Пісня дібров

Розділ 1

Звання тимчасової столиці Українського Гетьманату неабияк лестило вінничанам, але вже місяць по обидва береги Південного Бугу молились і ставили свічки перед усіма святими образами за швидку перемогу та повернення столиці на попереднє місце, визначене від часів Київської Русі. Дорогі серцю містян заклади тріщали й роїлися від іноземних репортерів, що прибули з усього світу, аби висвітлювати перебіг військових подій у Східній Європі; різноманітного рангу чиновники усіляких державних інституцій, делегати обох Рад і їхні численні помічники зайняли всі готелі, будинки, апартаменти та кімнати під ренту; верткі посильні, що скидалися на кишенькових злодюжок, збивали людей із ніг; чистильники взуття, цирульники і вуличні торговці дерли з гостей новоспеченої столиці безбожні гроші; страхітливими темпами множилися юродиві жебраки, які дивовижним чином забували про каліцтва і давали драла при появі синіх одностроїв сердюків. Спокійними до нещодавна дорогами тепер безперестанку гуркотіли карети й екіпажі, на перехрестях міські кликуни горланили свіжі новини з фронту, купи сміття і ціни зростали просто на очах, проте весь цей гомінкий рух життя завмирав, змовкав і поштиво розступався, коли у східному напрямку марширували новосформовані полки війська Січового.

— Ой на горі та й женці жнуть, — співали вояки так, що шибки дзвеніли. — А попід горою, яром-долиною козаки йдуть!

За солдатами бігли зграйки дітлахів, підспівуючи дзвінкими голосами, а місцеві (переважно жінки, від молодиць до старих баб) хрестили їх услід.

Прохолодне березневе повітря смерділо димом від трьох міських заводів, які цілодобово гуркотіли над замовленнями для фронту. Жовто-сині прапори різних розмірів, відтінків, фактур майоріли над будинками, прикрашали веранди й огорожі, висіли у вікнах і на стовпах. Афішні тумби і паркани, що рясніли колись різноманітними оголошеннями та непристойними малюнками, вкрилися лускою агітаційних плакатів: гнівний козак ударом шаблі розтинає зелену двоголову курку, яка стискає в кривих лапах скривавленого ятагана та піштоля з цівкою диму. DO BOYU ZA UKRAЇNU! — проголошував підпис під картиною.

Всюдисущі плакати захопили все місто і дісталися навіть сумнозвісних Єзуїтських Мурів. Збудовані два століття тому, Мури були головними оборонними спорудами Вінниці, але давно занепали, і після багаторічного запеклого жонглювання цидулками й кошторисами сумнівна честь заволодіти купою руїн відійшла до Таємної Варти. Розвалені контрфорси та ветхі бойові вежі продовжували занепад у новій власності, аж допоки у Варті не зметикували, кому їх можна впихнути — і на початку тисяча вісімсот п'ятдесят третього року Єзуїтські Мури стали надбанням хортів Святого Юрія.

Божі воїни сяк-так відновили тутешній костел, облаштували власну церкву, відремонтували конвікти, де розквартирувалися. Підтоплені підвали перетворилися на тюрми, про які швидко розлетівся неприємний поголос, і навіть щирі віряни намагалися обходити Єзуїтські Мури дальньою дорогою. Ніхто не хотів потрапити на допит до хортів Святого Юрія — навіть тепер, коли їхні ряди змаліли, ба майже зникли.

У темряві, посіченій вогниками довгих церковних свічок, Отто Шварц перечитував Біблію. З дитячих літ він утаємничувався в її мудрість, і читання інших книжок вважав дарма згаяним часом. За відданість Біблія винагороджувала: при кожному прочитанні являлися нові, раніше непомічені сенси. Отто щоглибше пірнав у споконвічні таїни Книги книг, напувався вином сакральних істин, відчував Його долоню на плечі... Древні заповіти дарували силу навіть у найскрутніші часи — а для хортів Святого Юрія теперішні дні, беззаперечно, були сутужними. Київський штаб, незрівнянно кращий за вінницькі підвали, довелося покинути після повідомлень про невпинне просування Орди. Відступ запам'ятався Отто панічними криками, вічною штовханиною та небезпечною тиснявою на дорогах до столичних брам. Ніхто не бажав пропускати вперед божих воїнів!

Це неймовірно дратувало Отто. Перебіг чужинських битв мало цікавив австрійця — він вважав війни світською метушнею, які неможливо порівняти з місією очищення. А ті армійські забавки, за винятком священних хрестових походів, завжди були, є і будуть, допоки живе засліплене пристрастями многогрішне людство.

Шварц мерзлякувато повів плечима. У кабінеті панував сирий холод, із меблів тут стояли лише стіл і стілець — Отто вважав аскетичність однією з найголовніших чеснот мисливця за нечистю та й узагалі будь-якого християнина. Його вернуло від пишних прикрас, якими набивали свої покої тутешні священники, і він ніколи не приховував огиди до такої жадібності.

Компанію Отто складала пара породистих українських вівчарок на прізвиська Фобос і Деймос. Цуциків подарував голова Таємної Варти Юхим Кривденко після виборів гетьмана — то було на початку великого полювання. Отто мав слабкість до породистих собак, а Кривденко про це дізнався.

— Попри милий вигляд, тварюки мають злісний характер і слухаються лише господаря, — попередив Юхим. — Якщо не здужаєте належно виховати — стріляйте їх сміло, не ображуся.

Але натаскані австрійцем цуценята перетворилися на відданих кудлатих охоронців, які супроводжували керманича божих воїнів, брали участь у полюванні на вихрестів, і навіть мали на рахунку кількох розірваних лікантропів у вовчому тілі. Втім, попри чудовий подарунок, стосунки Отто з очільником Таємної Варти зіпсувалися восени, відколи почалося вторгнення Орди.

Вівчарки повели мордами і разом підскочили з теплих підстилок: хтось наближався до кабінету. Напевно, Руслан. Отто запам'ятав сторінку, з великою обережністю вклав майже трьохсотлітню реліквію родини Шварців до сандалової скриньки (оксамитове ложе всередині, срібні прикраси зовні), і після шанобливого цілунку хреста на кришці сховав скриньку до ящика столу, що замикався на ключ.

— Прошу, — мовив Шварц водночас зі стукотом у двері.

На порозі став Руслан, кмітливий командир, обраний Отто фаворитом. Усіма силами Шварц відбивав його від призову до лав війська Січового. Як і щеня української вівчарки, цей юнак потребував правильного виховання, аби перетворитися на грізне невблаганне створіння, яким і належить бути справжньому мисливцеві на нечисть.

Руслан перехрестився, вклонився і доповів:

— Усе готове, великий майстре.

Новий шанс зрушити їхнє полювання з мертвого місця. Нарешті!

Отто підвівся, застиг на мить: так, Його долоня досі лежала на плечі. Отто зі вдячністю перехрестився, нап'яв крислатого капелюха і рушив до кімнати для допитів. Фобос і Деймос бігли слідом.

Пронизаний клейкою вогкістю коридор, сяк-так освітлений кіптявими лампами, слугував єзуїтам льохом, який хорти Святого Юрія перетворили на каземати: комори замкнули дверима зі сталевими засувами, кожну стіну прикрасили величезним, намальованим білою фарбою, хрестом. Утім, розгледіти святий знак ніхто не міг, оскільки ні віконець, ні інших джерел світла у глухих камерах не малося. Солом'яника чи навіть цеберка для природних потреб хорти не давали, тож бранцям доводилося спати на вогкій холодній підлозі і дихати випарами застиглих багатошарових випорожнень, які не прибирали. Ніхто не затримувався тут надовго.

Стіни коридору ковтали відлуння їхніх кроків.

— Відчиняйте, — гукнув Руслан у двері, доваживши ударом долоні.

Кімната для допитів сяяла численними смолоскипами, і завдяки вогню тут було відчутно тепліше. Табурет для гостей (одна з трьох ніжок довша за інші), навпроти стіл і стілець, побратими меблів із кабінету Шварца, — от і все меблювання. На дверях чатували Ілько з Лавріном, гевали-близнюки, яких Отто недолюблював за куций розум, але завжди долучав, коли вимагалася сила. Після скорочення рядів божих воїнів обирати не доводилося... Бозна, чому цих бугаїв не забрали до війська, проте Отто підозрював, що завинила тому прикра нездатність близнюків упродовж двадцяти років життя запам'ятати бодай сотню слів. Австрієць навчився вимовляти їхні дивні імена без помилок — за останній рік його знання української неабияк зросло. Принаймні так здавалося Отто.

Брати вклонилися Шварцу, грюкнули дверима, схрестили на грудях могутні руки. На незручному табуреті сидів чоловік. Фобос із Деймосом привітали його гарчанням. У тьмяному світлі їхня жорстка біла шерсть здавалася жовтавою.

— Найн, — кинув Отто псам.

Вовкодави замовкли і вляглися на свої підстилки. Вони знали, як треба поводитися на допитах.

Руслан мовчки простягнув теку із кількома папірцями, відійшов до стінки. Шварц усівся за стіл, взявся неспішно вивчати документи. Насправді він знав їх напам'ять, але то був один із трюків, який завжди працював. Опасистий чоловік на табуреті нетерпляче совався, пітнів, і за десять хвилин мовчанки, яку порушувало тільки сопіння вівчарок, не витримав.

— Якого дідька я тут роблю?

— Не смій мовити такі слова, — Отто звівся на рівні і гупнув по столу кулаком.

Загривки Фобоса і Деймоса настовбурчилися, вищирені пащеки закипіли слиною. Чоловік на табуреті різко відчув нестачу повітря і закашлявся. На клацання пальців Отто пси заспокоїлися.

— Назвися, — спокійним голосом продовжив Шварц, ледь торкнувшись золотого хреста, який носив на грудях.

— Тиміш Клименко, — в очах чоловіка на мить блиснула лють. — Поважний голова Чумацького цеху Українського Гетьманату. Свідомий громадянин, який присвячує весь час порятунку держави. Вірний чоловік і батько шістьох дітей. Дослідник, меценат, мандрівник. Вистачить, чи бажаєте почути більше регалій?

— Вистачить.

— Для чого потрібен цей фарс, пане Шварце? Вам усе пречудово відомо. За яким правом мене затримують на вулиці, погрожують побиттям, приводять сюди і змушують чекати годинами?

Руслан, який посів місце за столом, сумлінно записував усе промовлене.

— За правом хортів Святого Юрія, — відповів Отто поважно. — У тебе немає приводу боятися, коли ти чесна людина. Кілька запитань... І підеш звідси, куди захочеш.

Він вдивився у кругле рум'яне обличчя. Такі завжди викликали огиду: вгодовані, блискучі, наче ось-ось луснуть від жиру. Шварц знав чимало подібних Тимішеві ділків, готових матір власну продати, якщо ціна підходяща.

— Загальновідомо про твої товариські стосунки з лікантропами забороненого Ордену, — заговорив Отто, лельом-полельом крокуючи від стінки до стінки. — Ми маємо підозри, що ти досі допомагаєш слугам Сатани.

— Ваші підозри безпідставні, — відрубав Тиміш. — Це все? Тоді я мушу йти, пане Шварце. Мене чекають важливі справи, а ви згаяли купу мого дорогоцінного часу.

Він спробував підвестися, але глухе гарчання вовкодавів прицвяшило його до незручного табурету.

— Я не маю ні часу, ні сили збирати докази, — збрехав Отто (насправді для цього бракувало людей). — Я не збираюся вести тебе на суд. Я і є суд! Нам достеменно знано, що ти допомагаєш вовкулакам. Від тебе смердить нечистим духом! Я чую цей дух і мене нудить від нього. Зізнайся, кого з переступників ти бачив за останні місяці. Скажи, де і коли це трапилося — врятуй свою заблукалу душу! Скажи — і будь вільний іти, куди заманеться!

Неочікувано для Шварца Тиміш розсміявся, але за секунду люто скривився.

— Ви тут у своїх підвалах геть з глузду з'їхали? — проревів чумак, не стримуючи гніву. — Чи вам останню пам'ять відшибло? Ви власноруч усіх сіроманців до Різдва понищили! Ордену давно не існує! З ким я міг бачитися, з привидами? Негайно випустіть мене!

Чумак розмахував кулаками і не збирався ні в чому зізнаватися. Тиміш виявився сміливішим, ніж Отто припускав. .. Він задумався, як далі провадити розмову. Ця необачна затримка стала фатальною: тупоголовий Лаврін, який звично сприйняв мовчанку за наказ, наблизився до чумака і вхопився за його правицю.

— Починати з великого, брате? — пробасив Лаврін, запитально глянувши на Шварца.

— Що-о?! — Тиміш схопився на ноги, не звернувши увагу на гарчання псів. — Ви погрожуєте мені тортурами?

Лаврін штурхнув його на табурет, а чумак зарепетував на все горло:

— Ви смієте катувати мене під надуманими приводами? Мене, Тиміша Клименка?! Від початку наступу Орди мої валки рятують військо Січове, щодня мої вози рушають на фронт, щогодини мої люди працюють на перемогу у війні, щохвилини мої статки тануть! Через вас, бовдурів, я щойно пропустив надважливу військову нараду! Просто зараз кілька термінових документів очікують мого підпису! Кожна мить, що я тут марную, коштує нашим воякам життів! Я — одна з ключових ланок у військовій логістиці! Ви це усвідомлюєте, пси безголові? Вас у цій самій тюрмі замкнуть як ординських агентів!

Руслан перестав записувати і підвів на Отто запитальний погляд. Вищирені Фобос і Деймос крапали слиною, готові кинутися за командою. Лаврін досі тримав Клименкову руку в очікуванні наказу.

Шварц кипів від люті. На пихатого лавочника, на його брехню про лікантропів, на його дошкульні образи, на тупого Лавріна, на самого себе. Ось так бездарно згаяти чудовий шанс!

— Просто дай, що нам потрібно, — мовив Отто дружньо.

— Кілька хвилин, не більше. І ми назавжди розійдемося без насилля і галасу.

— Ви не усвідомлюєте своєї помилки, пане Шварце. Чи усвідомлюєте, але продовжуєте кривити хорошу пику при поганій грі. На мене ваші погрози не діють! Або негайно випускайте мене звідси, або кидайте до каземату, — Тиміш махнув вільною рукою. — Попереджаю: оберете друге, і до завтрашнього вечора від вашого кишенькового замку хрестоносців навіть стягу не лишиться.

Як він міг так помилитися? Відповідь прийшла одразу: через власну зарозумілість. Цей кнур у людському обличчі — кара за гріх гордині.

Вибач мені, Господи! Я засвоїв цей урок. Шкода лишень, що кнур піде геть і забере з собою всі знання про лікантропів, які зуміли вижити після великого полювання.

Шварц різким рухом підборіддя наказав Лавріну відпустити чумака.

— Я молитимусь, аби у твоїй душі прокинулася християнська совість. Ми чекатимемо відповідей... І зробимо всю брудну роботу. Як робили завжди, — Отто вказав на Клименка долонею. — Хіба ти, батько шістьох, не хочеш очистити цей світ, аби твоїм дітям жилося безпечно?

Тиміш спинився перед розчахнутими Ільком дверима. Оправився. Зміряв Отто довгим поглядом і відповів:

— Ви — фанатик, пане Шварце. Далекий від справжнього світу, засліплений, небезпечний фанатик. І ви дарма віддали наказ про моє затримання.

На тому чумак пішов. Отто захотілося крикнути близнюкам, аби скрутили і кинули його до камери, але притлумив це бажання — то знову спокушала гординя.

— Господи! Прости брехню його і надихни на правду.

— Шварц перехрестився.

Руслан перехрестився слідом.

— Брате, я не думав, що...

— Хто наступний? — перебив Отто.

Руслан миттю втямив, що розмову про Клименка завершено, і подав іншу теку.

— А, письменник, — настрій Шварца поліпшився.

— Ведіть.

Поразка з чумаком неприємна, проте навіть на неї була воля Його.

Новий гість, блідий і пом'ятий, за ніч у казематі явно не склепив очей. Він промерз і безупинно трусився, від чого погано тримався на похилому табуреті. Лаврін стовбичив поруч, аби підхопити нещасного чи зламати йому щось — як накажуть.

— Назвися, — наказав Отто, торкнувшись пальцями золотого хреста на грудях.

— Ви ж усе знаєте... Ви вчора мене допитували...

Від нього гостро тхнуло сечею. Шварц скривився.

— Назвися.

— Володимир Буханевич.

— Для чого приїхали до Вінниці?

— Я все розповів! Прибув в особистих справах... До лав війська Січового мене не взяли через вік і стан здоров'я, тому я вирішив спробуватися до головного штабу писарчуком чи ще кимось... Хочу бути корисним! Не бажаю сидіти осторонь, коли Лівобережжя стогне під смарагдовим прапором!

— Це ми чули. Пригадалося щось нове за ніч?

— Що пригадалося? — розпачливо крикнув Володимир. — Я — доброволець, якого ви затримали ні про що! Звідки ви взяли, ніби я винен? Хто таке сказав? Заздрісники? Мене не вперше оббріхують заздрісники!

— Заздрісники, — повторив Отто з кривою усмішкою.

— Так! Суцільний наклеп! Зважте самі: яким чином я міг допомагати комусь із Сірого Ордену, коли вони ненавидять мене за книгу, що я про них написав! Корчму мою спалили, ножа в спину встромили... І про ніж я висловлююся буквально, маю шрам біля лопатки, можете...

Отто дав знак, і Лаврін хвацьким копняком вибив табурет з-під Буханевича. Той незграбно гепнувся на підлогу, вдарився лобом, розсік брову і не встиг зойкнути, як над ним зависли двійко вовкодавів.

Шкода, що з чумаком не можна було вчинити так само.

— Наше джерело не бреше, — Отто наблизився до письменника, сів навпочіпки, погладив псів по кудлатих головах. — Ти носиш маску ненависника Ордену, але насправді допамагаєш його недобиткам. Мені незрозуміло, навіщо ти це робиш. Незрозуміло, навіщо намагаєшся приховати. Тобі тут подобається? Подобається гнити в камері? Подобається бути битим? Тобі це подобається?

— Ні! — верескнув письменник.

Отто кивнув. Натиснути ще — і все розповість.

— Навіщо йти на блюзнірське мучеництво, захищаючи слуг нечистого?

Буханевич мовчав кілька секунд, кліпаючи правим оком, яке заливала кров із розсіченої брови. Пробурмотів:

— Не розумію, про що ви...

— До камери, — скомандував Отто роздратовано. — Цього разу на кілька діб. Води не давати.

— Зачекайте, — скрикнув Володимир, аж тут їх перервали.

Двері розчахнулися навстіж, і не встиг чатовий Ілько схопитися за булаву, коли до кімнати влетів Юхим Кривденко у супроводі молодої жінки. Обоє були в новеньких, з голочки, офіцерських одностроях розвідки — на їхньому тлі побиті часом мундири божих воїнів із пожовклими й посірілими хрестами мали жалюгідний вигляд.

— Усім завмерти! — оголосив голова Таємної Варти.

Його супутниця вихопила револьвер з кобури на поясі. Хорти переглянулися. Наляканий Буханевич відповз до стіни. Вовкодави загарчали, припали до підлоги, і жінка одразу навела зброю на вівчарок.

— Прибери псів. Хутко, — скомандував Юхим.

Отто свиснув, і вівчарки відступили. Фобос встав біля лівої ноги, Деймос — біля правої, готові кинутися на будь-кого, хто наблизиться до хазяїна.

— Ти що, курво, собі дозволяєш? — просичав Кривденко до Шварца.

Його обличчя побіліло від гніву. За останній рік на скронях керманича Таємної Варти додалося сивини, навколо очей побільшало зморщок.

— Вітаю, Юхиме, — Отто припідняв капелюха. — Вітаю, Майє.

Жінка не зводила револьвера (новенька і вельми дорога зброя) з вовкодавів, тому на вітання не зреагувала. Вдвічі молодша за Юхима, форма сидить як влита, блискуче чорне волосся зібране в тугий вузол. Легкий аромат парфуму. Перелюбниця! Шварц ледве стримав гидливу гримасу. Як цим двом не соромно не приховувати свого гріха!

