Перегляд позитивного мислення: на основі нової науки про мотивацію

Розділ п’ятий. Залучення несвідомого

Нелегко присвятити себе меті, навчитися переходити до дії й робити певний поступ. Компанії витрачають мільйони на навчання керівних кадрів, щоб допомогти лідерам подолати погані звички й вирішити міжособистісні проблеми за допомогою невеличких систематичних досліджень, показуючи, що наставництво спрацьовує[95]. Пацієнти, які хочуть кинути палити, бажають схуднути, позбутися ігроманії, можуть десятиріччями випробовувати різні способи й зазнати невдачі. Чи може так бути, що повсякденна діяльність — низка кроків, скерованих на «псування» позитивних фантазій» — істотно впливає на рівень бажань, наснаженість, досягнення? Чи можуть кілька хвилин, витрачених на уявляння великого або малого, довготермінового чи короткотермінового бажання, а потім — перешкод для його реалізації, привести вас до розумніших рішень і вживання осмисленіших та доцільніших заходів? Як може щось настільки просте так багато змінювати?

Для психологів проблема полягала не в тому, що ментальне контрастування надто просте, а в тому, що воно надто складне. Наші результати перевертали догори дриґом звичайну мудрість про те, що віра в можливий успіх радше змусить вас рухатися в напрямі реалізації бажання; як ми показали, такий зв’язок справді існує лише тоді, коли люди вдавалися до ментального контрастування, а не тоді, коли вони поринали в позитивні фантазії або зупинялися на негативній реальності. Багато психологів звикло думати про мотивацію в лоба: що більше ви позитивно мислите, то більше у вас мотивації, снаги й досягнень. А якщо позитивного мислення менше, то менше і мотивації, снаги й досягнень. Моє дослідження дало набагато деталізованішу картину, звело докупи позитивні думки й образи про майбутнє з уявленнями про негативну поточну реальність.

Ментальне контрастування було новиною, і колеги відступалися від нього, але я надалі хотіла зрозуміти, як і чому воно працює. Водночас феномен ментального контрастування здавався достатньо захопливим і вимагав вивчення механізмів, які лежали в його основі. Учасники дослідження раз у раз розповідали, як допомогло їм ментальне контрастування. Ми помітили, що вони охоче поринали в нього й заглиблювалися в процеси своєї уяви. Коли в межах дослідження учасники мали відбути контрольне опитування, погоджувалися 80-90 % студентів, а це набагато вище за норму для такого типу дослідів. Дехто з них так захопився ментальним контрастуванням, що пішов працювати науковим асистентом до моєї лабораторії та записався на магістратуру з психології.

Спостерігаючи, як учасники виконують ментальне контрастування, ми за виразом їхнього обличчя могли сказати, що в них у голові щось відбувається. Учасникам часто вдавалося проникнути в сутність, очі блищали, вони виструнчувалися на своїх стільцях, що свідчило про незвичайне поєднання почуття полегшення й зосередженості. Я підозрювала, що ментальне контрастування працювало не лише на рівні свідомості, але й на рівні неусвідомленості, що змінювало спосіб світоспоглядання. Несвідоме сприйняття могло змінювати поведінку людей, коли вони відчували, що бажання можна здійснити: усе відбувалось мов від помаху чарівної палички, і виконання бажання було простим. Але що означали такі переходи в перцепції?[96] Що відбувалося на когнітивному рівні?

Уявіть собі американську пару років під тридцять: Нік і Ліз. Нік живе в Брюсселі й працює фахівцем із міжнародного права в одній з інституцій Європейського Союзу, а Ліз навчається в аспірантурі в Бостоні. У Нік і Ліз серйозні стосунки, і коли на свята або під час тижневої відпустки вони зустрічаються в його чи її місті, то годинами лежать у ліжку або сидять у кав’ярні та разом мріють про спільне майбутнє: двоє дітей, гарний будинок у колоніальному стилі з червоними жалюзями у Вермонті, Ліз працюватиме директором школи, а Нік — професором у коледжі, можливо, біля дому буде яблуневий садок чи принаймні достатньо площі, аби Нік міг відродити своє давнє хобі — садівництво. А коли вони не разом, Нік і Ліз менше переймаються мріями, а більше — складнощами реального життя, які пов’язані з підтримкою стосунків на такій далекій відстані. Майже щодня вони спілкуються по Скайпу, нарікаючи на самотність і на те, що не можуть розділити прості радощі життя, як от домашня вечеря вдома. Нікові бракує обіймів із Лізою і переглядів ТБ, їй теж не вистачає розслабляння з Ніком, і коли вона увечері кудись іде, жінці бракує Ніка поруч. Інколи в них виникають розбіжності, відчуття, що такий зв’язок не триватиме вічно і що їхні стосунки можуть почати пробуксовувати.

Отак Нік і Ліз і живуть: між періодами мрійництва та фрустрації. Аж ось одного дня Нік прозріває. Він розуміє, що побоювання піти з гарної роботи змушує їх жити за тисячі миль один від одного. Виходить, його побоювання — основна причина того, що вони не можуть досягти жаданого щастя. Нік каже про це Ліз по Скайпу, і вона також прозріває. Відтепер характер їхньої бесіди змінюється. Зрозуміло, що пара більше не може жити так далі, якщо обоє хочуть, аби їхні мрії справдились. Вони оцінюють свої можливості й приходять до згоди. Можливості кар’єри в Європі для Ніка вже вичерпані, тож він піде звідти й шукатиме викладацьку посаду в Новій Англії. Ліз прискорить роботу над кандидатською дисертацією. Вони поберуться наступного року, почнуть відкладати гроші на білий будинок у колоніальному стилі й створювати сім’ю.

