Перегляд позитивного мислення: на основі нової науки про мотивацію

Розділ перший. Мрії, бездіяльність

Один мій приятель, котрому за сорок, — назву його Беном, — пригадує, як йому в око запала студентка, і він дух ронив за нею, коли наприкінці вісімдесятих навчався в коледжі. Він кілька разів її бачив, коли обідав із друзями в кав’ярні студмістечка. Коли Бен уранці голився або намагався зосередитись на лекціях, думки його линули далеко, і він уявляв собі, як йому було б гарно з тією дівчиною. Чоловік уявляв собі, що вона художниця і вони вдвох відвідують руїни римських споруд, милуються Сікстинською каплицею. Або ще уявляв, як вона схотіла б намалювати, як він лежить на осонні у дворі коледжу й читає книжку або — ще краще — грає на фортепіано джазову композицію, що він часто робив у вікенд, прагнучи підзаробити. Як було б чудово ділити тихі хвилини з кимось, хто б зрозумів і поділяв його творчі поривання! А хіба не чудово було б мати жінку, з якою можна піти в кіно, дивитися, як сонце сідає, або скочити в автобус і поїхати до сусіднього міста?

Бен не ділився з друзями своїми мріями, які вважав власною маленькою таємницею. Це було напрочуд приємне видиво, але, на жаль, видивом воно і залишалось. Розумієте, Бен не міг наважитись запросити жінку на побачення. Він собі втовкмачував, що вона ж зовсім чужа людина, отож, залицяючись, він може пошитися в дурні. Та й надто він був зайнятий навчанням, аби ходити на побачення. Головне для нього було — гарні оцінки, бо друзів, із якими можна було тусуватись у вихідні, йому не бракувало.

Чому Бенові забракло енергії зробити крок назустріч? Бо він робив те, що багато хто з нас вважає найважливішим для успіху: мріяв про здійснення своїх мрій. Що ж його стримувало?

Сьогодні досить поширена думка: якщо уявляти здійснення наших найпотаємніших бажань, то нам буде легше їх реалізовувати. Такі бестселери, як «Таємниця»[1] і «Курячий бульйон для душі»[2], стверджують, ніби ми можемо реалізувати гарні речі, просто мислячи про них позитивно, і ніби ці позитивісти насправді «здоровіші, активніші, продуктивніші, за що їх більше шанують ті, хто їх оточує»[3]. І справді, багато хто з нас мислить позитивно, як свідчить щирий, усміхнений оптимізм учасників шоу «Американський ідол», які впевнено говорять про свої таланти, про те, як вони мріють, аби їх відкрили, або учасниць шоу «Неодружений», в якому багато дівчат висловлюють абсолютну впевненість у тому, що саме вони затьмарять конкуренток і виграють головний приз. Учасники цих шоу користуються чималою популярністю серед глядачів не тільки тому, що мають неймовірні фантазії про свій майбутній успіх, але й тому, що живуть в омані цих фантазій і анітрохи не сумніваються, що колись їхні марення справдяться.

Культ оптимізму на цьому не зупиняється. Реклама пропагує щасливих оптимістів як взірці успіху. Політики на всіх рівнях тішать громадськість своїми заявами про мантію надії та настирливим вихвалянням приваб «американської мрії». Економісти будують графік «довіри споживача» та опитують лідерів підприємництва, наскільки оптимістичний їхній прогноз на майбутнє; саме ці дані призводять до зростання й падіння фінансових ринків. Популярна музика прославляє здатність мрійництва та мрійників урятувати світ. Із самого молоду й на кожному повороті життя нас попереджають, що треба позбутися шкідливого «негативного внутрішнього діалогу» або «закуту негативного мислення», якщо ми хочемо досягти чогось у житті[4]. На стіні мангеттенської середньої школи хтось вивісив заклик, який надихає дітей «летіти на Місяць, бо якщо ви пролетите повз, то однаково опинитеся серед зірок».

Оптимізм не вгамовується навіть перед лицем надзвичайного лиха. 2008 року під час серйозної рецесії компанія PepsiCo розпочала опитування американських споживачів у рамках свого проекту «Оптимізм Пепсі». 2010 року 94 % опитаних вважали, що «оптимізм важливий для творення нових ідей, які можуть справляти позитивний вплив на світ». Майже три чверті респондентів сказали, що «вони сподіваються на найкраще в непевний час». І понад 90 % сказали, що, «на їхню думку, оптимізм може справляти поважний вплив на поступ суспільства в позитивному напрямі»[5]. До 2013 року деякі оглядачі применшували значення смерті «американської мрії» та американського оптимізму, проте опитування, проведене того ж року за підтримки Північно-західної компанії взаємного страхування життя, виявило, що 73 % американців трактують життя як «наполовину повну склянку», а 79 % вважали, що американська мрія ще жива[6]. Згідно з опитуванням Ґеллапа, 2013 року 69 % респондентів оптимістично висловлювалися щодо власного майбутнього[7].

