Пісня дібров

Розділ 7

Що чекає за межею? Чудесний новий світ? Переродження в черговому оберті колеса? Розплата за злочини чи винагорода за благодіяння? Найвищий суддя, непідкупний і безпристрасний, із поглядом, що пропалює наскрізь зриме та незриме, терезами, що можуть зважити піщинку, і літописом, що містить кожну мить життя від народження до смерті — чи не буде навіть миті усвідомлення власного небуття?

Кожен обирає по собі. Комусь легше від думки, що попереду чекає вічність поруч із богом; хтось надто заклопотаний щоденними турботами, аби взагалі про те міркувати; і взагалі мало хто ладен визнати, що смерть — не межа невідомого, а остаточна згуба, без жодної можливості продовження чи відродження. Аби визнати цю жахливу, болючу, супротивну людській природі думку істинною, необхідно чимало зусиль: така правда не розраджує. Зрештою, чимало мандрівників повертається з бентежних манівців безбожності до перевірених мільйонами прочан доріг, аби приєднатися до спільної надії, бодай навіть марної, що все це — не коротка мить існування посеред байдужого всесвіту, де кожен мусить винайти власне призначення, а частка неосяжного задуму, в якому чаїться грандіозна воля вищих, не підвладних куцому людському розуму, сил.

Характерник завмер на краєчку ліжка біля доньки, що згорнулася під ковдрою. Невідривно дивився на неї. Вона так швидко змінювалася! Якою стане за рік?

Намагався прийняти: не побачить. Не обійме. Не притисне до себе. Ніколи більше.

Ніколи.

Ти не мусиш жертвувати собою. Хіба ти віддав замало? Ми заслуговуємо жити, Северине!

У Аскольдовому переказі Володаря лісу охопила нестримна жага крові: він забагав не одну, а дванадцять жертв щороку. Волхв молив, колінкував і переконував, що таким требом селище вимре за лічені роки, але лісовик був невблаганний. Іншого вибору не лишалося — Аскольд прикликав на поміч відважних воїв-вовків, які здолали Володаря в чесному бою. Один із богатирів наклав за ту звитягу головою... Пригнічені новиною селяни тривожились. Зі смертю лісовика зникли чари, які оберігали їх від зовнішнього світу... Як тепер жити?

Під суворими поглядами ідолів мертвого сіроманця загорнули в білий саван (червоної тканини у селищі не знайшлося, а барвник скінчився) і під суголосний плач вагітних жінок поховали на майдані для віча — найвища почесть, якої досі ніхто не отримував. За урочистим погребінням слідувала пишна учта, і Гнат напевно тішився б тій кількості меду, що випивали на його честь.

Він програв.

— Він заслужив на таке вшанування. Адже за нашими звичаями мертвих віддають вогню, — говорив Аскольд характерникам, що сиділи за окремим столом. — Вся земля тут укрита порохом наших пращурів.

Мед був ріденький і занадто солодкий.

— Його сім'я живе в лонах наших жінок, його кров тече в нашому роді. Вона зміцнить нас перед ликом нових випробувань.

Бридні, якими намагаються втішитися перед ликом смерті.

Багато хто ніс свою їжу до ідолів, кланявся, залишав пожертву мовчазним ликам богів.

— Упродовж сторіч волхви вели за собою. Стояли на варті громади, дотримувалися обрядів, опікувалися суспільним здоров'ям, промовляли до богів і виходили до тих одинаків, які знали дорогу сюди... До кого звернуться погляди у годину відчаю? Аскольд поведе крізь розпач до нового життя. Взимку сюди ніхто не добереться — а навесні всі будуть готові до зустрічі з чужинцями.

Його костур недбало притулився до столу.

— А духи попередніх волхвів? — нагадав Северин. — Вони дадуть тобі продихнути?

— Всі змовкли після смерті Володаря, — Аскольд торкнувся чола, ніби прибрав павутинку. — Від постійної тиші в голові незатишно.

Бо самотньо.

— Після стількох віків затвірництва, — Ярема глянув на похмурих селян, — великий світ мусить лякати вас не менше за смерть.

— Так, усі налякані. Страх переповнює Аскольдове серце. Чарівна межа укривала нас довгими сторіччями... Але часи змінилися. Будь-що великий світ дізнається про селище, і ліпше ми запросимо до себе першими, — волхв поглянув на кількох юнаків, які стояли гуртом довкола свіжої могили. — Якщо хтось захоче піти, Аскольд не стане на заваді.

— Це все добре, але з церковниками будь напоготові. Дихнути не встигнеш, як тут виросте кілька храмів із хрестами, — попередив Яровий.

— Гарне попередження, — волхв подякував легким поклоном. — Аскольд досі не певен... Чи зуміємо зберегти себе, чи не згубимо спадщину пращурів, коли сюди приїдуть інші — краще вбрані, краще озброєні, кращі у всьому?

— Ніхто не зможе передбачити. Інколи мусиш поставити на кін усе, що маєш, — відповів Северин. — Навіть коли за виграш доведеться заплатити смертю.

Виграш, за який платять смертю, зветься програшем.

— Заради зміни на краще, — погодився волхв. — Коли прийде час, Аскольд помре з думкою, що наважився розбити хованку, приречену на виродження... Що спробував змінити все на краще. І його совість буде чистою.

Біля лісу характерники розпрощалися. Кінь з усіма Гнатовими пожитками лишився в селищі, майно розподілили між заплідненими братом Енеєм жінками — все, крім малахіту, що лежав у кишені біля серця Чорнововка.

Северин першим обійняв Ярему, на що шляхтич здивовано глипнув.

— Чекай звісточку з вороною від Ліни, — нагадав Чорнововк. — Я радий, що наші стежки перехрестилися, брате.

— Віддай трикляте серце і повертайся, — Малюк уважно глянув йому в очі. — Від нашої старої ватаги лишилися тільки ми, Щезнику. Двоє з п'ятьох.

Найсильніші. Найвитриваліші. Найкращі.

— Так, брате. Тільки ми, — погодився Северин, не відвівши погляду.

— У новому світі, де не буде прокляття Мамая, мусимо триматися разом, — Ярема повернувся до Максима. — Це й тебе стосується, братику.

Вдовиченко, який досі переживав смерть зграї, відповів мовчазним кивком.

Виживають найсильніші.

Найперше Северин повернувся до того самого хутору. Тіло Шарканя зникло, пориті віспою куль стіни зцілилися, всередині хати панував лад... Мабуть, справа рук Дарки, яка намагалася притлумити докори совісті.

На мить характерникові запаморочилося. А що, як останні місяці були лише кривавим маревом, жахливим сном, що він споглядає, поки його тіло маринується в Ґадриному полоні?

Не принижуйся до хованок у мріях.

Він скинув одяг і перекинувся. Вовком полинув до околиць, припорошених сніжною крупою. Прочісував побиті морозами поля, тривожив занурені в перший сон ліси, намотував кола великі та маленькі, аж знайшов посеред гущавини невеликого дубка, який боровся за місце серед інших дерев. Після короткого перепочинку Северин повернувся тепло вбраним, озброєним сокирою, з позначеною мотузком просікою за спиною. Завзято розчистив довкруж дубка галявину, аби ніщо не затуляло йому сонце. Скинув рукавицю, провів долонею по шерехатій корі.

— От я і знайшов тебе.

Стовбур відізвався знайомим теплом. Характерник впав на коліна і обійняв невелике деревце. Дав волю сльозам, що лишачи пекучі сліди на щоках. Пошепки розповідав.

Про пошуки Олі і Дарчину зраду. Про криваве полювання на хортів і їхню мізерну загибель. Про знайденого в залі Ради Сімох осавул чорнокнижника Рахмана і справжню історію Сірого Ордену.

— Не знаю, що він збирався вчинити з нами, якби не Павич...

Про загибель Савки і його поховання. Про святкування другого дня народження Олі...

— Розтелепа! Навіть подарунку не приготував, уявляєш? — Северин ударив себе по лобі. — Сподіваюся, ти не проти, що мала гостює у Ліни. Я міг відвезти її до Чорткова... Але мені здається, що між пані Яровою і Ліною ти обрала б Ліну, еге ж?

Про сенс кривавої угоди Ґаада та обидві умови для її розірвання. Про загибель її брата.

Дерево погойдувало гілочками.

Він показав шматок малахіту і невеликий конверт, що ховалися в одній кишені.

— Я напишу, аби мене поховали поруч із тобою.

Але ти не хочеш помирати.

— Я хотів розповісти все начистоту. Але після загибелі Енея, після всього пережитого... Я просто не зміг. Ти ж знаєш Малюка... Він би ніколи не погодився, аби я пішов на таку пожертву.

По Олю прийдуть. Рано чи пізно. Хто захистить твою доньку, Северине? Ти — її єдина кровинка в цьому світі.

— Складно захищати свій вибір померти, коли насправді хочеш жити. А я дуже хочу жити, виховувати доньку — це така проста мрія! Але вона нездійснена, розумієш?

Брешеш собі. Брешеш мертвій дружині.

— Лише нещодавно я збагнув, чому батько схибився на помсті і чому дедалі більше уникав мене — він просто хотів уберегти сина... Намагався захистити від шаленства Звіра, який зростав у ньому.

Ти сильніший за батька! Ти його вбив!

— Думаю, що він дозволив себе вбити. Аби власний син, а не хтось інший, спинив його кошмар. Але такого більше не має траплятися... Я не хочу, аби одного дня нашій доньці довелося вбити мене.

Тому покидаєш її напризволяще? Саму проти світу?

— Я багато міркував: а що, як дозволити комусь іншому рушити по той бік, стати глеком для Ґаада і знищити криваву угоду? Місячне ярмо спаде, вовче тіло зникне... Та чи зникне Звір? Цей триклятий Звір у моїй голові! Він не замовкає ні вдень, ні вночі. Я чую його голосніше за власні думки, цей отруйний шепіт просяк мене наскрізь... Я вже не розумію, де його голос, а де моя свідомість! І чи є між ними бодай якась різниця?

Ми з тобою одне ціле, Северине.

— Чи мою розколоту свідомість вже неможливо зібрати докупи? Я не знаю. Ніхто не знає. І Савки більше нема... Я не хочу жертвувати чужим життям, аби згодом перетворитися на божевільного, який марить помстою чи вбивцями за кожним рогом. Не хочу труїти життя єдиної доньки своїм шаленством, не хочу ховатися від неї, перетворившись на батька-привида!

Твоя пожертва буде намарною. Ніхто не піклуватиметься за твою доньку краще за тебе. Ти просто боягуз, який боїться взяти на себе батьківську відповідальність.

— Ох, Катре! Якби не відпустив тебе саму... Якби ми лишилися разом! Все було б інакше. Ми разом... І все... Не так...

Оля зненавидить тебе. Прокляне твоє ім'я. Відмовиться від прізвища.

— Але я зроблю все, як належно, Катре. Не знаю, чим усе завершиться, але я мушу довести справу до кінця. Небо свідок: це найважче і найважливіше рішення в моєму житті... Благослови неборака, Катре. Хай де ти є.

Просто прийми мене, Северине. Я — твій друг, а не ворог. Я — голос розуму, а не голос Звіра!

Оля щось пробурмотіла, і Чорнововк нашорошився: невже заговорила? Але дівчинка спала безгучно й безтурботно. Лінин чарівний талісман діяв... Навіть у їхню невеличку подорож характерник захопив його з собою.

— Бачиш, Олю? Татко стримав обіцянку! Тепер ти поїдеш із ним до Києва, а ми з Максимом чекатимемо вашого повернення!

Оля радісно ляскала в долоні, поки Ліна не вдягнула їй новенькі рукавички. Дівчинка захоплено придихнула, уважно роздивилися візерунки на долоньках і помчала гладити Хаоса.

З Северином розмова велася іншим тоном.

— Що в біса коїться?

— Гнат загинув...

— Я питаю про інше.

— Ми з Олею повернемося за тиждень до Різдва, аби встигнути до...

— Не забивай мені баки, — прошипіла Ліна. — Я питаю, що ти насправді надумав із Ґаадом.

— Ти занадто добре мене знаєш, — усміхнувся Северин.

— Розповім, коли повернуся.

— Ні, характернику, ти розповіси зараз.

— Поглянь-но! Вже почало сніжити, а нам з Олею треба доїхати до гостьового дому, допоки дорогу не...

Різнобарвні очі небезпечно звузилися.

— Ти. Розповіси. Зараз.

Чорнововк зітхнув, і вдав, нібито неохоче зізнається:

— Є дещо, крім серця...

— Я так і знала!

— Ризик скалічитися. Я можу осліпнути абощо. Ось тобі правда! Коли не пощастить, то кому я здамся без очей?

— Підеш у лірники співати думу про характерника та відьму, — ущиплива відповідь свідчила, що Ліна з'їла брехню. — Речі Олі я зібрала, іграшки також. На ніч не забувай класти їй під подушку амулета...

Довге напуття продовжилося довгим прощанням. Максим відвів його набік.

— Я випадково почув про ризик і хочу сказати, що можу вирушити замість тебе.

— Ні.

— Але чому? Мені нема чого втрачати! У тебе маленька донька, тож...

— Годі, Максиме. Після всього, що трапилося з тобою з вини Чорнововків, ти заслужив на спочинок, старий друже. Сподіваюся, ти колись вибачиш...

— Я вибачив, Северине.

Лапатий сніг безперестанку курився з небес до землі, липнув довкола білою скоринкою, хрустів під ногами — зима взяла гору над осіннім міжчассям. У супроводі розпушеного від погладжувань Хаоса, що скидався на грозову хмаринку з очима, Максим і Ліна махали їм услід.

— Гарної мандрівки!

— Бувайте! Чекаємо!

Оля радісно підстрибувала в сідлі. Ловила сніжинки, допитливо крутила головою, а Северин розповідав про все, на що вона махала рукавичками, постійно перевіряв, чи донька не змерзла, і намагався не згадувати про день своєї смерті. Ця мандрівка належала життю.

Ти не мусиш помирати, Северине.

Вони їхали широкими дорогами крізь побілені поля і села, від одного прихистку до іншого. З появою закутаної, червонощокої Олі усмішки господарів квітнули, а спрямовані на Чорнововка погляди теплішали.

— Крихітна мандрівниця!

— Яке чудове дівчатко!

— Така мила гарнюня!

Всюди їжа була смачною і гарячою, а кімнати — чистими та затишними. Дехто на додачу робив знижку.

— Ліна навчила тебе якимось чарам, чи не так?

Оля кумедно усміхалася на всі зуби, що встигли у неї прорізатися.

І ти залишиш її сиротою?

Перед подорожжю Северин намірився відвезти доньку до маминого дуба, але передумав: відвідини місця, де Оля свідчила трагедію, тільки засмутять її. Вона не знайде розради, яку відчув він. До того ж це буде гак, а їм треба дістатися столиці, вирішити справу і повернутися до Ліни перед зимовим сонцестоянням без чвалу крізь заметені дороги і морозне повітря.

Вона досі німує після втрати матері. Уяви, що з нею станеться після самовбивства батька.

Велетень-Київ оговтувався від війни. Сніг укрив свіжі шрами пухкою ковдрою, припорошив незагоєні рани білою габою. Веселі зграйки дітлахів носилися між заклопотаних дорослих, грали в сніжки, каталися на санчатах, мало не збиваючи перехожих із ніг, і ті репетували, що святий Миколай приходить лише до слухняних малят, а нечемним розбишакам дарує хіба різку. Оля із захватом зиркала навсібіч: стільки людей! Стільки будинків! Як гамірно, просторо, яскраво, велелюдно!

А ти хочеш це все покинути.

На тихій вулиці зупинилися в невеликому готельчику, де не горлають п'яних пісень і не здають кімнати погодинно. Літнє подружжя зраділо появі маленької гості і на два голоси пообіцяло добряче годувати її, бо щось худенька.

Вони ладні викрасти твою дитину, аби було про кого піклуватися.

У свіжому випуску газети за сніданком Северин наштовхнувся на оголошення зі знайомим ім'ям.

— А що, Олю, зайдемо до старого товариша? Має бути десь поруч.

Дівчинка охоче кивнула.

За адресою знайшовся новенький прибутковий будинок. Чорнововк звірився з оголошенням і знайшов потрібні двері на другому поверсі. Відчинили після третього стукоту.

— Матінко рідна! Северине, чи це ти?

— Здоров був! Оце побачив твоє оголошення, — характерник махнув газетою.

Буханевич мало не підстрибнув від радості.

— Заходь, — він помітив дівчинку, яка несміливо позирала з-за батьківської ноги. — Ой! А хто тут?

— Моя донька, Оля.

— Привіт, Олю, — господар нахилився і обережно потиснув маленьку руку. — Я — пан Володимир. Радий знайомству!

Письменник жив у невеликій, захаращеній оселі, куди ледве пробивалося денне світло. Він метушливо згріб зі столу купу книг та папірців, запалив свічок, підкинув до груби дров — і Северину згадалося, як палала корчма, а розлючений натовп жадав крові...

Дрова затишно потріскували. Оля деякий час слухала тихе бурмотіння полум'я, а потім сіла гратися із завбачливо принесеними іграшками. На столі з'явилися зачерствілий хліб, почата пляшка вина, слоїк яблучного варення і невеличка голівка сиру.