Передивіться шлюбні оголошення в газеті й побачите історії, схожі на історію Ніка й Ліз: пари, які підтримують стосунки на великій відстані й одружуються тільки після того, як один із партнерів зіставить бажання щодо життя в майбутньому разом із емоціями, породженими їхнім життям нарізно. Я від самого початку вважала, що люди й гадки не мають про «магічну» здатність ментального контрастування майбутнього з реальністю. Уявляючи спочатку бажання, пов’язані з майбутнім, а потім — поточну реальність, ми змушуємо себе поміркувати над тим, чи справді здатні подолати нинішні умови, які заважають нашим бажанням, активуючи надії на майбутнє на основі минулого досвіду. Коли ми думаємо, що наші бажання здійсненні, майбутнє й нинішня дійсність сполучаються на рівні несвідомого; коли вони нездійсненні, майбутнє й дійсність не сполучаються, а роз’єднуються.

Зверніть увагу на те, що в цьому випадку має значення послідовність. Я вважала, що зворотне контрастування, — спочатку думки про реальність, а потім про мрію або бажання, — породить у мозку наступну асоціацію: «для здійснення бажання слід подолати цю перепону». Студентці, яка мріяла про те, що її запросять на велику вечірку, а потім, що добре було б скласти іспит з філософії, цікаво було, який ґатунок пива подаватиме господар. Вона не конче сприйматиме саму вечірку (котра відбере час, призначений для навчання) як перешкоду для її бажання скласти іспит. У її голові реальність і майбутнє не сполучаться. І їй не схочеться пропустити вечірку, щоб натомість повчитись. Але якби вона спершу подумала про бажання скласти іспит, запрошення на вечірку могло б набути зовсім іншого значення. Подіяв би підсвідомий зв’язок між бажанням і перешкодою.

При такому ментальному зв’язку студентка не могла б більше так мріяти, автоматично не згадавши про перешкоду, а перешкода була б за константу, і несвідоме спонукало б до дії. Тільки-но вона подумає про бажання — воно несвідомо активує реальність, даючи ресурси наблизитися до виконання бажання. У такий спосіб ментальне контрастування діятиме за межами свідомості, допомагаючи досягти відчутних результатів у нашому житті. Якби зв’язок у голові між майбутнім і реальністю не спотворювався або несуттєво змінювався, думки про бажання не активували б відразу поняття про реальність, що заважає зробити те, що треба, для наближення до бажання.

Ми з моїм співробітником Андреасом Кеппсом запропонували 134 студентам коледжу подумати про найважливіше бажання стосовно свого соціального життя[97]. Вони назвали, наприклад, «знайти собі подругу», «потоваришувати з іншими студентами», «стати самостійнішими». Як і в інших дослідженнях, ми насамперед попросили студентів оцінити, наскільки, на їхню думку, здійсненні ці бажання. Потім вони уклали перелік слів або фраз, які асоціювали з найкращим результатом (наприклад, «радість і щастя», «довірливі стосунки»), і перелік слів або фраз, які вони асоціювали з реаліями, що стояли на перешкоді (як-от «сором’язливість», «брак часу на себе»). Студенти скоротили ці фрази до двох окремих слів, що, відповідно, підсумовували найкращий результат і поточну реальність (тобто «щасливий» і «сором’язливий»).

Ми попросили деяких студентів провести ментальне контрастування на основі визначених ними найкращого результату й реальності. Друга група вдавалася до зворотного контрастування, уявляючи спочатку поточну реальність, а потім — найкращий результат. Третя група взяла участь у сліпому експерименті, спочатку уявляючи гарні стосунки зі шкільним вчителем, а потім — неприємні.

У наступній частині досліду ми вимірювали, наскільки сильні були асоціації майбутнього з реальністю в голові учасників. Ми використали метод «завдання пріоритетного лексичного вибору»[98], тобто вимірювали, як швидко студенти, яким пропонували послідовність літер, котру ми називали «метою», визначать: це слово чи набір літер. До такої послідовності літер включалися також слова, котрі студенти ідентифікували, як такі, що підсумовують, на їхню думку, найкращий результат і реальність. Протягом 500 мілісекунд ми показували на чорному екрані комп’ютера білий хрест, а потім протягом 50 мілісекунд висвітлювали спонукальне слово (наприклад, «щасливий» або «повага»). Це була завелика швидкість для того, аби учасники встигли це спонукальне слово прочитати. Щоб їхня свідомість не встигла опрацювати спонукальне слово, ми відразу ж маскували його показом послідовності літер (наприклад, ITGPBLF). Потім на кілька мілісекунд висвітлювали червоним цільове слово. Учасники мали зробити «лексичний вибір», визначаючи якомога швидше, чи була ціль, яка зблиснула на екрані словом, чи не-словом. Це вони робили за допомогою двох позначених клавіш перед ними (див. мал. 5).

Мал. 5. Послідовність подій у досліді з пріоритетним лексичним вибором.

