Пісня дібров

Розділ 3

Випробування, чергове випробування Його! У безмежній мудрості Він перевіряє непохитність віри і запеклу рішучість рабів своїх. Важкий шлях праведника! Малодушні зламаються, підуть геть із порожніми очима, та гідні здолають лиху годину і здобудуть винагороду, вищу за будь-які земні насолоди. Зерна від полови!

Отто спинився на узбіччі, помахом руки вказав, аби загін продовжував марш. Руслан із готовністю зайняв місце на чолі колони. От чия віра непохитна! Отто пишався майбутнім наступником. Руслан ніс важкий стяг божих воїнів, зневаживши командорським привілеєм перекласти безрадісну рутину на плечі підлеглого. Запилюжений прапор мляво погойдувався на задушливому безвітрі. За командором простували хорти, і, на відміну від Руслана, вигляд вони мали безрадісний. Жодного застібнутого однострою, деякі розумаки накинули мундири просто на спітнілі тіла, а Ілько з Лавріном узагалі топали голими по пояс. Рушниці несли абияк. Втомлені обличчя припали пилюкою. Отто роздумував, чи варто спинити загін, зробити зауваження, закликати до порядку, але вирішив, що нині не найкращий час для суворої дисципліни. Сам потерпав від літньої спеки не менше за інших — сонце пропікало чорний костюм, сорочка наскрізь промокла, вологий комірець натирав шию, але попри неприємності Отто був застібнутий до останнього ґудзика, а крислатий капелюх не полишав мокрої голови — ґрандмейстер має бути взірцем за будь-яких обставин. Та ніхто на Шварца не дивився: хорти втупилися під ноги, крокували мляво, не зберігаючи навіть видимість строю, а за ними трюхикали віслючки зі споряддям та припасами.

Отто поглянув на загін іззаду. Мадонно милосердна! Справжній набрід... Недарма їх сторонилися подорожні — хорти нагадували банду немитих дезертирів, а не гордовитих божих воїнів. Шварц торкнувся гарячого золота хреста на грудях. Уперше він не знав, як подолати новий виклик.

Все покотилося коту під хвіст, відколи прийшла новина про звільнення Києва. Газети трубили про зухвале вбивство Темуджина, про невідомого лицаря Сірого Ордену, який дивом зумів вижити після місяців оскаженілого переслідування, але загинув у самовбивчому нападі, про звитяжних командирів війська Січового, які у стрімкому безстрашному наступі відбили столицю в ошелешеного втратою ворога... Отто поставився до новини байдуже, бо мирська війна не обходила його, але підлеглим перемогу відсвяткувати дозволив. І тим припустився помилки: божих воїнів спіткали сумніви у правості їхнього діла. «Ми поклали стільки часу й сил на знищення вовкулак, а тепер один із них убив найбільшого ворога країни!». Отто намагався пояснити, що одне діяння, хоч яким правильним воно здається, не змінить лихої суті служників диявола, проте його не слухали: навіть для вірного Руслана то був світоглядний струс.

Шварц сподівався, що їхня туга розвіється, але помилився й тут — усе тільки гіршало. Стрічені патрулі сердюків не чіпали їх, але дивилися з гидливою зневагою. Всюди святкували звільнення Києва — у селах, містах, корчмах, таборах для біженців і на перехрестях — люди піднімали тости за невідомого героя-сіроманця, співали пісень, а з появою юрби чорних мундирів із посіріліми від пилу хрестами змовкали, кололи процесію позирками і плювали вслід. Невдячні бовдури забули справжнього ворога!

— Якби не ці хрестаті, Темуджин ніколи не дійшов би до Києва! Характерники спинили б його ще до Харкова!

— Огидне видовище...

— А чого вони досі вештаються? Хіба їх не розформували?

— Воювати насправжки не хочуть, от і вдають із себе поборників нечисті.

— Не хорти, а тхори!

Говорилося все за спинами, бо жоден не смів сказати в очі.

На кожному привалі Отто декламував уривки з Книги Книг про гоніння праведників, натхненно пояснював паралелі з сьогоденням, але промови не зарадили. Божі воїни похитнулися — і навіть велеречивість самого Ріхарда Шварца тут не зарадила б. Дні стікали крізь пальці, як і кошти на рахунках Отто.

Черговим доказом занепаду стала вранішня прикрість: троє нічних вартових зникли з чималим запасом срібних набоїв, лишивши по собі засалені мундири. В обличчях залишенців Шварц угледів примари близького майбуття — слабкодухі тікатимуть і точитимуть віру дедалі меншого загону, допоки він не розпадеться. Чорні ріки, що затопили місто проклятих, висохли... Нові хрестоносці, обожнювані простолюдом, обласкані можновладцями, перетворилися на двадцять п'ять зневажених безпритульних, що сновигали дорогами під загальним осудом... Отто хрестився і возносив молитву до неба.

І небо почуло.

Загін отаборився коло річки, неподалік корчми на роздоріжжі. Могли б іти ще кілька годин, але Отто наказав помитися, випрати одяг і відпочити. Поки хорти поралися біля води, він оглядав їх, роздумуючи, кому можна довірити нічну варту. Обличчя здавалися знайомими: Шварц зумів пригадати кілька імен, проте характери їхніх власників лишалися невідомими, тож він вирішив порадитися з Русланом, який знав людей краще.

Обрій наливався золотим багрянцем. Вечірній вітерець розвіяв денну млість, підхопив прапора, і святий Юрій замайорів, пронизуючи вовкулаку списом. Над річкою шугали стрімкі ластівки, у шерехатих очеретах кумкали жаби. Прекрасний літній вечір! Утім, хорти не помічали навколишньої краси, розбиті важкими думками, отруєні зневірою. Дорога лежала на південь, на пошуки четвірки брата Георгія, яка не надсилала жодної вісточки, але тепер ніхто не бачив у цій подорожі сенсу.

Після молитви повечеряли у гнітючій тиші. Отто шмат у горло не ліз: він спостерігав, як підлеглі з неприхованою заздрістю зиркали в бік яскравих вікон корчми.

Фобос і Деймос відірвалися від кинутої господарем порції м'яса і загарчали: до табора наблизився чоловік.

— Агов, шановні! Прапора вашого запримітив. То ви тойво, мисливці на характерників? — Він перехрестився. — Доброго вечора.

Простий незаможний селянин, кривий на ліву ногу. За клацанням пальців вовкодави припинили гарчати і повернулися до поживи.

— Слава Йсу, — відповів Руслан і випростався. — Ми — хорти святого Юрія, божі воїни, що очищують землю від слуг нечистого. Хто питає?

— Е-е-е... я питаю. Прийшов от, — чоловік спантеличився. — Спитатися хтів... Чи ви досі платите за характерників?

Отто був байдужий до розмови — безхатченки та шаленці вважали своїм обов'язком жебрати їжу чи проповідувати кінець світу — але тут нашорошив вуха.

— Про що йдеться? — Руслан був великий мастак у перемовинах.

Гість почухав макітру. Стрічні запитання збивали його з думки.

— Е-е... Раніше божі мисливці давали гроші, коли викажеш їм сіроманця... А зараз як?

— Ми завжди платимо за цінні знання про диявольське поріддя. Що тобі відомо? — вступив у розмову Шварц.

— Дещо відомо... Якщо заплатите, — хитро посміхнувся селянин.

Нікчемний стерв'ятник!

— Якщо відомості насправді вартісні, — відповів Отто холодно.

— Та він у тій корчмі просто зараз сидить.

Решта хортів перестали їсти водномить.

— Із самого ранку прийшов, вража душа! Жує, п'є безперестанку, не хмеліє, та все вихваляється, що великого хана мало не власними руками задушив, — селянин обурено розмахував руками. — Його всі пригощають, а він не відмовляється, трощить, меле щелепами, наче рік не їв, куди в нього стільки влазить? У вовчий шлунок, напевно!

Спиною пробіг морозець. Отто відчув: ось воно.

— Звідки ти взяв, що то лікантроп?

— Хто? — не зрозумів селянин.

— Перевертень. Вовкулака.

— А-а-а! Та він сам сказав! Хвалиться золотою клямрою. На пузі вона в нього блищить, а він хвалиться і все жере, — з невідомих причин селянин сприймав кількість з'їденого дуже болісно. — А навколо тільки охають-ахають, купують йому нові наїдки...

— Чому всі вірять цьому чоловікові? — перебив Отто. — Будь-хто може вдягнути пояс і назватися характерником.

— Та він показує постійно, як його залізо не бере! Той, хто просить показати, мусить за це пригостити, — селянин із досадою сплюнув. — Пес ненажерливий!

Місяці безплідних пошуків, десятки марних допитів, тижні вимушеного кочування... І ось — молитви почуті. Воля Його прийшла на допомогу!

— Готуйтеся до полювання, — наказав Шварц, як у старі добрі часи, від чого всі пожвавішали. — Налаштуйте рушниці. Помоліться!

Лишивши табір під командуванням десятників, Отто з Русланом скинули позначені хрестами мундири і рушили під проводом селянина до корчми. Фобос і Деймос побігли було слідом, але за господарською командою розвернулися і вляглися на місця.

— Якщо ти, чоловіче, приніс нам правду, отримаєш повно-вісний таляр, — пообіцяв Отто. — Та якщо збрехав, отримаєш гарячих.

— Аби не отримати гарячих за правду, шановний, — не розгубився селянин.

У корчмі було хмільно, задушно і гамірно. Важке повітря, непорушне навіть вечірньою свіжістю, що віяла крізь розчинені вікна, повнилося тютюновим димом і атмосферою свята.

Вони відбили лише одне місто, а веселяться так, наче перемогли у війні, подумав Отто.

Мало не всі присутні скуггчилися посередині зали, навколо столу, вмощеного різноманітними стравами та пляшками.

— Туди, — вказав провідник.

На їхню появу не звернули уваги. Всі дивилися на жилавого засмаглого чоловіка, який поважно розсівся за столом. Живіт надувся від спожитого, а на паску, що оперізував його, блищала золота клямра з обрисом першого характерника.

— А на вовка перетворишся? — спитав хтось.

Чоловік взяв кружальце ковбаси, вмочив у сіль, закинув до рота і неспішно прожував. Поволі запив пивом. За цим нехитрим ритуалом присутні споглядали так, наче свідчили потаємне священнодійство.

— Ні, — відповів чоловік. — Не можна хмільним перекидатися, бо горілка вовче тіло загубить. Так сталося з Мамаєвим джурою на ймення Пугач. Хіба не чули?

Шварц і Руслан обмінялися швидкими поглядами: це повір'я було поширеним серед перевертнів. На знак ґрандмейстера Руслан проштовхався до шинквасу, замовив чарку горілки, поставив перед сіроманцем.

— А покажи-но, як заліза не боїшся!

Чоловік узяв чарку, глянув на світло, понюхав уміст, наче готувався смакувати дорогий трунок, і перекинув усе до краплі собі в горлянку.

— Залюбки, — нове кружальце ковбаси відправилося слідом за горілкою, після чого сіроманець наказав: — Ножа мені!

Ножа подали. Характерник побіжно оглянув лезо, спробував вістря пучкою вказівного пальця, передав ножа Русланові, а тоді засукав рукав сорочки і підставив руку:

— Ріж, де забажаєш!

Руслан умів перевіряти порізом. Лезо ковзнуло передпліччям, не лишивши по собі ані сліду. Характерник зітхнув:

— Слабенько ріжеш.

Свідки зареготали, зааплодували, після чого ніж повернувся до власника, а сіроманець із задоволеним виглядом взявся жувати пиріжка. Загальна увага подобалася йому не менше за дармовий почастунок.

Сидить, як останній бовдур, і хизується! Отто ледь стримував тріумф. Він подумки возніс хвалу Всевишньому і сунув селянинові обіцяний таляр із суворим наказом негайно зникнути.

— Ще чого, — образився той. — Я поїсти хочу!

— Поїси деінде. А як не зникнеш за хвилину — всиплю гарячих.

Селянин насупився, але корчму покинув. Отто через вікно прослідкував, аби він пошкутильгав геть: такий жевжик запросто може почекати, аби перепродати характерникові звістку, що поруч отаборилися божі воїни, які ось-ось почнуть полювання.

Руслан лишився у корчмі, а Шварц мало не бігом повернувся до табору. Там на нього вже чекало справжнє диво перевтілення: всі в чорному, збройні, готові до наказів. За командою десятників вишикувалися в ряд, взяли рушниці на плечі. В очах сподвижників він бачив жевріюче вугілля старого вогню, який мусив пробудити.

— Сіроманець там! — оголосив Шварц.

Наче гончаки на запах, хорти обернулися на корчму — тепер без жодної заздрості. Вони прагнули полювання.

— Будівлю оточити. На очі не траплятися. Не стріляти. Чекати, допоки лікантроп вийде до вітру. Брати живцем!

Вони кивали на кожен наказ.

— Не стріляти, — наголосив Отто. — Хіба тільки за моїм словом!

Шварц свиснув Фобоса і Деймоса, перекинув рушницю через плече, лишив трьох відібраних Русланом людей на варті. Віддані брати йшли за ним, готові до нового бою, і він чув їхні подихи. Кров у жилах вирувала. Як давно вони не полювали!

Руслан дістав наказ щедро поїти вовкулаку пивом. Хорти розсипалися довкруж корчми, сховалися у тінях. Де-не-де зблискувало дуло гвинтівки. Отто молився, стискаючи в руках улюблену рушницю. Фобос і Деймос завмерли біля ніг, готові наздогнати хоч самого диявола за першим наказом. Двері кількараз рипнули, але щоразу то був не він.

Минуло пів години. Хорти чекали.

Небосхилом покотилася зірка, і слідом за нею із корчми вийшов характерник. Постукав кулаком по грудях до відрижки, рушив уперед нетвердим кроком, на ходу шпортаючись у штанях. Золота клямра виблискувала мішенню. Зрадливий вітер, що міг виказати засідку, влігся, і Отто знову подякував Йому. Сіроманець перетнув подвір'я, зупинився неподалік від Шварцової схованки, роззирнувся і вирішив, що відійшов доволі, аби справити потребу.

Характерник устиг кліпнути — щоправда, дуже повільно — коли наступної миті його оточили чоловіки з рушницями напоготів. Характерник кліпнув іще раз і широко всміхнувся.

— Воювати йдете, хлопці?

Знову рипнули двері корчми, і Руслан сперся на них спиною.

— Ти гарно переховувався від нас, перевертню, — мовив Отто. — Але хорти Святого Юрія вполюють кожного.

У відповідь по ньому вдарив потужний гарячий струмінь, що зіпсував улюблені штані ґрандмейстера і залив чоботи. Шварц від досади скрипнув зубами, а Лаврін почастував потилицю гультіпаки ударом кольби. Удар позбавив перевертня свідомості, але природного процесу сечовиділення не спинив. Отто вилаявся рідною мовою і наказав відступати, допоки ніхто не пішов дивитися, куди завіявся характерник-ненажера.

Під зоряним сяйвом і вогниками смолоскипів табір швидко перенесли за ріку до гаю, аби жоден випадковий неминай-корчма не потурбував справи божих воїнів.

Перевертень отямився туго скрученим на галявинці. Смикнувся раз-другий, перекотився на бік, прошипів і втупився поглядом в Отто, який сидів перед ним на колоді, підкидаючи зняту з паска золоту клямру. Ніж зі срібним лезом, іще одна власність сіроманця, стирчав устромленим між чоботів мисливця. Поруч на травичці розляглися Фобос і Деймос, які вітали пробудження характерника злим гарчанням.

— Курва мати, — мовив полонений. Хмільний блиск зник із його очей. — Отто, курва мати, Шварц!

— Не раджу згадувати мою матір, — відповів мисливець. — Рівнояк не раджу перекидатися на звіра. Вовкодави лише чекають нагоди.

Характерник перекотився на спину і розсміявся.

— Оце поїв надурно, — сміх перейшов у сухий хрип. — Дай води, блазню.

— Відмовлено.

Вони були на галявині віч-на-віч, решта загону готувалася до страти.

— Повірити не можу, — мовив характерник до неба. — Стільки місяців між краплями... І треба ж було все просрати!

Він знову повернувся до Шварца з гнівним криком:

— Якого біса ви тут робите? Кривденко давно вас розпустив!

— Як тебе звуть?

— Пішов ти в сраку.

Отто підвівся, кинув клямру на землю біля голови бранця і вдарив по клямрі закаблуком. Вдарив іще, знову і знову, поки сира земля не вкрила золото. Бранець мовчав, зіщуливши темні очі.

— Кожен другий вашого сатанинського роду вважає, ніби груба відповідь доведе мужність та зневагу до ворога, — носаком чобота Отто зарив ямку. — Але за кілька годин усе раптом змінюється. Чуються імена, безліч імен до десятого коліна, зізнання, благання, обіцянки — усе, аби спинити очищення болем.

— Душевнохворі завжди ховаються за релігіями, — зубоскалив сіроманець.

Шварц поправив криси капелюха і вдарив знову. Ребра хруснули, характерник здригнувся, йому з-за пазухи вилетів натільний хрестик.

— Дивно чути це від людини, що носить знак Спасителя, — відповів Отто спокійно. — Ти підписав угоду з нечистим, несеш на собі прокляту печатку, але досі вважаєш себе хрещеним... І хто з нас душевнохворий, Андрію?

Очі бранця на мить здивовано розширилися.

— Андрій Кукурудзяк — ось твоє ім'я, — задоволено продовжив Отто. — Архіви Ордену, зокрема особисті описи, дуже помічні.

Тепер у характерницьких очах виблиснув страх. Викрите без згоди власника ім'я завжди відбирає часточку волі.

— Ти тут сам, чи поруч є інші сіроманці?

— Шкода, що я тобі обличчя не обісцяв.

Розмова починала набридати Шварцу.

— Дозволь прояснити: ти вже мертвий, Андрію. Зараз ти можеш обрати, як піти з життя — швидко і без мук, або довго і стражденно, — Отто повернувся до колоди і висмикнув із землі ножа. — Для швидкої смерті досить щирої сповіді перед божими воїнами. Ми почуємо твою останню спокуту і відправимо тебе до пекла. Проте...

— Прибережи патякання для своїх сучок.

Отто зітхнув, схилився і заходився працювати ножем.

Кукурудзяк виявився міцним горішком, і працювати довелося до самого вечора. У сприятливих умовах, з правильним інструментом, який довелося полишити разом із безліччю інших корисних речей, справа могла піти значно легше та швидше... Сіроманець прокусив нижню губу, кляв хортів на чому світ стоїть і непритомнів тричі, але на умови мисливця приставати відмовлявся. Отто довелося зробити перерву на відпочинок і покликати на зміну вправних у тортурах Ілька з Лавріном.

Велети-близнюки зуміли зламати волю вовкулаки. Шварц побачив численні опіки до обвугленого м'яса і скривився — він надавав перевагу іншим методам, бо не любив таку грубу роботу попри її безвідмовність.

— Я тут один, давно один. Нікого не бачив, бо так найбільше шансів вижити... Було, — прошепотів Андрій Кукурудзяк. — Я згоден на швидку смерть.

Від нього смерділо паленою шкірою, блювотинням і лайном.

— Гарне рішення, — Шварц знаком відправив Ілька з Лавріном до решти. — А тепер слухай. Ось що ти нам розкажеш...

Отто переконався, що сіроманець запам'ятав свою сповідь, після чого звільнив його від пут.

— Як щодо останнього бажання? — прохрипів Кукурудзяк.

На ногах він тримався непевно. Чорні й червоні підпалини на його тілі зійшли огидними пухирями.

— Останнє бажання для тебе виконає нечистий.

Андрій спробував ковтнути, але слини не знайшов.

— Йолопе, — голос шелестів, наче сухий чагарник. — Ти хочеш, аби я навалив купу брехні... І досі не дав мені ні краплі води...

Тут він має рацію, подумав Отто, і дозволив приреченому вихлебтати свою флягу. Після цього повів так, аби вовкулака не побачив місця страти, що її хорти готували від самого ранку під Руслановим проводом.

Якоїсь миті сіроманець зупинився, оглянувся, ніби вбираючи ліс навколо, і перепитав:

— Швидка смерть?

Скоро ти споглядатимеш стіни пекельного казана, подумав Отто, і відповів:

— Швидка смерть.

Божі воїни вишикувалися перед підліском. У вечірніх сутінках жарини в їхніх очах спалахнули маленькими вогниками.

— Браття мої, — проголосив урочисто Шварц. — Інвіктіори! Сьогодні ми вполювали пропащу душу.

Хорти відповіли галасом. Фобос і Деймос забрехали. Сіроманець дивився перед собою, і навіть не намагався крутити головою, ніби задурманений, чого мисливець остерігався: задум міг зірватися. Отто підняв голос, аби його розчули:

— За християнським звичаєм ми даємо слово спокути. Слухайте його, браття, слухайте прокляту душу! Слухайте і не забувайте, навіщо вбрали одяг із хрестом!

Отто кивнув сіроманцеві.

— Мене звати Андрій Кукурудзяк. Я грішив.

— Голосніше!

Характерник підвищив голос, і хорти зачудовано слухали його, ковтаючи кожне слово; він говорив байдуже, не відриваючи тоскного погляду від цяточки корчми на видноколі, а Шварц слухав про страшні гріхи і криваві злочини, які вигадав сам. Уважно спостерігав за очима слухачів — вогники зростали. Коли сіроманець скінчив, розповівши заледве половину вигаданого наклепу, Отто вирішив, що цього досить: обурені хорти ладналися розірвати виродка на клапті.