Поклоніння оптимізму — не нове і не виключно американське явище. До цієї теми зверталися автори від Марка Аврелія («Замислись над красою життя»)[8] до Семюела Джонсона («звичка бачити все із кращого боку щонайцінніша»)[9]і д-ра Сьюза («Коли щось починає відбуватися, не хвилюйся та не зупиняйся. Прямуй далі — і ти відбудешся теж»)[10]. Проте американці ніби за традицією схильні до оптимізму. «Песимізм досі не вигравав жодної битви», — зауважив якось президент Дуайт Ейзенхауер. Чарлі Чаплін також схилявся до позитивного мислення: «Дивлячись додолу, ви ніколи не побачите веселку»[11].

Віра в силу оптимізму спирається на просту ідею: дивлячись у майбутнє, ми сьогодні вистоїмо й покажемо себе якнайкраще. І якщо ми вже збираємось дивитися в майбутнє, то найкраще в цьому разі — мислити позитивно. Який інший вихід? Мислити, що ми приречені на невдачу та злидні? Хіба це дасть нам мотивацію? А от в мережі є така лаконічна приповістка (її ще й на тенісках друкують): «Мрій. Бажай. Роби».

Оскільки скрізь панує оптимізм, то в інститутах і організаціях інколи навіть ризиковано висловлювати свої помірковано негативні погляди. Якщо ви перебуваєте на робочому місці й мислите як «реаліст», то вам ще й наліпку повісять: скиглій або буркун. Часто-густо кіно й телепродюсери відмовляються від трагічних тем і сумних фіналів, побоюючись, що глядач вважатиме твір надто песимістичним і відвернеться від нього. Із цих же міркувань жоден політик не схоче поставити під сумнів корисність оптимістичного погляду або порвати з традиційним підходом на зразок «буде зроблено».

Як німецька громадянка, котра приїхала до США вже у зрілі роки, я була вражена, наскільки більше позитивне мислення тішиться популярністю в США, ніж в Європі. У Німеччині, якщо ви запитаєте людину, як вона ся має, вам щиро скажуть «Я погано спав цієї ночі» або «У мене цуценя занедужало, це мене непокоїть». А в Америці, як я помітила, люди відкажуть «Нівроку», навіть якщо в них щось не так. Помітила я й те, що людей дратує будь-яке відхилення від неписаного правила позитивності. 1986 року, коли я працювала науковою співробітницею з ученим ступенем у Філадельфії, одна професорка розповіла мені про збори професорсько-викладацького складу, на яких вона згадала про деякі труднощі в її житті. Колеги тоді вельми критично до неї поставилися через «негатив», висловлений у професорському середовищі. Розумілося, що їй треба було навчитися тримати весь той негатив при собі, аби це не дошкуляло іншим людям.

Хоча настільки поширений оптимізм і був новиною для мене, я відчувала вдячність за це та не розглядала його присутність у суспільстві як контрпродуктивну. Я трактувала це як тактовність людей, які не хочуть обтяжувати інших своїми проблемами. Вони натомість цінують свій і чужий добрий настрій. Але коли в середині вісімдесятих років минулого сторіччя я взялась досліджувати оптимізм, то побачила більш нюансовану перспективу. Спочатку мене надихало побачене у Східній Німеччині під час Холодної війни. Я вивчала крос-культурні відмінності залежно від рівня депресивної поведінки та порівнювала песимістичні погляди респондентів, які жили за комуністичного режиму у Східній Німеччині, з поглядами західнонімецьких мешканців, які жили у відкритішому демократичному суспільстві[12]. У рамках свого дослідження я відвідувала бари (що їх німці називають кнайпами), розташовані в сусідніх районах Західного і Східного Берліна, щоб виявити й відстежити ознаки депресивності серед барменів[13].