Під час такої вправи ми спочатку показували спонукальне слово, що характеризувало майбутнє бажання учасника, а тоді — ціль, яка відбивала поточну реальність. Це дозволяло нам виміряти, наскільки сильно майбутнє асоціювалося в голові учасника з реальністю; якщо цей зв’язок був сильний, то учасник реєстрував би слово «реальність» набагато швидше після того, як йому зблиснуло б слово «майбутнє». Ми проробили також низку контрольних дослідів і експериментів, у яких ціллю були не-слова. Під час деяких контрольних завдань ми подавали слова в зворотній послідовності, намагаючись виміряти, наскільки швидко миттєве висвітлення слова «реальність» викликало реакцію на слово «майбутнє»[99].

Ми завершили дослід вимірюванням того, наскільки сильно учасники покладалися на свої бажання. Вони відповідали на запитання про те, скільки енергії й готовності діяти відчували задля реалізації окреслених ними бажань, у якій мірі вони контролювали свої бажання й упевненість у тому, що їм треба для здійснення бажань.

Результати досліду свідчили, що ментальне контрастування справді викликало поєднання поточної реальності з успішним здійсненням бажання в головах людей. Коли студенти приходили до висновку, що майбутні бажання здійсненні, вони найшвидше реагували на слово «реальність», коли їм спочатку висвітлювали слово «майбутнє». Вони відчували присутність реальності, котра непомітно пов’язувалася з позитивною фантазією, яку викликало слово «майбутнє». Коли студенти думали, що їхні бажання нездійсненні, вони реагували не так швидко, як ті, що вдавалися до зворотного контрастування й виконували сліпе завдання. Ментальне контрастування послаблювало зв’язок між майбутнім і реальністю в їхньому несвідомому.

Варто звернути увагу на те, що студенти зі здійсненними бажаннями не реагували швидше на слово «майбутнє», якщо спершу їм показували слово «реальність». Ментальне контрастування пов’язувало майбутнє й реальність, але лише якщо спочатку висвітлювали «майбутнє», а потім — «реальність». Цей метод майже негайно викликає думку про реальність, коли згадується майбутнє; цей процес перебуває за межами можливості нашої свідомості помічати й контролювати.

Як ми й сподівались, студенти, які вдавалися до ментального контрастування, відчували більше енергії, ніж інші, коли їхні бажання були здійсненними, і менш енергійними, коли їхні бажання були непевними. Це саме стосувалося й того, наскільки учасники відчували, що контролюють і розуміють свої бажання. Міцність когнітивних асоціацій між майбутнім і реальністю в свою чергу давала змогу передбачити, наскільки інтенсивним було прагнення студентів досягти мети. Студенти, які не вдавалися до ментального контрастування, пов’язували в своїй голові майбутнє з реальністю лише помірно й були не вельми налаштовані перейматися бажаннями. І це не залежало від того, чи бажання, на їхню думку, були досяжними.

Що ж відбувається в тих щасливих випадках, коли людям вдається здійснити свої бажання? Чи залишається незмінним після досягнення мети когнітивний зв’язок між мрією й поточною перешкодою? Схоже, що він мав би зникнути, оскільки він вже не був би потрібний як джерело енергії та мотивації.

Задля перевірки цієї гіпотези ми дослідили міцність когнітивних асоціацій в учасників досліду, які вдавалися до ментального контрастування щодо конкретного бажання, котре потім задовольнили. Ми порівняли цих учасників із іншими, які теж вдавалися до ментального контрастування, але не здійснили своїх бажань. Визнаючи, що люди майже скрізь хочуть думати про себе як про творчих особистостей, ми попросили 142-х студентів коледжу прочитати, що таке креативність і наскільки вона важлива для майбутніх звершень людини. Ми сказали, що пропонуємо їм тест на креативність, і попросили оцінити ймовірність того, що вони наберуть більше балів за інших. Частина студентів вдавалася до ментального контрастування щодо їхнього бажання одержати гарні бали на іспиті, розмірковувала про те, як чудово було би почути, що вони креативні, а також про реалії, які їм заважали (наприклад, «втома» або «вузькоглядність»), а студенти з контрольної групи думали про позитивні й негативні випадки, пов’язані з якимось їхнім викладачем. Щоб підсилити віру студентів у свої творчі можливості, ми дали їм виконати чотири вправи на креативність, повідомивши, що за останні кілька років понад тисячу студентів із їхнього університету проходили той самий тест. Оцінки вони отримали через дві хвилини після завершення вправ. Декому зі студентів повідомили, що в них лише сорок три перцентилі, тобто не досягли своєї мети, яка полягала у визнанні їхньої креативності. Інших поінформували, що вони набрали вісімдесят сім перцентилів, тобто виявилися досить креативними.

Після цього ми вимірювали когнітивні асоціації між майбутнім і поточною реальністю з використанням описаного вище тесту на пріоритетний лексичний вибір. Звичайно, час реакції на слово «реальність» після заохочення словом «майбутнє» був коротший (що свідчило про міцнішу когнітивну асоціацію між майбутнім і реальністю) у студентів, які вдавалися до ментального контрастування і котрі сподівалися на вищі оцінки за тест, ніж, відповідно, у студентів контрольної групи. Але це стосувалося лише студентів, у яких були погані оцінки за тести і яким не вдалося вдовольнити свої бажання. У студентів, які задовольнили своє бажання одержати високу оцінку за тест, не було таких відмінностей у часі реакції між групою ментального контрастування та контрольною групою (див. мал. 6). Такий результат свідчить, що когнітивна асоціація між майбутнім і реальністю розпалася у студентів, які вдавалися до ментального контрастування. Коли нам вдається чогось досягти, зчеплення перешкод із бажаннями завершується. Ми йдемо далі, і бажання вже не є пріоритетними в наших думках. Розчищається шлях для інших когнітивних асоціацій, бо ми починаємо думати про інші бажання й перейматися ними.

