Пісня дібров

Розділ 4

Теплими літніми вечорами, коли подих ночі пробуджував зорі, Ліна виходила на подвір'я, неспішно ходила грядками, торкалася втомлених сонцем трав, вдихала вогкі пахощі. Обирала кілька, що пасували її настрою, і гострим ножем, якого завжди тримала при собі, зрізала кілька стебел, а потім заварювала їх в окропі. Сідала з гарячим горнятком на ґанку і поволі сьорбала, заїдаючи свіжим медовим стільником. То був блаженний час тиші й спокою, коли вона не згадувала про день минулий і не думала про день прийдешній — усі клопоти і турботи тимчасово зникали, війна та поранені лишалися за межами тину, а світ стискався до затишного обійстя, чиє усамітнення порушував хіба що гомін лісу неподалік. Перевальцем дибуляв Хаос, крутився в ногах, блимав очиськами, а тоді влягався на улюблене місце, скрутившись пухнастим клубочком темряви, — цей мовчазний ритуал свідчив про визнання Ліни та її права господарювати тут.

У ці скороминущі хвилини відьмі хотілося спочивати у пахощах трав, пестити на язиці солодкість меду, споглядати серпанок на заході сонця і насолоджуватися вечором без жодної думки... Та непрохані спогади зринали солонуватим смутком вічних запитань: а якби все склалося інакше — де б я нині була, ким би стала, що робила б?

Батько помирав у болючих сухотах, і разом із ним помирало благополуччя родини. Опухлими від сліз очима дружина і троє доньок дивилися на згасання єдиного годувальника, спостерігали, як недуга перетворює дужого козарлюгу на немічного чахлика, як шкіра його жовтавіє, тоншає, напинається на гострих виступах кісток... Поставили безліч свічок за здоров'я, молилися, лікували всіма відомими засобами, та ніщо не могло зарадити жаскому перетворенню.

Зрештою, Ліна, середня донька, не витримала. Рано-вранці вискочила з хати, помчала через росяну леваду, аби ніхто не побачив на дорозі, наблизилася до хатини, яку раніше спостерігала хіба що здалеку, — навідувалася сюди з гуртом дітлашні повитріщатися на відьмине господарство, а коли відьма виходила надвір, усі тікали врозтіч, наче вона за ними на мітлі гналася.

Ліна сторожко підійшла до хвіртки. Хвилинку збиралася на силі, а потім рішуче ступила на подвір'я. Примружилася в очікуванні вроків чи іншої пастки для непроханих гостей, але нічого не трапилося: земля не ковтнула, блискавка не вдарила, ноги не всохли... Лише чорний, як смола, котисько, що грівся на сонечку, витріщив на неї вирла й невдоволено зашипів. Ліна показала йому язика. Двері хати прочинилася, і звідти вийшла чорнява жінка.

— Доброго ранку, — привіталася Ліна.

Вперше побачила відьму так близько. Та була значно молодшою, ніж здавалася здалеку... І дуже красивою.

— Твоє личко знайоме, — господиня наблизилася, схилила голову і задумливо потерла підборіддя. — Згадала! Ти — капосне дівчисько з тої ватаги, що любить підглядати за мною.

Іншим разом Ліна чкурнула б подалі, але сьогодні лише винувато схилила голову:

— Так, я за вами підглядала. Вибачте. Але я не капосна.

— Поглянь-но на мене, — наказала відьма, і дівчинка миттю послухалася. — Які в тебе гарні очі!

— Очі відьми, — Ліна закусила губу. — Так постійно кажуть... І дражнять через те, що вони різного кольору.

— То від куцого розуму, — зневажливо пирхнула відьма.

— Як тебе звуть, дитино?

— Ліна.

— Я — Соломія.

— Вас усі в Старих Садах знають.

— Сприйму за комплімент, — Соломія зиркнула на котиська, і той перестав шипіти. — Ти прийшла до мене у скруті. Що сталося з батьком?

Звідки знає? І справді відьма...

— Чахне від сухот.

— Опиши симптоми, — наказала Соломія.

— Прошу?

— Розкажи, як саме він хворіє, — пояснила відьма. — Яка хвороба на вигляд. Що в нього болить, що мучить.

Ліна заходилася перераховувати: з чого все почалося, чим лікували, як продовжилося... Соломія зітхнула.

— Коли так рясно кашляють кров'ю, я безсила, — вона похитала головою. — Недуга просунулася занадто далеко.

Від цих слів Ліна обмерла.

— Чому ти не прийшла раніше?

— Мати заборонили, — Ліна кліпнула очима, намагаючись прогнати сльози.

Дарма вона так довго барилася. Боягузка!

— Але ти однаково прийшла. Нагадай-но, хто твоя мати? Відповіла.

— От кобиляча голова!

Потім Ліна дізналася, що колись її тато заглядався на Соломію. Взаємності не знайшов, що не завадило матері зненавидіти весь відьомський рід до скону.

— Невже нічого не можна вдіяти? — перепитала Ліна. — Будь ласка!

Вона так сподівалася на допомогу відьми!

— Я можу полегшити страждання твого батечка, — ласкаво відповіла Соломія. — Мені прикро, але жити йому лишилося недовго.

Тато помер за кілька днів. Його била гарячка, скривавлені постійним кашлем губи розтріскалися, воскові очі споглядали недосяжні живим далечини. Він не їв, не пив, не розмовляв, і відійшов уночі.

Сусіди торочили, що на все боля Божа. Намагалися переконати чи то згорьовану родину, чи то самих себе. Ліна дивилася на схололе тіло, що належало колись дужому і веселому батькові, який був здатен підкинути її вгору однією рукою, дивилася невідривно — і винуватила в його смерті свою нерішучість. Мати голосила, рвала на собі волосся, а на кладовищі, коли труну в могилу спускали, мало не кинулася слідом, насилу втримали. Потім заклякла і стовбичила непорушно, навіть дрібки землі не кинула. На поминках сиділа, байдужа до всього, що й годувати її довелося силоміць.

Доки мати не отямилася, її місце заступила старша сестра Мотря. Ліна скористалася з цього, аби навідати Соломію вдруге.

— Мені шкода, — мовила відьма замість привітання.

Чорний котисько за її спиною вигнувся дугою і зашипів.

— Я прийшла...

— Знаю-знаю, — перебила Соломія. — Та що скаже твоя мати?

— Скаже багато поганих слів, — визнала Ліна. — Але зараз вона сидить і нічого не робить. Сестра думає, що це ви їй таке поробили.

— Авжеж, коли в житті трапляється щось кепське — отже, пороблено, — зітхнула Соломія. — І завжди винна відьма! Нащо тобі така доля, Ліно?

Вона готувала відповідь заздалегідь.

— Не хочу бачити, як помирають на моїх очах. Хочу навчитися лікувати! Дивитися вглиб людей. Розуміти речі, про які інші не замислюються. Навчіть мене, пані Соломіє!

Соломія міркувала кілька секунд.

— Ти мені подобаєшся, дівча. Я згодна, але сподіваюся, що ти збагнеш ціну моїх знань, і негайно повернешся до старого життя. Домовилися?

— Так, — кивнула Ліна, затято переконана у своєму рішенні. — Дякую вам!

Мати кілька тижнів жила в байдужості до світу. Її мили, одягали, годували, всідали на лаву і вкладали спати, а вона слухняно корилася, наче велика жива лялька. Доньки давали раду всьому самі.

Як справили сорок днів, мати підвелася і заходилась поратися по господарству, наче нічого й не трапилося. Коли дізналася про Лінине навчання, лаялася на всю вулицю, таскала доньку за волосся і забороняла будь-які відвідини відьми. Мотря прийняла мамину сторону. Колишні товариші по вуличних іграх перестали з нею водитися. Лише наймолодша сестра, Марійка, потайки раділа за Ліну.

Ліна вперто продовжувала учнівство. Подружилася з Северином — дивним хлопчиною, що оселився в Соломії. Він не мав жодного знайомця в селі і ніколи туди не подавався, тому їхня дружба стала самовідданою, якою буває дружба двох одинаків. За кілька років Северин поїхав із бронзовою клямрою джури характерника, а Ліна знову лишилася сама. Якби не Марійка, збожеволіла б.

Соломія була гарною вчителькою, і з роками Ліна полюбила її більше за рідну матір. Відьма була суворою, проте справедливою; знала, коли насварити, а коли похвалити; ділилася не лише знаннями, а й платнею, що їй лишали в подяку відвідувачі, — яйця, ковбаса, сало, інші наїдки — але вдома від цих дарунків крутили носом.

— Нам відьомської гнилі не треба, — кричала мати, і викидала все на купу гною.

Одного дня Соломія поглянула на Лінині заплакані очі і запросила її жити до себе.

— Мати сказала, що зречеться. Чому? — Ліна не витримала, і сльози знову ринули назовні. — Чому мене так ненавидять? Я просто вчуся лікувати... Приношу їжу... За що?

Соломія обійняла її — вперше за всі роки учнівства.

— За те, що насмілилася мати іншу думку.

Після скандалу, про який у Старих Садах пліткували багато місяців по тому, Ліна переселилася до відьми. Про родину однаково не забувала, носила гостинці до материних дверей, хоч і знала, що за доля їх чекатиме. У леваді стрічалася з Марійкою, яка ділилася останніми новинами: забили свиню, сусіди крадуть грушки, до Мотрі ходить залицяльник.

Коли одружувалася старша сестра, Ліну на весілля не покликали. Коли настав час Марійці виходити заміж, Ліна від запрошення відмовилася.

— Ти поїдеш до сусіднього села, де про мене не знають. Най так і буде! Чутки про сестру-відьму заплямують ім'я. Тому живи, і будь щаслива, — Ліна обійняла заплакану сестру. — Але якщо твій чоловік погано з тобою поведеться... Ти знаєш, до кого прийти.

Після Марійчиного весілля мати перебралася до Мотрі, яка щойно народила первістка і потребувала другої пари помічних рук.

— Бачиш, Ліно? Ось наша розплата, — того дня Соломія вперше запропонувала своєї улюбленої вишневої наливки. — Вони одружуються і народжують дітей, а ми з чорним котом спостерігаємо осторонь. Вони приходять і благають про допомогу... Мало кому вдається не зачерствіти серцем.

Чи її серце зачерствіло?

Ліна зробила новий ковток. Щипнула листок відвареної м'яти, заїла медом. Спогади боліли... Дитячі рани болять найдужче.

З чуток, що літали між сіл, як серпневі павутинки, Ліна дізналася, що Марійка народила близнят, але відтоді з ліжка не піднімалася, бо вхопила її недуга. Не прохопившись Соломії ані словом, Ліна вирішила діяти, адже саме заради цього пішла у відьми. Щоправда, вона досі була ученицею, а випадок Марійки видавався непростим, тож Ліна нишком від учительки вивчила ритуал останньої посвяти, що мав перетворити її на повносильну відьму. Зібрала все необхідне, знайшла і підготувала місце, написала Северину про всяк випадок... І завдяки йому порятувалася: ритуал провалився, але молодий характерник, який приїхав попри неприємну сварку, привіз очманілу Ліну додому.

Соломія не сварилася, не кричала, не глузувала. Коли до Ліни повернулася пам'ять, повідомила:

— Твоя сестра Марійка загинула.

Ліна розридалася.

— Ти могла попросити мене про допомогу, але натомість вирішила зробити по-своєму, — продовжувала вчителька безжально. — Її смерть стала наслідком твого вибору, Ліно.

Після того вона міркувала, чи не варто покинути все, однак Соломія, як завжди, влучила словами просто в серце:

— Якщо підеш, тоді її смерть стане даремною, — очі вчительки зблиснули. — Чи ти думаєш, ніби одна пережила схоже горе? Тоді ти направду дурепа.

Тільки Ліна відкрила рота, аби поставити запитання, як відьма випередила її:

— Невдовзі пройдеш ритуал знову. Ти марнувала найкращі роки своєї молодості не для того, аби піти з поразкою. Готуйся!

Вона так і не пробачила собі смерті Марійки.

Ліна вступила до Ковену, стала сестрою поміж сестер. Переїхала від Соломії у нову домівку в сусідньому паланку, де чарувала, лікувала, зрідка спала з випадковими юнаками, — словом, жила... Допоки Северин, про якого згадувала від ночі невдалого ритуалу, не змусив її повірити, ніби вона знайшла своє кохання. А потім усе зруйнував.

Почувши про лють Володарки Потойбіччя, Ліна попередила його. Квит за квит! Борг за порятунок виплачено. Та коли почалося велике полювання хортів Святого Юрія, Ліна не стрималась — і вперше скористалася правом на зустріч.

Ритуальне вогнище тріскотіло бузковими язиками пломеню, пахкотіло важкими ароматами дурману. З кожним промовленим словом вогонь хилитався, а накреслені вугіллям на шкірі символи, гуртом із лініями кіл на землі, наливалися холодним бурштиновим сяйвом. Ліс ущух, стиха споглядаючи за її чародійством. Сяйливий малюнок ледь чутно бринів напнутою струною. Ліна виконувала ритуал спокійно і безпомильно, та на душі їй було тривожно.

Коли закляття було завершено, у трьох колах перед Ліною спалахнули бузкові вогні, і з темряви виткалися примарні постаті — простоволоса руда дівчинка у сорочці до п'ят стискала у кулачці стокротку; гола жінка з налитими молоком персами, чиї чорні коси, вкриті вінком омели з блідими намистинами ягід, спадали нижче колін; стара у сірому лахмітті, горб переломив спину, вкриті плямами руки охопили різьблену патерицю. Всі троє, ледь прозорі, ширяли над землею і міряли Ліну поглядами.

Відьма, намагаючись не видати переляку, вклонилася. Очільниці Ковену — наймогутніші і найпрадавніші серед сестер, тож ставитися до них варто з глибокою повагою...

— Вітаю вас, — сказала Ліна.

— Ми слухаємо тебе, — мовила Мати ласкаво.

— Але не затримуй, — вередливо додала Дівчинка.

— У нас багато справ, — прошелестіла Стара ледь чутно.

Їхні голоси лунали з вогнища, що пахло польовими травами, парним молоком та сирою землею.

Ліна заговорила. Вони слухали, не перебиваючи. Коли вона завершила, Дівчинка розсміялася, Мати похитала головою, а Стара мовила:

— Не бувати цьому.

Ліна була готова до відмови. І заповзялася стояти на своєму.

— Вони прийшли по характерників, але це тимчасово. Якщо не допоможемо, їхні...

— Турботи Ґаадових служок нас не обходять! — перебила Дівчинка.

— Чи тобі хтось забороняє допомагати сіроманцям? — м'яко спитала Мати.

— Моєї допомоги замало, — Ліна простягнула до них долоні, які палали вогняними знаками. — Що я сама проти них? Прошу вас! Мусимо об'єднати зусилля Ковену, і гуртом...

— Відколи це Ковен став Орденом? — махнула патерицею Стара. — Ми — відьми. Не носимо одностроїв, не служимо правителям, не залежимо від будь-кого.

— Хортам до того байдуже, — наполягала Ліна. — Сьогодні вони знищать сіроманців, а завтра оголосять війну нам. їхній священний похід не скінчиться, бо сповнені ненависті серця жадатимуть нових жертв. І вони їх знайдуть! Не спиняться, допоки не винищать усіх, кого вважають виплодками пекла — тобто нас.

— Це було, і буде знову, — всміхнулася Мати ласкавою усмішкою. — Ми не боїмося вбогих чоловіків. Ними рухає лють і хіть, якими легко керувати.

— Та на відміну від дурних перевертнів, ми не станемо помирати в битвах, а просто зникнемо, — доважила Дівчинка.

— Зникнемо? Як зникали колись у вогнищах Інквізиції?

Кирпате обличчя скривилося від люті, кулак стиснув стокротку. Ліну ошпарило болем — ніби кілька різних кісток в її тілі зламалися і обернулися гострими крижинами.

— Не забувайся, сестро, — процідила Дівчинка.

Ліна похитнулася. Вогнище замалим не згасло, а від розпеченого вугілля тхнуло сирим м'ясом і паленим волоссям.

— Годі, — втрутилася Мати.

Ягода омели зірвалася з її вінка, бризнула соком, і біль зник — натомість прийшов спокій, укутав Ліну теплом, вигнав із тіла спогади про тортуру.

Бузкове полум'я розгорілося знову.

— Невтручання, сестро, це скрижаль Ковену. Вчителька мусила тебе цього навчити, але натомість сама порушила правила і заплатила за це. Ми тримаємося осторонь пристрастей, тому живемо донині, — заговорила Стара. — Ковен був завжди. Під різними іменами об'єднував сестер із часів задовго до народження розіп'ятого. їхні держави змінюються, їхні кордони зсуваться, їхні війни згасають і розквітають знову. Люди, перевертні, інші... Покоління за поколінням — розділи в нескінченній книзі. Колись вони переб'ють одне одного, але Ковен житиме далі.

— Я не погоджуюсь! У такі часи не можна вдавати, ніби нас це не стосується, — Ліна забула про пієтет. — Ми живемо тут і зараз, поміж усіх! А не десь далеко, ми...

— Ти просто досі кохаєш сіроманця, який розбив тобі серце, тому й намагаєшся змусити нас допомагати всім химородникам на світі, — розсміялася Дівчинка і заходилася обривати пелюстки на квітці: — Любить, не любить, любить, не любить...

Ліна закусила губи.

— Не любить він тебе, — завершила Дівчинка і кинула обірвану стокротку під ноги. — А ти, розтелепа, досі сохнеш по ньому.

Квітка розтала в повітрі.

— Кохання — прекрасне, навіть коли нещасне, — усміхнулася Мати. — Та воно засліплює.

— Перетворює на дурепу! — додала Дівчинка глузливо.

— Подумай, Ліно: варто нам втрутитися, і накопичена проти відьом ненависть отримає справжній ґрунт. Усі вигадані гріхи обернуться правдою. Ти сама згадала Інквізицію — земля горітиме у нас під ногами, і колишні прихистки згорять у тому вогнищі. Так, сестри — доньки людського лона, — Мати провела долонею по животі, що випинався вперед, помережаний сіточкою розтяжок. — Але сестри взяли силу Потойбіччя — і ця сила вознесла їх над рештою.

— Ти молода, тому ми пробачаємо твоє нахабство, — Дівчинка висолопила язика.

— Але Ковен не втручатиметься, — завершила Стара, і цього разу її голос гримів сталлю.

Мало кому вдається не зачерствіти серцем.

— Боягузки! — Ліна більше не стримувала гніву. — Маючи силу здолати пожежу, ви заплющуєте очі, допоки вогонь не почне лизати п'яти! Тікаєте, ховаєтеся по очеретах, аби потім розповідати, ніби з висоти польоту не видко ницих плазунів і їхні сміхованні турботи! Не гидко від власної нікчемності? Хіба для цього ви...

На її крик озвалися цвіркуни. Примарна трійця зникла; чарівне вогнище і бурштинові лінії згасли. Розчарована, розлючена, Ліна палко вилаялася. Відтоді ігнорувала всі події Ковену, хоча знала, що рано чи пізно це зухвальство їй відлупиться.

Переступивши через власну гордість, вона написала Северинові знову, але ворона повернулася з непрочитаним посланням. Отже, полонений... Або загинув.

Тишу вечірньої прохолоди пронизало голодним дзижчанням комарів. Ліна змахнула рукою в охоронному жесті, допила охололий відвар. Ось і завершився черговий день...