За тих часів дехто в Західній Німеччині й деінде волів знати, чи мала комуністична система переваги з погляду добробуту людей і відчуття захищеності. У цьому суспільстві всі були нібито рівні й усіма опікувалася держава, усім гарантувалася робота і житло. Однак я виявила ознаки депресії, як-от: сутулість і сумний вираз обличчя, помітніші у східнонімецьких барменів, ніж у західнонімецьких. Цікаво, що багато хто, з ким я розмовляла у Східній Німеччині, аби вижити в скруті, покладалися на сліпий активізм і вільні візії кращого майбутнього.

В одному випадку східнонімецький художник бідкався, що застряг у Східному Берліні. Йому для творчості бракувало полотен, фарб та всіляких надібок, а влада знеохочувала його працювати з ідеологічних міркувань. Цей митець, який малював маленькі привабливі фігурки в стилі Міро або Клее, розповідав мені про невідпорні мрії виїхати зі своєї країни, щоб мати можливість творити. Він усміхнувся й тихо промовив: «Коли-небудь я відвідаю Париж». Після цього він відвернувся, уп’явся поглядом у вікно та зітхнув. Цей зворушливий момент показував, наскільки тривкими можуть бути позитивні фантазії.

Такі розмови надихнули мене на чіткіше окреслення мого розуміння оптимізму. Мартін Селіґмен, засновник позитивного напряму в психології та мій науковий консультант у Пенсільванському університеті у Філадельфії, трактував оптимізм як віру в майбутнє або його очікування на підставі минулого успішного досвіду[14]. Селіґмен встановив, що нам притаманний найбільший оптимізм, коли ми оцінюємо дійсність у такому вигляді, як знали її досі, і приходимо до логічного висновку, що майбутнє, схоже, працюватиме подібним же чином. Якщо результативність бетера в бейсболі становить 0,300 за двадцять гоумранів за останні три місяці сезону, керівник команди, готуючись до великої гри, поставить його на вигіднішу позицію, ніж гравця з показником 0,200 при трьох гоумранах. На підставі свого досвіду керівник команди вважає ймовірнішим, що перший бейсболіст добіжить до базового дому, тобто він має «позитивне сподівання на успіх». Але люди в Східному Берліні, з якими я зустрічалась, продовжували сподіватись навіть розуміючи, що їхні надії на майбутнє навряд чи справдяться. Мій знайомий художник ніколи не був у Парижі, а на підставі минулого досвіду не міг сподіватися поїхати туди. Радше на підставі саме минулого досвіду він навряд чи колись виїхав би зі Східної Німеччини. А проте чоловік уявляв, ніби міг вільно займатися художньою творчістю — малювати, коли йому заманеться, відчувати натхнення та потяг до своєї праці, відвідувати Лувр. Його надію живили позитивні фантазії: вільний злет думок і образів майбутнього, яке в нього може бути, і це теж поривало його до Парижа. Надія художника зводилася до мрійливого передчуття дива, хоча він і знав усе про своє минуле та похмурі реалії майбутнього.

На цьому тлі визначення Селіґмена здавалося корисним, проте воно не могло охопити весь феномен оптимізму. Це визначення стало панівним, і чимало фахівців опинилось у сліпій зоні. Психологи, які орієнтувалися на емпіричні кількісні дослідження, майже не писали про позитивні фантазії або мрії та не вивчали їх. Під впливом аналізу людської поведінки вони зосередилися на розумінні раціональних суджень про варіанти власного майбутнього, які люди висловлювали на підставі власного досвіду. Очікування легше було вимірювати та вивчати, тоді як фантазії здавалися химерними та нематеріальними, а отже, непридатними для об’єктного аналізу. Фантазії також повертали дослідників до Фрейда[15], у якого тоді (як і тепер) була репутація вченого, який висуває ідеї, що емпірично не підтверджуються.

Я зрозуміла, що позитивні фантазії були важливим складником людського досвіду, і хотіла ґрунтовно дослідити їхній механізм та способи впливу на нашу поведінку. У цій справі мене надихнуло звернення до витоків сучасної психології, а саме до Вільяма Джеймса, мислителя кінця дев’ятнадцятого сторіччя. У розділі під назвою «Сприйняття дійсності», що в другому томі його плідної праці «Засади психології», Джеймс зауважив: «Усі знають про відмінність між уявленням про річ і вірою в її існування, між припусканням пропозиції та мовчазною згодою про її істинність»[16]. Джеймс говорив про погляди людей на минуле й теперішнє, але схоже, що ця відмінність дійсна й для майбутнього. На підставі цього я зрозуміла, що належало вивчати два різновиди оптимізму: позитивні очікування на ґрунті минулого досвіду й вільний плин думок та образів, укорінених у людських бажаннях і мріях.