Мал. 6. Що вище очікування успіху, то міцніші когнітивні асоціації між майбутнім і дійсністю в учасників, які вдавалися до ментального контрастування, але не в тих учасників з контрольної групи, які фантазували з приводу нерелевантного контенту (ліворуч). Такий розподіл результатів не справджувався, коли студенти досягали мети (праворуч).

Запрошую вас поекспериментувати самим. Подумайте про якесь бажання з приводу наступного тижня: таке, що ви напевно можете його задовольнити, хоча воно усе-таки є викликом для вас. Проведіть ментальне контрастування, даючи собі час на ідентифікацію бажання й чітке уявляння найкращого результату, а тоді ідентифікуйте та уявіть поточну реальність у собі, що не дає вам вдовольнити бажання. Це може бути страх або тривога, відчуття ледарства чи якась дражлива звичка. Не поспішайте, коли уявляєте собі результат і поточну реальність. Не стримуйте плин образів. Хай мине день-два, а тоді знов спробуйте подумати про задоволене бажання. Ви можете це зробити, не думаючи знову про ту саму перешкоду? Коли ви замислюєтеся часом вдень про бажане майбутнє, чи думаєте ви водночас про реальність? Чи з’являється у ваших думках реальність зненацька? Не кожний у такий спосіб помітить, що його / її мрія «зруйнувалася»; пам’ятайте, що цей когнітивний процес відбувається на рівні несвідомого. Але якщо зауважите, що раз по раз подумки повертаєтеся до перешкоди, то знайте, що спрацьовує ментальне контрастування, аби підштовхнути вас до задоволення бажання.

Повернімося до історії зі студенткою, в якої наближається іспит з філософіїі та яка одержала запрошення на несамовиту вечірку. Зараз субота, а іспит призначений на наступний понеділок. Студентка — назвімо її Джоні — сидить у бібліотеці й мріє про іспит: як чудово було б одержати найвищу оцінку, як би вона пишалася перед сусідкою по кімнаті Кейті, котра завжди складає іспити на відмінно, але іншим про це ніколи не нагадує. Джоні родом із провінційного містечка в Індіані й одна з небагатьох тамтешніх дівчат, котрі вступили до коледжу. Відмінна оцінка на іспиті означатиме відмінну оцінку за весь прослуханий курс, а це гарантуватиме Джоні повну стипендію протягом усього другого курсу. Вона зможе повернутися додому після першого семестру в коледжі й побачити, як усі члени великої родини — дідусі, тітки, дядьки, двоюрідні брати й сестри — пишаються її досягненнями в престижному коледжі. Як чудово буде розповісти всій родині про свої успіхи, побачити в їхніх очах гордість і захват і якось віддячити їм за підтримку. Крім того, якщо Джоні складе філософію на відмінно, їй не треба буде більше турбуватися про середній бал, який потрібний, щоб і надалі одержувати ту саму стипендію. Вона почуватиметься набагато комфортніше й безпечніше, коли повернеться до закладу на другий семестр.

Джоні дається філософія — закінчуючи школу, вона писала курсову по Джону Стюарту Міллю — і тому вона цілком упевнена, що якщо вчитиметься наполегливо, їй вдасться одержати відмінну оцінку. Тоді вона згадала про сьогоднішню вечірку. Усі подруги збираються йти й гульма гуляти. Це кінець семестру, всі подруги вже поскладали іспити. Господар планує запросити популярних місцевих музик пограти три години. Там будуть сотні людей, включно з найкрутішими хлопцями з її гуртожитку. Але якщо вона піде на вечірку, то в неділю буде похмілля й наука голови не триматиметься, та й на іспитах тоді може не повестися. А їй же ще лишається ціла купа філософів із доби просвітництва та романтизму. А вивчити все до вечірки вона не подужає. Тільки на Руссо піде години три-чотири.

Відповідь неприємна, але зрозуміла: доведеться пропустити вечірку чи принаймні прийти наприкінці та напитися лише імбирного елю. Гаразд, «пропустити» звучить надто жорстоко. Вона прийде пізно, візьме пиво й попиватиме собі до півночі, а тоді піде раніше за інших. Вона вже так робила, подругам байдуже, а вона на попередніх тестах одержувала високі оцінки. Чудово. Попивати допізна пиво — це «інструментальна поведінка», яка потрібна Джоні, щоб задовольнити своє бажання.

Утворення зв’язку між бажаним майбутнім і поточною реальністю — це єдиний спосіб, у який ментальне контрастування впливає на наше несвідоме. Дослідження також виявило, що ментальне контрастування утворює міцні несвідомі асоціації між поміченими перешкодами та інструментальною поведінкою, котра потрібна нам, аби подолати ці перешкоди. Своєю чергою, асоціація пояснює поточні, видимі зміни поведінки. Якби Джоні вдавалася до ментального контрастування, її розум наблизився б до усвідомлення того, як подолати перешкоду. Їй не треба було б спеціально замислюватися над цим чи приділяти особливу увагу, — до досягнення цілі. Якби Джоні тоді наштовхнулася на подруг, які планували відвідати вечірку і які заохочували її йти з ними, вона була б більше схильна подолати перешкоди, рано йдучи з вечірки чи навіть перепрошуючи, що не зможе піти. І в неї з’явилося би більше шансів успішно скласти іспит.

