Пісня дібров

Розділ 6

Ніхто не просив народження. Кожен повернеться до небуття.

Хоч хто ти є, хоч де зростав, хоч якими справами прославився чи зганьбився — на кожного чекатиме могила. Безликий кенотаф чи розкішний надгробок, підземна крипта чи родинний склеп... Усе зітліє в обіймах часу і повернеться до землі. Твої друзі помруть, твої нащадки поїдуть, твій слід в історії занесе порохом забуття. Все, що сьогодні здається величним, за тисячу років обернеться відлунням давньої епохи, про яку сперечатиметься зграйка нікому не цікавих учених... Спитай у славетних князів забутих держав, які спочивають у загублених курганах.

Смерть має безліч запахів, і сьогодні вона пахла розритою землею. Северин глибоко вдихнув.

Пилип.

Катря.

Савка.

Певно, їм забагато щастило. Певно, настав час платити за благовоління фортуни. Хто буде наступним? Ярема? Гнат? Він сам?

Годі скиглити.

Принаймні вони мали змогу поховати Павича.

— Стрінемося по той бік, брате.

Червона тканина, гідна савану, знайшлася у скринях чаклунського манаття.

— Ні, — озвався Еней. — Ми ніколи не зустрінемося. Ні по той бік, ні деінде.

Надгробку чи хреста не ставили.

— Пам'ятаєте дорогу з Буди до Києва? У день нашого знайомства? — спитав Яровий. — Він мріяв стати легендою Сірого Ордену... І він став нею.

Незабаром тут зійде молодий дубок, який ніхто не посміє зачепити.

— Могила Мамая. Характерника, який став на вовчу стежку першим, — сказав Северин. — Могила Павича. Характерника, який убив найзапеклішого ворога Ордену.

Історія Рахмана розставила всі уламки по належних місцях. Вона була жахливою. Вона була правдивою. Чаклун не брехав — а от історія заснування Сірого Ордену виявилася оманою.

— Пряма постава. Ясний погляд. Те, як він говорив... То був Савка, — мовив Гнат. — Якимось чином йому вдалося повернутися.

— І врятувати нас, — додав Чорнововк. — Знову.

— Павич умів дивувати, — Ярема протер пальцем під очною пов'язкою. — Він втручався завжди вчасно... Коли ми найбільше потребували.

— За Павича, — хрипко сказав Гнат.

— За Павича.

В алхімічних запасах вежі знайшовся міцний спирт, який розвели дещицею води.

— От нащо він у вікно кинувся? — Бойко тупнув ногою. — От нащо? Був би живий-здоровий!

— А Рахман летів би кудись далеко, де ніхто ніколи не знайде, — відповів Ярема. — Усі злочини зійшли б йому з рук...

— То зрозуміло. Якби хтось так порізав мою довбешку, я б за тим виродком у пекло стрибнув, — перебив Гнат. — Так, Павич не розгубився, так, не згаяв шанс на помсту і загинув гідно. Але мені від того не менш паскудно!

Вранці вони підготували Савку до погребіння, вдень принесли до пагорбу, до вечора невтомно копали, і лише коли Павичеве тіло знайшло останній спочинок, заговорили.

— Так само, братику, так само. Стільки пожив, стільки свідчив — а в такі миті почуваюся зеленим джурою, — погодився шляхтич. — Брати, що шукали безсмертя. Джури, що зрадили Мамаєву волю. Месник, що спричинив Вовчу війну. Савка, що повернувся і загинув...

— А міг би жити! Чуєш мене, Павичу? — Гнат тицьнув пальцем на могилу. — Йолоп ти без лою в голові!

У відповідь пугукнула сова, рушаючи на нічне полювання. Северин сплюнув через плече, Ярема перехрестився.

— Курвисько чорнокнижне з того світу знущається, — Еней скрутив дулі і заходився навсібіч розмахувати. — На! Пішов у сраку, падло!

Сова була вже далеко.

— Бачили, як той покруч перекидався? Разом із одягом!

— Він застрелив мою маму, — Северинів голос здригнувся. — Ольга Чорнововк була єдиною жінкою на мирних перемовинах від Ордену... Він забрав у мене матір. Прирік батька на нескінченну помсту.

Не забувай, що наша помста теж не скінчилася.

— І Максимовою батька вбив також, — докинув Яровий.

— Сучий потрох легко відбувся, — Гнат відкинув з обличчя розтріпане волосся. — Занадто швидко помер!

М'язи стугоніли: вночі скуті паралічем, вдень натруджені лопатою і кайлом. Земля була тверда й кам'яниста через купу гидоти, що насипали хорти після корчування Мамаєвого дуба.

— Чому? От не розумію — чому? — не вгавав Бойко. — Чому не прийти до Ради сімох і не розповісти осавулам правду? Навіщо крутити, сіяти розбрат, обманювати?

— Він убачав у Раді таких само зрадників, якими були Сокіл та інші, — припустив Чорнововк. — Кілок у скроні заважає думати про щось інше, крім помсти.

— Коли жебрак благає про допомогу, один пройде повз, другий кине шеляг, а третій приріже. З милосердя... Аби сердега не страждав. От Рахман був із останніх, — сказав Ярема.

— Рани в голову додали божевілля, — Северин поглянув на Буду, де з-поміж стріх визирала самотня вежа. — Подумати лишень: одна людина! Одна-єдина людина призвела до Вовчої війни, викрадень, знищення всього Ордену — і лишилася невикритою...

— Не просто людина, а досвідчений чаклун, до того ж безсмертний, — заперечив Яровий. — Дивно інше: чому Рахман гигнув? Адже за умовою угоди він міг померти лише за власним бажанням. Павичева самопожертва ризикувала бути намарне...

— Він же пояснював, — Гнат скорчив презирливу гримасу. — Не бачив, заради чого тягнути далі. Ні родини, ні друзів, навіть безсмертний брат відкинув ратиці... От він і вивалив історію життя першим-ліпшим, а потім дозволив себе вбити.

— У чомусь я розумію Рахмана, — Северин потер скаліченого пальця.

На нього піднеслися здивовані погляди.

— У передсмертному листі Варган просив не відроджувати Орден, — нагадав Чорнововк. — Хіба таке прохання не перегукується з останньою волею Мамая?

— Перед смертю Варган став песиголовцем, — нагадав Бойко і поновив усім чарки.

— Та попри це він ясно мислив до останньої хвилини, — Северин поглянув на шляхтича. — Малюче, яким ти бачиш майбутнє Ордену?

— Майбутнє? — Ярема хилитнув свою чарку, спостерігаючи, як у ній відбиваються зорі. — Доволі сумне. Брат, не шкодуючи золота, збере кільканадцять втікачів, найтупіших серед них призначить відданими осавулами. За п'ять років прийде нове покоління джур. Орден, чи як він там буде зватися, перетвориться на лояльну гвардію Якова і стане врівноважувати Таємну Варту, що занадто посилилася за каденцію Кривденка. Ось, що трапиться — з нами, чи без нас.

— Знову срана політика, — харкнув Гнат. — Вам не здається, що про це не варто говорити над могилою?

— Варто, — відрізав Яровий. — Юхим, Симеон, Отто, навіть Рахман, клята темна конячка, — кожен поплатився за кров сіроманців. Помсту завершено, і ми мусимо вирішити, що робити далі.

Ні-ні, огрядний бовдуре! Помста далека до завершення!

— Двічі в одну річку не ввійти. Двічі Сірий Орден не створити, — Северин помовчав і нарешті озвучив те, що крутилося в голові впродовж дня: — Мусимо знищити криваву угоду.

Еней і Малюк перезирнулися.

— Справді, чому ніхто про це не подумав раніше? — Гнат із кривою посмішкою вдарив себе в груди. — Щезнику, відкрию секрет: колись я припхався до Гаспида вдруге. Була така мить слабкості... Він послав мене під три чорти. Знаєш, чому? Бо угоду розірвати неможливо.

— Тому я й сказав: знищити, а не розірвати.

— Тобто спалити сувій чи щось таке? Хіба це можливо?

— А хтось взагалі читав ту угоду? — спитав Чорнововк і відповів першим: — Бо я не читав.

Побратими дещо знітилися.

— Я з родини характерників, — прогудів Ярема. — Йшов на той бік не читати, а підписувати сувій.

— Теж не читав, — Гнат коротко реготнув. — Оце ми телепні! Мамай бодай поважну причину мав.

Уже за мить його усмішка зникла, і характерник спохмурнів.

— Хто-хто, а Варган точно прочитав усе до останньої літери.

Він шморгнув, і Ярема видобув із кишені чистенького носовичка з монограмою. Гнат щедро висякався, хотів було повернути, проте отримав носовичка у подарунок.

— Мусить бути шпарина. Умова, про яку ніхто не пригадує, — Северин намагався переконати не стільки їх, як самого себе. — Якщо іншого виходу не буде, то таки спалити кляту угоду.

Раптом Яровий ляснув Северина по спині — той аж зубами клацнув.

— Знаєш що, братику? Вперед! Я в тобі не сумніваюся. Раз засумнівався — а ти взяв і вколошкав клятого Темуджина, — шляхтич широко всміхнувся. — Може, саме перед тобою відкриється секрет нашого звільнення?

— Дякую, Малюче, — Северин ляснув по Яремовій спині у відповідь — наче по колоді гепнув. — Тоді вирішено. Зранку поїду до Ліни просити допомоги з ритуалом.

— Наша поміч треба?

— Ні, Енею. Хочу зробити це сам. Коли не вийде — настане ваша черга.

— Як скажеш, братику. Після останніх місяців невелика перерва піде всім на користь.

— А тепер, коли ви набазікалися, повернімося до прощання з Павичем, еге?

У світлі зірок вони проводжали Савку, поки від втоми та випитого не заснули просто біля могили.

Ти розчаровуєш мене, Северине. Позбутися кривавої угоди? Ніколи не думав, що ти боягуз!

Кожен сіроманець, який прожив доволі, приходить до цього. Тепер, коли Орден знищено, а правду про нього...

Ти повірив навіженому штукареві?

Його оповідь остаточно переконала мене. Це не воля Мамая чи Варгана — це моє власне бажання. Я хочу жити без прокляття.

Хочеш позбутися сили Потойбіччя?

Що хорошого дала мені та сила? Вовча стежка згубила маму. Змусила вбити батька. Безліч разів ставила на межу загибелі.

Слова скиглія, а не воїна.

Утратив учителів. Утратив друзів. Утратив дружину. Мало не втратив дочку. Життя нанівець! Кров, біль, страждання — ось і все, що принесла мені сила Потойбіччя.

Ти ніколи не зустрів би цих людей поза вовчою стежкою.

І жив би без прокляття.

Ти ладен...

Замовкни!

Северин ударив острогами. Кінь ображено заіржав, рвонув уперед, і посвист вітру стишив голос у голові.

Коли трійця роз'їхалась, а Северин уперше за багато місяців рушив самотою, голос лунав щодня голосніше... Вкрадливий. Переконливий. Невідступний. Переслідував шепотом уві сні, другою тінню вився за спиною, втручався в думки непроханими заувагами. Голос, що звів із розуму батька, повернувся до сина проклятим спадком.

Ось чому угода має бути знищена!

Як і минулого разу, Ліна зустрічала біля хвіртки.

— Ти живий, — зронила замість привітання. — Оля дуже зрадіє.

— Вітаю, Ліно, — характерник спішився, хотів було обійняти відьму, але вчасно спинив себе. — У вас усе гаразд?

— Так, Северине. А у вас?

Цього разу її голос звучав привітніше.

— Ми вирізали останній загін хортів. Знайшли древнього чаклуна, що свідчив світанок Сірого Ордену і стояв за його знищенням. Втратили Савку, який заплатив життям за вбивство того чаклуна.

— Співчуваю втраті, — Ліна запросила його на подвір'я.

— Оля у хатині. Йди до неї, а конем я займуся.

— Дякую, — він передав віжки.

Невеличка стайня стояла порожня.

— А де Максим?

— Поїхав залишити місячне ярмо деінде. Ходи вже! Потім потеревенимо.

Першим його появу помітив Хаос — розпушився, зашипів, утік під ліжко. Оля обернулася: личко осяяла усмішка, яка за мить зникла у плачі, і дівчинка прожогом кинулася йому в нош. Северин упав на коліна, притиснув доньку до себе, ловив грудьми схлипи, гладив пальчики, що стискали його плечі, водив щокою по м'якому волоссю... Заплющив очі, відчуваючи, немов розчиняється в маленьких обіймах.

— Тато повернувся, — прошепотів, і, поки донька не бачила, витер сльози.

Коли Ліна зайшла до хатини, вони сиділи на підлозі, а Оля по черзі показувала дерев'яні фігурки. Характерник старанно розглядав кожну, поки її не забирали, і давали натомість наступну.

Відьма дочекалася, коли Хаос зволіє покинути поріг, і захряснула за котом двері.

— Мені здалося, чи Оля гралася з тим пекельним створінням?

— Хіба не дивовижа? — Ліна збирала на стіл. — Уперше бачу, щоби Хаос підпустив до себе когось після Соломії. Зазвичай він ладен видряпати очі будь-кому, хто його торкнеться... А Олі дозволяє навіть за хвоста смикати.

Дівчинка посміхнулася і помахала дерев'яним котиком.

— Вона досі не зронила ані слова, — зауважив Чорнововк, намагаючись приховати тривогу.

— Зцілення потребує часу. Дівча мовчить, але зірко бачить, гостро чує і жваво метикує, — відьма підморгнула Олі. — Твої сакви лежать у стайні, коня я доглянула. Коли ти востаннє перевіряв його підкови?

— Хороше запитання...

Колись Соломія, тепер Ліна — відьми вміли змусити його почуватися присоромленим!

— Іще трохи, і закульгає, — напучувала Ліна. — Не можна так нехтувати конем. Ти ж досвічений вершник!

Коли живеш у зламаному часі, про підкови думаєш насамкінець.

— Мені геть із голови вилетіло, — характерник покрутив у руках кутастого дерев'яного вовка, що йому простягнула донька. — Це ти різьбила?

— Максимова робота.

Северин не бачив цієї усмішки, відколи між ними все скінчилося.

— Хлопець нудьгував без діла, — відповіла Ліна на німе запитання. — Швидко вчиться, любить працювати з деревом. Оля тішиться, бо то все нові іграшки для неї.

Кутастий вовчик змінився на сферичного чи то кроличка, чи то зайчика, який розмірами не поступався бегемотові.

— Дякую, Ліно, що приглядала і...

— Що більше слів подяки, то менша їхня цінність. Сідаймо до вечері.

За столом вони точили ляси про справи побутові, ані словом не прохопившись про смерті, помсту чи війну, — ніби старі сусіди, які зустрілися на гутірку.

Северин уклав Олю до сну, взявся оповідати казку про солом'яного бичка, забув її посередині і далі вигадував, поки доньчині повіки не склепилися. Прислухався до глибокого дихання, погладив по голівці, відчув хвилю величезної, ніжної, чистої любові. «Я давно відлучила її від грудей... Знаєш, навіщо?»

Кілька хвилин він стояв, знемагаючи від німого ридання, а потім перевів подих і навшпиньках вийшов на ґанок, де неспішно чаювала Ліна, вглядаючись у холодну жовтневу ніч.

— Її подушка пахне ароматними травами.

— Під нею сховано амулет від нічних кошмарів, завдяки якому Оля спить без поганих снів.

— Я подякував би, та одна відьма сказала, що більше слів подяки, то менша їхня цінність.

Ліна фиркнула.

— Про доньку не переймайся. їй потрібен час, аби оклигати від усього пережитого.

Мені теж, подумав Чорнововк.

— То що тепер, характернику? Забереш її та й поїдеш собі, аби повернутися іншої скрутної днини?

— Коли ти не проти, я побуду тут деякий час, — несміливо попросив Северин.

Він очікував на відмову, але Ліна стенула плечима.

— Ночуватимеш у стодолі.

— Я змушений просити про ще одну послугу.

З темряви обурено зашипіли, і звідти глипнула пара жовтих очей.

— Чому я не здивована, — Ліна обійняла горнятко долонями. — Може, тобі травички заварити? Я щовечора на сон споживаю, гарно заспокоює.

— Завари дещо інше.

— Приворотне? — Відьма махнула руками в ніч. — Тікай звідси!

Розгніваний Хаос зник.

— Зілля для ночі срібної клямри.

Вона зміряла його тим довгим поглядом, який Северин ніколи не міг достоту розтлумачити. Зневага? Цікавість? Туга? Жалість? Похована пристрасть? Усе разом?

— Невже у твоїх саквах причаївся новий джура?

— Ні. Для мене. Можеш приготувати?

Ліна розсердилася.

— Будь-яка дурепа з рецептом може, — відрубала. — Навіщо тобі проводити той клятий ритуал?

— Аби знайти шлях до розірвання кривавої угоди...

Відьма сховала обличчя під долонею.

— ... і я волів би це зробити якнайшвидше.

— Тебе не зрозуміти, сіроманцю! Кохаєшся з відьмою, а потім одружуєшся на характерниці. Підписуєш потойбічну угоду, а потім хочеш її розірвати.

Її слова кольнули глибше, ніж він очікував.

— Обіцяю все пояснити, — Чорнововк приклав руку до грудей. — Слово честі! Як ніхто інший, ти заслужила почути історію від самого початку.

— Красно дякую, — Ліна підвелася і штрикнула його поглядом різнобарвних очей. — Інколи я міркую, та все ніяк не можу збагнути: хто з нас двох більший дурбецало?

Повела вкритими хустиною плечима, ніби від холоду, підхопила порожнє горня.

— Коли тобі так горить, піду зроблю це трикляте зілля.

За кілька годин вони простували лісом. Сіялась мжичка. Відьма в плащі з каптуром ішла попереду без світоча, ніби суцільна темрява їй не заважала.

Як у ніч срібної клямри, згадалося характернику. Незграбний підпис кров'ю на сувої, ватри Купали біля Дніпра, крижина шраму на серці... Десять років. Лише десять років минуло відтоді.