— Пригощайся! Знаю, що скудно, але більшого дозволити не можу — майже все розтринькав, — Буханевич жестом запросив до столу. — Боже, яка зустріч!

Чорнововк присів було на стілець.

— Ні-ні! Бери мій, цей хитається.

Стільці помінялися власниками.

— Бачу в газеті знайоме ім'я, думаю: невже той самий Володимир Буханевич?

— Той самий! Редактор газети — мій знайомий, погодився дати оголошення за безцінь, — Володимир розлив вино по двох кавових філіжанках. — Ти сильно змінився, Северине.

— Ти також.

Куди подівся той роздобрілий корчмар? Його вбив ніж у спину, і відтоді під старим іменем жив схудлий, неголений чоловік із твердим поглядом та смиканими рухами. Я маю не ліпший вигляд, подумав Чорнововк.

Знайшов із ким порівнювати.

— Пригадую того юного джуру, який приїхав до моєї корчми разом із Захаром...

— Захара вбили.

— Так, — усмішка Буханевича згасла. Він указав на стоси паперу, що вкривали підлогу довкруж стола і під ним.

— Після всепрощення Сірого Ордену я збираю всі доступні відомості... Мало хто вижив.

Ти доклався до цих смертей своєю книгою, падальнику!

Вино було дешеве, вкрай терпке, однак Володимир щедро розводив його водою.

— Я хочу відновити добре ім'я характерників. Виправити помилку, якої не бажав, але заподіяв... Твоя поява — дар небес, Северине. Чи довіриш мені свою історію?

Після всього, що він накоїв?

Буханевич дістав незайманий аркуш, маленьким лезом нагострив одне з безлічі пер, що валялися довкола, відкрив повний каламар. Чорнила були густі — на відміну від вина, їх водою не розбавляли.

— Писати доведеться багато, Володимире.

— Я маю безліч вільного часу.

Ошукай мене раз - ганьба тобі.

Северин розповідав до самого вечора, і Оля так утомилася, що заснула просто у нього на руках. Зранку повернулися. Буханевич прикупив наїдків, а окремо для Олі приніс цукерок, а на додачу видав огорнуту папірцем вуглинку — малювати.

Ошукай мене двічі - ганьба мені.

Чорнововк оповідав усе від самого дитинства. Наче Рахман, виливав історію свого життя. Володимир був ідеальним слухачем: не перебивав, не засуджував, не сумнівався, і ставив доречні запитання, коли характерник застрягав або суперечив сам собі. Лише раз письменник дозволив собі висловити емоції — коли почув про страту Отто.

— Так йому й треба! Па... — вигукнув було Буханевич, кинув швидкий погляд на Олю, яка домальовувала газетному портрету гетьмана бороду з вусами, і продовжив стиха: — Паскудник катував мене в казематах. Урятував лише випадковий візит Кривденка.

— Світ до біса тісний.

Твою історію перекрутять. Писаки завжди все перекручують.

Спогади перетворювалися на охайні чорні рядки, перетікали зі сторінки на сторінку, вкладалися в нумеровані стоси. Кожні пів години Володимир робив павзу, розминав заляпану чорнилом руку, а характерник ковтав воду, аби заспокоїти пересушену горлянку.

Поглядав на гори списаного паперу. Ось його життя...

Ні. Твоє життя у власних руках!

— Маю прохання, Володимире. Якщо з книгою не поталанить, прибережи ці записи для неї, — Северин указав на доньку.

Він зрадить тебе, Северине, хіба ти цього не розумієш?

Оля помахала замурзаною вугіллям долонькою. Ці дні вона поводилася навдивовижу слухняно, підходила лише для допомоги з горщиком або коли остаточно знуджувалася. Тоді Чорнововк брав доньку на коліна, сідав на підлогу і продовжував оповідь, водночас розігруючи звірятами цілі пантоміми.

— Я хочу, аби вона дізналася мою історію.

— Обіцяю, — Буханевич перехрестився. — Але книга вийде, друже мій, я вже підрахував: продам хатку, де переховувалися сіроманці, і надрукую все власним коштом. Буде справжня книга! Без жодного слова брехні! Пам'ять Сірого Ордену вимагає правди...

Він зрадить тебе.

— То що буде далі, Северине?

— Розвіяне прокляття характерників.

Навіть цей йолоп вважає тебе божевільним.

— Ціною самопожертви... Ти — дуже мужня людина, Северине.

— Ні, Володимире. Мужня людина зважилася б жити. А я боюся! Боюся збожеволіти, як Савка. Чи лишитися песиголовцем, як Пилип. Тому малодушно тікаю в прочинену шпарину.

— Той голос... Він говорить до тебе просто зараз?

— Він не замовкає ніколи.

Бо насправді ти не хочеш помирати.

— Зазвичай літописи пишуть відсторонено, як історичні хроніки. Але, Северине, я напишу інший. Літопис про відважних людей, добровільно пролиту кров, прокляття та гідність його нести... Літопис сіроманських доль, чесний і пронизливий, — Володимир стиснув кулак. — І цього разу ніхто його в мене не відбере. Ніхто!

— Най так і буде.

Визнай нарешті мою рацію, Северине.

Наступного дня вони рушили до Володимирської гірки, де поміж багатих маєтків бовванів будинок, схожий на казковий палац: декоративні башточки, аркові вікна, рожеві стіни, прикрашені безліччю святкових гірлянд, кольорових прапорців і вінків із ялинкового гілля. На просторому подвір'ї завмерло кілька механічних возів та екіпажів, укритих рядниною.

Важкі різьблені двері прочинив особисто господар: блаватний костюм, масивні золоті персні, рожеві щоки і життєрадісна усмішка.

— Очам своїм не вірю! — велике черево заколихалося, і камізелька, що ледь сходилася, сутужно затріщала. — Пане Чорнововку!

— Радий, що застав вас удома, пане Клименку.

Він тебе боїться.

Голова чумацького цеху Українського гетьманату стиснув гостя в обіймах, гідних Малюка.

— Прошу, прошу, не стійте на порозі! А хто ця снігова принцеса?

— Моя донька. Олю, привітайся з паном Тимішем.

Дівчинка скромно кивнула, чим привела пана Тиміша у неймовірний захват.

— Вона дуже на вас схожа! Така гарна!

На потік захоплених вигуків до вітальні прибула огрядна, рум'яна, усміхнена жінка, чий вік загубився на межі сорока років.

— Моя люба дружина Ганнуся! А це — мій давній знайомець, Северин Чорнововк!

Характерник поштиво вклонився. На позір Клименки чудово пасували одне одному.

— Любонько, пам'ятаєш, як мене порятували в Уманському паланку?

— Господи, Тиміше, ти це на кожному застіллі згадуєш, — Ганна привітала Северина сяйливою посмішкою. — Отже, ви були тим самим рятівником. Рада знайомству!

Дивовижно, як деякі люди роками здатні плекати вдячність, подумав Чорнововк. Сам він уже мало пам'ятав ту невеличку пригоду.

Слідом за Ганною до кімнати прибігли пара розпашілих дівчат віку Олі — міцні та круглощокі сестри.

— Мої онучки. Текла і Теодора! — чумак променився щастям.

А ти своїх онучок не побачиш.

Дівчата водночас зробили кніксени. На превеликий Северинів подив, Оля відповіла тим самим. Ось воно, виховання пані Ярової!

— Може, Оля хоче погратися разом? — запропонувала Ганна.

Донька жваво закивала. Северин забрав її верхній одяг, пошепки повідомив Ганні, що Оля тимчасово не розмовляє, жінка з розумінням кивнула і повела дівчат до дитячої.

— Який чудовий день! — чумак задзеленчав у дзвоник для прислуги. — Я, коли прокинувся, одразу відчув: сьогодні трапиться щось надзвичайне! Чуйка мене ніколи не підводить.

Тиміш видав накази слузі, після чого запросив характерника до великої зали. Всі стіни, тумби, столики і полиці прикрашали дагеротипи родини Клименків — різний склад, різні роки, різні рамки, різні розміри. Жодної вільної поверхні! Чорнововкові пригадалася світлина, яку зробила ватага свіжоспечених сіроманців у ательє дагеротипів на вулиці неподалік...

Ти міг би жити не гірше за цих товстосумів, але натомість обираєш смерть.

Повсідалися в м'які шкіряні крісла. Коли востаннє він сидів із таким комфортом?

— Ваш учитель...

— Захар загинув у перші дні після початку полювання.

— Яка втрата! Весь Сірий Орден — величезна втрата, — чумак скрушно похитав головою. — Згребли жарини чужими руками! А тепер, бачте, кров Темуджина змила вигадані злочини. Яровий нас за йолопів вважає!

— До слова: Темуджина ми вбили без жодної допомоги Якова.

— Ви брали участь у замаху? — витріщився Тиміш.

— Було таке, — зізнався Северин.

Чумак зірвався зі свого крісла і довго трусив руку характерника.

Чому цей кнур має жити до старості, а ти — ні?

Принесли чималеньку пляшку бренді з тарелями канапок із різноманітними начинками та заморськими зацукрованими фруктами. Куди там почастунку Буханевича!

— Нещодавно писали, що рештки хортів, Отто Шварца і кількох божих воїнів, знайшли страченими просто в полі...

— Можу вказати місце на мапі, де їх знайшли.

Тиміш розлив по склянках темно-золотавий трунок.

— Ви — небезпечна людина, пане Чорнововку. І це пречудово! Той засранець Отто колись насмілився кинути мене до казематів! Мене, Тиміша Клименка! Істинний вар'ят...

— Хай вічно горить у пеклі.

За це і випили. Бренді був міцний, багатий на букет, і, безсумнівно, дорогущий.

— Обожнюю вина, — заявив Тиміш. — А бренді — ніщо інше, як «випалене вино». Ідеальний напій для холодних вечорів. Смакує?

— Незвично, — Северин закинув до рота дольку чогось зацукровано-жовтого. — Я — бідний невіглас і рідко вживаю такі напої.

— Це «гранд резерва» з Андалузії. Виготовляється дуже цікавим методом, що зветься кріадера і солера: дубові бочки заливають дистилятом і виставляють пірамідою, де найнижчий ярус займають найстаріші рідини. Коли напій розливають по пляшках, то беруть потроху з кожного ярусу, але жодну бочку не спустошують повністю, а тільки доливають нестачу з верхнього ряду... Таким робом молоді спирти надають бренді силу, а старі дарують досвід. Подарую вам пляшину!

— Щиро дякую. Це направду цікаво.

Направду ти хочеш заштовхати цю пляшку йому в горлянку.

— Отже, чим можу зарадити? — перейшов до справи Тиміш. — Шукаєте прихистку? Потрібен борг? Чи, може, заробіток? Для вас — що завгодно!

— Пригадуєте нашу розмову на цепеліні?

— Частково. Мені тоді стало зле після риби... А ви швидко зійшли з борту.

Северинів гаманець дзенькнув об мармурову стільницю.

— Тут усе, що належало моїй дружині та мені. Я не тямлю в банківській справі чи вкладанні грошей, тому прошу вас...

— Авжеж, друже мій, авжеж! Інвестиції, — Тиміш енергійно потер руки. — Дуже мудро і розважливо. Залюбки! Підпишемо папери, все буде офіційно. З вас я візьму символічний відсоток — всього лише п'ять процентів.

— Дякую, пане Клименку.

Він на тобі наживається.

— Мушу попередити, що момент зараз дуже вдалий, проте з огляду на ситуацію в країні, прибуток варто очікувати не раніше, ніж...

— Неважливо, — перебив Чорнововк. — Це для доньки. Аби мала кошти для гарного університету чи власної справи.

Чумак задумливо почухав перенісся.

— Перепрошую, що лізу до чужої справи, але оскільки ви тепер не лише мій друг, а й клієнт, маю спитати: на які гроші ви з дружиною плануєте жити, допоки Оля зростатиме? Адже ваш заробіток зник разом із Орденом, отже...

Йому не можна довіряти.

— Мою дружину вбили хорти. Оля досі не розмовляє, бо свідчила той напад. А мені, — Северин ковтнув іще бренді. — Мені лишилося недовго. Тому за гроші я не переймаюся.

Клименко ошелешено мовчав. Випив свою склянку до дна.

— Саме тому я хочу забезпечити доньці бодай якийсь спадок.

— Я знижу частку свого прибутку до одного відсотка, — сказав чумак тихо. — А також додам пункт, за яким зобов'язуюсь виплатити десятикратний еквівалент цієї суми в разі невдалих інвестицій. Якщо захочете, допоможу вашій доньці з вибором навчального закладу або порадами щодо її справи, коли вона стосуватиметься моїх компетенцій.

— Це дуже щедро, пане Клименку.

Він просто забере твої гроші. Оля залишиться ні з чим.

— Ви запам'ятали мою пропозицію і звернулися саме до мене! Це свідчить про мою репутацію, — Тиміш покрутив у руках порожню склянку. — Коли звертається людина, яка готується до смерті, в той самий час, коли її дитина грається з твоїми онучками... Це дуже прикро.

Чумак витер спітніле обличчя великою серветкою. Гукнув слугу дзвоником, наказав підготувати папери.

— А чому ви певні у власній загибелі?

— Не можу відповісти, пане Клименку. Справа стосується Потойбіччя.

— О! — Тиміш збадьорився. — Я сподіваюся, що ваша справа не завершиться смертю! Мені кров із носу як потрібна людина з досвідом. Пригадуєте нашу розмову у цепеліні? Затія щодо мандрів крізь той бік... Довелося відкласти через війну, проте я досі не зрікся її!

Він думає лише про золото.

— Дякую, пане Клименку, — Северин сховав сумну посмішку за новим ковтком. — Якщо виживу — обов'язково прищу.

Принесли документи. Тиміш натягнув на перенісся окуляри, уважно все вивчив, змусив Чорнововка перечитати, після чого кожну сторінку підписали. Ретельно перелічені гроші змінили власника, характерник забрав свій примірник паперів — і на тому серйозна частина розмови завершилася.

Тебе пошили в дурні. Знову.

Далі балакали про війну, політику та гроші, як усі чоловіки за келихом міцного. Усміхалися, коли до них долітав дитячий регіт. Прийшла Ганна з повідомленням, що дівчата ладнають пречудово, тож вона наполягла, аби гості лишилися на вечерю, а потім переконала зостатися на ночівлю, бо дівчатам разом дуже весело...

Наступного ранку Оля сумовито прощалася з новими подругами. Їй бракує дитячої компанії, збагнув Северин — так само, як бракувало йому в Соломії... Треба переказати Ліні.

— Завжди раді вам, — Ганна поцілувала дівчинку на прощання. — Приїздить до нас частіше!

— Нехай усе вийде, Северине, — Тиміш передав скриньку з пляшкою бренді і міцно потиснув йому руку. — Сподіваюся, що ми таки невдовзі зустрінемося.

— Я був би геть не проти, Тиміше.

А бачив, як ласо його дружина на тебе позирала?

Час осипався снігом у незримій клепсидрі.

Різдвяні ярмарки. Мелодії катеринки. Ковзанка на площі. Солодощі, каруселі, прогулянки... Северин намагався напитися враженнями, наче спраглий — останніми ковтками води.

Оля сміється. Оля тримає його за руку. Оля показує на Дніпро, що виблискує першою кригою. Ранок, день, ніч, ранок...

Гостинні господарі прощаються. Сніг сіється над містом, зникає на околицях. Дихання виривається парою. Дорога до Ліни минає, наче вві сні. Максим поїхав скидати місячне ярмо...

Не тікай від доньки. Не полишай її.

— Завтра на світанку.

— Ти казав про це безліч разів.

— Дякую. Ти зробила значно більше, ніж...

— Після справи з Ґаадом відбудеш рік моїм прислужником.

— Ліно, якщо я не повернуся...

— Не смій так казати.

Відьма знущатиметься над нею.

— Ядвіґа Ярова охоче прийме Олю на виховання.

— Твоя обраниця ненавиділа її! Чому ти вважаєш, ніби я хочу спекатися Олі?

Помститься за твою зраду.

— Я з'явився нізвідки. Приніс забагато клопоту на твої плечі.

— Мені вирішувати, що робити з власними плечима. Що за поховальні розмови? Повернешся звідти живий-здоровий і забереш доньку.

Відіграється на ній.

Оля міцно спала. Северин згадав ранки, коли вона з радісним вереском прибігала до ліжка, видиралася між ними, і з задоволеною усмішкою трималася однією долонькою Катриного плеча, а другою — його...

Ким вона виросте? Якою буде на вигляд? Яких прикростей зазнає?

Від яких ніхто не захистить.

Які радості чекають на неї? Де оселиться? Що здобуде?

Лишись, і засвідчиш усе!

Мабуть, так само Катря сиділа над тобою безсонними ночами. Так само міркувала над цими запитаннями. Як кожна мама і кожен тато вглядається в обличчя своєї дитини, що спить, і намагається прочитати у тому личку майбутнє...

Її понівечать і вб'ють! А ти не зарадиш.

— Ти не запам'ятаєш цих слів, — прошепотів Северин.