Для перевірки цієї гіпотези ми з Андреасом Кеппсом розробили дослід, що дозволяв нам спостерігати за інструментальною поведінкою людей у лабораторних умовах. Ми запросили до участі 99-х студентів і поінформували їх, що студентське життя в коледжі негативно впливає на їхнє здоров’я, але ВООЗ встановила, що студенти зберігають кращу форму, якщо на півгодини довше роблять щодня фізичні вправи[100]. Певні види поведінки, як от звичка користуватися ліфтом, позбавляють студентів додаткового фізичного навантаження, котре їм потрібне для підтримання належної форми. Ми їм пояснювали: «Студенти, такі ж як ви, які щодня дають собі навантаження, користуючись сходами, кажуть, що почуваються набагато краще». У такий спосіб ми не тільки підштовхнули їх до бажання мати кращу фізичну форму, але й вказали на перешкоду (користування ліфтом) та потрібну інструментальну поведінку (давати собі по змозі більше фізичне навантаження, ідучи по сходах).

Потім, як і в попередніх дослідах, ми вимірювали те, наскільки ймовірним вважали студенти, що їм вдасться покращити свою фізичну форму, і тоді запропонували кільком студентам вдатися до ментального контрастування, а іншим, з контрольної групи, — до зворотного контрастування. Після цього, за описаною вище методикою, студенти пройшли тест на пріоритетний лексичний вибір, що включав слова, які стосувалися перешкоди (наприклад, ліфт) та інструментальної поведінки (наприклад, фізичні вправи). Відтак ми оцінювали те, що студенти робили, коли зустрічалися з такою перешкодою, як ліфт. Ми попросили їх спуститися вниз на три поверхи, щоб виміряти індекс маси тіла (ІМТ). Вони могли або зійти сходами, або скористатися ліфтом, — і сходова клітка, і ліфт знаходилися навпроти приміщення, в якому ми проводили експеримент. Щойно учасники вийшли з приміщення, двері за ними зачинилися, і студенти могли самі вирішувати, що робити далі. Студенти спустилися до кабінету, де мали вимірювати ІМТ, але там висів папірець, на якому було написано: «Вимірювання ІМТ скасовано!» Тоді студенти повернулися до приміщення, де проводили експеримент, після чого ми вислухали їхні розповіді та подякували за участь. Прихованою камерою ми записували, чи спускались і піднімались вони по сходах.

Як і передбачалося, у студентів, які вдавалися до ментального контрастування і які сподівалися покращити свою фізичну форму, була міцніша когнітивна асоціація між перешкодою у вигляді ліфту та інструментальною поведінкою у вигляді фізичної вправи (тобто час їхньої реакції в тестах на час реакції із застосуванням цих слів був коротший). У студентів, які не вважали фізичну форму вартісним бажанням, була слабша когнітивна асоціація. У групі зворотного контрастування не виявлено залежності сили когнітивної асоціації від сподівань на майбутній успіх. Коли ми поглянули на поведінку студентів, то побачили: що оптимістичнішим було налаштування студентів, які вдавалися до ментального контрастування, на покращення фізичної форми, то частіше вони ходили по сходах. Такої залежності в контрольній групі ми не виявили. Наш аналіз показав, що частота використання сходів, принаймні частково, залежала від міцності когнітивної асоціації між реальністю та інструментальною поведінкою (див. мал. 7).

Мал.7. Що вище очікування успіху, то міцніші когнітивні асоціації між реальністю та інструментальною поведінкою в учасників ментального контрастування (ліворуч), то частіше використання ними сходів (праворуч). Цей патерн результатів не спостерігався у групі зворотного контрастування.

Повернімось на хвилинку назад. Джоні, яка дуже хоче успішно впоратися з іспитом із філософії, відразу розуміє, що грандіозна вечірка, на котру її запросили, є перешкодою для бажання. У її голові: пиво + друзі + залишатися до глупої ночі = неуспішність. Але ви пам’ятаєте, що Джоні — сильна студентка з філософії. Її однокласниця Келлі, студентка-відмінниця, спеціалізується з економіки сільського господарства й записалася на додатковий, непрофільний курс із філософії. Повністю завантажена за своєю основною спеціалізацією з економіки сільського господарства, вона хотіла також прослухати легший курс, де читати треба небагато й викладач не ставив оцінки нижчої за «добре». Вона чула, ніби курс «філософія 101» є саме таким. Та ба, чогось вона недочула. Тепер Келлі в скруті. Більшість часу вона приділила профільним предметам, а на читання «Про суспільний договір, або Засади політичного права» Руссо часу не вистачило. А «Феноменологія духу» Геґеля могла бути з таким же успіхом написана класичним санскритом. Власне, на іспиті їй уже нічого не світить, бо за той час, що лишився, надолужити все вона не зможе. Для неї участь у вечірці не є перешкодою на шляху до гарної оцінки, бо вона однаково таку оцінку одержати не зможе. Тому зможе пуститися берега на вечірці, вихилити з друзяками по кілька бляшанок пива й поласувати в китайському нічному клубі смаженим курчам під кисло-солодким соусом. Що з того, що в неділю в неї буде похмілля? Коледж є коледж, напередодні вона склала свій профільний іспит з економіки сільського господарства, а іспит із філософії, на котрий викладач її запросив, відбудеться аж за три тижні.