— За твої гріхи я, Отто Шварц, ґрандмейстер хортів Святого Юрія, засуджую тебе до страти на вогнищі!

Божі воїни зустріли його рішення бурхливим схваленням.

— Ах ти брехливе... — почав було Андрій, але удар Лавріна працював безпомильно.

Ілько вправно заштовхав кляпа до рота непритомного характерника. Близнюки відтягли, прив'язали його до стовбура всохлого дерева, зрубаного, обтесаного і вкопаного осердям грандіозного вогнища, яке збирали від самого ранку.

— Пишайся, — порадив Отто засудженому, хоч той не міг чути його. — Великого магістра Жака де Моле також спалили. Певно, це доля всіх проклятих орденів!

Підійшов Руслан зі смолоскипом. Божі воїни стали довкруж місця страти. Отто підняв смолоскипа вгору, і вони відповіли скинутими до небес рушницями.

— Вогонь очистить тіло твоє, а Господь — душу, — проголосив Шварц. — Чекай Страшного Суду, перевертню!

— Амінь! — луною відповіли божі воїни, осіняючи себе хресним знаменням.

Вогонь затріскотів, перескочив із сухої трави на галуззя, розбігся дровами, заковтував розігріте спекою дерево, підносився вгору ненажерливими язиками. Засмерділо паленою шкірою та волоссям. Перевертень отямився і заревів крізь кляп, смикаючись на стовпі. Його очі бігали між вогняними вістрями, допоки не вп'ялися в Отто, немовби надсилаючи німе передсмертне прокляття. Шварц відповів довгим спокійним поглядом, допоки очі лікантропа не закотилися і зникли в диму.

У гуготінні полум'я сморід змінився запахом смаженини. Рясно летіли іскри, і Отто прикрив рукою вуса.

Нас було багато, думав Шварц, і ми були невразливі. А тепер лишилася невелика жменя, що змушена робити справу подалі від дурників, аби не завадили страті бісової душі...

— Ви чули його! Тепер гнів палає у ваших серцях, гнів, схожий на цей чистий вогонь, — закричав Отто побратимам і самому собі. — Мить слабкості вразила вас, браття! Засліплені мирськими справами, заляпані брудом людської невдячності, ви втратили мету. Але я вказую її вам! Ми, і ніхто крім нас, позбавимо ці землі від проклятих служників Люципера, що звуть себе вовчими лицарями! Вчора хтось із них убив такого собі Темуджина, і сьогодні всі носять їх на руках. А завтра вони вб'ють вашу матір. Або невинне дитя. Або святого отця! Бо таке їхнє диявольске призначення: сіяти смерть і пожинати страждання. Мирські люди мають коротку пам'ять через малодушну природу. Проте ви, браття, мусите бачити, де правда, а де кривда. Ви маєте усвідомлювати, що агнців треба рятувати від вовків — навіть якщо агнці того не розуміють, бо вовк ходить серед них в овечій шкурі! Та ми, браття, порятуємо їх, як і належить добрим християнам. Попри невдячність. Попри непорозуміння. Ми доведемо нашу справу до кінця!

Полум'я горіло в їхніх очах, полум'я дожирало рештки перевертня.

— Викресли його ім'я зі списку, — наказав Отто Русланові.

— Уже викреслив, великий майстре.

Від тієї страти все змінилося. На марші хорти долали відстані вдвічі довші. Шкірилися всім, хто на них витріщався, показово похитували рушницями. Тепер ніхто не смів шепотіти за їхніми спинами!

Шварц не любив велику воду — він був дитиною гір і лісів, тож коли загін дістався південних земель, він не розділяв загальної радості від споглядання моря. Після довгої мандрівки хорти дісталися невеликого села, де мав бути Георгій і троє інших братів. Як у всіх інших селах неподалік фронту, жили тут самі старі, діти і жінки — чоловіки або служили, або загинули. Нечисленні селяни дивилися на божих воїнів без подиву, ніби їх очікували.

— Десь тут спинилися наші побратими, — звернувся Руслан до першого стрічного діда, і той, навіть не дослухавши, вказав їм напрямок.

Дорога привела до вулички на кілька білих мазанок. Тихо і безлюдно, тільки на одному подвір'ї поралася самотня літня жінка. Запримітивши новоприбулих, витерла руки об фартух і підійшла до тину.

— Вітання, — мовила вона. — Своїх вирішили навідати?

— Нам сказали, що вони живуть тут.

— У господі мого брата гостювали. Я покажу.

Провела до наступної хати, почаклувала над великим замком, послужливо відчинила двері. Усередину ввійшли Отто і Руслан, а решта загону лишилася чекати на подвір'ї: хтось розлігся в тіньку, хтось побіг до колодязного лелеки, Ілько з Лавріном заходилися шукати їстівне на захаращеному городі. Фобос і Деймос чатували на ґанку.

— Нічого не чіпала, — повідомила жінка, пропускаючи гостей перед собою. — Все лежить як було. Ренту проплачено, та й повагу якусь до мертвих маю...

— Про що ви кажете? — обірвав Отто.

— А хіба ви не через це приїхали? — здивувалася жінка.

— Вбили їх усіх.

Вбили!

— Як? Коли?

— Ще навесні чотири оголені тіла знайшли на дорозі неподалік. На грудях у кожного було вирізано літери «Б» і «О», а одяг складено поруч. Убитих омили, вбрали і поховали на місцевому кладовищі, як годиться.

— Сповісти браттям, — наказав Шварц Русланові. — І повертайся.

Радість, що сповнювала після страти лікантропа, зникла. Вони втратили чотирьох!

Усередині пахло пилом. Кожен порух здіймав у повітря хмаринки порошинок, що мерехтіли у сонячних променях. Нечисленні пожитки лежали на лавах і печі, а на покутті, крім ікони Богородиці та Біблії, стояла невеличка ікона зі Святим Юрієм — таку дарували кожному хорту на початку полювання. На невеликому столі знайшовся щоденник Георгія. Отто перехрестився, розгорнув на останньому записі, спробував прочитати, але швидко здався і вирішив дочекатися Руслана, який міг подолати хащі рукописних кривульок чудернацькою латинкою.

— Брат Георгій пише, що вони натрапили на слід можливого лікантропа, який рознюхував про двійко товаришів — тих самих, на яких вони полювали, — читав Руслан уголос. — Особлива прикмета підозрюваного: великому пальцю правої руки бракує фаланги. За компанію мав чоловіка з білим волоссям і червонястими очима. Чоловік кликав супутника Северином, але ім'я, ймовірно, вигадане... Підозрілі вимагають негайної перевірки, допоки не зникли в степах.

— Вони вирушили на пошуки і втрапили до пастки диявольських слуг, — завершив Отто. — Шайзе!

Георгій був одним із найкращих. Його втрата, особливо тепер, майже рівносильна втраті Руслана.

Шварц повернувся до жінки, що німувала у куточку:

— Проведіть нас до цвинтаря.

Там панував спокій, порушений хіба що пташиними криками. Вітер гнув високі трави, що поросли над тихими могилами. Кам'яні хрести, поїдені брунатним лишайником, майже стерті імена та цифри забутих поховань. Чотири безіменні насипи, означені хрестами з дощок.

Загін став на коліно.

— Дивіться на них! Вони загинули, підступно вбиті проклятим поріддям. Чи хтось із вас досі думає, що наші пошуки позбавлені сенсу? — спитав Отто.

Вони відповіли скорботною мовчанкою.

— Ось наші брати, — Шварц указав на свіжі могили. — Як і кожен із нас, вони воліли спочивати з миром. Натомість їхні тіла осквернили диявольским посланням! Я питаю: чи ви прагнете покарати виродків, що вчинили таку наругу з вашими побратимами?

— Так, — відповіли.

— Тепер нас лише двадцять п'ять. Чи ми продовжимо полювання?

— Так, — відповіли гучніше.

— Нішо не спинить нас. Ніщо і ніхто! Адже нас веде воля Божа. Чи будемо гнати їх до кінця землі, допоки не вб'ємо останнього?

— Так! — відповіли войовничим криком.

Над могилами пролунав почесний залп, після чого брати стали до молитви. їхні очі палали вірою, такою сильною і міцною, що нею можна було плавити камінь. Отто вдоволено кивнув і підійшов до командора.

Руслан, окремо від загалу, сидів біля проваленої могили і порпався у дебелих теках зі стосами паперів. Фобос і Деймос висолопили довгі язики та спостерігали за дійством із важким диханням, бо, як і хазяїн, спеку ненавиділи і переживали її кепсько.

— Як твої успіхи, Ґот... Руслане?

У митті душевного піднесення Шварц забувався.

— Альбіносів не знайшов, — рапортував молодий командор. — Северинів мається троє, але живий лише один: Чорнововк. Якщо це його справжнє ім'я.

Архіви свого часу неабияк допомогли в полюванні — от і зараз стануть у пригоді.

— Почнемо з Чорнововка. Я думав, що він загинув...

— Багато хто втік за кордон.

— Байдуже! Ми з'ясуємо долю кожного, — Отто торкнувся хреста на грудях. — Родичі, так! Ми мали почати з них раніше, проте останні невдачі скували наші розуми ланцюгами непевності, застелили очі полудою розпачу... Що пишуть про цього лікантропа?

— Северин Чорнововк, так званий двохвостий, був переведений до куреню призначенців. Псевдо — Щезник. Мається родич поза Орденом, двоюрідний брат Трохим Непийвода... Характерниця Катря Бойко — дружина, побралися менш ніж два роки тому. Через неї можна вийти на Гната Бойка, її брата з куреню вартових, обоє значаться живими... Справжня чортова сімейка!

Шварц заплющив очі і прислухався: Його долоня лежала на плечі.

— Той родич із чудернацьким прізвищем, Непий? Як там далі...

— Непийвода.

— Ось до нього і рушимо насамперед.

Вони знищать усіх лікантропів.

***

Київ оживав. Наче звільнений велет, струсив чужинські знамена, заспівав багатоголоссям відчайдухів, які прямували до покинутих осель, умився кров'ю загарбників і заповзявся лікувати рани. Військо Січове облаштовувалося, сердюки і добровольці-містяни допомагали з цим, а шпики Таємної Варти полювали на зрадників. Багато киян, не в змозі більше поневірятися безпритульними, поверталися до столиці, роззиралися серед знайомих вулиць у пошуках спричинених Ордою руїн, припадали вустами до землі покинутих обійсть і плакали від щастя. Байдуже до прошитої ядром стріхи, розбитих шибок, пограбованих комор — то все лагодиться. Головне, що рідні вціліли, а ворог відступив, і над палацом гетьмана майоріє блакитно-жовтий стяг.

Ярема спостерігав, як вітер бавиться новеньким шовком, гладить його, тріпоче, покидає, аби за мить напнути знову. Потираючи заплетену бороду, знічев'я прислуховувався до бесіди — чатові відмовлялися пропускати його до палацу, а Василь красномовно наполягав. Зрештою Матусевич переміг: чатові послали звістку про непроханого відвідувача, який скидався на відомого злочинця, що мав нахабство припертися збройним посеред білого дня до головної брами з вимогою авдієнції з паном гетьманом.

— Пішли перепитати, чи на тебе справді очікують, — сповістив кобзар із задоволеною усмішкою. — Дубоголові хлопці, з такими важко домовитися.

— Я би їм просто по пиці зацідив, — відповів Ярема. — Розучився вже стільки язиком плескати.

— Прибережи язика для зустрічі з паном гетьманом.

— Залиш це напуття придворним дуполизам.

Василь реготнув, обернувся до чатових, наче міг їх бачити, а потім спитав серйозно:

— Ти продумав розмову? Я свідомий того, що між братами панують особисті стосунки, але він найперше гетьман...

— Не турбуйся, Васильку, я накреслив собі основні тези.

— Про всяк випадок нагадаю, — Матусевич стишив голос. — Шила в мішку пан гетьман не втаїть: коли я вибухівку по добрих людях збирав, то всюди розпатякав, що замах готують сіроманці. Не хочу самославитися, але завдяки цим скромним зусиллям ваш подвиг став загальновідомим, і тепер пан гетьман не зможе легко привласнити всі лаври собі.

— Щиро вдячний.

Із Яковом Ярема зустрівся випадково.

Після бою він крокував схилами Києва, роздивляючись у пошуках товаришів, яких рознесло у хаотичному вирі битви. Заляпаний кров'ю, почорнілий від кіптяви, напівоглухлий від пострілів, характерник блукав вулицями, наче демон війни у пошуках поживи. Бій скінчився, радісно калатали дзвони Софії Київської, вигуки про перемогу ширилися повінню, а вцілілими флагштоками дерлися догори перші українські стяги. Шляхтич побачив, що досі стискає зламану шаблю, кинув її за плече — зброя належала полеглому ординцю. Вірний пірнач, ретельно обтертий продірявленою кулями сорочкою від крові та мізків, спочивав за поясом.

— Як вони дізналися? Як змогли так швидко приготуватися й перекинути сили? — дивувався Яровий, коли за добу після вбивства Темуджина почався наступ січовиків. — Як зуміли ввійти так тихо?

— Диво Господнє, — Василь перехрестився. — Не інакше!

— Твоїх рук робота? — Катря заряджала піштолі.

— Добрі люди, що подарували вибухівку, не забарилися сповістити найближчі гарнізони про близьку можливість контратаки.

— А чому нас не попередив? — спитав Северин.

— Не хотів обтяжувати зайвою відповідальністю. Ви і без того були як на ножах.

Сіроманці приєдналися до атаки. Ніхто з січовиків не питався, хто вони такі чи звідки взялися, бо на повитих пороховим димом вулицях важить одне — вбивати ворога і витискати його за міські мури. Наступ тривав дві доби, котився з заходу на схід по вулицях, задвірках, портах, площах, ринках, подвір'ях і барикадах жорстокою битвою. Найзапекліші бої розгорнулися на північних мурах. Попри великі резерви ворогів підвела розгубленість — обезголовлені смарагдові воєводи за відсутності Хамгийн Сайн не могли дійти згоди, чи мають відстояти місто будь-якою ціною, чи відступити, а тим часом січові полки все прибували і, забувши втому, просто з маршу кидалися в бій за столицю так ревно, як не билися ніколи. Під безперервним наступом ординці почали відходити за лівий берег, спалюючи за собою все дощенту...

Здерев'янілі від напруги ноги винесли Ярему до площі Хмельницького, захаращеної порожніми тентами смарагдової армії і тілами мертвих вояк. Нерухомі обличчя обсіли численні круки — птахи розкошували, дзьобали, глитали, перестрибуючи від одних очниць до інших. Шляхтич несвідомо потер єдине око, запалене від диму і довгої нестачі сну. Вирва страшного вибуху чорніла посеред площі, ніби відбиток гніву божого, і характерник спохмурнів: тут пожертвував собою Варган. Шкода, що жоден паросток не має шансів у такому пеклі.

На дні вирви лежав прапор Смарагдової Орди, присипаний землицею.

— Sic transit gloria mundi, — пробурмотів Ярема.

На площу в'їхала пишна кавалькада. Характерник схопився за пірнача, та дарма: то були свої. Він облишив зброю і байдуже спостерігав, як вершники стають за кілька кроків.

— Руки вгору, — наказав один.

Малюк показово склав руки на грудях.

— Зачекайте-но, — почувся знайомий голос.

Кавалерія розступилася, даючи дорогу невисокому вершнику, що поверх білого мундиру мав на грудях прикрашений вигадливим литтям панцир. За поясом тьмяво зблискувала позолочена булава.

— Це ти, брате? — спитав Яків Яровий.

Ярема кілька секунд дивився на обличчя брата, якого не бачив, відколи Яків навідався до нього у в'язниці, куди сам і запроторив. Обличчя сіроманця не виказало жодної емоції. Він поправив очну перев'язь, розвернувся і рушив далі.

Дорогу заступило двоє кавалеристів із клинками наголо.

— Як ти смієш повертатися спиною до пана гетьмана?!

Обидва — шмаркачі, під носом засіялось, а на розум іще й не орано. Синки товстосумів, які за величезні хабарі влаштували їх «воювати» до безпечного загону біля дупи пана гетьмана.

— Відповідай, коли пан гетьман до тебе звертається!

Йому закортіло зірвати з цих дітлахів офіцерські відзнаки.

— Облиште, — наказав Яків.

Шмаркачі, надуті від обурення, повернулися до загону.

— Яремо... Надумаєш поговорити — приходь до палацу. Будь-коли тобі заманеться.

Характерник пішов геть, не зронивши жодного слова.

Коли він розповів про випадкову зустріч, друзі одностайно наполягли, що такою нагодою варто скористатися. Яровий противився, але здався: після Варганової самопожертви і відбитої у ворога столиці, війна, що стала для нього сенсом життя, поступилася місцем оголошеній Северином помсті за Орден, тож Ярема видобув зашиті у приховану кишеню дорожньої суми три клямри і рушив до палацу в компанії Василя Матусевича.

Прийшов чоловік у білому однострої гетьманської гвардії. Червоний аксельбант свідчив про звання офіцера, кривий шрам через половину обличчя — про бойовий досвід. Були часи, коли особисті гвардійці гетьмана мали в рядах кількох вовчих лицарів... А потім до влади прийшов Яків Яровий.

— Пан гетьман негайно прийме вас, — прогуркотів офіцер, чиї габарити могли позмагатися з Яремовими. — Прошу за мною.

Василь поклав долоню на плече характерника і проголосив його поводирем — чинив так за будь-якої зручної нагоди, бо ковіньку свою ненавидів так само, як і пересуватися навпомацки.

Уперше шляхтич Яровий потрапив до стін гетьманської обителі.

Сонячне проміння кипіло сяйвом на білому мармурі, височенні склепіння оздоблювала позолота, під ногами стелилися м'які килими кримських майстрів, кармінові гардини нагадували складені крила дракона. На п'єдесталах бовваніли скульптури і обладунки різних епох, безцінна порцеляна сусідила з фресками видатних митців, натерті до блиску широкі коридори дихали лункими протягами, а численні зали, чисті та охайні, ніби тут не ступали чоботи завойовників, були готові до прийомів найвищого рангу. Колись Ярема завмер би у святенницькому захваті, розглядаючись довкола, шаленіючи від припущень, як видатні гетьмани і славетні полководці крокували цими підлогами, вели бесіди біля коминів, приймали правителів інших держав, виносили доленосні рішення... Але нинішній Ярема з байдужим обличчям ішов за провідником, відстежуючи хіба що палацову охорону.

Особисту гвардію посилили сотнею імені Виговського, чиї червоно-білі, стилізовані під герб Абданк шеврони знали у всіх куточках гетьманату: ці вояки славилися як добірні ветерани війська Січового, і потрапити до їхньої сотні було вкрай складно та престижно. Не без зловтіхи Ярема завважив, що в ролі чатових вони почувалися ні в сих ні в тих, повсюдно забуваючи приписи статуту гетьманської охорони. Гвардійці в білому тим часом хвацько салютували офіцерові, з подивом витріщаючись на одноокого бороданя в капітанському мундирі, що оперезався аж трьома пасками водночас... І на кожному сяяла характерницька клямра — бронзовий тризуб, срібний вовк, золотий Мамай! Невже це Ярема Яровий на прізвисько Циклоп, який намагався закатрупити рідного брата-гетьмана, а згодом утік із в'язниці і заходився вбивати хортів Святого Юрія? Ціна його голови сягала сотні дукачів... Але чому тоді очільник охорони поштиво веде цього зарізяку до покоїв гетьмана?

На другому поверсі офіцер спинився перед черговою залою.

— Пане кобзарю, з огляду на приватність бесіди прошу вас лишитися тут, — пробасив до Василя. — Пан гетьман хоче поговорити з вами, але пізніше.

Ярема встиг пошкодувати, що припхався сюди.

— Прошу віддати зброю, — звернувся до нього офіцер.

А ти мене змусь, хотілося відповісти шляхтичеві, проте він волів якомога швидше розібратися зі справою, тому без суперечок усе віддав, навіть дозволив себе обшукати, відтак був допущений до зали.

— Нехай Мамай допомагає, — гукнув у спину Матусевич.

У залі творилося дійство.

Під пильними поглядами гвардійців Яків Яровий у білосніжному гетьманському вбранні, з золотим ланцюгом на шиї і замашною шаблею в руці, різав прапор Смарагдової Орди навпіл. Поруч жужмом валялися кілька зіпсутих стягів. Яків, прийнявши суворий вираз, стискав один край зеленого полотна в кулаці, другий попирав чоботом, а його шабля навдивовижу повільно пиляла сукно з двоголовогим орлом.

Шух! Шух! Шух! Сяйнули по черзі спалахи, лишаючи по собі хмаринки диму.

— Чи досить уже? — спитав Яків роздратованим тоном, не змінюючи суворого виразу обличчя.

— Дякуєм уклінно, — чоловік вискочив з-під накидки дагеротипного апарату. — Буде кілька чудових світлин на особистий вибір пана гетьмана!

Двійко його колег обережно випросталися зі своїх темних сховків і гаряче закивали на підтримку останнього твердження.

— Нарешті, — пан гетьман кинув шаблю разом із ворожим прапором долі, як натруджений шахтар надвечір кидає затуплене кайло. — Що там далі?

Офіцер наблизився до Якова, вклонився і зашепотів. Ярема готовий був закластися, що він висловлював протест, бо, як і будь-який вартий посади очільник охорони, з підозрою ставився до візиту розшукуваного вбивці, який раніше зазіхав на життя гетьмана.