— Якого. Дідька. Затримали. Клименка? — викарбував Юхим.

— Не призивай нечистого у цих стінах. Є підозри, що...

— Є підозри, що ти повний йолоп, Отто, — перебив Кривденко люто. — Чи ти досі не розумієш української? Ми мали цю розмову двічі. Двічі, лярва мати! Ти божився, що все затямив. Я повірив. І тут до мене вривається осатанілий голова чумацького цеху, який скаржиться на незаконний арешт хортами Святого Юрія. Ви геть показалися? У нас триває війна, чорт забирай!

Знову блюзнірства. Отто стиснув кулаки так, що пальці хруснули. Пробач його, Боже, бо не тямить, що верзе.

— Моя війна почалася до вашої, — відповів Отто вголос.

Юхим нарешті помітив Буханевича.

— А це хто такий? Іще один безпідставно затриманий?

— Є свідчення, що він допомагав...

Кривденко спинив Шварца помахом руки і промовив до Володимира:

— Ви вільні йти.

Той перевів ошелешений погляд з Юхима на Отто, не зрозумівши, що йому дозволили забиратися звідси.

— Не можна приходити і просто так... — почав було Шварц.

— Ні, Отто! Це вам не можна просто так хапати людей! І я чітко казав про це!

— Ми мусимо...

— Заткайся і не перебивай, — наказала Майя дзвінким голосом.

Проклята Ліліт! Бовдури Ілько і Лаврін, байдужі до розмови, міряли її тіло масними поглядами.

— Колись із тебе був зиск, тепер ти — суцільна морока. З мене годі, Отто. Загрався ти в інквізицію, — Юхим підвищив голос. — Я розпускаю хортів Святого Юрія. Чуєте, ви всі? Наказ буде завтра вранці. Більше ніяких повноважень і ніякого фінансування. Все! Мені набридло ваше шапіто. Половина країни загарбана Ордою, а я мушу відволікатися на вибрики ідіота, який не може вполювати десяток уцілілих характерників і до цього ще примудряється піднасрати нашій обороні!

Шварц не здивувався. Він очікував цього. Слабкодухий Юхим ніколи не мав віри.

— Лікантропів не десяток, — попри шквал образ він говорив спокійно. — їх значно більше.

— Я незрозуміло висловився? Слово «все», Отто, означає кінець. Фініта. Енде. Твоя партія скінчилися. Пакуй речі, забирай гроші і повертайся додому. Стяг хортів можеш забрати собі на пам'ять.

Цей грішник був значно мерзотнішим за червонопикого лавочника. Отто реготнув. Фобос і Деймос забрехали слідом.

— Як усе просто! Ви покликали мене, аби я створив загони істинних божих воїнів. Я присвятив місяці життя. Вклав душу. Почав полювання. Ми перемогли перевертнів. Розбили головні сили, відбили контратаки, розшукали по криївках. А потім, коли лишилося дотиснути, ви забрали майже всіх мисливців. Забрали срібло, гроші, всі засоби до існування. І я не жалівся! Я розумів, що обставини змінилися, та продовжував справу самотужки. Але тепер ви проганяєте мене, наче ми перемогли, хоча це не так. Чи вже забули про банди месників?

Наче сам Господь вкладав йому в уста ці прості слова, повні полум'яної справедливості! Руслан дивився на нього з захопленням.

— Банди месників, про яких пів року нічого не чутно? Чорти б тебе драли, Отто, мені байдуже до недобитків Ордену! Країна палає! Я забрав твоїх людей на війну, і лише з поваги лишив невеликі сили. Тепер бачу, що треба було забрати всіх, — Юхим хитнув головою. — Часи змінилися, Отто, а ти й досі уявляєш, ніби надворі осінь п'ятдесят другого.

Отто зиркнув на Руслана. Після завершення великого полювання він хотів передати звання командора цьому юнакові, з чистою душею повернутися додому... А тепер у нього забирають шанс довести місію до кінця.

Руслан обережно потягнувся до булави. Юхим помітив цей рух краєчком ока і блискавично витягнув револьвера.

— Ти чию руку хочеш вкусити, псе?

Отто похитав головою, і Руслан полишив булаву на поясі. Юхим обвів хортів гострим, наче лезо, поглядом.

— Геть від рук відбилися, паскуди! Наказую вам негайно звільнити всіх полонених і вимітатися звідси. Чули? Аби післязавтра і духу вашого тут не було. Перевірю особисто! А спробуєте щось утнути — оголошу зрадниками країни. На вас полюватиме вся Таємна Варта і не тільки. Ферштейн?

— Усе зрозуміло, — Отто зняв капелюха. — Не сміємо більше віднімати дорогоцінного часу, Юхиме. Держава чекає.

Кривденко подав руку Буханевичу, що так і сидів, ошелешений, біля стінки, а Майя тримала револьвер напоготові. Володимир зіп'явся на ноги, ледь чутно подякував, після чого трійця покинула підвали Єзуїтських Мурів.

Отто скреготнув зубами. Який же паскудний день!

— Брате? — Обличчя Руслане повнилося неспокоєм. — Що нам тепер робити?

— Оголошуй загальні збори. Передай новину всім хортам Святого Юрія: полювання не спинилося. Хто захоче піти — вільний. А хто почувається справжнім божим мисливцем... Нехай із молитвою рушає за мною. Я доведу справу до кінця.

Отто кинув побіжний погляд на близнюків. Ці точно не затримаються.

— Брати, які рушили на полювання в степ... Ми не зможемо передати їм звістку.

— Я не сумніваюся у братові Георгії та його супутниках. Вони залишаться з нами, — Отто дістав носовичок і витер спітнілі долоні. — Подай-но мені список.

Аркуші м'яко пурхнули до рук. Шварц знав ці імена так саме добре, як Offenbarung des Johannes, та його лихоманило після розмови з Кривденком, і він шукав заспокоєння. Біблія лишилася в кабінеті, тому він узявся гортати перелік вовкулак, які досі не потрапили до їхніх рук. Око зачепилося за прізвище Чорнововка.

Северин Чорнововк. Брехливий зухвалець, який обманув його у Глинській пустині. Видав себе за зрадника, вивідав їхні плани... Але Сірому Ордену то не зарадило. Шкода, що Северин зник безвісті рік тому — Отто волів би власноруч спалити його!

Рядки імен діяли заспокійливо, гнів ущух. Отто знову відчув Його долоню на плечі. Вони мають продовжувати! Знищити мерзоту — і байдуже, чи допомагатиме їм бодай-хто інший. Байдуже до війни, до Кривденка, до Варти, байдуже до всіх сліпців і дурнів.

З ними Бог, і вони переможуть.

***

Подих студеної землі розсипався разками прозорих перлів. Сяйливі намистини розбивалися об пальці, розтікалися прохолодою, та Северин не зважав — він біг назустріч смерековим схилам під першими променями світанку, біг із усмішкою, зриваючи останні нитки сну, біг без жодної причини, крім бажання мчати як у дитинстві, коли гасають для насолоди, а не заради переслідувань чи втечі. Босі ноги несли пружними стрибками, ніздрі вбирали аромати карпатського зілля, серце й легені працювали в злагодженому ритмі, і внутрішня злагода його тіла, сплітаючись із гірським краєвидом, співом пташок, дотиком росяних рослин, сповнювала Северина гострим відчуттям щастя.

— Як чудово, — шепотів він ледь чутно, аби не збити дихання. — Як чудово!

Гори кликали. Може, це вони збудили його від поганого сну?

Він сягнув перших смерек, і з далеких полонин принесло звуки трембіт — немов пролунали святкові фанфари. Северин сперся на стовбур, перевів подих, рукавом отер піт із лоба і роззирнувся. Сонце поволі здіймалося над озією Чорногори, в чистому небі глибочіла блакить. Характерник зідрав із кори застиглу краплину гіркої смоли, кинув до рота і разом із сонячними променями повернувся до ґражди, задоволений своєю витівкою.

Катря накривала стола на подвір'ї. Примружилася, роздивилася його замурзані ноги.

— З вітром змагався?

— І переміг!

— З такими ногами до хати не сунься.

Северин розсміявся і поцілував її. Сіли до сніданку.

— Де мала?

— А то ти не знаєш, — Катря налила йому молока. — Очі продерла і по афини гайнула.

Северин зробив довгий ковток. Саме те, що треба після ранкового бігу і смерекової смоли!

— Це ти її навчив, до речі, — Катря звинувачувально тицьнула в нього пальцем. — Вперта, як віслючок!

— У кого це вона така вдалася, — від молока Северин перейшов до будзу. — Навіть не уявляю...

— Погляньте-но, який дотепник! Саме такого тут і не вистачало, аби наповнити дровітню.

Северин мугикнув.

— Що кажеш? Навіть ковбицю поміняєш, бо стара геть розсохлася? Справді? — Катря приклала долоні до грудей. — Ой, красно дякую, пане добродію! Щоби я без тебе робила?

Не встиг він вигадати дотепну відповідь, як стукнула хвіртка.

— Десь тут була-а-а подоляночка-а-а...

Дівчачий голосок кумедно фальшивив.

— Бугай на вухо наступив. У кого ж це вона така вдалася, — Катря задумливо потерла підборіддя. — Навіть не уявляю...

— Гарно співає, — знизав плечима Северин.

Голосили зовсім поруч.

— Десь ту-у-ут була молодесенька-а-а...

На подвір'я влетіла чорнява дівчинка років п'яти і застрибнула на лаву, мало не перекинувши глечика, який притискала до живота.

— Тут вона сіла, — оголосила дівчинка.

— Дякую, що не впала, — відповіла Катря. — Руки чисті?

— Чисті! Смачного, — глечик з ягідками зайняв місце на столі.

Поки Оля запивала чорниці молоком і під маминим наглядом неохоче гризла хліб із сиром, Чорнововк милувався донькою. Її впертість, допитливість і талант квецяти новенькі сорочки незмивними плямами доводили до сказу, а потік чудернацьких запитань, які можуть вигадати лише діти, — запитань, що вибивають із буденних думок та змушують поворушити мізками, — не спинявся ні на день.

Після сніданку Оля допомагала прибирати зі столу, а Северин перекинув через плече мотузку й озброївся сокирою. Донька оголосила, що піде помагати, але їй також знадобиться сокира. Северин пообіцяв, що вона все отримає, і на тому рушили до лісу. Оля жабеням стрибала навколо, зупинялася, аби роздивитися цікавого жука, забігала наперед, аби поцікавитися назвою тієї чи іншої рослини, аж надибала довжелезного дрючка, після чого заходилася гатити по всьому, до чого лише могла дотягнутися.

— Шукай сухі смереки, — наказав Северин у лісі. — З них будуть найкращі дрова.

Оля кивнула, вправним ударом відправила чергову шишку в політ і почала голосно гукати сухі смереки. Чорнововк крокував крізь густий аромат глиці до пагорбу, куди тогоріч вдарила блискавка — в опаленому лісовою пожежею колі чекали мертві дерева. Лишилося їх небагато, тож невдовзі доведеться шукати нову вирубку, але на сьогодні вистачить.

— А дереву не боляче, коли його рубають?

— Сухому — не боляче.

— А якщо воно під дощем змокне, тоді боляче?

Северин пояснив, куди і яким чином бити, аби без марнотратства сил примусити дерево впасти у потрібному напрямку. Оля уважно слухала, повсякчас мавпуючи його рухи.

— Ти обіцяв мені сокиру, — нагадала.

От бісеня!

— Буде тобі сокира. А тепер відійди на десять кроків, аби я тебе не зачепив, — звелів Северин.

Оля скривила носик і пострибала вбік, голосно рахуючи кожен стрибок. Северин усміхнувся, повернувся до дерева, обрав місце для удару, набрав повітря, розмахнувся і щосили вгатив...

Маленький череп розтрощило з мерзотним тріскотом. Наче репнула шкаралупа величезного яйця. Вістря зім'яло кістку, скреготнуло і спинилося, поцятковане бризками крові і шматочками мозку. Там, де мить тому стояло мертве дерево, завмерла Оля.

Усі звуки зникли.

— Та... Ту... — прошепотіла вона ледь чутно.

Підняла до нього тоненькі, як палички, рученята. Вирячила налякано очі, повні сліз.

— Та...

Він закричав так, що позлітали птахи.

Цього не могло трапитися! Там стояло дерево. Оля була за десять кроків праворуч! Він бачив, що бив у самісінький стовбур, вона не могла вискочити ось так перед ним, це неможливо, але... Господи!

— Що ти накоїв?

Чорнововк обернувся і вгледів перед собою Катрю. Чому вона тут? Пішла за ними? Вона не мала цього бачити!

— Навіщо ти вбив її?

Северин спробував відповісти, але язик приклеївся до піднебіння. Він намагався поворохнутися, але руки прилипли до сокири, що вросла в розтрощений череп його доньки. Рученята, благально простягнуті до нього, тремтіли, очі дивилися з переляком, мокрі від сліз вії тріпотіли... Аж умить її зіниці почорніли і обернулися вугільним димом, що потік із порожніх очниць.

— Ту...

На останньому видиху її нижня щелепа відвалилася, язик випав долі, і зі скаліченого ротика линули густі струмені чорного диму.

— Вона отримала обіцяну сокиру! — вищить Катря.

Її істеричний сміх б'є по перетинках, скрегоче в голові тупим ножем.

Замість очей у Катрі порожні колодязі. З її пащеки, роззявленої в реготі, вивергається чорний дим.

Що тут коїться? Що ці чудовиська зробили з його родиною? Де справжні Оля і Катря?

Непроглядний дим сочиться з усіх отворів на їхніх тілах. Підіймається чорною парою, пливе між стовбурами дерев, густішає, клубочиться...

Хрусть!

Їхніми обличчями розбігаються звивисті тріщини. Шматочки шкіри зроговілим лушпинням падають долі, обертаються димом, за мить? хвилину? годину? замість рідних облич вирує густе чорне ніщо. Северин намагається заплющити очі, але тіло не кориться наказам. Він стискає сокиру в спітнілих долонях, дивиться, як кров і мозок його доньки обертаються крапельками чорного диму, відчуває, як жах отрутою котиться по м'язах, розтікається сивиною по волоссю, прорізається зморшками, вздувається старечими венами...

Могильна тиша.

Ані Олі, ані Катрі, ані лісу. Дихати важко, скроні тисне. Судоми по тілу.

Світ обернувся суцільним чорним димом — і Чорнововк нарешті згадує.

...Запівніч. Місто спить, дихає димарями, зрідка кліпає освітленими віконцями. Безлюдні вулиці, всипані кашею талої сльоти, пронизує морозом. За це і ненавидять лютий: уранці, попри всі намагання не скрутити в'язи на підступній ковзанці, хтось обов'язково брикне і заб'ється. Чи навіть щось зламає.

Гнат міг стати першою жертвою криги, але вчасно схопився за Пилипа, який крокував поруч, і тільки завдяки цьому зберіг вертикальне положення.

— Клятий сракопад, — охарактеризував погоду Гнат після місткого емоційного монологу.

— Тихше, — Пилип оправив оторочений хутром каптур.

— Хто нас почує? Всі сплять, із сердюками включно.

Клапті важких хмар ховали огризок місяця. Вуличні ліхтарі світили один через три.

— Хорти можуть не спати, — зауважив Пилип.

Гнат почухав лоба під шапкою.

— Можуть не спати, можуть не срати... Якщо нас почують, то хіба що через нього.

Рукавичка вказала у бік Ярового, який вів за собою віслюка, що сумирно тягнув великі порожні санчата.

— Коні створюють більше галасу, — заперечив Пилип.

— Ми вже мали цю розмову, і моя думка відтоді не змінилася.

Слова виривалися хмаринками білої пари.

— Упир би ноги зламав на ожеледі.

— Хіба якщо гнати чвалом, а за...

— Замовкніть, — наказав роздратований Северин.

Гурт із чотирьох закутаних чоловіків у компанії віслючка з санчатами зайшов до провулку непоміченим.

— Ось ця будівля. За нею банк, — Чорнововк дістав ножа. — Я починаю.

— Залиш верхню одежу, — запропонував Ярема. — Заважатиме.

Поки Северин скидав зимові вдяганки, Яровий гладив віслючка по вухах.

— Перша сумка — золоті монети, найважче, — нагадував Пилип. — Решта — банкноти. Якщо помітиш коштовне каміння, теж хапай, але його навряд отак просто кладуть, зазвичай воно сховано по окремих комірчинах. Векселі, облігації та інші цінні папери не чіпай, їхні номери запишуть викраденими, після чого ними лише вогонь розпалювати.

— Я все пам'ятаю, — відмахнувся Чорнововк.

Від холоду і хвилювання його били дрижаки. Хутко, аби решта не помітила, він розрізав пучку вцілілого великого пальця, провів кров'ю по срібному лезу.

— Палай.

Клинок розквіт багряним полум'ям. Добре, що не випало свіжого снігу, все скувало морозною кіркою, їхні сліди до ранку мають зникнути...

— Недарма чарі навчив! Файно сяє, — Ярема простягнув Северинові порожнього мішка. — Давай, братику. Нехай Мамай допомагає.

— От що-що, а грабувати банки Мамай досі не допомагав, — вишкірився Гнат. — Я пішов на чати.

— Сильно не висовуйся, бо з того краю чергують охоронці.

— Не вчи вченого, Варгане.

— Я беру інший край провулка, — сповістив Пилип.

Северин сів навпочіпки, підняв руку з ножем так, аби його тінь лягла на сніг. Облизав пересохлі губи, перевів подих. Кілька секунд збирався на силі, заплющив очі і торкнувся тіні розрізаною пучкою.

Найслабша ланка задуму: в Потойбіччі на цьому місці могло зяяти провалля. Чи стояти ліс. Чи височіти гора. Чи інша перепона, яка б завадила пройти сорок кроків по прямій, аби опинитися в банківському сховищі, захищеному товстелезними стінами і могутніми дверима на шістьох новітніх сейфових замках, що стояли наприкінці звивистого, вузького, напханого чатовими коридору, кожні десять кроків гратованого додатковими дверцятами. Така потужна охорона пояснювалася розташуванням сховища на першому поверсі (болотні ґрунти не дозволяли вирити традиційного підземелля), тому Пилип і обрав його для пограбування.

У Потойбіччі простяглася звична оку мертва рівнина. Северин мазнув по повіках кров'ю, аби бачити обриси рідного світу, і взявся рахувати кроки до сховища.

Після аркану тіней, в якому він втратив половину великого пальця і мало не втратив родину, Чорнововк боявся нового стрибку до Потойбіччя. Характерник ненавидів себе за нову слабкість, але уникав мандрівок до іншого світу, і навіть у битві за Буду, коли довелося тікати крізь ряди озброєних сріблом хортів Святого Юрія, він не наважився перейти по той бік. Але за кілька місяців переслідувань сіроманців наздогнала велика скрута, і зарадити могла тільки справжня купа грошей: лиш один з усіх можливих задумів дозволяв здійснити грандіозне пограбування банку без крові та галасу.

Сорок кроків. Легко і просто. Тепер — стрибок назад.

Чорнововк тильною стороною долоні витер піт із чола. У Потойбіччі не було морозу, але його досі били дрижаки. Побратими, поруч яких він намагався не проявляти слабкості, лишилися за спиною, і Северин дозволив собі кілька хвилин. Це всього-на-всього клятий перехід додому! Він стрибав безліч разів, і лише один-єдиний раз трапилася халепа. Годі боятися!

Вкритий зачарованим полум'ям ніж злетів угору, розкидаючи навколо ламкі тонкі тіні, і під войовничий крик поріз торкнувся тіні на потрісканій землі.

У багряному сяйві тьмяним блиском переливалися піраміди золотих і срібних зливків, стосами стояли ящики, повні акуратних рядків монет, цілу стіну обіймали окремі сейфові комірки, а решту було заставлено безліччю полиць із брикетами банкнот і купами різноманітних цінних паперів. Статки, що тут зберігалися, вартували невеликого паланку.

Чорнововк понюшив повітря: нікого. Варган дарма переживав за охорону всередині.

— Ух, — прошепотів Северин. — Наче у княжому кургані!

Ощасливлений легким стрибком, очманілий багатством навколо, він кинувся до найближчого покладу дукачів.