— Твій борг зріс, — сповістила Ліна.

«Навіщо ти зробив це?»

— Колись я тут заблукав...

«Аби захищати їх».

— Я пам'ятаю. Мавка вивела тебе з хащі, після чого вкрала твій перший цілунок.

«Хіба не знайшлося би іншого захисника?»

— Цьогоріч я бачив її знову.

«Якщо так думатиме кожен, захисників не стане».

Далеко вони не заходили — спинилися посеред великої галявини. Холод стелився від сирої землі. Ліс насторожено спостерігав.

— Ліно, тут згодиться?

Тільки Соломії більше нема.

— Згодиться. Де ти її зустрів? Може, переплутав з іншою? Захара нема.

— Ні, та сама. Вона звільнила мене з Ґадриного полону.

Батька нема.

— Та невже? — Ліна не стримала подиву. — Що це за мавка така? Вони рідкісні та потаємні, мають силу переходити між світами, коли заманеться, — але щоби зруйнувати чари Володарки?

Ордену нема.

— Я не вигадую.

І віри більше нема.

— Краще б вигадував.

Після нетривалого опору невеличка ватра підкорилася відьминому наказу, плюнула вологим галуззям, зацвіркотіла полум'ям. Северин роздягнувся по пояс, здригнувся, сів біля вогнища. Заплющив очі і примусив себе забути про Лінину присутність. Зосередився на повітрі, що покусувало голу шкіру, на дотиках полум'я, що танцювало поруч...

Геть зайві думки!

Взяв миску, повну трунку. Одним безперервним ковтком випив. Дозволив напою розлитися тілом, заволодіти м'язами. Глибоко вдихнув. Зашепотів ледь чутно.

...Тіло моє готове... воля моя непорушна... серце моє чекає...

Миску змінив ніж. Іскряний сніп ватри опалив груди.

... Між війною та миром... підлотами та чеснотами... між пеклом та раєм...

Він знову почувався джурою, який стоїть на порозі непізнаного, страхітливого і нелюдського виміру.

Геть сумніви!

...Не похилившись... не озираючись... не опускаючи погляду...

Удар леза переніс його по той бік.

Не було ні довгого шляху, ні затишного садочку з хатинкою посеред зеленого поля. Ґаад, убраний у морок, стояв на урвищем, де плескалася непроглядна темрява.

— Северин Чорнововк, — обернувся поволі. — Я чекав. Навіщо ти повернувся сюди?

Те саме безпристрасне обличчя. Той самий могутній голос.

— Коли чекав, то мусиш знати.

Проте цього разу Северин не боявся.

— Промовляй, людино.

— Я прийшов по угоду Мамая.

Багряні очі блиснули.

— Розірвати угоду неможливо. Ти не знайдеш найменшої шпарини, хоч рік вичитуй кожен рядок. Щойно кров...

— Я прийшов знищити сувій.

Він насмілився перервати самого Ґаада.

Той мовчав кілька довгих секунд, а потім ляснув у долоні. Скручений сувій явився над морем пітьми: завертівся, ніби хотів пробурити смоляне небо Потойбіччя, і почав розгортатися. Смуга пергаменту невпинно довшала, крутилася спіраллю, аж раптом криваві підписи, які безладно всіювали її, спалахнули червоним. Від кожного злетіла яскрава ниточка — грандіозне сяйливе павутиння розбіглося від сувою, водномить накривши мертві рівнини мереживним куполом. Ниточки тягнулися за видноколо, схрещувалися, тоншали, проте не рвалися і не зникали. Сувій поволі кружляв у небі довгастою жовтою змією, ніби повітряний змій на тисячі повідків. Від цього величного видовища у Чорнововка відняло мову: таких чарів він навіть уявити не міг.

Одна з ниток впивалася йому в груди посеред шраму.

— Пуп на животі: символ зв'язку з твоєю матір'ю, що дала тобі життя, — прогримів Ґаад. — Рубець на серці: символ зв'язку з моїм світом, що дарував тобі сили.

З кожним словом його голос гучнішав.

— Я — виток і джерело. Я — калиновий місток між характерниками та їхніми силами. Угода — частина мого єства! Ти прийшов знищити її, людино? То для цього тобі доведеться вбити мене.

Останні слова пролунали так оглушливо, аж перетинки у вухах Северина мало не луснули.

— Вбити тебе? — перепитав той. — Вбивати я навчився досконало.

Не вагаючись ані миті, характерник вихопив ножа і метнув у багряноокого. Срібне лезо прошило груди, ніби повітря, пірнуло ву непроглядну темряву і зникло.

Від Ґаадового сміху криваві ниточки затрусилися.

— Що ж... Можливо, вона недарма вибрала тебе, — мовив Ґаад тихіше. — Ні, людино, вбити мене не так просто.

— Коли це єдина можливість знищити угоду, то я вигадаю спосіб, — Северин безстрашно зустрів багряний погляд.

— Я викидав звідси й за менше нахабство.

Уже б викинув, якби волів, подумав Чорнововк.

— Я повертатимусь знову і знову.

— А ти затятий! Не дуже розумний, але впертий.

— Я дізнався правду про угоду. Про Мамая і Пугача, — казав Северин, не зважаючи на глузи. — Я не заспокоюсь, допоки не звільню світ від прокляття сіроманців.

— Хто дав тобі право вирішувати за всіх?

— Я сам узяв його. Ти сторіччями збирав наші душі...

— Ваші душі?

Сяйливі червоні тенета знову затрусилися від реготу.

— Про яку душу ти кажеш, людино? — Ґаадові шати злетіли, немов під поривом вітру. — Скажи, коли у вас оселилося це хворобливе бажання розщепитися на осяжне і ефемерне? Чому ви неспроможні лишатися цільними, якими вас народили матері?

— Не розумію.

— То я поясню! Після всебічного вивчення ваших нетривких тіл та бридких нутрощів можу сказати напевно: жодної душі не існує.

Ґаад замовк, насолоджуючись розгубленим виразом на Севериновому обличчі.

— Моя угода — ти навіть не читав її, бовдуре! — полягає в тому, що пролита тобою кров, як і тіло в посмерті, належить Потойбіччю. Все! Казки про душі, нібито прикуті до землі, приречені на пекло і вічні муки, — то сміховинні вигадки.

Кармінові ниточки ледь чутно забриніли.

— Люди люблять вигадувати слова. Все має бути названим — навіть те, чого не існує і ніколи не існувало. Слова допомогли людям підкорити світ, але водночас заклали стіни непорозуміння між вами...

Северин безмовно слухав.

— У страху перед стихіями і невідомістю люди вигадали богів. У страху перед смертю і скінченністю люди вигадали душу. Ви вірите в неї так давно, аж забули, що то вигадка. Перелякані смертні, які дурять себе казочками про майбутнє безсмертя, — Ґаад похитав головою. — Ви приписуєте мені багато речей, та я не годуюся вигадками.

Він змовк і повернувся до провалля.

— Якщо ти кажеш правду... — мовив обережно Чорнововк.

— Я завжди кажу правду!

— Отже, вся річ у крові.

— Завжди була.

Ґаадова постать зникла, а за мить виросла перед характерником — удвічі вища, грізна, недосяжна. Водночас повіяло холодом і жаром.

— Зрештою, чом би й ні? — промовив Ґаад. — Ти перший, хто зважився. Відвага заслуговує на винагороду. Ти чуєш мене, людино?

— Так.

— Ну то слухай уважно, бо ніхто і ніколи цього не чув!

Помережане червоним павутинням Потойбіччя свідчило їхню розмову. Сувій кружляв у небі, схожий на падучу зірку з велетенським хвостом. Ниточки стиха дзвеніли, мов розладнані струни.

Ґаад стиснув руки в кулаки. Простягнув їх уперед, наче тримав шальки терезів. Поволі розтиснув пальці лівиці — з долоні просипався чорний пісок.

— Мертва земля.

Розтулив праву — впали схожі на кришталь краплі.

— Мертва вода.

Порожні долоні вказали на пустельні рівнини.

— Цей край не завжди був таким. Колись він жив... І крихта життя досі жевріє у ньому. Але роздмухати її непросто — мало не всі вважають це неможливим.

Северин нашорошив вуха.

— Внаслідок катаклізму життя витекло звідси... Тоді відчинилася брама до іншого світу, що буяв, кипів і квітнув. Майже всі, кому пощастило вижити, рушили на пошуки нової батьківщини... Аби поневірятися і ховатися у тих землях непроханими зайдами.

Йому згадалися домовики, Володар лісу, цверг та інші потайні створіння, маленькі і великі, беззахисні і грізні... Скількох він поневолив кривавою печаткою?

— Я був серед одинаків, які відмовилися тікати. Долучився до найвидатніших мудреців, які прагнули виправити те, що здавалося невиправним. Володарка розділила землі між нами на угіддя, де кожен міг працювати над своїм задумом, і дарувала право на будь-які спроби, якщо вони не заважали іншим. Титанічні труди, епоха за епохою... Спочатку ми вірили в себе: пропонували, обдумували, сперечалися... Марно. Спільний запал згасав після кожної невдачі. Дехто зневірився. Я особисто пробував двічі — і двічі зазнавав поразки, хоча щоразу був певен, що безсумнівно мусить вийти.

Ґаад махнув рукою. Кубло темряви вилетіло з провалля, зім'ялося, склалося в одну маленьку крапку... а потім стрімко розгорнулося і шубовснуло на місце, здійнявши хвилі мороку.

— Нехай моя подоба не обманює тебе: для нас форма не є сталою. Ми здатні спотворюватися, як заманеться, і змінювати світ навколо без жодного руху напозір.

Обличчя Ґаада затремтіло, розмазалося — лишилася тільки пара червоних очей. Його шати стрімко змінювалися: селянське вбрання, лицарські обладунки, характерницький однострій, дивний небачений костюм... Попри несталі форми, Ґаадів голос лунав так само незмінно.

— Мешканці іншого світу звали це чарами. Будь-що вони прагнули отримати бодай краплину таких сил, — Ґаад припинив метаморфози і повернувся до свого початкового лику. — Дикуни не усвідомлювали, яка могутня амброзія тече їхніми жилами...

Северин мимоволі поглянув на нитку, що стриміла з його грудей. Спробував торкнутися до неї, але пальці пройшли наскрізь.

— Магічні угоди: обмін частки нашої природи на вашу кров, есенцію життя. Що більша міць — то більше пактів можна скласти, і отримати більшу силу натомість. Поки інші зневірилися в можливості щось виправити, я, після двох невдалих спроб, нарешті збагнув, як можна відродити наш світ.

Характерник не перебивав жодним словом: як і Рахман, Ґаад уперше міг нарешті вивернути душу... Якої, за його словами, не існувало.

— Гаспид, Нечистий, — шукачі, які потрапляли сюди, зверталися до мене різними прізвиськами, вважаючи кимось зі своїх казок, — Ґаад підвів обличчя до неба. — Якби мене лишень осяяло раніше! На превеликий жаль, епоха кривавих жертвоприношень тоді вже спливла.

Ґаад підхопив одну з ниточок, яка тягнулася від сувою. Між його пальцями вона налилася силою, забриніла гучніше, запульсувала, наче повна крові артерія.

— Довелося шукати нові можливості. Людство швидко змінювалося: від дрібних тотемів і племен — до великих богів і держав. Різні народи, різні мови, різні прапори. Я довго спостерігав, але не розумів цих поділів, допоки не збагнув, як їх можна використати.

Багряні очі сліпуче спалахнули.

— Ті, що будь-якою ціною прагнуть захистити рідну землю! Відвага. Заповзятість. Самовідданість. Цих слів можна не розуміти, аби усвідомити, що крапля такої крові вартує діжки крові переляканих жертв. Саме вона була потрібна цьому світові.

Пейзаж умить змінився: сувій над головами зник, а нитка, що її тільки-но тримав Ґаад, більше не губилася на обрієм, а тремтіла у шерехатій корі величезного дуба, який розкинув гілля мало не до самого неба — іскра життя в царстві смерті.

— На відведених мені теренах у світі людей точилася чергова війна, і я нею скористався: один шукач безсмертя допоміг перевірити життєздатність нового задуму, а затим привів юнака, який щиро вважав, ніби угода скінчиться на ньому... Бідолаха Мамай розумів людську природу навіть гірше за мене. Вслід очікувано прийшли інші звитяжці... Коли ворог на порозі, шаблі не ламають, адже так, Северине?

Він здригнувся: саме цю фразу нещодавно промовив Рахман.

— Це ти напоумив Сокола! — вигукнув Чорнововк.

— Сірий Орден став моїм шедевром. Відчайдушні добровольці, що прагнули захистити власний дім, з вашого боку, і спокуслива угода з мого. Умови я продумав заздалегідь: сили і противаги складалися таким чином, аби ви не стали непереможними — невеликою закритою кастою, яка править іншими; аби ви гинули і приходили з новими підписами; аби паростки з ваших тіл розкинулися осяжно та рясно, — Ґаад указав на сувій, що ледь виднівся за обрієм. — Чесний обмін. Кожен отримує своє.

Характернику хотілося ненавидіти Ґаада, але пронизане чарівною ниткою серце відгукувалося порожнечею.

— Однаково... Не розумію. Навіщо?

Палець указав під ноги Северина.

— У серцях, що ви ріжете за власним бажанням, таїться незрима насінина. Живиться, зростає, гартується вовчою стежкою. Коли серце помирає, з нього прокльовується паросток нового життя, який ви звете характерницькими дубами. Розумієш тепер, чому угода незворотна?

Ґаад підняв один із жолудів, оглянув, дбайливо вкинув у глибоку розщілину.

— З ваших тіл, заповіданих Потойбіччю, вони зростають тут — мої діброви. Наше майбуття, — його голос гучнішав, і чорне листя затрусилося. — Роками, десятиріччями, століттями вони поволі охоплюють мої угіддя, міцнішають, розсипаються новими зернами, сплітаються в шарах мертвої землі тенетами безмежного коріння, де їх ніхто не потривожить, плекають усю пролиту колись кров... Чекають свого часу — часу відродження! Цей невеликий клаптик стане першим островом життя.

Він погладив кору величного дуба, який повстав із тіла першого характерника.

— Орден виконав своє істинне призначення.

Тобто... Вони присягали, жили, билися, помирали з вірою у продану душу... А насправді ставали живим гумусом для дерев іншого світу?

— Не збагну, як кров пробудить мертву землю.

— Ти й не мусиш.

Ось тобі оспівана легендами вовча стежка. Ось тобі правда!

— Навіщо тоді дуби зростають у нашому світі?

— Ті бліді тіні — одна з моїх помилок. Я не очікував, що дерева матимуть двійників. Не врахував деяких зв'язків між світами... Втім, у таких колосальних справах неможливо все передбачити.

Характерник поглянув на власні груди. Нитка, що тягнулася звідси, пульсувала у такт його серцебиттю.

— Не пригадую, як до мого серця щось вкладали.

— Деякі речі я наказую вам забувати.

У вухах скреготнуло, і перед очима стали однакові карти з малюнками вовчих черепів. Краплина крові розтікається білим тлом, малює червоний місток. Спогад виринув, ніби камінець із чобота, який муляв так довго, що став давно звичним.

— Наприклад, моя маленька гра, — на мить у Ґаадовій руці промайнула колода. — Ти був серед тих, хто ризикнув, за що й здобув силу вільно мандрувати між світами... Хоча не спромігся зберегти її, бо не мав досить клепок, аби не сердити Володарку.

Забагато для однієї розмови. Забагато, щоб усвідомити все одразу. Тим паче, коли багряні очі дивляться так насмішкувато!

— А Звір?

— Сутність, що белькоче у твоїй голові? — Ґаад усміхнувся. — Ще один непередбачений вивих умови, за якою не можна задовго перебувати на місці. Я не передбачив, що вкупі з природою вовка це може розщепити ваші особистості. Люди — такі крихкі створіння...

Багряні очі Ґаада. Багряні очі батька.

— А той невгамовний бовдур, який із вірності Мамаєві ставив свої недолугі досліди, лише поглиблював розколини і надсилав потрощені свідомості нещасних у мандрівку без вороття.

Северин зібрався з думками для нового запитання, але Ґаад махнув руками.

— Час балачок скінчився.

Вони повернулися до провалля. Ґаад роззявив пащеку, що огидно збільшилася, і сувій, скрутившись, пірнув йому до горлянки. Примарні нитки розтанули. Навколо знову панували сутінки, вкриті тьмяним сяйвом нерухомого світила.

— До справи, — Ґаад повернув риси обличчя до звичної форми. — Мій задум готовий до втілення, і тому я мушу померти. Ти ж по це прийшов, Северине Чорнововку?

Ошелешений, характерник кивнув.

— Моя плоть витончилася, оскільки безліч метаморфоз і угод остаточно виснажили її. Тому мені потрібен глек — смертне тіло, яке можна вбити.

— Яке помре разом із тобою.

— Звісно. Це мусить бути хтось із підписантів.

— Звісно, — відлунив Северин.

Тепер зрозуміло, чому він усе розповів.

— Є додаткова умова, — Ґаад скривився. — Оскільки мої нитки мусять лишитися непотривоженими... Необхідна чиясь есенція. Так би мовити, нове серце. Слово описує людську природу і не має стосунку до нашої справжньої будови, проте...

— За жодних обставин не можна визнати ані крихти подібності між потойбічною величчю та мізерними людиськами, — пирхнув Северин. — То серце, бува, не дорогоцінним каменем видається? Не дарує безсмертя?

— Ти вже торкався схожого, — кивнув Ґаад. — Аби пробудити діброви, мені потрібне могуття того, кого ви звете лісовиком. Воно не дарує безсмертя. Різні сутності — різні сили.

— Чому не візьмеш серце сам?

— Я не приходжу до вашого світу, оскільки прикутий до своїх угідь.

Невже хтось здатен прикувати самого Ґаада?