Зокрема мене цікавило, чи позитивні мрії, позбавлені зв‘язку з минулим досвідом, можуть вплинути на бажання та здатність людей вдаватись у своєму житті до активних дій. Такі вчені, як от Альберт Бандура[17] і Мартін Селіґмен[18], розглядали зв’язок між позитивними сподіваннями та вчинками; вони дійшли висновку, що очікування збільшували зусилля й реальні досягнення. Згідно з цими дослідженнями, люди, які, спираючись на минулий досвід, вважали свої шанси на успіх кращими, докладали більших зусиль і легше досягали своєї мети. Чи збільшить таким же чином фантазування про щось шанси на реалізацію бажаного? Чи може політ уяви, мрія, відірвана від реального минулого досвіду, спонукати людину до дії та реалізувати цю мрію?

Я вважала, що таке можливо. Не було підстав думати, що мрії істотно відрізнялися від очікувань своїм практичним впливом; власне, усі форми позитивного мислення здавалися корисними. Я захотіла дослідити це питання глибше, і для цього вивчала групу з двадцяти п’яти опасистих жінок, які брали участь у програмі схуднення[19]. Перед початком програми я поцікавилася в учасниць, наскільки сильно вони хочуть схуднути і яка ймовірність того, що їм вдасться цього досягти. Потім попросила кожну окремо вибрати свій варіант у кількох запропонованих сценаріях із кількома відповідями. В одних сценаріях їм пропонувалось уявити, ніби вони успішно завершили програму, а в інших вони опинялися в ситуаціях, коли їх спокушали порушити дієту.

«Ви щойно завершили програму схуднення Пенна, — йшлося в одному сценарії. — Увечері ви плануєте зустрітися з давнім приятелем, якого вже близько року не бачили. Чекаючи на його приїзд, ви уявляєте…» В іншому варіанті я запропонувала учасницям уявити, ніби вони бачать перед собою тарілку з пончиками. Що вони тоді подумають, відчують, зроблять? Заохотивши учасниць дослідження до самостійної оцінки того, наскільки позитивні або негативні були їхні фантазії, я оцінювала, чи мріяли вони про ідеалізований результат, чи фантазували, наскільки простий сам процес схуднення. Це була суб’єктивна оцінка учасницями своїх мрій (позитивні вони, на їхню думку, чи негативні), — тобто мене цікавила саме їхня оцінка, а не моє трактування як дослідниці позитивного чи негативного характеру їхніх мрій[20].

Мою увагу привернули результати цього початкового дослідження. Через рік виявилося, що жінки, які вважали, що можуть схуднути, дійсно скинули майже на дванадцять кілограмів більше, ніж ті жінки, які не вірили, що зможуть набагато схуднути. І ось що важливо. Незалежно від їхніх суджень на основі минулого досвіду, жінки, які мали потужні позитивні фантазії про схуднення, — тобто ті, які найбільш позитивно змальовували себе стрункішими й привабливішими, коли підуть на побачення з другом, або ті, хто уявляв, як вони йдуть повз пончики, не змигнувши оком, — схудли на одинадцять кілограмів менше, ніж ті жінки, які змальовували себе негативно.

Мрія про досягнення мети насправді не сприяла здійсненню цієї мрії. Навпаки: вона стояла цьому на перешкоді. У нашому досліді наївні мрійниці були менш охочі поводитися у спосіб, який сприяє схудненню.

Результати цього дослідження я опублікувала ще 1991 року, проте вони жодною мірою не спонукали психологів або ширший загал ретельніше придивитися до оптимізму. Це сталося через те, що поширена віра в силу оптимізму виявилася надто сильною. У той час майже всі безумовно погоджувалися з тим, що позитивне мислення про майбутнє збільшує шанси на успіх. Тому дехто з моїх колег заохочував мене відкоригувати моє дослідження. Вони казали: «Тримайся ближче до усталених концепцій. Вивчення мрій — справа ризикована, бо наближає тебе до псевдонауки й спекуляцій. Якщо ти хочеш, аби люди ставилися до тебе поважно, зосередься на позитивних очікуваннях». Але мені здавалось, що досліджувати мрії справді важливо і що моя робота зможе допомогти людям.

Попри те, що перша моя робота була надрукована в науковому часописі, який практикував внутрішнє експертне рецензування, наступна моя доповідь на цю ж тему кілька разів відхилялася, а рецензенти зазначали, буцім результати й аргументи притягнуті за вуха. Дехто з колег казав, що їм навіть не хотілося дочитувати її, тому що основна ідея безглузда й навіть бридка. Я була засмучена та розчарована, але однаково хотіла зробити свої ідеї надбанням загалу.