Монети тихо подзенькували. У сховищі було зимно, і від крижаного золота пальці швидко задубіли. Коли мішок обважнів так, що характерник ледь спромігся його підняти, Северин перейшов до Потойбіччя і волоком потягнув здобич до провулка. Тепер треба рахувати обережно, аби не перестрибнути і не впилятися в стіну...

Потилицю штрикнуло тривогою. Северин озирнувся, мало не збившись з рахунку. Вистиглий огризок світила в небі; порожня рівнина без жодних ознак життя; сірий порох під ногами, на якому лишився довгий слід набитого монетами мішка... Мертве Потойбіччя, в якому власний подих здається вітром. Що за лихо йому почулося? Певно, занадто перенервував.

Чорнововк вискочив просто перед носом Яреми, і той допоміг завантажити мішка до санчат.

— Важкенький! — Яровий поправив пов'язку на оці. — Вистачить на купу хабарів.

— Усе спокійно?

— Повна тиша, не переймайся.

— Уявляю їхні пики, коли вранці туди зайдуть, — Северин похукав на руки і схопив два порожні мішки. — 3 папірцями буде легше.

— Добре, братику. Чекаємо.

Стрибок — цього разу без сумнівів. Слід від першого мішка став дороговказом, але Чорнововк однаково рахував кроки.

Наче крижана голка в шию. Знову це передчуття! Темрява на обрії згустішала — чи це вибрики під'їденої страхом уяви?

Чорнововк поспіхом набивав мішки з різних брикетів, не звертаючи увагу на банкноти, що падали повз. Іще пара таких мішків — і вони матимуть всі необхідні купівлі, оренди, послуги і, головне, конфіденційність. Проти срібних куль важать лише золоті монети... Чи їхні замінники.

Другий мішок грошви ліг на спину. Почуваючись святим Миколаєм із лантухом подарунків, Чорнововк перенісся до пустки. Вже незабаром він повернеться до родини... Катря з Олею чекають у криївці. Донька на прощання тримала його малесеньким кулачком за великого пальця і тулила, брикаючи ніжками. Вона так швидко зростала! У тій самій криївці залишили Савку і ще кількох надійних сіроманців, чиї родини необхідно переправити через кордон до...

Хрускіт.

Чорнововк завмер. Обережно глянув під чобіт, що стояв на розчавленому білому черепі. Звідкіля він тут узявся? Край ока зачепився за другий, третій, четвертий — чотири людські черепи. Ще один, маленький, схожий на кінський... Білі маски на чорному попелі.

Чорному? Стривайте, відколи це він почорнів? Він же був сірим!

Земля навколо перетворилися на слиз, скипіла бульбашками, залила мерзотною важкістю до чоботів, і він миттю провалився по кісточки.

— Курва!

Ніж у руці згас, а разом із ним згасло небесне світило. Позбавлений тіней, у суцільній темряві, Чорнововк відкинув мішки, напружив м'язи і спробував стрибнути, але хисткий слиз ковтнув його по коліна.

— Чорт, чорт, чорт!

Він стрімко і невпинно потопав. У паніці Северин забився, наче муха у павутинні, та кожен рух пришвидшував занурення. Слиз тримав мертвою хваткою. У незграбному помаху рука сіроманця зачепила кілька банкнот із розкритого мішка, торкнулася липкої поверхні — і одразу зникла під нею. Іншою він намагався намацати краї пастки, аби вчепитися, але країв не було: всюди панував клейкий слиз, що огортав та знерухомлював, слиз, що розповзався по шкірі холодними хробаками. Безпорадне тіло втопало, склеювалося, застигало; не минуло й хвилини, як Северин стояв по шию у драглистому полоні.

У темряві окреслилася ледь помітна висока постать. «Знай: Ґадра викрила, що ти поневолював кривавою печаткою її підданих. Вона розлючена. Будь обережний по той бік». Ох, Ліно!

Слиз загуснув, і сіроманець почувався вмурованим у камінь.

— Захисник, що став поневолювачем.

Ґадра, темна володарка, нарешті вполювала його.

— За образу моїх підданих. За криваві кайдани угод. За жорстокість і неповагу. Я караю тебе.

Камінні лабета стиснули, вичавили з горла стогін болю, який обірвався незримою печаткою на вустах.

— Ніхто не втече від гніву Володарки. Слухай мій вирок, мізерний.

Тінь пливла, химерна і димна, але безплотний голос промовляв прямо на вуха — холодний безбарвний звук, від якого скручувало живіт і хотілося тікати світ за очі.

— Мізерний заслуговує мізерної долі. Мій вирок тобі. Жити в полоні. Споглядати марево. Нищити його. Чути цю розмову. Забувати її. Споглядати марево. Нищити його. Чути цю розмову. Забувати її. Споглядати марево... Десятки, сотні, тисячі циклів.

— Ні, ні, ні, — Чорнововк спромігся розірвати печатку мовчання. — Послухай мене!

— Тиша.

Каміння на шиї ожило, поповзло вгору — немов десятки слизняків водночас — застигло на вустах твердою кіркою.

— В'язниця змусить тебе животіти. У могильному колі. У нескінченному мареві. Допоки у твоєму світі проминуть десятиліття. Твої близькі помруть. Твоя дитина зістариться і забуде мізерного батька. Але ти не помреш.

Він закричав, та каміння не пропускало жодного звуку.

— Тоді я звільню тебе. Ти повернешся до світу, якого не впізнаєш. До світу, де ніхто не чекатиме. Такий мій вирок за твої злочини. Мізерний.

— Прошу, — промичав Северин безгучно.

Він навіть уявити не міг настільки зболеного, жорстокого присуду!

— Я ненавиджу злочинців. Я караю злочинців. Непокараний злочин породжує більші злочини. Я невблаганна.

Тінь збільшилася у десятки разів.

— Нехай здійсниться вирок.

Слиз заліпив ніздрі, вуха, очі. Вдалині почулися трембіти.

Темрява почала відступати, світлішати, наповнюватися обрисами — карпатськими схилами, світанковими смереками, росяним зіллям під босими ногами — і він згадав, що це було сотні разів: розмова, спогад, омана... У дикому, тваринному розпачі Северин закричав.

Він був ладен зробити будь-що, аби спинити цю мить, розірвати зачароване коло, але темрява невблаганно розсіювалася, і з нею розсіювалася його пам'ять: страшне усвідомлення, що пограбування сталося у минулому, що в рідному світі спливло бозна-скільки часу, що Катря і Оля могли загинути, поки він закутий у безкінечному мареві щасливого життя, яке завжди завершувалося пеклом і прозрінням... Яке щоразу зникало за присудом Ґадри. Він щосили намагався зачепитися за ці спогади, але все поблякло, він біг...

...він біг, усмішка розквітала на його обличчі, бо страшний сон, який підняв удосвіта, майже забувся, чудовий ранок стер усі жахіття. Северин біг, як у дитинстві, коли гасають для насолоди, а не заради переслідувань чи втечі. Босі ноги несли пружними стрибками...

Дивний звук. Здавалося, наче за горами репнув величезний горіх. Северин спинився і озирнувся: невже землетрус? За мить звук повторився, цього разу голосніше, аж за виднокраєм небо розійшлося темною тріщиною.

— Якого дідька...

Чорна блискавка розколола небо, розбіглася лозою химерного розламу, що перекинувся на гори і ліси. Величезна тріщина за мить ковтнула гору зі смерековим лісом, помчала прямо на Северина, лишаючи по собі чорне ніщо, і він побіг додому на порятунок родини, горлаючи на ходу, аби попередити Катрю про небезпеку, але не встиг — земля розкололася під ногами і Чорнововк полетів у прірву, не чуючи власного крику...

Тиша. Запах.

Свіжий, як дотик літнього вітру, аромат м'яти і конвалії, запах, який він запам'ятав на все життя. Її запах.

Характерник обережно розплющив очі і мало не засліпнув від тьмяного сяйва нерухомого світила. Швидко закліпав, проганяючи сльози. Вдихнув чарівний запах знов і нарешті розгледів перед собою її: струнку, блакитнооку, в білій сорочці до землі. Мавка змахнула руками, очі сяйнули опалами — і залишки кам'яної труни розлетілися навсібіч. Уламки торкалися землі, де плавилися на слиз, що завмирав безформними грудками.

Заслаблі м'язи ніг не втримали його ваги. Северин похитнувся і впав би, якби прохолодні руки не підхопили його.

— Ти прийшла, — прошепотів сіроманець.

З горла донеслося ледь чутне квилення.

Вона посміхнулася і поцілувала його в лоба. Від дотику м'яких вуст тілом розлилася тепла хвиля, наповнила силою атрофовані кінцівки, прокотилася до кінчиків пальців із мерзотно довгими нігтями, прибрала пелену із забитих кисляками очей...

— Знову... Порятувала, — почув Северин власний шепіт.

Борода лоскотала шию. Ніколи у нього не було бороди! Скільки часу минуло?

— До родини... Прошу...

Мавка кивнула, обережно взяла його за руку, і мовчки — як тоді, у дитинстві — повела за собою. ЇЇ чарівний запах відганяв сморід застарілих нечистот, яким просякнуло його лахміття, довге волосся блищало золотавим водоспадом, який розганяв навколишній морок. Северин крокував за нею, наче загублений у лісі хлопчик, зачарований дотиком м'якої прохолодної долоні. Охлялі ноги несли вперед. Вони прямували безкінечними розсохлими рівнинами, між покрученими стовбурами чорних лісів, серед гострого каміння ущелин, тоненькими остовами химерних руїн, повз джерельця мертвої води, схожої на скло, і лише подекуди серед тієї пустки темне небо підпирали велетенські дуби з багряним листям — наче мовчазні добрі передвісники з іншого життя. Чорнововк не помічав ані втоми, ані часу; боявся лише, що Ґадра вирине з найближчої тіні. Але ніхто не трапився на їхньому шляху.

Мавка спинилася. Знаком наказала не рухатися. Граційно змахнула руками, накреслила у повітрі хитрий обрис — і на землі перед Севериновими ногами народилося досконале коло. Вона не спиняла рухів, схожих на довершений складний танок, кожен жест перетворювався на лінії та знаки всередині кола. Характерник зачудовано спостерігав за її чарівним танком, допоки мавка не спинилася, вказала тендітною рукою на нього, а потім — на виповнене таємничих символів коло.

— Брама... До мого світу?

Вона кивнула. Вказала на його тінь, на темний обрій, заперечено хитнула головою.

— Стрибок може виказати мене Ґадрі. Зрозуміло.

Золотий водоспад волосся гойднувся, підтверджуючи його здогад. Блакитні очі сяйнули. Він міг милуватися її обличчям годинами!

— Дякую. Не знаю, чи зможу направду віддячити... Але якщо зможу... Віддячу. Даю слово.

Вона ніжно провела по його щоці тонкими прохолодним пальцями. Від дотику всі страхи зникли, і Северин став у коло.

— Що тепер?

Мавка простягнула гострого камінця, провівши ним над долонею.

Северин незграбним рухом надрізав пальця, зашипів від забутого почуття болю. Кров крапнула на лінії під ногами.

— Дя...

Його смикнуло вгору, підхопило, понесло, аж засвистіло! Голова пішла обертом, темінь вдарила по очах, у вухах задзвеніло, і Чорнововка ледь не знудило, як усе раптом скінчилося. Він гепнувся на тверду землю, забивши пошрамовану ногу.

— ...кую.

Зоряна ніч. Засніжений лісок. Дорога до невеличкої хатини.

Северин вдихнув — і йому запаморочилося від безлічі запахів у свіжому повітрі. Він почекав хвилину. Обережно підвівся, не звертаючи уваги на забиту ногу, вдихнув глибоко, на повні груди, і серед усього гамору запахів відчув два знайомі. Кинувся до хатини так швидко, наскільки дозволяли ноги. Постукав.

Тиша. Северин нетерпляче постукав іще, смикнув двері — може, не зачинені, але...

— Аніруш! Стрілятиму, — почувся з хати хрипкий жіночий голос. — Хто там преться проти ночі?

Чорнововк розплакався.

***

Безсоння.

Безсоння чаїлося у тінях під очима, прокидалося з сутінками, вповзало до очниць, розтікалося на повіках. Ковтало примарні метелики снів, наче велика ропуха.

Безсоння.

Ніч — довга марудна подорож у нікуди.

Катря сиділа над Оленькою. Намагалася уявити її сни за виразом личка. Милувалася смішним носиком, що розмірено сопів. Проходжалася навколо хати, слухала безлюдний простір, роздивлялася зорі. У світлі каганця вивчала мали і вигадувала маршрути на будь-які випадки. Чистила зброю. Безгучно, аби не розбудити малу, плакала.

Безсоння.

Нескінченні, самотні, позбавлені сенсу ночі несли смуток і не розмежовували днів. Катря губилася в датах, через що ледь не схопила місячне ярмо. Від цілковитого виснаження рятував короткий денний сон і тиждень новомісяччя: на молодик характерниця засинала, як убита, бачила гнітючі криваві сни, зате прокидалася вранці повною сил.

Безсоння прийшло зі вторгненням. Відтоді Катря розійшлася з ватагою і виживала самотою: кочувала від криївки до криївки, здобувала припаси, оберігала доньку, шукала втрачений спокій. Давно забула, як почувається молода приваблива жінка — будь-який допитливий погляд незнайомця викликав тривогу. За найменшу підозру, що її видадуть хортам, вона била першою, била безжалісно, била, стріляла, різала... За себе і за Олю. У світі, де з дозволу держави і згоди людей полювали на сіроманців, не лишалося віри в милосердя. Життя повсякчас доводило, що характерниця міркувала правильно. Наприклад, як у тій корчмі кілька місяців тому.

Корчма одразу їй не сподобалася. У дальному кутку бенкетував гамірний гурт, а чоловік, що сидів на чільному місці, мав на собі однострій хортів. Від гурту віддаляла гомінка зала, і ніхто не звернув уваги на її появу. Катря зважила, чи варто лишатися на ночівлю: надворі вперіщила злива, втома давалася взнаки, теплий згорток на грудях вовтузився і пихтів — ознака, що невдовзі Оля вимагатиме поїсти. До іншої корчми їхати немало, тож Катря вирішила ризикнути.

Сива корчмарка гостинно провела її до невеликої кімнати «з тихими сусідами». Помилувалася Олею, яка почала вередувати, розповіла про онучку Лесю такого самого віку, поцікавилася, що робить молода мама у придорожній корчмі наодинці. Катря пробурмотіла звичну побрехеньку про вбитого ординцями чоловіка і подорож до рідних подалі від війни. Корчмарка побігом зиркнула на її приховані під одягом шаблі, перехрестилася і принесла вечерю до кімнати, аби гостя не пхалася з малям до галасної зали.

— Геть забулася, — жінка тепло всміхнулася. — Панно, чи ви не проти перевірки порізом? Хорти Святого Юрія, що нині тут гостюють, вимагають її у кожного гостя.

— Я дуже втомилася з дороги, — характерниця щосили стисла ложку. Бісові хорти! — Тому воліла би пройти всі ці ритуали завтра.

— Панно, лише один невеличкий поріз. Хвилинна справа.

У Буді вони залітали до кожної хати. Хто зі срібним ножем, хто з простим. Різали всіх від малого до старого: опік від срібного порізу чи невразливість до сталевого дорівнювали смертному вироку.

— Може, вони й дитину мені ножем штрикатимуть?

— Ні, панно, ні! Лялечку вашу не зачеплять, йдеться лише про дорослих! Розумієте, нині божих воїнів лишилося не так багато, а перевертнів досі не...

— Ми з донькою після довгої дороги бажаємо відпочити. Не звітувати перед незнайомими чоловіками про те, що в мене кров може ллятися не лише між ніг, а й від порізів.

— Прошу, панно, всього хвилинка, після вечері, — корчмарка відійшла до дверей, обернулася і мовила строго: — Такі правила.

Грюкнула дверима. От сива хвойда!

З Олею на грудях проти озброєних сріблом Катря не мала шансів.

Вона кинула голодний погляд на тацю, де парувала вечеря, вилаялася і притьмом зарядила піштоля. Перевірила коридор: порожньо. Непоміченою скралася до виходу. Оля перестала хникати і зосереджено супилася, ніби відчула важливість моменту. У дальному кутку стара мегера теревенила з гуртом хортів — напевно, доповідала про підозрілу молодицю, яку варто перевірити якнайшвидше.

— Куди це ви, — здивувався стайничий. — Тільки-но приїхали! Злива й ніч на дворі...

— Сідлай!

Шаркань, завжди готовий мчати, вітав її повернення бадьорим іржанням.

— Хутчіш!

Вологі ремені дорожніх сумок вислизали з рук, і характерниця шипіла від люті. Стайничий прийшов на допомогу, змусив неслухняні сакви зайняти місця. Катря поправила хустку-люльку, скреготнула зубами від болю у втомленій спині і застрибнула в сідло: дитина у лівиці, піштоль у правиці, віжки — в зубах.

З корчми висипало п'ятеро чоловіків, один мав чорний однострій із білим хрестом.

— Стійте, панно, — прокричав крізь дощ.

Він єдиний мав рушницю. Інші сунули голіруч із наміром перекрити дорогу. Ніхто не помітив її зброї. Пан або пропав!

Сяйнула блискавка, і піштоль гахнув у голову білохрестого. Хорти від несподіванки отетеріли, а Катря дала Шарканеві острогів і помчала під акомпанемент грому в посічену зливою темряву, притискаючи доньку до повних молока грудей. Оля плакала, налякана пострілом, а Катря шепотіла до неї:

— Не плач, доню, не плач... Нехай наші вороги плачуть...

Вона мусила бути безстрашною заради доньки. Сильною, якою не була заради себе. І вона намагалася, зусісил намагалася бути такою! Аж поки раптом її сили не вичерпалися. Вона дійшла межі.

Однієї зимової ночі, чергової безсонної ночі, Катря збагнула: все намарно. Жити так не має сенсу. Скільки ще ховатися? Як довго поневірятися? Місяці? Роки?

Втеча? Марна спроба відсунути неминуче. Надія? Гидотний самообман. Рано чи пізно вона помилиться... То хіба спалення ненависними хортами буде легшим за смерть від власних рук?

І тягар останніх тижнів зник. На змученій душі полегшало. П'янкими кроками, наче сновида, Катря наблизилася до сплячої Олі. Що за доля чекатиме на неї у світі, якому вона завинила лише своїм народженням? Невже вона приречена на жалюгідне існування у колесі вічної втечі? Цю збочену зміну днів неможливо звати життям!

Так! Милосердно дозволити їй піти першою... І з чистим сумлінням піти слідом. Вони обидві заслужили на спокій.

Подарований батьком ніж застиг над маленькою тендітною шийкою. Лише один рух, швидкий і безболісний — і все скінчиться. Вона зростила це життя у власному лоні, місяцами відчувала, як воно починає ворушитися, зростати, бити ніжками в ребра зсередини... Кілька болісних годин вона випускала його в світ, годувала власним молоком, тож тільки вона має право... Оля потягнулася, позіхнула і сонно кліпнула, розглядаючи блискуче лезо цікавими оченятами.

Катря відкинула ножа і дала собі ляпаса. Другого, третього, четвертого. До крові, до синців! Навколішках просила у маляти вибачення, шпетила себе останніми словами за слабкість. Уперше в житті розпач затьмарив глузд... і, світ їй свідок, це було востаннє! Байдуже до злиднів, байдуже до вічних втеч, байдуже до клятих хортів! Катря підхопила ножа і розрізала долоню, присягнувши на крові стояти проти всього світу заради доньки.

Адже лише завдяки їй вона не збожеволіла. Завдяки їй завжди мала уважну слухачку і бачила світлий промінчик посеред безкінечних сутінків. Завдяки їй відчувала рідну кров поруч і мету попереду... Здавалося, що вони були разом багато-багато років.

Спогад про той випадок припікав соромом. Ніколи і нікому Катря не розповість про це, але щоночі, кожної довгої ночі, при погляді на доньку вона про це згадуватиме. Кляте безсоння!

Безсоння...