Хаос підвів голову і вибалушився в ніч.

— Так, чую, — кивнула Ліна. — До нас поспішають.

Мабуть, знову поранені.

Від початку війни вона лікувала і вояків, і біженців. Зазвичай ні хворі, ні їхні близькі не могли віддячити, та Ліна не відмовляла в допомозі і невдовзі прославилась на весь паланок. У Старих Садах її полюбили: селяни пишалися видатною відьмою, не відаючи, як Ліні доводилося платити за славу. Зранку до хати вишикувалася черга, що могла тривати до вечора, сон перебивали посеред ночі, а кожен день нагадував попередній — серед поранених і хворих, у оглядах, чарах і наказах добровільним помічникам: прибрати, витерти, принести, викинути... Горопашний Хаос, ошелешений натовпом, постійно ховався. Ліна забула, коли мала день відпочинку. Вона засинала мертвим сном, нашвидкуруч перекусивши якимись холодними стравами, що їй приносили щоранку.

Падкатися по господарству допомагали вдячні родичі і друзі хворих: вдень її тихе обійстя аж роїлося (на диво, нічого не крали), всеньку дорогу до хвіртки всівали кінські кізяки, під тином вишикувалися вози і двоколки. Бозна, скількох людей вона поставила на ноги за ті місяці — Ліна не рахувала. Зрештою, заради цього вона й пішла у відьми.

Накопичені почуття прорвало, коли одного похмурого дня на порозі стала Мотря, що підтримувала під руку немічну жінку.

— Вибач, доню, — мовила хвора. — Вибач стару дурепу.

Ліна тримала її в обіймах, допоки не повірила, що то справді мама, а потім, змахуючи сльози, заходилася оглядати: вона мала ті самі симптоми, що звели в могилу батька — але Мотря приїхала вчасно. Ліна, напхавши клунок зіллями й тинктурами, пояснила, як піклуватися про здоров'я матері. Сестра на прощання не витримала, розридалася, кинулася на шию зі словами вибачення, і Ліна без вагань вибачила. Тяжка гостра брила, що поросла мохом на її серці з дитячих років, до чиєї болючої ваги вона давно призвичаїлася, розвалилася на уламки і лишила по собі відчуття легкості.

Вбивство Темуджина. Відступ Орди. Черги біженців висохли, вояки зникли: поволі повернулося розмірене життя і забуті дні, коли Ліна могла байдикувати до самого вечора, а компанію їй складав лише Хаос.

Мати одужала. Завітала на гостину разом із Мотрею, її чоловіком та небожами Ліни, яких вона ніколи не бачила — старша дівчинка і хлопчики-двійнята, що ледь зіп'ялися на ніжки. Дорослі святкували за столом, хлоп'ята гралися дерев'яними фігурками, що їх колись різьбила Ліна, а дівчинка гасала навколо і роздивлялася кожну дрібничку у хаті зі щирим захватом.

— Я теж стану відьмою, — заявила вона після оглядин.

— Якщо батьки дозволять, — усміхнулася Ліна.

— Подивимося, — відповіла Мотря, а її чоловік, кривий на око бондар, який уже добряче захмелів, знизав плечима.

Родичі кликали до себе на гостину, та Ліна поки не зважилася. Непояснюване передчуття тримало її тут, край Старих Садів, а відьма звикла довіряти нутру. Може, саме цієї ночі чекала?

У нічній тиші підковані копита гучно вистукували по дорозі. Один, два, три... П'ятеро. Чвалували крізь темінь — отже, щось термінове.

Ліна накинула на плечі чорну хустку з вишитими півоніями, рушила до хвіртки, Хаос побрів за нею. Коли вершники звернули на дорогу до хати, відьма запалила каганець, і ті перейшли з чвалу на клус: збройні чоловіки, змилені коні...

— Несіть пораненого до хати, — гукнула Ліна, прочиняючи хвіртку.

Несподівані візити збройних ватаг не страхали її.

Коні спинилися, очільник загону спішився. Зробив кілька кроків назустріч.

— Ліно? Це ти?

Востаннє вона чула цей голос... Коли він жалюгідно намагався пояснити, чому обрав іншу.

Чоловік скинув каптура, і Ліна побачила його обличчя. Схопилася вільною рукою за тин, бо земля пішла з-під ніг.

Живий. Він живий!

Мавка вкрала його перший цілунок, вовкулака вкрала його серце, — і тільки вона змирилася, що Ґадра вкрала його життя, коли він постає перед нею у плоті!

Відьма перевела подих. На Северинові виднілися сліди потойбічних кайданів, чоло поорали змошки, чорні пасма посріблило сивиною. Отже, попався, але якимось чином вижив.

— Соломія вдома?

Він дивився на неї повними горя очима.

— Соломія загинула.

Характерник сполотнів.

— Що? Коли?

— Тогоріч, — Ліна махнула каганцем. — Розповім, але спочатку несіть вашого пораненого.

— Пораненого? — Северин озирнувся. — У нас усі цілі.

— Я звикла, що таким чвалом привозять людей на межі життя і смерті.

Ліна дозволила собі розслабитися. Поглянула на його супутників, які поскидали шапки і каптури. Строката ватага, напевно, також характерники — кудлатий бородань із обличчям пропоя і парою шабелин за спиною, розгубленого вигляду дивак, чия безволоса голова понівечена глибокими шрамами... Це, мабуть, Савка! Северин розповідав про нього саме перед тим, як... Ліна встигла обірвати спогад вчасно.

Ще був одноокий велетень — кремезний, голомозий, довга борода зав'язана у косицю. Схожий на Циклопа, найрозшукуванішого злочинця Гетьманату. Ну й компанія!

Осторонь тримався блідий молодик із білим волоссям. Перед ним у сідлі куняла загорнута в коцик дівчинка, не старша двох років, яку Ліна одразу не помітила... Одного лише погляду на риси її обличчя було досить, аби збагнути, чия це донька.

Ліна відчула, як ревнощі дряпають під серцем, і розлютилася на саму себе.

— То яка у тебе справа? — спитала холодно.

Северин похитав головою.

— Вибач... Я думав, що Соломія... Досі тут живе.

Соломія! Ох, недарма ця мудра жінка розповіла учениці історію нещасливого кохання з Ігорем Чорнововком. Яблучко від яблуні! Шкода, що Ліні забракло кебети триматися від Чорнововка-молодшого подалі.

— Відколи її вбили, тут живу я.

Попередня хата так і не стала Ліні домівкою... Ті стіни забагато їй нагадували.

— Вбили? — перепитав Северин.

— Хорти, — пояснила Ліна. — Вона шукала помсти за свого коханого, Захара. Помстилася, але дозволила себе вбити.

Характерник стиснув кулаки.

— Я писала тобі про це, — додала Ліна, і знову розлютилася на себе. — Але ворона не знайшла.

Коли вночі дошкуляла самотність, вона згадувала ніч їхнього першого кохання, ніч срібної клямри, ніч Купали... От чому це мало спати на думку саме зараз?

— Я рік пробув у потойбічному полоні, — Северин відступив на крок. — Вибач, Ліно. Ми поміркуємо трохи, і поїдемо геть.

— Що за нісенітниця? — обурилася відьма. — Вважаєш, ніби я не можу вам допомогти? Чим я гірша за Соломію?

— Нічим не гірша, — відповів він. — Просто я...

Замовк на півслові. Як же це дратувало!

— Кажи вже!

— Я хотів залишити тут свою доньку.

Відьма мовчки зиркнула на дитину, заради якої Северин зрадив її, — обрав ту задрипану лярву! — дівчинка спала на руках альбіноса.

— Її маму вбили хорти, — додав Чорнововк пошепки.

«Ви з дружиною і так прокляті!» При згадці про свої слова Ліна відчула, як рум'янець сорому палахкотить на щоках.

— Є інше місце, де про неї потурбуються... їхати туди довго, і вбивці встигнуть зникнути, — кожне слово давалося Северину крізь зусилля. — Не можна дозволити їм утекти.

Вона притлумила бажання обійняти його.

— Залишай дівчинку, — мовила, наче йшлося по абищицю.

— Га? — У нього мало щелепа не випала. — Після того, як... Ти...

— Ревнива відьма, яка вип'є кров із твоєї донечки, — втомлено продовжила Ліна. — Я доглядала молодшу сестру, тож якийсь досвід маю.

Северин витріщався на неї кілька секунд, а потім подався вперед і міцно обійняв. Від цього дотику, запаху, давно забутих, але досі жаданих відчуттів солодка млість охопила її тіло, затріпотіла внизу живота, проте Ліна обірвала себе.

І рішуче відштовхнула характерника.

— Без цього, Северине, — процідила. — Що було — загуло.

— Авжеж. Вибач, — Чорнововк відступив. — Я дуже...

— Не тримай дитину в сідлі.

Ліна злилася на нього за ці обійми, на себе — за почуття, які вони розбурхали, і не бажала слухати недолугі подяки.

— Максиме!

Альбінос спішився. Обережно передав дівчинку, яка закліпала сонними оченятами, на руки Северину.

Ліна очікувала, що частина ненависті до суперниці перекинеться на її доньку... Але ні. Вона прислухалася до себе — і переконалася, що співчуває втраті цієї дівчинки.

Бачиш, Соломіє? Мені вдалося не зачерствіти серцем.

— Її звуть Оля, — Чорнововк озвався доньці ніжною усмішкою, якої вона досі не бачила. — Максим залишиться з вами на кілька тижнів.

Оля міцно обхопила тата рученятами. Альбінос поштиво кивнув, і Ліна змусила себе перевести погляд на нього.

— Навіщо?

— Про всяк випадок.

— Як вважаєш, Северине, що сталося з убивцями Соломії?

Характерник промовчав.

— Я здатна постояти за себе і захистити її.

— Знаю, — м'яко погодився Чорнововк. — Проте для Олі ти — незнайомка. А Максима вона знає і довіряє йому...

Альбінос не встрягав у розмову. Решта характерників зберігали мовчанку, бовваніли позаду темними сильветами, а їхні коні напувалися з видовбленої колоди, що її врили колись добровільні помічники — до відьми-бо приїздили на волах, конях, віслюках, і всі мусили тамувати спрагу. Ліна за звичкою наповнювала поїлку з колодязя-журавля, який викопали поруч.

— Оля свідчила той напад... І відтоді мовчить, — з болем у голосі пояснив Северин. — Не хочу залишати її без знайомого обличчя.

Малеча тихо посопувала. Відьма відчула, як до очей підступають сльози. Як же легко її розчулити!

— Максим пробуде рівно стільки, аби не вхопити місячне ярмо, — продовжував Чорнововк. — Допоможе тобі по господарству.

— Із задоволенням, — мовив нарешті альбінос.

Аби не видати себе тремтливим голосом, відьма шикнула на обуреного кота. Хаос обдарував її ображеним поглядом — мовляв, я ж на твоєму боці, довбня, — махнув хвостом і розчинився у темряві.

— Цей кіт завжди ненавидить гостей, — зауважив Северин. — Скільки йому років?

— Розсідлайте коней, — проігнорувала запитання Ліна. — Обійстя ти знаєш, тут майже нічого не змінилося. Я піду в хату і приготую наїдки.

Сіроманці швидко переглянулися.

— Дякуємо, але гонитва не чекатиме, — сказав Чорнововк. — Кожна хвилина на вагу золота. Ми поїдемо.

— Тоді гарного вам полювання.

Вона пішла геть, не маючи сил на прощання з характерником. Не маючи сил дивитися на його прощання з донькою.

— Ліно!

Гукнув у спину, але відьма не спинилася.

— Вибач! — повторив Северин. — І дякую тобі!

Він говорив щиро, і від того їй боліло ще більше.

— Я помагаю дівчинці, а не тобі, — відповіла Ліна і затраснула двері.

Що було — загуло... Якби ж так легко.

Тамуючи сльози, Ліна приготувала ліжко на пічці, накрила на стіл. Дістала пляшку вишнівки і приклалася до горла. Сльози відступили.

Надворі застукотіли копита — ватага рушила в гонитву. Кілька секунд по тому двері тихо зарипіли, і Максим обережно зайшов усередину. Ліна вказала на ліжко, і вони разом уклали дівчинку, яка притискала до себе ляльку-мотанку. Переконалися, що Оля спить, і навшпиньки відійшли.

— Якісь речі маєте?

— Усі в саквах.

Не варто зганяти на ньому лють, нагадала собі відьма.

— Сідай вечеряти.

— Дякую.

Максим смердів свіжим потом і вовчим духом. Їй подобалися ці запахи.

— Тобі треба помитися, — зауважила вголос.

— Можу хоч зараз, — озвався він винувато.

Червоні очі... Такі незвичні! Певно, його в дитинстві теж дражнили.

— До завтра потерпить. Коня розсідлав?

— Так, Северин завів...

— Добре, — перебила Ліна. — Пригощайся, ще встигнемо побазікати.

Він несміливо взявся за хліб. Відрізав окраєць, намастив малиновим варенням, ковтнув, відрізав іще.

— Люблю солодке, — всміхнувся сором'язливо.

— Заварю тобі напою з медом, — вирішила Ліна. — Смачного.

Це був третій характерник, із яким вона спілкувалася. Він різнився що від Северина, що від його вчителя Захара... і не тільки через альбінізм.

Поки вона заливала жменю сухотрав'я окропом, Максим зжував другий кусень і заговорив, роздивляючись довкола:

— Я справді можу допомагати. Вмію небагато, зате швидко вчуся. Зроблю все, що накажеш.

— Ніколи не кажи відьмі таких слів, — усміхнулася Ліна.

— Чому? — здивувався Максим.

Його безпосередня простодушність розважала її.

— Якщо в Сірому Ордені всі були такими простодушними, то я не дивуюся його падінню.

— Я не був у Сірому Ордені, — знітився альбінос. — Принаймні донедавна...

— Але ти перевертень, хіба ні?

— Перевертень. Це довга історія, — зітхнув Максим.

— Люблю довгі історії, — Ліна поставила перед ним горнятко і сіла навпроти. — Почни з того, як ви тут опинилися.

***

Карета похитувалася, заколисувала, зігрівала м'яким плюшем оббиття. Іншому було б задушно, але Симеон сягнув того поважного віку, коли вміють цінувати тепло. Тепло — і спокій. Він полегшено зітхнув, коли велелюдна галаслива Вінниця лишилася позаду. Крізь зачинене віконечко ледве пробивалися пасма світла, навколо панував присмерк, у шлунку перетравлювався поживний обід (нежирний, непряний, здобрений келишком витриманого кагору) — годі уявити ліпші умови для сну.

Однак Симеон більше не міг спати поза стінами маєтку.

Це почалося з полюванням на Сірий Орден. Знищення прислужників диявола було справою благородною і святенною, та коли він на власні очі засвідчив розправу з сімома осавулами на інавгурації Якова Ярового, то мало не розкаявся в заколоті проти характерників. Його трусило впродовж тижня; ніколи Симеон не бачив убивства зблизька, ніколи не уявляв, яке огидне воно на вигляд, а коли на його очах загинули... ні, не люди, прислужники нечистого, чиї душі давно горіли в пеклі. .. але їхня нагла, сповнена криків і крові смерть врізалася у патріаршу голову навік.

Відтоді жаске видовище поверталося ночами. Облудна мара пролітала крізь товщ мурів, минала вартових, долала захист ікон і мучила, мучила, мучила немилосердно, ввижалася вовчими постатями, що виступали з тіней, шукаючи помсти за смерть нечестивих братів і сестер, виблискувала очима з темних кутків, клацала іклами під ліжком. Симеон наказав подвоїти охорону, спав лишень при світлі — марно. Вовки переслідували навіть на свята.

Різанина в Буді і переможна хода хортів Святого Юрія не тішили. Симеон знав, що досить одного заповзятого вар'ята, аби пробитися крізь сторожу та обірвати його життя. Патріарх скасував усі візити, приймав особисто лише кількох обраних персон, яких щоразу ретельно обшукували. Всю їжу на його очах пробували довірені охоронці.

Коли повалила смарагдова пошесть, Симеон без довгих роздумів перебрався до маєтку під Вінницею і ревно молився, щоби туди не сягнув чобіт ворожого солдата... або найманого вбивці. Орда спинилася по Дніпру, та втіхи це не принесло — чимало хортів призвали до війська, велике полювання спинилося, і Симеон змарнував не один вечір у підрахунках характерників, які отримали шанс вижити. Він надсилав обурені листи Кривденку, та відповіді не отримав: Юхим перестав бачитися з ним після перемоги Ярового, при випадкових зустрічах усіляко ігнорував, а потім наказав розпустити рештки божих воїнів. На додачу до всього переліченого, Симеон остерігався з'яви шаленого католика, який почне вимагати золота і людей на завершення священного обов'язку!

Стільки гризот, Господи милостивий... Його старе серце не витримує. Він уже забув, як жити без пазурів страху на душі — спокійний сон зник, травлення погіршилося, вага прожитих років давила.

Якби його воля, то Симеон і носа не сунув би за браму маєтку, та гетьман Яровий особисто вимагав постійно з'являтися на люди і підтримувати їхній дух словом Святійшого Патріарха всієї Русі-України. А ще Синод! Збіговисько митрополитів останнім часом тільки й вичікувало його слабкості. Позбивалися на кубла, обрали ватажків і тихо гризлися за майбутню інтронізацію, наївно вважаючи, що старий того не петрає. Бовдури! Він ніколи не сягнув би свого місця, якби не знався на інтригах. Симеон усіляко демонстрував силу, і щонеділі особисто правив Іоанна Золотоустого — проскомидія, літургія оголошених, літургія вірних — жодної помилки чи заминки, рухи чіткі і впевнені, голос наповнений силою: Благословенне Царство Отця, і Сина, і Святого Духа, нині, і повсякчас, і на віки вічні...

Вбивство Темуджина. Знову сіроманці! Якщо вони змогли дістатися найвеличнішого імператора сучасності, то Симеон не становитиме складнощів. Врятуй і збережи сумирного раба твого, Господи!

Зі звільненням Лівобережжя надходили тривожні чутки: храми розграбовано, монастирі зруйновано, клір вирізано, а парафіяни цілими громадами відкинули хрест і обернулися до поганського божка. Після звільнення почнуть виправдовуватися, ніби то був ворожий примус, у каятті посиплять голови попелом, битимуть ревно поклони святій трійці... Кожного годилося по-християнському пробачити і прийняти до лона церкви — але як дізнатися, хто з них скаже щиро, а хто потай продовжить вірити у бога Орди? Хто на позір ходитиме на служби, проте не кине до скрині для пожертв ані шеляга?

Скрута величезна: збитки у володіннях православної церкви, що традиційно володарювала на Лівобережжі, за приблизними підрахунками сягали мільйонів дукачів. Звідки їх відшкодувати? Через війну парафіяни збіднішали, а на допомогу від гетьманської скарбниці розраховувати не варто. Сподівання лише на вірян, які заради відновлення церкви, осяйного символу вічної надії, ладні останню сорочку віддати — але, знову-таки, на яку щедрість можна розраховувати на визволених землях? Варто трохи забаритися — і примчать ксьондзи зі своїми храмами, почнуть орати чужу землю, переманювати паству до загребущих католицьких лап... Після такої помилки удар від амбітних спритників із Синоду не забариться.