— Не запам'ятаєш нашої мандрівки... Мого обличчя, мого голосу... Але це нестрашно, адже я люблю тебе. Твоя мама любить тебе. Ліна, Максим, Ярема — хороші люди, і мені пощастило, що вони дбатимуть про тебе. Це мусили зробити ми, твої батьки, але... Але інколи життя складається не так, як нам хотілося. Я маю зробити дещо важливе... Сподіваюся, ти зрозумієш мій вчинок, коли подорослішаєш.

Подивись на неї! Невже ти готовий покинути її?

Він обійняв Олю. Ввібрав її тепло востаннє.

— Будь щаслива, доню.

Вона відчула його обійми крізь сон і усміхнулася. Він заледве стримав ридання.

Зупинися, Северине.

Поклав заповіт і папери Клименка на стіл, придавив пляшиною бренді, і вийшов у сутінки.

Зупинися!

Цього разу вони стали на межі поля і дерев. На межі ночі і ранку. На межі світів.

— Я надіслала твого листа Яремі.

— Дякую, Ліно.

Відьма похмуро спостерігала за його приготуваннями.

Вона досі кохає тебе.

— Чому не розводиш ватру?

Його тілу більше не знадобиться живильне тепло.

— Тільки час марнувати. Швидше почну — швидше завершу.

Характерник роздягнувся до поясу, перевірив малахіт у кишені, ковтнув холодне зілля. За обрієм прокидалося ледаче зимове сонце.

— Чому саме ти, Северине? Я вже питала десять років тому, і питаю знову.

Зупинися.

Сніг забарвило червоним світанком. Який прекрасний світ, подумав Чорнововк. Відчути його сповна можна тільки на межі життя і смерті.

— «Така наша стежка», чи не так? — продовжила відьма роздратовано. — Ви, сіроманці, ховаєтесь за цими словами за будь-якої нагоди! Ніби жодного вибору не існує, і тільки фатум керує вашими долями...

Характерник не слухав її. Шепотів слова, які колись змінили його життя, а тепер вели до його завершення.

Зупинися, Северине.

— «Така наша стежка»! Ненавиджу цю приказку! — скрикнула Ліна.

Він скінчив закляття і наблизився до неї. Уважно вивчив збентежене обличчя. Сказав:

— Я теж.

Щиро всміхнувся подрузі дитинства, яка стала його першим коханням. Поглянув на відьмівську хатину, що стала йому домом.

Теплий вогник у вікні. Там спить його донька, якої він ніколи більше не побачить.

Не смій кидати її напризволяще!

— Дякую за все.

Він поцілував Ліну в чоло.

Ні! Ні! Ні! Ні! Ні!

— Будь щаслива разом із Максимом.

Не встигла відьма збагнути його слів, як лезо пронизало Северинове серце.

***

Голос Звіра зник разом із морозними голками. Сніг танув між пальцями ніг, що стали на теплу землю, тверду, наче каміння. Невже Ґаад сподівається, ніби з цього безплідного праху може повстати щось живе?

Северин озирнувся. Те саме місце, де він опинився минулого разу... Проте нині щось різнилося — ніби пустка щось приховувала. Він інтуїтивно змахнув краплину крові з рани на грудях, мазнув по повіках, прошепотів формулу і замість обрисів рідного світу...

Грандіозна композиція, що починалася на землі довершеним хитросплетінням безлічі геометричних форм та невідомих знаків, росла химерними символами, які мерехтіли всіма відтінками червоного, перепліталися безліччю неосяжних ярусів аж до неба — наче дикий виноград, що дереться вгору стінками колодязя. Сяйлива дивина охоплювала повні темряви урвища, перетинала скелі, її межі сягали так далеко, що годі розгледіти — ніби Северин потрапив до центру велетенської клітки, повної чудернацьких птахів і летючих комах, намальованих чарівним пензлем. Заворожений, він протягнув руку, і пальці пройшли крізь текучу фігуру, що нагадувала вісімку.

Чорнововк озирнувся. За ним, на лікоть від землі, витала довжелезна постать, позбавлена одягу: молочно-біла шкіра без жодної родимки, пошрябинки чи волосинки; м'язи ледь окреслені; вуха, ніс, рот, статеві органи, нігті відсутні; лише очі, що на порожньому обличчі здаються величезними, сліплять багряним... Величезна, моторошна скульптура, яку покинули посеред роботи.

— Ось який ти на вигляд.

— Ти не здатен побачити моєї істинної форми, людино.

— Шкода.

Северин дістав із кишені малахіт і кинув Ґаадові. Той не поворухнувся: камінь спинив політ, неквапом приплив під багряні очі, завмер. На мить характернику здалося, ніби то не камінь зовсім, а живе переплетіння міріад тоненьких ниточок, які пульсують, розгортаються і тріпочуть.

— Заплатили серцем за серце?

— Може, вйо до справи? Кожна хвилина зволікання підточує силу моєї рішучості.

Ґаад стиха засміявся, але при цьому не поворухнувся, не потривожив жоден м'яз, не зібгав шкіру в жодну зморшку. Та однаково Северин чув його сміх.

— Не поспішай померти.

Ґаад уже був перед ним, і не встиг Чорнововк відсахнутися, як тонкий довгий палець щонайменше з шістьох фаланг торкнувся його між очей.

— Дозволь дещо показати.

Дотик був схожий на крижаний укол. Звідкілясь спурхнула колода карт із вовчими черепами, розсипалася, закрутилася, зашелестіла, склалася разом у примарну картину. Краплина його крові зірвалася з грудей, торкнулася полотна й ожила: літала, креслила, малювала червоним по білому, і Северин, неспроможний відірвати погляду від її стрімких рухів, раптом відчув, ніби провалюється всередину картини.

— Ти бачиш не так, як було насправді, — пролунав голос. — Ти бачиш так, аби зрозуміти, що сталося.

Від краси всередині все завмирає: такий чудовий і прекрасний цей світ. У лазурному небі повільно танцюють світила: велике золоте і маленьке біле. Повільно кружляють небосхилом, дарують тепло, вдячне зело ловить щедрі поцілунки, буяє, квітне, і легіт розносить пишні пахощі довкола. Повітря чисте і смачне, здатне напувати. Ти дихаєш на повні груди.

Кряжі гір. Полотна лісів. Плесо озера — великого, немовби океан. З високої ложі в серці древнього міста ти бачиш усе.

Утім, сьогодні мало хто насолоджується погодою чи тішиться краєвидами. Погляди з усіх усюд спрямовано сюди, до великого кам'яного кола: настав той самий день. Не кожному поколінню щастить свідчити зміну епох! Ти єдиний знаєш, що цього разу все буде інакше, і не можеш дочекатися початку.

Між східців дзюрчать прозорі струмочки. Башти, місточки, скульптури, інші тонкі звивисті будівлі, для яких немає людських слів, переповнені спостерігачами. До цієї миті ти й уявити не міг, як вас насправді багато — і тепер намагаєшся осягнути, яким чином Володарка спромоглася давати всім раду.

Від натовпів не роздивитися мерехтливого пір'я стріх, пружні місточки гнуться під вагою, кришталеві стовпи посеред озера переповнені, навіть усі верхівки дерев зайняті. Високі, тендітні постаті у пишних шатах від голови до п'ят, під якими не розгледіти кінцівок, чекають. їхні рухи стрімкі та граційні — наче ковзання по незримих нитках. Вітер бавиться довгими шаликами, що пістрявіють різноманітними візерунками. Під різноманітними уборами, від гостроверхих ковпаків до роздутих сфер, течуть бахроми, які ховають лиця під мереживами або нитками. Лиш очі горять крізь серпанки яскравими ліхтариками — червоні, блакитні, зелені, бузкові, помаранчеві... Твій погляд палає багрянцем.

Яке численне плем'я, думається тобі. Всі барвисті, різні, та водночас — схожі, єдині. В урочистій незворушній тиші всі погляди спрямовано до кам'яного кола, де ось-ось відбудеться священнодійство. З-за видноколу стоять інші: всі дивляться в бік древнього міста. Тобі належить найпочесніше місце.

Нарешті рух — наближаються сестри. Їхня поява викликає загальне піднесення: ритуал невдовзі почнеться. Але сестри не прямують до своїх місць, а натомість влітають до вашої ложі. Білі одежі тріпочуть, контрастують з невеликим чорним клинком, що завмер між сестрами у прозорому саркофагу. Хранительки озираються блакитними поглядами, знаходять Першого.

Ми відчуваємо тривожність, співають сестри разом, тривожність.

Як і всі ми, відповідає Перший, не приховуючи веселощів, ми.

Чи Коло приготувало все належно, продовжують сестри, належно.

Як і завжди, відповідає Перший, веселощі змінює роздратованість, завжди.

Чи не вносилися будь-які зміни, не вгавають сестри, зміни.

Ти бачиш, що Перший лютиться. Він ненавидить, коли його авторитет піддають сумнівам. Тим паче в такий важливий день! Тобі хочеться втрутитися, але це буде недоречно. Ти теж із Кола: не перший, не останній. Решта ложі мовчить — Хранительки мають право питати кого завгодно і про що завгодно. Навіть саму Володарку.

Допит триває. Перший захищається. Завзято переконує сестер у тому, що все гаразд. Що вони дарма переживають. Що він усе перевірив особисто. Ти не видаєш себе жодним звуком, жодним рухом, бо Хранительки здатні помічати такі дрібниці.

Вибач за наші сумніви, співають нарешті сестри, сумніви.

Я все розумію, відповідає Перший із полегшенням, розумію.

Попри наші передчуття ми почнемо, завершують сестри, почнемо.

Передчуття не обманюють сестер. Пихатий Перший, засліплений самовпевненістю, перевірив усе вчора, але не сьогодні. Ти знаєш напевно, бо після цього змінив кілька важливих ліній візерунку. Ти зробив усе обережно: ніхто не помітив. Якщо раптом зміну викриють, тебе не запідозрять — то чужа ділянка.

На площу у текучих золотих одежах виходить вона: досконала, неперевершена, обожнювана. Пливе до місця крізь лінії контуру легко і блискавично, шати злітають, наче крила. В її присутності твій голос тремтить. Ти не здатен відірвати від неї погляду.

Володарка! Якби ти міг, то приніс би себе в жертву замість неї. О, Володарко...

Хранительки злітають долі, займають належні місця, завмирають, подібно до інших. Саркофаг із чорним клинком чекає разом із ними. Об нього можна порізатися, якщо задовго витріщатися. Всіма фібрами ти ненавидиш той клинок.

Перший збуджено смикається — допит сестер вивів його з себе. Як такому телепню пощастило стати Першим у Колі? Ти вважав себе мудрим, проте не здобув його місця. Попри безліч знань, ти запізно збагнув, що інтриги й особисті домовленості важать більше за розум та видатні здобутки. Ти зневажаєш Першого, але гарно це приховуєш, і він поважає тебе. Якби на його місці був хтось розумніший, то нічого не вийшло б. Ти радієш, що все склалося саме так.

Розрахунки бездоганні, перевірені безліч разів. Ти проводив їх далеко від чужих очей, у належній схованці, аби ніхто випадково не викрив задуму. У всіх можливих дослідах і спробах все закінчується належним чином. Рівновага зберігається. Успіх! Ти кидаєш виклик засадничим законам усесвіту, як і належить істинному мудрецеві.

Володарка завмирає посередині кола. Усе готово. Всі погляди спрямовані на неї, навіть світила сповільнюють мандрівку небом, а вітер починає бриніти мелодією, про яку знають з переказів минувшини. У всьому світі лише Володарка чула цю пісню — безліч років тому, на самому світанку ери. Мелодія пробуджує в твоєму єстві щось дивне: немов підіймається загата, про яку ти навіть не підозрював... Підкорений владі древнього інстинкту, ти починаєш співати разом з усіма.

Пісня лине зсередини. Ніхто не задумується, не запинається — це так само природно, як дихати. Співає Коло, співають присутні, співають ті, що за обрієм, співає земля і підземелля, співають ліси і гори, співає вода і небо. Ніхто не вчив цієї пісні, вона народжується сама, довершена та прекрасна, з самих глибин світобудови, її звуки очищають, напувають силою, сплітаються, линуть звідусіль сюди, до древнього міста, де в кам'яному колі чекає Володарка. Ти ледь стримуєш захват.

Як заповідали древні, спів заповнює візерунок сяйливими лініями сили. Коло спостерігає: довгими місяцями ви готувалися до цієї миті, покроково робили все згідно з трактатами, ретельно усували найменші недоліки — візерунок має бути бездоганним. Твій погляд прикуто до самотньої постаті, що закинула приховане серпанком обличчя до золотої сестри в небі.

Пласка брила, де стоїть Володарка, починає рух. З тихим гудінням, що вплітає свою басовиту нотку до загальної пісні, коло поволі плине вгору. Всі погляди стежать за піднесенням, спів гучнішає; не співають лише Хранительки. Ти знаєш, що вони мають вступити пізніше.

Одяг Першого мерехтить і переливається всіма можливими відтінками: він уже забув про досадну бесіду. Контур наповнено силою, що сяє бездоганним візерунком аж до виднокола. Прекрасне видовище... Тобі дещо боязко, коли загоряються змінені тобою ділянки — але нічого лихого не трапляється. Все, як і мало бути згідно з твоїми розрахунками! Ти співаєш, і в грудях жевріє щастя.

Кам'яне коло суне до небес, із нього осипаються грудки землі. Золота постать віддаляється, але крізь сірий серпанок твої багряні очі здатні бачити так само добре, ніби Володарка стоїть за десять кроків. Вона — уособлення величі та спокою. Від сплеску почуттів твоє нутро пече вогнем. Ти не обирав розумом: від першого погляду тіло вирішило за тебе.

Як можна дозволити загибель втіленого ідеалу? Як можна відсторонено позирати на це? Володарка чекає: вона заспіває останньою. Ти чекаєш разом із нею.

Вона зробить те, що зробила її попередниця, як і всі інші Володарки до неї — почне нову еру, аби загинути разом зі старою. Віддасть силу, вдихне життя, звільнить місце для нової Володарки, яка керуватиме наступними поколіннями і оберігатиме до чергового зламу епох... Так було завжди: на цьому стоїть світ, його ритм і гармонія. Але ти відмовився спостерігати смерть своєї богині. Ти поклявся, що завадиш цьому. Має бути вихід! Після довгих років самотніх відчайдушних пошуків ти знайшов його.

Слова, що линуть зсередини, кінчаються. Загальний спів змовкає, залишки тануть у повітрі, ще трохи — і він вичахне та згасне. Ти сподіваєшся, що так воно й станеться...

Але останньої миті пісню підхоплюють Хранительки. Вони співають так голосно, що здіймається вітерець, співають так потужно, що дрижать далекі кришталеві стовпи на озері. На відміну від решти хору, сестри готувалися до цієї миті все життя — не дивно, що вони відчули зміни контуру, хоча поняття не мають, як він має працювати. Якби Хранительки наполягли, ритуал міг затриматися, а Коло рушило б перевіряти все під доглядом сестер. Такий ляпас Першому! Якби помилку викрили, то від Кола не лишилося б навіть назви — суцільна пляма сорому... Але такого ніколи не траплялося, тому Хранительки, попри підозри, довірилися словам Першого, і єдина загроза твоєму задуму минула. Їхні голоси, злагоджені та довершені, линуть грізним вироком, кожен рядок підносить скляну в'язницю до постаті в золотому. Ти ненавидиш сестер із блакитними очима, що сяють з-під срібних ниток, не менше за чорний клинок, який вони оберігають.

Пісня сестринства триває, допоки саркофаг не зрівнюється з кам'яною платформою. Голоси Хранительок витоншуються до лез. Всі затамовують подих, коли саркофагом розтікаються тріщини, і він вибухає, проливається вниз скляною мжичкою. Жодна крихта не торкається землі, краплі тануть у польоті, ніби випарувані теплом двох світил. Ти дивишся на оголений чорний клинок і відчуваєш, ніби він ріже тебе зсередини.

Якщо всі розрахунки правильні...

Клинок незворушно застигнув у повітрі, націлений вістрям у груди Володарки. Останні відгуки пісні сестринства несуться в небеса, а відповіддю їм лине один-єдиний голос. Ти не можеш стримати сліз, коли чуєш його.

Обрана донька світу! Мабуть, самі світила не могли б співати краще за неї. Кожне слово її чистого голосу пронизує, обволікає, надихає. Ти, як завжди, ладен слухати її вічно.

Володарка співає пісню вдячності, пісню довголіття, пісню великої втоми. Співає про світанок епохи та її розквіт, співає про видатних дочок і синів, трагедії і тріумфи, співає про те, що після довгих віків її час, нарешті, вичерпався — і вона радо йде, поступаючись місцем, адже такий плин життя. Її голос, золотий прекрасний голос, дзвенить у пронизливій тиші, доноситься до найзаповітніших і найвіддаленіших куточків світу, пробирає кожне живе створіння до нутрощів, і всі розгойдуються в такт цієї пісні. Ти не хочеш, аби вона скінчилася.

На найвищій ноті клинок зривається вперед. Володарка не ухиляється — навпаки, відкривається і робить крок назустріч. Чорне лезо пробиває її груди. Ти чуєш, як рветься безцінна тканина.

Пісня змовкає болісним вдихом... Усі завмирають. Огидний чорний клинок пронизує маленьку золоту постать. Ти не можеш відірвати погляду від жаского видовища, що бентежило тебе в кошмарах.

