По живу і мертву воду

34. ТУРБУЮСЬ ПРО ДОЛЮ ПЛЕМІННИЦІ

Історія, яку розповів на допиті затриманий у лісі власовець, здалася Пошукайлові добре завченою легендою. Це не було новиною. Штурмбаннфюрер Герц уже не раз намагався заслати до них у загін, своїх агентів під виглядом радянських полонених, які втекли з табору. Не так-то й легко відрізнити кукіль від пшениці, але партизани вже набули значного досвіду, як розпізнавати ворога чи зрадника під машкарою патріота.

Пошукайла бентежили тільки дві обставини. Найчастіше гітлерівці озброювали своїх агентів досить-таки правдоподібними легендами про їх пригоди й поневіряння. Події, в яких нібито брав участь власовець, слід було б віднести до розряду малоймовірних, просто-таки фантастичних. У той же час його розповідь про те, як він потрапив у полон, виглядала на диво примітивною. Він міг би вигадати багато поважних або хоча б пом’якшуючих його вину обставин — приглушило, контузило, потрапив у полон непритомним. Ні, він усе це заперечував.

Допитувати власовця Пошукайло доручив лейтенантові Шульзі, який недавно прилетів з Великої землі. Лейтенант і власовець були одного віку й чимось невловимим скидалися один на одного. Очевидно, схожість. Їх була у виразі облич. Обидва нагадували Пошукайлові студентів, які силкуються розв’язати важку задачу.

— Ігор, от ти кажеш, що твої пальці самі випустили автомат, — допитувався Шульга.

— Так, у мене було таке відчуття. Вірніше, я не відчував ні п-пальців, ні рук. Вони ніби заклякли.

— Скажи, може, в автоматі не було набоїв?

Питання Шульги виглядало як підказка. Було схоже на те, що. молодого слідчого зворушила версія Ігоря Донця, і він, можливо підсвідомо, співчував власовцю. Пошукайло невдоволено кашлянув і втрутився в допит.

— Донець, які боєприпаси залишались у вас в ту хвилину, коли ви здалися в полон? Напевно, були набої, гранати, якщо не у вас особисто, то у ваших поранених і вбитих товаришів. Ви скористалися з цих боєприпасів?

Власовець проковтнув слину.

— Гранат у б-бліндажі не було. Це я знаю т-точно, заступник політрука кинув останню. Набої, можливо, ще були. Я не певний, що розстріляв усі свої. Здається, в касеті щось з-залишилось…

— Виходить, ви здалися у полон не тому, що у вас закінчились боєприпаси й не було можливості продовжувати опір?

— М-можливо, я м-міг би вбити ще одного німця, а-але я… Я б-був буквально паралізований від страху.

— Дивний у вас був параліч… Руки перед фашистом ви ж змогли підняти?

Ігор подивився в очі Пошукайла й схилив голову.

— Це правда, я п-підняв руки. Н-не приховую… Я зробив це, як нікчемний б-боягуз.

Шульга з похмурим співчуттям дивився на свого ровесника. Він вірив, що Ігор Донець каже правду. Пошукайлові теж хотілося вірити, але він знав, що все це може виявитися тільки спритною грою в щирість. Можливо, штурмбаннфюрер, відмовився від шаблону, вирішив використати новий психологічний трюк.

— Донець, ви хотіли б, щоб ми прийняли вас до свого загону?

Ігор пильно подивився на командира загону й, здається, зрозумів, з якою метою задано це запитання. В його очах появилася туга. Він сидів, кусаючи губи, й мовчав.

— Донець, відповідайте на запитання.

Власовець рвучко підвівся на ноги, притис до грудей руки.

— Т-товариші, я ж не дурень якийсь. Я все ч-чудово розумію. Ви н-не можете д-довіряти мені. Це природно. Ви н-навіть можете вважати мене за ш-шпигуна. П-пере-вірте мене. Гвинтівку я п-приніс. Д-дайте мені набоїв, якнайшвидше. Я п-піду до ш-шосе. Один. Т-там часто ходять н-німецькі машини. Я б-бачив… Ось т-тоді ви м-мені повірите.

Пошукайло не зводив очей із схвильованого власовця, який почав дуже заїкатися. Хлопець розумний… Що ж, були й такі'. Були чудові актори. Плакали, клялися, просили дати їм можливість помститися гітлерівцям. Якщо Герц робить велику ставку на Ігоря Донця, то такому агентові дозволено багато дечого. Заради того, щоб Донець завоював довір’я у партизанському загоні, йому дозволено пополювати на німців, принести до загону документи вбитих. Ні, хлопче, ми тебе будемо перевіряти не раз і не два, з усіх боків протремо, оглянемо, а коли вже станеш чистим, як скельце…

Думки Пошукайла перервав черговий загону. Він відчинив двері землянки й подавав знаки командирові, викликаючи його до себе.