Симеон провів долонями по ошатній бороді. Може, годі з нього? Обрати фаворита — такого, щоб ніхто не очікував, аби всі ті самопроголошені наступники репнули з люті — і нехай він морочиться! Зрештою, Симеон чесно заслужив на спокій. Понад тридцять років стояв на чолі церкви. При ньому зародилися охоронці паломників, божі воїни. З його патріаршого дозволу їх перекували на хортів Святого Юрія. За його особистим благословенням вони шикувалися, готуючись полювати на прислужників нечистого. І майже перемогли! Майже...

Кляті характерники. Тато завжди казав — не буде простому люду спокійного життя, допоки ця гидь вештається землею. Син усотував кожне слово батьківської мудрості: химородна погань усіх залякала і задурила, бо ворожити вміє і зброї не боїться; у золоті купається, та всюди змушує себе поїти-годувати за безцінь; опівночі обертається звіром і пожирає дітей, а коли поблизу нікого немає, то риє могили і гризе тіла мертвих; всюди має вуха і вбиває кожного, хто сміє проти них слово підняти. Куди єзуїтам до цих виродків! Коли батько зник, хлопчик не мав жодного сумніву щодо винних. Злі язики плескали — мовляв, утік від навіженої жінки і вічно голодних дітлахів до пишної молодиці в місто, але ті брехливі чутки за милю смерділи вовчим духом.

Скільки невинних душ сіроманці загубили за минулі століття? Симеон просто зробив те, що мали зробити його попередники.

А що отримав натомість? Непозбувні марення про всюдисущих убивць, які тільки й чекають нагоди встромити ніж у спину, отруїти їжу, пустити кулю проміж очі... Остання думка дзижчала щоразу під час служби божої, коли Симеон, обливаючись потом, виходив до пастви, нарізав просфори і виголошував єктенії, напружено вглядаючись в осяяні свічками обличчя вірян, які з благоговінням слідкували за кожним його рухом, відповідали співами, поклонами, хресними знаменнями — щонеділі нові, щонеділі ті самі, разом утворювали натовп, багатоликий і єдиний, загадковий і тривожний, що у своєму хиткому розмаїтті міг ховати стрільця, якому досить лише вихопити піштоля...

Та поки миналося без замахів.

Мертві осавули в калюжах крові повернуться вві сні. Він прокинеться збентеженим і мокрим від поту. Протре набряклі очі, почне молитися, допоки небеса не відгукнуться відновленим спочинком. А потім прийде новий день.

Карета спинилася. До маєтку лишалося з пів години дороги, і Симеон стривожився.

— Агов, чого стали? — гукнув візниця.

Дерево впало, чи що? Симеон зібрався відкрити віконце...

Розірвалося просто позаду карети — так близько, що Симеона штовхнуло під лаву чи то незримою силою вибуху, чи то якоюсь несвідомою спонукою. Вибух! Поживний обід з жовчною гіркотою піднявся до горла.

Сталося. Це нарешті сталося, думав панічно, сталося, сталося. По нього прийшли!

За вибухом стався другий, тепер уже перед каретою. По стінах застукотіло, ніби від граду. Візниця заверещав дурним голосом, коні несамовито заіржали. Хтось упав.

Охорона! Вбивають його охорону! Симеон охопив голову руками, коли гахнув постріл. Другий постріл. Іще один!

Тепер волали звідусіль — кричали, стогнали, ревіли від болю, ніби карета провалилася до пекла. Господи Боже, скільки їх там? Ціла армія проти невеликого почту!

Стрільба не спинялася. Лементували поранені охоронці, хропіли схарапуджені коні. Зовнішні стіни карети були посилені сталевими пластинами, що берегли від куль і шроту, але переляканий Симеон скрутився калачиком на підлозі, очманіло пощипуючи себе за руку. У снах відбувалося таке: він їхав додому, всі його люди зникали, а покинутого напризволяще Симеона білували й розчленовували, не даючи померти, у повільних довгих тортурах.

Постріли стихли. Довкруж карети хтось протяжно вив, хтось лаявся, хтось безперестанку вищав: «Зрада!». Клямка, згадав раптом Симеон, треба зачинитися зсередини на клямку, він зовсім забув про неї! Сягнув рукою засуву, проте двері карети розчахнулися, і яскраве світло білого дня вдарило по старечих очах.

Не встиг зронити ані слова, коли його почастували могутнім ляпасом, притисли до смердючого хутра, скрутили руки-ноги болючими вузлами... Під хутром прокинулися м'язи. Симеон відчув, як його стрімко понесло вперед, просто в лісову хащу, де гостре віття безперестанку лупило і дерло йому шкіру.

Звіриний рик. Удари чотирьох лап. Він на спині величезного вовка!

Характерники! Викрали посеред білого дня, просто на дорозі, вбили його людей... Симеон посовався. Кінцівки зв'язали так туго, аж почали терпнути від нестачі крові. Та все це ніщо перед майбутнім білуванням... Неперетравлений обід остаточно покинув скручене тіло патріарха, а слідом його залишила свідомість.

Максим стискав руків'я важкого револьвера. Кінцівки захололи, шкіру поколювало, кров кипіла. Бій був короткий, але такий... страшний! Блискавичний! Захопливий! Бурхливий! Слова неслися потоком — він не встигав обирати потрібні. Кривава віхола! Стрімка розправа! Розгромна перемога! І він був із усіма. На рівних! Розпечене дуло револьвера, що видав Северин, пахло порохом.

Брат Біляк. Він заслужив на це прізвисько довжелезними днинами і безсонними ночами марудного очікування, спаленою на сонці шкірою («Рудий співчуває тобі як ніхто інший, братику», — сказав Малюк) і вистеженим священником, який ховався у маєтку, напханому охороною. Заслужив нападом, застреленими незнайомцями та викраденим стариганем.

Чорнововк казав, що в житті атаки часто розходяться з першозадумом, однак ця засідка відбулася безпомильно: вони чекали у підліску, дорога гадючилася кривим поворотом, на якому треба сповільнитися, — найкраще місце для нападу. Малюк дочекався, аби поворот розділив процесію навпіл, після чого вовком кинувся на вершника, якого Максим уже знав — очільник загону, дебелий голомозий хлоп, що завжди їхав першим, і не встиг він ухопитися за зброю, як хижак стрибнув на шию його коня. Позаду, з іншого боку дороги, Гнат метнув гранату, і та вдарила по загону, який їхав за каретою; граната від Северина вразила візницю і передовий загін. Максим негайно почав стрільбу, луною вторили постріли другого револьвера, який лишився у Гната. Від переживання він кілька разів схибив, але зміг поцілити трьох вершників — вони хапалися за рани руками, ковзали і падали. Жоден охоронець не думав про спротив. Тим часом Северин з Яремою поралися біля карети. Наляканий старигань у дивній, багато оздобленій сукні — для неї було якесь правильне слово, невідоме Максимові, — так само не чинив опору. Северин прикрутив його до широкої спини Малюка, а той гайнув так спритно, ніби не мав на собі кількох зайвих пудів.

Характерницька трійця зі зброєю напоготові обережно відступала до дерев, та обережність була надмірною: поранені, покинуті вцілілими товаришами напризволяще, охоронці стогнали, плазували, молилися, відхаркували лайку і кров. Грізний бундючний почет зник, порожня карета завмерла посеред дороги пограбованою скринькою.

— Гівно, а не охорона, — виніс вердикт Гнат. — Наче дітей малих побили.

— Нестріляні, — погодився Чорнововк. — Такої швидкої втечі я не очікував. Ти як, Біляче?

— Ані подряпини.

— Тоді гайда до табору.

Сосни годайлися і тихо поскрипували. Над їхніми кронами на запах крові летіли перші круки. Максимове обличчя пашіло: щойно він убив кількох людей, але не відчував докорів сумління, навіть навпаки — пишався собою. Шкодував тільки коней.

— Може, вони по підмогу помчали? — припустив Гнат.

— Шукатимуть вітра в полі.

У таборі позбавлений пут старигань розтягнувся на землі: на нозі бракувало пантофлі, лице роздряпапе, в бороді застрягли гілочки. Великий дорогоцінний хрест, що прикрашав його груди, загубився дорогою. Савка сидів над полоненим навпочіпки і з величезною цікавістю почергово тицяв у бороду вказівними пальцями.

Ярема, вже одягнутий, зустрів прибулих гидливою гримасою.

— Всю спину мені заблював, паскуда, — повідомив, указавши на подерте вовче хутро.

— Така твоя стежка, — проголосив Еней, який перебував у гарному настрої.

Шляхтич поглянув за їхні голови, ніби з-поміж дерев могли вигулькнути охоронці.

— Невже не переслідували?

— Навіть не пробували. Гризли землю, — Бойко підняв револьвер до очей і з благоговінням роздивився барабан. — І все завдяки цій лялі.

— Ляля, — усміхнувся Савка і помахав своєю мотанкою.

— Якось занадто легко, вам не здається? — Ярема припав долі, приклав вухо до землі. — Гонитви не чутно.

— Нема ніякої гонитви, Малюче! Хто не ліг, той утік. Сцикуни подумали, що потрапили під перехресний обстріл десятка рушниць, — відмахнувся Гнат. — Охорона з опудал була б надійнішою — вони принаймні не тікають.

— Спасибі Таємній варті за чудову зброю, — Северин кивнув на старого. — Допоможіть-но прикрутити, поки він без тями.

Максим сів поруч із Савкою, який привітався дружньою усмішкою, і вдвох вони споглядали, як брати в'яжуть полоненого навсидячки до найближчої сосни. Брат Малюк, брат Еней, брат Щезник...

Вдовиченко звик кликати їх браттями, та одна вперта думка не давала спокою: чи варто їм допомагати? Батько піднявся на боротьбу проти Сірого Ордену, за що розплатився життям. Чорнововк-старший убив старшого брата і матір. Чорнововк-молодший офірував його лісовику...

— Мама померла, — Савка сунув під носа мотанку і покрутив нею.

Роман Вдовиченко. Ярослава Вдовиченко. Святослав Вдовиченко. Він досі пам'ятав їхні імена, але забув обличчя. Що вони сказали б, якби дізналися про так званого брата Біляка?

— Померла, — погодився Максим із сумом. — Всі мертві... А я досі живий, та не маю іншого місця.

Ким були ті люди, яких він застрелив? Чому він мав застрелити їх? Усе, що він робив після повернення до людського світу, — сліпо йшов стежкою Чорнововка.

Хвиля переможного шалу розтала без сліду. Максим поклав револьвера на землю і спохмурнів.

Від пролитої на голову води Симеон забурмотів, закректів, заглипав каламутними очима. Сива борода злиплася засохлим блювотинням, на лобі та щоках набрякли червоним кілька свіжих пошкрябин.

— Схожий на мене з перепою, — зазначив Гнат.

Священник смикнувся, наче від опіку, аж тут угледів, що його прив'язано до дерева. Подивився на Гната, Северина і Ярему, що височіли перед ним, і заволав:

— Служки Сатани! Вас жде Геєна вогненна...

— Ми давно у ній живемо, святійший, — Яровий поправив очну перев'язь. — Обійдемось без проповідей, службу ви сьогодні відправили.

Той розгубився лише на мить.

— Вам це так не минеться, святотатці! Вбили охорону, викрали мене...

— Ні-ні, блаженнійший, ви трохи заплуталися, — перебив Северин. — Усе почалося з того, що ви натравили на нас хортів.

— Їм забракло ревності, аби відправити ваші душі до пекла!

— Ця парсуна так і благає про кілька лящів, — сказав Гнат.

Священник роззявив рота широко, ніби хотів ковтнути яблуко, і загорлав високим, добре поставленим голосом. Так тривало до ляпасу Яреми. Максимові здалося, що старому від удару ледь в'язи не звихнуло.

— Службу ви сьогодні відправили, — беззлісно нагадав шляхтич.

— У цій глушині ніхто не почує, — Северин указав на ліс. — Охоронці, яким не пощастило, вже ручкаються зі Святим Петром, а ті, що встигли вчасно чкурнути, наближаються до Вінниці. Наступного разу обирайте супровід серед справжніх вояків.

— Я не боюся!

Старий гордо підвів голову, проте борлак на його шиї нервово смикнувся.

— А варто, — Чорнововк сів на землю поруч, потер куксу великого пальця. — Отже, Ваша Божественна Всесвятосте...

— Цей титул належить архієпископу Нового Риму, вселенському патріарху, — перебив Симеон.

— Стуліть пельку, — наказав Ярема.

Вигляд його важкої розкритої долоні переконував дієво.

— Одного дня разом із вельмишановним паном Кривденком ви надумали позбутися Сірого Ордену, — продовжив Северин. — Подробиці оминемо, всім присутнім вони відомі, рівнояк і наслідки цього задуму. До слова про наслідки: вельмишановний пан Кривденко тепер годує червів. Не чули про таку прикрість, Ваша Преподобносте?

Вони оповідали про острівну пригоду так натхненно, аж Максим пожалкував, що пропустив її. А тепер із гіркотою несподіваного осяяння збагнув: то була їхня війна, їхня помста. Вдовиченко міг скільки завгодно назватися братом, усіляко вдавати з себе одного з них, але однаково лишався чужим.

— Кривденко...

Симеон зблід.

— Нехай Всевишній упокоїть його душу, — Северин перехрестився. — Як думаєте, Ваша Святосте, чиїх негідних рук то справа?

— Ви вбили Юхима?

— Закололи, як свиню! — Гнат підкинув ножа. — І вирізали на грудях наше послання!

Симеон гучно вивільнив гази.

— Не обсирайтеся, Ваша Святосте, — зареготав Бойко. — Сидіти в лайні приємно лише попервах, коли воно тепле, але вже за хвилину пожалкуєте.

— Брехня, — зашепотів старий, хитаючи головою. — Ні, ні, ні! Чергова облуда, вовчі побрехеньки. Я не вірю жодному вашому слову! Якби Кривденка вбили, всі про це...

Самотність, збагнув Максим. Усьому причина самотність. Він так хотів долучитися до нової зграї, що був готовий зрадити пам'ять власної родини.

— Всі про це дізналися б? — підхопив Яровий. — Про вбивство очільника Таємної Варти? У розпал війни? Після першої успішної контратаки? Ні, Ваша Превелебносте, такі речі не пишуть у газетах, ба більше — такі чутки караються за розповсюдження зрадницької брехні, що підривають бойовий дух. Це новина для дуже вузького кола, до якого ви маєте бути вхожі...

Симеон затрусився, метнувся поглядом від Яреми до Северина, від Северина до Гната — ніби шукав порятунку.

— Зрештою, Темуджина ми теж вколошкали, — Чорнововк похлопав по своєму ножу. — Що нам той Кривденко?

— Ми і вас убили б так само, але брат просив цього не чинити, — провадив Ярема. — Тож перейдімо до справи. Наші умови прості: життя в обмін на зняту анафему з Сірого Ордену та привселюдне вибачення за брудний наклеп. По всій країні співають молитви за невинно вбитими вовчими лицарями. Умови, як бачите, надзвичайно прості, тому ви на них пристанете і виконаєте бездоганно, інакше ми зустрінемось знову. Все зрозуміло, монсеньйоре?

Максим не сумнівався: він погодиться. Той, хто так сильно смердить страхом, ладен на будь-що заради порятунку свого життя.

— Ні, — сказав Симеон.

Наче плюнув усім в обличчя. Вдовиченко відчув захват від такого вчинку і, слідом, жагучу зневагу до самого себе.

— Що вам неясно? — перепитав шляхтич. — Повторити все спочатку?

— Я не пристаю на ваші умови! — крикнув Симеон істерично. — Анафема триватиме, і це моє останнє слово, бісові виродки! Катуйте, вбивайте, як римляни катували і вбивали перших послідовників Христа, я стану мучеником, але не відступлюся, я...

Гнат плазом ножа ляпнув йому по губах.

— Ти здохнеш, як шолудивий пес, і ніхто не знатиме, де твоя могила.

Симеон заплющив очі. Помовчав. Відповів:

— Мої люди, що порятувалися, розкажуть, що Святійшого Патріарха, пастира душ всієї Русі-України, вбили мстиві перевертні. Вас проклинатимуть до скону від гір до степів!

Характерники перезирнулися. Старий виявився міцним горішком... Утім, такий перебіг подій вони теж передбачили.

Северин звівся і дістав щось із-за пазухи.

— Тримайте йому голову.

Яремові ручища схопилися за патріарший лоб і підборіддя; Гнат стиснув носа. Симеон побагровів, затремтів, ковтнув ротом повітря, аж тут могутні пальці Ярового ухопилися за щелепи, розсунули, і Чорнововк згодував патріархові зелений камінчик. Той надув щоки, аби виплюнути, але Бойко запечатав йому рота долонею і гаркнув Симеону просто на вухо:

— Ковтай, курво!

Від несподіванки старий послухався і швидко-швидко закліпав — від задухи у нього побігли сльози.

— Ніколи не думав, що скажу таке святійшому патріарху, — розплився в усмішці Еней.

— І що тепер? — Ярема відпустив старечу голову.

— Спостерігаємо, — Чорнововк відступив. — Не уявляю, як воно має бути.

Симеон гидливо плюнув, прокашлявся і зарепетував із новими силами:

— Іроди! Що ви мені згодували? Труїти надумали? Ви...

На півслові його голова завалилася набік. Тіло обм'якло, очі завмерли і втупилися перед собою незрячим поглядом.

— Гаплик дідові, — підсумував Бойко розчаровано. — Закопувати будемо?

— Не кажи «гоп», — відповів Северин.

— Очі, — скрикнув Максим, забувши про свої гризоти. — Погляньте на його очі!

Погляд патріарха сяяв променистими смарагдами.

Різким рухом, наче в маріонетки, голова смикнулася і вперіщилася потилицею об стовбур. Від потужного струсу з дерева полетіли шматочки кори. Симеонова нижня щелепа відвисла, і з неї разом із потоком слини вивергнулося гарчання, моторошне й невпинне; лилося, тоншало, набирало висоту — і звідкіля стільки повітря в тих старечих легенях? — аж перетворилося на нестерпний виск, від якого всі похапалися за вуха. Тільки Савка весело сміявся і плескав у долоні. Коні перелякано витріщалися, рили копитами землю, задкуючи подалі від чудернацького потворища.

Вереск урвався. Те, що було патріархом, засмикалося з неймовірною силою: раз, другий, третій — і тлуста мотузка, що тримала тіло в кілька обертів, репнула, перепилявши стовбур на третину.

— Ми нею Варгана в'язали, — мовив Ярема вражено.

Гнат цілився у Симеона з револьвера.

— Не займай, — наказав Северин.

Той неохоче опустив зброю.

— А якщо воно займатиме нас?

Старий упав обличчям долі, навіть не виставивши перед собою руки — ніби його підкосило. Покачався по землі, забутів, підхопився навкарачки і, наче огрядний павук, кинувся вперед. Незграбно перечепився за деревце, покотився під ошелешеними поглядами сіроманців, заплутався у власному одязі, завмер. Щипнув трави, що росла перед носом, пожував ретельно, виплюнув. Савка, мавпуючи, зірвав пучок і запхав собі до рота — ця забавка йому сподобалася.

Раптом Симеон прошипів:

— Важко... бути... людиною.

Яровий із мовчазним запитанням на обличчі повернувся до Северина.

— Потім поясню, — відмахнувся Чорнововк і сторожко наблизився до дикого Симеона. — Тобі допомогти?

— Сам, — відмовив той.