Трійця згорнула дагеротипні апарати і відкланялася, натомість простір зали залюднив десяток нових гвардійців. Офіцер нагородив Малюка неприховано ворожим поглядом і приєднався до підлеглих. Гвардійці хутко розташувалися зусібіч, підперши спинами стіни. Характерник мав підозру, що принаймні половина їхніх рушниць була заряджена сріблом.

Яків підійшов, але руки для вітання не подав.

— Виставі не дивуйся, — мотнув підборіддям на порізані прапори. — То для газет.

Ярема промовчав. Вивчав брата зблизька: цікаво, як вага влади і тягар війни змінили його?

— Де око втратив?

— Того самого дня, коли ти став гетьманом і випустив знавіснілих хортів на полювання.

Брати говорили неголосно, але гвардійці могли чути кожне їхнє слово. Скільки з них працюють на Таємну Варту?

— Я шкодую, брате. Чесно.

Ярема мало не розсміявся неприхованій фальші битої фрази.

— Шкодував би краще в казематах, — озвався характерник.

— Коли я молив тебе не знищувати Орден.

У Якова з'явилася сивина на скронях, під очима набрякли синці, які не ховала навіть пудра, а рот обклало жорсткими зморшками.

— Та вовчих лицарів важко знищити, — розвів руками Яків. — Один із них навіть убив Безсмертного Темуджина...

— Пилип Олефір. Його звали Пилип Олефір, — перебив Ярема. — Так і передай у всі газети, аби надрукували це ім'я.

Коли приємний знайомець-солдат, із яким за сніданком базікали про тонкощі геральдики, пообідді стає нерухомою горою мертвої плоті — то буденність великих протистоянь...

Але загибель Варгана різнилася. Вона боліла порожнечею непоправної втрати, різала відчаєм, що Ярема зазнав після батькової смерті, а згодом — після дідової. Коли близького назавжди замінюють численні симулякри: майно, промовлені колись фрази, хиткі й мінливі спогади у головах інших. А потім усе тане, і натомість приходить забуття.

— Передам, — погодився гетьман. — Пилип Олефір. Відважний син українського народу, чий подвиг залишиться у віках.

Для Якова Пилипове ім'я було порожнім звуком, а втрата не важила нічого. Блюзнірський тон благав про удар у щелепу, але характерник ударив інакше:

— Йому пощастило не померти від рук хортів, як нашому дідові.

Та це не зачепило Якова.

— Я згадую про його смерть щодня, — відповів він гірко. Або гарно вдавано гірко. — Якщо ти прийшов мене звинувачувати, то...

— Я прийшов дізнатися, хто стоїть за знищенням Ордену. Назви імена, і я піду.

— Питання помсти, розумію, — Яків зібрав долоні разом. — Але ти просиш чимало, тому я пропоную обмін: послуга за послугу.

Ярема відчув, як кров приливає до щік і свіжовиголеної шкіри голови.

— Послуга за послугу? Після того, що ти накоїв? Після того, як ми змінили хід війни? Київ звільнено тільки тому, що ми вбили Чингізхана!

На його крик охоронці одразу скинули рушниці, проте шляхтич не зважав — обурений до глибин, він був ладен трощити стіни.

— Так, вбили, і зробили це за моїм наказом, — приязно усміхнувся Яків. — Хіба ти забув? Я нагадаю хронологію: відступ зі столиці був задуманим маневром, хитрою пасткою, і Орда очікувано втрапила до неї. Тим часом я великодушно подарував можливість вовчим лицарям очистити своє добре ім'я, а вони скористалися з неї. Завдяки героїзму характерники обезголовили військо загарбників, і віднині репутацію Сірого Ордену врятовано. Хіба не чудово все склалося?

— Брехливе стерво, — ревнув Малюк під прицілом рушниць. — Тобі припекла наша відмова допомагати у змаганнях за гетьманську булаву, і ти ницо помстився, ставши балакучою лялькою на руці нашого ворога! Наче останній йолоп, ти відмовився слухати моє попередження про нашестя Смарагдів, натомість привселюдно ліпив із мене власного вбивцю! Через дрібну образу розбив Сірий Орден, який міг запобігти знищенню Харкова і багатьох інших містечок та сіл. Одним наказом ти вбив сотні захисників, які могли б урятувати тисячі життів! Усі ці смерті — на твоїй совісті, Якове, їхня кров — на твоїх руках до кінця життя, але ти стоїш тут, у білому вбранні, позуєш для газет і з посмішкою розповідаєш, ніби все так і було задумано твоїм видатним генієм! І ще наважуєшся стверджувати, ніби згадуєш про діда, якого вбили на твоїх очах за твоїм словом? Брехливе стерво! Тобі байдуже. Ти ніколи не переймався. Коли інші віддають життя, ти піклуєшся лише за гетьманський ланцюг!

Жоден м'яз не сіпнувся на Яковому обличчі. Він слухав гнівну тираду з тим само спокійним, люб'язним і трохи відстороненим виразом, схожим на маску, що ніколи не змінювалася, подібно до личин на шоломах Сонгосон.

— Як ти сказав, усі смерті — на моїй совісті. Тому я не дозволяю пропустити це усвідомлення крізь себе, — відповів Яків, і голос його вперше прозвучав щиро. — Інакше не зможу ухвалювати великих рішень.

— Куди там Ісусу до ваги твого хреста.

— Ти — простодушний вояка, брате. Інколи мені хотілося б стати тобою. Це так легко... Трощені черепи! Випущені кишки! Кривавий романтик, що геть не розуміє політики, — зітхнув Яків. — Тут усе значно складніше. Тут вимагається не вовком бігати і пірначем махати, а виживати в бруді та обертати власні помилки на перемоги... А коли потрібно, майстерно привласнювати яскраві перемоги інших.

— Дітей своїх повчатимеш, — Ярема придушив наступ люті і продовжив спокійно: — Кажи, хто стояв біля витоків заколоту.

— Скажу. Натомість прошу небагато: поговори з мамою.

— Про що мені з нею говорити?

— Про мене, — ледь чутно, аби інші не почули, відповів Яків. — Вона відмовляється... Навіть на листи дружини і знімки онуків не відповідає...

По масці його байдужості вперше розповзлися тріщини.

— Я так не можу. Я готовий плазувати перед нею, — шепотів Яків. — Але вона навіть на поріг не пускає!

— Бо зреклася тебе. Кров — не водиця.

Старший брат на мить замружився, а коли розплющив очі, то всі тріщини на масці зникли, і знову постав спокійний пан гетьман — холоднокровний, розважливий керманич держави.

— Я прошу поговорити з нею, — мовив він звичним тоном. — Це все.

— Поговорю, — брехати Якову було легко. — Викладай, що маєш, і я зникну.

— Перший, авжеж, Кривденко, — всміхнувся Яків. — Він заварив цю кашу і щедро фінансував із власної кишені, допоки не зміг урвати державного бюджету.

— Не мав жодного сумніву, що його ім'я пролунає першим.

— Зауваж, — Яків підняв вказівний палець угору. — Я розумію, що з ним станеться, але свідомо віддаю його на поталу. Голову розвідки. Під час війни! Це дорогий розмін. А знаєш, чому я це роблю? Бо політика, наче шлюб, є пошуком компромісів.

Ярема сплюнув просто на цінний паркет.

— Кривденко викручує тобі яйця, відколи допоміг з гетьманською булавою, а ти, великий політик, ніколи не знав, як йому протистояти. Аж ось раптом трапився шанс позбутися його чужими руками. Це я роблю послугу, а не ти мені.

— Не сперечатимусь, — притакнув Яків. — Але в моєму арсеналі мається двоє надійних людей на зміну, і розслідування Юхимової долі зайде у глухий кут... Розумієш?

— Твоїм обіцянкам немає віри, — відмахнувся Ярема. — Хто наступний?

— Патріарх Симеон, — продовжив брат. — Старого не вбивайте, бо отримаєте нову хвилю фанатичних ненависників. Краще переконайте його зняти анафему...

— І переконаємо сонце не сідати за обрій.

— Твій сарказм зрозумілий, але я не маю впливу на церковні рішення. Проте зі світського боку зроблю все для відновлення доброго імені Сірого Ордену.

— Відновлення? Крім імені, нічого не лишилося, — відмахнувся Ярема. — Далі.

— Є третій... Про нього я нічого не знаю. Його завжди тримали у великому секреті. Чув від Юхима прізвисько Рахман — може, стане зачіпкою.

Київські катакомби, шпакувата борода і глибокий каптур, що приховує огидної форми праве око. «Орден Проклятих має бути знищено». Він назвався Рахманом, плюнув Яремі в око і напророкував його втрату. Пророцтво збулося за лічені години.

— Розпитайте в Кривденка та Симеона, — провадив Яків.

— Вони охоче розкажуть, якщо їх розговорити.

— Не бачу сенсу виконувати угоду, — стенув плечима Ярема. — Я без тебе знав, що Кривденко і Симеон стоять за цим усім.

— Але не знав, де їх шукати, — перервав Яків нетерпляче. — Симеон ховається біля Вінниці у своєму маєтку, я вкажу на малі.

Характерник розгорнув атлас на потрібній сторінці і отримав чорнильну позначку потрібного місця.

— З Кривденком складніше... Але з моїх джерел відомо, що найближчим часом він планує відпочинок у романтичній атмосфері.

— Що це має означати?

— Розпитай свого знайомого Чарнецького, він розкаже краще. Саме днями повернувся до столиці.

— І це все? Від гетьмана я очікував більшого. Ти дав мені крихти.

— Можу дати більше, — вкрадливо мовив Яків. — Можу відновити не лише добре ім'я, а й сам Орден... Озолотити так, що вашим скарбничим і не снилося!

— Та невже?

Яремі було смішно від недолугої спроби підкупу.

— Для цього потрібно не так багато, — вів далі брат. — Третій син, Угедей, що очолює сили Орди під Запоріжжям...

— Розбирайся з ним сам, полководцю, — сіроманець повернувся до виходу.

— Я можу наказати негайно заарештувати тебе, — ударило в спину.

Шляхтич озирнувся. Зміряв старшого брата зневажливим поглядом. Було гидко від думки, що цей самовпевнений зухвалець із гетьманським ланцюгом — його кревний родич.

— Я можу негайно вбити тебе. А твої чоловічки в білому ніяк мені не завадять, — Ярема насолодився переляком в братових очах, після чого завершив розмову: — Не забудь: Пилип Олефір.

І пішов геть.

Чого він сподівався? Вибачення? Каяття? Визнання помилки? Яків давно відсік паростки непотрібних почуттів і припік рану розпеченим золотом гетьманської булави. Життя він бачив інтригою, боротьбою, людей — необхідними ресурсами. Щось справжнє, живе і вразливе, зринало в ньому фантомними болями, і Ярема засвідчив цю рідкісну з'яву при згадці пані Ярової. З іншого боку, міркував собі характерник, все може бути простіше — братові так сильно кортить отримати материнське прощення не через сентимент, а лише тому, що він, пан гетьман, із усією його владою та можливостями, у жоден спосіб не спромігся цього прощення дістати. Утім, просити мамуньо за нього Ярема не збирався, і загадав собі, аби ніколи знову вовча стежка не привела його до старшого брата.

Про Варгана на прощання він нагадав умисно: сподівався, що бодай цю обіцянку виконають. Це було найменше, що Яровий міг зробити для вшанування пам'яті Пилипа. Він досі не зважився прочитати його останнього листа. Брат Варган... Брат, рідніший за кревного, який вмів допомогти влучним словом і прикрити спину в бою, вовчий лицар, що навіть оскаженілого Звіра зміг утримувати достоту стільки, аби використати його перед смертю на користь спільній справі.

Коли тієї ночі до них докотилося відлуння вибуху, Катря та Ярема мовчки перезирнулися. Савка було задрімав, але підскочив, заридав, завив, і крізь його лемент доносилося лише:

— Пітьма! Пітьма!

Катря намагалася заспокоїти його, але Павич видерся і втік до Пилипової кімнати, де знепритомнів.

Повернувся Северин. Повернувся зі смарагдом — трофейним, на доказ убивства. Катря довго тримала чоловіка в обіймах.

— Варган? — спитав Ярема тихо.

— Все минуло так, як він задумав.

У скорботі вони зустріли світанок нового дня, першого дня без брата Варгана. Савка отямився, але більше не плакав, просто сидів на ліжку і розхитувався, втупившись у мотанку на долонях.

Василь, якого навіть вибух не розбудив, дізнався про новину, приніс бандуру і заходився грати думи. Тужливі мелодії линули, розчинялися, повторювалися, наповнюючи хатину смутком. У німому вшануванні промайнув день.

А потім почалося визволення міста.

— Перепрошую, пане, ви у справі?

Василь лишився у гетьманському палаці — Яків, згадавши поетичний дар кобзаря, тимчасово відсторонив його від шпигунства, надав кімнату і розпорядився створити епічну думу про визволення Києва, заборонивши покидати стіни палацу до виконання наказу. Ярема побажав Матусевичу творчих успіхів і подякував за допомогу, на що кобзар махнув рукою і пообіцяв увіншувати Пилипів подвиг (про це він хотів скласти окрему думу, навіть якщо її заборонять). На тому й розпрощалися.

— Пане?

Служник очікував на відповідь, повсякчас ковзаючи поглядом по клямрах.

— Передайте Зіновію, що до нього прибув Ярема Яровий.

Ім'я справило враження, про що свідчили розширені зіниці, але служник незворушно продовжив допит:

— Пан Чарнецький очікує вашого візиту?

— Ні. Але це термінова справа.

Служник попросив чекати біля брами. Та не довелося: за хвилину його з поклоном провели на подвір'я.

Тут ожили непрохані спогади: наїжджає загін у чорних одностроях із білими хрестами, звучить нетривала розмова, гахають постріли і тіло охоплює ядучим болем, присмерк ковтає очі, він падає, летить у темряву, помічає тоненьку червону нитку й хапається за неї, стискає, долоні ріже до м'яса, але він не відпускає, бо інакше нездоланна темрява остаточно поглине його, чує шепіт брата Щезника, бачить...

— Кого я бачу! — Зіновій Чарнецький із широкою усмішкою крокував назустріч. — Друже мій, ти живий!

— Дякую, що прийняв мене, Зіновію.

— Я радий бачити тебе, Яремо.

Дипломат мав такий же вигляд, як і під час їхньої першої зустрічі в Чернівцях: вишукане вбрання, свіже обличчя, легкий парфум — ідеал шляхтича. Характерник уже й забув, коли сам востаннє так виряджався.

— Радий? Попри те, як ми розпрощалися? — Малюк усміхнувся. — Принагідно перепрошую за той розгардіяш.

— Ти про ніч, коли на вас фанатики напали? — Зіновій махнув руками. — Забудь. Ми тут, авжеж, перелякалися, коли почався бій, але потім щось сталося... Всі раптом поснули! А коли прокинулися — з воріт останнього мертвяка виносять, лишалося тільки кров відмити.

Чарнецький скривився, наче вступив у лайно.

— Але це все ніщо порівняно з навалою. Я давно покинув Київ і ось тільки-но прибув, аби перевірити, що з будинком — чи пограбували, чи, не дай Боже, спалили...

— Я заберу небагато часу.

— Е, ні! Я саме збирався обідати, і ти складеш мені компанію! Споживати скінчимо — тоді про справу й поговоримо. Ох, друже мій, — Зіновій повів Ярему всередину. — Твоє обличчя збурює стільки спогадів! О, Князівство, що то була за втіха! Теплі прийоми, безкінечні вистави, довгі переїзди, і, нарешті, божевільний морський вояж! Ох, це одна з найкращих історій, що зі мною траплялися. Хоча, зізнаюся відверто, я запам'ятав тебе з двома очима.

— Одне я втратив на твоєму ґанку, — відповів Ярема. — Якщо слуги раптом його знайдуть, надішли мені.

Зіновій вишкірився.

— Хіба за сотню дукачів! Стільки за твою голову давали?

— І зараз дають, та щось ніхто не квапиться арештувати, — характерник ляснув себе по пасках. — Навіть на клямри ніхто не крикне «бісівський вовкулака!».

У домі затято чистили, шкребли і відмивали. Приємно пахло свіжими квітами, однак порожні стіни з темними квадратами прибраних картин мали гнітючий вигляд.

— Маєш застарілі відомості, друже мій. Обережно, тут слизько! Після Темуджинової смерті нікого з сіроманців більше не розшукують, усі нагороди за ваші голови скасовано. Як ви вправно того вилупка в землю закопали! — із захватом говорив Чарнецький. — Вірніше, підірвали.

— Я особисто змайстрував вибухівку, — не втримався Яровий. — Але мій друг заплатив за вбивство власним життям.

— Тоді перший тост — за упокій його душі.

У бенкетній залі чекав обід: кропив'яний борщ, печеня з качки, молоді овочі, біле і червоне вино, фруктові льоди на десерт. Від самого Чорткова Ярема не бачив такого розкішного столу.

— Вибачай, що так бідно, але з їжею у столиці наразі скрута.

— У тебе збочене розуміння слова «скрута», — характерник змочив руки у піалі для омовіння і витер серветкою долоні.

— Добре мати кількох друзяк серед чумацького цеху, — Чарнецький підморгнув. — Вони навіть воду до пустелі привезуть за вигідну ціну!

Він запросив гостя сідати до частунку.

— Ех, Яремо! Хто, як не ви, сіроманці, — дипломат вказав на карафу з червоним вином, і шляхтич кивнув. — Якби тебе раніше послухали! Ти ж усе передбачив. А вони натомість... Йолопи.

Дипломат розлив вино по келихах і підняв свого.

— За вічний спокій твого друга.

Не встиг Ярема занурити ложку до борщу, як дипломат уже проголошував наступний тост:

— За вас, за характерників!

— Будьмо, — відповів Яровий.

Випили вдруге і, нарешті, приступили до обіду. Кілька хвилин тривала зосереджена тиша.

— Бачу, твоєму маєтку пощастило, — зауважив Ярема, покінчивши з борщем.

— На превелике диво, вкрали небагато. Найдорожчі цінності я вивіз, але менше з тим... Приємно повернутися додому і не вгледіти посеред обіднього столу купу вистиглого калу!

— Смачного, — характерник приступив до печені.

— Навзаєм! — Зіновій промокнув рота кутиком серветки.

— Але з реноваціями почекаю. Перемога — то чудово, проте...

— Ти не певен, що Київ не паде вдруге, — продовжив Яровий, наминаючи печеню. Куховарили у Чарнецького відмінно.

— Саме так, — кивнув Зіновій. — Я вірю в нашу перемогу, не подумай, але нехай ті смарагдові змії відповзуть подалі за Дніпро... До того ж я маю інший резон.

— Який це?

Чарнецький з урочистим виглядом поновив келихи.

— Я скоро стану батьком! — проголосив радісно.

— Овва! Мої щирі вітання.

За це випили до дна.

— Ірина в Барселоні, до народження немовляти місяць, і рухати вагітну зараз не можна, — розповідав Чарнецький із усмішкою. — Сподіваюся, Різдво цьогоріч ми святкуватимемо тут! Усі втрьох.

Його захоплена оповідь про дружину, її стан і плани щодо малюка свідчили, що попри колишні негаразди подружжя Чарнецьких перейшло до нового етапу стосунків. Яремі все це здавалося неймовірно далеким: мирне життя, будинок, шлюб, вагітність, діти...

— А як твоє кохання? — поцікавився дипломат.

Вони перейшли до десерту і карафи білого.

— Сильвія Ракоці, правильно? Чи ви розбіглися?

Через останні події Ярема не згадував кохану, ніби відклав її у далекий закамарок свідомості, але Чарнецький одним запитанням розбив крихку мушлю, дістав перлину спогадів на світло, і старі тривоги ожили знов.

— Я досі плекаю почуття до неї, але ми давно не бачилися... Сильвія воює там, я воюю тут. Кожен за свою батьківщину, — характерник помовчав, бовтаючи десертною ложкою у рештках талого морозива. — Сподіваюся, що ми зустрінемося... І зуміємо продовжити розпочате.

За це і випили.

— То що привело тебе, друже мій? — Чарнецький відзначив смуток співбесідника і перевів розмову на нову тему. — Навряд чи пошуки втраченого ока.

— Мені, Зіновію, дуже кортить душевної розмови з кількома натхненниками знищення Сірого Ордену, — відповів Яровий прямо. — Один із них — Юхим Кривденко. Мені стало відомо, що ти можеш знати, де його шукати за стінами штабу Таємної Варти.

— Вибач за питання, друже, але змушений зберігати обережність: від кого ти таке почув? — насторожився Зіновій.

— Брат розповів, — Ярема скривився. — Хоче змінити голову Таємної Варти, тож наші інтереси випадково збіглися.

— Катюзі по заслузі! — Дипломат підхопився і радісно підняв руки до стелі. — Нарешті той сучий син вдавиться власним лайном!

Він зробив кілька складних танцювальних па, махнув кулаками, ніби товк пику невидимому Кривденку, після чого одним довгим ковтком допив свій келих.

— Я достеменно знаю, де його шукати, — очі Зіновія сяяли. — Маєш мапу? Дорогу тобі позначу.

— Звідки такі знання? — Малюк сягнув рукою до внутрішньої кишені, де завжди носив надірваний, побитий часом, але досі надійний характерницький атлас.

— Бо той виродок відібрав мої землі!

Справа приймала цікавий поворот.