Живи, благаєш подумки, живи! Століттями існувала заради інших... Не помирай. Живи тепер для себе! Ти завмер, наче натягнута струна, ще трохи — і розірвешся.

Але Хранительки підхоплюють пісню, слідом за ними співають всі інші. Розгойдуються, споглядають Володарку, яка помирає, їхня пісня сповнена скорботи, світ плаче за втіленою епохою, що йде геть. Це все, що вони можуть: спостерігати і плакати, а невдовзі по тому співати осанни новій ері, ніби нічого не трапилося. Ти глибоко зневажаєш їх.

Так завжди було... Проте це не значить, що так завжди буде. Світ мусить змінюватися, інакше остаточно виродиться. Ти замовкаєш, однак ніхто не помічає твого вчинку. Всі дивляться на Володарку, яка досі стоїть. Невже спрацювало? Ти не поспішаєш радіти.

Раптом чорний клинок з безпомічним хрупанням осипається попелом. Володарка не рухається, проте золотий серпанок досі тремтить під її диханням. Ти помічаєш збентеження між сестрами.

Спрацювало! Ти зробив це! Ти врятував її. Нова епоха почалася, стара скінчилася, а Володарка, прекрасна та недосяжна, досі жива, і ти не проведеш решту життя в жалобі за нею...

Перемога!

Раптом із надр лунає стогін, що перетворюється на мерзенний скрегіт. Оглушлива какофонія зростає, обриває злагоду пісні, і всі стривоженно замовкають. Ти бачиш, як контур чорніє, висихає, а земля починає дрижати.

Нестерпний вереск летить із небес. Ти встигаєш помітити, як білою поверхнею повзуть чорні зигзаги, а наступної миті маленьке світило розривається на клапті. Тебе засліплює; коли зір повертається, ти бачиш, що золотій сестрі бракує великого шмату, а білі рештки несуться вниз сяйливими метеоритами з довгими полум'яними хвостами. Ти заворожено спостерігаєш за смертельною зливою.

Що коїться, кричить Перший, коїться.

Розгнівані погляди сестер повертаються до нього — і за мить вони знов у ложі. Ти ледь стримуєш панічний регіт.

Наміри Хранителок лишаються невідомими: налітає шквал, такий раптовий і потужний, що всі валяться долі. Земля ходить ходором. Ти підводишся одним із перших. Дивишся, як інших нещасних змело, наче листя, придавило поваленими спорудами. Спостерігаєш, як інші крізь хмари пилу тікають із міста, яке розвалюється просто на очах. Ти сподіваєшся, що зараз усе скінчиться.

Але все тільки починається. На видноколі народжуються смерчі, воронки крутяться від землі до небес. До тебе доноситься дзвін кришталевих стовпів, що ламаються, наче сухі стебла. Ти досі не можеш повірити, що це коїться насправді.

Тиха лазур зникла. Небеса, проорані метеоритами, налилися чорними хмарами. Барви витікають зі світу. Ти помічаєш, як між хмарами сяють велетенські блискавиці.

Коло помилилося, кричить розгнівано одна з сестер, помилилося.

Як це може бути, волає Перший, бути.

Коло репетує на всі голоси, і тільки ти зосереджено міркуєш.

Зміна епох мала відбутися, як і завжди, лише з однією новою умовою: Володарка зберігає життя. Хіба це велика зміна? Ти намагаєшся знайти собі виправдання.

Вас оглушає грім. Забута всіма кам'яна брила летить вниз разом із самотньою постаттю в золотому. Ти чуєш розпачливий крик Володарки, від якого всередині тебе все крижаніє.

Перший із метеоритів б'ється об поверхню, земля стугонить і дрижить. Ти бачиш, як пропалені лініями контуру ділянки провалюються, відносять за собою в глибини споруди і створіння, що досі намагаються врятуватися марною втечою.

Падають нові метеорити. Маленькі вбивають і розбурхують землю, а великі породжують розлами і хвилі — ось зростає хвиля вогню на сході, ось підноситься хвиля води на заході. Вони несуться назустріч одна одній, і все живе між ними перетворюється на порох. Ти бачиш, як смерть мчить до тебе звідусіль.

Кам'яна брила розлетілася на друзки, але фігурка в золотому жива. Від її крику — ти навіть не підозрював, що Володарка може так кричати! — крає серце. Ти сторчголов несешся на допомогу, але земля тікає з-під ніг. Світ укриває темрявою.

Якби ти загинув, усе було б легше.

Ти приходиш до тями посеред румовища. Озираєшся на руїнах, що були древнім містом, вкритий пилом, що був кістками тих, хто тільки-но співав. Над вами бовваніє зеленувата сфера, яку утримують сестри і Коло спільними зусиллями. Білі й барвисті одежі припорошено сірим. Голоси тремтять, тіла надламані. Ти приєднуєшся до хору.

За сферою кипить первозданний хаос. Торнадо б'ються з блискавками, виривають із корінням усе, що вціліло. Шалені хвилі несуть за собою уламки гір, гасять пожежі, які спалахують знову через вогняні фонтани, що вириваються звідусіль крізь змучену землю. Лава тече, провалюється у величезні урвища, парує і застигає. Подекуди в темряві блимають бульки інших рятівних сфер, але їх так мізерно мало... Небеса потонули в чорних хмарах, з-під них проглядає самотній огризок, що світить червоним. Ти не розумієш, як це могло статися.

Посеред смертельного бенкету смерч випробовує ваш захист — уламок башти гупає об сферу і розсипається на друзки. Сфера здригається, але витримує. Серед каміння, що лишилося після удару, ти бачиш кілька спотворених тіл.

З ударом чергової блискавки все стає зрозумілим. Стара епоха скінчилася, і сила звільнилася. Володарка не загинула, і сила шукає нового прихистку. Ти, засліплений коханням, фатально помилився.

Як такому телепню пощастило потрапити до Кола?

Надламана постать у золотому підводиться. Ти, попри смерть і руїну, сповнюєшся радістю. Володарка живе! Ти чуєш її голос.

Чому, чому я досі живу, квилить вона, живу.

Чому, чому, я досі дихаю, ридає вона, дихаю.

Чому, чому я свідчу жахіття, кричить вона, жахіття.

Її золото потьмяніло. Вона повільно суне до Першого. Той відступає — поранений, але живий. Потім кидається на землю. Ти завжди мріяв побачити його переможеним, проте зараз це видовище не тішить.

Помилка, сталася помилка, плаче Перший, помилка.

Її золото чорніє. Ти відчуваєш хвилі люті, що розтікаються довкола неї.

За сферою вирують лики смерті. Вибухи. Сурми. Зникли прекрасні квітучі краєвиди, зникло повітря, що напуває, зникло все, що ти знав. Звільнені первісні стихії змели всі досягнення, всю історію твого величного народу, перетерли барвисті шати на сірий попіл. Замість зміни епох наступив кінець — так просто і легко, від невеличкої зміни, яка не мала на меті нічого поганого. Ти не можеш змиритися з тим, що тільки-но сталося.

Голос Володарки пашіє ненавистю і люттю — ніколи досі ти не бачив її такою. Перший мовчки слухає вирок, а решта розпачливо намагається втримати сферу. Ти знаєш, що мине небагато часу, допоки ви знесилитеся, але необхідність у захисті зникне: стихії заснуть, а спалений світ порине у вічну кататонію під знаком смерті.

Ти знаєш, що вирок Першого належить тобі, проте мовчиш.

Усе мало трапитися не так. Усе було зважено і прораховано! Усе, чого ти хотів — урятувати життя коханої, яка навіть не підозрювала про твої почуття. Але натомість...

Ти знищив власний світ.

***

Карти розсипалися, охоплені багряним пломенем. Згоріли, не лишивши по собі ані крихти попелу.

Де він? Хто він?

У вухах стугоніла земля і завивав буревій. Перед очима пливли вогнисті плями заграв, що розривали видноколо. М'язи напружилися в передчутті загибелі, яка вищирилася з руїн, відділена тоненькою оболонкою, схожою на пливуче скло...

Він похитнувся. Відчув древній порох під ногами. Побачив озеро темряви. Згадав: Потойбіччя.

Ковтнув повітря. Відчув струмочки поту під пахвами. Побачив куксу великого пальця. Згадав: Северин Чорнововк.

Довкруж тріпотіли тіні нелюдських постатей, переливалися ледь чутним відголоссям загадкового мелодійного переспіву. Здавалося, ніби він досі там, у серці апокаліпсису, вдихає гострий запах розколотого каміння, споглядає стрімку загибель світу, не здатний відвести очей...

— Я не зізнався.

Тепер характерник не боявся. Не благоговів. Не ненавидів... Навіть співчував Ґаадові.

Не страшна нечиста сила — а втомлений життям чаклун, який продовжує існувати заради виправлення помилки далекого минулого.

— Я несу тягар відповідальності.

Видіння розтанули, катастрофа лишилася в прадавнині. Він стояв усередині химерного сплетіння чарівних знаків, а між ними в повітрі витав Ґаад. Багряні очі на порожньому обличчі не висловлювали жодного почуття. Серце лісовика повільно крутилося коло білої голови, наче зелений жучок навколо величезного яйця.

— Тож Ґадра...

— Не знає, — відсік Ґаад. — Ні про мою вину, ні про мою любов... Я не раз намагався, але так і не зважився розповісти. Це понад мої сили.

Зізнався у слабкості!

— Я був самовпевненим дурнем, — провадив той. — Моя найбільша помилка полягала не в зміні ритуалу... Я жодного разу не задумався, чого хоче Володарка. Тільки уяви: впродовж віків спостерігати, як малюки дорослішають, припускаються тих самих помилок, що й їхні батьки, закохуються, створюють нових малюків, які дорослішають, припускаються тих самих помилок, що й їхні батьки, і так по нескінченному колу — вервиця імен, калейдоскоп облич, покоління за поколінням... А вона, одинока, завмерла посеред цих відпливів і припливів самотньою скелею. Як не збожеволіла? Як зуміла не втратити у цій коловерті відчуття сенсу?

Він хитнув головою.

— Володарка... Вона мріяла про мить, коли клинок завершить її життя. Я мав убити її, а не рятувати! Але, наче жадібна дитина, не хотів розлучатися з улюбленою іграшкою. Зламав її, аби тільки не відпустити...

Вперше Северин задумався про Ґадру з боку, про який навіть не підозрював.

— Я винний перед загиблими. Перед утікачами. Перед усім світом, що застиг на краю. Але найбільше я винний перед нею, — продовжував Ґаад. — Бажаю лише виправити помилку... Без жодної надії на прощення. Деякі злочини неможливо пробачити.

Серце лісовика, що ритмічно пульсувало чорно-зеленим, спинило рух і похитнулося перед його обличчям.

— Так, у твоєму вбивстві винен також я, — відповів Ґаад на німе звинувачення. — Люди прийшли за моїм наказом.

Северин поглянув на малахіт, згадав смарагд... І раптом йому сяйнуло.

— Так ось хто заволодів Симеоном!

— Нещасний Перший, — довгий палець ледь торкнувся малахіта, і той відновив політ. — Перед вигнанням Володарка забрала в нього навіть ім'я. Відкинула розважливість і співчуття, змінила на безжальність і жорстокість... Однаково продовжувала жити заради інших.

Северин намагався роздивитися минуле заново — з кута, звідки досі його ніхто не бачив.

— Сполучені світи... Камінь вічного життя... Кривава угода, — перелічив характерник. — Як усе переплелося.

Сліпе кохання призвело до колапсу Потойбіччя і великого переселення. Вигнання Першого народило безсмертного Темуджина і його імперію. Ґаадові пошуки створили Пугача, Сірий Орден і...

Його батьків. Його дружину. Його друзів. Усі вони — сніжинки у великій лавині, яка неслася крізь сторіччя, змінюючи долі держав і народів.

— Позбавлена Володарки сила у сліпих пошуках відчинила браму до нового світу, — мовив Ґаад. — Доти ніхто не підозрював, що таке можливо.

— Ви не знали про інші світи?

— Хіба що будували теорії, до яких не ставилися повагом. То були просто фантазії, — довгий палець указав на чорне небо. — Катаклізму вистачило наснаги не лише пробити червоточину і пов'язати два виміри, а й подарувати вашому світові численні катаклізми. На мою думку, це спричинило деяку тотожність між ними... Але дехто у Колі досі вважає, ніби ви — породження нашого світу, таке собі кривеньке дзеркало. Мовляв, нова епоха почалася в новому місці...

Палець переплівся з іншими, нагадуючи безліччю фаланг зубату пащеку невідомого чудовиська.

— Але то нісенітниці, — додав Ґаад. — Інший світ був чужинським. Захопленим численними зграйками войовничих, кмітливих, підступних мисливців, які вбиралися в шкури вбитих створінь і молилися вогню...

Багряний погляд завмер на характернику.

— Ти міг сказати «людей».

— Земля була неозора. Місця вистачало всім. Біженці облаштовували домівки, намагалися пристосуватися і налагодити нове життя у чужому світі. Більшість сховалася, але поодинокі відчайдухи не боялися навчати дикунів — за що потім розплатилися життям... У всі часи людство було невдячним.

Северин чмихнув.

— А тепер згадай тих прибульців, які підкорювали людей! Наприклад, колишній власник цього серця...

Малахіт, не спиняючись, гойднувся.

— Я не возвеличую свого народу: поганці є всюди, — погодився Ґаад. — Дехто скористався чарами, аби перетворитися на місцевого небожителя. Їх було небагато, а з плином часу тільки меншало.

Інші світи. Грандіозні катастрофи. Прибульці, які оселилися поруч людей від світанку часів... Чи не занадто для чоловіка, що прийшов позбутися прокляття? Ніби дерся на гору, а натомість потрапив на край світу, де спало сонце і народжувалися веселки, і плоди таємної мудрості, якої він ніколи не шукав, падали йому в руки з дерева пізнання...

Северин розсміявся.

— Тебе кличуть хитромудрим Гаспидом! А насправді ти невдаха. Справжній бісів невдаха, — він навіть не добирав слів. — Занапастив власний світ, двічі просрав його порятунок... А тепер сподіваєшся виправити все коштом життя якогось вовкулаки?

— Саме так, — відповів Ґаад спокійно, ніби образи його не стосувалися. — Без тебе задум не втілиться.

Фігури поблякли, здригнулися від невидимої хвилі.

— Нарешті визнав, — вишкірився Северин задоволено. — Невже складно було?

Багряні очі сяйнули.

— Я не хочу, аби мої зусилля останніх сторіч були намарне. Проте, якщо ти змінив своє рішення, — продовжував Ґаад, — я відправлю тебе додому. На цьому розійдемося назавжди без помсти й образ.

Уявилося: вони з Олею сидять біля теплого комину, розглядають книгу казок, донька сміється, він...

Ні. Такого не буде.

Адже в ньому залишиться Звір.

— Не спокушай, дияволе! Я прибув сюди знищити кривавий сувій, — відрубав Чорнововк. — І я пройшов занадто довгий шлях, аби відступити.

— Тоді годі балаканини.

Характерник стиснув кулаки.

— Зробімо це!

Химерні символи затремтіли від сили його заклику.

— Зробімо.

Фігури зрушили з місця. Закрутилися, вибудували складний довжелезний візерунок... Розпалися. Знову почали кружляти, сполучатися, доки не вивели нову химерну картину... Розпалися. Видовище заворожувало: Северин насилу відірвав очі, аби простежити за Ґаадом.

Той повільно спустився долі. Торкнувся землі, опустився на коліна. Ніжно провів руками по землі, зачерпнув долонями пригорщу попелу і висипав собі на обличчя.

Символи вихорилися, наче мальки у ставку, дедалі швидше вимальовуючи нові візерунки і так само блискавично розпадаючись на уламки.

Довжелезні пальці занурилися в шкіру, наче в молоко, безгучно розірвали груди. Висмикнули з білих нутрощів щось, вкрите червонястим слизом. Від такого видовища Чорнововк зціпив зуби, але Ґаад не видав жодного звуку. Рухався, ніби не відчував болю.

Слиз обернувся багряним пилком і осипався. Підкинутий вгору сувій звільненим птахом шугонув до небес. Ґаад ляснув у долоні, і на полотнищі, що стрімко розкручувалося, засяяли незліченні криваві підписи. Навсібіч потягнулися, забриніли знайомі нитки калинових місточків. Химерні візерунки, що тільки-но нуртували, враз спинилися, немовби після довгих пошуків знайшли остаточну форму — довгу, незбагненну фігуру, яка об'єднала всі елементи потойбічною гармонією. Купол сяйливих ниток із сувою вкривав її безладними розчерками.

Северин побачив, що з порожнистих грудей Ґаада до сувою теж тягнеться — не нитка, а справжня кривава линва.

— Готовий?

Вовча стежка привела сюди. Зробила спільником із хазяїном кривавої угоди. Коло замкнулось.

— Готовий.

Палець видовжився, торкнувся його між очей, і світ блимнув.

Северин вдихнув.

Ґаад зник; натомість із грудей стриміло дві нитки — одна була тонка і знайома, а друга скидалася на хвилясту здоровенну п'явку, яка намагалася злетіти в небо.