Поза впливом на несвідомі асоціації, про що вже йшлося, я також думала, що ментальне контрастування вплине на значення реальності як перешкоди у свідомому і несвідомому людей. Якби люди, подібно до Джоні, вдавалися до ментального контрастування, поточна реальність здавалася би більш негативною та сприймалася б радше як перешкода. А в людей на кшталт Келлі ментальне контрастування подавало б реальність більш позитивною, і вона менше сприймалася б як перешкода. Оскільки частина цього когнітивного процесу відбувалася несвідомо, змінене значення реальності могло б підштовхувати людей до їхніх бажань або відштовхувати від них без усіляких свідомих зусиль із їхнього боку.

Коли ми з Андреасом Кеппсом опитали 130-х студентів, наскільки ймовірно, на їхню думку, отримати бажану їм оцінку на заняттях[101], то деяким із них запропонували вдатися до ментального контрастування, а іншим — або до зворотного контрастування, або поміркувати про реальність, що заважала отримати бажану оцінку. Потім ми просто попросили студентів оцінити, наскільки приємною їм здавалася поточна реальність (перешкода для їхнього бажання). Ми також виміряли, наскільки студенти були підготовлені до підсумкового іспиту. За кілька днів до екзамену ми розіслали студентам електронного листа, у якому запитували, наскільки інтенсивно вони вчилися, скільки зусиль доклали й наскільки зосередженими почувалися під час іспиту.

Студенти, які вдавалися до ментального контрастування, бачили реальність, яка заважала готуватися до іспиту, у більш негативному світлі, якщо вони були оптимістичні щодо отримання гарної оцінки, і в менш негативному, якщо не були налаштовані оптимістично. Для студентів із інших груп значення реальності істотно не змінювалося. Студенти, які вдавалися до ментального контрастування, докладали певних зусиль, аби підготуватися до іспиту; їхня активність у цьому напрямі залежала від того, наскільки вони сподівалися на успіх від самого початку. Студенти в інших групах діяли незалежно від їхніх сподівань, що є не найкращим способом задовольнити здійсненне бажання. Наш статистичний аналіз показав, що зміна значення реальності, принаймні частково, відповідала за дії студентів під час підготовки до іспиту. Ментальне контрастування впливало на студентів, які вдавалися до нього, даючи відчутний результат.

Хіба ментальне контрастування просто не нагадує учасникам про бажання, перешкоду та, імпліцитно, про шляхи подолання перешкоди? Хіба будь-який процес, який включатиме глибші роздуми про майбутнє бажання й поточну реальність, не приверне більше уваги людей до поведінки, яка потрібна для здійснення їхніх бажань? Наші дослідження свідчать про протилежне. Зворотне контрастування також нагадує учасникам про бажання, перешкоду та, імпліцитно, інструментальну поведінку. Але в студентів, які вдавалися до зворотного контрастування, значення реальності не змінювалося, бо студенти були більш упевнені в тому, що здійснять свої бажання.

Вельми цікаво, що студенти відверто сказали, що після проведення ментального контрастування сприймали поточну реальність більш-менш негативно. Ми також мали нагоду спостерігати цей зсув значення на рівні несвідомого. У межах окремого досліду ми запропонували їм виконати вправу, яку дослідники називають «перемиканням завдань»[102]. Пояснити цю процедуру досить важко; вистачить сказати, що це категорізаційне завдання, яке дозволяє дослідникам вимірювати найменші відмінності у швидкості інтерпретації людьми вхідної інформації. Ми попросили 119-х студентів сказати, до якої аспірантури вони хотіли б вступитиі наскільки це, на їхню думку, можливо. Ми створили три групи: одні студенти вдавалися до ментального контрастування, інші — до зворотного, а третя група виконувала сліпу вправу. Потім ми запропонували виконати на комп’ютері вправу на перемикання завдання, що дало нам змогу виявити, чи могли вони несвідомо ідентифікувати реальність як перешкоду. Ми вимірювали інтенсивність прагнення досягти своєї мети, попросивши студентів радше оцінити ступінь впливу зовнішніх обставин, а не їхніх зусиль, на вступ до аспірантури.

І знову ми побачили вплив ментального контрастування на несвідоме учасників. Студенти, які вдавалися до ментального контрастування, із більшою впевненістю сприймали поточну реальність як перешкоду, якщо вони вважали малоймовірним свій вступ до аспірантури. Вони не так гостро сприймали поточну реальність як перешкоду, якщо були впевненіші в тому, що вступлять до аспірантури. Урешті-решт, схильність студентів сприймати реальність як перешкоду, принаймні частково, залежала від інтенсивності їхнього прагнення досягти своєї мети. У студентів із групи ментального контрастування, які гостріше бачили поточну реальність як перешкоду, спостерігалося більше відчуття відповідальності за те, чи вступлять вони до аспірантури, а ті, хто не вважали поточну реальність аж такою сильною перешкодою, були не схильні визнавати власну відповідальність за вступ до аспірантури. Отже, ментальне контрастування формувало погляд учасників на реальність, допомагаючи розпізнати, що їм заважає, і додаючи сил здійснити своє бажання.