— Ось тут, — Чарнецький знайшов потрібну сторінку, тицьнув на мапу пальцем. — Біля Рудого села. Мій прадід, як годиться благородному панові, виграв ці землі в карти у такого собі Залєського...

— Гербу Правдич, — миттю згадав Ярема. — Згаслий рід.

— Так-так, це він. За наказом діда тут біля річки викопали чудове затишне озерце, а посеред нього лишили мальовничий острівець, де звели хатинку. Цим дарунком мій дідо потішив бабцю на тридцятиріччя шлюбу. Батько і мати щоліта відпочивали там, і мене малого брали. А коли я виріс, теж відпочивав там із дружиною! Хотів дещо підлатати, дещо перебудувати, бо дім уже старенький, але...

— Але прийшов Юхим, — здогадався Яровий.

— Сучий син! — Чарнецький вгатив кулаком по стільниці, посуд брязнув. — Це було незадовго до війни. Припхався без попередження просто до мене на службу, падлюка, без жодного вступного слова запропонував викупити ці землі. Я відмовив, адже то родинне кубельце для тихого відпочинку, а лайножер на це розклав переді мною кілька огидних дагеротипів і сказав, що зменшує пропозицію до одного дукача, а якщо не погоджуся, то він оприлюднить знімки моєї дружини 3... 3...

— Я зрозумів, про кого ти.

Енеєва інтрижка багато коштувала Зіновію.

— Той сірома загинув? — неочікувано спитав дипломат.

Ярема пригадав, на кого перетворився Гнат останнім часом, і вирішив, що не кривить душею.

— Так, загинув.

Напевно, досі пиячить на пасіці. Досі не знає, що Варган пішов на той бік.

— Що мені лишалося робити, Яремо? Воювати з головою Таємної Варти? Усі папери він мав із собою. Я підписав, — зітхнув Чарнецький. — А він усміхнувся, рекомендував не патякати про оборудку, кинув мені під ноги дукач і забрався геть. Мерзота!

Кривденко наробив собі ворогів на кілька життів уперед, подумав Яровий.

— Але навіщо йому твій острівець? — спитав характерник.

— У нього є власний маєток, радше невеликий замок. Коли добре пошукати, то й інші домівки знайдуться.

— Юхиму романтики захотілося, — злісно відповів Зіновій. — Ти, мабуть, не чув — він собі фаворитку завів.

— Не чув.

— Сивина в бороду, біс у ребро. Коханка, така собі Майя, сама з лав Таємної Варти, вдвічі молодша за нього... Кажуть, що неабияка красуня. Стрімко зробила кар'єру. Подейкують, що Юхим настільки в неї втюхався, що готує її на своє місце, — Зіновій постукав по атласу і повернув його шляхтичеві. — Коли вже Орду викинули з Києва, любчики захочуть відпочити наодинці.

— Там його і пошукаю, — Ярема глянув на малу, запам'ятовуючи помітку. — Дякую, Зіновію. Ти дуже допоміг.

— Ех, Яремо... Я досі про це Ірині не розповів! Лишень уявлю, як доведеться пояснювати дружині, чому ми більше не поїдемо до її улюбленого острівця — і настрій зникає... Ганьба, та й годі. Хочеться рвати волосся від того, як нахабно у мене забрали найкращі родинні землі, — Чарнецький скрушно похитав головою. — Там, де відпочивали мої предки, там, де мали відпочивати мої нащадки, якийсь вишкребок шпекає шльондру! Чи вона його шпекає, біс їх розбере...

— Я потривожу їхні медові ночі, — підморгнув Яровий. — Тільки не прохопись про це жодній душі. Домовилися?

— Могила! — Схвильований дипломат розлив по келихах залишки вина. — За таке варто випити.

Келихи дзвінко цокнули.

***

Час зламався, і не було на те ради. Спогади розірвалися, зібгалися, наче подерті папірці, розлетілися навсібіч. Яскравими фарбами дні та ночі перемішалися у брудну пляму. Події перекрутилися, заплуталися зміїним кублом, не бажаючи займати належні комірки у сховах пам'яті. Доводилося постійно згадувати, який сьогодні день.

Що було вчора.

Що було позавчора.

Здавалося, ніби вибух трапився кілька годин тому.

Той огидний дотик! Це він спотворив біг часу... Чи це далося взнаки отруєння Потойбіччям, про яке казав Варган?

Потривожене плесо світоладу мерехтіло спотвореними колами.

Не пам'ятав, як після вибуху повернувся до сховку. Пригадував окремі фрази, Савків плач, бандуру Василя. Раптом гуркоче бій, кров і порох, Катря біжить на барикаду, кулі розсікають повітря. Дві години? Дві доби. Падає зелений стяг. Шабля у його руці пробиває чужі груди, скрегоче на кістках. Ярема зникає у горлянці задимленої вулички. Хтось сидить посеред дороги і беззвучно волає, споглядаючи куксу, яка била фонтаном, замість правої ноги. Переможні крики. Вибухи, вибухи, вибухи. Стрільці на дахах. Мертві тіла пливуть Дніпром. Відірвані кінцівки, пробиті голови, рожеві тельбухи. Пожежа ночі змінюється згарищем дня. М'язи скрутило втомою, очі засипало піском.

Він не встигав осягнути пережите.

— Тепер ми помстимося за Орден, — обіцяє Ярема, повернувшись від старшого брата.

Перші шпальти свіжих газет сповіщають про хитромудрий план гетьмана Ярового і самовідданий подвиг уцілілих характерників, що кров'ю змили ганьбу Сірого Ордену. Вбивцею Темуджина називають Пилипа Олефіра, і Северин радо віддає лаври.

— Яків дотримав слова, — дивується Ярема і вкотре перечитує рядок із іменем Варгана. — Це ж треба!

То було вчора? Ні, кілька днів тому.

Пішки до Лютіжа. Дороги переповнені біженцями, що повертаються до покинутих осель. У людському потоці легко сховатися від небажаної уваги. Здалеку лунають сурми, всі сходять обабіч, аби пропустити підкріплення. Люди кричать воякам слова підтримки. Ярема теж кричить.

— Хочеш повернутися до січовиків? — питає в нього Катря.

— Хочу, але пізніше.

Щезли зневіра і безнадія, розчинились у тому вибуху, несуться радісні співи, коли той вибух стався? Здається, ніби цієї ночі...

Гнат розвалився біля огорожі на ослінчику, роздягнений до пояса. Шаблі в пилюці, пляшка в руках: вартує. Розгледів їх, замахав, підвівся. З кривою посмішкою спитав, де загубили найстрашнішого звіра. На Яремову відповідь розсміявся, побачив їхні лиця і вдавився сміхом. Перепитав без посмішки, отримав ту саму відповідь. Пляшка полетіла на дорогу. Гнат зблід, схопив Ярового за плечі, змусив розповісти, як це сталося.

— Ні, не поховали. Від тіла нічого не лишилося.

Похапцем прочитав Пилипового останнього листа і схопив залишеного йому варгана. Вигляд мав такий причмелений, що пасічник, який визирнув з хвіртки, поцікавився, що за шляк його трафив.

— Помруть усі, — озвався Бойко глухо.

— Ага, — відповів бджоляр, зникаючи за воротами. — Я ваших коней приготую.

Савка глянув на блідого Енея і зарюмсав.

— Я помер багато років тому. Тої самої миті, коли встромив ніж у власні груди, — Гнатів погляд згас. — Тоді я здох. А все це — лише посмертя.

Він обвів ватагу почервонілими, набряклими від сліз очима.

— Ми всі загинули у ніч срібної клямри, але навіть не помітили. .. І продовжили вдавати живих.

Варимося у Ґадриному мареві, про яке навіть не підозрюємо, подумав Северин.

Заплаканий Савка обійняв Гната. Той сумирно стояв, мовчки втупившись у землю.

— Бевзь я, бевзь, — бубонів характерник. — Бачив, що йому недовго лишилося... І однаково не попрощався.

Катря безслівно поцілувала брата в чоло.

Шаркань угледів гостей, весело заіржав і спробував стати дибки, мало не хвицьнувши господаря копитами від нестримної радості.

— От дурник, — усміхнулася трохи Катря.

— З цим було найважче, — повідомив бджоляр. — Неслухняний, неспокійний. Хоче бігати, та до себе нікого не підпускає.

— Йому сумно, — пояснив Савка і махнув мотанкою. — Мамі теж сумно. Ецерон пішов.

— Ви теж ідіть звідси. Пасіку мені труїте, — бджоляр подався до вуликів.

Сіроманці готувалися в дорогу. Найшвидше збиралася Катря, що останню добу тільки й думала, чи забрав уже Максим з маєтку Олю, чи везе її до домовленого місця, чи все з ними добре...

— Як чинимо з братом Біляком? — спитала вона, сідлаючи Шарканя. — Лишити при мені?

— Не варто. Краще направ сюди, — Ярема вказав на помітку у своєму атласі.

— До маєтку патріарха?

— Так. За старим Симеоном треба простежити, — шляхтич пригостив свою кобилку зірваним по дорозі яблуком, і та задоволено хрумала. — Най розвідає, по яких днях святий отець залишає рідні стіни, о котрій годині повертається, якими дорогами їздить, хто його супроводжує. Це нескладне доручення.

— Те, що він назвався братом Біляком, не робить його характерником, — доважив Гнат. — Городнє опудало надішліть — воно розвідає краще.

— Іскра його навчить.

— Джуру мені видаєш? — Катря мотнула головою. — Ні, Малюче, красно дякую, але мені вистачає однієї малої дитини.

— Ходити за патріархом назирці не потрібно. І до маєтку лізти теж не треба. Вимагається лише вивчити щоденний розклад, — шляхтич махнув рукою, ніби йшлося про дрібницю. — Покажеш Білякові, як знайти густі кущі неподалік дороги і непримітно сидіти в них обличчям до стін із розплющеними очима...

— І як при тому спати, срати і не забувати їсти-пити. Добре. Але за його провал, Малюче, я не відповідатиму, — Катря перевірила, чи надійно приторочені сакви. — То ви до Кривденка?

— Погостюємо трохи на острові кохання, — підтвердив Ярема. — Опісля — до Симеона.

— Га? Ми їдемо до Кривденка? Юхима Кривденка, голови задристаної Варти? — стрепенувся Гнат.

— Час відповісти перед Орденом, — відповів Северин, який прослухав майже всю бесіду, намагаючись згадати, який сьогодні день.

Бойко потер долоні. Куди тільки поділася його байдужість?

— Шкода пропускати розвагу, але мушу їхати, — Катря востаннє перевірила попругу, міцно поцілувала Северина, а потім кожного по черзі обійняла. — Здибаємося у прихистку, хлопці!

— Якщо затримаємось, тоді вже у Чорткові, — через мовчанку Чорнововка Ярема перебрав на себе роль очільника. — Там і поміркуємо, що далі робити.

Характерниця кивнула. Її очі сяяли передчуттям возз'єднання. Вбивство Чингізхана, Пилипова смерть, бій за столицю, втрачений дар Северина — все тьмяніло поруч із близькою зустріччю з донькою. Материнство не змінило, але пронизало Катрю до кісток, стало важливою частиною її нової особистості.

— З тобою все гаразд? — звернулася вона пошепки до чоловіка. — Ти після Варганової смерті сам не свій. Мрієш про нових коханок?

— Вгадала, — Северин сподівався, що вона не помітить силуваності його посмішки. — Поцілуй від мене Оленьку.

Катря нічого не помітила — занадто поспішала.

— Обов'язково поцілую. До зустрічі!

Вона вскочила верхи, і за хвилину загін лишився вчотирьох. Збиралися в мовчанці, кожен у власних думках. Бджоляр із незворушним обличчям спостерігав за їхнім відбуттям.

— Як там Василь? — спитав, проводжаючи вершників за браму.

— У гетьманському палаці нову думу вигадує, — відповів Яровий.

— Нескоро, значить, побачимося, — виснував бджоляр, і без прощань захряснув за ними браму.

— Хороша людина, але бджоли сильно голову покусали, — пояснив Гнат. — А ще на страшних казках звихнувся. Дістав мене тими оповідками до печінок.

— Твої печінки тут не бідували.

Рушили до Рудого села.

Без Катрі Северин почувався самотньо. Він звик до її постійної присутності, до розмов, сварок, жартів, нічних і подеколи денних утіх... Хотілося рушити разом із нею до Олі і відпочити, як після його повернення, лише втрьох, у тиші та спокої.

Але залишити помсту на Малюка, Енея і Павича він не міг. Щоразу, коли Чорнововк думав про це, перед очима зринала кривава інавгурація. Чорні однострої з білими хрестами, рушниці, ґвалт. «Вони мають право заарештувати вас й озброєні срібними кулями. Тому підкоріться, панове, не погіршуйте становища».

Так сказав Юхим Кривденко, незмінний впродовж тринадцяти років голова Таємної Варти, всесильний знавець брудних секретів, свідок подружніх зрад і скарбничий прихованих статків. Компромат, що він мав на будь-якого можновладця, робив його невразливим від будь-яких політичних інтриг... але не від ножів вовчих лицарів.

Вони прийдуть по нього завтра. Чи післязавтра? Знову заплутався в часі.

— Павичу, ходи-но сюди! — гукнув Еней від вогнища.

Гнат, який до того намагався оминати причинного брата, тепер постійно їхав поруч, намагався розібрати тихе белькотіння, всіляко опікувався, виконуючи Варганів заповіт. Завдяки цьому згорьований Савка, що було замкнувся у собі, поволі повертався до життя, ніби несміливий равлик, який виповзає зі свого панцира.

На привалі вони разом допомагають Яремі кашеварити, хоча насправді більше заважають, та добросердий Малюк не протестує. Чи здатен Савка якось зарадити йому зі зламаним часом? Можливості його химерних сил досі лишалися загадкою для всіх.

Від вогнища приємно тягне димом. Здається, що скоро повернеться з полювання Пилип із парою підбитих із лука кролів... Але він не повернеться. Вони ніколи не зустрінуться знову. Його лук і сагайдак приторочені до кульбаки Яреми, а канчук забрав Савка.

Северин відійшов. Переконався, що ніхто не спостерігає, видобув ножа й оглянув лезо — годі нагострити ліпше. Затамував подих, легким розчерком надрізав згрублу пучку великого пальця. Щосили притис поріз до землі, вкритої обрисами його тіні, зціпив зуби, приготувався до стрибка...

Перед очима промайнула велика бабка, тріпочучи прозорими крильцями. Біля вогнища лайнувся Ярема, зайшовся реготом Гнат, слідом непевно засміявся Савка.

Тінь лежала мертвою примарою. Він зачекав кілька секунд.

По великому пальцю пробігла мураха. Легенько дмухнув вітер.

Северин підніс пальця до очей і вдивився у краплину крові посеред земляних крихт, силкуючись розгледіти браму до іншого світу. Розчаровано дмухнув на поріз, від чого той загоївся. Сховав ножа, розтягнувся на землі горілиць і втупився поглядом у бузкову височінь неба.

Він пробував безліч разів, у різних місцях і в різний час. Тінь не відповідала. Не малювала намистиною крові по молоку, не видовжувалася містком-гадюкою, не впадала в око...

Мовчазна агонія темних просторів ніколи не вабила Чорнововка. Натомість важила можливість будь-де зникнути, можливість, яка стала звичкою і підвалиною багатьох здійснених задумів. Северин почувався пограбованим, закутим, позбавленим зручних кишенькових дверей, що не раз рятували йому життя. Без чарівної тіні, що завжди прийде на допомогу, коли все летить до псів, характерник почувався неповним. Він перетравлював втрату на самоті: ніхто інший не зрозумів би. Крім, хіба що, Пилипа...

Катря, наприклад, зраділа. Після єдиної мандрівки до Ґаадових володінь у ніч срібної клямри вона люто зненавиділа Потойбіччя і, потираючи чорнильний коловрат на грудях, торочила, що не повернеться туди ні за які дукачі. Вона з підозрою ставилася до Северинових мандрівок мертвими пустками, вважала тіньовий перехід лихим даром, і остаточно переконалася в цьому, коли чоловік згинув по той бік. Після повернення із заклятого полону Катря і чути про стрибки не бажала, через що дорогою до Києва вони постійно сварилися; звістка про Ґадру, яка видерла з Северина проклятий дар, неабияк утішила характерницю.

Северин не розповів їй про смарагд. Нікому не розповів. Його і не розпитували — тільки Савка подеколи зорив уважним, пронизливим поглядом йому на груди, де у внутрішній кишені спочивав маленький згорток.

Чорнововк знову перевірив, чи ніхто не дивиться, і обережно видобув каменя. Після Варганової загибелі він жодного разу не чіпав його. Голос, що чувся у шатрі... Може, примарилося? Може, варто просто викинути його подалі?

Холодні гострі грані торкнулися шкіри і спалахнули смарагдовим вогником у такт його серцебиття.

Дякую, що забрав мене.

Отже, не примарилося. Хто ти? Що ти?

Я — безіменний вигнанець, давно позбавлений волі. Я не задумую проти тебе кривди і присягаю говорити саму лише правду. Це все, чим я можу наразі віддячити.

Твою присягу прийнято. Як тебе звуть, вигнанцю?

Мене позбавили імені.

Ти — бранець смарагду?

Тисячі років у непорушній формі. Не маю очей, та можу бачити; не маю вух, та можу чути... Не маю рота, але так хочу кричати!

Проте я чую твій голос. Чи ти здатен промовляти до будь-кого, хто торкається тебе?

Створіння цього світу нездатні почути мій голос... За винятком позначених мертвим сонцем моєї землі, яку ти звеш Потойбіччям. Для решти я зачарована коштовність, що дарує невразливість і довголіття.

Зажди-но! Невже казочки про чарівний смарагд, який дарує безсмертя, були правдою?

Невже казочки про чарівних перевертнів, які боронять державу, були правдою?

Ха!

Я чимало живу поміж людей, але не спромігся зрозуміти вас. Такі дивні, жорстокі, непослідовні створіння. Поставиш щось перед вашими носами, скажеш правду... І, вважай, сховав на видноті.

Пробач мої сумніви. Складно повірити у чарівний камінь, що дарує безсмертя.

Віками мене намагалися розшукати або створити тисячі людей по всьому континенту і за його межами. Вбивали за фальшивки. Труїлися випарами у відчайдушних дослідах. Йшли на багаття. Стільки намарно прожитих життів...

Люди бояться смерті. Цей страх — основа наших учинків. За камінь, що дає вічне життя, багато хто ладен убити. Як Темуджин спромігся настільки довго ховати тебе? Невже таку цінність ніхто не намагався викрасти?

Викрасти священний смарагд Орди, що подарував їй ім'я? Ні, на таке ніхто не зазіхав. Було кілька злодюжок у ті далекі часи, коли Мехмед тільки починав об'єднання кланів степу... Але потім його легенда поширилась, ожила та вкрилася найміцнішим панциром — божественним ореолом. Люди увірували, що Тенгрі надіслав істинного правителя, переродженого Темуджина, якому відміряно кілька століть життя, а смарагд на його грудях — сакральний символ нової нездоланної імперії, яка підкорить світ. Ніхто не смів навіть думати про доторк до мене.

Ти свідчив сходження Темуджина?

У жилах цього самозванця не було ні краплини крові справжнього Темуджина. Його справжнє ім'я — Мехмед.

У мене безліч запитань.

Я відповім на кожне. Адже ти звільнив мене з ненависного ланцюга. Я готовий балакати годинами поспіль! Я так довго мріяв про нового співрозмовника...

Темуджин, себто Мехмед, чув твій голос?

Так. Він бачив сонце Потойбіччя.

І постійно носив тебе при собі, завдяки чому не помирав.

Мені дарують стукіт серця, я повертаю його відновленим. Це і згубило самопроголошеного посланця Тенґрі — за сотні років він так звик до невразливості, що навіть не висмикнув ножа з власного серця.

Коли я розірвав ланцюг...

Я відлетів геть, і незримий зв'язок розірвався. Смерть забрала те, що їй давно належало.

Чому його тіло перетворилося на соляний стовп?

Понад два століття Мехмедова плоть живилася від мого джерела. Численні роки, численні замахи, численні недуги — воно давно мало згинути, але натомість продовжувало жити, напуваючись моєю силою. Ніхто не носив мене так довго! Останні роки Мехмед лише скидався на людину. Я спостерігав, як шашель часу безупинно підточує гострий розум, як виважені рішення змінюються дурнуватими примхами, як вірні підданці мовчки коряться будь-яким словам знавіснілого повелителя... Люди не створені для безсмертя.

То це виходить, що тепер я безсмертний?

Не поспішай із висновками. Скутий кривавими рядками Ґаадової угоди, ти захищений від впливу моєї сили. Волієш бути безсмертним?

Я вже ношу одне прокляття, іншого мені не треба.

Заздрю твоїй смертності. Коли ти зникнеш, я продовжу існувати. Століття за століттям. Спостерігати, як ви марнієте і зникаєте, ніби хвилі на березі. Мовчати. Існувати. Без жодного сенсу...

Можу позбавити тебе існування. Розбити молотом, наприклад.

Молот не знищить мене. Вогонь відступиться. Бурхливі води не стерли жодної моєї грані. Я мушу існувати і страждати — ось сила її прокляття.

Лише одна істота здатна вигадати таку витончену тортуру.

Не знаю, чим ти розгнівав Володарку, але вона завжди чинить справедливо. Я заслужив на свій вирок.

У нас із нею довга історія...

Моя історія значно довша. Моє минуле, мій переступ і моє ім'я лишаться невідомими, зате іншим я поділюся. Бажаєш почути?