Інших змін не відчувалося.

— Це було напрочуд легко.

Промовляй за себе.

Примарні візерунки мали інакший вигляд: тепер із них складалася знайома картина — древнє місто з тонкими баштами і місточками, які перетворилися на забиті вщерть трибуни, що зібралися довкруж кам'яного кола...

Людське тіло огидне.

— Тепер воно твоє.

Влада лишається за тобою. Свобода волі, яку люди ніби-то цінують.

— Дякую. Що тепер?

Полишений на самоті камінець підплив і впав просто в руки.

Ковтай серце.

— Ти казав, що...

Я казав про насильне пхання в горлянку. Ковтай.

— А хіба тоді...

Ти збираєшся розповісти мені про сутності мого народу та їхні взаємодії?

Він зважив на долоні зелений камінчик, помережаний чорними хвилями. Еней заплатив за нього життям...

Жери вже!

На смак малахіт нагадував соковите листя, що лишило по собі кислувато-свіжий післясмак. Северин ковтнув, замружився у передчутті змін...

І чого ти очікуєш?

— Симеон після цього поводився, як шаленець.

Бо Перший заволодів ним, а твоє тіло належить тобі. Просто ділиш його зі мною.

— Тобто лісовик...

Я випив його силу. Вона розчинена в тобі, тобто в нас. І тепер чекає виходу.

— Отже, треба її випустити.

Цей ланцюг сам собою не розірветься.

Він торкнувся кривавої нитки. Цього разу його палець не пройшов наскрізь, а намацав... Велетенську жилу? Живий промінь? Пуповина угоди пульсувала теплом, і від дотику в грудях стало лоскотно. Сувій стріпнувся і злетів вище.

Час настав.

Там, де раніше плавав малахіт, Чорнововк побачив знайомого ножа. Зручне руків'я, довершена вага, чудовий баланс. Лезо чисте і блискуче, ніби ніколи не куштувало крові.

— Не думав, що загину ось так... Не в бою. Від власної руки.

На відміну від інших, ти побачиш, чого цим досягнув. Хіба не такого фіналу бажає будь-яка людина?

— Я бажаю померти без стороннього голосу в голові. Тому зроби ласку і замовкни.

Ґаад не відповів.

Северин лишився на самоті з думками. Він мав розкіш обрати час смерті і неквапом згадати пройдений шлях, пошкодувати про невтілене, зібрати докупи останні слова, які підсумують пройдений шлях — все, як належить...

Нічого не згадувалося. Нічого не збиралося.

Про що він міркував, коли Ярослава Вдовиченко погрожувала його вбити, і він уперше усвідомив свою смертність? Забув.

А коли вони зіткнулися з хортами біля маєтку Чарнецького, і шансів на перемогу не було? Здається, тоді він узагалі не думав.

А коли Ґадра... Ні. Все даремно.

Северин стояв на порозі смерті, а пригадувалися лише ті самі, завчені колись давно рядки.

... Тіло моє готове... воля моя непорушна... серце моє чекає...

Чудернацький візерунок коливався червоним маревом. Звідусіль дивилися тонкі видовжені тіні, спостерігали безмовно крізь час і посмертя. Невже це від них Ґаад тікав до затишних ілюзій?

... Між війною та миром... підлотами та чеснотами... між пеклом та раєм...

У крові плескалося зілля. Він перехопив ножа зручніше. Один рух, один удар.

Удар, що знищить прокляття. Ярема, Максим, всі інші сіроманці, що вижили, повернуться до простого життя. Хіба завелика ціна?

...Не похилившись... не озираючись... не опускаючи погляду...

Змусив себе подивитися на гостре вістря. Силою волі вгамував тремтіння руки. Цією рукою він убив безсмертного Темуджина. Цією рукою він уб'є Ґаада.

Уб'є себе.

Вибач, Олю. Я завинив перед тобою. Хочу вірити, що попри все ми зустрінемося... Бодай в іншому тілі. Бодай в іншому світі.

Нехай твоя стежка буде легшою! І значно, значно довшою.

А моя добігла кінця.

— Я йду.

Северин видихнув.

Здалося, що не срібний ніж, а чорний клинок пронизує його серце.

Болю не було.

Про що ти шкодуєш, людино?

— Про те, що не побачу дорослішання доньки.

Її чекає довге і непросте життя. Але вона не забуде ні тебе, ні твоєї дружини.

— Звідки тобі знати?

Поглинута сила провіщує.

— Чому ти розповів?

Моя вдячність. Твоя розрада.

— Дякую.

Тепер дивись.

Северин, звільнений від оков, злетів над землею. Чи то летів Ґаад? Неважливо. Яке прекрасне почуття польоту...

Пробудіться!

Сувій палав зеленим полум'ям. Криваві підписи горіли, їхні нитки набрякали, змінили червоне світло на зелене, а потім усі разом обірвалися, немов розрізані струни. Ось і все, подумав Северин.

Прокляття сіроманців зникло.

Шалена сила вп'ялася в нього, пронизала кригою, наповнила сяйвом — і волею Ґаада вони обернулися великим летючим змієм. Могутнє тіло розірвало застояне повітря, лускатим списом пронеслося над скелями та озерами мороку, промайнуло над чорними пустелями і покрученими гаями, спинилося біля кількох дубів, які росли поруч.

Звільніться!

Голос Ґаада, голос Северина, голос змія пролунав громом.

Стовбури здригнулися. Багряні іскри розтеклися між віттям і корінням, розлетілися фонтанами. Чорне листя затріпотіло, забарвилося яскравим карміном. Гілля загойдалося, проростаючи гронами молодих жолудів.

Северин знав, що те саме відбувається з усіма дубами Потойбіччя.

Відродіться!

Земля довкруж коренів заклекотіла і спінилася кров'ю.

Темними хвилями розлилася довкола — напувала тріщини, змивала сірий порох, відносила ламке бадилля, ширилися струмками, спускалася улоговинами і ярами, занурювалася в глибини темряви...

Кров, що ви пролили за ці століття. Твоя тут також є.

Ґаад засміявся, і змій злетів угору.

Вдарив хвостом по чорних хмарах, поглянув донизу, де розкинувся неозорий мертвий простір — поораний глибокими борознами розколів, побитий озерами темряви, засіяний гострими скелями. Посеред того незворушного безмежжя мерехтіла ділянка, сповнена червоних цяток, а між ними рясною мережею простягнулися переплетені жили коріння, звільнені від кривавого скарбу... І Северин збагнув, яким робом існувало листування між дубами.

Тут почнеться нова ера. Мої угіддя стануть островом життя, що зростатиме поволі, допоки не відродить весь світ!

Змій сторчголов пірнув до землі, і здалося, що вони зараз розіб'ються. Проте за мить до зіткнення політ вирівнявся, змій спритно пролетів між двома дубами, полинув над звільненими ріками, наказами відкидаючи перепони зі шляху, спостерігав, як кров дзюркоче, напуває, бризкає краплями...

Аж раптом зникла. Джерельця разом згасли; земля жадібно всотала все. Накопичені запаси вичерпалися — далі починається невідоме.

Чекаємо.

Вони ширяли між стовбурів, дихали на жолуді, та дерева не відповідали. Ґаадів неспокій зростав із кожною хвилиною.

Все було довершено.

Жарина сонця байдуже висіла на своєму вічному місці. Неспокій перетворився на відчай.

Невже він помилився знову?

Я не міг помилитися.

Потойбіччя німувало. Ґаад кинувся до стіни мороку, розтяв його лютим ударом хвоста, кинувся від дуба до дуба, безперестанку виспівуючи...

Не цього разу!

Спинився над могилою Мамая. Найбільший дуб палав червоним листям. Гілля його хилилося під вагою безлічі жолудів. Упритул зростав молодий дубок — дерево Савки.

Прошу...

Час спливав, і з ним спливала їхня сила. Змій обплутав стовбур дуба, затамував подих...

Благаю!

І Потойбіччя відповіло.

Зашурхотіло, заворушилося, наїжачилося безліччю паростків, що прорізалися по слідах кривавих джерел. Тягнулося, виструнчувалося, наливалося, брунькувалося і розкривалося, немов за миті спливали місяці, а землю ворушило новими зеленими дзьобиками, які прагнули вибухнути стрімким зростом. Усе розпускалося, бубнявіло, вистрілювало, сочилося живицею і соком, росло, росло, росло невпинно.

Ґаад злетів із дерева і помчав огрілою, аби пересвідчитися, що так відбувається всюди: і так воно й було.

Найбарвистіші плями виростали довкола дубів — молоді галявини, сповнені невідомих Северинові суцвіть, трав, квітів, кущів і деревець буяли, тягнулися прокладеними кров'ю стежками до інших острівців, зустрічалися зеленими пальцями, зчеплювалися і об'єднаними силами породжували новий виток життя. Мертву землю затягувало пасмами зеленої ковдри.

Так! Так!

Ґаад тріумфував, і Северин радів разом із ним.

Змій ковзнув до свіжої зелені — там, між травами, ворушилися перші жучки. Спішно гризли перші листки, запилювали перші квітки, крутили перші лялечки і відкладали перші яйця.

Живіть і множтеся!

Випалені покручі древніх дерев поростали грибами, каміння вкрилося пухнастим мохом. Перші дерева досягли людського зросту, деякі з них квітли, а окремі вже вивішували маленькі плоди.

Під гінким наступом лісу темрява відповзала геть.

Як це прекрасно...

Змій закричав, і одразу подув вітер — перший вітер Потойбіччя. Зібрав молоді жолуді та інше насіння, поніс у землі, куди не сягали чари відновлення, повернувся бешкетним шквалом, зірвав дубове листя і закрутив червоним вирієм над зеленим морем.

Змій плавав у його прохолодних потоках.

Вдалося! Мені вдалося!

Вслід за вітром пробивалися джерела. Не крові, не мертвої води, схожої на скло — а справжньої чистої води. Били з-під коренів, розщеплювали скелі, жебоніли улоговинами, котилися ярами, обіймалися з іншими струмочками і разом проторювали рівчаки, несучи за собою нове життя.

Северинові здалося, що в хащі блимнула пара жовтих очей.

Тепер вони житимуть тут. У себе вдома. Вдома! Чуєш, людино? Ти не лише знищив прокляття, а й спинив велике лихо, що чигало на твій світ!

Не встиг він збагнути, про яке лихо говорив Ґаад, коли почувся спів. Невже то привиди поверталися до життя? Чи нечисленні мешканці Потойбіччя вже почали святкування?

Він прислухався, і збагнув, що розуміє кожнісіньке слово. Співали рідною мовою! Пісня плинула звідусіль, наповнювала Потойбіччя від землі до небес, щомиті до неї долучалися десятки нових голосів, але Северин досі не помітив жодного співця.

То співають діброви.

То була найпрекрасніша пісня, яку він бодай колись чув. Між шерехом молодого листя лунали голоси лицарів Сірого Ордену: Мамая, Сокола, Ведмедя, Лисиці, Вовка, їхніх джур, тисячі інших людей, що жили задовго до Северинового народження і віддали життя за країну, яку присягли боронити, чоловіки й жінки різних станів, із сіл і міст, з півдня і півночі, зі сходу і заходу, голоси людей, що не злякалися прокляття та стали на вовчу стежку — кожен виспівував власну історію. Як зростали і мріяли, любили і ненавиділи, дружили і ворогували, сміялися і плакали, жили і помирали... Голоси зливалися у пісню найбільшого хору, який колись існував, у пісню високу й чисту, немов сніг на гірському кряжі, пісню відверту і пронизливу, як сльози немовляти, пісню життя, пісню смерті, пісню всесвіту, пісню пісень.

У тому злагодженому плетиві він збирав окремі нитки. Тіні духів? Голоси крові? Спалахи уяви, що намагалася втішити його в останні хвилини? Бозна.

Чув Ярославу Вдовиченко, яка вперше показала йому крихкість життя.

— Дякую, що звільнив мого сина, похреснику.

Чув Захара Козоріза, який замінив йому рідного батька.

— Я знав, що ти перевершиш мене, козаче!

Чув Марка Вишняка, який співав гуртом із кількома молодими голосами.

— А з тебе вийшли люди, еге ж?

Чув Івана Чорнововка, який славив нездоланну боротьбу до останнього подиху.

— Ти мав стати осавулою, а не помирати.

Чув Віру Забілу, яка віншувала гармонію світів.

— Не бійся, Щезнику, це — лише початок!

Чув Пилипа Олефіра, який загинув на власних умовах.

— Знищене прокляття вартувало одного життя.

Чув Савку Деригору, який помстився за роки ув'язненого розуму.

— Шкода, що ми так і не випили знову, еге ж?

Чув Гната Бойка, який сумував за родиною.

— Непогане вийшло, але мені не вистачило.

Чув Катрю, його кохану Катрю, яка тужила за донькою.

— Тішуся, що ти розділив цю стежку зі мною...

Чув Ігоря Чорнововка, який пав жертвою власного Звіра.

— Я пишаюся тобою, сину.

Чув жіночий голос, який не одразу впізнав.

— Я люблю тебе, вовчику.

Мама. То був мамин голос.

Северин плакав. Плакав через скінчене життя і втрачених близьких, плакав від належності до чогось величного, прекрасного і неосяжного, плакав, бо сльози стали тим єдиним слідом, що він міг лишити по собі. Урочистий гімн здіймався до небес, краяв темні хмари, аж раптом блякле світило зблиснуло золотом, гойднулося і спроквола попливло за обрій.

Я зробив це.

Схожі на перлини сльози падали, торкалися землі, сходили новими пагонами. Витоншеним, майже прозорим зміїним тілом Северин плинув на хвилях пісні дібров, ловив знайомі голоси і говорив до них, допоки останні сили не полишили його.

Зробив це. Зробив...

Гаадів шепіт стих.

Опісля запало ніщо.

***

Прокинувшись на світанку, Ярема вилаявся. Він завше любив дати хропака, гарненько виспатися, крутнутися на інший бік, поправити подушку, пірнути в новий сон... І ось ця маленька втіха зникла. Очі, наче закляті, розплющувалися до перших променів сонця, тріпотливе сновиддя гинуло, і хоч як характерник намагався заснути знову — все намарно. Пробудження було миттєвим, безжалісним і безповоротним.

Подушка нагадувала колоду. Ярема хруснув затерплою шиєю, вилаявся вдруге. У кімнаті було темно і зимно. За помальованим морозними візерунками вікном панував морок. Яровий вкутався в ковдру, запалив свічку, сяк-так умився. На негоду втрачене око завжди сіпало болем.

У комині вистигало вугілля. Через порожній хол шляхтич вийшов на Контрактову площу, засіяну пригорщами нічного снігу.

Готель звався «Midna ruja», і відчинився він усього кілька тижнів тому. Попри вигідне розташування і славетну історію, гостей було небагато. До падіння Києва тут красувався відомий «Diamantovyi Раlас», який ординці розпатрали і обскубли, заразом убивши власників, які намагалися постояти за майно. Нові господарі спішно залатали потрощене, сяк-так умеблювали пограбоване і стали здавати нумери кожному охочому за кілька шелягів на ніч (оплата наперед). Від розкішного закладу, що був одним із символів Контрактової площі, лишилися самі стіни з потертими шпалерами і нахабними гризунами.

Сьогодні наснилося до біса приємне — Сильвія в ліжку... Але він нічого не запам'ятав. Прикро! Ярема знав, чого йому не спиться: він очікував птаха від Ліни. Северин обіцяв, що надішле звістку на світанку дня сонцестояння, і попередив, що ворона може не знайти адресата під стріхами. Відтоді Яровий щоранку прокидався, лаявся і йшов на вулицю. Він знав дату зимового сонцестояння, але однаково вставав і виходив — а як раптом щось трапиться, і птах прилетить раніше?

Мармурові атланти при вході згинули. Дешеву табличку з назвою готелю і плямою, що позначала ружу, повело від морозів. Ярема міг знайти значно кращі апартаменти, але волів зупинитися тут — через спогади. Він вдихнув морозне повітря, поправив очну перев'язь, що цими днями неабияк дошкуляла холодним дотиком, накинув каптур на шапку.

Місто прокидалося. Небеса неохоче змінювали темінь на бузок, і з новим кольором прибували заспані прибиральники для чергового бою проти снігу й буруль. Слідом з'являлися ліхтарники, стайничі, пекарі та втомлені нічним патрулем сердюки з червоними від холоду пиками. У ліхтарному світлі дрібні сніжинки нагадували рої мушок. До відкриття харчівень лишалася година, і шляхтич рушив тим самим шляхом, яким ходив дотепер — шляхом споминів.

Тут вони їздили на механічному возі; тут ласували льодами; тут балакали про оперу. Молоді, пихаті, наївні... Ярема заздрив тим безстрашним мрійникам, які пишалися новенькими одностроями і блискучими клямрами.

Там знайомилися з дівчатами. Там робили знімку-дагеротип. А в льоху цього будинку напивалися під час великого хрестового походу... Нема більше тої пивниці.

— Ну! Вйо!

Під гірку з хрипінням пнулося двійко коней. З-під попон парує, обидва в милі, очі вибалушилися, копита ковзають по снігу — волочать сани. Дебелий візник намагається штовхати їх ззаду, проте коням від того не легше.