Завдяки ментальному контрастуванню Джоні змогла відчути, що вечірка їй зашкодить, ба більше: вона й надалі зможе розпізнавати перешкоди на шляху до задоволення своїх бажань. Ми попросили 69-х дітей у шістьох німецьких шахових клубах сказати, скільки часу вони вже грають у клубі в шахи, і за допомогою початкових тестів виміряли рівень їхньої підготовки. Після цього ми пообіцяли дітям приз за участь у лотереї, в якій вони могли виграти комп’ютерну програму для гри в шахи[103]. Що швидше вони розв’язували шахові задачі, які ми їм давали, то більше лотерейних квитків вони одержували. У відповідь на наші запитання, діти сказали, скільки квитків хотіли б виграти, а також оцінили, наскільки цей виграш був імовірний. Потім група дітей вдалася до ментального контрастування, думаючи про бажання виграти квитки, а решта вдалася до зворотного контрастування.

Відтак ми запропонували всім дітям дві задачі. Перша задача була на виявлення «перешкоди»: треба було зрозуміти, що власний ферзь заважає їм поставити мат. Вони грали білими й мали розв’язати двоходівку, причому першим мав бути хід ферзем. У другій задачі «перешкоди» не було: граючи чорними треба було загнати короля в пастку. Мат могли поставити і білі, і чорні, дітям запропонували виграти триходівку. Попри те, що перша задача була двоходівкою, а друга — триходівкою, рівень складності в обох випадках був однаковий (див. мал. 8).

Мал. 8. Дві задачі, запропоновані дітям.

Аналізуючи результати, зробили статистичну поправку на відмінність рівня підготовки дітей. Ми побачили, що ті, хто вдавалися до ментального контрастування, швидше знаходили свою фігуру, яка заважала поставити мат, сподіваючись виграти лотерейні квитки, а хто сумнівався в цьому, реагували не так швидко. У випадку задач без перешкод результати учнів у групі ментального контрастування були такі самі, як і в контрольній групі. Ментальне контрастування заохочувало дітей знаходити перешкоди на шляху до задоволення здійсненного бажання, а коли бажання було нездійсненне, їхня здатність знаходити перешкоди знижувалася. Таким чином, діти, які вдавалися до ментального контрастування, мали ширші можливості для досягнення мети та подолання неочікуваних перешкод.

Зосередьтеся на бажанні, яке здається вам здійсненним, але таким, що потребує від вас певних зусиль. Проведіть протягом кількох хвилин ментальне контрастування. Тепер нехай мине тиждень-два. Укладіть на ноутбуку перелік усіх додаткових перешкод, які ви змогли помітити й подолати. Скільки їх у списку? Якщо ви хотіли побільше порозминатися після роботи, а перешкоджало вам бажання розслабитися перед телевізором, то чи розглядали ви інші можливості розслабитися, як-от піти на запрошення друга на обід або почитати спокусливий цікавий часопис, що лежав удома на столі?

Досі я пояснювала вигоди ментального контрастування, показуючи, яка швидка й проста ця вправа на свідоме мислення людей та несвідоме сприйняття реальності. Але ментальне контрастування спрацьовує й на зовсім іншому рівні, допомагаючи людям докладати зусиль і задовольняти своє бажання. Джоні ще могла добре скласти іспит із філософії завдяки кращій реакції на негативний відгук свого викладача, однолітків та інших. Попереднє дослідження довело, що люди, котрі йдуть до мети, виграють від негативного відгуку, бо він їм дозволяє коригувати власну поведінку й робити те, що треба, щоб здобути нове знання[104]. Проте, залежно від змісту цього негативного відгуку та способу його висловлення, інколи він шкодить: може ставити під загрозу самосприйняття людини, впливати на віру в свої можливості та наштовхувати на думку, що здійснення бажання не до снаги. Люди схильні забувати негативний відгук, навіть коли в ньому нема нічого особливого, а запам’ятовувати натомість щось позитивне, що про них кажуть інші[105]. В окремих випадках вони, чуючи негативний відгук, знеохочуються та з меншим завзяттям задовольняють свої бажання.

Я хотіла довідатись, чи здатне ментальне контрастування захистити людей від збайдужіння у відповідь на негативний відгук і навіть допомогти їм використати конструктивну інформацію, котра може бути в негативному відгуку. У першому досліді ми зі співробітниками попросили 153-х студентів визначити важливе міжособистісне бажання або питання, як-от налагодження стосунків із другом чи знайомство з сусідами по кімнаті[106]. Запропонувавши їм самим оцінити ймовірність задоволення бажання, ми сказали частині студентів вдатися до ментального контрастування з приводу цього бажання, іншій частині — тішитися майбутнім, і третій групі — зосередитися на поточній реальності, котра стоїть їм на заваді. У другій частині експерименту студенти одержали комп’ютерне завдання для гаданого вимірювання їхньої соціальної компетентності. Частина випробування полягала в тому, що студенти (ми використали тест, уже розроблений психологами[107]) мали відреагувати на низку малюнків. Вони дивилися на зображення жінки (див. мал. 9) й намагалися визначити примітні риси її вдачі; вони дивилися на краєвид і нотували свої відчуття; дивилися на фото обіймів пари й казали нам, як довго, на їхню думку, ці двійко разом; вони розглядали фото чоловіка перед відкритим вікном і пояснювали, що, на їхню думку, він робитиме протягом наступних п’яти хвилин.