Поки браття не покличуть до вечері.

То слухай. Першим і останнім, хто чув її, був Мехмед, а це сталося ще до того, як постала твоя держава.

...звівся на рівні. Розплющив обпалені жаром повіки. Від побаченого останні сили покинули його, і він завмер, сподіваючись на небуття. Але небуття — занадто милостиво, сказала вона. Спотворений пітьмою образ бурлився люттю, крижаною і пронизливою, такою могутньою, що потріскана земля навколо бралася памороззю. Її жахний голос, в якому не лишилося ні краплі колишньої володарки, шмагав, проголошуючи вирок, а він покірно приймав страшне покарання, вдячний за шанс спокутати бодай частину завданого його недбалістю лиха.

Тіло розірвало есенцією болю. Коли іскра свідомості засяяла знову, він був маленьким камінцем, що стрімко летів долі.

Політ завершився поруч невеликого стрімчака. Він стукнувся об пружну землю, підскочив і завмер у траві, звідки проглядали зелені крони дерев. Чувся невтомний дзюркіт джерельця, вітер у гіллі, крики птахів. Блакитним небом пливли грозові хмари.

У його рідному світі земля всохла, трава обернулася сірим бадиллям, дерева звернуло покручами. Вода стала мертвою, вітри зникли, пташки впали замертво з почорнілого неба. Усе його життя з численними заслугами, досягненнями і перемогами звелося до однієї помилки, яка перекреслила все.

Минали дні — спочатку швидкі у новизні, а потім дедалі повільніші. Дощі вмивали його, сонце розігрівало, цікаві пташки, приваблені блиском, намагалися його дзьобати. До стрімчака на водопій приходили різноманітні створіння, і він розглядав дивні обриси, такі несхожі на мешканців його світу. Осінь вперіщила зливами, помножила сили стрімчака, який розлився так сильно, що розмив землю під зеленим камінцем, але зима скувала воду непорушною кригою і накрила все білим покровом. Він лежав у неторканому снігу тижнями, у суцільній білизні довкола, мріючи про бодай одну темну плямку.

Слухав ріст трави. Весняні зливи зсунули його ближче до води; восени стрімчак виїв землю, підхопив і покотив за собою геть від галявини, до якої він устиг звикнути. Неспішна мандрівка тривала сторіччями: стрімчак замерзав, або його випивала посуха, або шлях перегороджували інші каменюки чи перегниле гілля. Кожному рухові він радів, як видатному подарунку. Відшукував будь-які зміни навколо, плекав їх, як цінні спогади. Видіння опалого листа, що пропливав над ним, оберталося яскравим враженням, і листок запам'ятовувався у найменших дрібницях.

Нескінченна бездіяльність могла звести з розуму, але в кристалічній формі шляху до рятівного божевілля не існувало. Він був приречений на нудьгу.

Коли течія винесла його майже на поверхню, він почув нові звуки, і вперше побачив людей — двох чоловіків у звірячих шкурах, що припали до води, напилися, перейшли стрімчак убрід і розчинились у лісі. Наступна зустріч трапиться вже після того, як люди винайдуть колесо, виплавлять залізо і розбудують великі міста з різнобарвними ганчірками над баштами, за які вбиватимуть одне одного.

Стрімчак упадав у широку могутню ріку, що ніколи не пересихала. Її сильна спокійна течія не вщухала навіть узимку: поверхня бралася кригою, але під нею продовжувало метушитися глибинне життя. Він запам'ятав круті жовті береги, а потім пірнув до нового світу, де вперше побачив водорості, риб і молюсків, чиїх назв він не знав, а тому вигадував власні, вивчаючи все довкола, радіючи невпинному рухові.

А потім течія винесла його в море, де він дізнався, що здатен заволодіти чужим тілом.

Дурнувата риба ковтнула його, піднятого з хмариною мулу, і вперше за довгі сторіччя він перестав бути пасивним спостерігачем — він міг рухатися за власним бажанням! Забута воля п'янила. Він дивився на світ новими дивними очима, відчував воду у зябрах, обережно розрізав щільний простір плавцями, плив, куди бажав... Він жив!

Прокляття зникло. Він плавав із іншими рибами, бавився у потоках, харчувався, породжував потомство. Досліджував підводний світ, плавав, плавав, плавав, допоки не набридло в морі, і він повернувся до річки — вже іншої — де вивчав не глибини, а поверхню, яку покинув багато віків тому. На берегах панувало геть інакше життя.

Його цікавість зіграла злий жарт: розглядаючи зблизька кудлатого рибалку, він раптом опинився у його пащеці, могутні щелепи розкусили невелике тіло, і вже за хвилину він отримав нову форму — могутню, важку, нездоланну, з хутром, іклами, кігтями.

Він заходився вивчати нові терени і відкривати для себе іншу сторону цього світу; мандрував навколишніми горами та лісами, ходив у снігах, перетинав річки.

Голод! Я жер рослини, тварин і рибин, роздирав, ковтав і полював, шар мого жиру грубшав. Я спав, і то був прекрасний сон — довгий, спокійний, ситий. Приходила весна, і я прокидався в худому тілі, тож усе починалося знову... Голод! Так хочу відчути його знову. Відчути бодай-щось...

Інші створіння тікали врозтіч перед його поступом, і ніхто, крім безстрашних диких бджіл, чиї вулики він грабував для солодкого почастунку, не наважився стати у нього на шляху.

До другої зустрічі з людьми.

Його заскочили зненацька. Поки він роздивлявся нових створінь, люди випустили в нього гострі патички, і це його розізлило. Людська плоть була слабка, але добре смакувала. На пам'ять від тої зустрічі в шкурі лишилися кілька скалок, що він ніяк не міг дістати, навіть почухування об стовбури дерев не допомогли — так і вросло назавжди нагадуванням.

Відтоді люди траплялися постійно, проте він уже знав, як із ними поводитися. Вони намагалися його вполювати у різних місцях, різними способами, але всі гинули, гинули, гинули... їхні рештки повільно тліли, розкидані по його безмежних мисливських угіддях. Інші давно здалися б, але люди вражали впертою жагою до вбивства: що більше він убивав, то більше їх приходило. Чутки про непереможного хижака-людожера вабили, як світло манить мушок: напевно, аби стати славетним, людина мусить вбити когось славетнішого.

Черговий загін прийшов у дивних вбраннях, яких він раніше не бачив, із блискучими палицями, які гримнули громом — і тіло, його довершене непереможне тіло, скрутило болем, наче величезна бджола вжалила крізь цупке хутро. Вперше за багато років він злякався і побіг, та люди не відставали, надсилали безстрашних гончаків і нових бджіл, допоки він не провалився у величезну яму. Тіло пронизали гострі палиці, а навколо ями стояли мисливці, кидали згори важкі камені, аж він не міг поворушитися. А потім один стрибнув, розрізав ведмеже черево, заходився виймати орган за органом, допоки...

Він занадто звик до цього тіла. Думка про повернення до стану нерухомого каменю була нестерпна. Може, мудра Володарка це передбачила, аби поглибити його страждання?

У ведмежому шлунку знайшовся дорогоцінний камінь, і кілька золотих перснів. Переможці святкували: людожера було знищено. Трофейний смарагд віддали сміливцю, який стрибнув у ведмежу яму. Той подарував коштовність своїй сестрі, дружині іншого мисливця.

Так почалося життя з людьми.

Камінь сховали у скриньку, де він тужив за втраченим тілом і вивчав своїх убивць зблизька. Від родини мисливця він чимало дізнався про характери людей, їхній побут і дивний світогляд. Слухав, як жінка порається по дому, готує, прибирає, вітає чоловіка з поверненням, як вони кохаються, як народжуються їхні діти. Двоє з чотирьох народжених синів вижили і зростали на радість батькові, що навчав їх мисливському промислу. Жінка хотіла дівчинку, і після чотирьох хлопців народила її. Донька виросла, вийшла заміж, отримала знайдений у ведмежому шлунку смарагд у подарунок на весілля.

Переїхала до міста, де темрява у скриньці була іншою, тривожною і галасливою. Доньці не дісталося сімейного щастя матері — чоловік не працював, постійно пив, часто бив її. Одного дня він поцупив камня і поніс до закопченого генделика, де грали в карти. Програв. Новому власникові смарагда довелося тікати, бо чоловік раптом схопився за ножа, відмовляючись визнати програш.

Нові дороги, нові міста — всі брудні та похмурі — і знову безкрайній океан, що на поверхні видавався сірим та порожнім. Корабель плив хвилястою пустелею довго-довго, двічі втрапляв до шторму; він бажав кораблетрощі, аби знову пірнути в знайомі глибини, де можна спробувати щастя з новим тілом.

Але корабельні дошки були міцними, капітан та матроси — досвідченими мореплавцями, тому новий власник ступив на землю цілим. Його гроші скінчилися, і він поніс свій виграш до перекупщика — той одразу вподобав смарагд, дав гарну ціну, замовив у ювеліра срібний ланцюжок і подарував прикрасу дружині.

У цій сім'ї теж було двоє синів, які подорослішали і завели власні родини. Час спливав, їхні дружини старішали, старий перекупник помер, проте дружина його застигла в молодості, прекрасна і недосяжна для смерті. Жінка щасливо нянчила онуків, навіть не задумуючись над дивом у своїй душевній простоті, допоки по неї не прийшли мисливці на відьом.

Вона тікала у ніч без жодної монети за душею. У пошуках рятунку залишила місто. Він знову споглядав світ людей, огидний і брудний, такий далекий від чистих світів риб чи ведмедів. Аби вижити, втікачка продала всі прикраси, що мала — всі, крім подарованого покійним чоловіком смарагда. Поневірялася по господах, намагалася найнятися в услужіння, але то були голодні часи: люта зима і холодна весна з побитими градами посівами спричинили голод, всюдисущі пацюки принесли хвороби, і жінку гнали геть, аж вона не натрапила на лихих людей. Її жорстоко ґвалтували, а вона не могла померти, і якби камінь міг плакати, ридав би разом із нею.

Ватажок зірвав прикрасу з її шиї, і нещасна загинула вмить. Камінь перейшов до немитого вбивці, звідки він свідчив усю ницість людської породи, її жадібність і кровожерність. Довго це не тривало: на бандитів почали полювати, тому вони тікали на схід. Знову грабували, знову тікали, допоки не дісталися диких степів, де вирішили перечекати — награбували-бо вже чимало.

Ті землі були не такими безлюдними, як здавалося скудним розумом і совістю злочинцям. Невдовзі на них натрапив загін інших людей, які без жодних розмов розстріляли зайд із луків. Ватажок отримав кілька стріл, прикинувся мертвим, дозволив зірвати з себе прикрасу... І помер насправді.

Камінь перейшов до шамана племені. Інші землі, інші люди, інші норови. Кочовики подобалися йому значно більше за людей міст. Зі втіхою він спостерігав, як шаман ставав мудрим старійшиною, слава про якого ширилася на всі степи, як довгі роки він керував долею племені аж до того дня, коли з'явився підступний зухвалець, що хитрістю забрав оберіг і вбив шамана.

Так він опинився у Мехмеда, жорстокого шукача безсмертя, у першої людини, що говорила з ним. Мехмед знав, що за камінь йому дістався, бо довго полював на нього. Заволодівши чарівним смарагдом, він перейшов до здійснення нової мети — всевладдя.

Обман, красномовство і знання численних наук допомогли закласти фундамент власної імперії; хитрість, альянси і талант полководця допомогли розбудувати її. Союзники, друзі, коханки — всі стали в пригоді, всі старішали, всі помирали... А самозванець продовжував нанизувати на смарагдове намисто перлини нових здобутків.

Завдяки меткому розуму Мехмед не повірив брехні про божественні сили, що прийдуть до нього, якщо він зважиться ковтнути смарагд. Аби не втратити магічну коштовність, намагався вшити її до власного тіла, та камінь не прижився: плоть почорніла, спінилася гноєм, і болюча виразка кровоточила багато тижнів навіть із-під корости струпа. Деякий час Мехмед носив смарагд у персні, виготовленому на замовлення, допоки не прочитав книгу, в якій палець із могутнім перснем було відрубано. Тоді смарагд перекочував на шийний ланцюг, а Мехмед безжально винищив усіх, хто міг викрити чи завадити йому — тобто знавців справжніх чарів.

Імперія ширилася, зростала, та безсмертя має свою ціну. Вага прожитого, керування імперією, придворні інтриги і численні замахи розхитували меткий розум. Свідомість поволі каламутнішала, характер розбещувався, тіло призвичаїлося до невичерпного джерела життєдайної сили... Аж раптом прийшов черговий убивця. І цього разу Мехмед, який давно забув своє справжнє ім'я, помер.

Така моя історія.

Мій знайомий кобзар був би у захваті. Дякую за розповідь.

Дякую, що вислухав.

Отже, носити тебе на собі — мати довголіття й невразливість...

Аби торкався шкіри.

... ковтнути тебе — втратити тіло і самого себе.

Так було з тваринами, так буде з людиною — відмінностей нема. Я опаную тіло, спогади, свідомість. Заміню все своєю особистістю. Отруйний дарунок, що приносить нещастя. Але не викидай мене геть!

Не бійся, не викину.

А що ти зі мною зробиш?

Подумаю про це без поспіху.

Я хотів би нове тіло. Нехай моє бажання буде поживою для твоїх роздумів.

— Щезнику, ти заснув, чи що? Чухай сюди, бо все вистигне!

Мушу йти. Скажи наостанок, за що Ґадра так жорстоко покарала тебе?

Хіба я не сказав? Через мою необачність наш світ загинув.

***

Спрага випалювала нутрощі, випалювала горлянку, випалювала розум, випалювала все, крім одного бажання: пити. Гнат припав до джерельця, хлебтав холодну воду, допоки зуби не звело, перевів подих і заходився ковтати знову... Але спрага не зникала. Ніби він смажився під полуденним сонцем у безкраїх пісках, а не сидів у вогкому поночілому лісі.

Сіроманець знав, що вода не могла зарадити. Згодилося би пиво, вино, настоянка — та найкращою була горілка, бодай навіть розведена. Гнат завжди тримав при собі кілька пляшок, обачливо не дозволяв запасам вичерпатися, але звістка про Варганову загибель вибила його зі звичного укладу. Він міг прихопити медовуху бджоляра, що вельми припала йому до смаку — куди там слабенькому меду диких аскольдів! — але Гнат навіть не згадав про неї; отямився, коли у фляжці-на-випа-док-скрути не лишилося ні краплини, а в роті пекло пожежею.

Чортова війна! Раніше, бувало, заїжджаєш до шинку, п'єш досхочу, набиваєш торбу на кілька днів наперед... А зараз навіть кислого пива днем із вогнем не знайдеш.

Пияк, брагун, пропій — погляди близьких, особливо сестри, не приховували докорів, та плювати він хотів на їхню зневагу. Еней втратив усе, тож і чужа повага була йому до сраки. Так, чорт забирай, він залежний. Давно залежний. Свідомо залежний. То що? Запхайте засудливі балухи собі в гузно і дайте безталанному покидьку спокійно залити за комір.

У безнадійному бажанні Гнат приклався до порожньої фляжки, підняв її денцем догори, струснув над язиком, сподіваючись зловити бодай краплину гарячого — марно. Змученим поглядом він обмацав галявину. Де шукати порятунку в цій дикій глушині? У Павича нічого не мається. У Щезника? Той навіть палити кинув. Може, Малюк зарадить?

У розплесканому поміж дерев мороку почувся шерхіт. Троє характерників повернулися до величезного безокого вовка, що випірнув із лісової пітьми, трухнув загривком і розмазаним сутінками рухом перетворився на Ярему.

— Вогнища бракує, — сповістив він, накинувши на м'язисте тіло потаскану опанчу. — Ох і літо! Вдень пече, вночі морозить.

— Розповідай, — Северин засовався від нетерплячки.

Гнат змусив себе слухати Малюкову доповідь. Зневажена увагою спрага відповіла ударом по нутрощах, і характерник закашлявся.

— Вдавився? — Ярема дбайливо помахав кремезною долонею. — Постукати?

— Собі... постукай, — Бойко змахнув сльози з очей і перевів подих.

Савка співчутливо зиркав на нього, погойдуючи мотанкою біля вуха.

— Головна дорога веде до сторожки, біля неї — пристань, стайні та сховище для човнів, — Ярема підняв галузку, розламав на маленькі друзки і розкидав під ногами імпровізованою мапою. — Довкола озера чатують п'ятеро пар вартових: один у парі відповідає за озеро, інший контролює зовнішнє коло. Всі — дебелі бугаї. На незваних гостей не чекають, теревенять, одні навіть вогнище розпалили, але при тому всі збройні, не сплять і не випивають.

Гнатове горло схопила судома. Зовсім поруч якісь покидьки випивають, поки він тут конає! Чи... Як він сказав? Може, не випивають? Важко зосередитися, коли так хочеться випити.

— У сторожці відпочивають іще десятеро на зміну. Можливо, більше, я не мав нагоди перелічити, — Ярема підніс до обличчя руку, аби поправити пов'язку на оці, збагнув, що не пов'язав її після перетворення, і натомість ляснув себе по шиї.

— А що озерний дім? — спитав Северин.

— Порожній, — Яровий струсив із долоні пару розчавлених комарів. — Біля причалу човна немає, вогні не горять.

— Ладен закластися, що скоро загоряться! Інакше б два десятки агентів Таємної Варти тут не маринувалися.

— Через їхні чати буде складно дістатися до будинку непоміченими, — Ярема постукав по центру паличкової мапи. — Навіть у темряві озеро проглядається зусібіч: один із п'яти вартових точно помітить у воді наші голови.

— Спробувати їх відволікти?

— Всіх одразу? Хіба що вибухом чи підпалом, Щезнику, а така прикра подія скасує романтичні вакації Кривденка.

— Вбивати їх теж не годиться, — міркував уголос Северин, потираючи скаліченого пальця. — Прийде зміна, побачить мертвих... Якщо зміну вбити, то пустка у сторожці сповістить про небезпеку не згірше за підпал чи вибух.

— Може, хтось вовком забере всю варту на себе, поки інші дістануться будинку?

— Не хочу розбивати наші сили... Що думаєш, Енею?

Гнат стенув плечима. Він думав, як би йому непомітно вбити найближчих вартових, забрати їхню випивку і здолати спрагу, від якої почало лихоманити.

— Я от мізкую, — Северин указав на сповите хмарами небо. — Якщо повалить злива... Можна проскочити вовками.

— Є тільки одна заковика, — прошипів Гнат крізь подерту посухою горлянку. — Павич вовком не обернеться.

Чорнововк і Яровий перевели погляди на Савку, який грався з подертим пером, що вже давно не скидалося на павичеве.

— Братику, — лагідно мовив Ярема. — А зможеш перекинутися на вовка?

Савка, не припиняючи гри, заперечно похитав головою.

— А якщо ми подаруємо тобі солодощів? Або нову іграшку? Той насупив брови і, не підводячи погляду, забубонив:

— Ні! Ні, ні, ні, ні, — наче закляття читав.

— Все зрозуміло, — шляхтич зітхнув і вбив іще кількох комарів, які розкошували на його тілі. — Можна закинути Павича мені на спину, я так часто полонених тягав. Озеро невеличке, Павич легенький.

— От тільки ваше двоголове одоробло точно помітять, — зауважив Бойко.

Савка у відповідь погладив себе по безволосій голові, вкритій шоломом кривих глибоких шрамів.

— Не знаю, — розвів руками Ярема. — Викликайте дирижаблі, стрибнемо на острів із повітря! Або просто дочекаємося Юхима в засідці при дорозі, і не треба морочитися з тим озером.

— Юхим припреться з величезним почтом, який і без срібла сильно ускладнить нашу розмову, — Северин почав міряти землю кроками сюди-туди. — А нам потрібно поговорити з ним по душах, для чого потрібні належні умови з найменшим ризиком.

— Тоді, Щезнику, молися, аби вперіщила злива, — розвів руками шляхтич.

Северин подався в кущі, Ярема заходився жувати смужки в'яленого м'яса, а Гнат підсів до Савки.

— Слухай, Павичу, може, цейво... Перекинешся? Нам усім легше буде.

— Ні.

— Ми тебе тут лишити не можемо.

— Ні.

— Ну то перекинься!

— Ні. Ні. Ні, ні...

— От заладив! Вгамуйся.

Неспокійні Савкові очі лукаво зіщулилися. Він приклав мотанку до вуха, завмер безрушно на кілька секунд, а потім прошепотів по-змовницьки:

— Мама каже, що хтось хоче питоньки.

— А що, у мами трохи мається? — реготнув Гнат, і закашлявся.

Савка викинув руку уперед. Не встиг Бойко відсахнутися, як чіпкі пальці пробігли під бородою по шиї. Від дотику по шкірі розтікся свіжий спокій, ніби розлилося прохолодне молоко, серце застукотіло, вуха заклало... Невтомна спрага вщухла. Гнат стояв кілька секунд, мацав себе за борлак і повірити не міг, що все так швидко минулося.

— Трясця твої мамці, Павичу, золоті руки! Ти — клятий цілитель! — Гнат зібрав слину і старанно ковтнув. — Роби так завжди, га?

— Не пий, — відповів Савка.

— Ти все ускладнюєш.

Звільнений від спраги, Гнат на радощах поліз у суму ховати непотрібну флягу. У руки втрапив варган, і характерник уперше, відколи отримав спадок, наважився дістати інструмент із чохла. У слобожанських степах ходило повір'я, що вмільці грою на дримбі викликали дощ. То, може, спробувати? Робити однаково нема чого.