У науці специфічні результати повинні бути відтворюваними, щоб наукова спільнота, включно зі мною як авторкою, погодилася з ними. Не можна просто відразу довіряти кільком дослідженням. На висновки може вплинути ідіосинкразія до даних або їхнього аналізу. Аби переконати своїх найскептичніших колег (і себе саму), а також привернути до своєї роботи більше уваги, я хотіла провести низку точних широких досліджень. Я знала, що не можу просто взяти за основу попередню роботу інших вчених; мені належало ретельно вибудувати всю систему аргументації, послідовно муруючи стіну зі шлакоблоків, щоб на неї могли зіпертися мої результати.

Я взялася до роботи й протягом двадцятьох років спостерігала за людьми різного віку, у різних контекстах у Німеччині та в Сполучених Штатах Америки. Я змінювала методи досліджень, щоб запобігти будь-яким мислимим запереченням з боку вчених. Якби мені вдалося провести дослідження з усіма варіаціями й одержати такий самий результат, я нарешті упевнилася б у тому, що це значущий психологічний феномен. Саме це й сталося.

Раз по раз — спочатку я навіть дивувалася — результати виявлялися ті самі. Позитивні фантазії, бажання й мрії у відриві від оцінки минулого досвіду не перетворювались у заходи, направлені на те, щоб життя стало активнішим і продуктивним. Наслідок такого підходу був протилежний.

Пригадуєте Бена, який мріяв про свою таємничу жінку, але ніяк не міг відволіктися на деякий час від наукової праці, щоб запросити її на побачення? Я вивчала, чи позитивні фантазії людей у його ситуації справді заважають їм переходити до дії. Я залучила до досліду 103-х студентів коледжу, які, за їхніми словами, закохалися по вуха у представницю / представника протилежної статі, але не ходили з нею / з ним на побачення[21]. Спочатку я попросила їх оцінити за шкалою від 0 до 100 %, наскільки ймовірно, що саме вони стануть ініціаторами стосунків із тією особою (тобто йдеться про очікування чогось у майбутньому на підставі минулого досвіду). Потім я попросила їх завершити низку гіпотетичних сценаріїв, пов’язаних із побаченнями. В одному сценарії йшлося про таке: «Ви — на вечірці. Спілкуєтеся з ним або з нею, і в цей час бачите, що до кімнати входить хлопець або дівчина, який / яка може, на вашу думку, подобатися вашому співрозмовникові чи співрозмовниці. Коли цей хлопець або дівчина підходить до вас, ви уявляєте…» Я запропонувала учасникам за шкалою від 1 (дуже негативно) до 7 (дуже позитивно) оцінити в кожній ситуації, наскільки негативне або позитивне було їхнє уявлення.

У деяких студентів, котрі брали участь у цьому досліді, така інструкція дослідника викликала позитивні уявлення: «Ми обоє йдемо з вечірки, усі на нас дивляться, особливо та дівчина. Ми виходимо надвір, сідаємо на лавку, довкола нікого, він обіймає мене однією рукою…» тощо. Натомість у інших уявлення виявилося негативним: «Він із нею почав балакати про абсолютно невідомі мені речі. Йому з нею приємніше, ніж зі мною, і в них нема особливого бажання залучити мене до розмови».

Через п’ять місяців я зустрілася з тими ж студентами та запитала, чи зійшлися вони з тією особою, яка була їм до душі. Результати були подібні до тих, які я отримала в досліді з повними жінками. Що більше студенти сподівалися на підставі розумної оцінки минулого досвіду, що налагодять стосунки, то частіше в їхніх відповідях ішлося про ініціювання знайомства. Але що більше студенти, як-от Бен, у рамках нашого досліду поринали у позитивні фантазії, то рідше в їхніх відповідях ішлося про ініціювання стосунків. Ініціювання стосунків — класичний виклик, який потребує мотивації та сміливих дій. Те саме стосується й пошуку роботи. Чи збільшують шукачі роботи свої шанси бути найнятими, поринаючи в позитивні уявлення, як вони проскочать інтерв’ю, як сидітимуть у чудовому новому офісі, як роздаватимуть свої нові бізнес-візитівки? У 1988 році я найняла вісімдесят трьох аспірантів чоловічої статі з німецького університету. Більшості з них було років по двадцять п’ять. Я запитала, яка ймовірність того, що вони знайдуть роботу, і як важливо для них мати роботу. Я також попросила їх вигадати й записати будь-які позитивні фантазії про знаходження роботи та оцінити за шкалою від 1 (дуже рідко) до 10 (дуже часто) їхню періодичність. Через два роки я знову перевірила результати. Що частіше в аспірантів з’являлися позитивні фантазії, то меншого успіху вони досягали. Вони повідомили мені, що розсилали менше заяв із проханням узяти їх на роботу й одержували менше пропозицій. Зрештою, вони розповіли мені також про менші заробітки. Їм шкодили мрії про успіх.