Характерниця, потираючи синці під очима, роздумувала, куди рушити далі. Нинішня криївка, себто садиба Буханевича, була гарним прихистком, але Катря відчувала до цих стін відразу. Далека від сіл і битих доріг хатиночка для переховування сіроманців була придбана за гроші, які приніс Володимиру триклятий «Літопис Сірого Ордену». Хіба не гидь? Лицарка знала, що Буханевич не писав тієї брехні, але вдіяти з собою нічого не могла, і приїздила сюди лишень тому, що гарно облаштованих сховків було обмаль.

Інший прихисток — у Чорткові, в маєтку Ярових. Катря не любила його ще більше: по-перше, то була колиска Якова Проклятого, гетьмана, що знищив Сірий Орден; по-друге, Ядвіґа Ярова вважала себе неперевершеною дитячою вихователькою, відтак постійно лізла з непроханими порадами і настановами, від яких Катря ладна була стіни гризти.

— Я виростила трьох чудових дітей: одного хлопчика і двох дівчат, — заявляла пані Ярова.

— А як щодо того хлопчика, який наказав убити власного діда? — хотілося відказати Катрі, але вона стримувалася — після кривавої інавгурації Ядвіґа відмовилася від старшого сина і досі важко переживала ті події.

Її маєток був чудовим сховком, надійним і зручним. Ситно годують, можна випрати речі і щодня митися у розкішній ванні на лев'ячих лапах! Тільки тут, єдина на всю країну, лишилася діброва характерницьких дубів, що її не дозволили вирубати хортам Святого Юрія... Прекрасне місце, якби тільки не його господарка.

Ще один прихисток розмістився у лісі, вірніше, у схованому в лісі древньому селищі. Ось там було насправді химерно — Катря немов потрапляла до іншого світу — але навдивовижу затишно та спокійно. Попри мовний бар'єр, там її поважали і опікали, ніби княжну. Ту дивну схованку під великим секретом відкрив Северин незадовго до зникнення... Але вона щойно приїхала звідти, і через місячне ярмо повертатися поки зась.

Підозрілий звук. Хтось назовні! Катря підхопила зарядженого піштоля і поглядом перевірила шаблі — на місці, готові до бою. Невже хорти?

Крок. Іще один. Ні, то якийсь самітник... Хорти ніколи не полюють наодинці. Подорожній? Але хто припхається в ці безлюдні краї без коня? Чоловік — або радше хлопчик, якщо судити по ході. Піднявся на ґанок. Наблизився до дверей. Постукав, смикнув. Напевно вирішив, що тут нікого немає. Безхатько в пошуках притулку? Дезертир? Вар'ят?

— Аніруш! Стрілятиму, — прошипіла Катря погрозливо.

— Хто там преться проти ночі?

За дверима почувся тихий плач.

— Іскро.

Цей ледь чутний голос... Не може бути!

— Я повернувся...

Тремтливою рукою вона відімкнула замки і розчахнула двері.

Наче мертвий повстав на порозі — змарнілий, блідий, похитувався у благенькому одязі, що геть не пасував до холодної ночі. Босі ноги огорнуло чорним брудом. У місячному світлі безкровне обличчя здавалося всохлим, наче запечене яблуко. Запалі очі блищали, як у хворого на пропасницю, мокрі від сліз щоки вкривало неохайне кубло шпакуватої бороди. Над зморшкуватим лобом куйовдилося довге брудне волосся. Від прибульця смерділо старим лайном і якимось болотом, проте навіть крізь той сморід пробивався запах, давно знайомий запах, який вона не сплутала б із будь-яким іншим.

Запах не міг брехати.

— Северине?

Не марево. Не злий дух. Я нарешті заснула, подумала Катря, і бачу сон.

Він похитнувся, вхопився за одвірок. Усміхнувся ніяково жовтими зубами.

Від тієї усмішки загата розлетілися. Катря ступила до нього, спересердя дала ляпаса, міцно обійняла. Вчепилася в нього пальцями, відчула тепло його тіла. Невже не сон?

— Вибач, — прошепотів він і стиснув її у слабких обіймах.

Северин. Її Северин!

Вона розплакалася. Без зайвих слів відвела до лазні, обережно всадила на лаву, допомогла роздягнутися, нагріла воду, ретельно відтерла від кірки затверділого бруду. Де ж він був? Прибрала довгі нігті, привела до ладу бороду й вуса, зістригла, вимила і розчесала волосся. Жахнулася, яким охлялим стало його тіло. Закусила губу, коли роздивилася пасма нової сивини. Не виказала смутку ані словом, ані жестом.

До глухого бурмотіння з вибаченнями за свій вигляд додалися слова подяки, аж поки Катря не притулила вказівного пальця до його вуст. Северин усміхнувся, і раптом пригорнув її, вклав на гарячу лаву, поцілував у вуста, у шию, у ключицю, спустився нижче, звільняючи від одягу, і вона, бозна скільки ночей уявляючи собі цю мить, злякалася — а раптом вони забули, як бути разом? а може, він заслабкий для цього? — але ні, він мав усю силу, і вони пам'ятали одне одного та кохалися жадібно, як уперше.

Коли це сон — то нехай триває вічно!

— Повернувся, — прошепотів Северин. — Я повернувся.

— Де ти був?

Характерник похитав головою. Дорогою від лазні до ліжка його рухи стали геть кволими.

— У мареві... пливе...

— Мовчи! Потім. Тобі треба відпочити.

Попри слабкість він однаково спинився біля припічку. Схилився над Олею, завмер, роздивився її зачаровано. Поволі, дуже обережно торкнувся пучками пальців її чола. На стражденному обличчі характерника розквітла ніжна усмішка, і в ній нарешті проглянув той самий Северин, якого вона пам'ятала.

— Вона така маленька, — прошепотів сіроманець і провів пальцями по її м'якому волоссячку. — Така прекрасна. Зовсім не доросла...

На дивність слів Катря не звернула уваги: чоловік був таким виснаженим, що чекати від нього осмислених промов не доводилося. Коли Северинова голова торкнулася подушки, він уже спав. Жінка перевірила замки на дверях, лягла поруч, обережно торкнулася скаліченого великого пальця.

Це він. Чоловік, якого вона вже подумки поховала та багаторазово оплакала. Ось, лежить поруч... Відчувала його тепло і запах, але не вірила, що все це відбувається насправді. Солодкою хвилею пригадалися спраглі любощі — як тільки снаги на те вистачило? — і вона заснула так швидко й міцно, як уже давно не спала.

Її збудив світанок. Северин досі спав глибоким сном, і Катря вирішила не тривожити його. Закусивши губу, роздивилася прикрі зміни при сонячному світлі. Слабкі м'язи і кістляве обличчя зціляться харчуванням та відпочинком, але зморшки й сивина... Ці вже не зникнуть ніколи. Що він пережив?

— Ма-ма! Гу-у-у! Ма-ма.

Оля прокинулася, сіла і потягнулася до неї.

— Дивись-но, хто прийшов, — вона підхопила доньку на руки і піднесла впритул до Северина. — Наш татко! Дивись, Олю! Татко повернувся.

Оля поставилася до незнайомця сторожко: насупилася, оглянула з побіжною цікавістю, відвернулася.

— Скажи: та-то.

— Гу-у-у.

— Тато!

— Ту, — відгукнулася дівчинка без ентузіазму.

— Ти до нього звикнеш. А поки змінимо тобі пелюшки...

Оля впродовж дня наближалася до незнайомця і обережно роздивлялася його, але чіпати не наважувалася. Вона звикла бути лише вдвох із мамою.

Северин спав до вечора. Катря не хотіла турбувати його відпочинок: натомість накуховарила стільки, що сама здивувалася — ніколи так не готувала! Наближалася ніч, та жінка вже забула, як тоскно їй ставало вечорами. Вона більше не боялася безсоння.

Чоловік різко сів на ліжку. Озирнувся, спинив переляканий погляд на Катрі, схопився, підбіг до неї, ледь не перечепившись через лаву, стиснув плечі до болю.

— Ти справжня? Будь ласка, скажи, що ти справжня!

— Геть клепки розгубив, — вона приклала долоню до його лоба. — Гарячки немає...

Северин перевів подих.

— Вибач... Не хотів налякати. Вибач. Я... — він глянув на вікно і здивовано кліпнув очима. — Вже сутеніє?

— Ти проспав увесь день, — Катря вказала на стола. — Тому мусиш з'їсти сніданок, обід і вечерю, які я чорт-зна чому наготувала.

— З превеликим задоволенням! Дякую, кохана... Ти — справжня господарочка.

— Пильнуй за словами, — хижо примружилася Катря. — Така здихля, що від одного копняка сконаєш.

— Але ж я хотів похвалити...

— Спроба провалилася.

Їй хотілося співати від щастя.

— Вдягнися, чоловіче! — скомандувала. — Я в тутешніх скринях речі знайшла, чекають біля ліжка. Твоє старе ганчір'я лишилося в лазні. Випереш сам, бо мені смородом очі виїдає.

Вдень вона вагалася, чи не спалити той одяг, але не наважилася. У новому вбранні, вимитий і відпочилий, Северин мав значно кращий вигляд.

Оля гралася на підлозі улюбленими дерев'яними звірятками. Северин присів поруч. Дівчинка підвела на нього запитальний погляд. Катря з усмішкою спостерігала за ними.

— Олю! Привіт, Олю! — Северин розплився в усмішці — Я твій татусь, маленька!

Оля взяла синю кішку, вкриту численними слідами маленьких зубів, і гордо показала її.

— Тя-тя.

— Вона показує тобі улюблену іграшку! — прошепотіла Катря. — Найвища мірка довіри.

Підбадьорений вдалим початком Северин погладив доньку по голівці, напуваючись цим дотиком, немов спраглий із криниці, та продовжив розмову.

— Яка гарна іграшка! Як її звати?

— Такого вона ще не знає, — сповістила Катря.

Северин почухав макітру, і Оля негайно повторила за ним. Катря ледь не порснула сміхом.

— Скажи-но... А це хто? — вказав Северин на Катрю.

— Ма-ма, — Оля навіть не задумалася.

— Правильно! А я твій тато!

Оля покліпала оченятами і взялася розмахувати кицькою у повітрі.

— Доцю! Чуєш мене? Е-е-е, — Северин озирнувся до Катрі.

— Можна взяти її на руки?

— Це ж твоя донька, що за питання?

Із великою обережністю він посадив доньку на коліна. Оля не відвернулася — вивчила незнайоме обличчя, з цікавістю посмикала за бороду, спробувала сховати у ній іграшку. Северин стоїчно терпів, а Катря, споглядаючи їх, раптом усвідомила, що мало не плаче від радості.

— Вона усміхається, — сповістив Северин.

— Твоє товариство її влаштовує.

Невдовзі Оля почала кректіти, вовтузитися і потягнулася до підлоги.

— Якщо не хочеш почути виття нечистої сили, то краще поверни її на місце.

Северин так само обережно посадив доньку до розмальованих звіряток, погладив її по голівці і приєднався до Катрі за столом.

— Я запам'ятав її геть іншою. Малою лялькою, що тільки навчилася всміхатися беззубим ротиком... Вона так змінилася, так виросла! А я все пропустив, — він охопив долонями обличчя. — Її перше слово... Перші зубки... Перші кроки...

— Надолужиш, — Катря взяла його руки, наполегливо відняла від обличчя, поклала на стіл і накрила своїми. — Вона тепер торохтійка! Мовчала-мовчала, а місяць тому стільки звуків одразу...

— Катре, скільки мене не було?

— Один рік, три тижні, п'ять днів, — відповіла характерниця без затримки.

Він аж побілів. Учепився руками за краєчки стола, скреготнув зубами.

— Тобто... Надворі... П'ятдесят четвертий?

— Так. Березень.

Северин ковтнув повітря, наче його вдарили в живіт. Катря стиснула його руки.

— Де я... Де ми зараз?

— Я розповім усе, поки їстимеш. Ти заслаб і мусиш багато їсти, Северине, інакше тебе вітром звіє.

— Ні. Це я спочатку розкажу, куди зник... Ти маєш знати. Не уявляю, як ти переживала...

Він розповів про пограбування, про чорні піски і пастку, про вирок Ґадри, що мстилася за криваві угоди її підданим, про нескінченне коло, де вони жили разом у Карпатах, про жахіття, яким мара завжди закінчувалася, про раптовий порятунок і дорогу сюди...

Вона повірила. Попри все божевілля цієї розповіді вона одразу повірила кожному його слову. Це все пояснювало — і жахливий вигляд, і зморшки, і сивину.

— Я вистежу ту Ґадру і виріжу її серце, — Катря вдарила ножем по столу, пробивши дірку в скатертині. — За все, що вона зробила з тобою!

— Навряд чи вона має серце.

— Плювати, — вона палала люттю. — Ця погань забрала у тебе — у нас! — понад рік життя. А ти навіть не розумів цього!

— Не зовсім так... Щоразу, коли я це усвідомлював, починалося нове коло... І тоді я забував.

— Нелюдська жорстокість, — Катря налила чарку калганівки з місцевих припасів — уперше після народження доньки. — Тепер їж. Смачного.

Вона рішуче підсунула йому одразу всі миски зі стравами.

— Набирайся сил, бо від твого тіла лишився чахлий лантух із кістками.

Северин із насолодою понюшив повітря над мисками і завзято хруснув кісточками пальців.

— Дякую, кохана. Ти вмієш надихати, — він заходився працювати щелепами.

Катря із задоволеною усмішкою хильнула чарку.

— Їж помалу, не поспішай! Після довгого голоду може живіт скрутити, — вона долила собі калганівки.

— Розкажи все, що я пропустив, — через набитого їжею рота Катря радше здогадалася, ніж розчула його слова.

— О, Северине, ти пропустив чимало.

У ніч пограбування вони чекали до світанку. Замерзали, стовбичили у тому провулку, але ти не повертався. На ранок вирішили, буцім у сховищі щось трапилося. Малюк і Варган пішли сховати здобич, а мій брат лишився. Крутився коло банку весь день, виглядав, чи не виведуть тебе арештованим за спробу пограбування. Його змінив Малюк, затим Варган, і так по черзі вони чергували мало не тиждень. Нічого. У новинах — тиша. За випивкою розбалакали кількох банківських клерків, але ніхто нічого не чув. Повернулися засмучені, з мішком дукачів, але без тебе. Ох, я тоді їм наговорила... Не могла змиритися, що ти міг просто зникнути. Не хотіла думати, що лишилася з Олею сама.

— Вибач.

— Не варто. Я виплакалася, і ми продовжили задумане.

Вивозили родини характерників за кордон, різали хортів, купували відомості про їхні сховки і спалювали дощенту, вбивали ватажків... Усе минало так легко, неначе твоєю втратою ми підкупили прихильність долі. Країна шаленіла від новин про протистояння хортів Святого Юрія і лицарів Сірого Ордену. Більшість вболівала проти сіроманців, але ми завжди мали підтримку по всіх усюдах. Навіть серед попів!

Я здебільшого марнувала час і гроші на спроби дізнатися про тебе. Оббивала пороги відьом, ворожок, віщунів, але всі відмовлялися або повідомляли скорботно, що можна забути про цю людину — мовляв, доля твоя тепер навіки вплетена до Потойбіччя. На запитання, як тебе можна витягнути звідти, всі лише витріщалися і відказували, що це неможливо. Ніби змагатися з вітром чи битися з тінями, говорили вони, все марно, забудь його, жінко, відпусти і знайди іншого.

— Після поразки на озерах мене накрило відчаєм, — Катря надпила калганівки. — Хотілося вити від безвиході. Втекти звідси, якнайдалі від безпросвітного лиха, на інший край світу, куди Гнат родину відправив, втекти й почати нове життя... Та моє серце відмовлялося вірити. Я не могла втекти без тебе! І ось ти тут, зі мною, пошарпаний потойбічними вроками, але живий... Повернувся, звідки не було вороття. Ті всі шарлатани і шеляга ламаного не коштували!

— Ти завжди була сильною духом, Іскро, — сказав Северин.

Просто ти не бачив леза біля горла своєї доньки, відповіла Катря подумки.

— А про яку поразку на озерах ти згадала? Невже Орден програв?

— Орден? — Катря хитнула головою. — Ордену більше не існує.

Чорнововк повільно відклав скибку хліба, яку тільки-но збирався надкусити, вперся у дружину колючим поглядом. Його худі щоки, порожевілі від вечері, знову зблідли.

— Що ти сказала?

— Ти все почув.

Навесні після твого зникнення, тобто рік тому, наші загони атакували Почаївську лавру, одну з найбільших цитаделей хортів. Свята вода їм не допомогла: ми здобули перемогу. Довели, що оговталися після поразки під Будою, довели, що можемо копнути у їхній м'якенький підчеревок... Ми раділи недовго. Невдовзі за допомогою загонів Варти хорти штурмували наш табір на Шацьких озерах. Хто зрадив — донині невідомо. Кривава була ніч... Настріляли стільки, що місцеві там досі срібні кулі знаходять. Тіла палили на величезних багаттях, аби нових дубів не виросло.

Ті, хто вижив після поразки, остаточно зневірилися і розсіялися. Як Вільна зграя після Вовчої війни... Після Буди нас лишилося небагато, а після озер і поготів. Кожен сам за себе — так більше шансів на порятунок. Багато хто подався за кордон. Мої нечисленні подруги зникли. Влітку Кривденко і Шварц урочисто проголосили Орден розбитим. Проте наша ватага — Еней, Варган, Малюк, Павич — продовжувала справу. Тепер полювали ми, а не вони. І бодай то були останні укуси вовка, ми не спинялися! На грудях кожного вбитого вирізали послання: S.O.

— Це Малюк вигадав?

— Як ти здогадався?

— Відчувається шляхетний почерк із домішкою північних військових звичаїв.

— Він вирізав найкраще з-поміж нас.

У газетах маленький загін охрестили бандами месників. Думали, ніби діє кілька таких ватаг.

Ми стали їхніми примарами, нічними жахіттями. Жалюгідні божі воїни не могли нас вистежити. Уявляєш? Безокий, безвухий, безголовий, божевільний і мамця з немовлям на руках — невловима банда! Жодного провального замаху. Досі не можу змиритися, що наш Орден знищили такі нікчеми... Чорт зна, як воно тривало б далі, але настала війна.

За зиму п'ятдесят третього османи захопили Князівство. Всі думали, що на тому й скінчиться, адже вірили, що на Двоморський Союз напасти ніхто не зважиться. Проте влітку, як і обіцяв Малюк, турки вдарили по Криму і поляках. Водночас із півночі на литовців посунув Альянс. Наші кинулися допомагати всім одразу, розпорошили сили, і то була велика помилка, бо восени зі сходу прийшла Орда.

Смарагдова сарана принесла стільки смерті, що всі миттю позабули про хортів та сіроманців. Незчисленна, невпинна, невблаганна навала... Харків захопили за перші дні. Усіх містян вирізали до ноги. Не пожаліли ні жінок, ні дітей. Кілька свідків, яким пощастило врятувалися, описували вулиці, що перетворилися на справжні ріки крові. Поки військо Січове оговталося і наготувалося до оборони, ворог брав паланок за паланком. До Різдва все Лівобережжя захопили війська безсмертного Темуджина.

— Ми програли війну?

Катря налила чоловікові чарку і сунула у кістляву долоню.

— Не програли. Поки що.

Лінія фронту пролягла по Дніпру. Відтоді Орда не поспішала і скористалася морозним затишшям для закріплення здобутків: розгорнули штаби, підтягнули й перетасували війська, налагодили шляхи постачання, придушили бунти в тилу, забезпечили порядок і прийняли перші клятви на вірність — загалом, перетворювали загарбане на своє. Османська Імперія тим часом загрузла на східному півдні Польського королівства, бо тилові рейди і невщухні повстання у Ханстві та Князівстві забрали всі необхідні для наступу сили. Альянс захопив омріяні Гіюмаа і Сааремаа, з яких колись почалася Острівна війна, окупував північні прибережні землі, але далі не просунувся.

Зараз уся Східна Європа палає війною, а решта світу робить ставки на переможців. Фаворитом вважається Смарагдова Орда, адже її блискавичний напад захопив земель більше, ніж Імперія та Альянс разом.

— Нині Безсмертний Темуджин споглядає Київ із лівого берега, — підвела риску Катря.

