гідність? — вона підпливла до нього впритул. Змії затремтіли біля його скронь.

— Я готую вторгнення. Ти маєш час до його початку. Якщо ти встигнеш... Якщо я засвідчу відродження — істинне, велике, непідробне відродження! — лише тоді замислюся над зміною плану.

Він кивнув — і цього було досить, аби Ґадра відсунулася.

— Та ми обоє знаємо, що ти не встигнеш, Ґааде, — її голова нарешті перестала змінювати розмір. — Ніякого відродження не станеться. З-поміж усіх інших ти завжди був найпоміркованішим, найрозсудливішим... Тому знайди, врешті, сили визнати поразку і відступити. Ніхто тебе не засудить. Ти потрібен мені на чолі війська!

— Добре, — Ґаад уперто відвів погляд. — Але спочатку я закінчу те, що почав.

Її волосся обернулося чорним димом.

— Як бажаєш. Однаково те жалюгідне дерево згине.

Химерні обриси розтеклися, обернулися клубком темряви, що злетів у мертве небо і розчинився у безхмар'ї.

Ґаад провів її поглядом, після чого дозволив собі пробурмотіти кілька нерозбірливих слів. Схилився над підлогою зали, обережно провів по камінню пальцями. По сірому колу між тріщин розбігалися скляні артерії візерунку, що збиралися у грандіозну складну фігуру, яка перетворила квітучий світ на занурену в агонію тінь.

Все це — його провина.

Хіба не простіше піти запропонованим шляхом? Ґадра має рацію: по той бік живуть створіння ниці й мерзенні, їхній світ багатий і щедрий, треба лише перегорнути сторінку, забути про...

Ні! Ґаад спинив себе, як спиняв щоразу, коли думки приводили до цього манівця. Він мусить завершити розпочате. Виправити скоєне.

Стрімким рухом Ґаад підлетів до дерева, обережно провів рукою по теплому стовбуру. Дерево пашіло життям: чіплялося в землю розкидистим корінням, шепотіло соками під корою, визрівало жолудями серед чорного листя. Воно жило посеред висохлого пустирища! Але засліплена смертю Ґадра не здатна роздивитися цього дива.

— Ні, друже, ти не згинеш, — промовив Ґаад. — Ти прокинешся. .. І разом із іншими зміниш цей світ.

Він готувався понад дві сотні років. Урахував усі попередні невдачі. Цього разу все безсумнівно вийде!

Та для початку треба звільнити того бовдура. Небезпечно дражнити Володарку, але тепер кожен боржник може стати в пригоді.

Високим стрибком Ґаад пересунувся до смуги випаленої землі при нерухомій річці. Ні гнилі, ні смороду — лише нерушна мертва вода, що скидалася на прозорий пісок. Ґаад тицьнув вказівним пальцем на виснажений ґрунт, почав малювати у повітрі, і порепану землю вкрило колом із дивними символами всередині.

Його очі блиснули. Повітря замерехтіло, згусло, вибухнуло багряними іскрами — посередині кола виросла постать у білому.

— Дякую, що відгукнулася, — сказав Ґаад.

Вона мовчки вклонилася. Довге світле волосся чиркнуло по землі.

— Тобі відомо, де його ховають?

— Так.

Вії над блакитними очима затріпотіли.

— Бажаєш його визволити?

— Так, — прошепотіла вона.

Закоханими нескладно маніпулювати — знав це по собі. Кохання знищує здоровий глузд... І ціна за те буває занадто високою.

— Якщо Ґадра дізнається, її гнів буде страшний, — попередив Ґаад.

— Я не боюся.

— Ти з роду Хранительок. Може, сама до пуття не розумієш, навіщо він тобі здався, але оберігаєш...

Ґаад обережно торкнувся вказівним пальцем її лоба. Вона зітхнула, тілом пробігли дрижаки, блакитні очі спалахнули опаловим сяйвом.

— Цієї сили вистачить, аби витягнути його звідти.

— Дякую!

Знову він ховається за іншим, знову згрібає жар чужими руками... І не відчуває за це жодної провини.

— Поверни його додому крізь малюнок, — напучував Ґаад. — Попередь, аби не стрибав більше через тінь.

— Він не почує моїх слів.

А й справді.

— Тоді вигадай щось, — Ґаад махнув рукою. — І нікому про це розповідай!

Вона зникла, лишивши по собі сніп багряних іскор.

Недбалим жестом Ґаад знищив коло. Для гри йому знадобиться повна колода... Аби лише блакитноока спромоглася зробити все правильно!

Сіра, ламка, запилюжена пустка у кривавому світлі. Невже тут і справді буяло колись життя — гучне, яскраве, невщухне? До глухої тиші, до вуглинки в небі, до праху навкруги... Старі спогади поблякли, але болючий шрам відповідальності не рубцювався. Все це — його провина. Трагедії можна було уникнути... Можна було уникнути! Щоразу ця думка ятрила, як уперше.

Та минулого не виправити — лише навчитися з нього.

Він клацнув пальцями, і за мить навколо виросла улюблена домашня ілюзія — затишна булька, його єдиний прихисток. Вітерець легко торкнувся щоки. Річка, повна життя, потекла за спиною. Букет різноманітних запахів дражнив ніздрі. Зацвірінькали пташки, загойдалися дерева.

Так стане насправді, якщо його задум спрацює.

Ґаад підійшов до столу і ковтнув із вічно наповненого кухля. Холодне, пінне, геть як справжнє — шедевр ілюзії!

Мабуть, він і справді призвичаївся до цієї форми більше, ніж мусив... Мабуть, спілкування з людським родом і справді змінило його.

Ґаад запалив люльку. Куриво смакувало міражем. Він видихнув, надав димові обриси дуба і обережно торкнувся його пальцем.

Цей світ помре, якщо його задум провалиться.

— І людиська по той бік згинуть, — пробурмотів Ґаад.

Утім, їх було не шкода.