Хвацьким рухом він зіп'явся на ноги, охнув, схопився за поперек, заточився, мало не впав і пішов кружляти галявиною, наче п'яненький матрос. Усі зачаровано спостерігали за його чудернацькими рухами, аж поки старий не витримав, гепнувся на коліна і сплюнув.

— Важко, — патріарх витер губи, всіяні зеленими рештками стебел.

Вдруге він стояв на ногах упевненіше. Смарагдове сяйво зникло з його очей, і повернувся той самий священник, хіба що замурзаний землею.

— Але... прекрасно...

Спробував усміхнутися, але натомість страшно вишкірився.

— Я згадуватиму цей день до кінця життя, — промовив Гнат, не випускаючи револьвера з руки.

Максим упізнавав ці рухи: старий обережно випростав руки, покрутив перед собою, зігнув і розігнув пальці — знайомився з людським тілом. Смикнув себе за бороду, торкнувся вух, провів язиком по зубах. Водночас гримаси корчив такі кумедні, що від сміху не втримався ніхто.

— Що ти зробив, Щезнику? — допитувався Малюк. — Це якісь чари?

— Відсьогодні знайомий вам патріарх Симеон спочиває у власному тілі, — урочисто проголосив Северин. — Привітайте нового патріарха Симеона, щирого друга Сірого Ордену!

Старигань глибоко вклонився і мало знову не впав.

— Дайте мені трохи часу, друзі, — сказав без затримок. — Це тіло різниться від попередніх... Сильно різниться. Хворе, драглисте... Такий засмічений розум! Маю розібратися зі спогадами, думками і знаннями попереднього власника...

На мить його очі знову спалахнули смарагдовим. Він приклав вказівні пальці до скронь, завмер на хвилину, прошепотів щось невідомою Вдовиченкові мовою і ляснув у долоні.

— Засади православного християнства слабко узгоджуються з життєвим шляхом цього чоловіка, — заявив Симеон.

— Ти нас не здивував, — відповів Чорнововк.

— Пан Симеон — він же Мусій Кривенький — доволі неприємна персона, до того стара й хвора, але я не нарікаю, — патріарх обережно торкнувся пошкрябини на лобі. — Мати людське тіло, до того ж настільки впливове людське тіло... Дякую за щедрий дарунок, Северине! Я міг лише мріяти про такий.

Він обережно і виважено перехрестився.

— Не знаю, хто ви, але тримайте пучки пальців разом, — порадив Ярема. — Інакше звинуватять у католицькій жестикуляції.

— Красно дякую... Стільки дрібниць! Мушу зачинится на кілька днів і навчитися відтворювати всі жести безпомилково. Процедури... Синод...

Старий знову закляк, ніби переглядаючи записи у власній пам'яті, а потім кивнув.

— Тепер усе зрозуміло, — Симеон поважним рухом поправив бороду. — Друзі, брехати не стану: становище складне. Анафему вийде зняти не менше ніж за рік. Швидше ніяк неможливо, церковні справи такого масштабу хутко не робляться, поспіх може викликати підозри...

— Але ж ти найголовніший піп у гетьманаті, — насупився Гнат.

— Становище Симеона, себто моє, наразі хитке, тож мушу грамотно балансувати... Інакше мене приберуть, а ніхто з нас у цьому не зацікавлений, — пояснив старий. — Я скучив за цими іграми! У чомусь моє плем'я схоже з вашим родом.

Він всміхнувся — цього разу людською щасливою усмішкою.

— Щодо Отто і його недобитків — я негайно розішлю розпорядження, аби жоден дячок не смів їм допомагати. Обґрунтування придумаю, адже я найголовніший піп у гетьманаті, — Симеон підморгнув Бойкові. — Ще одна важлива новина: третій заколотник, якого ви шукаєте, Рахман, переховується у Вовчому місті.

Буда! Северин казав, що місто знелюдніло після битви Ордену проти хортів.

— З ним будьте обережні. Симеон небезпідставно вважає його чорнокнижником.

— Хто ти? — спитав вражено Гнат. — Звідки тобі все відомо?

— Святійший Патріарх Київський і всієї Русі-України до ваших послуг, панове, — усміхнувся старий приязно. — Коли вам чи вашим друзям знадобиться прихисток, харч, гроші чи послуги — ви знаєте, де мене знайти. Аби браму відчинили, передайте вартовим гасло «нове життя» — сьогодні ввечері я подбаю, аби воно перетворилося на пропуск до мого маєтку.

Він (вона? воно?) швидко входив у нову роль, і робив це напрочуд талановито.

— Дякую, — сказав Северин.

— Ні-ні, друже, це я дякую! Дякую безмежно, — Симеон ухопився за руку Чорнововка і жваво потрусив. — Ти визволив мене, подарував нове життя! Я не змарную його. Скажи, чим іще я можу допомогти?

Характерники почухали макітри, порадилися і вирішили, що більше нічим. Новий Симеон стягнув із себе всі коштовності, кинув пригорщею просто на землю, і Савка заходився ними гратися.

— Нещасний хлоп, — священник глянув на понівечену голову Павича. — Стільки років шукати вихід із того лабіринту...

Водномить із його постави зникла жвавість, очі згасли, а голос зарипів.

— Ось так схоже на попереднього?

— До огиди, — кивнув Ярема. — Різниці не помітять.

— Тебе доправити до карети? — спитав Северин.

— Мушу врятуватися сам, із усіма супутніми злиднями, інакше викличу підозри, — розважливо відмовив Симеон. — А підозри і без того зринуть, оскільки відтворити повну тотожність старому патріархові я не зможу... Спишу на потрясіння після жахливого нападу.

— Вигадай тільки, як порятувався від кривавих вовкулак, — порадив Яровий.

— Бог заступився! — Симеон перехрестився. — Дорогою щось вигадаю.

— Я так і не дізнався твого справжнього імені, — сказав Чорнововк.

— Того імені давно не існує, — знизав плечима старий. — Тепер я — Симеон. Йдіть з моїм благословенням, сіроманці. В добру путь.

І він зник між дерев у вказаному напрямку — подертий, брудний, побитий — невідома істота в людському тілі. Савка подався було слідом, але Гнат його перепинив. Характерники чекали, допоки звуки незграбних кроків не стихли поміж тихого скреготу сосен.

— Що це в біса було? — спитав Еней.

— Симеон, — заплескав у долоні Савка. — Симеон!

— Дорогою розповім.

— Дорогою до Буди?

Северин кивнув.

— Але спочатку заберемо Катрю з Олею.

***

У снах він мчав поміж велетів, закутих в обладунки сивої від лишаїв кори. Високе переплетене гілля затуляє небо до самого листопада, тому навіть сонячної літньої днини тут клубочиться холодний морок, а вологу землю огортають шари прілого листя і килим моху — такий пухкий, що біг кількох десятків лап перетворюється на ледь чутний шерех.

У снах він мчав неосяжними угіддями, де не ступала нога людини, трапезував тушами кабанів, вимазуючи біле хутро кривавими патьоками, а потім, за дивним покликом, мчав до межі, і, завмерши серед гущавини, споглядав за вкритою гонтою майстернею, де тесля вправлявся з деревиною, перетворював її на чудернацькі витвори; споглядав годинами, аж звіддаля не котилося закличне виття.

У снах життя було простим. Він знав своє місце серед зграї.

Спогади колишнього життя вмирали з покинутим сновиддям, натомість приходила болюча невизначеність — і вперті запитання знову гризли серце. Хто він? Куди прямує? У світі людей, зрадливому й оманному, різноманітному і багатослівному, Максим шукав власної стежки серед безлічі манівців.

Слова! Скількома різними словами він міг тепер послуговуватися! Збирав їх, як скнара копичить монети, запам'ятовував кожну новинку і вивчав відтінки її сенсів. Жодне гарчання не дорівняє складнощам людської мови!

— Хочу взятися за іноземні мови, — зізнався Максим. — Це складно?

Северин кілька секунд дивився під копита коня, а потім стрепенувся.

— Вчи мови, як рідні, казав мені вчитель... Він теж носив бриля, — відповів, явно перебуваючи думками деінде.

— Так, а ще він підстрелив мене, — вказівним пальцем Вдовиченко підбив крисла солом'яного капелюха, до якого звик. — 3 якої мови радиш почати? Я думав про польську або кримську.

Він міг стати мандрівним тлумачем: безперестанку мандрувати країнами, жити перекладами, знайомитися з новими людьми і словами, відкривати далекі землі, будувати місточки порозуміння між різними народами... Хіба не прекрасна мрія?

— Слухай, а який сьогодні день? — озвався Северин.

Питав уже втретє, але Максим терпляче нагадав.

— Розкажи-но, як велося Олі з Катрею.

Вперше він розповів Северинові про родину відразу після зустрічі неподалік Симеонового маєтку, вдруге повторив під час підготовки до нападу, — і ось маєш, знову.

Чорнововк плутався в часі, забував події і, здавалося, губив слова. Одержимий вбивством Темуджина характерник, який кілька місяців тому вивів його з лісу і навчав життю з нестерпною зверхністю, зник. Новий Северин — розгублений, замислений мовчун — геть не подобався Максимові.

Інколи він без жодного попередження пускав коня чвалом, і ватазі доводилося гнати слідом, допоки Ярема не хапав віжки Северинового коня і стишував його біг.

— Братику, — промовляв шляхтич ласкаво. — Навіть якщо твої дівчата встигнуть залишити хутір, ми наздоженемо їх дорогою до Чорткова.

— Твоя правда, — Северин корився без супротиву. — Щось серце у мене не на місці... Але твоя правда.

І за кілька годин усе повторювалося знову. Вдовиченко ненавидів чвал: щоразу стискав віжки, до болю охоплював стегнами сідало, мало не зубами хапався за кінську гриву — здавалося, що на черговому стрибку полетить у баюру. А вітер плутав волосся і постійно збивав бриля з голови.

Останні газети, що їх Максим ретельно читав, славили перемогу полковника Нічоги — січовики відкинули ординців від Запоріжжя, чим завдали другої нищівної поразки ненависним завойовникам.

— Борислав часу не гає. А я все пропустив, — зітхнув Ярема розчаровано. — Принаймні за Київ побився.

— Не набридло тобі воювати, ясновельможний? — спитав Гнат.

— А я більше нічого не вмію, — відповів шляхтич.

Пожартував чи ні? Гумор для Максима був погано вивченими теренами. Деякі навички вимагають тривалого життя серед людей.

— Хочу книгу з білою обкладинкою, — заявив Савка несподівано.

— Є тільки газета, — протягнув Вдовиченко, але Павич задер підборіддя і схрестив руки на грудях у показовій відмові.

Репортери вважали Запорізьку перемогу поворотним моментом війни і пророкували, що сили гетьманату посунуть на схід, звільняючи рідні землі, а смарагдові війська, занепалі духом після вбивства більше не безсмертного Темуджина, відступатимуть, поки їхні очільники не знайдуть згоди щодо нового лідера кампанії.

Піднесення відчувалося всюди. Війна відвернула свого огидного писка і перекотилася за Дніпро; люди, звільнені від кайданів страху перед завтрашнім днем, лаштували побут, який нещодавно готувалися покинути. Скрута нікуди не поділася, та без непевної перестороги перед майбуттям викликала радше зубоскальство. Побільшало сміху і пісень, святкувань і вечорниць. Навіть сердюки осмілішали — почали полювання на гурти знахабнілих мародерів, з'являючись на тих дорогах, де навіть до війни не бували.

Один із таких патрулів у синіх одностроях спинив характерницьку ватагу.

— Ким будете, панове? — запитав старшина, поки інші за його спиною тримали руки на зброї. — Шаблі-піштолі бачу, а відзнак жодного війська не видко!

Максим поглянув на Чорнововка: той зазвичай залагоджував такі розмови, але Северин тільки витріщався перед собою.

— Поглянь-но уважніше, — Ярема тицьнув пальцем собі в живота, де блищали три характерницькі клямри.

Старшина примружився, здійняв брови здивовано і пирхнув у вуса.

— Ти ба! Хлопці, погляньте-но на його пузо. Клямри вовчих лицарів! Оце так диво, — глузував старшина під гиготіння. — Уперше бачу злидарів, які намагаються видати себе за характерників. Ох і вигадники! Раніше за такі побрехеньки сіроманці руки відрізали.

Гнат під'їхав до командира і простягнув йому долоню.

— Ріж, Хома невірний.

Сердюк уважно глянув на нього — чи, бува, не жартує — перевів погляд на його шаблі, і дістав кинджала. Бойко терпляче чекав. Сердюк зиркнув на товаришів, мовляв, будьте насторожі, а потім із силою полоснув лезом.

— Видко тепер? — Гнат підняв долоню так, аби її розгледіли всі.

Хто присвиснув, хто перехрестився, і всі прибрали руки від зброї.

— Перепрошую за сумніви, панове лицарі! Служба така. Моя пошана Сірому Ордену, — сердюк відсалютував, після чого глянув на Ярему: — Ви, мабуть, той самий Циклоп?

— Мабуть, — відповів Яровий. — Бозна.

Старшина затримався поглядом на Савкових шрамах і на білому волоссі Максима.

— Мало вас лишилося, хлопці. Добре, що вижили! Ті гонорові хорти ніколи мені не подобалися... Легкої дороги, панове.

Доблесні охоронці суспільного ладу гайнули далі.

Певно, ніхто з них і припустити не міг, що невелика ватага цього тижня згубила понад десяток життів і викрала очільника православної церкви, подумав Вдовиченко.

— Поїхали без хабаря! Як таке можливо? — спитав Еней, поглянувши вслід сердюкам.

— Нині стало престижно шанувати Сірий Орден, самовідданих захисників держави, — буркнув Северин.

— Ти йому довіряєш, братику?

— Сердюкові?

— Тій потойбічній істоті, що оволоділа Симеоном. Я свідчив чимало страшних видовищ, але навіть мені жижки задрижали, коли воно очима блиснуло.

— Якби на наші умови погодився справжній Симеон, я мав би значно менше довіри до його обіцянок, — розсудив Северин.

Коли новий старий патріарх зник, а сіроманці зібралися в путь, Чорнововк розповів історію чарівного смарагда, що забрав у Темуджина.

— Міг би залишити його при собі, і бути безсмертним, — присвиснув Гнат.

— Ні. Ти забув про чари проклятого сувою.

— Справжній філософський камінь, — Ярема почухав бороду. — Його вартість неоціненна! Деякі імператори віддали б за нього заморські держави, братику.

— Не задумувався про ціну, — похитав головою Северин. — Коли я почув, що він може оволодівати іншими створіннями... Думка про Симеона зродилася миттю. Тепер усі у виграші: ми маємо впливого друга на чолі ворожої фракції, він має омріяне людське тіло.

— А Симеон? — наважився спитати Максим. — Той, що був...

У загальних бесідах він зберігав мовчанку, хоча решта ватаги ставилася до нього приязно — навіть брат Еней.

— Справжній Симеон, мабуть, безгучно волає від розпачу, полонений у власному тілі, — відповів Чорнововк. — Усе бачить, усе чує, але вплинути ні на що не здатен. Либонь, заздрить тепер Кривденку, який просто врізав дуба.

— Коли він завиграшки розірвав ту мотузку, мені згадався Варган, — зізнався Ярема.

— Ецерон, — негайно озвався Савка і закрутив головою довкруж, виглядаючи Пилипа: — Ецерон?

— Шкода, що він не побачить завершення нашої помсти, — Гнат дістав із кишені успадкованого варгана і заграв із заплющеними очима.

Від звуків дивної музики Максим сумував за Пилипом. Спокійний, мудрий, розважливий... Саме завдяки Пилиповій вдачі йому закортіло приєднатися до вовчих лицарів, і саме Пилип, ніби прочитавши ці думки, запросив до рядів Ордену. Дізнавшись від Катрі про його самопожертву, Вдовиченко не здивувався — саме так вчинив би брат Варган, якого він знав. Натомість відчув у серці порожнечу, ніби втратив близького друга, з яким міг поділитися чимось сокровенним, чого ніколи не відкрив би комусь іншому.

Пилип зрозумів би його гризоти... І дав би слушну пораду.

За кілька миль до хутора Северин, який усе більше нервував, знову пустив коня чвалом.

Хутір зустрів тишею. Максим негайно відчув: щось змінилося. Землю розтоптали десятки чобіт, у глибоких слідах досі зберігався слабкий запах — схожий він почув у приморських краях, коли стояв у нічному підліску з піштолем у руці — та запах майже не чувся через задушливий мертвотний сморід, який розтікався від роздутої кінської туші, що гнила просто неба. Круки видзьобали очі, кров перетворила землю під трупом на багно, шкіру вкривала жива ковдра із жирних лискучих мух — проглядали лише білі бабки. На передньому копиті темною дужкою застигла кров.

Северин зістрибнув на ходу.

— Шаркань!

Потривожені мухи задзижчали, піднялися роєм, але за мить знову повсідалися на місця.

Чомусь мертвий кінь, що згнив під відкритим небом коло хати, вразив Максима більше за криваву лазню навколо карети патріарха. Там смерть лише розквітала; тут вона панувала.

Савка затулив голову однією рукою, засмикав облізле павичеве перо другою. Гнат з Яремою спішилися, а Максим залишився у сідлі поруч Савки, якого били дрижаки.

Двері хатини стояли прочиненими. На побілених стінах навколо вікон зяяли дірки від куль — ніби хтось розкидав чорне зерня.

— Катре! Де ти?

Северин кинувся всередину, Гнат рушив слідом. Ярема пішов довкола хати, уважно вивчаючи землю.

— Олю! Олю!

Ніколи в голосі Чорнововка не звучало такого болісного розпачу.

... Самотня хатка посеред завірюхи. У пічці палахкотить вогонь, вони з братом вечеряють, Святослав жартує, коли раптом повертається до дверей, змінюється на обличчі, каже йому роздягатися. Максим не розуміє, брат кричить, Максим налякано виконує наказ, до хати влітає озброєний чоловік, гримить постріл, і розпачливий крик — вікно!..

З хати вийшов похмурий Гнат.

— У льосі порожньо, — процідив. — Речі на підлозі, усе розкидано.

— Минуло дві-три доби, — відповів Яровий. — Усі тіла прибрали. Знайшов тільки згаслі смолоскипи.

Северин вилетів із дверей, повалився навколішки, вдарив руками по землі і завив. У тому витті вирувало горе втрати, розпач, лють, — громаддя почуттів, які неможливо втримати. На очах характерник постарів іще на кілька років.

— Братику... Братику...

Ярема став поруч, але не насмілювався торкнутися Северина.

— Стули пельку, Щезнику! — рявкнув Еней. — Ми знайдемо їх!

Чорнововк повернувся до нього, втупився згорьованими очима. Його борлак швидко смикався вгору-вниз.

— Тут побували хорти, — пришипів він крізь зуби. — Поки ми гралися в помсту... Тут побували хорти! Забрали мою дружину, забрали мою доньку!

— Мені шкода твого коня, брате, — сказав Гнат. — Але його смерть не значить, що Катря і Оля загинули.

— Тут побували хорти, — повторив Северин. — Прийшли, коли я був далеко. Я знав! Я відчував: щось не так... Чому одразу не помчав сюди?

— Годі скиглити! — закричав Бойко. — Ми їх розшукаємо. Вставай!

Чорнововк його не чув. Він ухопився пальцями за волосся і незмигно дивився на труп коня.