Разом з іншими перехожими шляхтич допоміг випхати важезні, ніби навантажені кам'яними брилами, сани до рівнини, де на візницю посипалися прокльони.

— Що ти з кіньми робиш, бевзю?

— От би тебе самого так запрягти!

Той відмахувався:

— Гужових конячок не бачили? То їхня робота. Аби так за людей переживали, як за тупу скотину!

Щось гучно тріснуло, і всі озирнулися на Ярему, що тримав зламаного навпіл батога візниці.

— Цей шмат я тобі крізь гузно до пащі протягну, — пробасив сіроманець і похитав іншою половиною батога. — А цей навпаки.

— Та невже? — Візник покрутив бичачою шиєю, стиснув кулаки. — Спробуй-но!

Свідки відступили. Коні тремтіли, засапано дихаючи.

Малюк хвицьнув батогом поперек широкої мармизи, і поки ошелешений візник хапався за обличчя, влупив кілька разів зламаним держаком по спині. Бив, не стримуючись, тож навіть візнича дублянка не могла вберегти від сили тих ударів. Супротивник повалився на сніг, затуливши голову.

— Зробимо так, — характерник ляснув батогом у повітрі — наче хлопавка розірвалася. — Або розпрягаєш коней і тягнеш сани замість них, або просиш вибачення.

— У кого? — буркнув візник.

— У коней, тупа ти скотино.

Той підвів обличчя, позначене болючим червоним слідом, аби переконатися, що переможець не жартує. Батіг ляснув просто над вухом, від чого візниця спішно повернувся до коней і щось замимрив.

— Гучніше! — наказав Ярема. — Аби чули!

Дядько побуряковів і загудів надтріснутим басом:

— Вибачте мене. Вибачте!

— За що?

— За мою жадібність! Я більше не кластиму стільки зайвих пудів...

Коні відпочивали, слухачі реготали, а візник каявся, не помітивши, що Ярема покинув зламаний батіг і пішов собі далі.

На Поштовій площі відбудовували зруйнований дощенту порт цепелінів. Напередодні Різдва роботи спинилися, і летовище занесло мальовничими кучугурами, де гасали всюдисущі діти-розбишаки. Ранкові вулиці наповнювалися гамором і рухом, без якого не минає жоден день київського життя.

Крижаний Дніпро привітався з характерником ляпасами холодного вітру. Ярема згадав, як вони пливли на човні під орудою сліпого кобзаря до захопленої столиці, аби здійснити неможливий замах...

Пів року минуло.

У харчівні смачно пахло гарячою олією, свіжим хлібом та смаженим салом. Яровий поснідав, викурив люльку і вторгував пляшку найкращої цитринівки.

— Орду пережила, — шинкар підморгнув. — Закопав її допіру напередодні захоплення. На совість копав, потім насилу відрив!

Усе, що пережило навалу, вважалося вартісним, мало не священним. Попри звільнення і повернення статусу столиці, а з нею, відповідно, й грошей, у Києві досі цінувалися речі практичні: їжа, дрова, теплий одяг, справна зброя. Будинки, порцеляна, коштовні прикраси і колекції картин віддавалися за безцінь. Таким становищем поспішали скористатися хвацькі ділки, чиї оголошення обміну-купівлі рясніли всюди — опортуністи знали, що холодні стіни, мармурові статуї та інші предмети розкоші невдовзі повернуть повну вартість і принесуть новим власникам омріяне багатство.

Хтось навіть шукав повний черес із автентичними характерницькими клямрами.

— Збирачі старожитностей, щоб вас гівно наздогнало, — пробурмотів Малюк.

Цими вулицями він пробивався крізь барикади ординців. Палав пірнач, тремтіла шабля, вгризаючись у ворожу плоть, було до біса спекотно, парко і задушно, його клямри вкрило чорним гаром вибухів...

Пів року минуло.

Зрештою, йому набридло валандатися в пошуках старих спогадів і нових пригод, тож Ярема зважився на візит, якого не планував.

— Коли у справі, то пан Чарнецький не приймає, — відмовила покоївка. — Завітайте в новому році.

Він простягнув запрошення, потерте довгим перебуванням у кишені, і вже за хвилину Зіновій радісно трусив його руку.

— Вирішив скористатися гостинністю, — пробасив шляхтич.

— І ми раді, друже мій, — Чарнецький особисто забрав його верхній одяг із шапкою.

Він схудшав, набув синців під очима і загалом мав хворобливий, проте напрочуд щасливий вигляд — ніби людина на дурмані.

— Нічого кращого за цю пляшину цитринівки не надибалося, — Яровий вручив нехитрий подарунок.

— От ми її зараз і розчавимо!

Зіновій підморгнув.

— Як же мене потішила чутка про будиночок на озері, що став склепом для того паскудника, — тут він не стримався від широкої усмішки: — Хто зна, чому так трапилося? Що за лиха доля його спіткала? Певно, то якесь місцеве прокляття!

— Земля знову твоя? — поцікавився Ярема.

Він уже й забув про вбивство Кривденка.

— Де там! Питання тонке, дражливе. Суцільні патики в колеса від його колишньої коханки, грець би взяв курву, та ще й купа бюрократичної тяганини тут і там, — Чарнецький махнув рукою, мовляв, проїхали.

У домі знову були картини, скульптури, вази, книги — все прикрашене різдвяними сухозлотицями. Пахло ялинковими вінками і свічками, а ще був інший запах, який Ярема запам'ятав від минулого року: запах грудного молока.

— Тебе можна привітати, молодий татусику?

Чарнецький поставив пляшку просто на шахову дошку між фігурок, що завмерли у хитрій задачі.

— Син! — повідомив гордо і розлив по срібних келишках лимонну горілку. — Назвав Ярополком!

Яровий на мить розгубився, а потім крикнув:

— Віват! — і випив усе одним махом.

Чарнецький не відставав.

— Незвичне ім'я, — знайшовся з потрібним словом характерник.

— Гарне ім'я! Рідкісне, мужнє. Ми довго обирали, не один вечір змарнували...

Покоївка принесла легких закусок.

— До біса радий бачити тебе живим, — Зіновій завершив оповідь про пошуки гідного чоловічого імені й оновив келишки. — Тепер твоя черга! Розказуй щось грандіозне.

— Тоді спробуй вгадати, де я нещодавно побував.

— Не вмію я вгадувати. То де?

— У Князівстві, — Ярема реготнув від спантеличеного виразу обличчя Чарнецького.

— Навіщо ти туди попхався? Тільки не кажи, що на побачення!

— От бачиш, умієш ти вгадувати.

Під оповідь цитринівка заходила пречудово, і саме коли шляхтич розповідав про загибель Ніку, що випав з пазурів Сильвії, згори залунав плач.

— Прокинувся! — Зіновій підскочив, миттю забувши про все. — Зараз будемо!

Він злетів по сходах, і за кілька хвилин спустився разом із жінкою, яка обережно тримала барвистий згорток біля грудей. Ярема насилу впізнав інститутську дівицю Орисю, до якої колись підкручував вуса брат Еней — тепер перед ним стояла недбало вбрана, втомлена молода жінка, трохи розповніла, але однаково прекрасна. Очі її були на диво сумними.

Характерник вклонився, як належало.

— Вітаю, пані Чарнецька.

Жінка провела по ньому байдужим поглядом. Зіновій перехопив згорток і підніс до Яреми.

— Дивися, сину, який дядько завітав у гості!

Ярополк мав щокате червоне обличчя і розгублений вираз. Важко було сказати, на кого він скидався більше — на тата чи маму.

— Народився таким маніпусіньким, усього шість фунтів, — вуркотів Чарнецький. — Я вже подумав було, чи не хворий, але потроху важчає...

— Мамуньо казали, що я теж невеличким спочатку був, — зауважив Яровий. — Але потім багато каші їв.

Немовля з цікавістю зосередило погляд на заплетеній у косицю бороді.

— Здається, його треба помити, — відзначив шляхтич.

Чарнецький похапцем підніс носа до вкритої пелюшками дупці, зосереджено понюхав і вирік:

— Покакуняв!

Притиснувши маля до себе, чоловік понісся вгору по сходинках.

— Власноруч міняє пелюшки? — спитав здивовано Ярема.

— З народженням малого він сказився, — у голосі жінки звучало неприховане роздратування. — Скоро молитися на дитину буде.

Орися сіла на крісло, вхопила келишок чоловіка і випила все одним ковтком. З насолодою примружилася. Потім глянула на гостя.

— Зіновій мене живцем поховає, якщо про це дізнається.

— Я нічого не скажу, — пообіцяв шляхтич. — Але подих може вас видати.

— Це нестерпно! — Здається, жінка навіть не почула його відповіді. — У теплих краях було так чудово. Погода, фрукти, свіжі соки... Але я однаково хотіла полетіти звідти. Бо чужина! Ні подруг, ні рідні. Поговорити можна хіба зі слугами, та про що з ними балакати? А тут батьківщина, рідна земля... І що? Така сама золота клітка! Ні з ким не бачуся...

Згори почувся сміх Чарнецького.

— Ось для чого був потрібен цей шлюб: спадкоємець, — сказала гірко Орися. — Малого він любить значно більше за мене.

Ярема намагався дібрати вираз обличчя, який міг пасувати для такої незручної розмови.

— Скажіть, ви ж знайомець Гната Бойка? — спитала несподівано.

— Так, — випереджаючи наступне запитання, шляхтич додав: — Він загинув.

Її очі потемнішали.

— Я відчувала.

Характерник не знайшовся з відповіддю, тому просто випив свою чарку.

Згори пролунав вимогливий плач.

— Їсти знову хоче, — жінка підвелася, і стиснула руками груди. — Якою востаннє годувала? Знову забула...

Яремі згадалась Катря. Її материнство було інакшим: полювання хортів, місячне ярмо, вічна втеча... Ні затишного маєтку, ні великих статків, ні послужливих покоївок.

— Ірино! — незадоволено гукнули згори. — Час їстоньки!

— Та йду вже, не глуха!

Вона рушила до сходів, забувши про гостя.

— Орисю...

Жінка рвучко обернулася, і на мить Яровий роздивився ту саму дівицю, яку бачив багато років тому.

— Мене так давно не називали.

— Я... Бажаю вам щастя.

Вона відповіла нещирою посмішкою.

Ярема провів у Чарнецьких іще кілька годин, однак більше Орисю не побачив. Дипломат невтомно розводився про малюка, і шляхтич, утомлений одноманітністю історій, задумався.

На півночі невеликого Князівства, де босорканя веде нерівну війну за рідну землю... Чи будуть вони щасливі разом? Чи захоче Сильвія стати колись матір'ю? Мабуть, не варто про це думати. Навряд чи їхня пара доживе до того розділу, коли всі святкують перемогу і щасливо одружуються, а під веселу музику тече рікою вино...

Прокинувшись на світанку, Ярема вилаявся. Подушка нагадувала колоду. Ярема хруснув затерплою шиєю, вилаявся вдруге. У кімнаті було темно і зимно. За помальованим морозними візерунками вікном панував морок. Яровий вкутався в ковдру, запалив свічку, сяк-так умився. На негоду втрачене око завжди сіпало болем.

Сьогодні він убрався урочисто. Викурив люльку, завітав до харчівні, подякував шинкареві за гарну цитринівку, поснідав, смакуючи кожен шматочок, випив гарячої гербати, вийшов на морозний ґанок...

Тут його і знайшла невеличка сіра ворона. Каркнула, привертаючи увагу, сіла на простягнуту руку. Характерник зняв із холодної лапки вологий від снігу папірець.

— Е-е... Дякую?

Птах кліпнув чорними оченятами, клацнув дзьобом і гайнув у тепло харчівні.

«Сьогодні.

І нехай весь світ дізнається.

Щасти з коханою. Наглядай за Олею, коли буде змога. Дякую за все.

Нехай Мамай допомагає».

— Навіть не здумай, Щезнику, — процідив Ярема і стиснув листа в кулаці. — Ми так не домовлялися!

Схожа на остаточне прощання вістка розгнівила його.

— Ти повернешся і сам наглядатимеш за своєю донькою! Будеш розповідати їй казки про мавок та лісовиків, учитимеш життю-розуму. Раз на рік ми будемо збиратися поминати спочилих. Будемо підсміюватися з того, як постаріли. Будемо згадувати, як перетворювалися на вовків, згадувати про магната Борцеховського й Острівну війну, про битви з хортами і безсмертного Рахмана... А дітлахи дражнитимуть нас навіженими дідами. Ось як буде, братику!

Характерник ішов сягнистими, важкими кроками, лишаючи по собі глибокі сліди в снігу.

Гвардійці, що стерегли будівлю Рад, налаштували на нього штуцери без жодного попередження.

— Збори вже почалися, пане, — мовив один. — Ким будете?

— Ярема Яровий, — прогарчав шляхтич. — Брат Якова Ярового. Дорогу!

Один із гвардійців, зачувши його ім'я, кудись чкурнув.

— Не можемо, пане Яровий, — відповів інший поштиво.

— Стороннім вхід лише за дозвільними...

— Чи ви не розчули мого імені?

— Пане Яровий, ваше ім'я, рівнояк і ваша зовнішність, чудово всім знайомі, але ми на посту, і керуємось статутом. Ви як військовий маєте зрозуміти...

Гвардієць повернувся з офіцером, який наказав опустити рушниці.

— Не гайте часу, — пробасив Малюк. — Або пропустіть доброю волею, або я зайду з боєм. Так чи інакше я потраплю всередину, і ви знаєте, що не здатні мене спинити.

— Ми пропустимо вас, пане Яровий, під мою особисту відповідальність, — кивнув офіцер. — Але зброю мусите віддати.

— Крім пірнача.

— Авжеж, ясновельможний пане. Крім пірнача.

Ярема зайшов до великої купольної зали, повної галасу і спертого повітря. Місце, звідки почалося омріяне сходження старшого брата до гетьманської булави. Офіцер, безсумнівно, послав вісника до Якова, тож його прибуття — питання часу.

За трибуною виступав якийсь молодик: певно, мріє повторити шлях Якова Ярового. Його голос тонув у кількох десятках розмов, що точилися довкола. Характерник сунув до трибуни найближчим проходом, розводячи делегатів руками, наче водорості. Ті невдоволено дивилися на нього, впізнавали, розступалися, і стривожений гомін швидко полетів над трибунами.

Як той візник, думав Ярема. Нахабні, зарозумілі, самовпевненні. Проситимуть вибачення, лише коли їм всипати гарячих... Проситимуть нещиро, бо навіть тоді вважатимуть це негідним свого статусу приниженням.

Сіроманець піднявся до трибуни. Оратор замовк і звільнив місце. Зала мигцем стихла, і сотні очей звернулися до нього.

— Десять років тому я потрапив у полон до одного заможного покидька, — почав Ярема. — Можливо, дехто з вас досі пам'ятає його прізвище — Борцеховський.

Дехто досі пам'ятав.

— Цей магнат полюбляв розвагу — полювання на характерників. Мав цілий загін мисливців, які гасали за оберненим вовком, поки не заганяли в яму, де й розстрілювали. Усі працівники маєтку Борцеховського знали, що відбувається в лісі поруч. Але мовчали. їм платили, і вони мали тепле місце. Що їм до життів якихось вовкулак?

Ярема поправив очну пов'язку.

— Я був юним і не знав, що зло — це не лише про ворога, який чинить лихо. Це також про ближнього, який мовчки спостерігає за кривдою, а потім іде у власних справах. Він не заступиться і не підніме голосу проти. Так зробили працівники Борцеховського, — Яровий вказав рукою на залу. — Так учинили ви. Закарпатці і слобожани, поліщуки і наддніпрянці, тавридці і галичани — ви, обранці людей, ви всі змовчали. Без клятих характерників стане легше, вирішили ви. Сіроманці забагато собі дозволяють, зловтішалися ви. Нарешті їх поставлять на місце! Підписали цидулку, а потім перелякано споглядали, як у цій самій залі вбивають осавул... А потім приходили на місце вбивства знову і знову — ніби нічого не трапилося.

Він вихопив пірнач і вказав на ряди, де трапилася трагедія.

— Але ця кров і досі там!

Пірнач безжально вперіщив по трибуні.

— Ви мовчали! Мовчали, коли Буду вирізали до ноги. Мовчали, коли шалені хорти котилися країною, коли вбивали характерників і їхні родини. Ви мовчали, — шляхтич стиснув кулак. — Я вбив багатьох людей — але ваші руки по лікті у крові.

Поповзли несміливі перешіптування.

— Ви мовчали, тому стуліться і зараз!

Ярема знов ударив по трибуні, і шепотіння збрило.

— Жалюгідні боягузи! Ви покинули власну столицю напризволяще. Ви здали її! Так само, як здали Сірий Орден, що боронив ваші вельможні дупи. Поки ви відсиджувалися в тилу і думали, куди тікати далі, ми вбили ворога, що звався Безсмертним!

Від третього удару трибуна заскреготіла, наблизившись до межі свого існування.

— Я відчуваю ваш страх. Він смердить, наче величезна купа лайна! Ви дивитесь на цю трибуну і уявляєте, як мій пірнач проломлює ваші голови. Труситесь від думки про помсту Ордену. Згадуєте долю Кривденка! Не переживайте, сучі діти. Все буде добре. Ви вийдете сухими з води. Ваш злочин забудуть. Сірий Орден зникне, як ви того й бажали.