Гнат обережно притулив холодний метал до губ. Заплющив очі. Згадав, як грав Пилип — завжди видавалося, що у цьому немає нічого складного: просто тримаєш варган губами і б'єш по язичку, від чого той співає химерних мелодій. Підкорившись раптовому поклику, Еней ударив по язичку вказівним пальцем, на що варган боляче цокнув йому по зубах. Перший млинець нанівець!

Він сплюнув, подумав, що Пилип посміявся б, тоді захопив інструмент надійніше і торкнувся язичка обережніше — радше вщипнув його. Варган озвався тихим глибоким звуком. Гнат ущипнув удруге, водночас трохи стиснувши губи, і звук змінився. Вдається! Бойко дозволив йому розчинитися, видобув третій звук, тепер значно довший, затим четвертий, сплівши їх у несміливу мелодію... А далі все потекло само собою. Він учився і грав водночас, не розплющуючи очей, бо Савка, Северин і Ярема дивилися на нього. Він відчував уважні погляди, однак зустріти їх не наважувався.

Цією піснею він намагався відтворити мелодії брата Варгана, віддати йому належну шану, і водночас згадував...

Як заліпив Гнату ляпаса у перший день знайомства за образу гебреїв.

Як убивав мисливців скаженого магната Борцеховського.

Як подарував величезну суму грошей на їхнє з Уляною весілля.

Як уникав випивки, а кожен виняток із цього правила ставав подією.

Як допомагав упокоїти головорізів Шевальє.

Як мовчки ходив на самотнє полювання.

Як спиною до спини пробивався з захопленої хортами Буди.

Як сіяв криваву сівбу в Покровській Лаврі.

Як сидів прикутим до дерева у подобі людинововка, ревучи кілька годин поспіль так страшно, аж кров стигла у жилах.

Про що він думав, коли гинув біля Темуджинового шатра?

Гнат відчув, як у горлі далекою луною озвалася спрага — прихована, але непереможена — білий стяг його особистої поразки.

Він остаточно здався після Шацьких озер. Рештки сіроманського спротиву було знищено, і ті, кому пощастило вижити, розбіглися назавжди. Еней і раніше полюбляв зазирнути в чарку, а тепер угледів на каламутному денці легкий вихід зі свого відчаю. Уляна з Остапчиком — за морями-океанами, Орден — знищено, домівку — спалено; що йому лишалося?

На лоба крапнуло.

Гнат розплющив очі, коли темінь низького неба розітнуло сліпучою блискавицею. Загуркотіло, зашуміло, і листя вклонилося важким струменям, що несли холодний подих грози.

— Файно, — Ярема ляснув у долоні. — Варган знав, кому заповідати!

Бойко бережно протер варган від слини і сховав подарунок до чохла.

— Ецерон вітає! Ецерон! — Савка засміявся, скинув руки над головою і закрутився в танку під дощем.

— Рушаємо зараз, поки не вщухло, — наказав Северин.

Усі, крім Павича, заходилися скидати одяг.

Першим перекинувся шляхтич. На широку спину закинули ображеного перерваним танком Савку, пристібнули для певності пасками, на що Павич глипав очима і стискав мотанку. Залишати коней та майно без догляду на бозна-скільки діб було ризиково, але поруч дзюркотіло джерельце і буяло густе зілля, тож лишалося сподіватися, що жоден зайда не припхається до цієї дрімучої, богом забутої просіки.

Коли Гнат перекидався востаннє? Важко згадати. Впродовж місяців він майже не тверезів, а під хмелем обертатися собі не дозволяв — джурою наслухався цю настанову від батька щоразу, коли той зазирав до власної фляжки.

Крізь принишклі папороті Яровий із Савкою на спині повів у ніч. Северин ішов слідом, Гнат біг останнім. Лапи вгрузали, ковзали по багнюці, що рясно ляпала на стиснутий в іклах клунок. Близнючок і піштолі довелося лишити — сіроманці взяли тільки ножі, які загорнули в одяг разом із харчами. Бойко мчав, поринувши у мрії, де він білує і патрає Юхима Кривденка, не дозволяючи тому помирати.

Вибігли до крутого берега, стишили крок. Припали до землі і потрюхикали між трав ледь помітною стежкою, що обірвалася під похилим гіллям старої смереки. Звуки зливи сховали плюскіт, і озеро прийняло гостей у поцятковані лататтям обійми. Як один, вовки випірнули, піднесли голови, попливли до острова, що бованнів темним обрисом крізь розмальовану навскіс ніч. Острівець мав невеличку пристань і декоративні парості осоки навкруги; решту землі займав будинок на два поверхи, який Гнат нарік ляльковим, і затишна тераса з невеличким, захаращеним квітковим садом навколо.

Савка тулився до Яремової шиї і судомно ковтав повітря. Гнат переживав, аби той не галасував — хто-хто, а Павич може крикнути так, що за милю почують — проте Савка переживав мандрівку у стоїчній мовчанці. Відстань до острова здолали за кілька хвилин; Гнат чекав окрику або пострілу з берегу, але чулася сама лише злива. Вартові, напевно, куталися в плащі, насували каптури до носа, кляли свою долю і заздрили товаришам, яким пощастило спочивати в сухій сторожці.

Запливли під дошки пристані. Северин сунув клунок у вільну руку Павича і перекинувся. Гнат мимоволі відзначив, що тіло Чорнововка втратило колишню міць.

— Сидіть тут, — Северин дістав зі своїх речей кілька відмичок. — Чекайте на сигнал.

Гулькнув до дверей, і майже одразу почувся тихий свист. Сіроманці хутко заскочили до відчиненого будинку. Северин звільнив Павича, і той негайно перекотився з вовчої спини на підлогу, притулив до обличчя мокру мотанку та радісно всміхнувся.

— А ти швидкий, — зауважив Бойко.

— Було відчинено, — відповів Северин. — Сьогодні нам щастить.

У холі з комином нещодавно прибирали: вікна вимиті, фіранки чисті, збиті подушки на софах без жодної порошинки.

— Доведеться підтримувати лад, — Ярема викрутив очну пов'язку, почепив на голову і заходився збирати облізле хутро. — Надворі все змиє дощем, але тут мусимо ховатися безслідно.

Всюди панував затишок: від дощатих стін приємно пахло старою деревиною, усюди виднілися різьблені меблі, оленячі роги, східні килимки, порцелянові статуетки, книжки з золотим тисненням на корінцях. Гнат казився від самої думки про те, скільки людей гнуло спини, аби викопати посеред лісу озеро, скільки часу і дукачів змарнували, аби парочка якихось товстосумів приїздила сюди раз на кілька місяців... пожерти й поспати!

— Вогнища бракує, — Яровий тоскно глянув на вичищений комин.

— Випивки бракує, — буркнув Гнат. — І зігріває швидше, і не димить.

— Зате перин не бракує. Спочивайте, браття, я повартую до світанку, — оголосив Северин і нагадав: — Вогонь не запалюйте, до вікон не наближайтесь.

Під наскрізь промоклим Савкою, який розглядався довкола з великою цікавістю, розплилася невеличка калюжа. Павича гуртом роздягнули, на що він охопив себе руками і зацокотів зубами.

— Так, нам усім холодно, — відповів Еней. — За мною, брате.

Підхопивши клуночок, він повів Савку на другий поверх. Штовхнув якісь двері навмання — покої з широчезним ліжком. Як тільки його сюди допхали?

— Спочатку витрися насухо, — характерник навмання дістав із шафи якусь ковдру і сунув Павичеві.

Поки Гнат зубами розв'язував мокрі вузли і розвішував речі сушитися, Савка абияк обтерся, пострибав на ліжку, занурився обличчям в рожеву подушку і проголосив:

— Спатоньки!

— Добраніч.

Ох, яка ж м'якенька перина! Савка, не випускаючи з руки безформної ганчірки, на яку перетворилася мотанка, сопів у першому сні. Злива стукотіла по даху. Повіки налилися приємною вагою, Гнат глибоко вдихнув...

І почув ледь чутний знайомий запах. Упізнав — її улюблені парфуми. Мабуть, тут вона спала з чоловіком, а Кривденко не міняв меблювання.

Згадалося, як подарував такі само парфуми Уляні. Як сумно вона дивилася на них і питала, навіщо це в господарстві... Уляно, серце моє! Як тобі ведеться? Чи ти здорова, чи щаслива? Як там наш Остапчик?

Сон як збрило. Гнат покрутився, встав і рушив на пошуки простих відповідей.

На другому поверсі випивки не знайшлося — навіть у можливих сховках за картинами — і він спустився вниз. На софі спав Ярема, абияк загорнутий у величезну шкуру бурого ведмедя. Посмуговані шрамами груди розмірено рухалися, а від потужного звуку, що при цьому виривався з могутньої горлянки, трусилася борода.

— Гарний, як спить, коли лицем до стінки лежить, — буркнув Бойко і поглянув за вікно. — Його хропіння на тому березі почують.

Спалахи громовиць вихоплювали з пітьми озеро, що кипіло зливою, наче величезний казан з окропом.

— Сподіваюся, що блискавка не підсмалить цю хатку.

— Чого блукаєш? — обернувся Северин. — Ясновельможний не дає спати?

— Погуляти надумав.

— Коли ти вже тут, Енею, підкажи-но, який сьогодні день?

Щезник крутив між пальцями смарагда, якого зняв із мертвого Темуджина.

— Середа... Була середа, але вже запівніч. Тобто настав четвер.

— Дякую. Щось я заплутався.

— Поспи гарненько, і в довбешці проясніє, — порадив Гнат, і пішов далі.

Випивки не було ані на першому поверсі з невеличкою кухнею, ані в льосі з довгими рядами порожніх полиць. їжі теж не виявилося — натомість знайшлася колекція штучних дерев'яних фруктів, інкрустованих сріблом. Чому всі багатії такі притрушені, подумав Еней із досадою. Розчарований безплідними пошуками, він повернувся до покоїв, безцеремонно посунув Савку, який розкинувся по всьому ліжку, і заснув, не зважаючи на запах парфумів, що вперто будив тіні минулих спогадів.

Уранці злива перетворилася на сіру мжичку. Гнат прокинувся з важкою головою, що миттю зіпсувало йому настрій: він же не пив, якого дідька? На додачу розвішані речі досі були сирі, тож довелося загорнутися в ковдру.

Савка в чому мати народила крутився на кухні поруч Яреми, що викладав на стіл усі принесені харчі.

— Небагато, — кисло зауважив Бойко.

— І тобі доброго ранку, — шляхтич, наче первісний воїн, убрався у ту саму ведмежу шкуру. — Щезник пішов нагору спочивати. Пильнуй із боку пристані на випадок гостей, я тебе потім зміню.

Гнат поплентався чергувати. Небо потроху розвиднювалося, але ранок був безрадісний. Над озером плив туман.

— Тримай, — Ярема приніс пару смужок в'яленого м'яса та шматочок сала.

— Оце все?

— Невідомо, скільки нам тут стирчати, а в льосі ні крихти.

— І що далі? — спитав Гнат похмуро. — Як доїмо всі припаси, то почнемо нидіти з пустими кендюхами? Чи коржиків із лайна напечемо?

— Смачного, Енею, — Малюк вийшов.

Ковток міцного, беззастережно, зробив би цей ранок кращим. Але міцного не було.

Гнат, поглядаючи на озеро, взявся жувати м'ясо. За кілька хвилин причалапав Савка: в одній руці мотанка, в іншій — надкусаний шматок сала.

— Ти прикрився б, — кинув Гнат.

Павич захихотів, приклав мотанку до вуха, і заявив:

— Мама каже привіт.

— Дай-но мені послухати.

У вухо тицьнулася солом'яна фігурка з вологими стрічками замість обличчя. Характерник кілька секунд вдавав, що слухає, після чого розвів руками:

— Ніц не чутно.

Савка знову захихотів, всівся на підлогу, а потім поповз навкарачки до комину, сунув туди голову і нерозбірливо зашепотів. Варганове посмертне прохання наглядати за Павичем Бойко сприйняв за особисте доручення, тому взяв скаліченого характерника під опіку. Це було складно: він нікому не зізнавався, але Гнат боявся химерного брата.

Боявся, відколи побачив його у возі біля кордону Смарагдової Орди, визволеного з лап ренегатів Вільної Зграї. Морок, що заволодів свідомістю життєрадісного балакучого Павича, вселяв у Гната жах. У нічних кошмарах йому приходили не скривавлені лиця, не посічені тіла, а заслинені губи і пошрамована голова. Він боявся такої долі. А що, як старий Савка досі сидить у темних глибинах свідомості, плаче, волає, неспроможний більше керувати власним тілом? Зрідка здавалося, ніби той бранець позирає на нього, благає про допомогу... Але Павич кліпав, і знову дивився незбагненним своїм поглядом.

Туман розтанув. Зрідка на березі біля сторожки вбачався рух, але човни ніхто не чіпав. Гнат нудився, допоки його не змінив Яровий. Характерник перевірив речі, що й досі були вогкими, і пішов шукати чтива, де його спіткало нове розчарування: книги виявилися латиною, польською, французькою, німецькою чи англійською. Жодною з мов він не володів. Відчуваючи дедалі більше ненависті до власників оселі, Гнат пішов спати. Бодай клята спрага не мучила!

Минув день, затим другий. Денна спека нагрівала будинок, і сіроманці, не в змозі навіть прочинити вікна, по черзі рятувалися у прохолодному льосі; вночі будинок вистигав, і на світанку всі куталися в ковдри, бо комин також був під забороною. Аби вбити час, вони теревенили. Згадували Варгана, рахували, на скільки діб вистачить скромних припасів їжі, міркували, коли варто чекати Кривденка.

Гнат діставав варгана і подовгу вдивлявся в нього, роздумуючи, де зараз може бути Пилип. Мандрує по тому боці? Лежить, прикутий ланцюгами прокляття? Сидить коло райської брами чи печеться на пекельній пательні? Бойко відкидав усі ці можливості: їхнє посмертя — тут і зараз, далі — тільки небуття.

Після Варганової загибелі йому здавалося, ніби невеликий білий шрам на грудях кровить. Гнат проводив долонею, але на ній лишалися тільки краплі поту. Хотів спитати в інших, проте передумав звірятися тим, хто не схотів зрозуміти його пияцтва.

Тягнувся новий день. Знуджений чатуванням Еней зітхнув, глянув на Савку, який грався на підлозі з мотанкою, перевів погляд на воду... До острівця повільно сунув навантажений човен.

— Пливуть! Пливуть, випердки! — крикнув він, ледь не перекинувши стільця. — Четверо!

— Випердки, — Савка порснув сміхом. — Випердки!

Ярема, найкремезніший, мав сховатися в льосі, Северин на першому поверсі, Гнат і Савка — на другому.

— Павичу, за мною.

Рипучими сходами назустріч уже спускався Чорнововк.

— Приберіть речі!

Гнат насолоджувався метушнею — затягнуте очікування остогидло.

Савка йшов слідом. Хутко перевірили кімнати: лахи заховані, ліжка застелені, нічого підозрілого. Вони сховалися в гардеробі найменшого покою.

— Тепер стій тихо, зрозумів? — сказав Бойко. — Вороги не мають побачити або почути нас.

— Хованки.

— Так, граємось у хованки.

Якщо їх викриють, доведеться вбивати. Якщо агенти не повернуться, на березі збагнуть, що в будинку щось трапилося. Якщо Кривденко поїде геть, то вполювати його без своїх людей у Таємній Варті буде дуже непросто.

Голосно хряснули вхідні двері.

— Занось обережно!

Савка заплющив очі і притиснув до обличчя мотанку, Гнат прислухався: двоє піднялися нагору, рушили до кімнати з найбільшим ліжком. Розмовляють тихо, щось розставляють. Невдовзі східці зарипіли — спустилися. Гнат видихнув, стер із лоба краплини поту. Савка ледве похитувався з боку на бік, не розплющуючи очей.

Кілька довгих хвилин по тому вхідні двері затраснули і запала тиша. Гнат про всяк випадок почекав, після чого розкрив дверцята шафи. Павич подався слідом.

У покоях виявилося, що ліжко осипали свіжими трояндовими пелюстками, а на столиках виставили ароматні кольорові свічки.

— Таємна варта? Таємні покоївки! — розреготався Еней і пішов на перший поверх.

Хол прикрашали числені свічки і червоні троянди, комин був готовий до розпалу, а з боку кухні чулося зосереджене чавкання.

— От скотиняки, — обурився Гнат.

— Випердки, — підтакнув Савка.

Прикрашений пишним букетом стіл був заставлений усілякими наїдками, фруктами, ягодами і солодощами, поруч сусідили пляшки з рожевим вином і кілька видовжених кришталевих фужерів. Гостинними жестами Ярема і Северин запросили приєднатися до трапези.

— Шкода, що їхніх мармиз не видко було, — говорив Бойко, поглинаючи хрусткі булочки. — Пішли у Таємну Варту вітчизну захищати, а натомість отаману застеляють!

Від нетамованого сміху крихти віялом летіли на інших.

— Ми теж пішли вітчизну захищати, — відповів шляхтич, — а тепер збираємося вбити головного розвідника країни у розпал війни... Життя бентежне.

Северин щохвилини визирав перевірити, чи не пливе на зміну інший човен, але все було тихо.

— Як діємо? — спитав Яровий. — На вході візьмемо, чи почекаємо у засідці і заскочимо, так би мовити, in fragrante delicto?

Гната бісили всі ці репліки мовами, яких він не розумів, тож він підхопив величезний кавалок білого сиру з дивним запахом і запхався.

— Ми власними щелепами нищимо всі передумови гарячого вечора, — відповів Чорнововк. — Тому на...

Із мерзотним звуком Гнат вививергнув ледь прожований сир, скривився, приклався до пляшки вина. Випив з третину, після чого перевів дух.

— Сир із пліснявою, — він гідливо висолопив язика і потрусив головою. — Ці виродки жеруть сир із пліснявою! Кляті збоченці...

— Випердки.

Гнат приклався ще, поки мерзотний смак у роті не зник, запропонував пляшку іншим. Відмовилися.

— Наче Варган у вас вселився! А він такого не заповідав, — Бойко зробив новий ковток і відчув, як призабута спрага прокидається. — У інших Звір вимагає крові, а в мене — випивки. Хоча це не випивка, а солодкі рожеві шмарклі.

— Це знане анжуйське вино. Хочеш дізнатися вартість однієї пляшки? — запропонував Ярема.

— Ні.

Надвечір до сторожки прибув караван. Місця під стріхою всім не вистачило, і новоприбулі заходилися ставити намети. Хтось розсідлав коней, хтось розвів багаття і взявся куховарити вечерю, а на плесо ковзнув човен. Яскравий ліхтарик на носі вихоплював дві постаті — чоловічу і жіночу.

Юхим веслував неспішно та вправно. Майя розглядалася, проводила кінчиками пальців по воді, на її вустах квітла усмішка. Нарешті, думав Юхим, нарешті вони відпочинуть лише вдвох — облишать всі справи, забудуть про війну і віддадуться одне одному, як уже давно мріяли.

— Тобі сподобається. Обіцяю.

Якщо все буде гаразд, він даруватиме їй нове місце щороку.

— Не сумніваюся, — вона примружила очі. — Коли ти придбав цей будинок?

— Нещодавно.

Хизуючись, Юхим стрибнув із човна просто на причал, прикрутив линву морським вузлом, зняв ліхтаря і галантно подав Майї руку.

— Нас чекають? — Вона дивилася на темні вікна з цікавістю.

— Хіба що усамітнення і спокій, — він прочинив двері і вклонився, пропускаючи даму вперед.

...З провалля його висмикнула холодна вода, що залила рота. Юхим інстинктивно смикнувся і збагнув, що тіло сповили скручені простирадла. Поруч гуготів розпалений комин, і він лежав мало не впритул до полум'я. Юхим відвернувся і розгледів три постаті, що височіли над ним.

Гнат присів перед полоненим навпочіпки і хруснув кісточками пальців. Пропустив замах на Темуджина, пропустив битву за столицю... Та цього він не пропустить.

— Погляньте-но, хто завітав до нас! Юхим Красне Сонечко власною гнилою персоною!

— Випердок, — Савка сидів спиною до полоненого і грався з мотанкою, відкидаючи нею вигадливі тіні.

Кривденко зіщулився від болю в забитій потилиці і обвів зібрання уважним поглядом.

— За годину тут будуть мої люди, — мовив твердо.

— Не свисти, — Еней протягнув лезо ножа до вогню. — Твої люди сидітимуть на тому березі і оберігатимуть нашу зустріч, розважаючись плітками про спіднє твоєї лярви.

— Ми дуже довго чекали цього рандеву, — пробасив Ярема, погладжуючи бороду. — Не варто починати з недолугої брехні.

— Вгадаєш, хто ми? — додав Северин.

— Характерники, які прийшли за помстою, — відповів Юхим. — Де Майя?

— Лежить і бачить сни.

Чорнововк махнув рукою на кут вітальні, де вони скрутили непритомну дівку. Гаряча смаглянка кримської крові, недарма Кривденко так на неї слинить.

— Не чіпайте її, — Юхим спробував ковтнути, але натомість закашлявся: близький комин випивав його вологу. — Я прийму долю, яку ви приготували для мене, але Майю не займайте.

— Не займати? Що ти ляпнув, падло?

Гнат копнув Юхима по ребрах і тицьнув оголену руку розпеченим лезом. Кривденко скрикнув, Бойко хотів піддати ще, але Малюк зупинив його.