— Навіщо я погодився розділитись? Варто було триматися гуртом. Де вони? Де?!

Максим не одразу помітив, як Савка поїхав у бік села.

— Гей! Ти куди це зібрався, Павичу?

— Ляля, — Савка тицьнув пальцем на дорогу. — Там.

І потрюхикав далі, вважаючи, що пояснив доволі.

— Агов! Павич щось відчув!

Усі троє підвели голови — розлючений Гнат, стривожений Ярема, заплаканий Северин — і кинулися до скакунів.

Бозна, що вело Савку, запах, чуття або інші сили, якими він володів, хоч ніколи не дозволяв пізнати, та сіроманці слідували за ним без жодного запитання. Павич допомагав рідко, проте влучно.

Северин приклався до фляжки з водою, допоки не вихлебтав усе до краплини. Витер обличчя, відновив дихання. Коли ватага в'їхала до села, то знову здавалася четвіркою загартованих вершників, один із яких мав на собі характерницькі клямри. Люди при їхній появі скидали шапки, немовби побачили гетьманський почет.

Біля великого обійстя коник Савки спинився.

— Тут, — повідомив брат Павич.

Чорнововк зайшов на подвір'я без запрошення. Гукнув на всю горлянку:

— Олю! Катре! Ви тут?

На заклик із хати вийшла жінка — невисока, приваблива, передчасно зістарена горем.

— Северине? — Її обличчя зблідло, очі розширилися. — Я прихистила...

З хати випурхнула дівчинка і стрімголов кинулася до Северина. Той підхопив, обійняв, закружляв її, притулив до себе міцно-міцно. Жінка тим часом схопилася за живіт, наче її скрутило, сперлася на одвірок. З віконця на двір визирало двійко старших на вигляд дітей.

Зваблені криками сусіди і подорожні тулилися до тину, ласі до будь-яких незвичайних подій. Максим спостерігав, як Северин гладив доньку по волоссю, вкривав цілунками її голівку, аж нарешті посміхнувся крізь сльози і мовив лагідно:

— Тепер усе буде добре. Чуєш?

Підвів гострий погляд на господиню. Спитав:

— Де моя дружина, Дарко?

— Северине... — Її голос здригнувся.

Характерник поставив доньку на землю. Прошепотів щось на вушко, вказавши на Максима. Дівчинка несміливо почимчикувала до нього, стискаючи в руках улюблену мотанку. Вдовиченко обережно підхопив малу на руки, а вона сховала обличчя в нього на грудях, не зронивши ні слова.

Весела і грайлива дівчинка, що сяяла усмішками і цвірінькала незрозумілі слова власною мовою, які він безуспішно намагався вгадати, тепер скидалася на затравлене звірятко.

Чорнововк виструнчився. Куксою великого пальця прибрав з обличчя сльози і повторив безкровним голосом:

— Де моя дружина, Дарко?

— Северине!

Сусіди мало не падали, силуючись вловити кожне слово.

— Де. Моя. Дружина?

— Христом-Богом молю! — Жінка кинулася на коліна. — Вони казали, що Трохим у них! Сердешний мій, бозна-коли безвісти зник... Казали, що він у них, і варто лише розповісти, що мені відомо... І його відпустять! А я не можу сама, двох дітей годувати маю, господарство тримати...

— Хто?

— Чоловіки з хрестами! Хорти Святого Юрія! Прибув загін, усі з гвинтівками, дітей налякали. Ви Непийвода, питають. Я, кажу. Ваш чоловік може повернутися додому, коли розповісте, де він укривав сіроманців. Бідний мій Трохим! Я тоді уявити не могла, чим усе обернеться, сказала, що спало на пам'ять, без жодної лихої думки, Северине, я не знала, що там буде твоя родина, клянуся, не знала, молю тебе, заклинаю...

З її очей бризнули сльози, Дарка схопилася за очіпок, зірвала, кинула під ноги, смикнула себе за волосся.

— Обманули, обманули трикляті! Не прийшов мій Трохим, не повернувся! Набрехали, надурили, а я... Знала, що давно він головою наклав, що лежить десь там у землі, неоплаканий і невідспіваний, але серце вірити відмовлялося, я вхопилася за ту обіцянку, як потопельник за мотузку...

— Де моя дружина, Дарко?

Його слова були важкі, наче камені.

— Згинула вона! Згинула! Коли я Олю біля хати побачила, вмить усе збагнула! Сховала її, прихистила, розпитувала, та вона мовчала... Я ладна була власним життям це дівча боронити, якщо раптом хорти за нею повернуться! Але вони не повернулися... Трохим мій не повернувся... І ніколи більше не повернеться...

Жінка заскавуліла, а потім кинулася характерникові під ноги.

— А, годі! Бий мене, вбивай! Чоловіка втратила, жінку твою занапастила — як мені тепер жити?!

Оля трусилася на Максимових руках, і він, намагаючись заспокоїти, обережно гладив її по голівці, як тільки-но робив Северин. Що вона пережила? Що бачила? Що відчувала, коли ховалася, коли бігла до єдиного відомого дому, геть від мерзотників, які прийшли по життя її матері?

Він не міг собі цього уявити. Хорти? Як вони могли здолати Катрю, хвацьку незбориму Іскру, що сипала кпинами і самого чорта не боялася?

Лише нещодавно вона махала йому рукою на прощання. Так само, мабуть, не вірили родичі тих охоронців із почту Симеона, яких він застрелив без жодного сумніву... Бо вони теж мали близьких. А він залишив їх без чоловіка, батька, сина чи брата.

Краще б тієї зимової ночі Ігор Чорнововк убив його, а не Святослава. Той був кращим у всьому — він і помстився б, і до лап Володаря Лісу не втрапив, і до Ордену, що вбив батька, не подався...

Гнат заточився, та Ярема вчасно підхопив побратима. Еней незмигно втупився в Дарку. Його правиця, ніби з власної волі, совала по паску.

— Що стовбичиш? Чого чекаєш? — заголосила Дарка. — Нема більше мені чого сказати! Грішна я, грішна!

Її крики бриніли у глухій тиші. Здавалося, наче домашня скотина замовкла і прислухалася до цієї сцени.

— Ти завжди ненавиділа мене, Дарко, — зронив Северин, стискаючи кулаки, що аж побіліли від напруги. — Мене і мою дружину. Не знаю, чому характерники стали кісткою тобі в горлі, але ти ніколи не була рада нам. Ти знала про криївку від самого початку, але так і не наважилася видати нас за гроші. Може, тобі бракувало сили духу, може, тебе спиняла думка про осуд чоловіка... Зрештою, ти вчепилася за солодку брехливу обіцянку. Знайшла виправдання для зради.

Він шмагав словами, наче батогом.

Невже ми з ним однолітки, подумав Вдовиченко, я — і цей сивий чоловік, що пройшов війну, зраду, полон, засідки, втрати близьких... Невже ми гралися разом, коли були хлопчиками?

— Ти свідомо згубила Катрине життя, а нині голосиш пораненою горлицею, — говорив Чорнововк. — Вбивати тебе? Навіщо? Я такого злочину не скою. Сердешний Трохим, земля йому пухом, був моїм двоюрідним братом. Був другом, на якого я міг покластися! Залишити його доньку і сина сиротами? Діти не винні. Винна ти, Дарко. Відсьогодні ти житимеш із цією провиною до кінця життя. Сходиш до священника, спокутаєш гріхи, але щоранку прокидатимешся з пам'яттю про те, що допомогла вбити мою дружину. Допомогла без жодного примусу — а за дурну цяцянку, в яку сама ж не вірила.

Він обвів поглядом селян, які слухали його з роззявленими ротами. Зупинився очима на дівчинці та хлопчику, що зорили на нього з вікна хати.

— Власні діти, що спитають про цей підлий вчинок, стануть твоїм покаранням. Осуд в їхніх поглядах, мовчазна зневага сусідів — ось твій вирок! Живи собі, знеславлена Дарко, живи довго й нещасливо. Я не розраджу тебе легкою смертю.

— Зате я розраджу! — проревів Гнат.

І вихопив револьвер.

Вибухнула веремія. Хтось завищав, хтось упав, і за мить непрохані глядачі тікали врозтіч від хати Непийводи. Звук пострілу перетворив веремію на паніку, до людського лементу додалося завзяте брехання сусідських псів.

Оля щільно стиснула долоньками вуха. Максим про всяк випадок повернувся до Бойка в пів оберта, затуляючи собою дівчинку.

Гримнув другий постріл, аж тут Ярема зацідив Енеєві в щелепу. Від удару той клацнув зубами, а шляхтич скористався моментом, аби відібрати револьвер. Гнат того не помітив — витріщався з-під лоба знавіснілими очима, і вени на його скронях хижо пульсували.

Обидві кулі влучили.

Влучили в Северина, що став перед Даркою, яка билася у німих риданнях.

— Чому? — прогарчав Гнат, бризкаючи слиною. — Чому ти це робиш?

Його руки схопились за руків'я шабель.

— Ховайся, — наказав Чорнововк за плече.

Жінка кинулася до хати, грюкнула дверима, заскреготіла засувами.

— Ця сука вбила твою дружину! — Гнат рушив уперед, вимахуючи клинками. — Вбила мою сестру!

— Її вбили хорти.

Шаблі з посвистом різали повітря.

— Вбили, бо вона вказала дорогу!

— Енею, спинися.

Між чоловіками лишалося кілька кроків.

— Геть із дороги! — проревів Гнат.

— Не займай, — відповів Северин.

Бойко кинувся вперед. Чорнововк увернувся від атаки, перекотився вбік, відступив на крок і ледве встиг ухилитися від нового удару.

— Щезнику!

Ярема кинув пірнача, і Северин схопив його вчасно, аби відбити черговий випад.

Чому вони роблять це, думав Максим, відчуваючи на грудях подих Олі, навіщо б'ються цією зброєю? Хіба вона не безсила проти перевертнів? Чому Ярема не втручається, а стоїть біля Савки, який заходиться плачем?

Він почувався безпорадним і зайвим.

Гнат тяв нещадно. Його невпинний натиск не давав Северинові жодного шансу на контратаку. Леза близнючок розмивалися в повітрі сталевими примарами, дзвеніли об пірнач, щербилися, висікали іскри, злітали знову, і за мить били з нового кута з новою силою. Гнатове лице перекосило від ненависті.

Чорнововк пропустив кілька ударів. Сорочка на ньому тріпотіла від порізів. Еней, забувши про захист, ліз уперед, наче очманілий бугай на ганчірку, і спинити його було неможливо.

Оля трусилася у тихому плачі.

— Не бійся, — шепотів Максим. — Твій татко грається з дядьком Гнатом. Вони один одному не нашкодять. Чуєш? Не плач, Олю.

Ці слова були безсилі. Він зосереджено розшукував нові, поєднував їх у втішні речення, намагався заглянути дівчинці в обличчя, аби переконати в безпеці, — безуспішно. Попри малий вік Оля розуміла, що він брехав. Діти відчувають брехню значно краще, ніж сподіваються дорослі.

Подзвін гартованої сталі змовк.

— Знову... — пробурмотів Савка розпачливо.

Вдовиченко озирнувся: розкиданий одяг валявся впереміш зі зброєю по всьому подвір'ї, і посеред нього двоє вовків зчепилися у смертельному герці. Вовки були одного зросту, схожої статури, але Максим засвідчив чимало таких боїв (а в багатьох побував учасником), аби одразу визначити майбутнього переможця.

Сірий вовчисько кидався без утаву, бив лапами, клацав іклами, витрачав сили надарма, писок його пінився від слини. Чорний вовк із сивим загривком вивчав рухи опонента жовтими очиськами, увертався, безперестанку кружляв, зрідка контратакував — зумисно вимотував і знекровлював суперника дрібними подряпинами.

Плач Олі стих. Максим укотре прошепотів:

— Все буде добре. Слово честі! Чи я тобі хоч раз казав неправду?

Дівчинка не відповідала.

Северин майстерно вдав поранення, оступившись на передню лапу, і Гнат негайно клюнув на наживку. Кинувся в атаку, і не встиг кліпнути, як уже борсався на землі горічерева, а на його горлянці стискалися ікла.

Савка затулив очі руками.

— Яремо! — гукнув Вдовиченко.

Шляхтич уже був поряд.

З розмаху видав чорному вовкові стусана, від якого той гепнувся долі. Другий удар заспокоїв сірого вовка. Яровий вилаявся, потер руки і вийшов на вулицю по чиєсь покинуте коромисло з двома повними відрами.

Від крижаної води обидва вовки смикнулися і водночас закрутилися у перетворенні. Отямились, вимазані кров'ю і хутряними клаптями, вкриті свіжими ранами, сіли, ніби разом утратили всю снагу, зацокотіли зубами. Лють змило криничною водою.

Першим заговорив Гнат.

— Тепер у мене нікого нема, — він зачерпнув долонею пригорщу землі і повільно висипав її. — Була родина — і нема. Був батько — і нема. Була сестра — і нема. Нікого не цінував... А тепер усіх втратив. Самісінький, як перст. Навіть клятого Ордену нема...

З хати за ними спостерігали три пари переляканих очей.

— Не вірю, — заговорив Северин. — Я не вірю, що вона мертва. І не повірю, допоки не побачу на власні очі. Життя покладу, аби дістати кожного, хто у мене її забрав!

— І я, — Бойко сплюнув кров'ю. — Дістану кожного виродка з білим хрестом, голими руками повириваю їхні серця...

Дихання йому забило.

— Сестричко... То я мусив загинути, а не ти.

Северин вронив голову на груди. Долонею, якою загрібав землю, Гнат затулив рота і тихо застогнав.

Вони сиділи й плакали разом, не ховаючи сліз.

***

— Сюди домчали, ледь не загнавши коней, — завершив Максим.

У горлі знову пересохло, і він приклався до глечика з узваром, який прийшов на зміну гарячому трав'яному напою.

— Жахлива історія, — Ліна хильнула чарку вишнівки. — Ох, Северине... Не знаю, чи змогла б учинити так великодушно.

Вона задумливо постукала порожньою чаркою об стільницю.

— Останнім часом він поводиться непередбачувано.

— Можливо, той камінь міг так вплинути, — міркувала вголос відьма. — Заточена у смарагді сутність... Настільки могутня сутність! Ці чари мені невідомі.

Вона обернулася до стосу книжок і провела пальцем по губах, виглядаючи потрібні корінці. Світло свічок м'яко підкреслювало її профіль, довгі, ніби виточені скульптором, пальці... Вдовиченко змусив себе не витріщатися і поспішно додав:

— Історія про смарагд мала бути таємницею, проте Северин залишив тут доньку — отже, довіряє тобі.

Ліна криво всміхнулася і долила собі ще наливки.

— Не будемо про довіру, — вона вдивилась у червону настоянку, що скидалася на свіжу кров. — Іще узвару?

— Залюбки! Я не звик так багато розмовляти.

Вона підвелася, і Максим зумисне відвів погляд.

— Як вважаєш, коли вони повернуться?

— Залежить від того, наскільки спритно хорти тікатимуть. Я даю їм кілька тижнів, не більше. Щезник одержимий помстою — я його таким не бачив навіть під час розмов про вбивство Темуджина.

— Вбивство того хана — їхніх рук справа?!

— Так. Пилип Олефір, про якого писали в газетах, був їхнім другом, — Максим трохи повагався і додав: — Моїм теж... Він загинув під час нападу. Відволік на себе увагу особистої гвардії, коли Северин чинив атентат.

— П'ю за Сірий Орден.

У пляшці лишался третина настоянки, але відьма не захмеліла — хіба тільки розчервонілась трохи, та очі заблищали.

— Може, спробуєш? — запропонувала Ліна. — Смачна вишнівка.

— Ні, дякую, — він ніяково усміхнувся.

— Ой, та годі тобі!

— Не вмію пити міцне, — відмовлявся Вдовиченко, ніяковіючи дедалі більше.

— То нескладно, я навчу.

— Мене вже якось вчили...

Солома коле спину, обійми пахнуть потом, уривчастий подих лягає на вухо... Максим відчув, як щоки остаточно заливає рум'янцем.

Раптом уві сні заплакала Оля. Ліна підхопилася, заходилася шукати між поличок, заставлених склянками та пляшечками різноманітних форм і кольорів, знайшла крихітний флакон синього скла. Наблизилася до дівчинки, що тривожно горнула до грудей потаскану мотанку, і струсила між стиснутих губок три краплини.

— Тепер спатиме міцно, — пояснила відьма, повернушивсь за стіл. — Без поганих снів.

Вона підвела флакон до вогника, примружила око, визначаючи рівень залишків, і повернула зілля на полицю.

— Тут нічого не чіпай, не спитавшись. Будь-які ліки без знання можуть перетворитися на отруту, — попередила Ліна суворо.

— Я й не збирався.

— Дівчинка така само слухняна?

— Вона, — Максим кілька секунд підбирав слова. — До всього збайдужіла. Досі не зронила ані звуку.

— Дітки, що засвідчили трагічні події, часто втрачають мову, — сказала Ліна. — Проте з плином часу це минає. А тобі що до неї, Максиме?

Альбінос обернувся на ліжко маляти, підшукуючи слова.

— Оля — славна дівчинка. Дуже світла. Я встиг до неї прикипіти. .. Тому так переймаюся.

— Ти — хороша людина.

... Револьвер гавкає, віддача смикає руку, вершник хапається за рану, скрикує, валиться долі...

— Ні.

Крізь примружені очі вона уважно роздивлялася його.

— Розкажи, як обернений примудрився оминути вступ до Сірого Ордену.

Максим попросив іще один глечик узвару.

Ліна уважно слухала про дитинство, дружбу Чорнововків та Вдовиченків, Рокош, Вільну зграю, його батька, слухала про поразку відступників і мамину втечу, поневіряння за кордоном, рішення брата повернутися, дорогу додому... Оповідь стала сповіддю. Кожне слово, випущене на волю, полегшувало його душу, і Максим говорив далі, нічого не приховуючи.

Вбивство брата. Ганебна втеча. Пошук помсти. Нічний напад. Фатальна рана. Володар лісу. Цілі віхи життя вміщаються в кілька слів, під якими ховаються місяці розпачу, ненависті і зневіри.

— Не збагну, нащо лісовику власна зграя? — мовила Ліна задумливо. — Розвіяти самотність влади?

Їй було цікаво. Вона слухала не про Северина чи інших сіроманців, не про чужі пригоди — а саме про його життя! І слухала уважно.

Відчуваючи небувалу хвилю піднесення, Максим пояснив:

— Люди заводять собі псів, аби мати самовідданих улюбленців, які будуть охороняти угіддя чи бавитися... Володар лісу зробив так само. Хоча він суворий і жорстокий, але дбає про своїх вовків. Ми не бідували навіть у найскрутніші зими, коли інші гинули від голоду та холоду.

— Для багатьох прозвучить, як ідеальне життя, — зауважила Ліна.

— Мабуть, таким воно і було, — погодився Вдовиченко. — Траплялося, що до лісу забрідали чужинці, зазвичай мисливці чи головорізи, і коли вони наближалися занадто близько до кордонів прихованого селища, Володар наказував їх убити.

— Переконана, що той ліс має дуже погану славу.

— Жодна зброя не рятувала від нашої зграї. Тіла вбитих зайд ставали нагородою за виконане доручення. Володар збирав їхні черепи.

— Ти їв людей? — здивовано злетіли брови.

Які ж красиві у неї очі!