Деякі зі згаданих вище досліджень — студенти коледжу, що страждають від нерозділеного кохання, шукачі роботи — надавали дані, генеровані ними самими. Тобто я оцінювала кінцевий результат на підставі того, що мені повідомляли самі учасники. А якщо учасники, яких я вивчала, зробили щось не так? Що, як щось, пов’язане з позитивними фантазіями, змушувало їх применшувати чи перебільшувати їхній успіх? Це внесло б плутанину в мої результати і, можливо, поставило б під сумнів мої важливі висновки.

Я вирішила вивчити феномен позитивних фантазій об’єктивніше, досліджуючи роль оптимізму стосовно академічних успіхів. Я запитала 117 студентів коледжу, які слухали вступ до психології, яку оцінку вони хотіли б отримати на іспиті за півсеместра, який мав відбутися за два дні, і як вони збиралися цього досягти. Їхні фантазії я оцінювала так: просила дописати гіпотетичний сценарій. Один сценарій розпочинався так: «Іспит уже позаду й сьогодні день оприлюднення оцінок. Ви наближаєтеся до корпусу, де знаходиться дошка оголошень навчальної частини, і ви собі уявляєте…» Один студент дописав мій сценарій своєю негативною фантазією: «А якщо я завалив іспит? Може, треба було краще вчитися… де моя оцінка? Хай йому біс — у мене трійка. Як я її виправлю?» Інші студенти були налаштовані позитивніше. Я попросила студентів оцінити, наскільки, на їхню думку, позитивні або негативні були ці фантазії.

Також я взяла результати студентських іспитів за півсеместра й остаточні оцінки за півтора місяця; я не покладалася на те, що студенти самі мені їх повідомлять. Як і очікувалося, що позитивніші були студентські фантазії про майбутні оцінки, то меншими виявлялися їхні досягнення та зусилля, за їхніми словами, вони доклали до навчання.

В усіх моїх дослідженнях дотепер брали участь переважно молоді люди. Тепер мені треба було довідатись, чи перешкоджали позитивні фантазії також і старшим людям досягати своєї мети, і тому я звернулася до галузі охорони здоров’я. Люди старшого віку досить часто хворіють на артрит кульшового суглоба; вони потерпають від такого страшного болю, що доводиться вдаватися до хірургічного лікування із заміною ураженого суглоба. Ця хвороба вражає навіть найактивніших людей, ускладнюючи їхнє життя й доводячи їх до розпачу. Одужання в усіх пацієнтів відбувається по-різному; воно залежить від таких факторів, як вік пацієнта, вага, передопераційний стан кульшового суглоба та рівень попередньої активності. У післяопераційний період пацієнти протягом багатьох тижнів повинні проходити фізіотерапію та робити вдома фізичні вправи. Вони день у день привчаються до нових рухів: як стояти, ходити, спускатися сходами, сидіти на різних видах стільців, вправлятися на велотренажері, поратися по дому та займатися щоденними справами. Шляхом до швидкого й успішного одужання є максимально активний спосіб життя в післяопераційний період, але без надмірностей, а також адаптація рухів свого тіла, що дозволить зняти навантаження зі стегна[22].

Вирішивши з’ясувати, наскільки позитивні фантазії впливають на якість одужання після хірургічної остеопластики кульшового суглоба, я знайшла у німецькому шпиталі 58-х пацієнтів, яким уперше мали робити цю операцію. Я запитала їх про сподівання на одужання: чи зможуть вони через два тижні після операції підійматися сходами й ходити з ціпком і чи зникне, на їхню думку, за три місяці біль. Відповіді пацієнтів спиралися на їхню оцінку відомих їм рівнів болю та знерухомлення, а також на очікування, що їх прогнозували лікарі на підставі минулих спостережень. Я також попросила пацієнтів уявити себе після операції: вони прокидаються в післяопераційній кімнаті, ідуть купувати газету, прогулюються з друзями, пораються по дому.