— Дозволь, братику. Спочатку — розмова.

Гнат сплюнув у комин, але відступив.

— Ярема Яровий на прізвисько Циклоп, — долаючи біль, Юхим зіщулився. — Тепер зрозуміло, як ви знайшли цей сховок, і чому твою мармизу перестали малювати на плакатах найрозшукуваніших злочинців. Невже ти вважаєш, що моєю смертю можна купити відродження Ордену? Брат задурив тобі голову.

Вважає себе найрозумнішим, навіть коли лежить зв'язаним біля ніг трьох чоловіків із ножами наголо, подумав Гнат.

— Яке тобі діло до моєї голови, Юхиме? — посміхнувся Ярема. — Переживай за власну. Жити тобі лишилося недовго, і все, що ти ладен обрати...

— Знаю цю промову, Циклопе, можеш не декламувати, — Юхим кашлянув. — Розповім, що забажаєте. Лише Майю не чіпайте.

— Її доля залежить від твоїх відповідей, — сказав Северин. Молодець, подумав Гнат, одразу натиснув, куди треба.

— Покажіть мені, що вона досі жива.

— А прутня тобі не показати? — скипів Бойко.

— Ти не ставиш умови, Юхиме, — відказав Ярема. — Даю слово, що Майя жива, ба більше — вона лежить у цій кімнаті. Непритомна.

Кривденко кілька секунд мовчав, жував губи, роздумуючи, а потім заплющив очі. Зморшки на його лобі зникли.

— Питайте.

Першим спитав Чорнововк:

— Хто, крім тебе й Симеона, стояв за знищенням Ордену?

— Чоловік, що зве себе Рахманом.

Шляхтич кивнув.

— Той, що зі спотвореним обличчям?

— Отже, ви зустрічалися. Так, у нього розбита очниця, але око якимось чином збереглося. Бридке видовище.

— Як ти знайшов його? — провадив Северин.

— Це він знайшов мене, — Кривденко знову закашлявся. — Запропонував ідею, як позбутися Сірого Ордену. Я вирішив, що він агент Орди чи іншої держави, зацікавленої у знекровлені гетьманату, тому витратив немало часу на розслідування. З'ясувалося, що Рахман — самостійний гравець, чорнокнижник, схиблений на знищенні сіроманців. Ненадійний партнер, але саме такого не вистачало, аби ми з Симеоном перейшли від балаканини до діла. Рахман був примарним союзником, який приходив і зникав за бажанням...

— А мій брат? — перебив Яровий.

— Інструмент. Яків хотів виграти вибори, я допоміг. Потім він жалкував про своє рішення. За часи його гетьманства у нас виникло чимало розбіжностей, та історія з Орденом, напевно, стала найбільшою у тій копиці. Нині Яків зріс на силі і прагне мене позбутися. Напрочуд вдало його плани поєдналися з вашою помстою!

— Де шукати цього Рахмана?

— Пошукайте в рідному місті, — вишкірився Юхим. — Я перестав слідкувати за Рахманом від початку війни, але певен, що він досі вештається Будою. У нього власні рахунки з Сірим Орденом.

Характерники здивовано перезирнулися: після масакри Буда перетворилася на мертве місто, куди не заходили навіть собаки.

— Шварц?

— А най чорти його деруть! Скажений пес той Шварц! Зірвався з ланцюга. З гуртом божевільних фанатиків може швендяти будь-де. Йому байдуже до війни, байдуже до всього на світі, єдине бажання Отто — винищити вас. Ось чому не варто мати справу з фанатиками.

Вони вирішили залишити Шварца наостанок — його заслуги теж вимагали помсти.

— Мені подобаються твої відповіді, Юхиме, — сказав Гнат. Ти все ближче до легкої смерті, а Майя — до невтішного плачу над твоїм трупом.

Кривденко придивився на нього, а потім заявив:

— Я впізнав тебе. Ти працював на Шевальє, наставляв Чарнецькому роги.

Навіть зв'язаний він міг дошкулити!

— Невже? — Бойко підкинув ножа.

— У мене гарна пам'ять на обличчя, — провадив Юхим. — Я багато разів бачив тебе на дагеротипах. Ти хоч і заріс, як опудало, але помилки бути не може: ти грав дружину Чарнецького.

За свою зухвалість він отримав опік на щоці і мало не прокусив язика від болю.

— Я зараз гратиму твою подружку просто у тебе на очах, — процідив Гнат, повертаючи лезо до вогню.

— Ти давав слово, — прошипів Юхим до Яреми.

— Не провокуй Енея, — стенув плечима шляхтич. — Від тебе вимагаються відповіді на поставлені запитання, а не наші життєписи.

Кривденко скривився.

— Сучі діти... Я знав, що хтось із вас рано чи пізно добереться до мене. Але не розраховував, що це станеться до кінця війни.

— Навіщо ти це заварив? — втрутився Северин. — Ми забирали забагато державних коштів? Якийсь характерник образив тебе в дитинстві? Якою була твоя причина нищити Орден?

— Клятий Орден і ви самі — закостенілі атавізми, — виплюнув Юхим із ненавистю. — Ваш час минув! Але ви вперто відмовлялися це визнавати. Епоха сіроманців мала померти разом із Хмельницькими, відколи держава міцно встала на ноги і більше не потребувала диких перевертнів для захисту. Але ваш Орден, якому пощастило вижити за ширмою писульки Тиміша, Орден, який не підпорядковувався нікому, крім гетьмана, Орден, напханий дженджуристими чваньками, що світили по всіх усюдах клямрами, ваш жалюгідний Орден занепав! Перетворився на клубок гризот. Ваші обов'язки виконувала Таємна Варта...

Гнат не розумів, навіщо це вислуховувати.

— Згадайте Вовчу війну, — крикнув Юхим. — Одного Рокошу було досить для повного розколу Ордену! Чи ви думаєте, що ніхто не побачив вашого розбрату? Як можна довірити безпеку держави тим, хто ладен забути про неї і пірнути у власні чвари?

— Попри Вовчу війну Орден продовжував стояти на варті, — відповів Северин.

— Цього вас учили осавули? Брехня. Увесь Орден збудовано на брехні!

— Відріжемо йому яйця і запхаємо в горлянку, аби задихнувся, — запропонував Бойко.

— Нехай тьохкає. Бачиш, як намуляло? Вважай це його останнім словом, братику.

— Я — не єдиний ваш ненависник, — провадив Юхим завзято. — Чи ви вважаєте, що на Острівній війні під Осло стільки сіроманців полягло через прикрий збіг обставин?

Вони завмерли.

— Ха! — Перед обличчям смерті Кривденко тріумфував. — Зарозумілі вовкулаки, що аж роздуваються від почуття благородної самопожертви, не бачать далі власних носів! І дурневі зрозуміло, що найвищі чини штабу скористалися можливістю прорідити сірі ряди. Бо з якої іншої причини вас кинули б просто в м'ясорубку?

Він хрипко розсміявся.

— Авжеж, легше у всьому звинувачувати мене. Знайти цапа-відбувайла, а не визнати, що безліч людей ненавидять вас. Невелика кампанія проти Ордену ніколи не мала б такого шаленого успіху, якби вас любили!

Гнат розривався між бажанням заткнути його пельку і слухати далі.

— Ви не помічали. Не хотіли помічати, що попри кобзарські думи і героїчні легенди люди вас ненавидять, — Юхим обвів кожного поглядом, де не було ні краплі страху. — Перед лицем смерті я пишаюся, що приклав руку до знищення Сірого Ордену. Це було брудною, зате необхідною справою, і мені нема в чому каятися.

— Дурень! — крикнув Ярема. — Ти позбавив державу могутньої сили, яка могла зупинити навалу Орди!

— Кривавий урок нової епохи, — відповів Кривденко. — Зате ми будемо жити без перевертнів, які під масками захисників можуть роздирати власних громадян. Ви, залишенці, — дрібні уламки історії. Ви приречені на зникнення!

Він замовчав, розпашілий від близького вогню і власної промови. Його очі войовничо блищали, вустами повзла презирлива посмішка. Еней розреготався.

— Лайна ти шмат, — озвався він. — Ненависть, якої ми не помічали? Та нас щодня плекали в ненависті. Спопеляли поглядами череси, плювали в спини. Ми засинали в ненависті і прокидалися у ній, бо наше прокляття не в місячному ярмі чи срібних опіках. Прокляття — у малодушних людях, що ненавидять нас за вибір, на який не зважились самі. Тому й ненавидять інших, божевільних, неправильних, що заступили межу, на яку вони засцяли навіть дивитися! Адже ми мали подумати, і, подібно їм, відмовитися. Не підписувати кривавої угоди, відкараскатися від вовчої стежки, жити спокійно... Але ми встромили ножі у власні серця! Твоє базікання — не що інше, як спроба виправдати задристане спіднє і перетворити його на геройський прапор.

Він не знав, звідки взялися ці барвисті слова, і, розгубившись, змовк.

— Гарно сказано, брате, — Северин підкинув у руці ножа. — Успадкував красномовство брата Варгана разом із його варганом.

— Ненависть засліпила тебе, Юхиме, — похитав головою Яровий. — На цьому наша розмова завершується.

— Юхиме Кривденку! Ти знищив сотні і скалічив тисячі життів, — підхопив Чорнововк. — За це ми, останні лицарі Сірого Ордену, засуджуємо тебе до страти.

Савка, що весь допит мовчав, затулив вуха долонями, сховав голову між колінами і захитався з боку на бік, щось бубонячи.

— А право на останнє бажання? — скрикнув Юхим.

Він усвідомив, що жити йому лишилося лічені хвилини.

— Як шляхтич, я не можу відмовити в цьому праві, — зітхнув Ярема. — Чого ти хочеш, Юхиме?

— Хочу зустріти смерть на ногах, як годиться чоловікові.

Гнат фиркнув. Він увважав, що Кривденко має здохнути як заколотий кнур, та Яровий зіп'яв полоненого на ноги. Той заточився, шляхтич його підхопив і поставив біля комина.

Юхим стрельнув очима у темний закуток, де лежала Майя, замружився і похапцем прошепотів молитву. Розплющив очі — зіниці величезні, в кутиках дрижать тамовані сльози — і прошепотів:

— Я готовий.

Ярема кивнув.

— За Орден.

Ніж характерника ввійшов між ребер, і Юхим заціпенів від болю. Але встояв. Шляхтич відійшов, і слідом, не вагаючись, ударив Гнат.

— За Орден!

Він загнав ножа у живіт по саме руків'я, вкладаючи в удар ненависть і зневіру, поневіряння і безпорадність. Юхим охнув, а Бойко повільно провернув лезо, аби рана вибухнула нестерпним болем, болем остаточної розлуки з родиною, болем спаленої хати, болем закривавлених вулиць Буди. Юхим похитнувся, його ноги ось-ось мали підкоситися. Стогін агонії, сморід розпанаханих кишок і тепла кров на руків'ї тішили Гната. Він упивався цими секундами, а тоді нахилився до нахиленої голови Кривденка і прошепотів:

— Перед тим, як твоя Майя здохне, я гарненько з нею розважуся.

Той скинув викривлене болем обличчя, в очах спалахнув жах. Гнат не встиг ним насолодитися, бо його відтіснив Северин.

— За Орден.

Милосердний удар у шию завершив страждання очільника Таємної Варти, що повалився перед комином.

— Він не заслужив смерть навстоячки, — буркнув Еней, незадоволений таким швидким фіналом, і кивнув на темну пляму на Юхимових штанях: — Іще й обісцявся.

— Як і кожен перед стратою.

Під тілом розтікалася калюжа крові. Мертвого позбавили сорочки — тонкий батист увійшов у краї ран — і Ярема взявся до роботи.

Трьома вправними рухами — S,

З незворушним обличчям — крапка,

І ще чотири порізи — О.

Гнат докинув дровенят, знову розжарив лезо ножа і додав знак оклику.

— Вбивство, про яке не напише жодна газета гетьманату, — сказав шляхтич тихо. — Принаймні найближчим часом.

— Дівку теж варто закатрупити, — Гнат глянув на кут вітальні, де лежала полонена. — Вона нам не пробачить.

— Не варто її чіпати, — обірвав Северин. — Ми прийшли по Кривденка. Вона не бачила наших облич.

— Але могла підслухати розмову.

— Тоді нехай подякує за милосердя.

Полонянка мовчала. У Гнатовому животі забурчало.

— Клятий сир...

Савка крадькома глянув на мертвого і прожогом відвернувся, але інші того не помітили. Стояли над тілом, роздумуючи кожен про своє.

— Початок покладено, — мовив Чорнововк. — Попри все, ми змогли вбити очільника Таємної Варти.

— Просто під носом у його охорони, — судячи з вогнів на березі, звідкіля долинали веселі крики, почет Кривденка гульбенив.

— Гарний початок. Нехай так і буде далі, — погодився Яровий.

Гнат підхопив з підлоги Юхимів револьвер.

— Така іграшка стане в пригоді, — він зважив зброю у руці і задоволено кивнув. — Хто наступний, Рахман?

— Симеон.

Бойко знизав плечима. Байдуже, кого вбивати.

— Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України, — Ярема задумливо потер бороду. — Треба буде сповідатися.

Вони стиха реготнули. Тільки Савка сидів і розхитувався, затуливши обличчя облізлою мотанкою, а по його щоках котилися сльози.

***

Оля не відступала ні на крок, переслідувала всюди хвостиком, а Катря тільки раділа — навіть дозволила спати поруч, хоча до того привчала доньку вкладатися окремо.

О, яким щастям променилася їхня зустріч!

Максим ховався на ґанку від безжального сонця, коли помітив вершницю і покликав Олю. Тишу самотнього хутора змело радісним дитячим вереском. Здіймаючи куряву, маленькі ніжки помчали вперед. Катря зістрибнула з Шарканя, підхопила доньку і притиснула до себе, вбираючи рідний запах. Жива! Здорова! Ні за кого іншого — навіть за саму себе — вона так не переживала.

М'які рученята оповили шию, носик дзьобнув у щоку, на вухо прошепотіли:

— Ма-ма!

Тягар, що муляв серце від миті розлуки, розтав. Змучена материнськими маревами про сотні можливих лих, Катря заплакала. Максим, який усміхнено спостерігав за їхнім возз'єднанням, тактовно зник у хаті.

— Доцю, — Катря намагалася обрати запитання з того виру, що кружляв у її голові. — Весело тобі мандрувалося з Максимом?

— Ма-ма!

Катря швидким помахом змахнули сльози. Вивчила доньчине обличчя, провела долонею по щічці, всміхнулася і знову пригорнула Олю до себе.

— У маєтку тебе не ображали?

— Ні!

Оченята блищать від щирої радості. Катря була ладна померти за них.

— У тебе нічого не болить?

— Ні!

Для певності Оля покрутила голівкою. Личко свіже, умите. Навіть волоссячко охайно зачесане, прикрашене квіткою маку.

— Як я за тобою скучила!

Катря, забувши про решту запитань, засипала маленькі щічки поцілунками.

За тижні самотніх мандрів Максим теж зазнав змін: випрямився, розправив плечі, ніби віднайшов у собі впевненість. Отримавши хвилю подяк від Катрі, всміхнувся, скинув бриля і звітував — прибули вчора вранці, не вередувала, доїхали легко, жодних прикрощів не трапилося.

— Хіба тільки...

— Що?

— Пані Ярова не хотіла відпускати її, — альбінос на мить замислився, добираючи правильні слова: — Вона ставиться до Олі, ніби до власної онуки.

— Нехай пані Ярова краще пильнує кревних родичів, — одрубала Катря і вирішила, що з чортківськими гостинами треба зав'язувати.

Вона переконалася у цьому рішенні, коли перед початком вечері Оля перехрестилася, а опісля зробила кніксен.

— Це пані Ярова тебе навчила? — поцікавилися Катря крижаним голосом.

Донька лукаво посміхнулася.

— Забудь негайно! Ми не з інституту благородних дівиць.

За день, отримавши кілька уроків стеження від сестри Іскри, Максим рушив під Вінницю вивчати плин життя патріарха Симеона.

— Дякую, що потурбувався про Олю. То був постріл навмання, і я безліч разів розкаялася у цьому рішенні, але на тебе можна покластися, брате, — мовила Катря на прощання. — Передавай усім вітання. Нехай Мамай допомагає!

Оля махала альбіносу ручкою.

— У вас чудова донька, — Вдовиченко помахав дівчинці навзаєм. — Може, і мені колись пощастить виховувати таку.

Свіжі спогади про бій за Київ і втрату Варгана посунулись тінями на задвірки пам'яті. Вони з донькою не були разом заледве місяць, а Катря помічала в малечі безліч змін. Як швидко вона росла!

А що відчував Северин, коли побачив Олю після річної перерви? Характерниці закортіло пригорнути чоловіка. Вона так довго приймала розлуку і так швидко звикла до його присутності... Де він тепер? Чи все з ним гаразд? Без характерницьких дубів вони осліпли й оглухли, приречені на здогадки та невідомість.

Під літнім сонечком, у тиші хутору, що потопав у мальвах, які буйним квітом охопили тин, мати й донька надолужували тижні розлуки: розмовляли, бавилися, гуляли, куховарили, співали, доглядали за Шарканем... Колись Катря не уявляла собі іншого життя, крім сіроманського — у вічних мандрах, між битвами, від завдання до завдання, — а нині насолоджувалася нехитрим дозвіллям із донькою, і сумління не дошкуляло їй.

Вони навіть побували біля хати Непийводи, аби Оля побачила, де живуть її триюрідні брат і сестра. Поїхали в неділю вдосвіта — нехай розшукові грамоти скасовані, та не варто людям зайвий раз бачити самотню вершницю з дитиною... Зустрічі не оминули: Дарка, дружина Трохима Непийводи, ще до перших півнів несла з криниці воду. Спинилася, зіщулилась: впізнала. Катря мовчки кивнула, Дарка відповіла так само — на тому й роз'їхалися. До випадкового спіткання вони бачилися понад рік тому, на початку полювання, коли Северинів двоюрідний брат Трохим Непийвода допомагав із облаштуванням сховку. Жінки обмінялися заледве десятком слів.

— То була тітка Дарка, — розповідала Катря дорогою до хутора. — Змарніла дуже. Якось познайомишся з її дітьми, вони тобі приходяться родичами...

Щасливі дні спливали непомітно. Катря сподівалася, що ватага зустрінеться тут, у сховку Непийводи, і не доведеться пертися до Чортківського маєтку та воювати з пані Яровою за право виховувати власну доньку.

Оля сопіла під боком, згорнувшись затишним калачиком, але Катрі не спалося. Розсіяно погладжувала доньчине волосся, що пахло сонцем, — густе й важке, як у неї самої — і міркувала. Мала звичку повертатися до цих роздумів, коли відчувала на те душевні сили.

Катря визнала: вона була неготовою до того, як сильно материнство змінить її. Додавши до череса золоту клямру, сестра Іскра була собі володаркою, гордовитою, сильною, незалежною — і дуже пишалася цим... А народження дитини все змінило. Хоч як Катря готувалася, хоч як раділа появі дитини, частина її єства ненавиділа ці зміни — від спотвореного тіла, що так різнилося від звичного, довершеного і легкого, мов стріла, до власного самосприйняття, що захиталося вперше від отримання сіроманського чересу...

Вона загубила повіддя власного життя. Куди веде її стежка? Хто вона тепер? Колишня характерниця? Вічна втікачка? Погана мати?

Усе дитинство Катря споглядала поневіряння матері і загадала собі, що ніколи так не житиме. Маму звали Любов, і доля її була гірка: пощастило одружитися з коханим, народити від нього двійню... а потім плакати на трьох могилах, питаючи в німого неба, чому пошесть лишила її серед живих. Катря чула перекази, що мати була красунею, але бачила тільки змарнілу жінку з сумними очима і запаленими суглобами — уламками хвороби, яка забрала в неї чоловіка та первістків.

Саму Катрю сільські діти кликали байстрючкою, цуралися її і дражнили. В неділю у церковній товкотнечі навколо неї з мамою розтікалося порожнє коло відчуження. П'янюги приходили серед ночі під хату, стукали в двері і горлали у вікно:

— Любо-Любове, даси нам любові?

Мама молилася перед покуттям і доньку навчала того самого. Катрі така наука не подобалася: їй вважалося обурливим коритися і пробачати дошкульні образи, навіть якщо це заповідав сам Господь Бог, чий син загинув за всі людські гріхи.

— Ти знову побилася, — зітхала мама.

— Я захищалася, — супилася Катря.

Кулаки, зуби і нігті захищали від знущань дієвіше за молитви.

Раз на пів року приїздив її батько, характерник Нестор Бойко. Мати чепурилася, готувала святкову вечерю, а він кидав на стола калиту срібла, що важко дзенькала. Мати ховала гроші, батько ставив пляшку, і вони пили разом, забувши про доньку. Коли вечеря добігала кінця, батьки влягалися на піч, і цього Катря не любила найбільше: як не намагалася заснути, їй заважали звуки. Накрившись ковдрою з головою, проти бажання слухала, як сопе Нестор, як стогне Любов, як сопіння перетворюється на рохкання, а стогони — на крики. Їй ввижалося, що батько завдає мамі великої кривди.

Після двох-трьох діб Нестор їхав геть, аби повернутися за пів року. Раніше він приїздив частіше, та відколи Катрі стукнуло п'ять, візитів поменшало. Після батькових відвідин збиткування люду на кілька днів спинялися, але привид характерника зникав — і життя поверталося до гірких буднів.