— Продовжуйте, лейтенанте, — сказав Пошукайло, підводячись, — Нехай детальніше розповість, що він бачив і чув, перебуваючи серед бандерівців.

За порогом землянки чекали Пошукайла черговий і боєць, який прийшов з далекого маяка, через який здійснювався зв’язок з містом.

— Товаришу командир, о дев’ятій двадцять почулася автоматна й гвинтівочна стрілянина біля північної околиці села Великани. Стрілянина тривала дві-три хвилини. О десятій тридцять у розташуванні маячка появилася група людей: три хлопці, озброєні двома автоматами й однією гвинтівкою, дві жінки й дитина. Один з хлопців був поранений, його несли. Старший групи повідомив нам пароль. Не звичайний пароль, а той, особливий… Сказав, що в них була сутичка з поліцаями. Мені було наказано привести їх сюди.

За особливим паролем сюди могло прийти тільки троє. Невже це Оксана, яка зникла з міста тиждень тому?

— Покличте Веніаміна Львовича, — вже на ходу наказав черговому Пошукайло. — Скажіть, що є поранений, — додав він.

Через хвилину Пошукайло побачив біля дуба приведену до загону групу людей. Поранений лежав на землі. Біля нього стояли навколішках молоденька дівчина й жінка.

Хлопець у кашкеті кинувся назустріч Пошукайлові.

— Товаришу командир, дайте лікаря. Терміново. Вмирає наш…

Пошукайло взяв його під лікоть, відвів набік.

— Хто ти? Хто тобі повідомив пароль?

Хлопець, не відповідаючи, поспішно розшнурував черевик, відпоров ножиком підкладку й вручив Пошукайлові складений у восьмеро аркуш.

— Товаришу командир, лікаря покличте…

— За лікарем уже послали, — розгортаючи аркуш, сказав Пошукайло. — Зараз прийде.

— Тарас? — запитав Пошукайло, уважно прочитавши записку.

— Так точно! — хлопець з тривогою поглядав у бік тих, що залишилися біля дуба. Там уже появилася людина в білому халаті й два санітари з ношами.

— Не турбуйтеся, Веніамін Львович добрий лікар. Він усе зробить. Коли Оксана передала тобі цю записку?

— Зараз пригадаю, в мене все в голові переплуталося… — Тарас примружив очі. — Перша ніч — ес-бе, друга — хутір Вишневий, ще одна ніч — «експрес». Три дні тому.

— Де вона залишилась?

— Братинський ліс. На карті можу показати точно.

Пошукайло дістав з польової сумки карту.

— Це хто з тобою прийшов?

— Дружина радянського льотчика, Рум’янцева Наталія Миколаївна. Не встигла евакуюватися, залишилася тут. Степан і Юрко Карабаші. Тут я повинен зразу попередити, товаришу командир. Ви знали такого націоналіста Ясного?

— Припустімо…

— Його німці повісили нещодавно.

— Все могло статися. Чому ти запитуєш про Ясного?

Тарас зам’явся, обачно озираючись на всі боки.

— Степан і Юрко — рідні брати Ясного.

Пошукайло не повірив його важко було чим-небудь здивувати, але… брати Ясного в партизанському загоні? Тут було чому здивуватися.

— Не переплутав? Рідні брати?

— Точно. Я знав, що ви будете… Взагалі, вам це не сподобається. Тільки я ручуся за них головою. Це вірні хлопці.

— Не поспішай ручитися… Де їх підчепив? Оксана про них знає?

— Звичайно.

— Чому вона не згадала про них у записці?

— Вана поставила перед ними умову — розгромити ес-бе. Ми вночі напали й перебили. Тільки один утік. Забрали документи. Можете перевірити — документи в Степана.

Командир загону розгорнув карту.

— Покажи, де залишилась. Оксана.

Карта була стара, польська. Тарас погано орієнтувався по ній. Нарешті, він знайшов Братин, Зарічне, тоненьку голубу жилку річки. Це місце на карті було чомусь позначене синім олівцем.

— Тут. Річка Безодня. Тут, на хуторі, розташована сотня.

— Ти був там?

— Авжеж! Цілий місяць там припухав.

— Що там сталося чотири-п’ять днів тому?

— Звідки ви знаєте? — здивувався Тарас.

— Бандерівці розстрілювали радянських військовополонених?

— Хотіли розстріляти.

— Скільки чоловік утекло?

— Двоє.

— Хто?

— Один військовополонений, а другий — начебто власовець. Так казали. В німецькій формі був.

— Пізнаєш його?

— Повинен пізнати. Він у вас?

Пошукайло не відповів. Тягар звалився з його плечей. Тепер він знав, що Ігор Донець казав н-а допиті правду. Все ж таки було б прикро, коли б оцей розумний хлопець виявився запеклим негідником. Пошукайло заховав карту в сумку, привітно поглянув на Тараса.

— Значить, головою ручаєшся за братів Ясного?

— Як за себе самого.

— Ходімо, подивимося на твоїх братів.