Як і в попередньому дослідженні, учасники оцінювали в числовій формі, наскільки позитивні або негативні були їхні вільні думки й бачення. Через два тижні після операції учасники дослідження ще перебували в шпиталі, і я перевірила поступ їхньої реабілітації. Із дозволу пацієнтів, я зв’язалася з їхніми фізіотерапевтами й попросила пацієнтів оцінити за шкалою від одного до п’яти, наскільки добре функціонував їхній кульшовий суглоб (діапазон руху розглядався як класичний показник поступу одужання пацієнта після остеопластики). Я спитала також терапевтів, скільки східців угору та вниз можуть тепер подолати пацієнти і як виглядав загальний стан їхнього одужання на тлі інших пацієнтів. Наскільки сильний біль вони терпіли? Як зміцніли їхні м’язи? Чи добре вони почували себе фізично? Я вирішила проконсультуватися з фізіотерапевтами, бо саме вони могли надати мені об’єктивну й неупереджену інформацію про поступ одужання пацієнтів. Ці фахові медики нічого не знали про моє дослідження та про мою гіпотезу. Вони просто, виконуючи свої професійні обов’язки, вимірювали здатність пацієнта рухатися, підійматися й спускатися сходами тощо.

Маючи таку інформацію від фізіотерапевтів, я здійснила порівняльний статистичний аналіз фантазій і результатів з урахуванням таких факторів: вага, стать пацієнтів і функціональний стан суглобів до операції. І знову я виявила, що, схоже, позитивні фантазії заважали людям досягти мети. Що більше вони сподівалися на гарне одужання після остеопластики на основі розуміння потрібних для цього кроків, то краще їм вдавалося, за оцінкою їхніх фізіотерапевтів, рухати кульшовим суглобом, долати більше східців і кращим був поступ одужання. Що більше вони уявляли собі швидке та просте одужання, то менше ознак одужання зауважували їхні фізіотерапевти.

Наприкінці дев’яностих років почали накопичуватися результати. Я вивчала дітей, які страждали на хронічні шлунково-кишкові хвороби, астму та рак; юнаків із низькими статками в Німеччині, які не закінчили середню школу й хотіли закінчити ПТУ. Я вивчала жінок із низькими заробітками, які хотіли одержати добрі оцінки за американською програмою основ бізнесу[23]. У кожному з перелічених випадків позитивні фантазії або не сприяли або істотно заважали людям досягти мети. І хоч як дивитися на цю проблему, усталені погляди в психології й популярні порадники помиляються: позитивне мислення допомагає не завжди. Звісно, інколи таке мислення корисне, але у вигляді довільної мрії, на яку здебільшого перетворюється позитивне мислення, воно у дальшій перспективі заважає людям рухатися вперед. Власне, такі люди домріялися до безвиході.

Протягом 1990-х і на початку 2000-х років, коли я розповідала про результати дослідів, люди лише висловлювали своє здивування з домішкою скепсису. Вони бадьоро заявляли: «Та невже?! А я вважала, що позитивне мислення завжди допомагає!» Проте цим слухачам не до тями була вся важливість одержаних результатів. Здатність підтримувати мотивацію — не така проста справа. Плин життя кожної людини залежить від того, яких заходів вона вживає. Якщо людина поринає у позитивні фантазії, вона тим самим заважає собі повністю розкритися. Вартість такого ставлення до життя чимала й цілком реальна. Подумайте-но, наскільки краще почувалися б повні жінки в моєму дослідженні, якби вони менше фантазували, а худли б. Або наскільки більше випускників відчули б піднесення, знайшовши гарну роботу. Або наскільки краще почувалися б під час реабілітації пацієнти після остеопластики.

Після глобальної рецесії 2009 року[24]всі заходилися обчислювати вартість надмірного оптимізму. Тепер небезпеки й прикрі наслідки позитивного мислення очевидні, принаймні на рівні всього суспільства. Мене зацікавив сукупний ефект позитивних фантазій, а тому ми з моїм співробітником А. Таймуром Севінсером провели кілька експериментів із використанням новітніх дослідницьких методик[25]. Ми проаналізували статті на шпальтах USA Today, присвячені фінансовим проблемам від самого початку фінансової кризи 2007-2009 років, використавши комп’ютерну програму, яка знаходить у тексті слова з певним значенням і зазначає їх[26]. Виокремлюючи слова, що стосувалися майбутнього або мали позитивну семантику, а також усі слова, що мали негативну семантику або стосувалися минулого, ми створили індекс «позитивного майбутнього». Ми його використали для статистичного аналізу, досліджуючи, чи позитивне мислення на фінансових шпальтах корелювало з динамікою промислового індексу Доу-Джонса. І знаєте що? Ми виявили виразну кореляцію: що позитивніші були дані, опубліковані в газеті за тиждень, то більше знижувався промисловий індекс Доу-Джонса протягом наступного тижня або місяця.