От якби стати вовкулакою... Ніхто в селі більше не зважився б її ображати!

— Мамо, а чи є жінки-характерниці?

Любов мастила зболені суглоби цілющою маззю.

— Навряд, доню.

— А чому?

— Не жіноча то доля.

Катря була іншої думки. Коли Нестор приїхав наступного разу, вона рішуче загородила йому дорогу.

— Чого тобі? — здивувався сіроманець.

Донькою він цікавився мало, вважаючи регулярний оберемок талярів достатнім внеском у її виховання.

— Візьми мене в джури!

— Ще чого схотіла, — Нестор безцеремонно посунув її.

— Іди хвости коровам крути.

Катря вичекала, допоки батьки повечеряють, ляжуть, постогнуть, а потім навшпиньках прокралася до них. Обоє спали, видихаючи горілчані пари. На волохатих Несторових грудях чорніло дивне коло. Катря нишком озирнула його розкидані речі, знайшла на чересі ножа, піднесла лезо до батькової горлянки.

— Здуріла? — той прокинувся, одразу протверезівши.

— Візьми мене в джури, — повторила Катря вперто.

Нестор оглянув її, ніби вперше побачив, і розреготався. Мати прокинулася, при непевному вогнику каганця роздивилася дочку з ножем у руці і зойкнула.

— Що сталося? — перепитала сполохано.

— Забираю малу до себе, — раптом Нестор викрутив доньчину руку так, що ніж випав, а Катря зашипіла від болю. — Норовом у мене вдалася!

Прагнеш чогось сягнути? То бери сама, а не корися долі.

Потім батько подарував їй цього ножа у ніч срібної клямри. Вона стискала руків'я зубами, коли він голкою виводив над її персами чорнильний знак коловрату.

Нестор мав важкий характер: у гарному настрої не знайти вчителя кращого, у поганому — без зайвих слів вішав запотиличники; полюбляв читати Котляревського і гарно випити. Катрині почуття до батька підносилися до обожнювання і зривалися до ненависті, немов на вічній гойдалці. Особливо запам'яталася лють від знайомства з якимось босяком, що виявився її єдинокровним братом.

— Це Гнат, — сказав Нестор. — А це Катря, твоя старша сестра. Візьму тебе в джури після неї.

— Дівка? В джурах? — презирливо спитав босяк, глянув на її черес із бронзовою клямрою і чвиркнув плювком крізь діромаху від зуба.

За кілька секунд він катався в пилюці з роз'юшеним носом, а Нестор весело реготав.

— Навчись битися, а тоді пельку розтуляй, — процитувала Катря батька, і додала від себе: — Шмаркач.

Так і познайомилися.

З часом стосунки сестри й брата сяк-так налагодились (сприяло цьому спільне вигнання в стодолу, де обоє мали ночувати під час гостин Нестора), але Катря так і не змогла пробачити батькові, що до Гнатової матері вони приїздили раз на два місяці, а до Любові — раз на пів року. Через те прагнула в усьому випередити брата і довести батьку, що вона краща, і мама її — також краща.

Катря гідно пройшла іспити осавул, отримала золоту клямру та прізвисько Іскра, але щодня мусила доводити своє право носити черес із характерницькими клямрами. Чоловіки простували вовчою стежкою — жінці доводилося торувати її, іклами вигризати собі місце рівної поміж рівних. Катря швидко навчилася робити це з умисним свавіллям і жорстокістю, позаяк інакше до неї не ставилися серйозно. Одному залицяльникові, п'яному вартовому, який привселюдно поліз до неї в промежину, довелося відрізати палець. То було складне життя, але Катря не нарікала: однаково ліпше за ті злидні, звідки вона вирвалася.

Її помітили, і після обов'язкової служби серед вартових сестру Іскру забрали до куреню розвідки. Про свої труднощі Катря звірялася лише материнській могилі — стара хвороба поглинула тендітну Любов. Може, зникнення єдиної доньки підкосило її хитке здоров'я, може, душа не витримала ядучої отрути суспільних знущань... Катря сподівалася, що мама знайшла в раю свою попередню родину.

Оля сапнулася, скривилася, заквилила — наснилося погане. Катря ласкаво погладила нахмурене чоло, озвалася колисанкою, що співала мати, яку потім вона співала Олі, коли та ще зростала у її лоні:

Ой ходить сон коло вікон,

А дрімота — коло плота.

Питається сон дрімоти:

А де будем ночувати?

Під лагідними рухами ображені зморшки на лобі зникли, вуста ледь усміхнулися, і дівчинка повернулася до спокійного сновиддя. На тендітному личку чудернацько змішалися риси Катрі й Северина. Стане красунею, воркотіла пані Ярова при кожній зустрічі з Олею, і це віщунство було заледве не єдиним пунктом, де їхні з характерницею погляди збігалися.

Як вона подорослішала, думала Катря. Можна садити в сідло, а не вкладати у хустку-люльку на груди, як було колись... Невже цю саму дівчинку вона носила у власному животі ще якихось два роки тому?

Вона стала її силою та її слабкістю.

Затримки траплялися не вперше — сіроманське життя давалося взнаки. Але тижні минали, та крові все не було. Натомість прийшли сонливість, втома і дражливість, а сморід тютюнового диму став до блювоти нестерпним. Порахувала: все збігається. У ніч, коли вирішили розійтися з Северином остаточно, він залишив у ній життя.

— От пес шолудивий! — Катря спересердя розрубала деревце, якому не пощастило трапитися на шляху її шабель.

Провела руками по животу. Нічого не чутно... Жахнулася від усвідомлення, що поділене зі Звіром тіло тепер має когось третього. Як бути далі? Самотня покритка, з прокляттям на душі і дитиною на руках? Та, що не хотіла повторити долю матері?

Але жах швидко заступив подив: як у ній, що принесла стільки смерті, зародилося життя? Хіба ж це не диво? Катря була певна, що її ялове лоно, пошматоване незчисленними перекиданнями на вовчицю, не здатне викохати дитину.

Подив змінився сумом: одразу згадалися всі побачені вагітні з величезними пузяками, що дибали кривенькими качечками на розпухлих ногах... Жодна з тих жінок не скидалася на щасливу. Кроки давалися їм крізь силу. І таке майбуття чекає на неї?

Стрибки настрою дратували, зміни самопочуття турбували — вагітність не подобалася Катрі. З нечисленних знайомих характерниць, яких важко було назвати подругами, дітей ніхто не заводив. То чим вона гірша? Тим паче, коли з батьком дитини розбіглися. Навіщо це все їй?

Розлючена власною безпорадністю, Катря приїздила до відьми тричі. Простояла біля хвіртки, поткнулася на подвір'я, постукала в двері... Ніхто не відповів. Катря почекала і з дивним полегшенням на душі поїхала.

Повернулася за кілька днів. Спішилася, знову стала біля хвіртки. Проте далі не поспішала: видивлялася.

— Ви зайдіть, — порадила перехожа. — Вдома вона.

Катря мугикнула, але з місця не зрушила. Стояла, допоки не вирішила, що господиня знову відсутня, після чого поїхала геть.

Втретє загадала: будь-що мусить довести справу до кінця, інакше виріже собі коловрат із грудей. Відьма — зігнута в попереку бабця, загорнута у величезну строкату хустку — чекала на неї біля тину.

— Тут я, онучко! Заходь, годі вже заглядатися.

Катря привіталася, але продовжувала стояти біля Шарканя. Ноги відмовлялися йти за хвіртку, наче там розплескалося сірчане болото. Що за неподобство? Лицарка куреню розвідки, ветеранка Острівної війни, яка на своєму віку бачила смерті стільки, що вистачить на сивину кількох чоловіків, не може зрушити з місця!

— Не бійся. Не забиратиму я в тебе дитини, — перебила думку відьма. — Ти сама того не хочеш.

Дивилася їй просто в очі, посміхалася лагідно, без глуму.

— Бачила я багатьох жінок на своєму віку. Таку, що направду звільнитися хоче, по обличчю впізнаю, — хвіртка послужливо відчинилася. — Ходи-но до хати, дитя кривавої угоди. Дам тобі зіллячко корисне, краплинами питимеш, аби вранці легше дихалося. Хочеш знати, хто народиться?

— Ні, — подолала німоту Катря.

Коловрат різати не довелося: справу було доведено до кінця. Хоч і не такого, що задумався початково.

Відтоді Катря несла свою ношу без душевних гризот. Попереду чекала невідомість, за спиною плазували привиди нещасливого материнського життя, але характерниця вирішила — така її стежка. Вона хоче цю дитину; вона приведе її; вона виховає так, як не вдалося матері; вона зробить цей світ кращим на одну добру людину.

У вовчицю не перекидалася: бозна, як позначиться на дитинці.

Чи то власне прийняття, чи то відьомська настоянка допомогла, але слабкість майже не діймала її. Натомість згодом відчулося пурхання в животі — наче метелики торкалися крильцями. З плином часу ніжні маловідчутні доторки перетворилися на болючі штурхани, що часто приходилися прямісінько в сечовий міхур, тож часто доводилося бігати за маленьким.

Після рішення, яке по ночі срібної клямри стало найважливішим вибором у її житті, Катря сповістила Северина. Нічого не очікувала, просто вважала це правильним. Не шукала співчуття чи допомоги, з огидою здригалася від думки, що він намагатиметься відкупитися грошима — калита срібла важко дзенькає по вкритій святковій скатертині стільниці — взагалі не знала, чого очікувати від Щезника після численних розлучень, рівнояк не дозволяла собі думати про власні почуття до нього... Тому й здивувалася запропонованому перстенику. Зраділа щиро. Більше, ніж їй хотілося б.

Оля прийшла на світ разом із хортами Святого Юрія, і перші місяці її життя запам'яталися постійною втечею від кривавого полювання. У тих вічних бігах Катря мусила всього навчатися сама. Не було подруги, матері чи сестри, яка допомогла б із немовлям справою чи порадою. Северин був напохваті, Ярема також, але потім Северин зник... І все полетіло шкереберть.

Стільки лиха наковталася, стільки жаху! В пам'яті застрягло, як довелося годувати Олю просто на холоді, верхи посеред дороги, бо мала кричала так, що колір її личка скидався на чищений буряк. Сосок промерз, укрився болючими тріщинами, але Катря не звертала уваги, допоки після малопритомного нічного годування не прокинулася, підкинута материнською тривогою. Губи немовляти були вимазані червоним, а за хвилину Оля закашлялася і виблювала молоко впереміш із кров'ю. Це видовище — її безпорадне немовлятко, по вуха замурзане кров'ю — було найстрашнішим із усього, що характерниці довелося побачити, і відтоді воно переслідувало Катрю в нічних кошмарах.

Вона обережно провела долонею по доньчиному чолу. Маленька теж натерпілася... Двох років нема, а стільки пережила.

— Далі буде краще. Обіцяю, — прошепотіла Катря.

Северин повернувся, а її власне тіло набуло пружності та сили — битва за Київ стала доказом і нагадуванням, що попри вантаж пережитого вона досі ладна постояти за себе. Катря летіла на ворогів нестримною фурією, вищербувала леза шабель ординськими тілами, чужою кров'ю звільняючись від накопичених болю, страждань і страху... Всі заподіяні смерті вона присвятила пам'яті Варгана.

Характерниця. Сестра Іскра. «Дика» Катря. Донька Нестора Бойка. Між її грудей чорніє коловрат, а руки несуть смерть!

Або лагідний дотик.

І раптома їй сяйнуло: не було жодних протиріч! Вона — мати і воїтелька водночас. Дві сутності в одному тілі, як людина і звір. Сильніша, ніж будь-коли до того! Бо тепер має, кого захищати. Хіба не очевидно?

Просте усвідомлення принесло їй втіху. Знати, хто ти, бачити, куди прямуєш, розуміти, навіщо це — підвалина міцного духу.

Розрубаний Гордіїв вузол думок поступився місцем втомі. Катря всміхнулася і стиха наспівала:

Де хатонька теплесенька,

Де дитина малесенька,

Там ми будем ночувати,

Дитиноньку колихати.

Кілька секунд вона намагалася збагнути, що вирвало її зі сну, від чого так шалено стукотить серце, чому чоло вкрилося холодним потом...

А потім почула.

— Доню, — заштурхала. — Доню!

Дівчинка неохоче розплющила очі, кліпнула спросоння, намагаючись уторопати, чому її розбудили.

— Прокидайся!

Сон з Олі ніби вітром здуло: вона розгледіла обличчя матері, підхопила і розділила її тривогу. Не заплакала. Стиснула в рученятах улюблену іграшку — змайстровану Савкою мотанку.

— Треба сховатися. Добре?

Навкарачках проповзли до сховку. Катря відкинула краєчок килима, смикнула за кільце ляди. З льоху війнуло затхлою прохолодою.

— Не бійся, — її голос затремтів, і вона ковтнула клубок у горлі. — Ти вже тут була. Пам'ятаєш? Можна спатки на солом'янику.

Який там сон! Її оченята круглі від страху. Катрі боліло від цього погляду.

— Я скоро повернуся, доню.

Так хочеться заспокоїти її! Але часу катма. Від цього залежать їхні життя.

— Не бійся, моя хороша.

Катря підхопила Олю, нахилилася, поставила на холодну долівку.

— Ма-ма!

Посмішка на прощання.

— Люблю тебе, доню. Не бійся.

Кільце вирвала і відкинула, прикрила ляду килимом, кинулась до зброї, яку завжди тримала готовою до бою.

Вони прийшли перед світанковими сутінками, як тоді, у Буді. Оточили хату і повільно стискали коло. Хотіли заскочити зненацька, але їх забагато, і вони не вміють пересуватися тихо.

Часу вбиратися нема, та й до біса. Катря підхопилася, прицілилися, розрядила обидва піштолі у вікно. Почулися скрики, і вона одразу пригнулася. Грім пострілів бризнув безладними кулями по стіні над головою. У стайні заіржав Шаркань. Катря стисла зуби, вперлася ногами і посунула ліжко до дверей, сяк-так блокуючи вхід.

Устигла налічити не менше десятка. Поки руки перезаряджали піштолі, голова намагалася підрахувати, скількох вона встигне підстрелити, перш ніж хорти перейдуть до штурму.

Наступні кулі полетіли в протилежне віконце, і відповідь не забарилася. Але обдарована вовчим зором Катря влучила, а засліплені темінню хорти лише наробили дірок в отинькованій глині.

Нарахувала понад два десятки. Шаркань замовк. У повітрі висів суцільний пороховий сморід, що перебивав усі інші запахи. Аби з Олею все було гаразд, подумала Катря.

Вона заряджала піштолі втретє, коли почула нові звуки. Наступ спинився? Характерниця кинула побіжний погляд на подвір'я. Запалюють смолоскипи! Вони хотіли спалити її, а не марнувати зусилля на штурм!

Треба захистити Олю. Не дати підпалити хату, будь-якою ціною!

Без вагань Катря кинула піштолі, схопила шаблі і просто в нічній сорочці стрибнула у вікно.

— Не займай!

Її зустрів новий залп.

Може, це просто нічне жахіття, і вона прокинеться біля доньки у ліжку, а навколо сюрчатимуть цвіркуни...

Характерниця упала на землю, перекотилася, підскочила до хортів, що готували смолоскипи. Удар, удар — один упав із відрубаною рукою, інший з пробитою грудиною, а Катря вже мчала до наступних вогнів.

Чому, чому саме зараз, коли повернулася надія і розвиднілося майбутнє?

Без захисту стін, у білій нічній сорочці, на відстані кількох кроків вона перетворилася на легку ціль.

Тіло пропікає болем. Срібні кулі ні з чим не сплутати: ніби розпечені штихи розривають плоть і розтікаються трутизною. Катря болю не помічає, думає тільки про доньку. Крутиться, рубає, кричить так, що в них жижки трусяться: її страх зник у вирі битви. Не тої, що була в Києві, не тої, що була в Буді, не тої, що була під Осло... Тепер вона сам-на-сам проти десятків хортів, озброєних сріблом. У такому протистоянні їй не перемогти.

На запилюженому чорному стягу майорить обрис святого Юрія, що пронизує списом огидного вовка.

Десь глибоко у згустку її люті тріпоче надія, що найскрутнішої миті, як у легендах, повернеться Северин і ватага, наскочуть зі спин, змішають ряди, знищать цих смердючих псів, які не вміють битися, а перемагають лише завдяки чисельній перевазі. Погляньте на них! Обличчя хортів перекошені від страху, дехто забув перезарядити рушницю і тримає її перед собою, наче спис, ряди розбилися і змішалися... Вбогі нікчеми! Не люди, а слиз! Жоден не мав би шансів у двобої проти сестри Іскри.

Але ватаги немає. Допомога не прийде.

Катря б'ється одна, і це її битва. В такт ударам серця у вухах стугонить кров. Удар, удар, врятувати Олю, удар, удар, рани озиваються битим склом, удар, удар, шаблі збирають криваву данину...

Шаркань завмер на землі біля стайні, поруч лежить знайдибіда з проломленим черепом.

Смолоскипи догорають у траві, ніхто їх не підіймає. Ноги раптом втрачають землю, шаблі наливаються непідйомною вагою, вириваються зі спітнілих долонь... Ні! Ще не час! Оля! Катря гарчить вовчицею, вискакує із залитої кров'ю нічної сорочки, несеться сірим духом крізь ворогів.

Усі вони — чиїсь сини. Хто ваші матері? Я плюю їм в обличчя.

Хорти прийшли пішими, без коней її не наздогнати. Катря потягне всіх за собою, відведе подалі від дому, збере в отару, як погонич, буде крутитися навколо, нападати звідусіль, гризти поодинці, лютити, морочити... Її битва далека від завершення.

Вона — воїтелька, вона — мати.

Кров плутається в хутрі, зліплює вологими плямами. Рани від срібла не лікує навіть обернення. Але то подряпини! Трьох убила вона, одного Шаркань, четверо сильно поранені та викинуті з бою. Треба зібратися на силі — і ще десятеро ляжуть жерти землю!

Задум працює. Чоловік у крислатому капелюсі наказує переслідувати її. Катря вичікує, аби всі рушили за нею; хорти слухняно розсипаються ланцюгом, перезаряджають рушниці, йдуть слідом. Тільки один лишається та прямує... Ні, не до хати. Від серця відлягло: пішов допомагати пораненим. Треба повернутися і вбити його з усіма каліками, коли решта блукатиме за милю звідси.

Олю! Доцю! Ти чуєш мене? Потерпи у тому клятому льосі, скоро я прийду по тебе!

Катрі здається, що Оля чує її.

Вона лишає за собою плями крові, аби переслідувачі не збилися зі сліду. Чоловік у капелюсі, що роздає накази — Отто Шварц, той навіжений іноземець. Чутно неприємний акцент, схожий на гавкіт. От би дістати його! Але Отто завбачливо ховається за ланцюгом хортів, навколо нього стовбичать двоє мугирів із однаковими пиками, біля ніг крутиться пара кудлатих вовкодавів із заслиненими пащеками, гарчать, казяться від бажання вбивати.

Рани печуть. Скільки куль вона схопила? Байдуже. Хай скільки — це невелика ціна за головорізів, відведених подалі від її донечки.

Катря веде хортів у підлісок, де зручно грати у хованки. У полі чи на дорозі в неї немає шансів. Безмозкі хорти слухняно простують за нею. Повсякчас вона дає себе побачити, вдає, ніби сповільнилася, показово шкутильгає. Ховається, підпускає мисливців ближче, ще ближче...

Один занадто висунувся вперед, і Катря несподівано атакує. Наляканий хорт пускає кулю в молоко, вовчиця мчить прямо на нього, а потім робить кілька зигзагів, розвертається, тікає. Вражений кулями мисливець падає на коліна, прикладає долоні до пробитого черева і гине, не в змозі повірити, що прийняв смерть від недолугих товаришів. Катрі хочеться реготати, а за нею лунають крики і нові накази. У голові легко та весело. Рани не болять. Вона може водити їх весь день!

Але ні, не варто. Поки вони тут шарпаються, треба оббігти стороною, повернутися до хати, добити поранених, забрати Олю й тікати світ за очі! Аби тільки двійко вовкодавів не завадили...

Чоловік у крислатому капелюсі неспішно знімає з плеча рушницю. Хреститься, і ніби у відповідь крайнебо загоряється світанком. Чоловік готується до стрільби; всі інші хорти завмирають.

Катря не звертає уваги. Вона занадто далеко, схована між травами і кущами, людське око не здатне її помітити.

Олю! Доцю! Ти чуєш мене? Я повертаюся по тебе!

Вовчиця біжить, чоловік у капелюсі стріляє.

Далекий постріл не стосується її — вовчиця мчить, стрімка й недосяжна, далеко гарчать безпорадні вовкодави, прудкі ноги несуть геть, відриваються від росяної трави і несуть понад хмарами у сонячні обійми, вона летить вище, торкається зірок, а потім сили раптом полишають її; вона спиняється, падає у великі теплі долоні — мамині долоні! — і не встигає засмутитися, зачувши далеку пісню, в якій впізнає улюблену колисанку. Рідна мелодія бринить, близиться, огортає спокоєм, стишує біль, Катря зручно моститься, а поруч із нею солодко спить врятована з льоху Оля, її чоло незахмарене, носик тихо посопує, губки ледь усміхаються, і Катря лягає біля доньки у темряву.

Ой на кота та воркота,

На дитину та й дрімота,

Котик буде воркотати,

Дитинонька буде спати.