— Знаю одного лісовика, який передрік, ніби наступної зустрічі хтось із нас загине, — сказав Чорнововк після коротких роздумів. — Попереднє його пророцтво збулося.

— Їхня лінія завжди була сильна в передбаченнях.

— То ви знайомі?

— Я знав його пращурів. Ми поділені на... Клани? Доми? Важко дібрати співзвучне слово з вашої мови. Нам відомі родинні стосунки, та вони не важать так багато, як у світі людей. Наш рід визначає, ким ми є і ким можемо бути; втім, це не робить нас нерівними... Але я бачу нерозуміння у твоїх очах і далі не продовжуватиму. Істотам, які нищать собі подібних за відмінність кольору шкіри, не збагнути таких речей.

— Досить уже клинів!

— Тебе самого мало не вбили за підписання моєї угоди. Не варто ображатися на правду.

— Ти зневажаєш людей, але доїш нашу кров, як молоко з корів.

— І ніколи не приховував цього, — Ґаад вищирився. — Безперечно, ваш вид має кілька чеснот, але їх не видно за лісом недоліків.

— Годі просторікувати, — Северину набридло слухати образи. — Отже, тобі необхідно серце лісовика і живий характерник.

— Доброволець. Я не заволодію тілом без згоди власника, — Ґаад підморгнув. — Це ж не запхати комусь каміння в горлянку.

— Отже, весь успіх видатного задуму тепер залежить від тупих створінь? — поцікавився Чорнововк із посмішкою. — Тобі неабияк пощастило, що хорти не вполювали мене.

— Чому ти вважаєш себе особливим? Через поцілунок мавки? — Ґаад насупився. — Не прийшов би — прикличу іншого.

— А якщо ніхто не відгукнеться?

— Тоді мій план не справдиться і цей світ остаточно загине, — знизав плечима Ґаад. — А ваш світ стане нашим!

Що?!

— Оминемо цю дрібницю, оскільки мені не потрібна паніка, — Ґаад клацнув пальцями.

Северин відчув, ніби тільки-но забув щось дуже важливе.

— Слухай уважно: ритуал має відбутися того дня, що зветься у вас зимовим сонцестоянням... Чого ти гигочеш?

— То мій день народження.

***

Чи закляття розсіялося зі смертю Савки? Чи на самоті його воля зламалася, наче билина над урвищем?

Малюк поїхав до матері. Щезник поїхав до доньки. А він зостався наодинці зі світом, де йому не лишилося ні призначення, ні близьких.

Хіба горілка, надійна і безвідмовна, завжди готова скласти кумпанію, вислухати і втішити, зшити нудотні дні ниткою жаданого забуття. Він пірнув до знайомого чорторию, плив у білих глибинах серед коренів калгану та розсипів кмину, довкола кружляли червоні перці з качанами кукурудзи, поволі тонули уламки пляшок і глеків, а він потопав разом із ними, розчинявся в каламуті...

Гнат хрипко закашлявся, гупнув по грудині кулаком, сплюнув, крекнув. Спати в мокрій фосі було кепською ідеєю: вимазаний у рівчаку одяг не висихав, а необачно залишені відкритими сакви нахлебталися дощу, тож довелося їхати у вільгості — Упир-бо завіз у задуп'я без жодної халупи, а морочитися з мокрими гілками для вогнища характернику було ліньки. Не цукровий, не розтане.

Тим паче, що сивуха зігріває не згірш. Він приклявся до пляшки, але ковтнув самі краплі.

— Курва мати!

Схопив іншу — порожня. І фляжка спустошена. Останні срібні кулі проміняв на той первак!

Обурений нестачею, сіроманець зіп'явся на ноги, кілька секунд утримував рівновагу, а тоді поплентався до припасів. Вивернув торби догори дригом, зазирнув у кожну з головою, однак питва не знайшов. Спробував копнути Упиря, — хтось мусив бути винним — але промахнувся і зарився пикою в землю.

Протер очі, зосередив погляд на дереві перед собою... Не може бути!

Дуб. Характерницький дуб!

Хвилястою ходою Гнат сягнув заповітного дерева. П'яним щастить! Він дістав ножа, одразу впустив, лайнувся, нахилився, упав слідом. Треба позначити це місце в атласі... Якби він не загубив його бозна-коли...

Бойко розрізав пучку великого пальця, став на коліна, приставив поріз до кори.

— Катре! Іскро! Тобто... Іскрі від Енея! Що за день сьогодні? Себто вечір... І який місяць? Вересень? Жовтень? Насрати. Іскрі від Енея. Сестричко! Годі вже ховатися. Ми тут усі очі виплакали. Повертайся! Щезника ти, може, й надуриш, але не мене. Ті хорти хіба що чоботи твої могли облизати. Таким недолугим вилупкам не дано тебе вбити! Ми їх усіх вирізали, так що будь спокійна. Відрубали тупі макітри одну за одною, вони котилися по землі, наче качани гнилої капусти, поки тіла обсиралися наостанок. А падлюку Шварца всадили на палю, де він і здохнув у страшних муках. Шкода, що ти пропустила! Та я розумію: втомилася. Понад рік із немовлям на руках, без допомоги, у вічній втечі... Кожен схотів би відпочити після такого. Але ти повертайся, добре? Нам без тебе сумно. Доньці сумно, Щезнику... І мені також!

Мить він збирався з думками.

— Усеньке життя боявся тебе, а попервах навіть ненавидів, бо ревнував до батька... Чому не цінував найдорожче? Чому Уля й Остап мусили назавжди поїхати, аби я усвідомив втрату? Чому ти мусила зникнути, аби я збагнув, наскільки рідною ти мені була? Твій менший брат — той іще йолоп, правду ти казала... Агов! Чуєш, Катре? Я — йолоп! Можеш так до мене й звертатися. Тільки повертайся. Нехай Мамай... О, про Мамая, до слова, ми багато дізналися! Він читати не вмів, уявляєш? І не хотів, аби характерники набирали нових джур... Я би з ним випив. Але розповідати все у листі не буду, бо тоді точно не повернешся.

У новому приступі кашлю Гнат звів очі на темну колону стовбура. Краплина крові лишилася непомітною маленькою плямкою на корі. Не було червонястих іскор та кривавих літер, не було рядків його послання.

Іншою рукою він сягнув землі. Намацав і підняв кілька жолудів. Придивився до опалого листя — воно не було ані криваво-чорним, ані біло-попелястим. Звичайне дубове листя жовтавих і брунатних відтінків.

Бойко подув на поріз, сперся спиною об стовбур. Підніс обличчя до хмарного неба і заплющив очі, відчуваючи, як земля крутиться навколо у п'яній каруселі.

— Нікчема, — прошепотів.

Нутрощі здригалися блювотними поривами. Від випитого — чи від самого себе?

Він прокинувся опівдні зі звичним похміллям. Глянув по розкиданих речах, що знову просякли вологою, пошукав їстівного, знайшов кусень черствого хліба. Запив водою, сяк-так склав речі.

Упир дивився несхвально, сіпав ніздрями, чмихав і повсякчас одвертався: не любив перегару.

— Вези до людей, — наказав Гнат.

Він дістав варгана, і, як робив щодня, забринькав — коли не було горілки, вбивати час допомагала музика. Хвилястий подзвін варгана заповнював порожнисті осінні краєвиди, бринів у холодному повітрі, ширився до сірого склепіння небес... І заспокоював.

За кілька годин кінь виніс на дорогу — як назло, безлюдну. Дороговказів не було. Упир чвакав копитами у розкислому багні, а Гнат визбирував монети, що чудом лишилися серед пожитків, поки дорога не вивела до гостинного двору «Pid dvoma strilamy». На підтвердження назви, на почесному місці в залі висіли дві древні схрещені стріли.

— Їм уже сто років, — гордовито сповістив шинкар, — Стріли, завдяки яким мій прадід збудував цей заїзд. Прошу сідати!

Бойко кинув сакви під лаву. У залі був лише один відвідувач, який цмулив у кутку пиво, тож уся увага господаря належала характерникові.

— Гарячого супу бажаєте?

— І кімнату також. Якщо цього вистачить.

Він висипав на шинквас пригорщу назбираних шелягів. Господар змів їх на долоню, перерахував, зітхнув.

— Раніше б не вистачило, — і монети зникли в кишені. — Але тепер вистачить. Я нині заробітком не гребую.

Гнат віддячив удаваною цікавістю.

— То що там за історія з цими стрілами?

— Бачите он ту, темну, з іржавим наконечником? — Певно, цю оповідку згодовували кожному гостеві. — Мій прадід застрелив кабана, що мало не розірвав доньку шляхтича на полюванні. Точно в серце поцілив кнуряці! Безмежно вдячний шляхтич наказав прадіду пустити другу стрілу — аби земля, куди вона впаде, стала дарунком за врятовану дівчину...

Шинкар налив повну миску годзі, відрізав свіжого буханця, поставив частування перед гостем. Пахло смачно.

— Де ми зараз?

— Перепрошую?

— Що це за дорога? — Гнат запрацював ложкою, ретельно оминаючи вуса, що вічно намагалися втрапити до рота.

— На шляху з Гайсина до Немирова. Далі буде Вінниця. Заблукали?

— Трохи, — характерник невизначено покрутив ложкою. — То що сталося з прадідом? Стріла влучила в жабу, яка перетворилася на князівну?

— Куди там! Обміняв отриману ділянку на придорожну, побудував цей двір і назвав на честь двох стріл, які змінили його життя.

— Зазвичай шляхтичі харкають простолюдинам на спини, а не осипають землями.

— То був істинний шляхетний пан. Велика рідкість!

— Як цнотлива шльондра?

Шинкар весело розсміявся і вказав на його шаблі.

— Ви часом не військовий?

— А що?

— Батько мій завів традицію — першу воякам наливати безкоштовно.

— Коли Сірий Орден досі вважається, то наливай.

Шинкар здивовано витріщився. Поглянув на Бойка, наче вперше.

— До гетьмана Ярового між цими стрілами спочивав образ Мамая, — прошепотів, наче чоловік у кутку міг підслухати. — Довелося зняти, коли хорти погрожували все тут спалити.

— Хорти тепер гризуть землю, — відмахнувся Гнат.

Шинкар забрав миску, і подав повну чарку, яку характерник здолав одним ковтком.

— Добрий самогон.

— Дідівський рецепт! Смакує?

— Грошей катма, так би я ще випив.

До шинкваса підійшов інший гість — цибатий юнак. Одяг мав недешевий і чистий, на поясі спочивав палаш у лискучих піхвах. Якийсь нахабний панич, виснував Гнат.

— Першу випив на дурняк?

Щоки всіяно вуграми, зуби безперестанку покусують верхню губу, погляд скаче сюди-туди. Чимось він нагадував Гнатові пам'ятного Бориса-Мармуляда.

— З яких ти військ? Полк смердючого одоробла?

Характерник зміряв юнака байдужим поглядом.

— Що ти витріщився, гівно? Коли востаннє мився?

У старі часи, подумав Бойко, він би вже зуби випльовував.

— Бійки шукаєш, хлопче?

— Паща у тебе сральником тхне, — жевжик хруснув шиєю, ніби розминався. — Може, й шукаю.

— Іди під матусину спідницю пошукай, — відмахнувся Гнат. — Там зазвичай не проштовхнешся.

Юнак вихопив стилет.

— Аніруш! — Шинкар дістав масивну палицю, вкриту цвяхами. — Коли треба морди чистити, то пензлюйте за огорожу, шановні! А тут зберігайте порядок.

Характерник зітхнув, споглядаючи порожню чарку. Жевжик плюнув на шинквас, зміряв сіроманця лютим поглядом і вийшов, гучно траснувши дверима. Шинкар незворушно витер мокротиння ганчіркою.

— Скільки пива те щеня вижлуктило, коли лізе до незнайомця з двома шаблями? — поцікавився Гнат.

— То гнила душа, пане! Підрізав якогось вельможу у Вінниці, а його брат, сердюк високого чину, нині все залагоджує. Гівнюк тут ніби переховується, а насправді постійно шукає крові. Щедро платить, наволоч, а мені зараз кожна монета важить... Відколи столицю до Києва пересунули, відвідувачів бракує, — виправдовувався господар. — От і доводиться потурати.

— Він мого коня не скалічить? — стривожився Бойко.

— Коні йому нецікаві, — заспокоїв шинкар. — Чекатиме, коли ви до вітру підете. Одразу в печінку вдарить... Уже було таке, заледве врятували бідолаху.

— Зброя срібна?

— Він багатий, але не настільки.

— Зараз повернуся.

І справді: лишень Еней вийшов на подвір'я, в бік йому дзьобнув стилет. Раз, другий, третій... Вправно і швидко — так само били головорізи Шевальє.

Він схопив жевжика за зап'ясток, стиснув до хрускоту.

— Падлюко! Улюблену сорочку поштрикав.

Стилет блискавично змінив власника і вперся гострим жалом під юнацький борлак. Від такого перебігу обличчя жевжика сполотніло, а в повітрі розтікся різкий сморід випорожнень.

— Акарс! — крикнув убивця-невдаха. — Акарс!

— Га?

— Акарс! — проскавулів той, мало не плачучи. — Закляття проти нечистого!

— Це слово «срака» навпаки, йолопе. Давай гаманець, поки я тобі руку не зламав.

Ваговитий гаманець перекочував до Гната. Той натиснув стилетом:

— Якщо за хвилину тебе тут не стане, повідрубую руки і ноги. Будеш повзати хробаком і прутнем собі підмахувати. Второпав?

Звільнений жевжик чкурнув до стайні. На бігу зі штанини вивалося лайно, від чого Гнат похитав головою і повернувся до шинквасу.

— Продовжимо, — характерник розкрив гаманець, присвиснув і відрахував два таляри. — Самогону мені, добродію! Та закусок побільше.

— Ви позбавили мене єдиного сталого джерела прибутку, — промимрив сумно шинкар.

— І лихої слави для прадідівського закладу.

Горілка не ставить важких запитань: вона їх притлумлює, аби потім затуманити роздумами про сенс життя і власне призначення. Тому треба пити далі, аби й вони зникли, а натомість настала омріяна порожнеча.

Гнат був певен, що наступного ранку по нього приїдуть, але нічого не трапилося — що було дивно з огляду на кількість золотих у капшуку. Стилет також був із недешевих: по одній грані тягнувся тонкий напис, і сіроманець, який слабкував у мовах, ухвалив, що то італійська.

Мабуть, у дорозі наздоженуть, вирішив Бойко. За можливості такі справи завжди робляться без зайвих свідків. Кінні сердюки покарають нахабного грабіжника, що насмілився напасти на молодшого брата одного з синьожупанників, але втік з місця злочину. Часи нині темні, а за мертвого мародера тільки винагородять...

Сердюки так і не з'явилися. Набитий грошима гаманець приємно грів кишеню, у саквах затишно булькали нові запаси самогону. Задоволений неочікуваним багатством і дещо розчарований відсутністю пригод характерник прибув до Вінниці.

Недарма плакали воском тисячі свічок у храмах, немарно віряни молилися: на береги Південного Бугу повернувся спокій. Зникли незчисленні міністерства, посольства, екіпажі, вельможі та журналісти. На вулицях знову стало тихо і чисто. Лише власники гостинних домів, готелів, ресторанів і шинків сумували за прибутками, що за кілька місяців дорівнялися кількарічній виручці, та неохоче стирали цінники на крейдяних дошках. Паркани вкривали нові плакати війська Січового, а повітря смерділо викидами заводів, які безперервно працювали на перемогу.

Еней давно не бував у людному місті, тож спішився і крокував, роззираючись довкола. Упир невідступно трусив слідом. Перехожі кидали на характерника сторожкі погляди, ховали очі, пришвидшували крок, намагалися обійти по широкому колу або переходили на інший бік вулиці. Він до такого ставлення звик, і уваги не звертав... Аж тут йому трапився безхатько.

Брудне дрантя. Чорні нігті. Довге волосся охопило голову нечесаним ковтуном, між неохайними вусами і кошлатою бородою прозирали розтріскані губи. З кудлатого писку над обвітреними щоками виблискували очі — запалі, червоні, підкреслені набряклими мішками. Типовий пропій, що їх сотні у кожному великому місті... За спиною халамидника він розгледів руків'я двох шабель.

Дзеркало стояло у вітрині чи то салону, чи то ательє. Гнат окляк, ніби вперше побачив своє зображення: немитий безпритульний пропій!

Пірнає в пляшку. Б'ється з малолітніми дристачами. Радіє награбованим монетам. Ночує в рівчаках. В якомусь він замерзне насмерть... І ніхто не поховає безіменного босяка.

Без мети. Без сенсу. Перекоти-полем по життю, допоки не здохне на п'яну голову.

Навіть у мокриці має бути самоповага.

Сповнений огиди до себе, Бойко притлумив бажання вистрілити у дзеркало і рішучим кроком направився до найближчого заїзду, де замовив ночви та виправ усі речі. Замовив другі ночви, бо вода в перших перетворилася на бруд вимився сам, поїв і ліг відпочити до наступного ранку.

Цирульник із довгими, закрученими догори вусами вклонився і запросив до крісла. Гнат скинув перев'язь із шаблями.

— Роботи чималенько, — цирульник укрив його по шию м'яким простирадлом. — Як бажаєте стригтися?

— Як тут поголіть, — характерник передав старий дагеротип. — Зробіть оселедець і вуса, решту — до біса.

Цирульник кивнув і заходився збивати мильну піну.

— Гарна світлина! Хвацький вигляд ви мали в юності.

— То не я.

— Справді? Дуже схожі.

— Не знаю цього хлопця. У нього є майбутнє. Він хоче жити, — характерник поглянув на світлину, а потім сховав її до кишені. — А в мене майбутнього нема. Я готовий померти тут і зараз.

— Тільки не під моїм лезом, — усміхнувся цирульник, та очі його не сміялися. — Прошу відкинути голову. Я почну із зачіски, а потім перейду до обличчя.