Студенти одержали відгук за результатами проходження тесту. На моніторі перед їхніми очима висвітилося дванадцять відгуків, включно з тими, у яких ішлося про складність певних соціальних ситуацій (наприклад, «Вас приголомшують ситуації соціального виклику»), та інші — про сильний бік (наприклад, «Ви неупереджені в міжособистісних стосунках»). Ми запропонували студентам ретельно вивчити весь перелік одержаних відгуків. Потім ми запропонували їм пригадати фрагменти окремих відгуків, підказуючи, наприклад, «у міжособистісних стосунках ви…», і їм треба було вставити прикметник.

Тест із фото на створення відгуку:

Мал. 9. Приклад фото, які давали студентам на відгук.

Студенти, які вдавалися до ментального контрастування, пригадували набагато більше фрагментів негативних відгуків, які ми їм давали, коли в них був високий рівень очікування здійснення своїх міжособистісних бажань, і менше, коли рівень очікувань був низький. Студенти, які втішалися майбутнім або зупинялися перед перешкодою, пригадували середню кількість фрагментів негативних відгуків незалежно від того, чи сподівалися вони на успіх. Усі пам’ятали позитивний відгук (див. мал. 10). Таким чином, ментальне контрастування допомагало їм краще обмірковувати негативний відгук, що стосувався певних їхніх цілей.

Мал. 10. Що вищі очікування успіху, то більше прикметників із негативного відгуку пригадували учасники ментального контрастування (ліворуч). Цей патерн результатів не спостерігався у студентів, які втішалися майбутнім чи зупинялися перед перешкодою. За обох умов не помічалася залежність пригадування прикметників із позитивних відгуків від очікувань (праворуч).

Подібні експерименти підтвердили, яким корисним було ментальне контрастування для обдумування негативного відгуку. Вдаючись до ментального контрастування, студенти краще чули негативні відгуки й використовували їх для ефективного планування реалізації своїх бажань. У них також була вища самоповага, і вони відчували себе більш компетентними, ніж учасники контрольних груп. Вони конструктивно сприймали негативний відгук, розуміючи його як брак чогось, що можна надолужити в майбутньому, як щось, пов’язане лише з поточною ситуацією і що можна усунути, доклавши зусиль. Тим часом через ментальне контрастування негативний відгук сприймався важче, якщо успіх був малоймовірним, але це також спонукало учасників облишити нереалістичні мрії й узятися за щось реальніше.

Моя подруга Бренда нещодавно вдалася до ментального контрастування. Вона сказала, що хоче відновити свою давнішу звичку щодня робити фізичні вправи. Коли була молодшою, то більше уваги приділяла фізкультурі, а зараз — ні. Я поцікавилась, що їй заважало вправлятися щодня, вона відповіла — «лінощі, не хотілося більше витрачати годину-дві на ці фізичні навантаження. Але передусім, звичайно, не мала бажання вставати й робити вправи».

«І чому ж тобі не хочеться докласти до цього зусиль? — запитала я. — Адже в інших сферах життя ти працюєш по-справжньому наполегливо».

На мить вона замислилася. «Раніше я робила вправи, але вони мені остогидли, і я припинила. Думаю, тепер мені заважає відновити свою звичку та давня знеохота».

Я почала розпитувати, як виникло те збайдужіння. Вона відповіла, що замолоду страждала на розлад харчування, через що доводилося весь час тренуватися до знемоги. Вона ненавиділа це, але продовжувала вправлятись. І це дуже прикро, бо до проявів розладу харчування Бренда дуже любила заняття спортом. А тепер самі відвідини гімнастичної зали викликали болючі спогади про важкі часи в її житті, коли вона примушувала себе тренуватися понад свої фізичні можливості.

Коли Бренда почала уявляти справжню перешкоду, очі в неї широко розплющилися. Обличчя їй розпромінилось. «О! — вигукнула вона. — Я щойно зрозуміла. Я можу подолати лінощі й нехіть до тренування. Треба тільки зрозуміти, що зараз усе не так, як було тоді. Тепер я контролюю свої почуття й знаю сама — тренуватись мені чи ні». Просто Бренда мала усвідомити, що фізичні вправи — це «не щось обов’язкове», а те, що «я сама хочу робити». Відтепер вона могла займатися саме стільки, скільки сама хотіла.

Такі відкриття, поглиблене розуміння й відвертість трапляються в людей під час і після ментального контрастування. Вище у цьому розділі я вже писала, що воно викликає серйозні зміни в людях, впливаючи на сприйняття дійсності й реакцію на відгуки інших. У мозку з’являються нові асоціації: майже миттєві зв’язки між мрією й перешкодою, між перешкодою й засобами її подолання. Раптом, у якийсь невимовний спосіб, перешкода стає більш видимою. Оце і є «магія» ментального контрастування, котра пояснює, яким чином після короткої ментальної вправи, яку може проробити кожен бажаючий, молодий і старий, незалежно від професії, починає діяти ця саморегулівна стратегія здійснення бажань і вирішення будь-яких проблем.

Ми звикли свідомо діяти для досягнення наших цілей, докладати рук, праці. Звичайно, нічого особливого в цьому нема. Але як засвідчать Бренда та інші учасники наших дослідів, ми здатні звершити набагато більше, ліпше використовувати свою енергію, скеровувати зусилля на справді важливі для себе речі, які дійсно досяжні, коли виходимо за межі свідомого й раціонального. Трохи мрій та уявляння перешкоди дозволяють виявити в собі такі нові можливості, які годі було собі уявити. Раніше ви використовували в житті лише частину потенційних можливостей свого розуму. Натомість ментальне контрастування дозволяє вам з усією силою братися до задоволення своїх здійсненних і щирих бажань.