Северин ударив по столу, похитав головою і віддав їй порожню чарку.

— На тому наша ватага і розійшлася. З початком війни Малюк сповістив, що захист держави для нього понад усе. Варган сказав, що йому не можна потикатися на війну, і разом із Павичем подався у степи до Чорного моря. Еней просто вирішив пиячити. Жалюгідне рішення? Так. Чи здивована я? Ні.

Молодший брат не пропускав жодної нагоди, аби занапастити собі життя.

— Я ніби з одного кошмару перенісся до іншого, — Северин потер куксу пальця. — Війна... Орда...

Їй було невимовно шкода чоловіка, але Катря знала — він не хоче співчуття. Северин мав прийняти і пережити все самостійно, бо такою була його вдача.

— Посеред цього пекла, між хортами та ординцями, ти сама виховувала нашу доньку...

Вона відчула, як сльози підступають до горла.

— Яку, до речі, треба вкладати до сну, — Катря стрімко, аби він не помітив її очей, підвелася.

— Тобі допомогти?

Останнє, чого вона зараз хотіла — аби Северин побачив її сльози.

— Працюй ложкою, а то геть забувся про їжу. Чи живіт прихопило?

— На диво — ні...

Оля, напрочуд слухняна в присутності гостя, заснула швидко. За кілька хвилин рипнула лава, прошелестіли кроки — Северин прийшов поцілувати доньку в чоло. Він завжди робив так до зникнення. Оля, не прокидаючись, усміхнулася: він лоскотав її вусами.

— Добраніч, маленька.

Подружжя повернулося за стіл.

— Хіба ти не казала, що вони схожі на котячі? — Северин торкнувся вусів, ніби тільки-но помітив. — Чому не зголила?

— Гуртом із бородою мають нічогенький вигляд, — Катря мало не розсміялася. — А ще змінюють зовнішність... Це корисно, бо наші описи зберігаються у хортів.

Северин постукав по кишенях — вона згадала цей жест, так він шукав люльку — і скривився, бо люлька загубилася понад рік тому десь у Потойбіччі.

— Хорти полюють попри війну?

— Багатьох забрали до лав війська Січового. Лишили купку, яка мусить добити рештки Ордену. Там осіли найзапекліші фанатики. Мені досі доводиться бігати, як лисиці, від нори до нори.

— У голові не вкладається, — похитав головою Северин. — Я покинув світ, де хорти Святого Юрія були нашою головною загрозою, а повернувся до світу, де їх майже немає... Але натомість половина батьківщини лежить під чужим прапором. Не можу повірити. Не можу змиритися.

З цим неможливо змиритися, подумала Катря.

— Світ — лайно, — підсумувала вона вголос. — Але не без добрих людей. Ця садиба вдалині від очей людських дісталася недобиткам Сірого Ордену від Буханевича.

— Того самого Буханевича?

Вона згадала засмучене обличчя колишнього корчмаря: той досі не міг пробачити собі за «Літопис».

— Смішно, як усе обернулося, еге? Він приїжджає сюди раз на кілька місяців — оновити запаси харчів, одягу, грошей, — Катря вказала за вікно. — Городик іще обіцяє невеликий... Вбачає у цьому свою спокуту.

— Шкода його.

— А мені шкода нас, — Катря глянула на порожні миски біля Северина. — Ти наївся?

— Зараз лусну.

— От і добре, бо я теж зголодніла. Розкажи-но мені в подробицях про те марево.

Безпристрасно намагалася слухати, як чоловік говорив про затишну ґражду і сніданок на подвір'ї, дорослу Олю і зібрані афини, пахучі смереки і далекі полонини... Про те, як жахливо все закінчувалося та починалося знову.

— Я досі боюся, що цей дім, ти, Оля — все це лише новий Ґадрин підступ, — зізнався Северин, потираючи скаліченого пальця. — Тільки-но повірю, що все це насправді, як прийде темрява, і голос...

Вона не дала договорити. Підсунулася, запечатала рота цілунком, доки не відчула, як його напруження зникло.

— Все це — насправді. Ти, я, Оля. Ми — тут. Разом, — сказала Катря і міцно стиснула його руку. — Тепер треба подумати, як чинити далі.

Вона мусила їхати за два тижні. До Северинової появи той строк був повільною чергою однобарвних днів... А тепер час стікав неслухняною водою. Вперше за багато місяців Катря почувалася спокійною. Северин спав по шістнадцять годин на добу, їв за трьох і кохався з нею, як тільки випадала нагода. Спішив наздолужити втрачений час із донькою: постійно гуляв і грався з Олею, намагався вчити її слів, розповідав про все на світі, а вона з цікавістю слухала його. Щовечора мандрував околицями на Шаркані, який мало не сказився від щастя при появі старого господаря. Розпитував про минулий рік, особливо про Орду і Темуджина, читав накопичені в кутку старі газети, розглядав плакат «DO BOYU ZA UKRAЇNU», який привіз хтось із тимчасових мешканців сховку, подовгу міркував, вдивляючись перед собою. Бідкався на відсутність курива, а потім забув про нього.

Його зовнішність змінювалася. Сили поверталися, і разом із ними повертався той самий чоловік, якого вона покохала. У його голові щось визрівало, але Катря не розпитувала: просто дозволяла собі насолоджуватися подружнім життям, якого ніколи не мала, і сама дещо замислювала, та тримала це при собі.

За кілька вечорів до від'їзду Северин поділився з нею задумом.

— Що скажеш? — спитав із тривогою в погляді.

Катря шукала чесну відповідь.

— Це зухвало. Це божевільно. Це не спрацює, — відказала, і не встиг Северин засмутитися, як продовжила: — Авжеж, я за!

Може, розказати йому про свій задум? Однаково він не погодиться.

— Тоді я збираю всіх, — продовжив підбадьорений характерник. — Ти казала, що напевно можна знайти тільки Енея, правильно?

— Він зараз має пиячити у схованому селищі, а своєму розкладові Гнат не зраджує, — Катря завжди гнівалася, коли згадувала про брата. — Решту ватаги знайти буде непросто.

— Але я знайду! Ми зустрінемося в означений час в означеному місці... Всі разом.

День від'їзду минув швидко. Занадто швидко. Наче їй подали солодкого пирога, але дозволили лише надкусити.

Не встигла насолодитися новим життям. Не хотіла розлучитися з чоловіком, якого вважала мертвим понад рік. Два місяці вони мандруватимуть порізно, бо Катря тільки-но гостювала у прихованому селищі, і там чекало місячне ярмо. Вона боялася, що відпустить — і Северин зникне назавжди, адже дива трапляються лише раз у житті...

Речі вляглися у дорожні суми. Оля кружляла подвір'ям і роздивлялася перші зелені травинки, заповзято зриваючи найдовші. Шаркань стукав копитом, нетерпляче позираючи на пару, що розмовляла біля дверей.

— Тримай, — Северин простягнув кілька зіжмаканих купюр.

— Знайшов у кишенях старих гачів... Лишилися ще від того клятого пограбування.

Її наче вдарили.

— Хочеш відкупитися? — спалахнула Катря. — Грошима совість приспати — і все, шукай вітра в полі?!

— Що ти верзеш?

— Не смій! Я тебе з-під землі дістану!

Северин дивився на дружину спантеличено. За минулі дні жодного разу не поцапалися, і треба ж було все зіпсувати на прощанні!

— Вибач. То мої демони, — які, здавалося було, назавжди зосталися в минулому. — Полиш гроші собі. У тебе ні зброї, ні коня.

На знак примирення вона подарувала запасного піштоля, мішечки з порохом і кулями, простими та срібними — трофеї від хортів.

— А Шаркань...

— Лишається з нами, — відрубала Катря. — Ми дуже потоваришували за останній рік.

Оля підбігла до них і простягнула Северинові зірвану травинку.

— Це мені? Красно дякую, — він нахилився до дівчинки і міцно обійняв її.

Від цього видовища Катрю наповнило теплом, і вона намагалася запам'ятати цю щасливу картину, аби потім звернутися до неї у нові безсонні ночі.

— Доцю, скажи-но: «тато», — запропонувала Катря.

— Та-та, — відгукнулася Оля.

Северин засміявся, встав разом із дівчинкою на руках і підкинув її вгору.

— Тато! Я твій тато!

Оля засміялася.

— Та-та!

Вони обійнялися втрьох — як справжня родина. Катря всотувала ці миті з кожним звуком, рухом і запахом: вони удвох тримають доньку, вони цілують її в щічки, вона заливається сміхом... Хіба вони не заслужили цього?

І Катря наважилася сказати те, що крутилося їй на думці.

— Слухай, Щезнику, — заговорила вона. — А ми справді могли б спробувати... Як у тому мареві. Жити далеко у горах, на самоті. Гайнемо туди просто зараз, геть від усього цього лайна! Ми ж нікому нічим не зобов'язані...

Випалила — та сама не повірила власним словам. Промовлені вголос, вони луснули і розчинилися, як бульки в окропі.

— Ти ж знаєш, що зараз це неможливо, — відповів Северин лагідно. — Обіцяю, що потім так і буде. А поки наша війна незавершена, Іскро.

Катря закусила губу.

— Знаю... Але навіть прокляті душі можуть мріяти.

Він провів долонею по її щоці.

— Наші мрії змінять цей світ.

***

Зима у лісі вмирала повільно.

Омиті теплим вітром, сонні гілочки плекали перші бруньки. Безбарвним килимом торішнього опалого листя, де-не-де помережаним зеленими нитками, бігла ледь помітна стежка, зміючилася між випнутих коренів, губилася за частоколом кущів, зникала у твердій кірці талого снігу. Гнідий коник повсякчас зупинявся, крутив головою: на відміну від Шарканя він мав обережний норов і йти у гущавину не бажав. Северина дратувала його сторожкість, але ліпшого огира годі було знайти — коней забирали до кавалерійських загонів війська Січового, і характерникові неабияк пощастило, що він спромігся придбати такого лошака, а не кволого стариганя. Продавець загнув ціну, Чорнововку довелося торгуватися, і випадкові свідки розмови пристали на Северинів бік: спричинена війною нестача товарів укупі з високими цінами дістали всіх до печінок.

— Поки одні захищають, інші заробляють!

— Шість дукачів? Та він одного не вартує! Поглянь на його боки, ребра з-під шкіри стирчать, пальцями порахувати можна! Як не соромно за це неподобство такі грубі гроші просити?

— Та всі як показилися! Купити ніц не можливо!

Торговець уміло вдавав байдужість до навколишнього лементу, але його розширені зіниці і гострий запах поту видавали знервованість.

— Кому війна, а кому мати рідна!

— Агов, шановний! Ваш кінь мідяками сере, чи що?

— Хтось рушить добровольцем на фронт, а хтось втридорога продаватиме набої!

Під натиском обуреної громади торговець здався і погодився віддати гнідого зі збруєю за три дукачі. Сіроманець укотре потішився випадково збереженим банкнотам — вони не вперше стали йому в пригоді, бо красти під час війни Северину не хотілося.

Благословенні дні з родиною перетворилися на цілющий спогад. Оля ховається, плескає в долоньки, намагається вирвати сиві пасма з його скроні... Катря сміється, розчісує волосся, цілує його м'якими вустами... Він уже забув, як щоночі пазурі первісного жаху виривали його зі сну, коли він, відсапуючись, подовгу тримався за плече дружини, аби вкотре переконатися, що насправді втік із зачарованої пастки Ґадри.

Світ так змінився! Сіроманці програли, Орда захопила Лівобережжя, Дніпро перетворився на військовий кордон... Світ навіть не помітив його відсутності. Та Северин не збирався з цим миритися.

Дорога, пам'ятна ще із зими (минулорічної зими, нагадав собі характерник), попри боязкий супротив гнідого привела до пари буків-охоронців. Велетенські зачаровані дерева не змінилися ні на гілочку.

— Я — Северин.

Він і досі ніяковів від цього ритуалу. Чомусь щоразу здавалося, ніби його не пропустять.

— Клявся Аскольду зберігати таємницю. Дайте дорогу.

Повітря між стовбурами гойднулося, видиво нездоланної хащі водномить зотліло, і між деревами розвиднілася дорога у чорні поля. Гнідий стривожено пряв вухами.

— Вйо!

Дотик незримої павутинки до обличчя, тихе іржання коня — і букова брама лишилася за спиною. Характерник направив коня до берега невеличкого озера.

Цієї зими... Вірніше, минулорічної зими, йому навіть не довелося пояснювати, навіщо вовчі лицарі розшукують сховок.

— Люди з хрестами, — кивнув із розумінням старий Аскольд. — Полювали на наших пращурів. Тепер на вас. Ми радо прихистимо воїв-вовків.

Чорнововк подякував за гостинність, споглядаючи місце, де за словом волхва мали збудувати прихисток для гостей. Голий озерний бережок... Тепер тут виріс зруб на дві великі родини: міцний, просторий, із медово-золотистих колод, які зберігали легкий аромат свіжої деревини. Осяяний променями ранкового сонця, що сліпуче відбивалися від прозорої криги на озері, зруб нагадував казкову хатинку.

Двері розчахнулися, і звідти випурхнула молода русява дівчина. Швидко стрельнула в Северина цікавими очима, закуталася в шубу і побігла підтюпцем до селища за озером. За нею викотився чоловік — у самій лише сорочці, яка благала про прання, зі щербатим глечиком у руці — і сперся плечем на одвірок.

— Сам п'ю, сам гуляю! Сам стелюся, сам лягаю! Сам, — прогорлав чоловік, ковтнув із глечика і відкинув волосся з очей. — Овва! Кого я бачу? Патлатий-бородатий... Щезник власною персоною!

Колись охайно виголений оселедець розчинився в гущавині довгого волосся. Підкручені вуса обвисли і загубилися на тлі розчуханої неохайної бороди. Очі припухлі, але зорили гостро.

— І тобі привіт, Енею.

— Вітаю на хуторі Мрія! Чудово тут у мене, чи не так?

Гнат зробив новий ковток, із якого половину пролив собі на бороду.

— Ти тут сам?

— Сам п'ю, сам гуляю! Сам стелюся, сам лягаю, — проспівав Гнат. — Уся медовуха моя! Медовуха тут годяща.

Від нього тягнуло міцним бражним духом.

— Бачив дівку? Ох гаряча! Хіба що цицьки волохаті, але чого ще чекати від села, де сторіччями всі одне одному приходяться родичами, — Гнат махнув глечиком. — У них тут із цим суворо! Аскольд пильнує, аби всі правильно родичалися. Щоби не виродитися! Тому мені щотижня нову бабу приводять, аби розбавити тутешніх сім'ям воїна-вовка. Ох і чудове місце ти надибав, Щезнику! Багатьох тут обрюхатив?

— Жодної.

— Дарма! Раджу. Всі такі пристрасні... Щоправда, імен тобі не підкажу, бо не запам'ятовую, всіх зову Христями... А їм невтямки, у чому сіль жарту, — Гнат розреготався і тицьнув собі в атраментовий малюнок на грудях. — За коловрат тут поважають, наче героя.

Катря попереджала, що Еней випиває, але побачене неприємно вразило Северина. Спотворений образ старого друга геть не подобався йому.

— Брате, ми не бачилися понад рік. Ти не спитаєш, де я був?

— Понад рік? Овва! А й справді!

Його веселий настрій зник.

— Мені глибоко до сраки, де ти був, — Гнат харкнув собі під ноги. — Я думав, що ти давно коні двинув. І не сильно побивався.

Він спідлоба оглянув Чорнововка і додав:

— Вигляд у тебе, наче лайно.

— Я понад рік провів у полоні Потойбіччя, — відповів Северин. — І прийшов не для того, аби...

— Та насрати, навіщо ти сюди приперся, — перебив Гнат. — Яке Потойбіччя? Який полон? З чого я маю вірити цим бздурам? Може, ти взагалі нас зрадив. Прихопив грошенят і весь час приховувався десь, аж раптом тобі щось припекло, га?

Северин підійшов, розмахнувся і врізав по припухлій мармизі. Гнат похитнувся, але встояв. Сплюнув кривавої слини.

— У мене відібрали рік життя, — процідив Чорнововк. — Я повернувся до країни, наполовину загарбаної ворогом. Я не бачив, як дорослішає моя донька...

— А я свого сина взагалі ніколи не побачу, — проревів Гнат і щосили жбурнув глечика в мерзле озеро.

Северин очікував бійки, але побратим тільки гнівно роздував ніздрі.

— Орден...

— Немає ніякого Ордену, чорти б тебе драли! Нема! Так, я підставив Малюка, але Орден був приречений і без мене! Вони вигадали б що завгодно, аби почати полювання на нас!

Раптово його запал вичерпався, і Гнат продовжив іншим тоном, бляклим і виснаженим:

— Я мав дві радощі в житті: родину та черес. І втратив обидві. Навіщо мені жити?

— Послухай-но, брате...

Але Гнат не слухав — зненацька він обійняв Северина і заридав у нього на рамені.

— Навіщо все? Для чого? Для кого? — питав брат Еней. — Ми прокляті на проклятій землі!

Медовуха не могла приховати біль у його голосі.

— Так, брате, ми — прокляті, — погодився Чорнововк. — Але я прийшов по тебе, бо ми, прокляті, маємо дещо зробити.

Гнат тихо схлипнув, відійшов і вмився озерною водою з невеликої лунки.

— Що зробити, Щезнику? Хіба що випити, — він обтер обличчя рукавом. — Усе скінчено. Для мене, для Ордену, для химородників... Скінчено назавжди. Послухай пораду від щирого серця: бери дружину з донькою, і тікайте світ за очі. Нема тут чого робити.

— Я не тікатиму, — відрубав Северин. — Послухай уважно, Енею. Мені потрібен ти, Малюк, Варган і Павич. Уся наїла ватага.

Поки Северин оповідав свій задум, Гнат вибалушувався, щирився і хитав бородою.

— Господи, Щезнику, я наче мрії тринадцятирічного джури почув. Тобі геть макітру в Потойбіччі відбило, — виснував Еней, дослухавши Чорнововка. — Невже ти справді віриш у це все?

— Ми вже робили схоже на Північній війні.

— Порівняв прутня з пальцем! У порту цепелінів усе було інакше, — Гнат пильно подивився йому в очі. — Навіщо воно тобі, Щезнику?

Северин трохи розгубився з відповіддю.

— А хто, як не ми?

— Тьху! Не можеш відповісти по-людськи? — Гнат почухав бороду. — Біс із тобою. А далі що?

— Далі помстимося за Орден. Тим, хто стояв за витоками полювання. Ми їх знайдемо і змусимо благати про смерть. Захлинатися власною кров'ю.

Гнат відвернувся до озера.

— Я змирився зі втратою родини. Змирився зі смертю Ордену. Почав насолоджуватися тими крихтами життя, що мені лишилися, — Гнат тицьнув пальцем із обкусаним нігтем у Чорнововка. — А тут приваландався ти і намагаєшся зруйнувати мій душевний спокій!

— Пиятика — це не душевний спокій, брате.

— Навіщо я тебе слухаю? І якого біса я тобі вірю?

Гнат тужливо подивився на уламки побитого спересердя глечика. Северин мовчав.

— Мабуть тому, що ти мій шваґр, а від родичів будь-яка дурня вважається прийнятною, — знайшовши поважну причину, брат Еней трохи повеселішав. — І що тепер?

— Я вирушу за Варганом і Савкою. Ти знаєш, де шукати Малюка?

— Він зараз під Запоріжжям неньку боронить. Якщо не врізав дуба, авжеж. Нічога прихистив у себе кількох наших, то загальновідома таємниця... Десь там і гасає ясновельможний. Ти вже чув, що він тепер відомий як Циклоп?

— Не чув.

— О! Наш шляхтич — знаний пустун, — реготнув Гнат. — На нього повісили всі злочини нашої ватаги, тому нині брат гетьмана — один із найрозшукуваніших оприхів Гетьманату. Сотня дукачів за мертвого чи живого! Один в один ціна, яку давав схиблений магнат за полонених характерників. Пригадуєш того виродка?

— Яструбине гніздо.

Маєток багатія Борцеховського, ситна вечеря, холодні ланцюги, відрубана голова Вишняка, нічна втеча, пронизана кілком нога, перший стрибок до Потойбіччя, роздерті мисливці, кінна гонитва, скрегіт клинка по черепу...