Далі Гнат не зронив ані слова (переважно через гарячий рушник, що лежав у нього на писку). Цирульник працював хутко і вправно, спочатку ножицями, затим бритвою, водночас розважав відвідувача байками про Вінницю-столицю. Жодного разу не порізав.

Наостанок напахтив Гната гострим парфумом і повернув до дзеркала, а сам узявся мити руки.

— Прошу!

На нього дивився хлопець зі світлини — побитий роками, зі згаслими очима... Але той самий Гнат Бойко. Не смердючий безіменний безхатченко.

— Я намастив ваші вуса лаком, яким користуюся сам, — цирульник провів себе по вусах. — Гарно тримає форму!

— Скільки я винен? — Гнат підвівся, не відриваючи погляду від дзеркала.

Коли він мав такий вигляд востаннє?

— Ані шеляга.

Подив змусив перевести очі від власного відображення до цирульника.

— У мене двоюрідний брат, світла душа, у скарбничих був, — пояснив той. — Загинув у Буді, земля йому пухом.

Перехрестився. Бойко вирішив не казати, що всіх убитих у Вовчому місті сіроманців спалили.

— Тішуся, що хтось із Сірого Ордену вцілів, тому платні з вас не візьму.

— Але я хочу заплатити.

— Я добряче заробив, коли тут була столиця. Не збіднішаю, — цирульник підморгнув. — Утім, можу підказати, де ваші гроші приймуть з великою радістю.

Дорога привела до того самого салону з дзеркалом у вітрині.

— Все крутиться по колу, — пробурмотів Гнат.

Кисле обличчя продавця вмить зникло, коли він побачив характерницького гаманця.

— Оновити гардероб, авжеж, розумію! Може, пан бажає пошити костюма на замовлення?

Кунтуш із чорного оксамиту. Гаптований золотою ниткою Мамай на серці ззовні. І рік, 1845, — на серці з внутрішнього боку.

— Пан бажає, — Гнат мало не розреготався, коли промовив таке вголос, — пан бажає готового одягу.

У голові народився задум.

Він придбав плащ і пару костюмів для полювання — схожі на вбрання божевільного магната, який полював на них десять років тому — й одразу перевдягнувся. Заборонив запопадливому продавцеві викидати старі вдяганки і поклав їх разом із обновами.

Розплатившись без торгу, пішов до зброяра.

— Які чудові шаблі, пане!

Авжеж, чудові! За ними Гнат доглядав значно краще, ніж за самим собою.

— Чому вирішили продати, коли не секрет?

То був подарунок батька...

— Якщо передумаєте — поверну за ту саму вартість.

То були просто гострі шматки загартованої сталі.

При Бойкові лишався револьвер (другий забрав Ярема) і стилет жевжика. Ха! Якби той бовдур просто зараз зіткнувся з ним упритул, то не впізнав би.

Характерник повернувся до кімнати, покорписався в саквах, переклав найважливіше до нового чемоданчика. Пішов до стайні.

— Бувай, старий друже, — погладив Упиря по холці. — Ми з тобою побували у пекельних сраках... І ти завжди мене виносив звідти. Відпочинь тепер, еге?

Упир бив землю копитом. Іти від нього було значно важче, ніж віддати близнючок до чужих рук.

— Один квиток до Лісабона? Без зворотного? — перепитала касирка. — Мається лише каюта першої кляси, інші розкуплені.

— Беру.

Спішно розбудований після початку війни повітряний порт розташувався у західній частині міста. Далі, коло залізниці, бовваніли вантажні доки; ближче стояли пасажирські. Споглядання струнких башт із повільними неповороткими цепелінами вселяло душевний спокій. Отой, що біля п'ятої, — його...

Гнат сів за вільний столик у кав'ярні під відкритим небом, виклав перед собою квиток, перевірив: так, усе правильно. П'ята вежа. До вильоту години дві. Пощастило, що рейс, який відбувається раз на десять днів, трапився саме сьогодні.

— Чого бажаєте? — спитав кельнер, уклонившись.

— Кави.

Зрештою, навіщо йому лишатися?

Помста скінчилася. Ордену більше нема — і не буде. Те, що зліпить старший Яровий... Ні. Навіть якщо гетьман особисто пообіцяє йому перстень осавули.

Варган загинув. Савка загинув.

Катря загинула...

Малюк має кохану. Щезник має доньку. А він, брат Еней? Він не має нікого. Нікого і нічого!

Знову швендяти між прихованим селищем і маєтком Ярових? Заливатися вечорами горілкою? Споглядати, як роки беззмістовно течуть повз?

Ні. Цей квиток — не втеча. Це віднайдення того, що дарує сенс. Це ніж, що пробиває серце, аби відкрити нову стежку.

Друзі зрозуміють. На те вони й друзі! Пилип схвалив би таке рішення... Коли відверто — Енеєве зникнення нічого не змінить. Не такий розумний, як Варган, чи дивацький, як Павич... Яка з нього користь? Він тільки лаявся, пив і махав шаблями. Простий хлопака з чорним сонцем на грудях. Невелика втрата.

Кельнер приніс паруючу філіжанку, і Гнат кивнув, намагаючись не видати розчарування її малесенькими розмірами. Тепер він грав нову роль, дивну й незвичну — у дорогому костюмі, з напомадженими вусами і виголеним оселедцем, Гнат мав шляхетний та імпозантний вигляд, і на нього поглядали з цікавістю... Особливо жінки. Він уже позабув, як вони можуть дивитися! У новій ролі Бойко почувався чудернацько, але приємно.

Отже, повітряна мандрівка від сходу Європи до самого її заходу. Потім водою з Лісабона до Нового світу. А там — на пошуки родини.

Уляна. Як їй ведеться? Чи здорова? Де оселилася? Чи до неї добре ставляться?

Остап. Наскільки виріс? Чи опанував нову мову? Де вчиться? Чи знайшов собі друзів?

Родина. Його найближчі люди! Невже після всього пережитого він нарешті рушає до родини?

Гнат одним ковтком випив гіркий напій. Ох і бридь! Гіркота враз отруїла його думки, осіла на язиці гущею, схожою на чорний пісок Потойбіччя. Покотилася до шлунку зневірою.

А що, як вони не зрадіють? Живуть собі щасливо вдвох... Як вони жили тут, поки він, безголовий телепень, вештався бозна-де!

А що, як Уляна знайшла іншого? До такої красуні всі під ноги лягають — хоч у Канаді, хоч у Африці... Молода. Самотня. Навіщо їй відмовляти собі у щасті?

Годі тішитися сміховинними мріями. Вони живуть новим життям на новій землі. Вони не чекають на повернення старого уламку.

Навіщо псувати їхню злагоду?

Прокляття не скинути. Долю не змінити.

Тягати Уляну з Остапом за собою? Вештатися самотою і бодай-якось жити з родиною на одному місці? Знову піти на службу до місцевого Шевальє чи полювати на мерзотних жевжиків, аби заробляти на життя? Щезник може вигадувати що завгодно, але він, Гнат, був у Ґаада, і знає напевно — нікому не розірвати кляту угоду...

Коли ти справді любиш їх, то не обтяжиш своїм поверненням. Вони заслужили на краще.

— То не ваш цепелін, пане? — кельнер кивнув на квиток. — «Улісс», до Лісабона.

Гнат поглянув у небо, де звільнений від швартових аеростат повагом, наче небесний кит, відпливав на захід.

— Ні.

Характерник підвівся, кинув на стіл пару монет і рушив геть.

***

— Що ти тут забув, чужинцю?

Похмурий чоловік, ватажок двадцятьох стрільців, які завалилися до корчми, скинув шапку і безцеремонно всівся навпроти. На чорній шубі танули білі крихти.

— Агов! — незнайомець махнув рукою. — Ти мене розумієш?

Ярема неквапом згорнув книгу.

— Розумію, — відповів, не виказуючи розчарування.

Коли рипнули двері, він сподівався побачити іншу людину.

— Українець, — здивувався чоловік.

Його товариші скидали верхній одяг, припорошений сніжною крупою, гріли руки біля великого комину, розсідалися за довгі столи і повсякчас зиркали на ватажка, готові за першим знаком прийти на допомогу.

— Найманець.

Він умів грати цю роль довершено.

— Цікаво, — чоловік почухав натерту колючим шарфом шию. — Чого не воюєш удома проти Орди, найманцю?

— Набридло.

Яровий помітив його внутрішню боротьбу: чоловік був певен у силах загону, але досвідчений найманець не завадив би...

— Важко в бою без ока?

— Даю раду, — шляхтич поправив перев'язь, до якої звикнув настільки, що повсякчас забував про її існування.

— Що ти забув у глухому гірському селищі?

Чоловік удавав із себе тертого життям вояку, проте нагадував малу дитину, яка боїться вогню, та однаково тягнеться до нього.

— Відпочиваю після переходу, — Ярема майже не брехав.

— Не подумав, що тут посеред осені може сніг випасти.

— Ха! Люди рівнин не петрають у горах. За місяць тут ніхто не пройде! До квітня замете по голови, — чоловік глянув на зброю на Яремовому поясі. — Ти ба, револьвер! Шукаєш роботу?

— Де війна, там і робота знайдеться, — він допив яблучне вино, що подавали йому гарячим зі спеціями і медом — пити його інакше було неможливо.

— Нема тут ніякої війни, — відповів бородань. — Є Османська імперія. І є зграйка затятих дурнів, які досі борсаються проти неї.

— Значить, мої послуги не завадять.

Незнайомець просвердлив Ярового новим поглядом, потім скинув рукавиці, гукнув до господарки:

— Вина! — і повернувся до характерника. — Мене кличуть Ніку.

— Богдан, — назвався шляхтич.

Рукотискання було тривалим, немов через дотик Ніку намагався відчути справжні наміри співрозмовника. На стіл поставили відкорковану пляшку з товстого скла і два потемнілі від часу дерев'яні келихи.

— За знайомство, велетню!

Вино смакувало недозрілим кислим яблуком, що перебродило у власному соці.

— Гидотне пійло, — скривився Ніку. — Все забуваю, що не вміють тут вино робити. Тьху! Мають славну горілку на кісточках, але не продають, сучі діти — все для себе зберігають. Тримайся мене, Богдане, і я пригощу тебе гідним вином!

Пихатий йолоп, який вважає себе хитрим розумником. Дурити таких легко і несовісно.

— Пощастило тобі, — розпинався Ніку далі. — Ти шукаєш роботу, а мені не завадить людина, що вміє воювати.

— Скільки платиш?

— Бачу справжнього найманця, — розсміявся Ніку. — На ціні зійдемося, не ображу. Робота мається просто тут і зараз. Цікавить?

— Гроші завжди цікавлять, — знизав плечима Ярема. — Куди ідемо?

— Та вже приїхали, — Ніку кивнув на ватагу, яка випивала за його спиною. — Треба влаштувати урочисту зустріч загону, що прибуде невдовзі.

Характерник сьорбнув кислятини і негайно розчарувався в цьому рішенні. Тільки гарячим. Тільки зі спеціями! І медом.

— Що відомо про той загін?

— Відомо, хто. Відомо, скільки, — Ніку всіляко демонстрував, що завдання просте.

Зі шкури пнувся, аби його зманити.

— Звучить легко, — Яровий відставив келиха якнайдалі.

— Нелегко, — хитнув головою Ніку. — Загін невеликий, але веде його справжня курва... Чув про босоркань?

Ярема зітхнув з усією байдужістю, що міг зобразити.

— Це з тих, що чари чаклують? Мені доводилося вбивати характерників, які на вовків перекидаються, — шляхтич повільно, аби не сприйняли за напад, сягнув рукою поясу і дістав з кишені срібну кулю. — Ось такими крихітками косив. Нічого складного.

Очі Ніку засяяли, наче він отримав неочікуваний подарунок.

— Чудово, Богдане! Коли застрелиш ту курву — отримаєш удвічі більше.

Остаточно на гачку.

— Удвічі більше за що? Ми не сторгувалися.

Ніку зареготав.

— Ти занадто самовпевнений, Богдане, але подобаєшся мені. Сторгуємось, не турбуйся, — він ляснув себе по кишені, де ваговито брязкнуло. — Стріляти у вовка — то одне. А от лилиця, що пурхає небом... Значно складніша мішень. То що скажеш? Ти з нами?

— Долучуся.

Справжній найманець ніколи б не погодився без погодження ціни, але Ніку навіть цього не знав. Натомість озирнувся до своїх людей і підніс келиха вгору.

— Пийте сьогодні, як востаннє! Відзавтра ні краплі міцного. Загін підняв тост за перемогу, і тільки один Ярема не випив. Наступного дня лаштували засідку. Єдина дорога, що піднімалася з долини, розмальованої чорним і темно-зеленим, петляла ріденьким лісом, виходила на крутий пригірок і збігала на полонину, де в тіні Мармароських гір вікувало маленьке село. Саме на гребені, де втомлені підйомом мандрівники повільно долають кручу, Ніку розставляв людей.

Як і його підлеглим, Ніку бракувало досвіду, проте Яровий не виправив жодної помилки: характерник стояв осторонь, кутався в опанчу і мимоволі згадував, як лаштували засідку на Симеона. З іншими стрільцями не базікав — це суперечило його ролі, та й бажання не малося. Молоді, самовпевнені, ледь нюхали пороху... Але з такими можна перемогти, коли грамотно підготуватися, раптово напасти і переважити числом.

— Нащо заради вбивства десятка людей пертися у таку глухомань? — поцікавився Ярема.

— Голова того курвиська важить купу золота, — відповів Ніку. — Наказ про її розшук підписав особисто султан!

— Мертвою? Живою?

— Кому вона живою здалася? Хіба що драти її під хвоста! Та це і з мертвою можна, якщо поспішити.

Ніку вишкірився і потер собі між ніг.

— Та хвойда всім у печінках сидить! Не дає півночі спокійно жити.

Ярема сховав гнів під виглядом кашлю.

— Звідки знаєш, що вона тут буде?

— А тобі все знати треба, — зареготав Ніку.

Більше характерник не розпитував. Йому дали окреме місце — відкрите вітру, незатишне і самотнє.

— Ти з нами в бою не був іще, сам розумієш.

— Розумію.

Призначивши наймолодшого бійця відповідальним за гарячі казани з кашею і трав'яним чаєм, Ніку виставив чатових, заборонив курити і розподілив варти.

На засніженому пригірку Малюк згадав Острівну війну: шанці, великим трудом видовбані у промерзлій землі; окопна гарячка; вогники самокруток посеред теміні; бурульки під носом і на бороді; всепроникний мороз, проти якого не рятують три шари вдяганок. Згадав, як після нічних чергувань знімали чоботи і гріли біля вогню роздуті, вкриті прозорими пухирями пальці ніг. У декого пальці чорніли, їх потім відрізали у шпиталі. Порівняно з тим нестерпним морозом легкий холодець осінніх гір, розбавлений сніговою сирістю, не становив незручностей.

Почалося очікування — найдовша і найнудніша частина будь-якої засідки. Кашу і чай приносили справно. Засвітла Ярема читав книгу, яку захопив у дорогу з батьківської бібліотеки, а коли темнішало, лягав спати. Навколо посту він зліпив невелику огорожу, що зберігала тепло і захищала від вітру. Єдиним її недоліком був сам сніг, який під яскравим сонцем немилосердно різав очі.

Перша доба. До нього доносило уривки чужих розмов, але характерник не слухав: насолоджувався перепочинком у безперервній вервиці битв.

Друга доба. Небо тут низько — підстрибни, і торкнешся. Він так звик до насилля, аж не уявляв життя, де немає потреби постійно вбивати.

На світанку третьої доби сутінки розтяло пташиним криком. Крикнули так бездарно, що навіть йолоп розпізнав би умовний сигнал. Ярема скинув рукавиці, подмухав на руки, розслабив застібки на одягу і наготував револьвера.

Ледь чутно порипував сніг. Кручею повзла невеличка валка: двійко віслюків тягнули сани, вкриті світлою рядниною, далі волочилася інша пара з таким само вантажем. Полози оточували стрільці з рушницями напоготові: білі шуби, білі штани, білі каптури — їхні постаті зливалися з молочним присмерком.

— Засідка! — прогорлав Яровий, підхопившись на весь зріст. — Алярм!

І відкрив вогонь по своїх.

Перший залп мав бути найсмертельнішим, але люди в білому закотилися під сани перш, ніж кулі вразили їх. Віслючки нажахано загорлали, проте руху не спинили. Луна пострілів котилася між горами. Десь розпачливо лаявся Ніку. Ярема встиг розстріляти весь барабан, коли в груди вдарила відплата за зраду, і він упав за стінку сніжної огорожі, яку знесло парою інших куль.

Він стягнув одяг, перекинувся, завив — і в небі прошелестіли чорні крила. Величезне кажанисько промайнуло розмазаною тінню, впало на одного з чатових, долинув вереск. Водночас з-під саней застрікотіли постріли у відповідь.

Вовк помчав до найближчої пари нападників, збиваючи кучугури ударами лап. Не встиг перший стрілець збагнути, що на нього вскочило, коли ікла розідрали його горлянку; другий кинув рушницю і позадкував, виставивши руки перед собою. Вовк загарчав, стрибком збив із ніг, і вони покотилися крутим схилом, аж переляканий лемент не вщух під хижацькими щелепами.

Поки Ярема видряпувався назад до поля бою, зійшло сонце, а білий загін часу не гаяв: розбившись на пари, стрільці полишили сховок, обмінювалися сигнальними посвистами і зграбно винищували нападників, які, забувши про засідку, тікали врізнобіч у спробах зберегти життя.

Яровий вискочив до саней, задер морду догори — там нічниця дерлася ранковим небом, тримаючи Ніку за голову. Руки били по кажанячих лапах, ноги молотили повітря, і від цих безладних рухів голова Ніку сковзала між гострих кігтів, лишаючи на них закривавлені шматки шкіри. З новим ударом перетинчастих крил Ніку звільнився, і його короткий політ обірвався на гребені стріхи покинутої хати, де він склався навпіл під неприродно гострим кутом.