Характерник упивався страхом і нерозумінням на їхніх обличчях.

— До слова: мій старший брат не мав до замаху жодного стосунку. Темуджина вбили останні лицарі Сірого Ордену самотужки. А що гетьман? — Ярема розсміявся. — У дитинстві Яків крав мої іграшки, і з віком нічого не змінилося. Красти чужі лаври — це професійна навичка досвідчених політиків.

Двері розчахнулися, і до зали влетів загін особистої гвардії гетьмана.

— А ось і він! Як завжди, у всьому білому, — Ярема привітно змахнув пірначем. — Може, брате, розкажеш шановному панству, як я намагався попередити про навалу Смарагдової Орди, а ти у відповідь наказав кинути мене до в'язниці і привселюдно звинуватив у замаху?

Останнім ударом шляхтич добив трибуну на друзочки, не звертаючи уваги на гвардійців, які оточили його. Дивився лише на старшого брата, що схрестив руки посеред зали.

— Кидайте зброю, пане Яровий. Вас заарештовано, — наказав знайомий офіцер.

— Знову?

Ярема було засміявся, аж раптом випустив пірнач із руки і ноги йому підкосилися.

Тіло розтягнулося тятивою над чорною прірвою. Калиновий міст тремтить у полум'ї. Вогонь перекидається на сувій. Його власне серце горить разом із ним.

КРОВ.

Тіло розсипалося шматочками на розпечені пательні. Хочеться пити. Вовком він біжить між лусками попелу, що сипляться на озеро. Озеро кипить кров'ю. Спраглий до межі, він стрибає в нього і захлинається.

СМЕРТЬ.

Тіло палає, покрошене і пересмажене. М'ясо відходить від почорнілих кісток, що репаються від жару. Плавляться нігті, очі вибухають слизом. Смердить хутро, смердить волосся.

ПРОКЛЯТТЯ.

Він перед родинною дібровою. Прекрасна пісня, що лине звідти, пронизує його і зцілює біль неможливих тортур, дарує спокій і мудрість, знімає полуду з очей, аби він прозрів і побачив, що насправді то не дуби, а людські постаті.

Він упізнав найближчого — Семен Яровий, його батько.

Впізнав другого — Микола Яровий, його дід, останній осавула куреню військових.

За ними стояли інші. Він упізнав їх за портретами, які зберігалися в маєтку: прадід, прапрадід... Усі, кого він навідував у родинній діброві.

Вони дивилися на нього дивними променистими поглядами і співали, оповідаючи таємниці світу, а він спрагло наповнювався неземним знанням, що хотів закарбувати і пронести до...

Але пісня скінчилася. Він не хотів, аби вона завершувалася, був ладен слухати її до скону, і відчайдушно чіплявся за останні нитки прекрасного видіння, що тануло.

Ярема отямився на підлозі, у розірваному скривавленому одязі і рештках вовчого хутра. Великим колом довкруж зібралися люди: першою лінією стояла особиста гвардія гетьмана зі зброєю наголо.

Скуті судомами м'язи розпружилися, і шляхтич обережно сів. Наче вибухом оглушило...

— Лікаря! Лікаря!

Коло обережно стиснулося і загомоніло. Ярема хитнув головою, мазнув пальцем по прокушеній губі. Прошепотів заповітні слова... Ранка кровила. Він повторив чари вдруге. Кров не спинилася.

Він звернувся до найближчого гвардійця, вказавши на його штик:

— Сталь?

— Найкраща чигиринська, — відповів той.

— Дай-но мені.

Гвардієць обернувся до Якова, і той нетерпляче махнув.

— Дай йому.

Характерник вхопив зброю — руки досі трусилися — і полоснув себе по долоні. Сталь не ковзнула, не злетіла геть, а лишила глибокий болючий поріз, який одразу заповнився кров'ю. Зала вибухнула криками:

— Що за дідько!

— Він же характерник, чи не так?

— Як таке могло статися?

Ярема відкинув штика. Згадав про Щезника, про його послання. І зрозумів ціну, яку Северин заплатив Ґаадові за знищену угоду.

— Збрехав ти мені, братику. Збрехав...

Яків торснув його за плече. Коли він устиг підійти?

— Агов, Яремо! Чуєш мене?

— Чую.

— Що це значить? — він показував на його долоню. — Що тільки-но сталося?

Господи, чому вони такі дурні, подумав Ярема.

— Прокляття знищено, — оголосив шляхтич, і всі завмерли. — Характерників більше нема.

Мить тривала тиша, а потім залу наповнило оваціями. Лікар безцеремонно розштовхав натовп і заходився перев'язувати його долоню; Яків щось говорив, інші збудженно патякали... Ярема не слухав.

Він дивився на рештки вовчого хутра і думав про Северина.

***

Сріскотіли просушені травневим сонцем дрова, облизували мідь довгими язиками полум'я. Казан побулькував, дражнив смачним ароматом.

— Ох і спека!

Чоловіки тамували спрагу барильцем пива, яке витягнули з прохолодного льоху.

— Тату, а це правда, що запорожці багато риби їли?

— Нею і жили, — старший Вдовиченко поправив крислатого капелюха, з-під якого бігли цівочки поту. — Великий Луг щедро дарував усіляку рибу, і вживали її по-різному: варену, копчену, солону, печену. Щербу на юшці робили, тетерю...

— Оце в нас буде справжня козацька юшка, — Ігор приклав до змокрілого чола прохолодний келих. — Триярусна!

Першим ярусом зварили йоржиків просто в лусці, потім у проціджений бульйон додали другий ярус — почищених окунів — а також цибулі з петрушкою. Третім ярусом мала бути щука, яка чекала свого часу біля казана. Усю цю рибу Вдовиченко і Чорнововк зловили вдосвіта на річці, а Святослав невідривно крутився поруч, всіляко демонструючи, що він дорослий і з малечею більше не водиться. Характерники з того посміювалися, чаклували над варивом, хлебтали пиво, а хлопець пив свіжий квас, що з вигляду був майже як пиво — і тим долучав його до світу чоловіків.

Северин і Максим гасали по подвір'ї. Зневажаючи спеку, лупили бур'яни дрючками, влаштовували засідки на уявних ворогів, нападали і відступали під дзвінкі волання:

— Сірий Орден!

— Не займай!

Прибігали до казана понюхати юшку, кинути дрібне сміття в багаття і повитріщатися на випатрану щуку, яка, здавалося, вхопить гострими зубиськами будь-кого, хто спробує її торкнутися. Біля вогнища було занадто гаряче, тож хлопчаки тікали у тіні дерев, перепочивали в прохолоді, а затим бігли до хати і просили пити.

На ґанку біля винесеного столу господарювали Оля з Ярославою: обидві причепурилися, неспішно готують тісто на вергуни, розважаються розмовами і келишками абрикосової настоянки — без краплі міцного, як відомо кожній добрій господині, вергуни не смакуватимуть.

Щоразу, як Северин бачив маму, то не міг притлумити бажання розглянути її. Така незвична без сірого дорожнього одягу, характерницького чересу і зібраного на потилиці волосся! Така вродлива у вишитій сорочці, прикрашеній коралями, високій хустці... Навіть обличчя інше! І чому вона не вбирається так ошатно щодня?

— З сусідами пощастило, — розповідала Ярослава. — Домовилися так, що вони тут за усім наглядають, і за те забирають собі дві третини врожаю.

Максимова мама теж мала святковий і красивий вигляд, що не забирало її суворого норову, тож перебивати розмову було не варто: краще дочекатися вільної миті.

— Чимало забирають, — здивувалася Ольга.

— Але ж і роблять вони чимало, — Ярослава спробувала тісто. — Ми сюди лише погостювати приїжджаємо, а тут усе готове стоїть у льосі, чекає — бери і на стіл подавай. На зиму все засолюють, варять, квасять... Чесні люди, не обманюють. Нам тієї третини з головою вистачає, натомість за господарством око постійне.

— Могли б уже й бур'яни повиривати, — пробурчала Ольга.

— І хату побілити, еге? Тобі мед, так ложкою!

— Люблю солодке, що поробиш.

Характерниці цокнулися келишками. Ось вона, вільна мить!

— Мамо, — покликав Северин. — Чуєш...

— Що, вовчику мій?

— А можна твій черес узяти? Ми погратися хочемо.

— Бери-бери, він у хаті лежить.

— Дякую!

— Мамо, — почав своєю чергою Максим.

— Потім поклади на місце, — Ярослава обережно, аби не заляпати брудними руками, поправила шапочку на білому волоссі сина.

Хлопці чкурнули до хати. Ось тепер буде справжня гра! Мамин черес зручніший, бо татів занадто широкий і може оперезати двох хлопчиків одразу.

Северин ухопився за потріскану, пом'якшену зливами шкіру, начепив черес на пузо, заходився воювати з клямрами. У мами вони завжди начищені до блиску, а в батька — тьмяні, припаді пилом. Першим застібнувся бронзовий тризуб: із нього за кілька років почнеться його учнівство. Другим брязнув срібний вовк — немов іклами клацнув.

— Я так мрію стати перевертнем, — зізнався Северин.

— І я, — підтримав Максим. — Мама каже, що я буду білим вовком, як татко!

— А я буду чорним вовчиськом, справжнім Чорнововком!

Северин голосно загарчав. Максим розсміявся, і завив у відповідь.

Застібнувши золоті клямри, хлопці гордовито виструнчилися один перед одним. Череси сягали їм аж до пахв, але такі дрібниці нікого не бентежили.

— Підемо з тобою в один курінь! — вирішив Северин.

— Адже ми друзі, — всміхнувся Максим.

І вони урочисто вдарили по руках.

Посеред темряви крутиться маленька блискуча цятка. Поволі близиться — чи то він до неї, чи то вона до нього...

Цей погляд він міг відчути навіть спиною.

— Чого вирячився?

Хаос зашипів і войовничо задер хвоста коцюбою.

— Тікай звідси, — відмахнувся хлопець, — не заважай.

Поки Захар із Соломією ходили лісом у пошуках належного місця для ритуалу, Северин сидів над папірцем і старанно завчав закляття. Повторював кожен рядок десятки разів, аби від зубів відскакувало. Він знав, що вчитель підказуватиме, але прагнув підготуватися досконало — адже сьогодні мав з'явитися батько! Нехай побачить, що може пишатися сином.

Ображений зневагою Хаос вдерся на пічку і згорнувся там клубочком, укривши носа кінчиком чорного хвоста.

Ніч срібної клямри! Северин мріяв про неї, відколи отримав учнівський черес. Мріяв — і трохи побоювався, як першої близькості з дівчиною... Ніч посвяти, ніч вибору, ніч перетворення. Він перенесеться по той бік і віч-на-віч зустріне самого Гаспида, пекельного збирача душ. Захар казав, що розмова буде непростою і цікавою, але боятися не варто; наприкінці з'явиться той самий сувій, який потрібно підписати власною кров'ю... І тоді буде стежка без вороття.

Обертатися вовком. Зашіптувати рани. Спиняти кулі голими долонями... Отримати золоту клямру на черес!

Але перед цим треба вдарити себе ножем у серце. Не схибити, не поцілити в кістку, не зісковзнути... Дідько, хто вигадав цю частину? Від самої думки про смертельний удар всередині все завмирало. Казали, що чимало джур на ньому померло...

Северин кілька разів брав ножа і примірювався. Уявляв, як робить це. Щоразу долоня пітніла, рука костеніла, ніж наливався чавунною вагою. Чому він такий боягуз? Вся надія на дурман-відвар.

На ґанку зачулися кроки, і відьма з учителем зайшли до хати.

— Не спиш, Северине?

За роки його мандрів Соломія не змінилися ні на йоту: прекрасна, пронизлива, насмішкувата. Впродовж останнього року відьма являлася йому в сороміцьких снах у самій лише шалі, схожій на рибацькі тенета, посміхалася звабливо, а її розпущене волосся ворушилося, немов на вітрі... Северин полюбляв ті видіння, але, звісно, ніколи і ні за що у цьому не зізнався б.

— Вчуся.

— Який сумлінний джура, — Соломія підійшла до полички зі склянками, в яких плавало всіляке заспиртоване гаддя — Хвилюєшся?

— Так.

— Тоді зваж усе і подумай знову: чи справді цього бажаєш? Не поспішай із висновками.

— Бажаю, — відповів Северин негайно.

Без срібної клямри не стати характерником!

— Добре, коли так, — якщо вона й була незадоволена швидкістю відповіді, то вдало це приховала. — Я поважаю твій вибір, і не стану тебе відмовляти.

Соломія повернулася до Захара, який ввічливо тримався осторонь їхньої розмови.

— На чому ми зупинилися?

— На святому отці, — нагадав той. — Я вже домовився.

— Поясни мені, на який чорт він здався? — Соломія насупилася. — Северинові знадобиться сповідь, чи що?

— У мою ніч срібної клямри вчитель запросив священника, тож я лише продовжую традицію, — відповів Захар. — Така данина обряду, що має бути досконалим. Северин — мій джура, і допоки він не отримав повний черес, я...

— Твоя дбайливість заслуговує поваги, — перебила Соломія. — Але не обіцяю, що панькатимуся з бороданями в рясах. Вони мене недолюблюють, я плачу так само.

Чорний клубок скотився з пічки і взявся тертися об ноги відьми, попередньо нашипівши на Захара.

— До речі, Соломіє, а чому це пекельне створіння зветься Хаосом?

— Бо він — безладна суміш матеріальних елементів світу, темне й життєдайне джерело всебуття, — відповіла відьма з усмішкою і погладила кота під підборіддям.

Той замуркотів, насолоджуючись увагою.

— Ну що, козаче, — Захар підбадьорливо всміхнувся Северинові. — Коли голодний — нині саме час заморити черв'ячка, бо далі мусимо поститися, і поїмо вже не раніше завтрашнього ранку.

— Дякую, вчителю, та мені зараз кусень до горла не полізе.

— Розумію! Я так само переживав. Навіть живіт прикрутило так, що... — Захар кинув швидкий погляд на Соломію і вирішив не продовжувати думку.

Северин крутив у руках зім'ятого папірця.

— Вчителю, а ви не знаєте, коли батько приїдуть? Надвечір, чи одразу на ритуал?

Соломія чухала Хаосу пузо і вдавала, що не чула. Захар зітхнув.

— Не хочу засмучувати, але я не знаю, козаче. Він мені нічого не писав.

— Ясно.

Хлопець спробував приховати розчарування в голосі, та вийшло кепсько.

— Мушу підготувати собі вбрання, — швидко змінив тему вчитель. — Як ти загалом почуваєшся, козаче? Готовий?

Ударити ножем у власне серце. Перенестися до Потойбіччя. Лишити кривавий підпис на проклятому сувої. Хіба до такого взагалі можна підготуватися?

— Готовий! — озвався Северин.

Чистісінька брехня, але він, звісно, ніколи і ні за що у цьому не зізнався б.

Цятка так близько, що її можна роздивитися — то срібна монета, древня і затерта. Видається напрочуд знайомою...

Морський бриз налітає з-за скель. Під сірим небом волають голодні мартини в пошуку їстівного. Северинові натомість чуються розпачливі крики людей, і дарма, що від нападу на Готланді минуло понад дві доби. Характерник відпочив, проте обличчя досі паленіло від жару, в оглушених вухах гриміла луна вибухів, а перед очима величний цепелін перетворювався на огрядну вогняну кулю.

Сьогодні побратими байдикували, аби завтра роз'їхатися хто звідки прибув. Ярема з Северином курили люльки, смакуючи місцевий тютюн, Пилип невтомно бринькав на варгані, Гнат розглядав табір союзних військ і бавився ножем. Розмова текла ледаче, змовкала будь-якої миті, відновлювалася за будь-якої причини. Нема кращого дозвілля за байдикування у приємному товаристві!

Еней вилаявся і махнув пальцем, з якого цебеніла кров. Подув на поріз, вилаявся знову.

— Догрався? — спитав Ярема.

— Думав, що в мене тупий ніж, — відповів Гнат. — А виявилося, що в мене тупий я.

— Золоті слова, — зазначив Северин. — Треба запам'ятати.

З-за солоних скель гуркотіли хвилі, викидали на каміння довгі пасма брунатних водоростей. Всюдисущі мартини бродили між них, клацали дзьобами, вишукували бодай щось схоже на їдло.

— Шкода, що так мало разом повоювали, — зітхнув Яровий.

— Зате як потужно! — вишкірився Бойко. — Зробили з того порту чистісіньке пекло! Давно я так не розважався.

— Я теж волів би надалі воювати разом, — Северин витрусив із люльки вжитий тютюн. — Так надійніше... Але в нас різні ротації, різні курені, різні завдання — пощастило, що Малюк спромігся всіх згуртувати бодай раз.

— Слава Малюкові, апостолу соборності! — Гнат скинув угору кулак і голосно пустив гази.

— От скотина, — шляхтич незлостиво усміхнувся. — Насправді є шанси, що нас зберуть знову. Напад минув блискуче, тому в штабі всі задоволені.

Пилип грав на варгані із заплющенними очима, але Чорнововк знав, що той прислухається до кожного слова.