— На диво, Малюка ніхто досі не здав, — перебив спогади Гнат. — Хоча я готовий закластися, що чимало вояків упізнали в ньому розшукуваного Циклопа. Проте, може бути, вже й здали — я давно новини не читаю.

— Знайди його, Енею. Ми зберемося у Чортківському маєтку наприкінці травня.

— Якщо чортківські землі до того часу не стануть черговим улусом Орди, — відповів Гнат. — Добре. Я передам звістку, але не обіцяю, що Малюк прибуде. Він схиблений на цій війні.

— Мій задум сприятиме перемозі.

Обидва замовкли. Гнідий наполегливо тицьнувся носом у Северинове плече.

— Відпочити хоче, — Бойко вказав на коня. — Шарканя собі Катря привласнила?

— А то ти її не знаєш.

— Як там моя небога?

— Така кмітлива мала, — Северин усміхнувся. — Потроху звикла до незнайомого дядька... Коли визнала татусем, аж від серця відлягло.

— Пощастило, — Гнатові очі згасли. — Остапчик мій рік чи два звикав до того, що дядько, який приїздить раз на місяць — то рідний батько. І як йому тепер там ведеться?

Северин мовчав, але Гнат і не потребував відповіді.

— Батьківство змінює назавжди, — провадив він. — Малючок, який без жодної кривої думки лупає на тебе величезними оченятами, і ти готовий кістьми полягти, аби в тих оченятах не було сліз... Зростає, змінюється, сміється, і від того сміху твоє сране беззмістовне життя наповнюється бодай якимось сенсом...

Брат Еней мотнув головою, і швидко потер долонями шкіру під очима.

— Треба випити. Медовуха в хаті, а ми тут на холоді сраки морозимо! Вип'єш зі мною, пропаща твоя душа?

— Залюбки, брате.

Гнат усміхнувся.

— Дай уже привітаємося, як належить.

Характерники обійнялися. Від Гната відгонило потом, перегаром і відчаєм.

— Ми подумки поховали тебе... Зневірилися. Відчай бринів у повітрі, як під час пошуків Савки. Пригадуєш? Але заради Катрі вголос того не промовляли. І ось ти тут, погризений Потойбіччям, на вигляд, як лайно, зі своїм божевільним задумом, — Гнат розімкнув обійми.

— Ти теж на вигляд, як лайно.

Бойко безсоромно почухав у паху.

— Так і задумувалося. Адже у хортів є описи нашої зовнішності, — він поглянув за плече Северина. — Ти диви! Христя розповіла Аскольду про твоє прибуття.

Розмахуючи здоровецьким костуром, до них сягнисто крокував молодий чоловік — довготелесий, худий, у вовняній хламиді сірого кольору.

— Його посланець має поважний вигляд.

— А, ти пропустив, — ляснув по лобі Гнат. — Старий сконав! Його попіл давно розвіяли. Ось цей хлоп — новий Аскольд. Чимчикує особисто привітатися з почесним гостем.

Образ волхва не пасував до цього юнака. На Севериновій пам'яті лишився старигань із сивою бородою, який зустрів його при перших відвідинах прихованого селища — щирий, трішки наївний, завжди жадібний до новин із зовнішнього світу... Його місце посів один із трійці прислужників, обраний старим Аскольдом на ложі смерті.

— Приємний хлоп. Дружній, цікавий, — розповів Гнат. — Варган улітку якимось бісом цілого воза книг допер, то Аскольд ледь не напудив у плані від щастя. Навіть прибудову біля своєї хати звелів поставити заради тих книжок.

Молодий волхв зупинився за декілька кроків до характерників і вклонився.

— Вітання. Аскольд радий бачити воїв-вовків.

По-юнацькому високий голос, який чудово звучав би на сцені опери. На тонкій шиї, всіяній ріденькими паростками щетини, смикався великий борлак.

— Навзаєм, — Чорнововк простягнув руку.

Аскольд переклав костура до лівиці, потиснув долоню коротко і твердо.

— Северине! Шана тобі. Аскольд вітає з поверненням. Ми бачилися роки тому, коли ваша поява врятувала нас від гніву Володаря...

Він розмовляв українською значно краще за попереднього Аскольда.

— Я тоді мало кого запам'ятав, — відповів Северин.

— То було давно, — юнак усміхнувся.

Він мав ту дивну зовнішність, що спантеличувала будь-кого, хто намагався визначити його вік. Двадцять? Двадцять п'ять? Тридцять? Чорт зна. Питати було недоречно.

— Аскольд перепрошує за втручання, але мусить говорити з Северином наодинці, — продовжив волхв поштиво. — Можемо піти до селища разом?

Северин зиркнув на Гната.

— Йди-йди, я конем займуся, — махнув рукою той. — Їдла нам якогось намудрую.

— Штани знайди для початку.

— Давно ніхто не турбувався про мою сраку, — манірним помахом мізинця Гнат змахнув невидиму сльозу. — Це так зворушливо. Люблю тебе, брате!

Волхв усміхнувся, Северин реготнув, і на тому вони рушили дорогою до селища.

За кілька кроків Аскольд повідомив, не спиняючись:

— Володар лісу хоче бачити Северина.

Костур постукував по холодній землі.

— Володар наказав передати це послання до перших снігів, — молодий волхв пильно вглядався у громаддя дерев за селищем. — Вої-вовки приходили, але Северина серед них не було. Нарешті завітав.

Чорнововк бездумно потер куксу великого пальця — дурна звичка, що завелася після втечі.

— Нині майже середина весни.... На твою думку, він і досі чекає на мене?

— Аскольд певен, що Володар чекатиме там, де ви зустрілися вперше.

Що ховається за цим запрошенням? Новий Ґадрин підступ?

— Чого йому треба? — спитав Северин.

— Аскольду невідомо, — відповів волхв. — Володар лісу наказує. Не пояснює.

У прихованому селищі нічого не змінилося: присадкуваті хати з мохом на гонтах, густий запах худоби, каламутні плівки на віконцях. Із кривих димарів кучерявився дим, а дивно вбрані люди, схожі на ожилі гравюри історичних трактатів, при зустрічі низько вклонялися Аскольду. Живий уламок зниклої епохи.

— У такому разі радше не змушувати його чекати, — виснував характерник.

— Мудре рішення. Аскольд проведе до стежини, а далі Северин рушить сам.

Обряди тут лишалися незмінними. Втім, на те вони й обряди.

— У Аскольда є запитання, — волхв обережно поглянув на характерника.

Невже й мені якусь дівчину запропонує, подумав Северин, і одразу подумки почав підбирати слова для ввічливої відмови.

Аскольд спинився і здійняв костура вгору.

— Мене тривожить небо, — костур намалював кілька ліній, перекресливши небо навскіс. — Плавучі рибини. Коли Аскольд іще не прийняв цього імені, у хмарах літали самі лише птахи. Зараз там пливуть великі рибини.

Он воно що! Характерник полегшено зітхнув.

— Ти маєш на увазі повітроплави, — кивнув Северин. — Так, їх щороку більшає. Зараз у розпалі велика війна — напевно, над вами пролягає якийсь маршрут.

— Аскольд не міг повірити, що люди побудували велетенські рибини, які пливуть у небі. Ми живемо тут, як жили наші предки вісім сторіч тому. Вони ховалися у цьому лісі, плекали пам'ять, а ми шануємо їхні традиції і живемо за тими заповітами... А великий світ змінився так сильно, що нашої уяви не вистачає.

— Світ постійно змінюється, — Чорнововк знизав плечима.

— Ви живете власним життям. Тебе бентежать повітроплави?

— Нас можуть викрити, — змахнув руками Аскольд. — Чари Володаря лісу захищають від непроханих гостей, але не рятують від небесних очей. Коли рибини помітять нас, сюди линуть незапрошені гості, і вони знайдуть шлях усередину.

— Так, — погодився Северин. — Це може статися.

Живий Аскольдів розум сподобався характернику. Чимось він нагадував попереднього волхва, та водночас був рішучішим.

Вони проходили повз головний майдан селища, де на чільних місцях бовваніли шість темних ідолів. Аскольд навіть не поглянув на них, зосереджений на розмові.

— Я чув, що віра Христа має багато гілок, — сказав волхв.

Древні боги не схвалили б цієї розмови.

— Є гілка Риму, є гілка Костянтинополя, є інші, відбруньковані від них, але чимало таких спиляли, — Северин зацікавлено глянув на Аскольда. — Навіщо тобі?

Той мовчки супив тонкі брови, допоки не привів гостя до свого саду. Звідти до сакральної галявини вела стежина волхвів.

— Велика таємниця, — прошепотів Аскольд, хоча поблизу не було ані душі. — Нехай ці слова лишаться між нами.

— Слово честі.

— Аскольд роздумує над тим, як відкрити селище світові.

Тільки-но він це промовив, як костур упав долі, а волхв обіруч схопився за голову, наче його скроні пронизало нестерпним болем. Борлак судомно застрибав угору-вниз.

— З тобою все гаразд? — Характерник стривожено схилився над скрученим волхвом.

Той квилив і ледь чутно стогнав кілька секунд.

— Ні, — Аскольд розплющив очі, в яких лопнуло кілька судин, судомно ковтнув повітря. — Інші не схвалюють цього бажання.

— Інші?

— Аскольди. їхні духи живуть у мені після доторку старого, — волхв скривив зблідле обличчя, потягнувся і неквапом підняв костура. — Ті, що були до мене. їхня мудрість допомагає, коли Аскольд чинить правильно... Карає, коли Аскольд відхиляється... Від того, як має бути за задумом.

Скидається на голос Звіра, подумав Северин.

— Але Аскольд не відступиться, — волхв сперся на костур і гордо випрямив спину. — Наближається час змін.

Чорнововк відчув глибоку приязнь до цього молодика.

— Епоха Володимира минула. Навряд чи до вас прийдуть хрестити силою, — тут Северин згадав про хортів Святого Юрія і додав: — Проте всіляке може трапитися.

— Наші пращури мали, куди тікати, — Аскольд дивився повз Северина, ніби звертаючись до незримих духів: — Ми — ні.

— У селищі знають про твій задум?

— Це таїна! — прошепотів волхв. — Я знаю достоменно: всі будуть проти, дуже злякаються... Аскольд переконає, коли прийде час. І зробить, як вважає за потрібне.

Цей молодик безперечно заслуговував на повагу.

— Сміливий вчинок, — похвалив Северин.

— Необхідний вчинок, — волхв обернувся до селища за спиною. — Сотнями років ми жили на вістрі. Не вимерли справжнім дивом... Чи волею богів. Волхви постійно вели записи родичання, аби не змішувати кров... До слова, Северин не хотів би розбавити її власною? Бодай кількох жінок?

Тільки він забув про це!

— Моя дружина буде проти, — відповів Северин твердо.

— Навіть проти однієї?

— Навіть проти однієї.

— Шкода, — Аскольд зітхнув. — Ми змушені животіти... А світ змінився так сильно, що більше не можна покладатися на диво, богів чи Володаря лісу. Я поважаю своє коріння, я пам'ятаю своїх пращурів. Але ми мусимо змінитися, або зникнемо назавжди.

На цьому волхв уклонився і пішов до новенької прибудови — мабуть, того самого сховища для книжок. Чорнововк усміхнувся: сміливий задум молодого лідера сподобався йому. Северинів задум був не менш зухвалим.

Час зустрітися з Володарем лісу.

Характерник перевірив, що дістав саме срібну кулю, зарядив подарованого дружиною піштоля. Лісовик — свавільне і жорстоке створіння, його норов непередбачуваний, як травнева злива. Разом із іншими «князями», як називав їх у щоденнику колишній осавула потойбічників на прізвисько Блукач, лісовики вважалися одними з-поміж наймогутніших створінь, які жили у людському світі. Якщо Володар лісу працює на Ґадру, то справи Чорнововка кепські, і постріл сріблом може дати шанс на втечу.

Кроки плямують тишу. Стовбури обабіч стежки — колони у древньому храмі. Під ногами пульсує серцебиття древнього, темного, народженого задовго до роду людського лісу. Повітря задушне, бо вітер не наважується податися в ці мовчазні лабіринти. Кліть переплетеного гілля ковтає світло. Від землі пахне прянощами, невідомими тутешнім людям. Стеляться спогади: як він ходив тут джурою без золотої клямри, як у тіні споконвічних дерев відчував власну мізерність, як постать вчителя притлумлювала глибинний страх...

Захара вбито. Осавул вбито. Бозна-скільки вбито у битві за Буду. А скільки ще полягло, поки він скнів у потойбічному полоні?

Стежка волхвів привела до невеликої галявини, чий простір обіймала огрядна кам'яна брила. Володар лісу чекав його перед олтарем: жива гора різноманітного зілля, величезні лаписька до землі, довгі гострі пазурі, древній лосячий череп, прикрашений пожовклими первоцвітами. Кремезну постать огортала хмара запахів: свіжа глиця, волога земля, опале листя, солодкава гниль... Очниці черепа палахкотіли зеленим сяйвом і лихим передчуттям.

Северин уклонився, стискаючи руків'я піштоля.

— Прийшов, — проскрипів лісовик. Він стояв за кілька кроків, але його владний голос шепотів прямо на вуха: — Ґадра шукає тебе.

— Знаю.

Після втрати половини великого пальця Северин тримав зброю гірше. Але досі був спроможний на влучний постріл за десять кроків.

— Мені байдуже, — зелені очниці спалахнули. — Вона не має влади у цьому світі. Я тут володар!

Однією турботою менше. Характерник відчув, як невидимий погляд промацує його від маківки до ніг.

— Швидко постарів. Люди як метелики. Народжуються, гаснуть. Був щеням, повернувся вовком, — чудовисько вказало на нього довгим пазурем. — Згасаєш. Тіло отруєне Потойбіччям... А я пашію життям! Ліс — моя плоть, моя сила.

— Ти кликав мене, — мовив Северин.

— Ти почув, — лісовик відійшов від олтаря, закритого його плетеним тулубом. — Хочу повернути.

На камені розпластався дебелий білий вовк. Його бік здіймався і спадав у ритмі глибокого сну. Северин відчув, як до обличчя линула кров: за всі роки, що минули відтоді, він згадав про цього вовка щонайбільше тричі. Ніби пам'ять вичистила пляму негідного вчинку.

— Не став справжнім вовком. Забагато людини, — Володар махнув лаписьками. — Забирай. Щоб запаху його більше тут не було.

Не чекаючи на Северинову відповідь, лісовик схилив рогатого черепа до білого вовка.

— Геть, — характерникові здалося, наче потвора дмухнула на хижака, — Ніколи не повертайся.

Лісовик розвернувся, а хаща враз розступилася перед ним.

— Почекай-но, — гукнув Чорнововк. — І це все?

Володар лісу спинився. Не рухаючи тулубом, обернув до сіроманця череп, немов пугач.

— Більше не приходь. Наступної нашої зустрічі хтось помре, — почувся лункий скрегіт, що, напевно, слугував лісовику сміхом. — Прощавай, людино-вовче.

На тому Володар лісу зник, огорнутий обіймами весняних дерев.

Повітря над олтарем захиталося. Вовчі обриси попливли, репнули, хутро поплямувало кров'ю й розлізлося — менше, ніж за хвилину, на камені лежав чоловік із надзвичайно блідою шкірою та білим волоссям. Навіть брови перевертня були білими. Чоловік застогнав, розплющив очі з червоними райдужками, примружився і закліпав, допоки не пристосувався зір. Поглянув здивовано на свої руки, торкнувся нігтями щоки, обережно лизнув кров між пальців, гризнув власного зап'ястка і жалісно заскавучав, намагаючись вбратися у роздерте перетворенням хутро.

— Агов, — покликав характерник.

Колишній вовк завмер, готовий відбити напад. Напружив м'язи, загарчав погрозливо, закопиливши високо верхню губу. Северин прибрав піштоля і продемонстрував руки долонями догори.

— Я прийшов із миром, — мовив заспокійливо. — Давно не бачилися, Максиме Вдовиченку.

Гарчання стихло, і тінь пробігла у червоних очах. Людська свідомість не згасла — він досі пам'ятав своє ім'я!

— Максим Вдовиченко, син Ярослави та Романа Вдовиченків, — нагадав Северин.

Альбінос здивовано витріщився — зовсім як Оля, коли він показував «чари» зі щезальним у кулаці великим пальцем.

— Я не ображу тебе.

Максим кілька разів розтулив і стулив рота, наче риба, викинута на берег. Намагався щось вимовити, але натомість проскімлив.

— Потроху, потроху, — Северин зробив крок назустріч. Максим не ворухнувся. — Не силуй себе! Слова помалу повернуться.

Аби не налякати Максима різким рухом, характерник повільно скинув опанчу, взяв у витягнуті руки і зробив іще кілька обережних кроків.

— Початок квітня видався прохолодним. Замерзнеш без одягу.

Альбінос смикнувся, коли Северинові руки наблизилися впритул до нього, але дозволив загорнути себе в опанчу. Зіщулені очі дивилися з підозрою. Чорнововк підняв руки і позадкував.

— Бачиш? Я не бажаю тобі шкоди. Спокійно, спокійно...

— Ти... ти...

Максим промовляв непевно, наче дитина, що намагається опанувати перші склади. Чоло зосереджено насупилося.

— Я — Северин Чорнововк. Пригадуєш мене?

Альбінос протер кулаками очі. Кліпнув кілька разів.

— Зір у тебе тепер інший... Людський. Ти звик до вовчого, тож зараз усе різниться, — пояснив Северин.

Максим глибоко вдихнув повітря носом.

— Багато запахів зникло, інші ослабли. Вітаю у людському тілі.

Альбінос шморгнув носом, закинув голову і жалібно завив, проте змовк, щойно зачувши власний голос.

— Розумію, — продовжував Северин. — Ти був вовком. Забув старе життя і не бажав повернення. Але Володар лісу вигнав тебе. Ти — знову людина.

Максим уважно роздивився Чорнововка. Погляд його був недобрий.

— Хто. Ти?

Він хотів спитати більше, але не знайшов потрібних слів.

— Я все розповім. Слухай уважно, і згадаєш минуле. Я говоритиму довго. Хочеш пити?

— Ні.

Максимові слова нагадували гарчання. Червоні очі з-під білих брів дивилися з недовірою. Чорнововк зітхнув і взявся викладати.

— Мене звуть Северин. Ми з тобою, Максиме, були друзяками дитинства. Але після Рокошу наші родини — родини Чорнововків і Вдовиченків — ворогували. Сірий Орден проти Вільної Зграї, кривава Вовча війна... Пригадуєш? Твій батько, Роман Вдовиченко, і моя мати, Ольга Чорнововк, загинули при спробі залагодити перемир'я. Розбрат продовжився, і Зграя таки зазнала поразки. Твоя мати забрала вас із братом за кордон. Потім, через кілька років, ви вдвох повернулися. Мій батько вистежив і намагався вбити вас, але прикінчив лише твого брата Святослава. Тієї ночі ти вибіг прямо на мене. Я не знав, що то був ти, батько обманув мене... За його наказом я намагався тебе застрелити, але мого піштоля було заряджено чавунною кулею — і ти втік неушкодженим. За кілька місяців ти почав полювати на мене, бо прагнув помститися за брата.

З оповіддю оживали давно поховані спогади.

— Вночі ти напав на мене зі вчителем, якого помилково прийняв за батька. Вчитель поранив тебе сріблом і на моє прохання відвіз сюди на лікування. Новий Володар лісу погрожував тутешнім поселенцям смертю, і задля їхнього порятунку, за рішенням мого вчителя, ти став жертовним підношенням. Затим твоя мати повернулася до країни і викрала мене. Билася з моїм батьком на вовчому герці. Програла. Батько помер за хвилину після неї — мені довелося вбити його.

Северин намагався говорити чіткими, коротким реченнями; Максим уважно слухав і не перебивав. Характерник продовжував: пошуки Савки, збочений магнат, Потойбіччя, недобитки Вільної Зграї, плин років, Острівна війна, зрада Ордену, хорти Святого Юрія, народження доньки, битва при Буді, полон і нова війна — наче довга-довга сповідь.

— Ось так, — Северин допив останні ковтки води. — Я нічого не приховав, нічого не замовчав. Розповів усе, як було. Можеш мене ненавидіти. Я зрозумію.

— Я, — Максим обережно добирав слова, — не знаю. Був вовком. Став людиною. Порожньо.

— Мабуть, ти маєш безліч запитань...

— Запитань.

— Я готовий відповісти на кожне.

— Забагато. Слів, — Максим потер вказівними пальцями скроні.

— Добре, — кивнув Северин. — Я хочу допомогти тобі. Якщо після всього, що трапилося, ти хочеш мати зі мною справу...

Северин зробив паузу, але Максим не відповів.

— Якщо погодишся, то я радо прийму тебе як друга. У тебе не лишилося нікого, — характерник зробив паузу, але Максим знову промовчав. — Якщо захочеш битви, то я прийму твій виклик. Проте не хочу, аби так сталося.

Червоні очі зіщулилися.

— Бо я вб'ю тебе, Максиме. Мені є за що битися.

Альбінос витягнув перед собою руки, хруснув суглобами. Помацав обличчя, понюхав під пахвами. Обережно підвівся на ноги, хитнувся з носків на п'яти. Северин зробив крок назад.

Дарма він сказав про виклик.

Опанча з'їхала на землю. Під розмальованою кривавими патьоками молочною шкірою бугрилися м'язи. Рухи, спочатку непевні, налилися хижою грацією. На грудях виднівся шрам — слід Захарового пострілу.

Северин відступив іще на крок, поклав долоню на руків'я піштоля. Він не марнуватиме часу на вовчий герць: просто стрільне сріблом та й потому. До біса поєдинки!

— Сон, — розбив мовчанку Максим. — Такий довгий. Такий справжній.

— Я був у схожому, — погодився Северин. — Але, порівняно з тобою, пробув там значно менше часу.

Перевертні-безбатченки, бранці потойбічних істот. Чи міг уловити Максим цю схожість? Напевно, він бачив у Чорнововкові лише старого ворога...

— Битися, — прогуркотів Максим. — Навіщо?

... що став його єдиним знайомцем у цілому світі.

— Я — ніхто, — альбінос здригнувся від холоду, підняв опанчу і закутався. — Підліток, який став чоловіком у вовчому тілі. Все, що я знаю і вмію — жити у зграї.

— Зграя більше не прийме тебе.

Максим закашлявся. Накрутив пасмо білого волосся на пальця, глянув на нього сумно.

— Світ не прийме мене.

— Тому я пропоную допомогу! Найменше, що я можу зробити для тебе. Аби загладити ту шкоду, якої ти зазнав від моєї родини... Від чистого серця.

Северин і справді говорив це від чистого серця.

— Ми були друзями дитинства. Пригадуєш?

Максим наблизився до нього. Северин стояв на місці.

— Вовки кращі за людей. Вовки пам'ятають врятоване життя. До самої смерті будуть вірні... А люди зраджують, — Максим дивився йому прямо у вічі. — Не боїшся, що я зраджу тебе, Северине?

— Не боюся.

Він знав, що від упевненості його відповіді залежить, чи вийде він звідси на самоті. Максим розсміявся — коротким і неприємним сміхом, схожим на дзявкіт.

— Як ти дожив до сивини з такою наївністю? — Альбінос розвернувся і гукнув у дерева: — Володарю! Я проклинаю тебе!

Могильна тиша древньої хащі ковтнула його прокляття.

— Я мушу покинути край, що став домівкою, — його мова перейшла від рубаних слів до речень. — Не хочу йти, але мушу. Не довіряю тобі, але нікого не знаю. І нічого не знаю...

Він ступив на дорогу, що вела до оселі волхва.

— Веди, Северине. Я піду за тобою.

Життєві стежки Чорнововків і Вдовиченків перетнулися знову.

***

Знову! Він перегнувся через борт, роззявив рота, висолопив язика... Але все, що можна було виблювати, він уже виблював. Солоні бризки поцяткували обличчя. Морська недуга стискала шлунок, душила горло спазмами, і коли здавалося, ніби минула, поверталася новими приступами.

— Хитавиця підступна, — промовили позаду.

Найменше Максим хотів, аби хтось бачив його у такому стані.

— Ще... довго?

— До світанку допливемо. Не перекинешся? Не хочу вбивати поромника, він добрий дядько.

— Не перекинусь.

Із тихим плюскотом бурунилися темні води. Максим осів на палубу, сперся спиною на борт, відкинув із лоба прилипле волосся. Блювання забирало до біса сил.

— Коли ми вперше до варязьких берегів пливли, то я ригав далі, ніж бачив, — сповістив Северин підбадьорливо.

Максим заборонив собі уявляти це видовище.

— А зі мною ригала ще половина корабля!

Шлунок болісно скрутило.

— Проте я загартувався, і на другу морську подорож навіть шторм не склав мене навпіл.

Северин простягнув бурдюка. Джерельна вода змила кислий присмак із роту і примару забльованого корабля з очей.

— Плесни ще на скроні, карк і зап'ястя.

Вовком жилося простіше: без морів, поромів, хитавиць, коли вся вода навколо — калюжі, струмки і лісове озеро близ людського поселення.

— Спробуй заснути, — порадив Северин. — Не помітиш, як прийде світанок.

— Та хіба тут заснеш? — промимрив Максим.

— Вмощуйся зручніше, дивись на небо, слухай плюскіт хвиль. Якщо знову прикрутить, то дихай повільно і глибоко, зосередься на сторонній думці. Мені допомагало.

Чергова купа порад від Северина Чорнововка, великого вчителя життя.

Максимів словниковий запас відновився і збагатився. Він смакував цікаві слова — пуцьвірінок, алебастровий, бокораш, пантрувати, тайстра — проте досі не міг дібрати потрібних слів для позначення своїх почуттів до Северина. Новий друг? Старий ворог? Він намагався розшукати в собі жагу помсти, але дарма: втрачена рідня перетворилася на вкритих саваном забуття примар, він розгубив мало не всі спогади про них. Святослав — так звали його старшого брата... Він був гарним братом. Турбувався, оберігав... Ярослава — мама... Завжди сувора. Бозна, як вона погодилася відпустити їх удвох... Роман — батько. Ненависний багатьма очільник Вільної Зграї, який почав Рокош і розколов Сірий Орден, спричинивши Вовчу війну... От і всі спомини.

Справжньою родиною стала зграя вовків. Після пробудження на олтарі у людському тілі Максим бажав лише одного — повернутися. Роками він жив рівним між рівних, допоки Володар не викинув його геть, наче осоружну іграшку. Покидаючи ліси, Максим присягнувся повернутися з помстою. Лісовика, а не Северина, Вдовиченко ненавидів від щирого серця.

Навчитися всього наново. Запхатися у незручні вдяганки, триматися в сідлі неслухняного коня, рахувати гроші, читати газети, розпалювати багаття — все, що вміли навіть діти, потребувало зусиль. Максима дратувало, що за нагромадженням побутових дрібничок пам'ять про вовчі роки перетворювалася на сон, танула, як сніг під весняним сонцем, а ще дратував Северин, який завжди був правий.

Вони були однолітками, але з Чорнововком він почувався дитиною поруч дорослого. Северин мав сивину, родину (дружина, дитина, — ці слова здавалися неймовірно чужими), спогади про війну і купу всього іншого... А що Максим? Самі лише мандри лісом і полювання. Безперечно, ці спогади були прекрасні, але вони блякли на тлі Северинового життєвого досвіду.

Максим тужив за зграєю. Він озирався, аж поки ліс не зникнув за обрієм, але ніхто не прийшов попрощатися з вигнанцем... Ночами Максим мимоволі перекидався на вовка — на щастя, єдиним свідком тому був Северин.

— Ти маєш опанувати себе, — напучував характерник. — Ніхто не має розпізнати у тобі вовкулаку. Інакше — вірна смерть.

Вдовиченко кивав, але потайки хотів перекинутися і втекти до найближчого лісу. Йому тут не місце — ліпше знову жити десь вовком! Роздратований черговою невдачею (переплутав монетки у п'ять і п'ятдесят шелягів), Максим бовкнув про це вголос. Северин глянув на нього, як на причмеленого, і суворо відказав, що прокляття місячного ярма зведе його з розуму, а Звір полонить свідомість.

— За дев'ять років у зграї нічого подібного зі мною не трапилося!

— Бо сила лісовика у тих місцях стримувала дію прокляття абощо.

— Я більше вовк, ніж людина...

— Ти — бовдур! Годі вже шукати виправдань для втечі!

У такі миті Максимом оволодівала пекуча лють до Чорно-вовка, але він не знаходив потрібних слів, аби належно вимовити її, від чого лютився ще більше.

Водночас він відчував глибоку вдячність до супутника: наприклад, тільки Северин помітив, як потерпає шкіра і очі альбіноса від сонячних променів, то одразу купив йому крислатого солом'яного бриля.

— Мій вчитель мав схожий, — посміхнувся Северин сумовито. — Його звали Захар... Він був мені за батька.

— Той, що мене підстрелив і віддав лісовикові?

— Той самий.

— Він загинув? — Максим натягнув бриля по самі очі.

— Його вбили покручі з хрестами.

Зі смужок давніх спогадів Вдовиченко пригадував, що чоловік, якого він переслідував разом із юнаком-Чорнововком, справді носив благенького бриля. Бриль — гарне слово.

— Тисне, — пожалівся Максим.

— Звикнеш, — Северин поправив йому капелюха так, аби не заломлював вуха. — Як і до багатьох інших неприємних речей. Наприклад, до охочих повитріщатися на твою мармизу.

Альбінос усюди збурював цікавість. Хтось дивився сторожко, хтось із захватом — ніхто не лишався байдужим. Кликали родичів і друзів, аби бігли поглянути, дехто вигукував бридкі слова. Така увага не подобалася Максимові, і він натягував бриля поглибше. У рідній зграї він був рівним попри колір хутра... Найбільше дошкуляло, коли діти при його появі вищали і тікали геть від «упиря» та «виродка». Ці слова боліли.

Він заздрив тому, як легко Северин балакав до людей, наче кожен стрічний був його давнім знайомцем. На Максимові спроби завести бесіду люди витріщалися і розмовляли кумедно, наче з іноземцем, від чого всі слова тікали й губилися.

— Не переймайся, — підбадьорював Чорнововк. — Людиська бояться будь-чого трохи відмінного за їхню усталеність. Якби я мав на собі черес із клямрами, ти в тому швидко пересвідчився б.

Характерник розповів, що розшукує двійко старих друзів, які переховувалися у південних степах. Не без зусиль роздобувши для Вдовиченка коня (іншими припасами запаслися у поселенні), вони рушили до Чорного моря. Дорогою Северин наставляв, розповідав про все на світі, відповідав на запитання і часом жартував, що знайшов собі першого джуру.

Їм постійно зустрічалися загони війська Січового, чиє наближення можна було почути задовго до появи.

— А попід горою, яром-долиною козаки йдуть! Ге-е-ей, долиною, ге-е-ей, широкою, козаки йдуть!

Здіймаючи куряву, прямували на схід: піхота, кавалерія, артилерія, знову піхота... Хоругви, бунчуки, прапори, значки — багато нових слів.

Кілька разів у пошуках дезертирів їх зупиняли сердюки, але щоразу Северин примудрявся забалакати їм зуби і викрутитися.

— А ти певен, що твої друзі досі живі?

— Не певен.

Він постійно вишукував свіжі газети і спрагло читав новини. Інколи усміхався:

— Київ тримається! Напевно, через лаврські підземелля тягають їжу... Та й уночі рибалити можна. Якщо ординці контролюють Дніпро і постійно обстрілюють берег...

Інколи лютував так, що рвав газету на клапті:

— Так званий правитель улусу Слобожанщини склав присягу на вірність Темуджину! Що за бздури вони друкують?

День за днем мандрівці просувався на південь, день за днем Максим навчався новому. Вовчі дні розчинялися, звіювалися, і не було на те ради.

Черговою віхою подорожі став пором до Кінбурнської коси. Северин стверджував, що його друзі мають переховуватися у тамтешніх паланках. Один за одним поромники відмовлялися від переправи через небезпеку наразитися на османський патрульний корабель, і лише один хвацький горбань взяв їх на борт, зневажливо махнувши рукою в бік товаришів:

— Сцикуни!

До того, як зазнати в усіх сенсах гіркої поразки від морської хвороби, Максим встиг підслухати його розмову з Чорнововком.

— А не пригадуєте в околицях село, де років зо двадцять тому хата згоріла? — запитав Северин.

Горбань розреготався.

— Дядьку, це ж Причорномор'я, суцільний степ! Тут улітку на камінні яєчню смажать. Щороку стільки пожеж трапляється, що цілі села геть вигоряють, а ти про якусь хату двадцять років тому питаєш! Ти сам звідки будеш?

— З Наддніпрянщини ми.

— Занесло ж! Справи військові?

— Друга шукаємо.

— О, дядьку, непросто це. Часи зараз непевні, всі на ногах, — горбань харкнув у хвилі. — Кляті загарбники! Щоб вони повиздихали, ті монголи, і Орда їхня! Чого спокійно не живеться у своїй сторонці? Ні, падлюки, пруть і пруть, все їм треба. А ще турки, хвойда їхня мати! Бусурмани тепер з Криму на наші кордони забігають, людей крадуть і селища грабують!

Далекий берег блимав вогниками. Над хвилями галасували мартини.

Загарбники, падлюки, хвойда, повторював під носа Вдовиченко, коли нещодавня вечеря зі смаженої риби вирішила передчасно покинути його нутрощі.

Наче полегшало. Северин і поромник досі теревенили. Коні, яким зашорили очі, відпочивали. Максим умостився на коцик, розстелений на палубі, закинув руки за голову, вп'явся очима у зірки. Він любив ніч — місячні промені не обпалювали білу шкіру, не дратували червоні очі.

Куди він плив? Навіщо? Бозна. Людина без мети, людина без мрії. Таке існування не жахало: вовки не шукали сенсу в житті. Вони навіть не знали такого слова... Як же він сумує за зграєю! Одного дня він обов'язково повернеться до неї. І обов'язково помститься Володареві лісу за принизливе вигнання.

Ранок приніс суходіл. Максим зіскочив на берег першим. Коні, звільнені від посторонків, били копитами по вкритій дрібними мушлями доріжці. Село, чию назву Максим на запам'ятав, смерділо рибою — свіжою, лежалою, гнилою, солоною, копченою... Йому аж дух забило від тих пахощів. Шлунок скрутило знову. Чорнововкові сморід не заважав: він розпрощався з поромником, приязно привітав місцевих рибалок, які з підозрою оглядали зайд із великої землі, і дав знак рушати.

На косі весна буяла на повну. Рибний сморід, на Максимову радість, зник, солоний запах моря відступив — натомість прийшов терпкий степ. Високі трави розкинулися густим збіжжям аж до крайнеба, хилилися вслід за невпинним вітром, і ця безкрая рівнина, геть не схожа на рідний ліс, одразу припала Вдовиченку до серця — саме таким на вигляд мало бути слово «воля».

Северин розгорнув засалений атлас і тицьнув на потрібну малу:

— Бачиш? Ми тут, на західному краєчку Кінбурнського півострова.

Максим кивнув — читати мапи було легко.

— Варган казав про землі у трикутнику між Олешківськими пісками, Тендрівською і Джарилгацькою затоками. Там ми його і знайдемо.

— Цей трикутник здається до біса величезним.

— Очі бояться, — Северин згорнув атлас. — Ми знайдемо їх швидше, ніж ти собі уявляєш.

Тут було тихо. Що далі вони просувалися, то більше відчувався подих війни: безлюдні села, мовчазні хутори, зграї здичавілих псів, покинутих хазяями. Худющі собаки швендяли дорогами, проводжали вершників голодними очима, та наближатися не зважувалися: важкий вовчий дух сіроманців забивав гарчання в слинявих пащеках.

— Чи ворог далеко звідси?

— Ближче, ніж здається, — Северин вказав рукою на острів у сріблястій воді. — Оно Джарилгач. За ним уже Крим, а там хазяйнують османи.

— Джарилгач. Крим, — Максим обережно розсмакував слова, примружив очі і роздивився маяк на острові. — Море чисте, без військових кораблів.

— Нехай так і залишається. Не вистачало нам додаткового фронту на півдні.

«Нам». Максима дивувало, що Северин переживає про країну, яка зрадила його. Про війну характерник торочив щодня, пояснював газетні новини, тонкощі бойових дій і нюанси їхнього перебігу — наприклад, як впливає природа, пора року, погода і настрої місцевого населення на рішення щодо штурму міста. Він часто згадував Острівну війну, наводив приклади з неї, але про свою участь майже нічого не розповідав.

Спливав другий тиждень безплідних пошуків у степах. Максим утішався безкраїми просторами і неосяжним небом, щодня підбирав нові слова, які пасують до цієї землі, виводив їх миском чобота на піску. Побачити, вдихнути, ввібрати — цей край вартував вигнання! Але Володар лісу, повсякчас нагадував собі перевертень, однаково відповість за свій вчинок. Привид помсти лишався єдиною ланкою, що сполучала Вдовиченка з минулим життям.

Він мав сумніви щодо можливості розшукати утікачів, які не хочуть бути знайденими, у цих неозорих степах. Чорнововк натомість сумнівів не мав (чи принаймні майстерно це приховував), креслив перевірені ділянки на мапі, невтомно розпитував мешканців кожного села, і, нарешті, його наполегливість була винагороджена.

— Двійко травників! Так, із минулої осені тут їздять, — закивала продавчиня.

— Справді? Вони часом не мого віку?

Жіночка миттю вхопила ступінь його зацікавленості.

— Придбайте цілющу суміш, пане! Додає сил і бадьорості, лікує від будь-якої застуди, — вона простягнула пучок засохлих рослин. — Чуєте? Від самого аромату легшає, в голові прояснюється! А як заварити на окропі, як настоїться... М-м-м, найкращий напій для початку дня!

— Добре-добре, я зрозумів, — Северин віддав кілька мідяків і тицьнув отриманий букет Максимові.

— Оце, власне, травники місяць тому привезли. Майже все спродала! Гарний товар швидко купують. Вам пощастило, встигли схопити передостанній пучок, — задоволена продавчиня сховала гроші. — Може, візьмете ще?

— Лише після того, як скористаємо перший.

— Ваша справа, — розчарована жіночка заторохтіла далі: — Привозять все у чудовому вигляді, без комах і гнилі, ніколи не намагаються надурити, на відміну від інших. Шкода лишень, що замовлення не приймають, приїздять завжди непередбачувано, у різний час...

— Один із них має пошкоджене вухо, — припустив Северин.

— Не знаю, що там у них із вухами, я на чоловічі вуха не заглядаюся, — відрізала продавчиня. — Красиві руки — основа мужньої краси! Але коли вас цікавлять їхні вуха, пане, то відповім так: один постійно стирчить у каптурі незалежно від погоди, тож його вух я не бачила. Справжній відлюдник! Ніколи не розмовляє.

Зовсім як я, подумав Максим, і поправив бриля. Жіночка стріляла на нього цікавим поглядом.

— Всі справи я веду з другим. Невисокий симпатяга, жилавий, світле волосся вуха закриває...

Вона раптом витріщилася і обіруч затулила собі рота.

— Мати рідна! А нащо ви їх шукаєте? — донеслося крізь долоні. — Невже вони кривди якоїсь завдали?

Северин вдавано розсміявся.

— Що ви таке кажете! То мої друзі, яких я не бачив понад рік.

— А-а-а, то ви теж травники!

— Початківці.

Жіночка заспокоїлася. Початківці — приємне і легке слово, якому хочеться вірити.

— Вони вічно мандрують, як ті кочівники, з місця до місця. Ось вони тут, ось біля Голої Пристані, ось біля Великого Порту, ось біля Широкої затоки, — вона стишила голос і довірливо додала: — Подейкують, ніби вони дезертири, з армії втекли... А інші кажуть, що то характерники... А на них хорти полюють!

Северинове обличчя скам'яніло.

— Але то все плітки, — розсміялася жіночка. — Адже хортів розігнали, гаспидів тих кривавих! Навіщо було сіроманців убивати? Як тільки знищили Сірий Орден, то відразу прокляття впало на нашу землю... Орда крізь кордони поперла, Київ оточила, а тут за кілька миль османи слину пускають...

Іще багато, багато слів. Максим втомився слухати. Коли вони відкланялися, Северин мовив:

— Шкода, що я не знав цієї пані роки зо два тому.

— Сподобалася тобі?

— Та ні, — Чорнововк обурено сплеснув руками. — Просто волів би почути її думку про Сірий Орден у ті часи, коли всі читали «Літопис» і ненавиділи характерників.

Максим простягнув засохлі трави своєму коню, і той зжував їх під заздрісним поглядом Северинового гнідого.

Надвечір спинилися обабіч дороги, біля кількох кривеньких сосен, що їх місцеві звали гордовитим словом «підлісок». Вдовиченко розкладав багаття, коли раптом збагнув: іще місяць тому він лісовим вовком бенкетував кривавою свіжаниною, а зараз вечеряє сухарями і сушеною рибою побіля Чорного моря... І все, що було колись життям, обернулося тонким маревом.

— Северине, якби ти міг — що змінив би у своєму минулому?

Характерник відповів здивованим поглядом. Відповісти не встиг: війнув легіт, швиргонув оберемком запахів, Чорнововк глибоко вдихнув і обернувся на дорогу.

— Гряде цікава ніч.

Максим нашорошився.

— Вершники. Четверо. Прямують до нас.

Небезпека!

— Не просто вершники, — вищірився Северин. — Ладан і порох, друже мій! Хорти Святого Юрія власними персонами. Тільки-но ми про них почули, і ось — вони вже тут!

Максим відчув, як кров линула до обличчя. Хоч і не лицар Сірого Ордену, він був перевертнем, а божі воїни вбивали незалежно від наявності чересу. Северин розповів йому все, від підготовчих таборів у монастирях і першої масакри до знищення дубів і поразки сіроманців.

— Роздягайся, — Северин заряджав піштоля. — Хутко!

Стукіт підков наближався. Максим заходився роздягатися, хоч і не розумів, навіщо.

— Кидай лахи сюди. Станеш отам, за деревами, — вказав піштолем Чорнововк. — За сигналом стріляй у голову найближчому. Тут кроків двадцять, влучиш.

— Який сигнал?

— Покличу тебе на ім'я, — піштоль перекочував до Максимової долоні. — Стріляй, перекидайся, нападай. Покладемо цих виродків.

Северинові ніздрі роздувалися, губи розтягнулися у хижій посмішці. Він жагав цього зіткнення.

Четверо проти двох! Але Максим ніколи не бився...

— Бігом!

Стискаючи піштоль у руці, Вдовиченко рвонув на вказане місце. Ноги налилися неслухняною вагою. І куди лишень поділася спокійна ніч?

Гнідий тихенько заіржав, вітаючи новоприбулих. Подорожні випірнули з темряви, спинили коней. Максим притиснувся до дерева, аби відблиски вогню не виказали його. Живіт шкрябнуло гострою корою. Він встиг розгледіти чоловіка, який їхав першим — худий, голомозий — а потім його затулили постаті інших. Усі тримали рушниці, але геть не скидалися на зарізяк, якими собі Максим уявляв хортів Святого Юрія.

— Слава Йсу, — почувся голос ватажка.

— Навіки слава, — відповів Северин гостинно. — Сідайте, добродії.

Голомозий відповів на запрошення. Решта троє спішилися, проте від коней не відходили. Мовчали.

— Коней можете розсідлати, нехай відпочинуть, — запропонував Северин.

— Іще встигнеться, — відказав голос ватажка.

Глиця поколювала ступні. Максим боявся зайве дихнути. Здавалося, що через найменший рух його помітять.

— Радісно зустріти на пустельних дорогах збройних співвітчизників у ці неспокійні часи, — продовжував Чорнововк.

— Куди шлях веде?

— Куди Бог вкаже.

Перед ним стояли фанатики, готові вбивати за першим наказом, а він голяка тулиться до дерева! Максим мало не розсміявся.

— О, знак православного хреста! О... Заряджений піштоль, — вигукнув Северин. — Невже я бачу божих воїнів у Богом забутому місці?

— Бог не забуває про жоден клаптик суходолу чи води.

Відповідав тільки ватаг, решта — ані пари з вуст.

— Ваша правда. Що привело вас сюди, пане, не маю честі знати імені?

— Мене звати Георгій, — назвався хорт. — Ви сьогодні розпитували за мандрівних травників. Нащо шукаєте їх?

Максим ковтнув слину і приготувався стріляти. Характерник навчав його стрільбі, але тільки на колодах і камінчиках... А мішені-люди вночі сильно різняться від мішеней-камінців удень!

— Навіщо нам ті пустельники треба? — Чорнововк розсміявся. — Цілющі трави і відвари — все то дурня.

— Годі брехати, — процідив Георгій. — Де другий?

Голомозий заговорив тихіше, з погрозою, але Максимові вуxa ловили й розбирали кожне слово.

— Ви про кого?

— Не заговорюй зуби! — заволав хорт. — Я не сліпий і бачу двох коней!

— А, ви про мого друга... У нього живіт заслаб, зараз покличу. Максиме!

Сигнал. Це сигнал! Та замість того, аби прицілитися й натиснути на гачка, Вдовиченко отетерів: поруч його ноги виріс невеликий сірий вовк. Як він зміг підкрастися так нечутно?

— Тарані переїв, сердешний, йому від газів мало гузно не розірвало... Максиме!

Трійця хортів як один підняли рушниці. Вовк кивнув Максимові, наче старому знайомцю, і прослизнув далі, до спин божих воїнів.

— Вибачте, панове, геть його скрутило, — Северин заволав так, що цвіркуни притихли: — Максиме, курвин син, годі вже срати! А ну мерщій...

Далі сталося кілька подій водночас.

Максим вистрілив. Один із хортів похитнувся, випустив рушницю, спробував ухопитися за потилицю, але натомість гепнувся навзнак. Другий хорт упав, збитий із ніг сірим вовком, який вчепився йому в шию. Северин махнув рукою, і той, що звався Георгієм, повалився на спину з ножем у горлі. Останнім рухом Георгій смикнув гачка, і випадковий постріл став його поховальним салютом. Четвертий хорт прожогом застрибнув у сідло і помчав геть.

Слова зникли. Ніч виповнилася відтініків, запахів і кольорів. Він навіть не усвідомлював, наскільки скучив за цим світом! Вовче тіло, стрімке й потужне, спрагло рве до бою. Мчати! Полювати! Нищити!

Кінь летів дорогою, та Максим упольовував і прудкіших. Укусив за ногу, ухилився від удару копитом, перебіг на інший бік, цапнув за другу. Над головою гахнув постріл. Переляканий хорт щось волав, але Максим не розумів ані слова: він стрибнув і клацнув зубами біля шиї наляканого коня. Той схарапудився, став дибки, замолотив у повітрі передніми копитами. Вершник полетів долі. Наляканий кінь помчав далі, а Максим уже розірвав м'язи і сухожилля правої литки, мотнув мордою, вчепився в ліву ногу так глибоко, що ікла стукнули по кістці. Чоловік завищав, спробував відбитися кольбою рушниці, потягнувся за ножем, але вереск перетворився на хрип і стих: вгризатися в шию значно легше, коли жертва не здатна підвестися.

Максим ковтнув гарячої крові, винагороди за вдале полювання. Перше вбивство людини... геть не вразило. Воно мало чим різнилося від убивства кабана чи оленя.

Сірий незнайомець і чорний вовк із жовтими очима виросли поруч. Перекинулися майже одночасно — невисокий жилавий чоловік і Северин.

— Гарна робота, — похвалив незнайомець, розглядаючи мертвого.

— Наступного разу не змушуй мене повторювати сигнал тричі, — буркнув Северин.

Вдовиченко повернувся до людського вигляду.

— Моя провина, Щезнику. Це я збив його з пантелику, — вступився незнайомець. — От і зустрілися, брате.

Двоє на мить завмерли, розглядаючи один одного, і міцно потисли вкриті кров'ю руки.

— Хто твій новий друг?

— Той, хто потягне мертвяка назад до вогнища.

Максим зітхнув, взявся за розірвані ноги і потяг мертвого за собою, наче плуга.

— Альбінос! Тепер зрозуміло, звідки таке незвичне хутро. Для засідок цей колір не дуже пасує, — незнайомець на ходу вклонився. — Я — Пилип Олефір. Або брат Варган.

— Максим, — чоботи поволі злазили з мертвих ніг, і це заважало тягнути тіло. — Максим Вдовиченко. Прізвиська не маю.

— Облиште ввічливість на потім, — втрутився Северин. — Це всі хорти чи є інші, Варгане?

Степова ніч співала цвіркунами. Повітря пахло чебрецем і кров'ю.

— Всі, — підтвердив Пилип. — Місяць полювали на нас. Мені це набридло, і я вирішив влаштувати засідку. Проте дехто втрутився...

— Вийшло справно, — відповів Чорнововк. — І на що ті бовдури розраховували? Що я смиренно дам себе вбити?

Максимові здавалося, наче характерники не бачилася день-другий.

— З того, що мені довелося почути, вони вірили у свою богообраність.

— Отже, біля райської брами звітують перед Святим Петром.

Теревенили буденно, наче поруч із ними не тягнули ще теплого трупа.

— А де Павич? Із ним усе добре?

— Відпочиває в таборі. Я звідти вовком прибув.

Біля вогнища всі троє омилися водою з бурдюків і вдягнулися. Пилип, який не мав із собою одягу, накинув плащ одного зі вбитих.

Мертвий утікач приєднався до решти. Чотири тіла — дві розірвані шиї, прострелена потилиця, пробита клинком очниця — виклали у рядок прямо на дорозі і на вимогу брата Варгана позбавили одягу. Максим зачудовано споглядав, як новий знайомець підхопив ножа, і на мертвих грудях кожного розмашистими рухами вирізав кутасті літери, схожі на руни: S.O.

— Красномовно, — сказав Северин.

— Ці послання гарно запам'ятовуються і швидко передаються з уст в уста.

Вигляд трупів не лякав Максима, але від такої зневаги до мертвих його мимохіть охопив приступ нудоти.

— Ми не поховаємо їх? — наважився спитати.

Сіроманці водночас похитали головами.

— Лише гідний ворог вимагає поховання, — відповів Пилип і кинув ножа на землю. — А ці пси заслужили гнити просто неба.

Він поглянув на Вдовиченка.

— Добра робота, Максиме! Ти вбив половину загону.

— Вітаю з бойовим хрещенням, — додав Северин.

Максим усміхнувся. Від визнання йому було приємно.

Одяг із хрестами кинули купою біля мертвих, а зброю та решту пожитків завантажили на коней і рушили до нового табору.

— Добрих коней зараз важко роздобути, — сказав Пилип.

— Дуже важко. Ці троє стануть у пригоді.

І далі вони мовчки їхали, допоки не дісталися напханого сушеними травами возика, що стояв просто посеред степу.

— Ох і запах від вашого сіна! — Чорнововк потер носа. — Дух забиває!

У Максима навіть очі сльозилися.

— Так і треба, — кивнув Пилип. — Гончакам важче вловити наші запахи.

Біля возика дотлівало обкладене камінчиками багаття, поруч хтось тихо похропував.

— Ранок вечора мудріший, еге ж?

— Так. Міцних снів, брате. Радий, що знайшов тебе.

— Навзаєм, Щезнику.

Ті ще диваки, вирішив Вдовиченко. Його розпирало від пережитого: засідка, гонитва, вбиті хорти, вирізані знаки! Вовче життя зникало, від чого було соромно: наче він знову зрадив пам'яті родини. Під загальне хропіння Максим довго совався, намагаючись підібрати слова до власних почуттів, аж поки сон не зморив його...

Хтось обережно тицяв пальцем у вухо. Роздратований такою безцеремонністю, Максим розплющив очі і скрикнув від подиву: на нього витріщалася голова, вкрита відразливими шрамами. Над вухом стирчала облізла пір'їна павича.

Це має бути Савка. Чорнововк розповідав, як полон у недобитків Вільної Зграї скалічив тіло і розум життєрадісного юнака, перетворивши на дивакуватого химерника. Савка сидів навпочіпки, і на Максимів зойк відстрибнув, як ропуха. Виставив уперед руку, в якій стискав кривеньку ляльку-мотанку.

— Білий вовк! Мама вітає тебе!

— Га?

— Доброго ранку, — Северин розпалював багаття. — Бачу, ти познайомився з Павичем.

Савка обернувся на своє прізвисько, розплився у дурнуватій усмішці:

— Чорний вовк! Довго не бачилися!

— Та бачилися тільки, — всміхнувся той навзаєм. — Розкажи-но краще, що в тебе за іграшка така.

— Мама, — Савка приклав ляльку до вуха. — Мама передає вітання Чорному вовкові!

— І їй так само.

— Мама каже, що Чорного вовка отруєно, — Савка заломив брови у переляку. — Пастка. Темрява. Холод...

Северин спохмурнів, а Савкове харамаркання стало геть незрозумілим. Він перелякано заглядався у вогник ватри, розхитувався, притискав до вуха мотанку і нібито забув про світ навколо.

Його транс перебило Пилипове повернення. Довговолосий сіроманець, одягнений у запилюжені сірі шати, озброєний луком і стрілами, приніс трійко впольованих кролів. Савка радісно зойкнув, підхопив здобич і заходився вправно її білувати, затиснувши мотанку між плечем і вухом.

— Ніколи з нею не розлучається, — вказав Пилип на ляльку. — Змайстрував її власноруч. Уособлює Віру Забілу.

— Он воно що, — кивнув Северин. — Тепер зрозуміло.

Хто така Віра Забіла, подумав було Максим, коли Пилип перевів на нього погляд.

— А ти цікавий, — він уважно роздивився альбіноса. — Перевертень навпаки. Вовк у людській шкурі.

— Я довго був вовком, — зізнався Вдовиченко. — А тепер не знаю, хто я.

— Так само, брате, — Пилип сів поруч. Від нього пахло вовком значно дужче, ніж від Северина. — Ти не з Ордену. Не звик убивати. Я вже кілька місяців не вбивав... Але на вовчій стежці кожен сіє смерть. Ти боїшся смерті?

— Так, — спантеличився Максим.

— Нехай тобі ніколи не доведеться перетнути межу, за якою наближенню власної смерті радієш, ніби зустрічі з коханою.

Максим почухав лоба.

— Вибач, — Пилип усміхнувся. — Не бери до голови. Коли місяцами за компанію сам лише брат Павич, то мимохіть починаєш розмовляти загадками.

Савка у відповідь висолопив язика і видав довгий, до огиди правдоподібний звук вивільнених газів. Пилип осудливо поцокав язиком у бік Савки і знову повернувся до Максима:

— Розкажи-но, звідки ти.

— Нехай краще Северин...

Максим натягнув бриля по самі очі.

— До Щезника у мене стільки запитань, що нехай побережеться. Тож розповідай свою історію сам, — наказав Пилип.

Затинаючись, Вдовиченко заговорив — про дитинство, повернення, вбитого брата, поневіряння, спробу помсти, поранення, вовчі роки, зустріч із Северином... Накопичені слова вибудовувалися, вишукувалися, перетворювалися на речення, бігли містками між його думками та вустами. Завершив він свою оповідь зізнанням, що майже забув вовче життя, але людського досі не розуміє.

— Ніхто його не розуміє, — відказав Пилип. — Дякую, що поділився.

Максим кивнув.

— Принагідно вітаю з поверненням до світу людей, брате! Думаю, я можу кликати тебе братом, хоч ти не маєш клямр... Треба вигадати йому прізвисько, Щезнику.

— Брат Сніжок? — озвався Северин, який допомагав Савці різати випатраних кролів.

— Погане слово! Я ж не песик, — відмовив Максим ображено.

— Біляк. Будеш братом Біляком, — сказав Пилип. — Мене можеш кликати Варганом, Савку — Павичем, а Северина — Щезником.

Біляк... Максим прошепотів слово кілька разів поспіль — звучало гостро і зухвало.

— Тепер, Щезнику, твоя черга, — Олефір перевів погляд на Северина. — Я був переконаний, що ти не загинув, але з Павичевих слів зумів розібрати лише про якісь негаразди в Потойбіччі.

Чорнововк розповів уже знайому історію від пограбування банку до порятунку мавкою. Савка тим часом смажив кролятину над вугіллям, і Максим зловив себе на тому, що аромат смаженого м'яса вабить його дужче за запах сирої плоті.

— Шкода змарнованого року... Але добре, що ти вибрався звідти, — Пилип випив води і Вдовиченко помітив, що його різці занадто довгі. — Після початку війни ми живемо тут. Вдало уникали хортів завдяки повідомленням потойбічних друзів Павича... Проте останні місяці вони змовкли. Неначе вимерли.

— Пустка. Страх. Насуває буря, — пробурмотів Савка.

— Непросто ловити сенс у його пророцтвах, — Пилип усміхнувся. — А загалом... Живемо потроху. Збираємо зілля, продаємо, мандруємо... Ти, напевно, не знаєш, що мою хатинку спалили хорти. Іронічно, чи не так? Така собі відплата за влаштовані мною пожежі.

— Твоя бібліотека теж згоріла?

— Найважливіші книги я встиг перевезти до Аскольда, — Пилип торкнувся огризка вуха. — Насправді, брате, я мав тікати сюди значно раніше... Подалі від людей, подалі від усіх. Я дуже небезпечний, Щезнику.

— Звір?

Знову цей Звір! Коротке, потворне слово.

— Я думав, що знищив його... Наївний бовдур, — у Пилипових словах плескався біль. — Насправді я просто розбив дзеркало. Звір і досі живе — зростає в мені, значно сильніший, ніж будь-коли. Мушу тримати себе в руках, аби зберігати людський вигляд.

— Варгане, — сказав Чорнововк стривожено. — Який же у тебе вигляд насправді?

Савка тихенько заскавучав.

Пилип заплющив очі... Його голова стрімко видовжилася, вкрилася хутром непомітним оку перетворенням. Решта тіла лишилася людською, але голова стала вовчою.

— Рр-аар-рг, — прогарчав песиголовець із помітним зусиллям.

— Зрозуміло... Горлянка також перетворюються, — мовив Северин.

Пилипова голова мотнулася кілька разів і повернулася до людського вигляду. Відбулося це значно повільніше.

— Нова подоба стає природною... А людська голова відчувається чужою, — Олефір витер хутро з обличчя. — Щодалі тільки гіршає, все більше тяжію до вовка... Тому й утік до безлюдних просторів.

— Це можна виправити?

— Ні, брате. Опираюся, як можу, але мій час невдовзі проб'є. Павич тут зі мною не просто так.

Савка вказав на вкритого кролячими нутрощами срібного ножа.

— Напоготові, — сказав він серйозно.

— На кожну повню скручує мене у скелі чи дерева на десяток вузлів, бо я вже не маю сили супротивитися, — Пилип глянув на руки — ніби переконатися, що це досі людські кінцівки. — Багряне безпам'ятне провалля... Приходжу до тями тільки на світанку. Кожна повня — як провісник смерті.

— Навіть не знав, що таке можливо, — Северин потер половинчатого пальця. — Мені дуже шкода, брате.

— Така вже моя стежка.

— Пригадую, коли мій батько перекинувся на вовка... Лише по багряних очах я збагнув, що його втрачено.

— Так відбувається з кожним характерником, що програв Звіру, — кивнув Пилип. — Проте я — виродок серед перевертнів. Бо мій вчитель змилувався і не вбив мене, коли мусив.

Скільки гіркоти було в його словах!

— Тепер, коли між нами не лишилося недомовленого... Скажи, Северине, нащо ти шукав мене?

Погляди Чорнововка й Олефіра зустрілися.

— Мені потрібна вся наша ватага, — відповів Северин.

— Заради чого?

— Помститися за Орден! Але перед тим ми завершимо війну.

Савка заходився наминати смажене м'ясо, дуючи на обпечені пальці.

— Благородна мета, — сказав Пилип незворушно. — І як же ми завершимо війну?

Северин посміхнувся.

— Вб'ємо Безсмертного Темуджина.