Жоден селянин не поткнувся надвір. Торохкали поодинокі постріли, слідом лунали короткі посвисти. Бійці в білому — обличчя під шарфами, очі безпристрасні — полонених не брали. Снували примарами; один поранений ліг на сани і паском перев'язував прострелену ногу. Вони знали свою справу. Вовк вдихнув повітря... Кров і порох. Він завив удруге, голосно й тужливо, і на клич із небес пурхнула лилиця.

Після місяців розлуки Ярема стиснув Сильвію в нагих обіймах.

Коли він повернувся з Буди, вдома чекав лист у брудному порваному конверті, на якому ледь вгадувалася розмита водою адреса. Всередині лежав списаний латиною аркуш, де на вцілілих від вологи рядках описувався шлях до глухого села в горах Південної Мармарощини. «Коли хочеш зустрітися, чекай на мене тут. Я зазиратиму. С.»

— Це послання від тої самої панни?

Від несподіванки Ярема підстрибнув.

— Мамуньо! Не лякайте так!

Пані Ярова вміла скрадатися, як досвідчений головоріз.

— Вона шляхетного роду?

— Справжня валаська аристократка, — Ярема малював у голові маршрути. — Запрошує до себе.

Ядвіґа покивала, поглянула на листа, якого, певно, кілька-раз прочитала, і мовила:

— Сину, якщо вона раптом понесе до ваших заручин...

Характерник вибалушився.

— ... То я благословляю вас, — завершила пані Ярова. — Аби ви тільки були щасливі.

— Я не збираюся... Тобто... Дякую, мамуньо, — Ярема відчув, як пломеніють вуха. — Але про це дещо зарано...

— Не зарано! — відрубала Ядвіґа. — То ви поїдете?

До умовленої з Северином та Гнатом зустрічі лишалося кілька тижнів. їхати з Чорткова до гір недалечко — має встигнути!

— Так. Повернуся до середини листопада.

— Сподіваюся, що це буде безпечна мандрівка.

Мати привстала навшпиньки, і Ярема слухняно нахилився, аби отримати цілунок у чоло.

— У добру путь, сину мій.

Попри мамине благословення він ледь не околів у раптовій хуртовині. Потім ця засідка... Безпечна мандрівка, еге ж.

Тепла кров парувала в холодному повітрі.

— Пане Яровий, — промуркотіла Сильвія.

Як він скучив за її голосом!

— Пані Ракоці! Ти... зрізала волосся?

Вона розсміялася, пробігла кінчиками пальців по короткій зачісці.

— Мені личить?

— Безмежно.

Він спробував на смак її вуста і неохоче додав:

— Нам краще вдягнутися.

Наче досвідчені покоївки, пара стрільців у білому чекали на відстані: один поштиво тримав великого рушника, інший — шубу. Сильвія дозволила накинути на себе рушник, затим шубу, після чого взулася у підставлені чобітки. Стрільці вклонилися і мовчки повернулися до валки.

Чи могла Сильвія з кимось із них... У грудях заклекотіла ненависть. Сама думка про це була нестерпною! Авжеж, вони незаручені, і кожен має право...

— Чого так дивишся? — вона схилила голову набік.

— Ці чоловіки ставляться до тебе, як до богині.

— Мрія кожної жінки, — всміхнулася Сильвія. — Невже ревнуєш?

Ще б пак! Ярема навіть не підозрював, що здатен на такі палкі ревнощі!

— Вони бачили тебе без одягу значно частіше за мене, — пробубонів характерник.

Босорканя обережно торкнулася його навічно заплющеного ока.

— Це нічого не значить, — усміхнулася лагідно. — Ви, чоловіки, інколи такі хлопчиська...

Перша розмова йшла геть не так, як хотілося. Малюк почухав плями крові, що застигли на шкірі крижаною кіркою впереміш із клаптями вовчого хутра та чорної шкіри кажана.

— Мій одяг лишився десь на кучугурі.

— Тоді зустрінемося в корчмі. Мушу залагодити, — вона кивнула на трупи, що фарбували сніг кривавими латками.

Загін Ракоці втратив двох пораненими; з нападників не вижив навіть юний кашовар, який розносив гарячу їжу та питво. Коли Яровий зайшов до корчми — значно пізніше, ніж думав, бо довелося шукати в снігу револьвера — Сильвія розмовляла з сивим дідом, який уважно її слухав.

Босорканя дала знак, і підлеглий видав старому кілька монет.

— Я вже подумала було, що ти загубився, — мовила Сильвія до Яреми. — Ходи за мною.

У його кімнаті чекала найбільша балія, що знайшлася у селі. Гаряча вода звабливо парувала.

— Нарешті, — Сильвія замкнула двері на засув.

— Тепер я розумію, звідки у богом забутому селищі є місце для подорожніх.

Босорканя роззулася й кинула на ліжко суму, з якою прийшла.

— Чи не малувато налили води? — спитав Ярема.

— Саме стільки, як треба.

Її шуба зісковзнула легко, а рушника довелося віддирати. Сильвія дозволила йому насолодитися виглядом свого пружного тіла, повільно ступила у балію, занурилася у воду. Провела рукою по лебединій шиї, по гострих сосках, змочила волосся. Примружила очі.

— Так і будеш там стовбичити?

Ярема заходився зривати з себе одяг.

Від спільної ваги вода у балії піднялася мало не до країв, і швидко забарвилася червоним. Характерник не зважав: його увагою заволоділа жінка, яка знала про свою привабливість і неприкрито цим насолоджувалася.

Сильвія повільно витягнула ногу, торкнулася його підборіддя мокрими пальцями, линула нижче, пробігла по грудях, по животу, провела по напруженому прутню...

Шляхтич затамував подих, але босорканя зі сміхом вискочила з води.

— Не барися, характернику. Треба поспішати!

Він розчаровано простогнав. І чому жінки так люблять дражнити?

— Поспішати? Куди це?

— Побачиш.

Сильвія оглянула закривавленого рушника, вибрала найчистішу ділянку і протерла нею волосся.

— Не сподівалася тебе тут зустріти.

— Але ж ти сама писала про це місце!

Босорканя дістала з суми довгий кістяний гребінець. Колись її волосся мерехтіло чорними хвилями... Магнетичне видовище, згадав Ярема.

— Ти отримав мого листа? Коли?

— Нещодавно.

— Я вирішила, що він згинув. Надсилала ще навесні, — з суми з'явилося тепле спіднє. — Тобі пощастило... Зазвичай після першого снігу ми не приходимо до цієї криївки.

— Це тобі пощастило, — Яровий вирішив, що вимився доволі. — Та засідка...

— Ми завжди напоготові. Вважаєш, що без тебе не перемогли б? — перебила Сильвія з викликом.

— Більшими втратами.

— Твоя правда, — визнала босорканя, вбираючись у шерстяний костюм. — Як ти до них потрапив?

— Можна скористатися твоїм рушником?

— Прошу.

Тканина була м'яка і приємна — таких рушників у цьому селі точно не тчуть.

— Я чекав мало не тиждень, коли Ніку раптом припхався сюди. Від нудьги довелося пограти трохи в найманця.

Сильвія розсміялася.

— Підступний найманець-зрадник!

— Той Ніку багато про тебе знав.

Її сміх обітнуло.

— Нікчемний щур, — вона хруснула пальцями. — Був одним із моїх людей. Я ніколи не довіряла йому — бачив ту пику? — але він знав, де мене можна дістати.

Ярема заплітав бороду у косицю.

— Продався османам, курвин син! Якби я могла вбити його знову, то зробила б це разів зо двадцять!

Сильвія підійшла ззаду. Охопила його талію без натяку на пристрасть: просто обійми, спокійні та тихі. Він провів долонями по її алебастрових руках. Випивши ці ніжності, наче келих вина, Сильвія поцілувала його в шию, відпустила і накинула шапку з білого хутра.

— До криївки недалеко, але сутеніє тут рано.

Поранені лишилися в корчмі — їх мали забрати зворотною дорогою. Віслючки дріботіли малопомітною дорогою вгору. Бійці в білому йшли попереду: четверо довкола перших саней, четверо довкола других. Сильвія з Яремою замикали валку.

— У тебе вправні хлопці.

— Дівчат теж не бракує. Але на цей променад я відібрала найдосвідченіших та найвитриваліших, — Сильвія озирнулася. — Наче нутром чула, що Ніку спливе.

— Як справи у повстанців?

— Значно гірші за ваші.

Босорканя замоталась шарфом по самі очі. Її дихання виривалося парою, осідаючи крижинками на довгих віях і білій шерсті.

— Наші східні кордони лежать під Ордою, — зауважив Ярема.

— А в нас під Імперією лежить майже вся країна, — відрубала Сильвія. — Люди зневірені. Багатьох залякали. Дехто, як Ніку, зрадили.

Вона зітхнула.

— Інколи я хочу волати від розпачу! Здається, ніби всім байдуже до нашої боротьби. Навіть нашим співвітчизникам — що вже казати про інших, — босорканя насупилася. — Та рано плентатися на цвинтар. Ми добряче хитаємо османів тут, на півночі! Після нового року візьмемо Клуж-Напоки — або здохнемо намагаючись.

Її рідне місто, згадав Яровий. Там, де вони познайомилися два довгі роки тому.

— Штурм міста? Неабищиця. Сил вистачить?

— Має вистачити... Треба ретельно підготуватися. Саме тому ми сюди й припхалися — по деякі запаси, — Сильвія заговорило натхненно: — Це може здатися самовбивчою авантюрою, але гаяти час неприпустимо. Я бачу, як воля до супротиву згасає, і не можу цього допустити. Звільнене від загарбників місто стане символом нової надії! Рідний прапор над замком Клуж-Напоки... Уявляєш? Від такого видовища люди піднесуть голови і захочуть боротися проти турецького ярма далі! Це буде натхненням не лише для півночі, а для всього Князівства...

Звечоріло. Дорога привела до печер — замуровані камінням і цеглою, закриті важкими брамами. Ярема чекав осторонь, поки Сильвія віддавала накази, а віслючки з санями і рештою загону заїжджали до найбільшої печери. Брама за ними гучно брязнула.

— У нас окремий нумер, — повідомила босорканя. — За мною!

Печера була невеличка і дуже холодна. На килимах і хутрах, що вкривали підлогу, застигла паморозь. У стіні була видовбана дровниця, повна припасів — якщо не на зиму, то на місяць вистачить. Відсирілі дрова горіли неохоче, але поволі розгорілися і вдарили холоднечу першим жаром.

Сильвія дістала з суми велику темну пляшину, вправно відкоркувала її зубами.

— Зберігала для особливого випадку, — всміхнулася лукаво. — Келихів тут нема, ясний пане, тому пити доведеться з горла.

— Від тебе це звучить... Двозначно.

Босорканя блиснула довгими різцями. Печера нагрівалася, і вони, скинувши верхній одяг, сіли біля вогнища разом. Мовчки насолоджувалися вином — гарним смачним вином.

Спинися, мить! Прекрасна ти!

— Дивися, характернику.

Сильвія підвелася. Встала за вогнищем, труснула головою, пішла в танок — повільний, схожий на ритуал. Граційними рухами неспішно звільнялася від одягу, і Ярема, насолоджуючись видовищем, незграбно роздягався разом із нею. У відблисках вогню Сильвія скидалася на прадавню жрицю, а шрами на її тілі — на магічні візерунки. Які історії могли розповісти ті шрами?

Завмерла. Провела долонями по голому тілу, від шиї до стегон. Наблизилася до Малюка ходою королеви, занесла струнку ногу, і він припав до її ступні поцілунком. Босорканя розсміялася і штовхнула його ніжкою в груди. Характерник з готовністю упав навзнак, дозволив осідлати себе.

Вона стиснула його прутня і поволі скерувала в себе. Заплющила очі. Піднялася вгору. Випустила крізь зуби повітря. Ковзнула вниз. Його спраглі пальці бігали її довершеними вигинами. Вгору. Вниз. Швидше. Швидше.

На пласкому животі ритмічно напружувалися м'язи. Зітхання гучнішали з кожним рухом. Вгору. Вниз. Однією рукою вона схопила Ярему за шию і смикнула обличчя до грудей, іншою схопила пляшку, відкинула голову і перехилила над собою. Темне вино заплюскотіло, полилося по губах, по довгій шиї, розбіглося цівочками по грудях, і поки він жадібно злизував, Сильвія з гарчанням занурила зуби в його шию. Ярема простогнав і притиснув її сідниці, входячи якомога глибше.

Вгору. Вниз. Темп зростав, гострі нігті шматували спину сіроманця, він балансував на грані болю й насолоди, а потім, у пориві пристрасті, що межувала зі Звіром, кусав у відповідь — за груди, за шию, за губи, хапав долонею за потилицю і смикав у такт її стрибкам, вино мішалося з кров'ю, стогони, голосні й нестримні, наповнили печеру до краю, летіли на волю, долали гори і луною котилися по всіх Карпатах.

Не встиг Ярема віддихатися після оргазму, як Сильвія перекотилася на спину, охопила його поперек ногами, зловила рукою за бороду і притягнула до себе. Він не пручався.

За годину, виснажені й спітнілі, вони завмерли на вологих хутрах, знемагаючи від задухи. Пожадливо тамували спрагу вином, споглядали білі жарини, що майже не давали світла. У печері було парко, немов у лазні, а за дверима співала хуга.

— Вхід не занесе? — спитав шляхтич хрипко.

— Як пощастить.

Провела рукою по шрамах на його животі.

— Нагадує сцену з романтичних книжечок, якими я зачитувалася у дівоцтві. Навряд ти такими цікавився.

Босорканя розсміялася і підкинула у вогнище дров.

— Мріяла, що зі мною трапиться схоже... Та не вірила, що воно буває насправді.

— Ось і трапилося, — він провів пальцем по її спині, малюючи візерунок між хребців.

— А ще я не вірила, що доведеться воювати в підпіллі за батьківщину. — Сильвія обернулася і пильно вдивилася йому в око. — Слухай-но, Яремо...

— Слухаю, — він був ладен слухати її всю ніч.

— Що тебе тримає вдома? Сірого Ордену більше не існує, — вона прикусила губу. — Війна? Чи ти маєш іншу жінку, про яку не наважуєшся розповісти? Скажи правду! Не бійся мене поранити.

Характерник аж злегка протверезів.

— У мене нікого немає! Це — щира правда.

Вона обійняла його. Він провів долонею по її голові.

— Тоді залишайся зі мною.

Вперше Ярема почув такі слова від жінки.

— Твою батьківщину звільнять — із тобою чи без тебе. А переді мною... Перед моєю поневоленою землею... Перед нами лежать роки боротьби, де важить кожен воїн, — Сильвія стукнула його у груди. — Тим паче такий воїн, як ти!

— Я, — почав було Яровий, і задумався.

Справді: що його тримає вдома?

— Я згоден, — сказав за кілька секунд. — Я приєднаюся до тебе, Сильвіє.

Рішення далося так легко, наче давно визріло у ньому і просто чекало свого часу.

— Але? — вона безпомильно розтлумачила зволікання.

— Але маю одну справу, яку мушу завершити, — відповів Малюк. — І я повернуся, аби воювати за твою землю, як за свою рідну. Поруч із тобою.

На світанку навантажені санчата повернулися до села. Поранених забрали; Ярема розплатився за постій, приторочив сакви і засідлав кобилу. Роздумував про ухвалене вночі рішення: воно здавалося правильним. Нічні рішення зранку часто видаються дурними... Але не цього разу.

Сильвія, у всьому білому, наче крижана королева, обійняла сіроманця.

— Не втрать листа.

Невеликий аркушик описував, де і як він може знайти її взимку.

— Я вже вивчив його напам'ять.

— Поспішай, — босорканя вказала на гірський хребет. — Якщо почнуться віхоли, ти не повернешся додому.

— Сильвіє...

Відчував: якщо не промовить, то вони більше ніколи не зустрінуться.

— Я кохаю тебе.

Вона очікувала цих слів. Відповіла одразу:

— Я теж кохаю тебе, характернику.

Загін білих примар навколо саней терпляче чекав на завершення їхнього поцілунку.

— Вони бодай не ревнують?

Сильвія дзвінко розсміялася.

— Завершуй свою справу і повертайся, ясний пане. Я чекатиму.

***

Від землі до стріхи сіре каміння оповило чіпким диким виноградом. Навесні та влітку стіна оживала зелом, хвилювалася під вітром, танцювала під дощем, і подекуди з листяного моря несміливо прозирали острівці вікон. Нині море висохло — лише велетенське павутиння жовтої лози, поцяткованої синіми ягідками, нагадувало про нього.

— Рослиною можна вдертися до маєтку, — зауважив Максим. — Як мотузяною драбиною.

— Хіба коли важиш із дитину, — відповів Северин. — А ти вже мислиш, як досвідчений убивця. Вітаю.

Знайшов із чим вітати!

— Ні, — Вдовиченко мотнув головою так, що каптур злетів. — Просто чогось подумалося, що...

Прикрашена гербом Равич брама маєтку прочинилися.

— Пані запрошує на гостину, — уклонився слуга. — Перепрошуємо за очікування.

— Минулого разу нас впустили просто так, — зауважив Максим, коли вони заїхали до чисто вимітеного двору. — Що змінилося?

— Коли про притулок Ярових розійшовся поголос, то чимало злодюжок намагалися влізти сюди, прикидаючись характерниками, — пояснив Северин. — Тепер, коли сіроманцям нічого не загрожує, господарі пускають лише тих, кого хочуть бачити. ..Як і було до знищення Ордену.

Стайничий забрав їхніх коней. У гостьовому крилі при вході чекала пані Ярова, як завжди, бездоганна — висока зачіска, ретельний макіяж, чорне вбрання.

— Вітання, пане Чорнововку, — подала сухеньку ручку.

Северин поцілував у прикрашений дрібними темними сапфірами перстеник.

— І пане... — вона перевела погляд на Максима.