— Ні, — похитав головою Максим. — Людожера з мене не вийшло, бо давалася взнаки справжня природа... Іншим вовкам було байдуже. Не їси, то іншим більше. Поки вони бенкетували, я біг підглядати за прихованим селищем.

— Приховане селище, — Ліна поглянула на вогник найближчої свічки, і той тихо задрижав. — Северин колись згадував про нього, але ніколи не розповідав багато. Відказував, що мусить зберігати таємницю.

— На відміну від нього, я такої обітниці не давав.

Втікачі від володимирських хрестин, угода з Володарем, тихе життя поколінь у зачарованому осерді пралісу. Ліна слухала, не відриваючи погляду, і він забував про довгі години верхи.

— Я любив приходити край селища, і дивитися на ті хатини, багаття, людей, — згадував Максим. — Спостерігав за чужими життями, підслуховував розмови, які не розумів. Найдужче любив підглядати за роботою теслі, вдихати запахи дерева, що перетворюється на різні речі... Справжні чари!

— Ці чари мені трохи відомі, — Ліна потягнулася до полички і зняла звідти невеличку різьблену статуетку вовка. — Я люблю запах живиці.

Справжній маленький вовчик! Брунатний, лискучий. Сидить чемно, обійняв лапки хвостиком, задер морду до неба — виє на незримий місяць.

— Це ти зробила?

— Колись на подарунок, — махнула рукою Ліна, мовляв, дрібниці.

Вдовиченко у захваті крутив фігурку на всі боки.

— Навчиш мене так різьбити?

— Я покинула цю забавку... Втім, якщо тобі дуже хочеться, згадаю кілька порад.

Максим поставив вовчика на стільницю і погладив загривок вказівним пальцем. Брунатне дерево немов струменилося теплом.

— Як сталося, що ти покинув зграю кудлатих мазунчиків? — розпитувала відьма. — Не прийняли за свого?

— Не в тім річ, — Максим відірвав погляд від фігурки і одразу повернувся до полону двокольорових очей. — Попри незвичне хутро вовки прийняли мене. Але Володар... Чи то відчував людське осердя, чи то вбачав у мені майбутню загрозу своєму пануванню. Він не пояснював, чому вирішив здихатися...

... Повернення до світу людей, постійне навчання, туга за вовчим життям. Подорож-хитавиця Чорним морем, перша зустріч із хортами, брат Варган і брат Павич. Дорога до маєтку Ярових, нічна посвята у лицарі Сірого Ордену, знайомство з Олею...

— Тоді ми зустрілися з нею вперше, — усміхнувся Максим. — Оля вимагала у Савки його ляльку, а він зробив їй нову. Відтоді вона з нею нерозлучна, хоча пані Ярова завалила її купою різноманітних іграшок.

— З твоїх розповідей Катря не видається матір'ю, яка довірила б доньку незнайомцю, — зауважила Ліна.

— Вона зробила це дуже неохоче, — погодився альбінос. — Катря так зненавиділа пані Ярову, що моя допомога здавалася їй меншим злом.

— А Северин не нагадав їй криваву історію ваших родин?

— Не знаю, — зізнався Максим. — Але Катря погодилася, і мені було радісно від її довіри. Це значило, що я чогось вартував... У світі, повному незнайомців, де ти нікому не потрібен, таке визнання важить.

— Розумію.

Максим був ладен обійняти за цю відповідь. Вона розуміє!

— Потім я рушив у мандри. Сам-один, уперше за багато років. Було лячно, всюди витріщалися, і я звикав: їздив подалі від сіл і містечок — із мапою, що дала мені Катря. Набрався сил наодинці з природою, та мусив повертатися до людей, де міг слідкувати за газетами, як було домовлено. Мої невеликі статки розтанули за лічені дні, тож я мав переступити через страхи і шукати підробітків. Одразу натрапив на мандрівний цирк, власник усіляко переконував долучитися до їхньої трупи, але я відмовив — набридло бути опудалом і розвагою через власну зовнішність. Натомість подався до одного пана, в якого наймит до війська пішов. Пан виявився привітний, мій вигляд його не лякав, тож ми вдарили по руках. Робота нескладна — пофарбуй, принеси, наколи — платня невелика, зате дах над головою мається і годують ситно. Місця у спальні наймитів не знайшлося, і я, радий самотності, ночував у стодолі.

Він поглянув на порожню чарку Ліни.

— Якось прокинувся, бо хтось за плече турмосив. Дивлюсь, а то донька господаря — в неї через війну весілля зірвалося. Принесла пляшку самогону, і пригрозила, коли не питиму, то вона звинуватить мене у свавіллі. Кого люди послухають, страшного зайду чи панову квіточку? Вибору не було. Самогон смакував мерзенно, закуски не малося. Ось тоді виявилося, що пити я геть не вмію...

Вдовиченко почервонів і затнувся. Ліна все зрозуміла без слів.

— Інші наймити реготали, мовляв, такий тут обряд посвяти: кожен новачок мусить пройти через молоду панну. Від того було паскудно.

— Але донька господаря лишилась задоволена, еге ж?

Тепер в її очах стрибали лукаві бісики.

— Навряд... То був мій перший раз із людською дівчиною...

Він заходився уважно роздивлятися власні руки і дійшов висновку, що в нього страшенно брудні нігті.

— А до того були самі вовчиці? — Ліна від цікавості аж подалася вперед, і пасмо волосся впало їй на обличчя.

— Були, — знічений Максим хотів провалитися під землю.

От навіщо він узагалі про це згадав?

— Не соромся! Ти був вовком, — Ліна прибрала пасмо за вухо. — Адже це сталося у зграї лісовика, чи не так?

— Так, а де ж іще?

Мабуть, він не зрозумів жарту, бо відьма лише махнула рукою.

— Продовжуй свою оповідь.

Щодня він проглядав газети, які виписував господар, уважно гортав кожну до останньої сторінки, аж якось одного ранку його побудив шалений галас. Пан радісно витанцьовував у самих підштанниках на подвір'ї, розмахуючи свіжою газетою. «Гуляй, Максиме! Закатрупили супостата!» — і ось він танцював поруч, інші наймити гопцювали і викаблучували, а передовиця газети величезними словами сповіщала неймовірну звістку про Темуджинову загибель. Того ж дня Максим отримав розрахунок, запряг відпочилого коника і гайнув до Чорткова.

У маєтку не зраділи.

— Пані Ярова, мама Яреми — ти його бачила, одноокий велетень, відомий також як Циклоп — відмовилася віддавати Олю. Їй так самотньо, що не схотіла відпускати малу, — пояснив Вдовиченко. — Переконувала, що дівчинці краще живеться в маєтку, а переконувати пані Ярова вміє дуже наполегливо, тож мені довелося кілька разів наголосити, що я лише посланець, а Катря дуже засмутиться, коли не побачить доньку, як було домовлено, і заявиться сюди вкрай розлюченою...

— Та сама пані Ярова, що мамка нашого гетьмана? — перепитала Ліна.

— Вона прилюдно відмовилася від сина, коли той...

— Я чула про цю історію, — відьма похитала головою. — Здуріти можна, як усе закрутилося-переплуталося!

Оля його впізнала. Спочатку поводилася пересторожено, та наступного дня, коли рушили в дорогу, вони стали добрими знайомцями: дівчинка сміялася на його гримаси, тицяла пальчиком на всі стрічні цікавинки (особливо свійських тварин, які в устах Олі всі без винятку нявчали), постійно торохтіла власною мовою і надвечір навіть запропонувала погратися улюбленою мотанкою — найвищий прояв довіри.

— Я дуже боявся тої мандрівки, але все минулося легко, — усміхнувся Максим. — Діти можуть відкрити серце тим, кого дорослі вважають виродком.

— Відьмам гарно знане таке ставлення.

Не зазнавши дорогою прикрощів, вони дочекалися Катрю на хуторі, і щастю тієї зустрічі не було меж... А наступного ранку Оля махала йому ручкою на прощання.

— І все раптом змінилося, — альбінос вкотре поглянув на дівчинку, що скоцюрбилась під картатою ковдрою. — Наче тінь тієї Олі... Безкровна, німа, боязка тінь.

За вікном першими променями займався світанок. Він і не помітив, як промайнула ніч! Максим потер втомлені очі.

— Оце тільки зараз збагнув, що Катрин характерницький атлас залишився у мене.

Горло сушило, язик здерев'янів. Ніколи стільки не розмовляв!

— Дякую, що поділився.

— Дякую, що вислухала.

Хіба не приємно знайти людину, що слухатиме без осуду? Тим паче, коли людина гожа й чарівлива!

— Северин віддав тебе на поталу лісовикові, а мені розбив серце, — підсумувала Ліна. — І, попри це, ми однаково допомагаємо цьому засранцю.

Ось для кого вона різьбила дерев'яного вовчика.

— Я не знав, що ви...

Ось чому так знітився Северин при їхній зустрічі!

— То минувщина, — махнула чаркою відьма. — Кохання юності, прикрашене порятунком маленької самовпевненої дурепи від сили, до якої вона не була готова... Може, розповім, але вишнівки знадобиться більше.

Вона сама випила майже всю пляшку і геть не п'яна, подумав з повагою Максим. Чи таки п'яна? На цьому він знався погано, рівнояк на жартах.

— То ти більше не кохаєш його?

— Хіба у споминах, — махнула рукою Ліна. — Я співчуваю його поневірянням, його втратам, ба більше — я погодилася прихистити його дитину! Але зробила це не через любов... Просто так було правильно.

— Після всього, що трапилося, я мав би ненавідити Северина... Але не можу, — зізнався Вдовиченко у відповідь. — Не хочу занапастити ні його самого, ні його близьких, хоча мав стільки можливостей...

— Дуже великодушно з твого боку.

Жартувала? Треба з цим якось розібратися нарешті.

— Северина важко назвати лицарем без вад, та чи існували колись інші? — провадила відьма.

— Я захищаю свого кривдника, бо занадто зблизився з ним, — заперечив Максим із гіркотою. — Виправдовую його, аби зменшити власний біль.

— Принаймні ти маєш мужність визнати це.

— Ні, Ліно, — він зважився звернутися до неї на ім'я. — Мужність — це вчинок брата Варгана, який пожертвував собою заради вбивства завойовника.

— Тоді підіймемо тост на його честь. Мовчки.

На це Максим заперечити не міг. Залишки вишнівки розплескалися по двох чарках. Він очікував гидоти штибу самогону, і був приємно вражений солодкістю, що розлилася в роті і теплим струменем потекла до шлунку.

— Смачне, — похвалив Максим. — Але міцне.

— Дуже міцне і дуже підступне, — застерегла Ліна. — Можна не помітити, як ноги відмовлять, а потім раптом забудеш, як розмовляти. Якось у дитинстві я завітала сюди, коли тут жила моя вчителька. І кого я бачу?

— Кого?

— Северин, тоді ще хлопчик, борсається на підлозі. Мугикає, стогне тужливо, наче корова недоєна. Навколо рейвах, на підлозі валяється пляшка з-під вишнівки... Ох і видовище! Уперше в житті налигався, бідолаха.

Максим стиха розсміявся. Важко уявити Чорнововка в такому стані, та ще й хлопцем. Відьма підвелася, глянула у вікно і помахом руки згасила всі свічки.

— Іди-но спочивати, Максиме. Лягай на моє ліжко. Може, трохи закоротке для тебе, але зручне.

— Дякую, — розгубився Вдовиченко. — А як щодо тебе?

Невже вони ляжуть поруч?

— До мене невдовзі люди прийдуть, — пояснила Ліна.

— Наступної ночі висплюся. Лягай.

Він вважав, що Ліна мусить відпочити також, не годиться йому займати її спальне місце... Але нічого так і не промовив, бо остання доба вичавила його до останньої краплини. Максим перемістився на ліжко, що й справді було м'якеньким, наче перина у маєтку Ярових, торкнувся головою подушки... І, вкритий важезною втомою, заснув без сновидінь. Останнє, що він побачив, був стан Ліни, яка прибирала зі столу.

У сні він знову був вовком. Злягався з вовчицею, швидко та мовчки, а потім вона вивернулася з-під нього, і Максим зрозумів, що то Ліна, і вони насправді не вовки, а люди, оголена Ліна тягне його до себе, очі сміються, нігті шкрябають спину, він цілує її ключиці, спускається до грудей...

Він прокинувся від погляду пари жовтих очисьок, що належали мамулуватому чорному коту, який сидів за крок від ліжка і всім своїм виглядом демонстрував ворожість. Вдовиченко потягнувся до нього, спробував було погладити, але той зашипів, посмикуючи вусами.

— Якби Северин міг обернутися котом, ви були б дуже схожі.

Від такої образи кіт чкурнув за двері.

Максим позіхнув і потягнувся. Скільки він проспав? У вікно струменіли яскраві промені, підсвічували золотавий пил, що висипався з древніх крокв, укритих вугільними знаками, мерехтів між завішаних оберемками сушених трав стін, стелився полицями, заставленими фляшками, пляшками, горщиками і скриньками, осідав на стіл, лави, піч, ліжко...

Коли він так гарно відпочивав востаннє? Сили аж бриніли, напинали м'язи, кликали до руху! У пречудовому настрої Максим заходився вдягатися.

— Ні, шановна, ці візерунки не захищають, — доносилося з двору. — То не обереги, а проста прикраса... Я вас прошу! Не слухайте тих бриднів про вишивані сорочки! Хто таке сказав, продавчиня на базарі? Та вона будь-що розкаже, аби ви купили!

Ліна біля хвіртки говорила до жіночки з перев'язаним обличчям, яка уважно її слухала. Максим нап'яв бриля, погладив фігурку вовчика на столі і тихцем, аби не привертати уваги, вислизнув на ґанок.

Було тепло, проте незадушно. Небо бриніло сонячною блакиттю. Такий чудовий день! Лише спогади про день учорашній псували його...

Десь там побратими шукають помсти, поки він сидить тут, у блаженному відпочинку. Северин, Гнат, Ярема і Савка жили побитими, скаліченими, зате власними життями, торували свої стежки. А Максим... Він слухняно корився примхам долі. Плив за течією.

І було так від самого дитинства!

Він боявся ритуалу. Трунок, закляття, ніж у серце. Пітьма, пустка, самотність. Смерть? Багряні очі, нескінченний сувій, підпис власною кров'ю. Сміх. Блискавка. Згасле вогнище. Мама розцілувала, брат обійняв. Навіщо? Для чого? Він не питав. Радів, бо раділи вони.

Вчився бути вовком. Не думав, що захоче десь осісти без потреби постійно виїжджати геть. Чому мама не зважила на таку можливість? Певно, шукала захисту для синів, і кращого не знала. Максим позабув її голос, її обличчя...

Від самого дитинства на поводі: мати, брат, Володар лісу, Северин. Його вели, а він ішов. Годі!

Максим піде власною стежкою. Мандрівним тлумачем у далекі країни, чи кимось іншим... Відтепер він сам обиратиме свій шлях.

Збадьорений цим рішенням, Вдовиченко озирнувся в пошуках Олі. На ґанку не було, біля Ліни також... Може, грається? Він зайшов за хату, двічі обійшов її, прогулявся невеличким пишним городиком — нема.

Гарний настрій розтав. Куди зникла Оля? Він повернувся до хати, зазирнув до кожного кутка, покликав, перевірив під ліжком і столом. Нема.

Максим вибіг на двір і закричав, долаючи кім'ях страху в горлянці:

— Олю!

Куди бігти? Де шукати? Невже втекла?

А якщо не знайдеться? Що сказати Северинові, коли той повернеться і дізнається, що Максим не зміг догледіти його єдиної доньки? Вирішить, що це помста за Вдовиченків... Навіть слухати нічого не стане, просто кинеться до бою. У вовчому герці альбінос іще мав шанси, але проти срібної кулі...

— Олю!

Як це могло трапитися? Адже Ліна за нею наглядала!

А коли це справа рук відьми? Приспала його, дурника, а сама відплатила за розбите серце! Здійме високо брови, кліпне очима, хитне головою і скаже здивовано, що не знає ніякої Ольги Чорнововк, маленькі дівчатка тут ніколи не ночували... А він і повірить. З відьмами ніколи не знаєш.

— Олю!

— Чого ти волаєш?

Ліна видавалася відпочилою — ніби то якась інша Ліна не спала всю ніч і принагідно вихилила цілу пляшку вишнівки.

Максим вчепився за її плечі.

— Оля зникла!

Вона здивовано подивилася на його руки, потім за його спину, після чого виразно постукала себе кулаком по лобі.

— Оно сидить. Чи тобі повилазило?

Максим озирнувся і очам своїм не повірив: Оля, ціла-здорова, сиділа на призьбі. Дівчинка задумливо дивилася перед собою, її мотанка лежала поруч, у розчесаному волоссі червоніла лискуча стрічка — мабуть, дозволила Ліні себе причепурити.

— Але її тут не було, — Вдовиченко почувався бовдуром. — Що за химери? Я всюди дивився... І на призьбі також! Я б відразу помітив...

— Вона від самого ранку там сидить, — Ліна зіщулилася. — Голова часом не болить?

— Не болить... Дивина.

Він обережно наблизився до дівчинки: справжня, не мара! Поруч грівся той чорний котисько — він кинув на Максима злий погляд і розпушив хвоста.

— Вперше бачу, аби Хаос із власної волі з кимось заприязнився. Ось де справжня дивина, — відповіла Ліна.

— Гарний котик.

Котик показово повернувся до альбіноса задом.

— Щоби ти знав: для всіх Оля — моя рідна небога, яка приїхала на гостину.

— Твоя небога? — глипнув Максим.

— Люди питають, — пояснила Ліна. — Нові обличчя, тим паче дитячі, то завжди привід для пліток. Тому Оля — моя небога. Цьому поясненню ніхто не дивується, а тим паче у воєнні часи.

— А я хто?

— Мій дивакуватий помічник-сонько.

Максиму сподобалося, як вона зазначила «мій». Одразу згадався сон, але силою волі він відігнав його... До кращих часів.

Ліна присіла біля Олі. Спитала ласкаво:

— Олю, сонце, з тобою все гаразд?

Дівчинка, не відриваючи погляду від видимої лише їй точки, кивнула.

— Ось бачиш, — повернулася до Максима відьма. — Тобі щось наснилося.

Знала б ти, подумав він.

— Поки ти дрихнув, ми вже потоваришували.

— От і добре, — Вдовиченко усміхнувся. — Вибачте... Я справді заспав.

— Не тільки маленькі дівчата стогнуть уві сні, — підморгнула йому Ліна.

Невже знає? Максим почервонів. Недарма «відьма» пішло від слова «відати»...

— Час обідати, — підвелася Ліна. — Піду начаклую зупи овочевої.

— Справді? Я ніколи не бачив таких чарів!

Ліна обдарувала його промовистим поглядом.

— Я зварю її, — пояснила терпляче. — Зварю! Не сприймай усе так дослівно.

— Допомога потрібна?

— Вимийся і причешись, — наказала відьма. — А після обіду підеш на город.

Я хотів би тут жити, сяйнуло Максимові. Не блукати далекими землями, а провести життя у цьому затишному подвір'ї, у стінах між оберемками сухих трав, прокидатися разом із Ліною...

— Як накажеш, — бовкнув уголос.

— Хіба я не попереджала, що небезпечно казати такі слова відьмі?

— А я не боюся, — Максим зухвало зустрів її погляд.

Він хотів бачити ці очі, слухати цей голос, милуватися цією усмішкою, торкатися цих рук...

Звіряти їй найсокровенніші думки! Дізнатися про неї більше. Між ними мається чимало спільного — інакше чому він так дивно почувається?

Приємна лихоманка охопила Максима. Він почувався на силі перепливти моря і звернути гори, серце калатало у безстрашній готовності до будь-яких пригод... Аби лише поруч із нею!

І перевертень згадав, що для цього сліпого могутнього потягу є коротке промовисте слово: кохання.

***

Вартових убили майстерно — так, що ніхто довкола не прокинувся. Мертві лежали поруч, навколо голів розпливалися криваві німби. Їхні щоки порізали кривими, але впізнаваними візерунками: «Б» на правій, «О» на лівій.

— Лікантропи, — порушив тишу Руслан.

— Знаю, — відповів Отто.

Він силився не видати занепокоєння. Фобос і Деймос спали поруч нього — але навіть не прокинулися, коли прийшли вороги!

Божі воїни зібралися навколо мертвих побратимів скорботним колом: бліді, німотні, налякані. Ілько і Лаврін із рушницями напереваги роззиралися навсібіч, ніби вбивці могли вискочити з найближчих кущів.

Отто по черзі провів долонею над обличчями полеглих, і відчув, як дотик їхніх вій впорснув йому мертвотну отруту переляку, що туманить розум.

Звільни нас від кожного страху, доторкнися до нас, Господи, поглянь на нас і зціли! Ґрандмейстеру не дозволено показувати слабкість, коли трапляється лихо. Тим паче після двох перемог!

Остання, щоправда, далася завеликою ціною. їм пощастило знайти ту божевільну жінку, їм пощастило вбити її, але вовкунка забрала з собою п'ятьох братів... Четверо (двоє з них — десятники!) загинули в бою, п'ятий сконав за кілька годин від кровотечі. Ще троє отримали поранення, і навіть після відпочинку крокували так повільно, що Отто наказав посадити їх на віслюків.

Ганебні втрати. Шварц улаштував пишні проводи, вкотре полегшивши свій рахунок у найближчому банку (сума дедалі меншала, але й видатки меншали відповідно до розміру загону), та навіть бенкет не розрадив хортів, пригнічених високою ціною за життя однієї жінки. Всі понабивали животи, напилися безрадісно і лягли спочивати.

Минуло кілька днів. Лише тінь смутку почала розсіюватися, як трапилося нове горе.

— Requiescat in pace.

Отто поглянув на знічених воїнів. Усі усвідомлювали, що двоє зарізаних вартових — лише початок, і якби лікантропи схотіли вбити більше, їм нічого не завадило б. То було зухвальство, нахабний виклик, страхітливе послання, що знаменувало велику зміну: одержимі демоном стали мисливцями, а хорти — здобиччю.

— Мабуть, родичі вбитої, — продовжував Руслан, ніби хтось не розумів. — Тільки вони най...

— Знаю!

Фобос і Деймос завмерли біля вбитих, гляділи на скривавлені боки і давилися слиною. їхнє хрипке збуджене дихання та ревіння віслючків порушувало тишу.

Ґрандмейстер зірвав капелюха, став на коліно перед мерцями і схилив голову. Решта загону, як один, повторила за ним, і Руслан почав молитву за загиблими побратимами.

— Непереможний, неосяжний і могутній у боротьбі Господи Боже наш!

Іще одне випробування небес.

— Зглянься, о Премилосердний Господи, на рани їхні, муки, стогін та страждання, і визнай за подвиг добрий і Тобі вгодний...

Це випробування буде найскладнішим, відчував Отто. Але вони гідно пройдуть його.

— Даруй їм бути спільниками у торжестві та славі переможців разом з усіма, хто воював під знаменом Хреста Твого проти диявола...

Шварц перехрестився, звівся на рівні. Повернувся до загону і промовив:

— Браття!

Тривожні погляди. Отто призвав на поміч усе своє красномовство.

— Нині ми ховаємо загиблих. Підступно вбиті, вони вже чекають коло райської брами, поки ми на грішній землі плачемо за ними. Браття! Не дозволяйте страху оселятися у ваших серцях! Адже саме цього бажає нечистий. Він хоче зламати вас, відвернути від святої справи, зупинити полювання хортів Святого Юрія! Та цьому не бувати, — він махнув руками до сонця, що тільки-но визирнуло з-за хмар. — Бачите? Палають мечі архангелів! Чуєте? Сурмлять до бою! Цієї ночі почалася остання битва між обраними войовниками небес та недобитками пекельної зграї!

Суцільна тиша була його вироком. Він ковтнув слину, підвищив голос і провадив:

— Вони можуть обертатися на вовків, але ми маємо срібло! Вони бачать вночі, але ми маємо світло! Вони вміють чаклувати, але ми стоїмо під захистом святих молитов!

— Щось молитви не захистили цієї ночі, — пробасив Ілько.

Уперше хтось наважився перебити його промову.

Отто поглянув на Руслана. Командор стояв із відчуженим обличчям, хоча мав би зробити тупоголовому належне зауваження. Шварц нервово смикнув себе за вуса, перевів погляд на гевала, всміхнувся найкрижанішою зі своїх посмішок:

— Май віру, брате. На то була воля Господа.

Ількова фізія і схрещені на грудях руки свідчили, що така відповідь його не влаштувала.

Надалі ніхто не перебивав Отто, проте слухали мляво — промова, що вийшла однією з найкращих, не запалила їхніх очей. Не окрилила, не надихнула, не переконала ні Ілька, ні його брата-близнюка, ні решту. Бісер перед свинями!

Засмаглі фізіономії, видублені сонцем і вітрами, зарослі вусами й бородами. Згорблені спини. Порожні очі. Не хорти Святого Юрія, а вуличні собацюри! Божа іскра згасла в їхніх душах, і від тої невіри вони стали огидні.

Отто стиснув у руці хрестика і прислухався: так, долоня Його ваговито лежала на плечі. Дякую, Господи! Твій вірний мисливець донесе хреста, навіть якщо доведеться нести самотужки — як довелося колись твоєму Сину!

Хорти викопали могили, попрощалися почесним залпом, поставили над насипом великий хрест, вирубаний близнюками з дерева. Рушили далі.

Шварц перерахував: сімнадцять. Разом із ним — вісімнадцять. Троє поранених, отже, вважай, що п'ятнадцять. Скільки лікантропів за ними полює? Двоє, троє? Вже неважливо. Тепер хорти попереджені і готові. Святий спис чекає, аби пронизати чергового вовка.

За наказом господаря Фобос і Деймос рискали навколо, винюхували засідки, а хорти тримали заряджені сріблом гвинтівки в руках.

— Необхідно посилити нічну варту, — сказав Руслан.

— Ми подвоїмо її.

— Я докладу всіх зусиль, аби вполювати тих убивць, великий майстре.

Отто стримав смішок. Великий? Він давно втратив право на такий титул.

— Не сумніваюся, командоре.

Куди вони йшли? Отто і сам уже не знав. Треба знайти і допитати чергового родича якогось вцілілого лікантропа у сподіванні, що їм пощастить, як пощастило з Катрею Чорнововк...

Як одна жінка могла так знекровити їх? Шварц стискав свого хрестика, аж кути різали долоню. Адже вони мали освячену срібну зброю! Оточили непоміченими, мали чисельну перевагу! Що пішло не так? У чому вони помилилися? Мабуть, варто було закидати ту хату смолоскипами.

— Може, варто заночувати у гостьовому дворі?

Отто кинув на Руслана гнівний погляд.

— І засвідчити наш страх? Вони тільки цього й прагнуть, — він указав на стяг, який ніс на плечі молодий командор. — Святий Юрій не боявся. І ми не боїмося! Станемо у затишному лоні природи, де підготуємо гідну відсіч! Зрозумів мене, Руслане?

— Так, великий майстре.

Хорти крокували мовчазною колоною, яка нагадувала радше поховальну процесію, ніж бойовий загін. Коли довга подорож зіб'є ноги в кров і забере останні сили — знай, що ти за крок від мети.

За наказом ґрандмейстера на табір спинилися раніше. Стали посеред чистого поля, широкою смугою розкидали стоси віття навколо, встановили прапор і нашвидкуруч зроблений хрест біля вогнища. Приготування задовольнили Отто: тепер ніхто не підійде до них безчутно!

Хорти повечеряли, помолилися, вляглися довкруж багаття зі зброєю в руках; четверо вартових тривожно вглядалися на всі сторони світу. Після опівночі їх мала змінити друга четвірка.

Отто вклався на ковдру, посовгався, вмощуючись зручніше, підклав під голову капелюха. Фобос і Деймос дрімали за його спиною, поки він вдивлявся у вогонь. Він і сам був вогнем — нестримним, безжальним, очисним — вогнем Його волі! Блискавкою впаде на ворогів, нікому не сховатися від нестримного гніву...

Загриміли постріли, і Шварц скинув із себе сон. У передсвітанкових сутінках незримі стрільці вгатили по табору щільним вогнем. Отто вхопив рушницю, помітив черговий спалах і відправив туди кулю.

— До бою, браття! — загорлав на перезарядці. — Вірую! Вірую!

Ніхто не підхопив гасла. Хорти продовжували лежати, їхні темні очі налякано лупали; всі горнулися до землі, наче сполохані плазуни, і лише Руслан, Ілько та Лаврін відповіли пострілами наосліп.

Гримнув вибух. Ворожа куля влучила в хрест, вибила з нього довгу тріску. Ми можемо програти, подумав Отто раптом. Вони прийшли по наші голови, а ми лежимо навзнак, скоцюрбившись від страху... Нас розстріляють іздалеку, закидають гранатами, а потім доб'ють ножами вцілілих...

Постріли змовкли. Фобос і Деймос голосно брехали, аж Отто не наказав їм стулити писки; більше жодних звуків. Ворог відступив.

— Втекли, — Руслан стискав рушницю так сильно, ніби тримав горлянку лікантропа. — Я налічив дванадцять пострілів.

— За ними! Всім встати! Які ви хорти? Ви — хробаки! За ними!

Вояки слухняно піднімалися, свідомі своєї провини.

— Майстре, ні!

Отто здивовано повернувся до командора.

— Що ти таке кажеш, Руслане?

— Я розгадав їхній задум! Вони хочуть виманити нас у поле, там розпорошать і по одному розірвуть на шмаття. Фобос і Деймос не зарадять, — спішно пояснював Руслан. — А дотого ж... погляньте.

Тільки зараз Отто побачив чатових. Комусь поцілили в голову, комусь влучило в груди — вони навіть не збагнули, звідки стріляють. В одного небораки, який вперто стверджував, ніби знайшов у льосі вовкунки малятко (яке, однак, безслідно зникло, варто йому було відвернутися), носак чобота потрапив до багаття, і тепер тлів.

— Ми помилилися, — додав Руслан. — Тепер вони напали здалеку...

Віддані віслючки, які тягнули харчі та побутове знаряддя, а потім везли на собі поранених, лежали у величезній кривавій калюжі — їх посікло уламками гранати. Один іще квилив, смикався, і хтось скінчив ту агонію пострілом милосердя.

— Викопайте дві великі ями, — наказав Шварц.

— Їхнє м'ясо можна... — почав було якийсь із близнюків.

— Дві. Ями. Хутко!

Цього разу він не виголошував промов. Над людською могилою прочитали молитви і поставили хрест, побитий кулею. Над віслюками накидали земляний горбик. Розібрали між собою їхні пожитки. Рушили далі.

Їх лишилося чотирнадцять. П'ятеро втрачені на полюванні; двоє вчора; четверо сьогодні. Якщо так триватиме надалі, то до кінця тижня від їхнього загону не зостанеться нікого.

На привалі Отто розгорнув фамільну Біблію, сподіваючись знайти відповідь у Книзі книг — вона завжди дарувала мудру пораду скрутної миті.

— Великий майстре?

— Слухаю, Руслане.

— Брати скаржаться, що йти стало важче, оскільки вага їхніх наплічників значно збільшилася. Та й пораненим складно пересуватися, довго вони не витримають.

Самому Русланові довелося перти на собі архівні теки, папери та інші документи — все це добро значно перевершувало клунок його особистих речей.

— Ми зробимо ноші, і почергово доправимо поранених до найближчого села, — вирішив Отто. — Там придбаємо воза з парою волів. Далеко звідси до села?

— Гарний задум, великий майстре, проте я не певен, чи знайдуться зараз селяни, охочі продати воза і скотину, — Руслан поштиво вклонився. — Чи можу я запропонувати іншу думку?

— Слухаю.

— Я вивчив мапи. Неподалік є скит...

— Скит?

— Аскетичний чоловічий монастир православної церкви, — пояснив командор. — Стоїть у двох милях звідси. Смію думати, що там можна відпочити в безпеці, зібратися на силі і відновитися до боротьби.

Шварц мало не розсміявся. Як вдало! Справдешній Божий промисел.

— Одного дня ти станеш грандіозним миливцем, Руслане, — посміхнувся Отто. — Чудова думка! Я охоче пристаю на неї.

Хорти зраділи, і на їхніх обличчях уперше за останні дні проступили усмішки. Монастир! Відпочинок! Заради такого вони були ладні крокувати скільки треба. Коли з'явилася обнесена муром озія на скелі, самотня й неприступна, настрій у всіх піднісся, хода пожвавішала, навіть поранені дибали швидше.

Настоятель скиту непроханим гостям не зрадів. Він довго барився, поки хорти чекали біля брами, затим уважно розглядав запилюжені однострої, в яких ледь проглядалися хрести, дослідив стяг зі Святим Юрієм... Отто гучно відрекомендувався.

— Ігумен Мефодій, — назвався неохоче парох.

Довгасте обличчя втілювало аскетичну суворість. Постава свідчила про владність і твердий характер. Шварц попросив короткої авдієнції, і коли лишився з Мефодієм удвох, замість довгої розповіді про їхні злидні простягнув кілька золотих монет.

— Сподіваюся, цього вистачить.

Мефодій кілька секунд споглядав дукачі зіщуленими очима, а потім скривив губи.

— Справді? Ви такої низької думки про мене?

— Пробачте, — Отто вклонився.

— Мої сумніви спричинені вимогами нашого уставу, а не жадобою, — ніздрі на орлиному носі пароха гнівно роздувалися.

— Я звик до продажних лицемірів у рясах, — відповів Отто, тим самим натякаючи, що ігумен до них не належить, але той не зрозумів компліменту.

— Ви мені не подобаєтеся, пане Шварце, та ваш загін потребує відпочинку. Це суперечить уставу нашого скромного скиту, але ми не можемо відмовити у притулку нужденним братам у Христі, — відказав Мефодій. — Гостюйте і відпочивайте. Ласкаво просимо.

Справжній добрий самарянин, подумав Отто, соромлячись невдалої спроби підкупу.

Дерев'яні келії, невелика церква, господарські приміщення — скромному скитові було далеко до величних неозорих лавр, де готували армії божих воїнів. Тут не малося розкошів і пишнот, але хортам було байдуже: вони радісно розташовувалися на запропонованих місцях без нарікань. Поранених улаштували в окрему келію, де ченці опікувалися їхніми ранами. Шварцу надали невелику кімнату, де панувала прохолодна вільгість, через що стіни поросли плямами грибку, які не насмілилися торкнутися святого розп'яття.

Гостям дозволили відвідувати служби і трапезувати разом із ченцями. Порушуючи розклад, для хортів приготували лазню, видовблену просто в скелі. Споглядаючи, як воїни ходять у стінах фортеці віри, Отто згадував минувщину, коли він мандрував між величними монастирями, муштрував військо до великого полювання. Чорні ріки нуртували, закипали... О, які прекрасні то були часи! Зараз вони скидалися на далекий сон...

Отто дозволив собі розслабитися. Кожен має право на спочинок: приємно дати ногам спокій, не міркувати про табір чи вартових, а просто вимитися, поголитися, лягти на зручного солом'яника і заснути без думок про лікантропів, які чигають поблизу. Про всяк випадок Фобос і Деймос, загодовані кістками, спали біля дверей, та ніч минула спокійно — вороги не наважилися зазіхнути на обитель. О, забута блаженність! Коли так спокійно було востаннє? Мабуть, у Вінниці, ще до того, як той безбожник Кривденко вирішив остаточно зрадити їх...

День за днем Шварц проводив у молитвах і читанні Біблії, шукаючи розради. На загальні служби не приходив, харчувався у себе і бачився лише з Русланом, який навідувався надвечір.

Сьомого дня пообідді ґрандмейстера покликав ігумен для невідкладної розмови. У його кабінеті володарювала аскеза, яку Отто поважав: стіл, пара табуретів, іконостас, книжкова полиця. Ані золота, ані коштовностей, ані шовків — усе, як личить смиренному християнинові.

З Мефодієвого обличчя ґрандмейстер зрозумів, що розмова буде неприємна.

— Вимушений просити вас залишити стіни мого монастиря, — сповістив парох без привітань.

— Чому? — поцікавився Отто. — Мої люди порушили якісь заборони?

— Ні. Сьогодні вранці я отримав розпорядження від Патріарха Симеона особисто, — ігумен махнув листом, скріпленим великою пурпуровою печаткою. — Він не бажає, аби наша церква надавала вам притулок чи бодай-яку іншу допомогу.

— Дуже дивне розпорядження.

— Не мені судити волю Патріарха.

— Чи можу я подивитися на цей лист зблизька?

— Ні. Проте в його автентичності можете не сумніватися.

— Певно, якась помилка, — у пошуках спокою Отто несвідомо торкнувся хрестика. — Як...

— Жодної помилки, брате Шварце, — урвав Мефодій. — Я прошу вас покинути скит завтра. Більше часу надати не можу: навіть у стін є вуха, а серед моїх підлеглих є охочі на моє місце, які радо донесуть куди треба за непослух волі Симеона.

— Ось так просто ви викидаєте людей, — Отто похитав головою, тримаючи гнів при собі.

— Можете пошукати прихистку деінде. Наприклад, у церкві святого Юра, вашого патрона, — всміхнувся настоятель.

Львівська церква належала католикам, які від самого початку відхрестилися від полювання, натомість нишком сприяли втечам і порятунку характерників. Мефодій не міг цього не знати.

— Або в домініканців! Вони також пси господні, що обрали чорно-біле вбрання, і немало сприяли знищенню єретиків... Між вами багато спільного, чи не так?

Тепер він просто збиткувався.

— Рішення остаточне, — ігумен переклав кілька папірців на столі, і додав мимохіть: — До того ж мушу донести до вашого відома, що троє хортів Святого Юрія висловили бажання прийняти постриг і залишитися в скиті.

А такого удару Шварц не очікував!

— Що? — Отто смикнув себе за вуса. — Забирати моїх людей? Як ви смієте?!

— Це не ваші люди, Отто. Вони вільні робити власний вибір.

— Дурня! Ви їх намовили! Підступний, наче змій, — Шварц, поступившись спалаху гніву, підхопився з табурету. — Запросили на гостину, аби обікрасти! Не прийняли моїх монет, аби пізніше взяти людьми!

— Не верзіть дурниці, Отто.

— Де ці троє? Я маю поговорити з ними!

— Заборонено, — відрубав Мефодій. — До рясофорів шлях закритий.

— Тоді дайте мені трьох людей навзамін!

Ігумен підвівся. Сперся руками об стіл. Зміряв Отто поглядом з-під кошлатих брів.

— Це монастир, а не казарма. Ви бодай розумієте значення слова «схима»? — Мефодій ляснув долонею об стільницю. — Вас засліпила ненависть! Ви не бачите нічого, крім власної гордині. І ще дивуєтесь, чому люди тікають із вашого загону?

— Ви нічого не знаєте про мій загін!

— Я почув удосталь, — Мефодій криво посміхнувся. — Назвіть-но імена поранених, яких ви так відчайдушно хочете побачити.

Тут він його упіймав. Отто спробував пригадати... Та всі обличчя змішалися в одне — Русланове.

— Бачите? Вам же байдуже до них, Отто. Ці люди для вас — зброя, яку можна використати і викинути.

— А ви самі знаєте їхні імена, ігумене? — прошипів ґрандмейстер.

— Опанас, Павло, Василь, — відповів Мефодій без затримки.

— Мені потрібні воїни для останньої битви проти лікантропів, шановний ігумене, — Шварц повернувся до ділового тону. — Натомість ви послаблюєте мій загін і виганяєте за стіни монастиря просто в пащу ворога. Наші смерті будуть на вашій совісті — так і знайте!

— Не намагайтесь спихнути власні провини на мене, бо я несу власні гріхи, — відказав Мефодій. — Трійця лишиться, а ви мусите покинути монастир завтра до обіду. Все зрозуміло?

— Незрозуміло, чому ви звете себе людьми віри! Такі само зрадливі інтригани!

— Дивно чути наївні слова від досвідченого чоловіка. Невже ваша легендарна слава виявилася роздутою?

Отто вийшов, люто хряснувши дверима.

Він одразу кинувся до келії поранених, але його не пропустили — двійко заздалегідь виставлених на чати ченців не дозволили Отто навіть постукати. Тоді він знайшов Руслана і наказав негайно зібрати рештки загону.

Звістку про продовження походу хорти сприйняли мовчки. В їхніх поглядах мерехтіла холодна порожнеча. Жодних протестів, жодних запитань. Ніхто, крім Руслана, не сів чистити зброю.

Наступного ранку, коли загін зібрався перед брамою, не дорахувалися Ілька з Лавріном. Вартовий чернець повідомив, що близнюки покинули монастир уночі.

— Чому ви не затримали їх? — крикнув Отто.

— За яким правом? — здивувався брамник. — Гості вільні йти, коли заманеться.

Шварц був ладен розірвати власного капелюха на клапті. Бог із тими пораненими зрадниками — але ці двоє телепнів були потрібні! Він розраховував на близнюків, на найміцніших вояків, а вони втекли, як останні боягузи!

— Це все Мефодій влаштував, чи не так?!

— Йдіть із миром, браття, — відгукнувся ігумен з відчиненого вікна. — Сподіваюся, зібрані вам припаси стануть в пригоді. Бог у поміч!

Удар за ударом. Зрада за зрадою. Коли брати-прочани малодушно відвернуться і підуть геть — знай, що поруч лишилися найвірніші.

Отто скреготнув зубами, крутнувся на закаблуках і вийшов із брами скиту, бурмочучи під ніс усі відомі лайливі слова. У цьому монастирі вони мали відпочити і набратися сил, а натомість втратили ще п'ятьох!

Він стрімко крокував уперед, і навіть не почув, як його наполегливо кличуть.

— Дозвольте запропонувати, — Руслан обережно торкнувся плеча.

— Що таке?

Отто розвернувся до вісьмох похмурих чоловіків, що лишилися від незліченної армії божих воїнів.

— Нас лишилося менше, ніж апостолів Спасителя, — Руслан зітхнув і рішуче продовжив: — Необхідно відновитися для продовження боротьби. Знайти охочих і поповнити наші ряди.

— Ти кажеш за всіх? — спитав Отто.

— Він каже за всіх, — відповів один із хортів.

Як його звуть? Кирило? Барило? Байдуже. Навіщо запам'ятовувати імена, коли їхні власники можуть зникнути будь-якої миті...

— Що ви пропонуєте?

— Слід податися до найближчої залізниці, а звідти рушити у західні паланки, — решта загону кивками підтримувала свого командора. — Знайти притулок там, або тимчасово виїхати за кордон. Зібрати нові загони.

Відновлені чорні ріки, від яких нема рятунку. Вогнища, на яких корчаться останні лікантропи. Можливо, їм і справді варто перепочити. Ця дорога виявилася значно довшою, ніж Отто собі уявляв...

— Добре. Але ми повернемося і завершимо розпочате.

Його рішення зустріли радісними криками. Несповідимі шляхи твої, Господи.

Руслан доповів, що від найближчої залізниці їх розділяє два денні переходи. Хорти, натхненні новим майбуттям, забули про вагу на плечах і мало не бігли вперед. Руслан розвернув вичищений стяг зі Святим Юрієм — чорне полотнище здавалося завеликим для такого маленького загону. На мить Отто привіднілися останні хрестоносці, які долають пустелю на шляху до рідного замку; малочисельні, але непереможені, йдуть із прямими спинами, не покинувши освяченої зброї, а мрія про новий похід напуває їх ліпше за води оази...

На ночівлю зайшли до шинку на роздоріжжі. Інші постояльці дивилися на хортів скоса, проте Отто звик до таких поглядів. Уранці шинок розбудили перелякані крики — на подвір'я підкинули трупи двох однакових чоловіків, що мали на оголених грудях криваві різьблення «S.O.».

— Недалеко втекли, — пробурмотів Руслан.

— Зрадники отримали своє, — Шварц не мав до втікачів ані краплі співчуття.

Ілька з Лавріном лишили на поховання переляканому шинкареві, додали йому за клопоти кілька талярів, а самі рушили далі. Фобос і Деймос безперестанку крутилися, винююхуючи пастки.

— Тільки вони ніколи не зрадять мене, — прошепотів Отто.

Вбивство близнюків розвіяло дух вчорашньої радості. Хорти похнюпилися, Отто сповнювала гіркота. Потайки він сподівався, що після тижневого затишшя лікантропи зникнуть, але ті йшли назирці.

Як трапилося, що їх гнали геть, наче перелякану худобу? Перемога була так близько! А тепер, ніби жалюгідні недобитки, вони змушені відступати і починати все знову: шукати новобранців, навчати, забезпечувати зброєю, вишукувати прокляті душі серед лісів і степів... Хіба не простіше перегорнути цю сторінку? Повернутися, нарешті, до стін рідного маєтку, які покинув понад два роки тому, залишити цю країну на її синів — нехай Руслан усе очолить...

Ні! Шварц упізнав спокусливий підступ, ревно перехрестився і розбив малодушні думки дощенту. Він устояв — отже, загін також устоїть! Байдуже, що їх лише дев'ятеро. З ними Бог, і це не просто красиві слова. Вони не тікатимуть!

Отто вигледів потрібну місцину, а потім рішуче зійшов з дороги. Спинився на безлюдному пригірку біля струмка, роздивився навколо. Фобос і Деймос винюхували здобич. Хорти дивилися на великого майстра з похмурим очікуванням.

— Ми готові йти далі без привалів, — висловився Руслан. — Мусимо поспішати, аби встигнути до залізниці до настання темряви.

Отто розрубав повітря рукою.

— Хіба ви не розумієте, що ми тікаємо, ніби полохливі щури? Чи вам, гордим божим воїнам, не бридко від такого? — слова променіли святенницьким пломенем. — Ми — обрані Господом серед тисяч інших. Наймужніші, найзапекліші, найзагартованіші! Хіба Святий Юрій тікав від ворога, коли вбивали його побратимів? Ні! Він бився до останнього, і так само ми, його хорти, дамо запеклий бій! Готуйте оборону. Ставте частокіл. Ми розіб'ємо лікантропів раз і назавжди, а потім рушимо на заслужений спочинок! Бог із нами, браття! Бог із нами.

Ніхто не підхопив його гасла. Поглянули на Руслана, який кілька секунд мовчав, а потім загнав древко прапора в землю. Хорти неохоче поскидали торби і дістали сокири. Взялися за роботу, але працювали мляво і затримувалися у гайку, де рубали молоді деревця. Гомоніли між собою більше, ніж готувалися до бою.

— Годі балакати! Ми марнуємо час! — закликав Отто. — Хутчіше!

Вони ніби не чули його.

Отто став навколішки. Помолився про майбутню перемогу, найважливішу перемогу в його житті. Коли розплющив очі, то побачив, що вісімка з сокирами в руках оточила його. Шварцововою спиною пробіг морозець.

— Що сталося? — Він звівся на ноги і озирнувся. — Табір досі не готовий!

Ніхто не відповів.

— Фобосе! Деймосе!

Отто свиснув, але пси кудись завіялися.

— Руслане, — Отто повернувся до командора і насупив брови. — Що тут відбувається?

— Маємо прикрі новини, — відповів Руслан.

У потилиці хрупнуло, і Отто провалився у безпам'ять...

Господь — то моя сила і щит мій!

На нього уповало моє серце, і допомоги зазнав я; тим і радіє моє серце,

і я його вихваляю піснею моєю.

Біль.

БІЛЬ.

Усе, що він до цього вважав болем, виявилося нічим.

Кожна частка тіла волала, розжарена пекельною мукою. Невже людська плоть здатна витримувати такі страждання? Його прохромило вогняним списом, його підняло на ньому. Всепронизний, неущухний спазм пульсував від заду до маківки, розривав живота, бив фонтаном і котився гарячими хвилями, наче ожилий вулкан.

Шварц підвів голову. Заволав від нового приступу болю, спричиненого цим легким порухом. Здавалося, ніби він повиснув на гаках над багаттям.

— Прочухався нарешті, — почувся голос. — Роззувай баньки, Отто! На тебе чекає багато цікавого.

Хто там? Звідки він знає його ім'я?

Від неможливого болю в очах стояли сльози. Отто обережно розклепив повіки і закліпав, допоки зір не призвичаївся до сутінків. Темні обриси перестали мерехтіти, набули чітких рис, але він досі не розумів, що перед ним. Коли роздивився, то розпачливо скрикнув.

Із землі стриміло вісім паль — тих самих, які готували на частокіл. Моторошно вирячені очі, впалі щоки, неприродно висолоплені язики. Вітер погойдував волосся на відрубаних головах, з відкритих ший поволі скрапувала згусла кров. Під палями розпласталися безголові тіла.

— Чого волаєш, Отто? Нашому брату ви голови тяли без сакраментів.

Говорив схожий на жебрака чолов'яга. Він стояв біля закатованих хортів і споглядав їх, ніби художник власні картини.

— Ти мав на увазі сентименти, — озвався збоку другий голос.

— Насрати, — відмахнувся жебрак. — Колись один чолов'яга, що теж полював на характерників, відрубав голову нашому наставникові. Пам'ятаєш, Щезнику?

— Було таке, Енею, — озвався названий Щезником.

Повітря не вистачало, піт заливав обличчя. Його роздягнули догола, та він не відчував холоду. Руки зв'язали, ноги якимось чином підвісили над землею. Отто спробував нахилити голову, аби поглянути вниз, та натомість завив від нового вибуху болю.

— Дай йому горілки, Малюче.

Перед ним вигулькнув велет. Ілько? Ні, вони з братом загинули. їх убили лікантропи...

Як вони змогли полонити його? Як зуміли вбити решту загону?

Велет поставив колоду, ступив на неї, горою виріс над полоненим. Безцеремонно схопив за підборіддя, смикнув вгору і залив у горлянку мерзотного напою. Стискав мертвою хваткою, допоки Отто не почав захлинатися. Переконався, що Шварц усе проковтнув, після чого відпустив його обличчя, зліз із колоди і могутнім копняком відкотив її убік.

Бракує ока. Борода-косиця... Циклоп!

— От ми й зустрілися знову, пане Шварце, — почувся голос Щезника. — Варто було вбити тебе при нашій першій зустрічі.

Так, цей голос був йому знайомим.

Отже, троє. Троє лікантропів знищили останній загін хортів Святого Юрія і полонили його великого майстра.

Отто закашлявся, і кашель перетворився на хрипіння. Горло дерло від огидного питва. Живіт викручувало штопором, наче його кишки перетворилися на кубло отруйних гадюк, які безперестану кусалися.

— Здається, він досі не збагнув, що коїться, — пробасив Циклоп.

— Із палею в сраці думати незручно, — зареготав кудлатий Еней.

У скронях Отто пульсував усюдисущий біль, гупав у потилицю, чавив на лоба — думки від цього плуталися, і він не міг згадати жодного рядка з молитви чи святого письма.

— Твоя паля не така гостра, як у твоїх підлеглих, — глузував Еней. — Інакше ти б уже здох із розірваними нутрощами. Я особисто затупив штиха! Гарненько змастив салом, аби твоя срака прийняла його, наче рідного сина. Вмощуйся зручніше, Отто!

І він знову закудкудакав сміхом, схожим на собаче брехання.

У родинній бібліотеці Шварців малася книга історичних нарисів Європи, що містила розділ, присвяченей найславетнішому князю Валахії. Одна з гравюр зображувала його покараних ворогів: тіла настромлені на списи, кінцівки безвольно звисають, обличчя спотворені агонією. Отто не міг померти такою ганебною смертю!

— Шкода, що ти здохнеш раніше, ніж вдавишся власним гівном, — мовив той, кого назвали Щезником.

Наче примара виросла перед ним. Шпакувате волосся, стиснуті губи. Погляд запалих очей палахкотить ненавистю. Сіроманець змінився, але, без сумнівів, це був той самий шпигун, який проліз до Глинської пустині, видавши себе за зрадника Ордену.

— Знаєш, як ти опинився сам-один на палі? — спитав Щезник.

Отто хрипко видихнув.

— Твої люди вирішили обміняти твоє життя на свої.

— Думали, ніби з нами можна домовитися, — крикнув Еней. — Ого кумедія!

Він панібратськи похлопав мертву голову по щоці.

— Ось цей хлоп красномовно доводив, ніби нам варто погодитися на таку вартісну оборудку, — він скуйовдив чуприну на відрубаній голові.

Забувши на мить про пекельний біль, Отто впізнав Руслана. Той, на кого він покладав стільки надій.

— Чомусь вважав, ніби ми його послухаємо.

Брехня. Облудна брехня. Руслан не міг зрадити! Вони знущаються над ним, чорнороті гаспиди...

— Тепер твої товариші злягаються в райських кущах, а ти досі тут, серед нас, грішних, — Еней копнув найближче тіло.

Мертва рука смикнулася.

— Вони думали, ніби за скоєні злочини можна відкупитися чужим життям, — продовжив Щезник, свердлячи Отто поглядом. — Але кожен має розплатитися за скоєне.

— Йой, мало не забувся, — Циклоп відійшов.

Серце Отто калатало. Все довкруж промовляло: зрадили. Власні воїни зрадили його. Оглушили ударом по потилиці, зв'язали, віддали на поталу ворогу. Пішли на угоду з нечистим...

— Тримай подаруночки, Отто.

По землі покотилися кудлаті голови. Зі Шварцових грудей вирвалося схлипування. Тільки не вони!

— Їх убили твої поплічники. Хотіли нас задобрити, — повідомив Циклоп.

Його вірні вовкодави. Вони мали перегризти ці три горлянки! Отто відчув, як сльози котяться обличчям.

— Усі зрадили тебе, Отто, — сказав Щезник. — Що болить більше — кілок у сраці чи їхня зрада?

Він відчув, як повільно ковзає палею долі. Біль!

Цей біль... Мабуть, так мучилися поранені хрестоносці, що не встигли померти на полі бою і потрапили до полону вигадливих на знущання сарацинів...

— Щось тут прохолодно, браття!

Еней підняв із землі стяг, чорний стяг зі святим Юрієм, і кинув його на купу архівних документів, які ніс на собі Руслан. Щезник ударив кременем по кресалу. Вогонь швидко ковтнув папір, затріскотів на тканині, побіг по срібній нитці...

— Усе, що лишилося після вас, самозваних божих воїнів, — мовив Циклоп. — Відрубані голови, бруд і попіл. Ви ховалися за вірою, та не мали Бога в серці. Ви шукали виправдання у древніх сторінках, які тлумачили на власну користь. Ви несли біль та смерть — і з болем та смертю ви підете в забуття.

Прапор згорів, перетворився на зібгану ганчірку, з якої ледве диміло. Навколо лежав тонкий попіл знищених відомостей про лікантропів. Останні документи зникли назавжди.

У раптовому провидінні Отто згадав їхні імена.

— Ти вбив мою дружину, — сказав Щезник.

Северин Чорнововк.

— Ти вбив мою сестру, — сказав Еней.

Гнат Бойко.

— Ти знищив наш Орден, — сказав Циклоп.

Ярема Яровий.

— Можеш помолитися, — Циклоп дістав ножа. — Бо тільки Він здатний тебе пробачити.

Вітер поніс попелове клаптя геть. Шварц закричав, і прийшов до тями від нової порції самогону в горлянці. Закричав знову.

Повільно, літера за літерою, на його грудях народжувалося криваве послання: POMSTA. Велет різав глибоко та повільно, спинявся і шепотів, аби кров угавала. Скільки годин це тривало?

Виснажений болем Отто постійно непритомнів, але його вперто повертали до тями. Заливали в горлянку мерзенне питво, від якого він не хмелів.

— Готово, — оголосив нарешті Циклоп.

Отто дихав маленькими ковтками, аби не напинати посічені груди. Дивився скляним поглядом на відрубані голови хортів, і бачив серед них Ґотфріда. Вибач, брате... Я не зумів захистити тебе.

І себе.

Я хотів очистити цей світ, але сили темряви здолали мене.

— Твоя розірвана срака стане найвідомішою у світі, — гиготнув Еней. — Сидів би краще вдома, сучий сину.

Це просто чергове випробування Його.

— Коли ти подохнеш, я добряче віділлю тобі на пику, — Еней нап'яв знайомого крислатого капелюха. — А поки нанизуйся на рожен.

Із малих літ він захоплювався хрестовими походами і шкодував, що Дитячий похід проминув без нього. Він мріяв про власний... І очолив його! Він, Отто Шварц зі славетного роду мисливців на нечисть, не міг скінчити життя з насадженим на патик анусом, з вирізаним на грудях гаслом, під глузливими поглядами трьох лікантропів!

Мисливець зібрав усю мужність та гордість і проскреготів ледь чутно:

— Apage... Satana...

Відчув, як тіло ковзнуло, і кілок входить глибше до його кишок. Забув про сором, захрипів, смикнув ногами... Зрозумів, що від необачного руху сповз іще нижче.

Його екзорцизму ніхто не почув.

— Яка гарна рушниця. Мабуть, багатьох наших із неї застрелив, — сказав Циклоп, і шедевр із Ферлаху розламало навпіл.

Пробач, діду. Пробач!

— Гарна Біблія. Зачитана, — Щезник крутив у брудних руках їхню сімейну реліквію. — Хіба не диво, як учення всепрощення і любові до ближнього свого викохало стільки божевільних убивць?

Отто заплющив очі. Відсік усі зайві звуки. Спробував відчути долоню Його...

На плечі було порожньо.

Зусиллям, що знищило останні залишки його сили, він закинув голову до неба.

Чому, чому Ти покинув мене?

Далеке небо мерехтіло німими зорями.

Отто Шварц заплющив очі і безплідно чекав на відповідь, болісно конаючи впродовж довгих годин, допоки милостива смерть не звільнила його від страждань.