Тоді ми вирішили подивитися, чи підлягає ця тенденція реплікації; для цього використали ту саму методику й проаналізували промови президентів за 1933-2009 рр. Зокрема, ми хотіли подивитися чи зафіксоване в промовах позитивне мислення корелювало з «довготерміновими показниками ефективності економіки». І знову ж таки ми виявили виразний зв’язок: що позитивніша була інавґураційна промова з нагоди нового президентського терміну, то гірші були протягом наступного президентського терміну показники ВВП й рівня безробіття. (див. мал.1).

Мал.1. Що позитивніше мислення про майбутнє в інавґураційних промовах президентів, то нижча ефективність економіки в подальший період.

Важко собі уявити, наскільки позитивні фантазії зменшують ефективність бізнесу і яка вартість економічних втрат при цьому, бо насправді ці фактори вивчалися дуже мало. Проте ми можемо припустити, що фантазії марнують чималі кошти. Культуролог-антрополог Марґарет Мід відверто заявила, що нам «не слід сумніватися, що невеличкий гурт вдумливих і відданих громадян здатен змінити світ, це єдине, що можна стверджувати напевно»[27]. Але спитайте менеджера або адміністратора про їхню думку з цього приводу — і почуєте, що вони піддають сумніву твердження Мід. Точні цифри відшукати важко, але, на загальну думку, щороку змарновується приблизно половина корпоративних ініціатив, спрямованих на зміни[28]. Хоча така оцінка вельми приблизна, її широко використовують розмаїті консультанти та експерти, які намагаються визначити винних у хронічній неспроможності компаній змінюватися. В одному нещодавньому огляді керівництва учасники називали низку причин, як-от «брак чітко окреслених та / або досяжних віх і цілей для оцінки поступу», «брак відповідальності у вищого керівництва», «погана взаємодія», «опір працівників», «недостатнє фінансування»[29]. Особливо важко впроваджувати інноваційні ініціативи, як про це йдеться у записі в блозі на Huffington Post, де перелічено не менше п’ятдесяти шести причин невдач[30].

Або візьмімо підприємництво. Відомо, що понад 50 % нових фірм зазнають невдачі протягом перших п’ятьох років[31], а як щодо незліченної кількості ідей, які так і не втілились у реальне підприємство через позитивне фантазування? Ось що думає з цього приводу один старший бізнес-радник: «Я бачив, що для декого ідея змін приємна сама по собі. Це може бути інновація, задум нового продукту, нова стратегія, — саме ідея іноді настільки впадає в око, що люди майже не бачать рації втілювати її в життя, що необхідно, аби її реалізувати. Виходить так, ніби здійснення відбувається через сам факт наявності ідеї»[32]. Так само і в приватному житті — наша здатність діяти на робочому місці замикається на наших мріях.

Ми ще не знаємо повної економічної та соціальної вартості фантазування, але ми вже напевно знаємо, що для вашого успіху як політичного лідера в економічній сфері — вам не варто розписувати майбутні економічні досягнення в інавґураційній промові. Якщо ви як журналіст або аналітик хочете процвітання економіки, то не треба на людях із захватом просторікувати про велич перспектив. І якщо ви хочете досягти якоїсь мети, як-от: схуднути, одужати, знайти роботу, втішитися гарним побаченням, то не обмежуйте себе сидінням і поринанням у мрії. Як постійна мотивація для досягнення мети ідеалізація майбутнього не працює ні на індивідуальному рівні, ні на корпоративному, ні на рівні цілих громад.

Я не хочу при цьому сказати, ніби ідеалізація майбутнього «прирікає» кожну людину на невдачу. Мої результати спираються на статистичну ймовірність успіху й невдачі, що пов’язано з шансами на поступ або бездіяльність. Але ця ймовірність — вагомий чинник. На основі результатів дослідів, що проводилися протягом двадцятьох років, і реплікованих у дослідженнях із різними учасниками, у різних контекстах і за допомогою різних методик, можна все-таки порадити вам не поринати в даремні мрії про досягнення мети, вважаючи, ніби ви таким чином наближаєтеся до успіху. У реальному житті так не буває.