— Вдовиченко, — підказав він.

— Пане Вдовиченку, — йому руки Ядвіґа не простягнула. — Так, вельми знане прізвище... Попри виразну зовнішність, минулої зустрічі ваше ім'я пролетіло повз мене.

Альбінос промовчав. Бо як на таке відповідати?

— Мого сина та пана Бойка ви можете знайти у кабінеті мого покійного чоловіка.

— Дякуємо, пані Ярова, — Северин уклонився. — Приєднаємося до них негайно, лишень скинемо речі.

— Авжеж, — жінка делікатно кахикнула. — Прошу прийняти мої щирі співчуття, пане Чорнововку. Хоч у нас із Катериною склалися нелегкі стосунки, ваша дружина була прекрасною людиною, і така втрата...

Рівний голос Ядвіги надщербився. Вона вихопила носовичка і протерла кутики очей.

— Пшепрашам! Це так важко... Я думала, що все скінчилося, все лишилося позаду, — пані Ярова хитнула головою. — Пане Чорнововку, двері цього маєтку завжди відчинені для Ольги. Я радо прийму її і допоможу, коли ваша донька того потребуватиме.

— Безмежно вдячний, — Северин уклонився вдруге.

Зберігав безпристрасний вираз і спокійний тон.

— Як Ольга нині? Чи здорова?

— Здорова, проте досі не розмовляє.

Коли Максим повернувся до Ліни, то першим стрівся Северин — він поливався колодязною водою просто з відра.

— Здоровенькі були, — привітався Вдовиченко. — Наздогнали хортів?

— Наздогнали, — сказав Чорнововк недбало, наче вони бачилися напередодні. — Розповім увечері.

Весь день Северин провів із донькою: разом вони грали, їли, спали, гуляли, дражнили Хаоса, що роздратовано шипів і тікав. Оля усміхалася, коли тато кривив морди, реготала, коли лоскотав її, але не відповідала жодним словом.

— Вони мають щасливий вигляд, — відзначив Максим.

— Так і є, — Ліна провела рукою по волоссю. — Кожен заслуговує на щастя, чи не так?

І поглянула в очі так пронизливо, аж він здригнувся. Допитливий погляд відьми змістився на його одяг.

— Тільки не кажи, що не маєш зимового вбрання.

— Останні зими я провів у вовчому хутрі, тож...

Максим досі забував, що від негоди можна сховатися в одягу — змінити прохолоду на тепло, а вільгість на сухість.

Ліна розкопала у скринях важку опанчу на хутрі, зимову шапку, рукавички та інші теплі вдяганки, що виросли горою до Вдовиченкових колін.

— Забирай.

— Це, певно, чимало коштує, — він не знав, як віддячити.

За такий щедрий дарунок слова «дякую» явно замало.

— Складати нема куди, — відмахнулася відьма. — Що мені з ними робити? Речі чоловічі, отримані на подяку від зцілених січовиків.

— Важкі поранення?

— А також гангрени, застуди, сифіліс і гонорея, — перш, ніж він устиг щось сказати, Ліна тттвидко додала: — Тлумачення питай у Северина.

Інколи йому здавалося, що відьма вміє читати думки.

Ввечері, коли Оля заснула, Чорнововк розповів про переслідування хортів і страту Отто, про мертве місто Буду і безсмертного алхіміка Рахмана, про угоду Мамая і підступних джур, про Рокош і Вовчу війну...

— Той чаклун ошукав твого батька, Максиме. Подарував йому прекрасну мрію і змусив виступити проти Ради Сімох. А коли втратив над ним контроль... Убив, — Северин помовчав. — Того ж дня він убив і мою матір.

Максим не пам'ятав батька, але добре затямив, що безліч людей звинувачували його у зраді Ордену. Всіх убитих під час Вовчої війни вішали на совість Романа Вдовиченка. Його проклинали сотні сіроманців, овдовілі дружини, осиротілі діти... Максим звик вважати себе сином ненависного злочинця, чиї гріхи він успадкував разом із білим волоссям та червонястими очима. Шукав батька у старшому братові, ватажкові лісової зграї, Северинові...

Однак правда перекреслила все одним помахом. Роман Вдовиченко не топив Орден у крові заради грошей чи влади: він, обманутий, жадав кращого майбуття для власної родини та інших характерників — а коли усвідомив помилку і спробував її виправити, заплатив за це життям.

Його батько був хорошою людиною!

Максим замружився: не хотів плакати при Ліні. Відчув, ніби давно втрачена частина особистості віднайшла своє місце. Зцілила. Зцільнила. Чи є таке слово, «зцільнювати»?

Северин обережно поклав руку йому на плече.

— Ти як, брате?

Брате... Вони побраталися не лише вовчою стежкою і дитячою дружбою. Тепер їх об'єднали батьки, що загинули від рук одного вбивці, батьки, яких вони не встигли пізнати, батьки, чиї обличчя і голоси передчасно вивітрились із пам'яті... Батьки, що так і не побачили, якими людьми виросли їхні діти.

— Сподіваюся, той Рахман страждав перед смертю.

Ліна дала йому води з крапелькою заспокійливого зілля, а Чорнововк розповів, що трапилося далі: поява Савки, короткий політ, трагічна загибель, багряний попіл. Описав слідом візит до Ґаада, справжній сенс угоди і шанс її розірвати.

— То що ви робитимете далі? — спитала Ліна, яка вже чула цю історію.

— Зберемося в маєтку Ярових, побазікаємо з Малюком та Енеєм, — відповів Северин. — Опісля рушимо по серце лісовика.

— Я збагнула, що мене бентежить у цій історії, — відьма змахнула руками. — Чому Ґаад чекав так довго? І чому зі всією могуттю не забрав серце самостійно?

— Він прикутий до своїх угідь.

Ліна похитала головою.

— Це пояснення переконало тебе, Северине, та мені ввижається підступ. Всього лиш одненьке серце! Сміховинна платня за знищення угоди, тобі не здається? Це ж Ґаад! Або він хоче тебе надурити, або... — вона підозріливо зіщулилася. — Або ти нам чогось недоговорюєш.

Чорнововк підвівся.

— Я розповів усе найважливіше, Ліно. І дуже виснажився.

Відьма стиснула губи, встала і відвернулася до полиць, схрестивши руки на грудях. Характерники побажали їй доброї ночі, але Ліна не відповіла. Северин поцілував чоло доньки, яка тихо посопувала у своєму куточку, на тому чоловіки пішли до стодоли.

— Коли до Чорткова?

— Післязавтра, — Северин усміхнувся. — Завтра Олі стукне два рочки.

Максим, який не знав про день народження, рівнояк про звичай святкувати його, всю ніч різьбив нову іграшку — потішне вгодоване поросятко. Робота з деревом заспокоювала: він одразу забував про втому, коли починав щось майструвати, і міг просиджувати за цим заняттям годинами. Це нагадувало чари! Задуманий образ сам собою народжувався зі шмата деревини, а Вдовиченко лише обережно вів різцем, допомагаючи йому звільнитися.

Ліна подарувала барвисті стрічки і маленьку хусточку, яку вишивала вечорами. Северин не мав жодного подарунку, але Олі було до того байдуже: вона раділа, що всі з нею бавляться, що тато посадив перед собою на коня і пустився чвалом, що її пустили до застілля разом із дорослими... Та попри щасливу усмішку і дзвінкі оплески, вона мовчала як риба.

Наступного ранку Оля не хотіла відпускати батька. Обіймала за ноги, смикала за опанчу, плакала, розмазуючи сльозки по обличчю. Побачивши, як Чорнововку зле від такого розставання, Максим спробував допомогти:

— Олю, чуєш? — Він помахав їй рукою. — Твій тато бере мене з собою. Але наступного разу поїдеш ти!

Дівчинка перестала плакати, і перевала запитальний погляд на Северина.

— Це правда. Обіцяю тобі, — силувано всміхнувся той. — Ми поїдемо разом мандрувати по всіх усюдах. Буде цікаво! А поки пограйся тут із Ліною, згода?

Відьма простягнула малій руку. Та неохоче дала їй долоньку, а іншою помахала вершникам.

— Хай там що ви задумали насправді, — Ліна зробила наголос на останньому слові, виразно глянувши на Северина. — Повертайтеся живими. Обидва!

Перевела погляд на Максима, але той не витримав його загадкової прямоти і відвів очі.

Вершники їхали в мовчанці. Природа теж німувала, поволі готуючись до зимового сну. Пронизливий вітер плювався сльотою, стихав, повертався знову.

— Кохаєш її? — спитав Чорновк ні сіло ні впало.

Альбінос зіхтнув.

— Не повторюй моїх помилок, — буркнув Северин. — Маєш щось на думці? Скажи їй прямо. Так усім буде легше.

Нарешті уроки життя від Чорнововка повернулися! Максим усміхнувся.

— Дякую, Щезнику.

...Ярема схилився за письмовим столом. Гортав папери, курив люльку, що засмерділа димом увесь кабінет. Інший чоловік, закинувши ногу на ногу, вмостився в кріслі і цмулив бурштиновий напій із невеликої склянки. Максим потягнув носом, пробиваючись крізь тютюнову завісу... Що? Чи нюх уперше зрадив його? Невже цей виголений, франтувато вбраний незнайомець із оселедцем і закрученими догори вусами — брат Еней?

— Овва, — розвіяв його сумніви чоловік Гнатовим голосом.

— Брат Щезник, брат Біляк. Просимо!

Відсалютував склянкою, до якої негайно повернувся.

— Не впізнав тебе, Енею, — нова зовнішність побратима справила враження і на Северина.

— Не Еней, а ясновельможний брат Еней, — характерник підняв склянку і манірно відставив мізинця.

Всі зареготали, і Вдовиченко приєднався до сміху.

Ярема обійняв їх по черзі.

— Сідайте, хлопці. Зголодніли?

Він двічі смикнув за довгого шнура з китицями, і незабаром принесли таці з наїдками та гарячими напоями. Максим взявся до почастунку.

— Що розповіси, Щезнику? — Еней долив собі з кришталевої карафи. — Чи Ґаад повідав, як позбутися характерницького прокляття?

— Так, — Северин вмочив хліба в олію, в сіль, додав зубчик часнику і відправив конструкцію до рота.

Гнат аж підстрибнув, закліпав очима і гукнув збуджено:

— То чого мовчиш? Ти не жерти сюди приїхав!

Непроханий весняний спомин: Пилип слухає, Савка тікає за двері, Катря годує Олю кашею... Максим ухопив келих із вином і зробив ковток.

— Потойбіччі діброви? Жолуді в серцях? Господи! Що за бздури? — Гнат махнув руками, мало не переливши на себе вміст склянки. — Як можна повірити таким нісенітницям? Він тобі наплів сімдесят сім мішків гречаної вовни та сорок чотири копи гречки! Казна-що... Це ж Гаспид, захланний купець душ!

Обурений Бойко хильнув до дна.

— Хоч як воно там насправді, він сам хоче здихатися угоди. Файно! — Яровий розкурив згаслу люльку. — Але прокляття — двосічний меч. Чи ми готові втратити потойбічні сили?

— А ти досі сумніваєшся, Малюче? — Северин долив собі вина.

— Лише завдяки цим силам ми дожили донині.

— Дожили? Так, доречне слово. Дожили, дотягнули, доволочили. .. Адже наш час минув, — Чорнововк зазирнув кожному в очі. — Давайте поглянемо правді у вічі, браття: ми — живі релікти зниклої епохи Мамая.

Всі мовчки слухали.

— Змінися, або згинь! Орден не змінився — і згинув, — характерник зітхнув. — Проте згинув не остаточно... Останні лицарі мусять розбити його останню скрижаль.

Максим завмер.

— Коли оповіді Пугача вам не досить... Згадайте Варганів лист. Згадайте Савкові шрами. Згадайте, — Чорнововк осікся. — Згадайте Катрю.

Німі тіні коливалися у тиші.

— Бо прокляття не помре разом із нами, — Северин ковтнув вина. — Ось брат Біляк. Він жодного дня не був джурою, та однаково поставив кривавий підпис.

Гнат і Ярема перевели на нього запитальні погляди.

— Я не обирав вовчої стежки свідомо, — підтвердив Вдовиченко. — Мати вирішила це за мене.

— Пригадайте, скільки сіроманців утекло за кордон, — Северин указав рукою на вікно. — Будьте певні: вони продовжать ланцюжок проклять! Секрет, що зберігався тут століттями, вже розлетівся по світу. Лишень уявіть, як нові обернені з'являються повсюдно, як кожна держава намагається використати їх у власних інтересах... Це станеться невдовзі — якщо вже не трапилося!

— Як у казці про злого духа, випущеного з лампи, — Яровий поглянув на тютюн, що тлів у люльці. — Не сперечаюся, братику. Я чимало про це думав... Так, часи змінилися. Нові винаходи стають дивовижнішими, дедалі більше схожими на чари, за які не потрібно платити кров'ю. Настає епоха нових захисників. Сподіваюся, вони будуть кращими за нас...

— Залиште осторонь ці теревені, — крикнув Гнат. — Вас хлібом не годуй, дай тільки філософії розводити! Скажіть по-людськи: якщо принести Гаспиду серце лісової потвори, то він дасть нам спокій?

— Так. Угоді кінець, — підтвердив Чорнововк. — Зникнуть наші сили. Зникне прокляття.

— І я зможу поїхати до дружини і сина? Жити з родиною без клятого місячного ярма, як звичайна людина, на одному місці?

— Саме так, брате.

Еней рвучко підхопився і загорлав:

— То чого ми тут ляси точимо? Так би одразу й сказав!

Цікаво, чи захоче Ліна жити зі мною, подумав Максим, — і сам здивувався власній сміливості.

Дорогу до прихованого селища наповнювали спомини. З-під людськості останніх місяців — нових знайомців, переживань, втрат і кохання — засовалося, загарчало старе життя. Бігало по спині сиротами, наповнювало рота слиною...

Вдовиченко не хотів повертатися до лісу, та водночас спрагло бажав цього.

— Енею, а куди поділася друга близнючка?

Гнат продовжував бринькати на варгані.

— Агов, Енею! — шляхтич свиснув так, що коні від переляку пригнулися. — Чуєш мене?

— Продав, — відповів Гнат знехочу.

— І купив костюма? — Шляхтич глипнув на нього єдиним оком. — Непоганий, до слова, але швидко зійде на пси. Ні, справді, куди ти шаблю подів?

— Кажу ж: продав, — роздратувався Бойко. — Віддав обидві, а коли передумав, одну вже потягли. І кому вона здалася без сестри?

— А навіщо продав? — втрутився Северин.

— Щоб дурні питали! Відчепіться.

Побратими теревенили і жартували, наче безжурні товариші, які вибралися на прогулянку, але їхні бляклі очі та смуток, що плескався у них, фантасмагорично контрастували з легким тоном розмови.

— Скажи краще, як те кам'яне серце вилущити? — спитав Гнат.

— Мій багаторічний досвід підказує, що попередньо треба вбити його носія.

— Спиляємо його пилкою? Зрубаємо сокирою? Як взагалі закатрупити те потойбічне одоробло?

— Гадки не маю, — стенув плечима Чорнововк. — Наскільки мені відомо, нікому донині не спадало на думку вбити лісовика.

— З тебе як із цапа молока. Ти ж двохвостим був! — Еней розчаровано махнув рукою. — Знов їдемо вбивати якесь чудо-юдо навмання.

— Може, Біляк щось пригадає? — припустив Ярема.

— Га? Я... Знаю лише, що Володар могутній, але не безсмертний. Краще розпитати Аскольда, — стрепенувся Максим. — Волхви жили поруч віками, і вони мають знати найбільше.

Між лісом пролягла смуга голої землі. Наче кордон, що розділяв два світи: у світі зовнішньому осінь висмоктала барви, обірвала листя, пекла ніздрі вранішньою памороззю; у світі внутрішньому дерева досі буяли червоним, жовтим і помаранчовим, а трава зеленіла, немов наприкінці вересня.

Вдовиченко спішився, не відриваючи погляду від хащі, що заглядала у нього минулим. Вільним. Простим... Варто лише повернутися до...

свого справжнього єства...

— Агов, Біляче! Ти куди зібрався?

Оклик наздогнав його за кілька кроків до першого дерева. Максим накинув шарф, який почав було розмотувати.

— Дещо перевірив, — альбінос підтюпцем побіг назад, не оглядаючись. — Щойно заступимо лісову межу, Володар дізнається про нашу появу.

Характерники перезирнулися.

— А й справді, — Северин сплюнув. — Тоді мені їхати не варто, і Білякові також. Або Малюк, або Еней.

— Я поїду, — визвався Гнат. — Я найчастіше тут гостював, тож не викличу підозр.

— Аби тільки дерева-стражі впізнали тебе в новому блискучому образі, — реготнув Ярема. — Хто зна, чи така мода їм до смаку?

Бойко відмахнувся від шляхтича.

— То як, мені просто в лоба спитати у волхва про вбивство Володаря? Він же молиться на нього! Разом з усім селищем. Якось не хочеться отримати рогатину в пузо.

— Не переймайся, — заспокоїв Чорнововк. — Молодий Аскольд бажає звільнитися від влади лісовика і відкрити селище світові, тож він тобі допоможе. Але нікому іншому того не розповідай!

Гнат закотив очі, мовляв, я навіть не спробую в цьому розібратися, і зник у лісі.

Коні завзято скубли жухлу травичку. Северин безперестанку ходив сюди-туди, Ярема набивав люльку, Максим зосереджено намагався не дивитися у бік дерев.

— Як ти, Біляче? — пробасив дружелюбно шляхтич. — Усю дорогу анічичирк. У тебе все гаразд?

— Потроху, Малюче, — Вдовиченко схопився за можливість відволіктися від поклику лісу. — Нещодавно почав навчатися роботі з деревом.

Треба говорити про нове життя. Про людські почуття.

То чуже життя.

— Оце правильно! Бодай хтось із нашої ватаги опанує ремесло створення.

— Якщо хочеш, можу вирізьбити тобі ведмедя. Як на твоєму гербі.

Шляхтич добродушно розсміявся.

— Дякую, братику, мені буде приємно. Поставлю його в батьківському кабінеті.

Чавунне небо сипало дрібним, ледь помітним сніжком, що танув, не сягаючи землі. Слова виривалися з рота парою. Подаровані Ліною речі зігрівали.

— А ти як ся маєш? — виришів спитати Максим.

— Незле, — Ярема розпалив люльку. — Ординців б'ють на Слобожанщині, отже, наступного року виб'ють звідти.

— Читав у новинах.

Він призвичаївся до газет, коли мандрував на самоті, виглядаючи звістку про вбивство Темуджина. Завдяки цій звичці неабияк розширив словник і знання про навколишній світ.

— Перед нашою зустріччю я побував за південним кордоном, — продовжив Яровий. — Там уже в горах сніг лежить. Кохану бачив...

— Як чудово! — Максиму одразу згадалася Ліна. — Ви заручені?

— Ні, — Ярема всміхнувся. — Але я був заручений, коли вперше зустрів її. Можу розповісти, якщо цікаво. Чув колись про босоркань?

Шляхтич умів гарно оповідати, і щедро ділився новенькими словами, що їх Вдовиченко одразу намагався вивчити. Северин досі неспокійно ходив сюди-туди, але також слухав Ярему.

— Оце, власне, я тільки втретє побачився з нею за... За два роки, виходить. Боявся, що наші почуття вигоріли. З'ясувалося, що навпаки — розпалилися ще більше.

Так нагадувало Максимові почуття до Ліни!

— Щезнику, ходи до нас, — гукнув Яровий. — Оця твоя манера землю кроками міряти безугавно... Ти знаєш, як вона дратує інших?

— Енея видивляюся, — відповів Чорнововк. — Де він пропадає?

— Може, втрапив у халепу, — припустив Максим.

— Брат Еней завжди встрягає у халепи. — Ярема дістав підвечірок. — Але тепер принаймні на вигляд він, як пристойна людина, з якою не соромно їхати поруч. Цікаво, що за фешенебельна муха його брикнула?

Вдовиченко відчайдушно хапався за смак їжі, за розмови, за думки про Ліну... Ніби незрима хвиля, що котилася з лісу, намагалася знести з нього людську машкару.

Прибрати зайве.

— От позбавимося прокляття, — сказав шляхтич. — І що далі, хлопці?

— Розшукаю Катрину могилу, — Северин ніби хотів щось додати, але натомість мовчки потер куксу пальця.

— Піду в учні до теслі, — припустив Максим. — Чи вивчатиму різні мови... Поки не вирішив остаточно.

— Обидва шляхи вартісні, братику! Може, і я колись повішу зброю на стіну, та займусь городництвом.

Северин розсміявся.

— Не сміши! Відколи це шляхтичі у землі колупалися?

— Твої упередження засмучують мене, Щезнику.

— Ой, годі тобі, Малюче! Ти схиблений на війні і одружений на війні. З прокляттям чи без — однаково підеш воювати.

— Є така думка, — не сперечався Ярема. — Хочу рушити на допомогу повстанцям Сильвії.

— Суміш кохання та підпільної боротьби дуже поетична. Василь оцінив би, — Чорнововк удав, ніби грає на бандурі. — Не забувай лише, що кулі вбиватимуть, а кров більше не згорнеться силою волі.

— Звикнути до цього буде найважче.

Як і до зникнення вовчої подоби, додав подумки Максим.

Ти не маєш цього допустити.

Всі разом обернулися до лісу — звук, а потім запах, сповістив про Гнатове повернення. За кілька хвилин він виїхав з-поміж дерев, спішився і розім'яв ноги.

— З цим Аскольдом розмовляти — гороху треба наїстися! Бідкається і скиглить, скиглить і бідкається. Наче п'яний дідо, — Бойко надув губи і заквилив награно: — Берегти м'ясо, берегти залізо... Залежність від чужинців... Нові жертви щороку... Виснажився, не хочу, не можу... Духи не дають спокою... Предки не хотіли стати рабами церкви, натомість стали рабами потвори... Тьху!

Він приклався до фляжки.

— Ближче до діла, Енею.

— Він сказав, що хотів би долучитися до справи, адже настав час великих змін, проте за межі селища вийти не може, — Гнат скривився. — Сцикло.

— А про лісовика ти бодай щось дізнався?

— Аскольд порадив вогонь. Можливо, срібло. Але в лісі жодних шансів на перемогу. Треба виманити його сюди, а це видається неможливим. Хіба що він, — Гнатів палець вказав на Максима, — може якось зарадити.

Всі погляди обернулися до нього. Альбінос зітхнув.

Мовчи.

— Втрата улюбленої отари змусить Володаря впасти у безпам'ятну лють, — зізнався Вдовиченко. — Він прийде помститися навіть за межу своїх володінь.

Замовкни!

— А тут ми його і приб'ємо, — Малюк хруснув кісточками пальців. — Наскільки він сильний? Який із вигляду?

— Уяви величезну, виткану з віття мавпу з лосячим черепом замість голови, — відповів Северин. — Удвічі більший за людину. Дуже стрімкий. Має потужні лапи, гострі кігті, довгий хвіст.

— Тулуб із віття, кажеш, — Ярема задумливо смикнув бороду. — Може, підпалити його?

— Не вийде, бо все живе і зелене, — Чорнововк поглянув між дерев. — Але багаття варто приготувати. Може, відволіче його, чи ослабить...

— Ти зможеш покликати зграю сюди, не заходячи до лісу? — спитав Гнат у Максима.

— Якщо вони відгукнуться, — відповів той ледь чутно.

Ти коїш помилку.

— На це і поставимо. Скільки у зграї вовків?

Вдовиченко почувався мерзенним зрадником.

— Коли я йшов, було дванадцять. Десятеро дорослих, двоє вовченят.

Краще повернутися до них.

— Тоді не гаємо часу. Енею, Малюче, — збирайте багаття і лаштуйте револьвери. По кулі на вовка! Якщо схибите, добивайте лезами. Піштолі я заряджу сріблом для лісовика. Потім — шаблі в руки, і нехай Мамай допомагає, — Северин озирнувся. — Ти, Біляче, теж допомагай. Вовком.

— Нутром чую: цей лісовик дасть нам просратися, — констатував Бойко.

Більше зауваг не було, і вони почали готуватися до битви.

Не до битви — домасакри.

До жертвоприношення, що має статися за його участі. Вони знову вбиватимуть, але цього разу не якихось незнайомців, а вовків, що дали Максимові прихисток і прийняли до зграї. Вбиватимуть їх, аби виманити лісовика!

За знищене прокляття він мусить заплатити кров'ю названої родини.

Або змінити сторону.

Велика ватра розгорілася жовто-гарячим маяком посеред сутінків, які спустилися на ліс. Манила до себе комах і приховані погляди.

— Всі готові? Добре. Вперед Біляче! Ми за тобою.

Альбінос скинув одяг, досі не певний свого рішення. У шлунку важко плескався неперетравлений підвечірок.

— Зброю напоготів.

Тікай.

Білий вовк завив проханням про допомогу. І знову. І знову.

Цей тужливий заклик почують навіть на іншому краї лісу. Виття котилося між дерев благальною луною, розтавало...

Ти можеш попередити їх.

Хвилини стікали у темряву. Характерники чекали, підкидаючи хмиз до багаття, аж нарешті почувся далекий біг.

Попередь.

Не забули його! Впізнали. Всією зграєю несуться на поміч.

Володар винагородить тебе.

Серед дерев окреслилися стрімкі темні постаті. Вовки, вовчиці, вовченята... Максим упізнавав їхні рухи, їхні запахи, ніби повернувся до рідного притулку.

Вбийте цих перевертнів разом.

Життя без слів і без брехні. Полювання у ярах, де ніколи не ступала нога людини. Біг, схожий на політ, поруч із сильними, відвертими, безстрашними...

Запах свіжої стружки на руках. Різнобарвний погляд Ліни, що заворожує і манить. Тепло горнятка трав'яного відвару з медом у руках...

Зараз.

Вожак, що був не так давно Максимові за батька, вилетів із-за дерев першим.

Ні!

Забутий смак крові розтікся у пащі, пропік гірким вогнем. Під іклами пульсували чужі м'язи. Позаду гавкали револьвери.

Вожак звільнився з його хватки і відскочив. Довкола панував болісний рейвах; на землі скавуліли, хрипіли, гарчали грудки сірого хутра.

Це він, Максим, прирік усіх на смерть.

Вожак пронизав його поглядом. В очах старого хижака застигла така могуть, що білий вовк знітився, піджав вуха, покірно прихилив голову... Він готовий до розплати.

Але вожак упав на бік із простреленими грудьми, не відриваючи очей від Максима. У його погляді не було звинувачення, ненависті чи презирства — лише зневага.

Зрадник.

До кінця життя він носитиме це тавро. Не відмиє, не замолить, не спокутає.

Сірі повіки склепилися востаннє. Кров із прострелених грудей розтікалася по хутру, струміла на землю. Насичені смертями, револьвери змовкли.

Максим озирнувся: зграї більше не було.

Лісом прокотилося страшне ревисько. Ніби під ударом шквального вітру дерева похилило, листя злетіло величезною хмарою, і все живе завмерло, нажахане криком, який пробирав до кісток відчаєм, люттю, жагою вбивства...

Перед ними з'явився Володар лісу.

***

Ой нумо, нумо

В плетеного Шума!

Як наша мати

Буде заплітати?

Як велося на Зелені свята, біля гаю за селом танцювали дівчата. Босі ноги кружляють на теплій траві, ковзають по студеній землі. Важкі коси підстрибують, зелені вінки мало не злітають долі. Бліді після довгої зими руки сплітаються, вбирають цілунки весняного сонця, тонкі голоси дзвенять, летять незримими серпокрильцями, розносять пісню аж до хат.

Юнаки гомонять парубоцьким гуртом, витріщаються на танцівниць, зухвало регочуть. Дітлахи збилися окремою зграйкою і дивляться, роззявивши роти. Тільки Гнат стирчить самотою — застряг між двома світами. Видається він значно старшим за свій вік, проте дорослі його до себе не приймають, а однолітки недолюблюють: вони дражняться, він їх лупцює, вони не кличуть до гри, за що він знову їх лупцює. Інший би замкнувся на подвір'ї, але Гнат гордовито ніс свою самотність, з упертим завзяттям приходив усюди, куди міг, ніби проголошуючи: ось я, мене так просто не перекреслиш, і ви нічого не вдієте!

Дзвінка гаївка несла за собою теплий вітер, нявчання подурілих котів, зелені пуп'янки і липкі бруньки. Проголошувала відродження, провіщала нову надію. За цю життєрадісність він любив гаївки більше за колядки, щедрівки чи інші обрядові наспіви — такі древні, що навіть святий отець не міг відповісти, коли їх склали.

Заплетися, Шуме,

Заплетися!

Хрещатий барвінку,

Розстелися!

Дівчата кружляли, пробігали попід зчепленими руками, заплітали і розплітали шума, доки пісня не скінчилися, а на зміну їй прийшов сміх та плескіт у долоні. Хтось від утоми сів просто на місці.

— Оце й усе? — загукали юнаки.

— А ви покажіть, як треба!

Теревені належали чужому світу — світу залицянь і підморгувань, таємних обіймів і лукавих посмішок, до якого Гнатові було зась. Дітлахи з галасом чкурнули до розваг, але він навіть не подивився в їхній бік. Повагом проминув юнацьку юрбу, наблизився до гаю. Мати розповідала, що правильно заспівана веснянка пробуджує духів лісу до життя, і ті заводять власних пісень, які нагадують шерех листя, вимітають з-під дерев крихти нерозталого снігу, дмухають на землю, зігріваючи нові паростки...

— Агов!

Гнат озирнувся: Меланія, донька бондарева. Гарненька ладна юнка, що належала до світу дорослих. Парубки вже сперечалися, хто цього року засилатиме до неї сватів. Дівоче тіло пашіло теплом, над верхньою губою блищали краплини поту.

— Тебе кличуть Гнатом?

— Мати назвали, так воно і повелося, — відповів він, намагаючись не видати подиву.

Вона нахилила голову, перекинула русі коси за спину. По тілу йому пробігли сироти: недарма Меланію вважали однією з перших красунь! Чому вона до нього підійшла?

— А мене Меланкою кличуть, — її подих пахнув солодкою наливкою.

— Я знаю. По тобі все село сохне.

Дівчина весело розсміялася.

— А що, Гнате, підеш цьогоріч на вечорниці?

— Замалий іще, аби на вечорниці кликали, — намагався відповісти недбало.

— А скільки тобі років?

— Одинадцять стукнуло.

Вона здивовано змахнула віями. Торкнулася власного лоба, простягнула руку, торкнулася його — були на одному рівні. Від її дотику хлопця кинуло в жар.

— А з вигляду всі п'ятнадцять...

— Мати кажуть, що вимахав здоровий лоб, а всередині пусто.

Його лютила власна зовнішність. Він хотів гратися з іншими хлопцями — гасати по левадах, купатися в річці, збивати палицями бур'яни, бігати наввипередки, як це було раніше... Так і було до минулого літа. Потім Гнат пішов у стрімкий ріст, а товариші на те почали дражнитися і кпинити безперестанку. Він відповів кулаками — хлопці відцуралися, і продовжили глузи за спиною. Мати бідкалася, постійно перешиваючи його речі, та за будь-якої нагоди розповідала охочим, що синочок вдався у діда, який у чотирнадцять гнув підкови голіруч, працював у коваля за двох підмайстрів, а коли випивав, міг самотужки перевернути навантаженого воза — інколи навіть із волом.

— Свирид каже...

Свиридом звався перший хлопець на селі, дужий та миловидий, який збирався засилати сватів до Меланки.

— Каже, що на вечорниці покличуть, коли вуса проб'ються.

Тепер вона розвернеться і піде назад до подруг.

— А й справді, вусів у тебе нема, — Меланія зап'ястками стерла краплі поту зі скронь. — Ух, натанцювалася!

— Ти гарно шкварила, — наважився сказати Гнат.

Вона розсміялася. Озирнулася за спину, де гомоніли з парубками її подружки. Потім нахилилися до нього і прошепотіла:

— А хочеш, покажу дещо?

— Хочу, — негайно відповів він.

— Ходи за мною.

Дівчина пірнула до гаю, і Гнат рушив слідом. Уперше хтось порушив його самотність — та не будь-хто, а сама красуня Меланка! Від захвату він не звернув уваги на пильний погляд Свирида, що пронизав їхні спини.

Повітря пахло талою водою і рідкісними прянощами. Гай розспівувався після зимової мочанки. То дівчата пробудили, подумав Гнат. Тонка стежка зникла, але Меланія дерлася далі, не зважаючи на безлисте віття, що хапало її за одяг. Гнат не відставав, і все думав, що вона хоче показати: заклятого скарба? Старого мертвяка? Чи просто заведе в нетрі та покине напризволяще, аби потім усім розповісти і реготати з поневірянь малого дурника?

На затишній галявинці Меланія спинилася. Помахом долоні наказала завмерти; озирнулася; прислухалася. Задоволено кивнула:

— А гарно тут. Сідай-но.

Він слухняно всівся на вогкий килим торішнього листя. Вона відкинула коси за спину, сіла поруч — ніколи дівчина не сиділа так близько! Гнат відчув спрагу і швидко облизнув губи.

— А знаєш, чим на вечорницях займаються? — спитала Меланія вкрадливо.

— То не секрет, — відповів Гнат ламким голосом. — Базікають, жартують, співають, випивають, коли хтось принесе...

— А нічого ти не знаєш, — вона підсунулася ближче, і хлопець відчув аромат її волосся. — Або вдаєш, що не знаєш.

Тепла долоня лягла йому на живіт, і в ньому негайно вибухнув пломінь.

— А мені нецікаво чекати, коли в тебе проб'ються вуса.

Її цікаві пальці пірнули до його штанів. Гнат обмер.

— А, як усе гладенько, — Меланія заворожено поглянула вниз, немов знайшла там дукач. — Нема того бридкого волосся!

Горло пересохло, тіло обм'якло — тільки прутень в її кулаці виріс і затвердів, наче кам'яний. Схоже з ним траплялося хіба вві сні... Та що робити наяву?

— А хазяйство більше, ніж дехто має у вісімнадцять!

Вона поцілувала Гната в губи і міцно стисла рукою внизу.

— А чув колись про притули? — на її щоках розпливався рум'янець.

Рука розслабилася і погладила від самого кінчика до кореня.

— Чув, — кавкнув Гнат спроквола.

Меланія силоміць смикнула штани донизу. Хлопець мало не упав, сперся на забиті лікті, а настовбурчений прутень вистрибнув назовні. Він знітився, але дівчина того не помітила: глибоко вдихнула повітря крізь зчеплені зуби, і не встиг Гнат щось сказати, як позбулася зайвого і в одній лише сорочці сіла на нього верхи. Гнат відчув її тіло, її вагу, її жар, її вогкість...

Чому це так приємно?

Меланія нахилися, поцілувала його знову. Обережно повела шовковистими стегнами, заплющила очі, мазнула рукою по обличчю, ковзнула до налитих персів, ущипнула себе, простогнала. Сягнула іншою рукою під сорочку, намацала його прутень, скерувала у себе, і він уткнувся у щось м'яке, пружне...

Згадав. Батьки виробляли це під час татових відвідин, коли вважали, що Гнат спить. Попри малий вік, він усе запам'ятав, бо кілька разів підглядав із цікавості — але потім із татом почала приїздити нестерпна Катря, і їх обох примушували ночувати окремо від дорослих...

— Подобається? — прошепотіла Меланія тремко.

Гнат відчайдушно закивав. Так приємно!

— Скоро за тобою всі дівки бігатимуть, — всміхнулася вона. — Але ти запам'ятаєш тільки мене одну... Чи не так, Гнате?

— Так!

— Тоді продовжимо.

Але продовжити не дозволив Свирид.

Влетів на галявину розгніваним смерчем, зніс Меланію долі, заходився бити Гната ногами між ніг, по животу, по ребрах, по обличчю...

Шум... Шум... Шум...

...Очниці лосячого черепа сліпили ядучо-зеленими променями. Сяйво пробивалося крізь гілля велетенського тулубу, ніби той палав ізсередини. Пазурі на лапах нагадували кістяні ножі. Потвора не мала пащеки, але від страшного ревиська закладало вуха і підгиналися коліна.

Він дуже любив тих вовків, подумав Гнат недоречно.

У гармидері потонув звук першого пострілу. Черепом пробігли дрібні тріщини, і за мить удар лапи розмітав їхнє багаття, наче купку листя. Довгий хвіст, скручений із гнучкої лози, врізався в білого вовка з такою силою, що Максим відлетів у стовбур дерева.

— Груди, Щезнику! — проревів Ярема. — Стріляй у груди!

Другий постріл вибив з кліття грудини кілька галузок. Розкидисті роги хитнулися.

— Револьвери! — Яровий ухилився від удару, що розпанахав землю і підняв хвилю бризків.

Якусь мить лісовик звільняв занурені до ґрунту пазурі, і шляхтичеві цього вистачило, аби відповісти замашним ударом у плетені груди. Від зустрічі з пірначем віття затріщало, а чудовисько відскочило сягнистим стрибком і крутнулося довкола. Хвіст на очах видовжився, обплутав Ярему кілька разів, стиснув.

Северин кинувся навперейми, ударив шаблею, перекотився, рятуючись від гострих пазурів, ударив удруге. Лісовик заревів, хвіст відпустив Малюка і натомість хльоснув по лезу шаблі, що зламалася навпіл, наче суха галузка.

Гнат притьмом заряджав барабан револьвера новими набоями...

А в нашого Шума зеленая шуба...

— Просимо, пане Бойку, просимо! — схожий на ропуху шинкар аж сяяв. — Раді бачити, давно у нас не були... Це ваш новий джура?

— Мій син.

— Ласкаво просимо, завше раді вовчим лицарям, — шинкар уклонився Гнатові, і продовжив розмову з Нестором: — Ваша донька вже долучилася до лав Ордену?

Гнат відвернувся, аби батько не побачив, і скорчив гримасу.

— Так, — характерник нетерпляче озирнувся. — У вас нині тільки патякають чи досі застеляють?

— Ображаєте, пане Бойку! Дозвольте перепитати: ви для себе чи...

— Для сина, — Нестор ударив Гната по плечу. — Уже тринадцятий минуло! Вуса лізуть.

— Справжній парубок! Має потреби, — кивнув улесливо шинкар.

Здавалося, ніби в нього при кожному слові роздувається горло.

— Приведи найкращу з молоденьких, — наказав старший Бойко. — За платню не турбуйся.

— Буде зроблено!

Ночами Гнат згадував Меланію. Мріяв про той весняний день, фантазував, як усе могло продовжитися, якби Свирид не завадив. Уявляв і те, і се, допомагаючи собі рукою... Аж батько його за цим заскочив.

Гнат спаленів, Нестор розреготався, і наступні кілька днів вони їхали сюди, до безіменної зали з липкою від пива підлогою, напханої чумаками, сердюками та іншим мандрівним людом, серед яких сновали легко вбрані жінки, шо сміялися на колінах, випивали і отримували щипки.

— Прошу пана!

Перед ними стала дівчина в одній лише сорочці з тонкої, майже прозорої, тканини. Пишний стан, великі груди, чорне волосся, ніс із горбинкою... Темні очі дивляться на Гната з цікавістю. Красива! Не така, як Меланія, але однаково красива.

— Чудовий вибір для першого...

— Сказився? — перебив Нестор люто. — Пархату лярву моєму синові підсовуєш?

Дівчина опустила голову, наче ляпас отримала.

— Батьку, але...

— Стулися.

— Перепрошую! Вибачаюся земно! — шинкар стрибав, наче справжня ропуха. — Зараз усе виправимо!

Він зник, аби за кілька хвилин повернутися з іншою — тонкою, наче тростинка, дівчиною з великими блакитними очима. Русяве волосся нагадувало Меланчине, та миловидність блідого обличчя псував вираз безпросвітньої туги.

— Ця краща, хоч і маркітна, — Нестор кинув срібняка шинкареві і наказав синові: — Йди, Гнате. Повертайся чоловіком.

Сумноока провела до невеликої комірки, просякнутої запахом поту. Тут бракувало віконця і свіжих простирадл. Дівчина всадила Гната на ліжко, зачинила двері на засув, і по шурхоту сорочки він здогадався, що одежина ковзнула на підлогу. Вправно допомогла Гнату роздягнутися. Потім взяла його руки і поклала на свої гострі грудки.

— Може, свічку запалиш? — спитав Гнат.

— Якщо пан дозволить, — прошелестіла дівчина. — Без світла.

Переклала його долоні собі на сідниці.

— Пан бажає на спині? На животі? Чи...

— Лягай на живіт.

У тиші вона прийняла його. Спочатку Гнат, засліплений новими відчуттями, рухався обережно: відповіддю була мовчанка. Тоді він, розпалившись, заходив швидше, занурювався глибше — і видобув лише тихе зітхання.

Та з власною рукою у нього було більше пристрасті, ніж із цією дівчиною!

Хлопець лютився. Чи вона сліпа? Чи не бачила його? За ці роки пророцтво Меланії справдилося: дівчата пожирали його поглядами, він міг обирати мало не кожну... Як вона насмілилася не цінувати його? Тим паче, ще й заробить! Геть не те, що він уявляв собі дорогою сюди.

Під невпинним натиском дівчина простогнала — чи то від болю, чи то від задоволення — і цей звук визволив його: Гнат здригнувся від фінальної насолоди, завмер, притулився до прохолодної вогкої спини, але дівчина мовчала. Не рухалася, ніби мертва.

Ні. З Меланкою було зовсім інакше! А тут — без світла, без розмов, без доторків, без... Без усього! Хіба за таке варто платити? Гнатові схотілося відважити дівчині ляпаса, але натомість він сів на край ліжка і почав навпомацки вдягатися.

За хвилину не стерпів.

— Невже тобі геть не сподобалося?

— Чи я засмутила пана? — В її голосі вперше прорізалося справжнє: переляк. — Прошу, не кажіть йому про це...

Вона кинулася допомагати, але Гнат роздратовано відштовхнув її. Випадково мазнув пальцями по обличчю. Щока була мокрою.

— Ніякий я тобі не пан, — сказав знічено, і вийшов.

Потрібна Меланія. Тільки Меланія може все справдити!

Батько курив біля дверей. Усміхнувся, передав синові люльку, вдарив по плечу і зайшов до кімнатки...

Ой, дівки-парубки, зеленая шуба...

... Володар лісу не звик до битв. Його рухи, стрімкі та могутні, різнилися мало: хвицати хвостом, бити лапами, стрибати, крутитися... Перші хвилини бою далися їм найважче, але характерники вижили — і тепер вправно танцювали з лісовиком у смертельному аркані. Передбачувані атаки ворога полегшували битву, та навіть поза рідною стихією Володар лишався міцним суперником, а кожен пропущений удар від нього міг завершитися смертю.

Яремів пірнач запалав чарівним вогнем, ударив по черепу, зачепив один із рогів. Від несподіванки лісовик відсахнувся — і Северин скористався миттю, аби загнати в хвоста розжареного штиха з розкиданого багаття.

Хвіст ударив об землю, наче викинута на суходіл рибина, раз, другий, але сам Володар не ворушився. Гнат затамував подих, і один за одним поклав останні шість набоїв посеред грудей, де зяяла налита смарагдовим сяйвом невелика діра. Певно, в лісі вона миттю заросла б, і лише сліпа жага помсти заважала Володарю усвідомити власну вразливість.

Гнат наскочив, додав по щілині шаблею. Лезо сягнуло середини і застрягло, немов у смолі. Володар заревів, відмахнувся лапою...

Йдім, дівчата, шума заплітати...

... Він проїхав повз хату кілька разів, перш ніж Меланія вийшла на подвір'я. Встала коло тину, підперла щоку долонею, зустріла усмішкою, від якої в животі розпалився знайомий вогонь.

— Не впізнала тебе, Гнате.

Він підкрутив вуса і розсміявся. Вона мала такий само вигляд, як і п'ять років тому... Хіба що стала жаданішою.

— Мати кажуть, що ти заміж вийшла.

— А правду кажуть, — Меланія потягнулася, наче кицька на сонці. — Який гарний у тебе кінь!

Упир, ніби зрозумівши її слова, весело заіржав і мотнув головою. Гнат поправив черес — так, аби вона помітила пару блискучих клямр.

— І як тобі зі Свиридом живеться?

— А потроху живеться.

Меланія повільно накручувала на пальця неслухняне пасмо волосся, що вибилося з-під хустки.

— Діточок маєте?

— А Бог не дав поки що.

Так вони і базікали, наче павич із павою, аж намалювався набурмосений Свирид і прогнав дружину до хати.

— Їдь звідси, байстрюче!

Очі його метали блискавки, борода войовничо настовбурчилася.

— Їдь, бо Сірка з ланцюга спущу!

Гнат поглянув на кудлатого пса, що меланхолійно лежав біля своєї буди. Від його погляду песик схопився на лапи, дзявкнув і підстрибнув, усіляко показуючи, що не проти погратися.

— До тебе, Свириде, маю борг, — Бойко спішився, хруснув кісточками пальців. — Не люблю, знаєш, коли по ребрах копають. Мені тоді довго болить.

Одним стрибком перемахнув через тин. Сірко радісно закрутився довкола себе. Свирид зблід і відступив на крок.

— Є у мене двійко шабель. Люблю крутити різні фортелі, — Гнат повів плечима.

— Не ганьби перед сусідами, — прошепотів Свирид.

— Якби хотів зганьбити, ти вже лизав би копита моєму огиру, — Гнат кинув чоловікові шеляга. — Тікай мерщій до шинку. Аби до вечора я тебе тут не бачив!

Свирид хапнув ротом повітря, побуряковів, стис монету в кулаці... Бойко сподівався, що той кинеться в бійку, і наготував кулаки. Але чоловік кинув зажурений погляд на хату, згорбився і пішов геть.

— Гарно у вас тут, — сказав Гнат, роззираючись.

Килим, скрині, рушники, посуд — у матері вдома й третини цього нема. Щедрий посаг дав бондар за доньку!

— А куди ти мого чоловіка відправив? — поцікавилася Меланія, скидаючи хустку.

Волосся линуло русявим потоком.

— Гаївки співати.

Вони накинулися одне на одного, злилися поцілунками, зривали одяг. Нарешті, тріумфував Гнат, нарешті ця мить настала! Її шкіра, її запах — усе, що він так ретельно леліяв у пам'яті — ось воно, в його руках, справжнє й тріпотливе!

Меланка нахилилися, лягла на стіл, і він спрагло взяв її. Намотував русяве волосся на кулак, як уявляв це роками, стискав її сідниці, наче жадане багатство, а Меланія вдячно стогнала, шарпала за скатертину, стіл трусився, все переверталося, котилося і летіло долі.

Так довго мріяв про неї! Про її теплі долоні, про її м'яке пружне тіло...

Та після хвилі щенячого захвату Гнат усвідомив, що не відчуває нічого особливого.

— Все добре?

— Стрибай на ліжко.

У м'яких перинах він ліг на неї зверху, і спробував знову. Цілував ключиці, стискав зап'ястки, облизував соски, віддався, занурився...

Не міг повірити. Не міг розчаруватися.

Це ж Меланія. Та сама Меланія! Хіба вона може бути такою, як усі решта?

— А ти — справжній звірюга, навіть подиху не переводиш, — вона поцілувала вибитий на його грудях візерунок. — А на вовка перетворишся?

— Хіба попросиш.

— Може й попрошу...

Її загравання лишали байдужими — ніби чари розвіялися.

— Давай як тоді, коли ти мене до гаю привела, а Свирид завадив.

Меланія захихотіла.

— А ти бешкетник! Навіщо?

— Хочу закінчити те, що почалося тоді.

Він ліг на спину, сперся на лікті. Вона сіла зверху, настромилася, почала гопцювати... Гнат заплющив очі, уявив собі ту саму галявину, водив її теплою долонею собі по животу, по грудях...

Не допомогло. У його мріяннях Меланія була верховною богинею насолоди, грайливою і недосяжною, а зараз він мав незадоволену життям жінку — молоду, красиву, проте не дуже вправну і таку далеку від богині його снів...

— А, добре як... Ти куди, Гнате?

— Згадав, що маю справу, — він спішно вдягався.

— Яку ще справу? — обурилася Меланія.

— Дуже важливу. Не ображайся.

— А коли знову приїдеш? — спитала вимогливо.

У Гнатовій пам'яті вона закарбувалася такою: голою, зі схрещеними під грудьми руками і насупленими брівками.

— Ще не знаю, — він закинув за спину шаблі й посміхнувся. — Дякую тобі, Меланко.

За кілька місяців від отруєння грибами померла його мати. Після похорону Гнат до села не приїздив, і Меланію, попри її пророцтво, більше не згадував — натомість продовжував шукати заповітний образ по селах і містах, шинках і заїздах, сподівався знайти мрію серед молодих і досвідчених, серед незайманок і вдовиць, одружився, завів коханок, витрачав дукачі на найдорожчих путан столиці...

Поки не збагнув усю сміховинну марність своїх хлопчачих пошуків.

Шум... Шум... Шум...

... Серед розстріляних вовків Северин і Ярема лежали безрушно — чи то мертві, чи то непритомні. Піштолі та револьвери, розламані шаблі та згаслий пірнач всівали витоптану землю впереміш із червоними вуглинами розкиданого багаття. Схожий на величезну поламану ляльку лісовик мляво волочився до дерев, його сяйво майже стухнуло, одного рога бракувало.

Тікає! Він тікає!

Гнат рукавом витер кров, що заливала очі з розпанаханого пазурем лоба. Підвівся, відчув у роті присмак жовчі, похитнувся. Ліва нога кровила, зі зброї лишився тільки жевжиків стилет. Гнат притьмом кинувся навздогін.

Зараз — або ніколи! Якщо Володар сягне лісу, то серце лишиться з ним. І визволення від кривавої угоди не буде. Возз'єднання з Уляною та Остапом не буде...

Лісовик майже дошкандибав до межі дерев.

— Стій, курвин сину!

Лісовик завмер. Невже подіяло, здивувся Бойко, але наступної секунди роздивився закривавлену постать білого вовка, що заступив дорогу Володареві. Максим ухилився від удару, загарчав, ухилився від другого, клацнув пащекою, і пропустив удар хвостом...

Гнат добіг. Проскочив між розведених лап, підстрибнув на здоровій нозі, загнав стилет у дерев'яний тулуб, підтягнувся і пірнув рукою всередину. Намацав в'язке гаряче місиво, що ритмічно пульсувало, схопив пальцями, вирвав. Вологе, живе, зіткане з безлічі ниточок, воно всихало на його долоні, кристалізувалося, перетворювалося на зелений уламок із чорним хвилями, схожий на малахіт...

Характерник так задивився на чудасію, що не здивувався, коли груди йому пронизало болем, і з них вистромилися закривавлені пазурі. Гнат важко хекнув. Малюк мав рацію — костюм швидко зійшов на пси. Володар ревнув і змахнув лапою, останнім зусиллям скинувши з себе вбивцю.

Гнат упав. Стилет лишився в тулубі, але натомість кулак стискав заповітного камінця. За кілька кроків помирав лісовик, який так і не дійшов кількох кроків до найближчого дерева — зіниці черепа вичахли, тіло з хрускотом осіло й перетворилося на купу віття. Ліс тяжко зітхнув і замовк у скорботі. Довкруж тліли жарини зруйнованої ватри.

Горлом піднялася кров, і Бойко закашлявся. Поклав долоню на груди, прошепотів закляття... Чари не допомагали. Падлюка пробив легені! І, здається, зачепив серце... Перед очима сунула темрява. Оце браття здивуються, коли прийдуть до тями і вгледять Енеїв труп ... Якщо теж не здохнуть.

Байдуже.

Жив, як йолоп. Помер, як йолоп.

Байдуже.

Малахіт викотився з долоні. Гнат потягнувся за ним, але тільки перекотився на бік і завмер. Сил більше не було.

З кишені дзенькнув варган. З пам'яті обізвалося: «Благають і тремтять лиш боягузи ниці. Злигоднів не цурайсь, твердий будь, наче з криці. З недолею змагайсь, як вся рідня моя. Страждай без скарг, борись і мовчки вмри, як я».

От чому всілякі бридні так запам'ятовуються?

Мелодія варгана не спинялася, бриніла голосніше, ширилася, разом із нею від жарин підіймалося сяйво, заливало все довкола, і в ньому поступово розчинилися Щезник, Малюк, Біляк, налякані коні, стіна мовчазного лісу — все потонуло в білому. Молока б зараз парного, подумав Гнат, коли раптом перед ним окреслилося дві темні постаті.

Знайшли його! Почули, повернулися крізь пів світу, доїхали аж сюди — і знайшли!

Гнат усміхнувся. З рота текли червоні струмочки, але він не зважав. Йому нічого не боліло.

— Ви прийшли...

— Бо ти не зважився до нас летіти.

— Я просто...

— Ми знаємо, тату.

Як довго він мріяв про цю зустріч! Як радів рідним обличчям! Уляна... Остап... Нітрохи не змінилися від миті прощання, коли Гнат проводжав їх на чужину.

Навколо лунала пісня, схожа на древню гаївку, але значно прекрасніша, милозвучніша, урочистіша, і Гнат Бойко засміявся, поправив костюма, обійняв дружину з сином, а потім усе розчинилося в потоці білого сяйва.