— До слова, ясновельможний, якщо в штабі всі такі задоволені, то де наші урочисті вітання з успішною атакою? — спитав Еней. — Де заслужені підвищення чинів? Де ночви з випивкою і офіцерська перина з симпатичною маркітанткою? Де медалі з обрисами знищеного порту, або якась грошова винагорода? Де це все?

— Там, звідки ти салюти пускаєш.

— Це все через сраних оселедців! Мій шлунок не витримує триклятої риби. Передай вельмишановним панам генералам, які жують фаршированих трюхелями фазанів, аби годували нас, як людей, а не дельфінів!

Северин потер обличчя. Не так він уявляв собі вовчу стежку. Не так уявляв війну... Всі ті легенди, якими він захоплювався хлопцем, виявилися порожнистими бовванами, що лущилися старою фарбою. Прославляючи військові подвиги, завжди мовчать про їхній супровід — вічний бруд, холодні окопи, несмачну їжу, уривчастий сон, тупих командирів та крики людей, що карбуються на тілі незримими закляттями.

Пісня варгана скінчилася. Пилип протер губи, розплющив очі, звикаючи до світла, і спитав неголосно:

— Що буде після війни, браття?

— Тебе оберуть осавулою скарбничих, — миттю озвався Гнат.

— Ми станемо героями, — з кривою посмішкою відповів Северин.

— Буде ще одна війна, — переконано заявив Ярема.

Пилип сховав варгана до невеликого армійського заплічника.

— Не хочу бути героєм, — заявив він. — І війни теж не хочу.

— А хіба нас питають? — стенув плечима Яровий. — Ми виконуємо присягу.

Яка завела їх так далеко від рідного дому.

— Ти, Варгане, людина вчена, тож мусиш це розуміти. Історична наука переконує, що людство ніколи не жило мирно, — кинув на додачу шляхтич.

— А якщо людство заживе без воєн?

— Не буде такого, братику.

— А ти уяви собі.

— Тоді це буде вже не людство, — відповів Ярема.

На тому всі замовчали, і просолену тишу порушувало тільки верещання голодних мартинів.

Монета крутиться дедалі швидше, охоплена незримою силою. Помахи нагадують крильця срібного метелика...

Заїзд повнився кіньми. Місця під стріхою не вистачало — наче в старі добрі часи, коли наприкінці серпня в Буді яблукові було ніде впасти. Робітники «Чорта і ведмедя» розчистили від снігу велику ділянку і ставили просто надворі великий намет для охочих: з усієї країни характерники звозили родини, і ніхто не бажав ставати на ночівлю за межами Вовчого міста.

Коні іржали, діти плакали, робітники лаялися. Над вогнищем кипів великий казан, звідки кожен міг зачерпнути собі гарячого відвару. Люди невпинно сновигали сюди-туди, поверталися з вулиці, обмінювалися в тисняві останніми новинами: хорти захопили штаби Ордену у всіх полках, хорти вирубують характерницькі дуби, хорти збираються великим походом на Буду...

— Табір біженців! Щоб я скис, — мовив Северин. — Табір біженців просто в Буді! Такі були на півночі, пригадуєш?

— Якби рік тому хтось сказав, що за дванадцять місяців я ховатимусь із немовлям на руках від озброєних сріблом фанатиків, які полюють на Сірий Орден, що був проголошений ворогами держави... — Катря похитала головою. — Це навіть звучить безглуздо.

— Важко уявити, що станеться за рік чи два.

— Принаймні нам пощастило, що Малюкова родина володіє таким закладом, — Катря вказала на кімнату — ту саму, де вони ночували після весілля. — Інакше товпилися б разом із нещасними надворі у мріях про теплий куточок, куди дозволять приткнутися з маленькою дитиною.

— Чув, що багато містян готові брати людей на постій.

— Ну то нехай беруть! Мені совісно, — Катря вказала у вікно на іншу молодицю з малюком на руках. — Вона — там, а я — тут. Уперше її бачу, але чомусь хочу допомогти... Може, запросити до нас? Місця вистачить.

— За нею прийдуть інші, і ти проклянеш свою великодушність.

Катря потерла скроні.

— Материнська солідарність... Мені треба перепочити.

— Відійди від вікна, не ятри собі душу.

Вони стали над люлькою, що тихо похитувалася біля ліжка. Попри невщухний гамір надворі, Оля міцно спала. Батьки завмерли, споглядаючи маленьке личко, якого не торкалася тінь жодної тривоги.

— Не можу відірвати від неї погляду, — зізнався Северин.

— І я, — всміхнулася Катря.

Їхні турботи враз блякли, коли вони споглядали свою маленьку донечку.

— Така крихітна...

— І така мила! Хіба не диво ми створили?

— Ти створила, — виправив Северин. — Носила місяцями, народжувала...

— Не прибіднюйся, чоловіче. Без твоєї частки цього не сталося б.

У кімнаті було тепло, але характерниця пересмикнула плечима і схрестила руки на грудях. Він обійняв її.

— Як тепер бути? — Катря озирнулася на вікно. — Ці покидьки мало не вбили нас. Вони не спиняться...

— Їм просто пощастило заскочити нас зненацька. Осавули недооцінили загрозу... Але тепер буде інакше! Ми — серед своїх, у найкращих покоях «Чорта і ведмедя», і сіроманці з усіх усюд прибувають до міста. Гуртом ми дамо відсіч будь-кому! Загартовані війною ветерани проти зграї біснуватих вар'ятів...

— Ти сам у це не віриш, — махнула рукою Катря. — Дякую за спробу втішити, але будьмо відверті: місто не готове до облоги. Без стін, шанців і гармат ми приречені, а без Ради сімох загальні збори перетворяться на вервицю нескінченної гризні охочих за уявні сталеві персні.

— У Малюка є задум: кілька найпочесніших ветеранів із куреню військових візьмуть владу, допоки точиться війна проти хортів.

— Чимось нагадує Рокош.

— Ні-ні, це зовсім інше, — Северин потер куксу пальця, що досі боліла. — Певен, що громада підтримає. Всі свідомі того, що в скруті треба діяти швидко і без чвар, інакше — смерть.

Оля, не прокидаючись, чхнула, і засопіла далі.

— Я боюся за неї. Боюся за нас.

— Ми пройдемо крізь це разом, Катре.

— Разом? — вона повернулася до нього і спитала: — Скажи відверто, Северине: ти одружився через дитину, бо так годиться? Чи тому, що мав до мене почуттів більше, ніж до тієї відьми?

Знову ця розмова! Заскочений зненацька, Чорнововк кілька секунд збирався з думками. Відповідати треба спокійно і зважено, інакше все завершиться скандалом.

— Ми з тобою сходилися і розходилися. Кохали, вистигали, закохувалися знову, — він торкнувся золотого кружальця на безіменному пальці. — Але впродовж років лишалися на одній стежці. Ніхто не зрозуміє сіроманця краще за іншого проклятого; ніхто не відчує так глибоко, як споріднений кривавим підписом на потойбічному сувої.

— Напрочуд тверезий розрахунок.

— Ні, Катре, я просто намагаюся пояснити... У мене це завжди кепсько виходило, — Северину раптом сяйнуло: — Якби не любов, то наші стосунки мали б завершитися на першому розставанні, хіба ні?

— Це ти мені скажи.

— От і кажу: попри все, нас постійно тягнуло одне до одного! І мала... Вона стала іскрою, що підірвала порохівницю, над якою ми морочилися роками.

— Маленька іскра, — Катря всміхнулася.

— Донька своєї матері.

— Я досі звикаю, що нас тепер троє.

— А я майже звик, — Северин зрадів, що гостра тема минула, і він зумів з неї виплутатися без втрат. — Я і мої прекрасні дівчатка! Хіба не чудово звучить?

— Божевільні Чорнововки звучить краще... А ту молодицю з малюком я однаково сюди покличу.

— Добре.

Він прихилився до її губ, і дружина відповіла взаємністю.

Краплею живого срібла монета розтікається, немов тісто по пательні, ширшає, тоншає, кипить маленькими бульбашками...

— І що ти зараз бачиш оком Потойбіччя?

— Позаду тебе стоїть шишига.

Ох, як вона воліла направду бачити Потойбіччя цієї миті!

Ліна розвела багаття і вкрила заціпеніле тіло покинутим одягом. Щохвилини перевіряла серцебиття, прислухалася до подиху між стиснутих губ. Заледве стримувалася, аби не надавати йому ляпасів.

От брехун! Як він посмів надурити її? Чому не зізнався, що насправді йде помирати?

— Знову побоявся сказати вголос, — Ліна тупнула ногою. — Знову!

Вона годинами кружляла довкола вогнища, не в змозі сидіти на місці. Відчайдушно сподівалася, що жодного листа нема. Що його слова не були незграбним прощанням. Що мине трохи часу — і Северин, як минулого разу, притьмом сяде, проведе рукою по серцю, почухає холодну спину. Вона допоможе йому підвестися, висварить, поведе до хати, заварить гарячого...

«Будь щаслива разом із Максимом».

— Якого дідька ти взагалі вирішив, що я хочу бути разом із ним? — гаркнула відьма.

Полум'я на мить піднялося, спалахнуло яскравіше.

— У що ти встрягнув цього разу?

У схололому тілі заледве чулося серцебиття, а груди майже не здіймалися.

— Повертайся, характернику. Не змушуй мене рятувати твою брехливу сраку!

До очей підступили сльози, і вона дратівливо мотнула головою. Годі плакати через цього чоловіка!

Раптом Северина вигнуло дугою — так стрімко, аж порожній рукав сорочки злетів просто у багаття.

— Северине! Що з тобою?

Він упирався тім'ям і п'ятами в землю, а його тіло випнулося вгору, наче місток. М'язи напнулися без жодного звуку, обличчя зберігало спокійну незворушність. У цій незручній позі характерник завмер...

Ліна споглядала таке вперше: під час минулих обрядів він завжди лежав нерухомо. Цього разу все відбувалося інакше.

— Не смій помирати!

Новий порух, такий само непередбачуваний і незграбний.

Руки, складені на грудях, розмітало по боках, наче в розп'ятого, і ліва потрапила до вогнища. Ліна спробувала висмикнути байдужу руку з вогнища, але характерник важив, ніби гранітна брила — хоч як вона старалася, не могла зрушити. Його рука вкривалася огидним опіком, але Северинове обличчя навіть не пересмикнуло.

— Отямся! Ти чуєш мене?

Знала його з дитинства. Закохалася. Обрала для першої ночі...

— Северине!

Зненацька тіло сіроманця піднесло над землею. На губах проступила піна; шкіра почервоніла, наче у звареного рака, потекла рясним потом. Волосся на очах вицвітало і сивіло, обличчя набрякало синцями та зморшками.

Ліна забула всі закляття, не здатна відірвати очей від жаского видовища.

— Будь ласка... Ні... Будь ласка!

Крізь червону шкіру пробилося чорне хутро. Обличчя витягнулося на хижу морду, вишкірилося жовтими іклами, настовбурчилося гострими вухами, кінцівки змінилися вовчими лапами.

Без жодного звуку тіло крутнулося, ніби на незримому рожні, і вмить стало людським. Крутнулося вдруге: знову вовк. Крутнулося втретє — і завмерло. Хутро стікало оплавленим воском...

Під клаптями замість людської шкіри відкривалася червона луска.

— Що це?!

Ніби лялька, обпалена з глини. Без волосся, без нігтів, без очей... Вона закричала від жаху.

Понівечене тіло гепнулося на землю. Почувся тихий тріскіт — розбігалися незліченні тріщини. Відколювалися пальці, щоки провалювалися в рота, груди опадали вглибину себе...

— Ні, ні, ні!

Повільно, ніби під водою, відьма простягнула руку до того, що було Северином. Ледь торкнулася — під пучкою пальця була не схолола людська плоть, а купка гарячого багряного піску.

— Тату! — закричали пронизливо.

Оля бігла просто до вогнища.

— Тату!

Вона не має побачити його таким!

Ліна в розпачі підхопилася, і від цього поруху розбита скульптура розпалася безформною купою пилу — настільки леткого, що він не залишався навіть на снігу.

— Тату!

Відьма махнула руками, і на допомогу прилетів вітер. Хвацько вдарив по щоках, підхопив багряний пил, зібрав, поніс до лісу і розвіяв над деревами. Від Северина лишився одяг, заглибина в снігу і ніж, чиє лезо непомітно розтануло.

— Тату-у-у!

Ліна дивилася на пальці, вкриті багряними крихтами, намагалася вгамувати дрижаки і думала тільки про дві речі.

Перша: її руки трусяться, чого не було багато років.

Друга: Оля заговорила.

— Тату...

Дівчинка підбігла — босоніж по снігу, вся в домашньому, розпашіла від бігу. Розгублено поглянула на багаття і батькові речі. Озирнулася раз, другий. Помітила сльози на щоках відьми...

Впала в її обійми і гірко заплакала.

Срібна плівка згинається, вкривається безліччю дрібних деталей, під невидними дотиками перетворюється на єдину складну форму...

Людське серце, виготовлене з тонкого, наче папір, срібла.

Яка прекрасна довершена робота, думає він.

Серце починає ритмічно бити, переганяючи кров темряви.

Немов здригаються справжнісінькі м'язи, думає він.

Серце зривається з місця, летить просто в нього, удар — і в грудях розтікається біль.

Що відбувається, думає він.

— Повертаю борг, — лунає знайомий голос. — Я не забула, що таке прощення і вдячність.

У голосі немає ані люті, ані ненависті.

— Ти заслужив на місце у світі, який допоміг відродити.

Голос тане і зникає з омитої темрявою пам'яті. У вухах стугонить кров. У грудях болить. Перед очима брижиться порожнеча...

Тіло. Він має тіло. Треба скористатися ним.

Глибоко вдихнув. Обережно похитав головою, стиснув кулаки, зігнув ноги. Приємне відчуття... Ваговите.

Тіло оповідає: він лежить навзнак на землі. Шкіру лоскочуть трави. Повітря бадьоре, але не холодне. Довкола шерехтить природа. Наближаються легкі кроки.

Ворог? Друг? Він одразу напружується.

Приємний дотик до руки. Слідом за дотиком — аромат: листя м'яти, квіт конвалії. Цей дотик. Цей запах... Вони такі приємні!

Він обережно розплющує очі.

Сутеніє. Навколо буркоче молодий ліс, тягнеться до вечірнього неба. Так багато дерев! І жодного він не знає. Лиш одне видається знайомим: велетенське, грізне, з огрядним чорним стовбуром і гострими гілками, схожими на блискавиці... Здається, ніби дерево зраділо йому і схилило крону в незграбному поклоні.

Де він? Як сюди потрапив? Раніше він знав. Ці відповіді були у нього в голові... Він силиться згадати, але пам'ять гортає самі чисті сторінки. Він був... кимось... чимось? Десь...

Він прийшов? Він щось зробив? Він перетнув кордон? Все лишилося в морі темряви. Тепер він тут, у свіжій зелені, де нічого не болить.

Перед ним — прекрасна істота в білосніжному вбранні. Прикрашене квітками світле волосся лине водоспадом, променисті блакитні очі над високими вилицями нагадують бездонні озера. Вона простягає тонку руку, допомагає підвестися, її шкіра біла й шовковиста, вуста тонкі та звабливі.

Він знову намагається згадати. Хто вона? Звідки вони знайомі? Але голова порожня, наче палімпсест, знання зішкрябано, спогади витерто.

Чомусь це не бентежить: йому радісно і приємно від того, що вона — хай ким вона є — стоїть поруч. Дивиться на нього невідривно. Така прекрасна! Така рідна... Цікаво, чи в нього теж такі сяйливі очі?

Він насмілюється порушити мовчанку.

— Хто ти?

— Та, що дочекалася на тебе.

Її відповідь дзеленчить музикою срібних дзвіночків.

— Я... запізнився?

— Ти прибув саме вчасно, — від її щирого сміху йому легшає.

— Хто я?

— Ти — обраний мною.

Вона припинялася навшпиньки, ніжним порухом прибрала пасмо волосся і поцілувала його в лоба. Від цілунку тілом струменить цілюща сила, і він відчуває, що ладен звернути гори.

— Де ми?

— Вдома. Ми тепер удома, — вона проводить рукою довкола. — Хіба не чудесний цей світ новий?

На нічному небі спалахують візерунки золотих цяток. Втомлені стрімким ростом дерева збираються до сну, вбираються сутінковою ковдрою, і лише невеличка річка продовжує нашіптувати пісню... Це його дім.

Дім! Від затишного слова на серці тепло і приємно. Він відчуває, що довго шукав його — і ось, нарешті, знайшов... Обережно торкається грудей, але болю більше нема. Срібне серце стукотить впевненим безпомильним ритмом.

— Нічого не пам'ятаю...

Трохи сумно від того, що він не знає навіть власного імені. Може, воно загубилося десь тут, удома, і чекає на свого власника? Може, з іменем повернеться його стара пам'ять?

— Не турбуйся. Я всього тебе навчу.

Її усмішка наповнює надією, дарує передчуття великої радості, обіцяє блаженний спокій.

— Іди за мною.

Вона бере його долоню, стискає, веде вглиб споночілого гаю, і він ступає слідом у чудесний новий світ.