Забутий усіма, малий Славко сидів під дубом, розкинувши подряпані брудні ніжки, тихо плакав і здивовано дивився сонними очима на незнайомих людей. Чоловік десять обступили пораненого Юрка. Лікар, молодий, з тонким білим обличчям і чорною кучерявою чуприною, щойно зробив перев’язку й тепер перевіряв пульс.

Юрко лежав із заплющеними очима, його дихання було рідким, нерівним, повіки й губи посиніли, ніс загострився. Стефа, як і раніше, стояла навколішках біля його узголов’я, відганяючи рукою мошкару, і вже не плакала, а, мов риба, яку витягли з води, хапала відкритим ротом повітря.

Лікар відпустив руку пораненого, нахилився над ним, відтягнув синє повіко. Око Юрка непорушно, безтямно дивилося в небо.

— Так… — лікар підвівся, з прикрістю стиснувши губи.

— Що, Веніаміне Львовичу? — тихо запитав Пошукайло.

Лікар озирнувся, подивився в очі командирові загону.

— І нічого не можна?

— Рана не дуже небезпечна. Вся справа в тому, що він надто багато втратив крові.

Стефа підповзла на колінах до лікаря, обняла руками його ноги.

— Пане лікарю, врятуйте. Благаю! Пане лікарю, прошу. Все життя молитися за вас буду.

— Заспокойте її, — роздратовано промовив лікар. — Відведіть звідси.

Наталія Миколаївна й Степан силоміць відірвали Стефу від ніг лікаря, допомогли їй підвестися.

— Візьми себе в руки, Стефо.

— Наталіє Миколаївно, мила! Це я його занапастила. Я винна в усьому.

Якийсь атлетичного складу партизан штовхнув ліктем Тараса й запитав хрипкуватим, окаючим баском:

— Хто вона йому? Сестра?

— Тут інша справа, братику. Любов…

— Ти бач, — здивувався партизан. — Дуже побивається, одначе.

— Його може врятувати тільки переливання крові, — сказав лікар, звертаючись до командира загону. — Але…

— Лікарю, — кинувся до нього Степан. — Я дам кров.

— Я теж можу дати, — стрепенувся Тарас.

— Ви знаєте, яка у вас група?

— У мене друга, — відповів Тарас.

— Я його брат, у нас одна кров.

Лікар заперечливо похитав кучерявою головою.

— Спорідненість не має значення. Потрібна перша група.

Той партизан, який, окаючи, запитував Тараса, крякнув, подивився на пораненого.

— Веніаміне Львовичу, я дам кров.

— Група?

— Та сама, що всім підходить. Навіть коням можна вливати.

— Уралець, ти точно знаєш? Коли помиляєшся…

— Донором у шпиталі був, одначе. Не сумнівайтеся, кроїв та, що треба.

— Крові треба багато, — попередив лікар.

— Ну, скільки? Піввідра вистачить?

— Літр візьму…

— Порядок, товаришу лікар.

Веніамін Львович запитливо подивився на Пошукайла. Той схвально кивнув головою.

— Так. На ноші його. Обережніше! Несіть до моєї землянки.

Стефа побігла слідом за ношами.

— Куди? — зупинив її лікар. — Якщо хочеш, щоб він вижив, то не заважай.

Наталія Миколаївна схопила дівчину за руку, повела до дуба.

Пошукайло пошепки щось сказав черговому й підійшов до жінок.

— Заспокойтесь, товариші. Веніамін Львович зробить усе можливе. Влаштовуйтесь поки що тут, відпочивайте. Зараз вас нагодують. Ми живемо небагато, але каша з салом знайдеться. Ну, й треба мені познайомитися з вами, порозмовляти з кожною окремо.

В першу чергу командир загону цікавився тим, як розгорталися події в час розстрілу радянських військовополонених і яку роль відіграв у тих подіях Ігор Донець.

Тарас і Степан майже слово в слово повторили розповідь власовця. Коли поблизу них конвоїр правів Ігоря, вони відразу ж упізнали його.

— Він тільки дуже схуд і неголений.

Показали хлопців Ігореві. Він довго розглядав їх, вивчав обличчя й показав на Тараса.

— Цього пам’ятаю, приносив обід нам у льох. А цей мені на очі ніколи не попадався.

Ігор Донець казав правду.

Це був щасливий день для Пошукайла. Знайшлась Оксана, за долю якої він уже почав хвилюватися. Таємницю експерта в східних питаннях було розкрито повністю. До загону прийшли хлопці, яким можна довіряти. Веніамін Львович ще раз довів свою лікарську майстерність. Не встигли прибулі до загону підкріпитися пшоняним кулішем, як прибіг санітар: «Веніамін Львович сказав — буде жити! Вже очі розплющував… Зараз обоє сплять, немов новонароджені. Уралець теж ослаб…»

Вночі в ефір полинула шифрована телеграма з повідомленням Оксани.

Полковник Горяєв відповів: