По живу і мертву воду

26. БРАТИНСЬКИЙ ЛІС

Вепр з великим нетерпінням чекав прибуття посланця від Малого. За останній час, починаючи з того дня, коли стало відомо, що сотенний Богдан, оцей простак, який нічого не розумів у політиці, розгромив німецький військовий ешелон, комендантові надрайонної ес-бе довелося немало понервувати.

Він розумів, що німці з такими речами не жартують, і погроза, яку передав радник, може бути виконана в будь-який час. Становище ускладнювалося з кожним днем. Не встиг Вепр розрахуватися з свавільним і надто вже відважним сотенним, як прийшла звістка про загадкове вбивство радника юстиції, арешт Ясного й ще п’ятьох оунівців, яких підозрівають у цьому вбивстві.

Вепр не знав усіх подробиць, але був переконаний, що цей терористичний акт був здійснений не оунівцями, а кимось іншим, швидше всього — радянськими підпільниками або партизанами. Але це не зменшувало тієї грізної небезпеки, яка нависла над ним, а може, навіть збільшувало її. Ясного і трьох його товаришів повішено, одного оунівця убито при спробі втекти. Ось і доведи, що німці — їх друзі… В центральному проводі в ім’я високої політики можуть, згнітивши серце, примиритися зі смертю Ясного, але рядові оунівці нічого не зрозуміють. Та ще можуть знайтися такі гарячі голови, як Богдан, і вдарять по німцях. Німці у відповідь розпочнуть репресії. І піде, не зупиниш… Надрайонному треба було за всяку ціну відновити повне довір’я Малого до себе, й тому він добре підготувався до прибуття посланця від радника.

Було задумано спектакль, головні трагічні ролі в якому відводилися тим трьом радянським військовополоненим, які втекли з табору і яких зловили в лісі оунівці чотири дні тому. Ці військовополонені були просто-таки знахідкою для Вепра. Правда, жодного з них не вдалося зламати, умовити взяти участь у розстрілі своїх товаришів, але справа, зрештою, обернулася на краще — розстрілювати своїх будуть старшина Сидоренко, спійманий у лісі власовець-дезертир і ще один з совітів, який на початку війни потрапив в оточення і зумів під виглядом племінника прилаштуватися в одної одинокої жалісливої вдовички, років на десять старшої від нього.

Цих людей Вепр поставив перед вибором: беззаперечне виконання будь-якого наказу або смерть! Їх переконання, симпатії не цікавили надрайонного. Він знав: тим, хто закривавив руки кров’ю своїх товаришів, уже нема шляху назад. Вони стають катами. А Вепрові потрібні були кати.

Кривавий спектакль, підготований Вепром, призначався не тільки для показу людині, яку пришле Малий, але цей спектакль, за задумом надрайонного, повинен відіграти виховну роль. Ідейне загартування сотні, якою ще недавно командував Богдан, було визнане вкрай недостатнім. Уже одне те, що сотня охоче й досить хоробро провела акцію проти німців, підтверджувало цю думку. Крім того, Вепрові стало відомо, що старшина Сидоренко, напиваючись, не раз проводив у сотні «політінформацію». Зерна диявольської пропаганди, кинуті в серця сільських хлопців, які вже мали час переконатися в тому, що більшовики дійсно роздають хліборобам поміщицьку землю, відкривають українські школи, безплатні лікарні, — ті зерна могли прорости…

Сотня вважалась до того неблагонадійною, що було прийнято рішення відібрати зброю у рядових, замінивши її дерев’яними учбовими рушницями. Для того, щоб зміцнити дух воїнства, добре налякати вільнодумців, потрібні були не розмови, а якась дійовіша пропагандистська акція, яка б справила сильне враження. Такою акцією і повинен був бути, за задумом Вепра, розстріл трьох радянських полонених, які втекли з німецького табору. Після розстрілу надрайонний мав намір оголосити про страту «більшовицького агента» — колишнього командира сотні Богдана.

Посланець Малого не прибув своєчасно. Не з’явився він і наступного дня, коли Вепр несподівано одержав наказ прибути до верховного коменданта ес-бе. Гадаючи, що інспектор з якоїсь причини не приїде, надрайонний вирішив провести акцію не відкладаючи.

Після ситного сніданку сотню вишикували на плацу з дерев’яними рушницями.

Про те, що мало відбутися, не оголошували, але шила в мішку не сховаєш. У ці дні «солдатське радіо» працювало цілодобово. Той бачив, той чув, а той зробив висновок, припустив. Тарас покладався не на чиїсь домисли, а на факти. — Робити висновки він умів сам. Однак цього разу його передбачення співпали з загальною думкою.

Все відбувалося перед сотнею як на долоні. Тих бідолах, яких Топірець, Корінь і Тарас привели з лісу, тримали в льоху, але не в тому, де сидів Сидоренко, а в іншому, сусідньому. Кожний день їх поодинці водили до штабної хати не то на допит, не то на якісь переговори. Поповзли чутки від конвоїрів, що «руських полонених» умовляють стріляти один в одного, але вони відмовляються.

Потім до хутора привели молодого чорнявого німецького солдата в новенькому обмундируванні і якогось парубка з тупою м’ясистою фізіономією. Твердили, що обидва вони були теж з совітів, один — власовець, а другий — оточенець-приймак. Цих посадили в льох до «військового спеца», а потім теж поодинці водили до штабної хати.

В штабній хаті засідала четвірка — маленький чепуристий Вепр, про якого говорили, що він «найголовніший», курінний Смерека, референт Могила і якась недавно прибула молода жінка, худенька, чорна, з гарячково палаючими очима, яка нещадно курила одну сигарету за одною. Новий сотенний Довбня до нарад начальства не був допущений, він ходив до штабної хати тільки за викликом.

Тарасові випало з двома іншими вояками нести обід «арештантам», і по тому, як були розподілені харчі, він зрозумів, що чутки про розправу, яка готується, мають під собою підставу: в льох, у якому сидів Сидоренко, було наказано віднести миску м’яса, буханець хліба, а полоненим — десяток варених картоплин у лушпинні.

Перед тим, як було подано команду виходити на плац для шикування, шеренгових сотні облетіло останнє повідомлення «солдатського радіо»: руських полонених чекає розстріл, Сидоренко, власовець і приблуда-оточенець погодилися стріляти в своїх недавніх товаришів по зброї. Ця звістка нікого не порадувала, а швидше налякала, серед, шеренгових відчувалася розгубленість, пригніченість.

На плацу Тарас звернув увагу на Топірця. Обличчя ройового змарніло за ці дні. Невже совість мучить падлюку? Навряд… Мабуть, прихворів трохи.

Довбня повів сотню до лісу.

— Раз-два, три-чотири! Заспівуй!..

Тарас зціпив зуби, йшов з учбовою рушницею на плечі. У всіх були дерев’яні рушниці, тільки чотові, які йшли попереду колони, були озброєні гвинтівками, а на грудях у Довбні теліпався автомат.

Вийшли з яру, біля якого чотири дні тому група Топірця наткнулась на баптиста, що співав псалми. Звичайно, це був збіг обставин, але в тому, що це місце було вибране заздалегідь, Тарас не сумнівався. Тут, де стикаються вирубки з незайманим лісом, була велика галявина, що заросла травою й полого спускалася до самого яру. На цій галявині Довбня зупинив сотню, подав команду: «Вільно, можна курити! З місця не сходити!»

Чекати довелося довго. Які тільки варіанти врятування радянських полонених, що потрапили до рук бандерівців, не перебрав у своїй голові Тарас за цей час! Все не підходило, все було нереальним. Єдине, за що він міг собі докоряти, було те, що не спробував уночі підмінити вартового біля льоху. З цього напевно нічого путнього не вийшло б, бо двері льоху замикалися на замок, ключа до якого у вартового не було, а поруч, біля другого льоху, стояв інший вартовий. Але ризикнути все ж треба було. Не додумався… Тепер пізно. Пропадуть хлопці, на його очах попрощаються з життям.

— Встати! Р-рівняйсь! — раптом закричав Довбня. — Струнко!

Окинувши оком шеренгу, сотенний кинувся назустріч Вепрові. Вепр з вівчаркою на повідку йшов попереду невеликої групи, що складалася з курінного, Могили та худенької чорнявої жінки. За ними, відставши кроків на десять, ішли озброєні автоматами хлопці з ес-бе. Вони вели полонених. Позаду йшли з лопатами в руках Сидоренко, власовець і оточенець. Процесію замикала по-сільському барвисто одягнена, з товстим червонястим обличчям, полюбовниця нового сотенного, яка приїхала провідати свого коханого. Вона не хотіла пропускати нагоди подивитися, як будуть розстрілювати совітів.

Довбня відрапортував надрайонному. Вепр, загадково посміхаючись, привітався з сотнею, потім подав команду «Вільно!», оглянувся й показав рукою конвоїрам, куди треба відвести полонених. Їх поставили над яром, обличчям до сотні. Ситі конвоїри відійшли кроків на десять убік. Вепр зі своєю групою зайняв місце на невеличкому пагорбку, саме навпроти лівого флангу, де в другому ряду стояв Тарас.

Надрайонний комендант Вепр тихо щось наказав Довбні, й сотенний поспішно підвіз до полонених Сидоренка, власовця й оточенця. Лопати вони десь залишили, в їхніх руках були гвинтівки. Тарас зрозумів, що ці гвинтівки було взято в чотових.

У строю завмерли. Як би не був настроєний той чи інший вояка, які б не були у них політичні переконання, кожен з тих, що стояли в шеренгах, якщо й не розумів, то відчував, що зараз, на його очах, буде здійснена жорстока несправедливість. Перед ними стояли виснажені нещасні люди, вихідці з могил, і їх доля не могла не зворушити навіть холодного серця.

— Молиться… — прокотилося по шеренгах.

Справді, отой жалюгідний полонений, баптист, чий спів став причиною нещастя, стояв навколішках, склавши перед собою долоні тремтячих рук. Лобатий полонений, який стояв посередині, розгублено, нерозуміюче подивився на нього й відразу ж випростався, гордо підвів голову. Татарин раптом пронизливо закричав, звертаючись до Вепра:

— Слухай ти, хан Батий український, навіщо нас будеш стріляти, скажи? Я не твоя нація, я — татарин, добре, стріляй мене! Отой — росіянин, москаль, як ти кажеш. Добре, стріляй його також, якщо тобі крові треба. А оцей — він українець, твоя нація. За що його убивати будеш? Скажи своїм людям, скажи, бандит, батько Махно, чорна душа твоя!

Довбня вихопив з рук Сидоренка гвинтівку й хотів ударити прикладом татарина, але помітив застережливий жест надрайонного й відскочив назад, ледве стримуючи лють.

Вепр немовби й не чув, що прокричав йому Ахмет. Він стояв, затиснувши в жмені маленьке підборіддя, погладжуючи пальцем щоку, й трохи спідлоба, але весело дивився на приречених.

Тарасові впала у вічі разюча подібність: надрайонний і татарин були схожі один на одного, — як близнюки — однаковий вік і зріст, однакові плоскі смугляві обличчя й карі вузькі очі. Тільки татарин був худий, брудний, одягнений у лахміття, і шкіра на обличчі в нього була, мабуть, темніша, ніж шкіра Вепра. Тарас не знав, що в жилах надрайонного тече якась частина монгольської крові й що його далекі предки по матері їли сиру конину, пили кумис, збирали ясир у цих краях, і на місці їх стійбища ще в сиву давнину виник хутір, який і понині називається Татари. Що ж до Вепра, то він добре знав легенди свого роду і навіть гордився ними. Він давно помітив свою схожість з татарином, і це, мабуть, розважало його.

— Мають що сказати? — голосно і з удаваним здивуванням запитав надрайонний, звертаючись до сотенного, а не до полонених, ніби йому необхідний був перекладач.

Могила, що стояв поруч, нагнувся до нього й поквапно зашепотів:

— Друже Вепр, не треба цього робити. Нащо їм давати можливість виступати з більшовицькою агітацією?

Надрайонний недбалим жестом відхилив від себе референта пропаганди. На його лиці стала ще більш помітною загадкова, самовдоволена посмішка. Немовби тільки він один наперед знав, що все відбудеться якнайкраще, бо в його присутності інакше бути не може.

Довбня швидко зорієнтувався.

— Чи маєте що сказати?! — крикнув він до військовополонених.

Напевне, лобатий і татарин не чекали такого запитання й не повірили своїм вухам. Вони мовчки й тривожно переглядалися. Баптист підвівся з колін і запитав, облизуючи порепані губи:

— Браття, чого це він?

Йому ніхто не відповів. Настала тиша.

— Не розуміють по-нашому, — сказав курінний, — москалі.

Худа жінка з чорними, викладеними на голові косами нервово засміялася й прикурила погаслу сигарету.

— Зараз я по-їхньому говорити буду. — Вепр передав повідок вівчарки курінному, ступив крок наперед і заклав руки за спину. — Слухайте, — промовив він з легкою бридливою гримасою, вимовляючи слова по-російському. — Я вам дозволю сказати все, що ви захочете. Ми, українці, просякнуті здоровим національним духом і не боїмося ніякої агітації, тим більше, більшовицької.

Могила шарпнув плечем, немов його вкололи, й часто закліпав очима: надрайояний кинув камінця в його город.

— А тому, — продовжував Вепр, — я вам дозволяю заявити перед смертю все, що ви думаєте. Маєте що сказати?

Знову настала тиша. Лобатий труснув головою.

— Маю!

— Ну, кажи… — Вепр картинно відставив ногу і, дивлячись на верхів’я дерев, приготувався слухати.

Лобатий пробіг очима по обличчях людей, які стояли в шеренгах.

— Хлопці, б’ю низько чолом до вашого розуму й совісті, — сказав він українською мовою, м’якою полтавською говіркою. — Бачу, що в кожного на плечах голова є. А що в цій голові? Не порожня ж вона. Я знаю, ви граєтесь у самостійну Україну, а німці граються вами. Давно, ще з вісімнадцятого року граються і кепкують над вами, регочуть так, аж животи трясуться.

— Твоя мати буде реготати й коси на собі рвати буде, більшовицький ти запроданцю, падлюко! — наливаючись кров’ю, закричав Довбня.

Не звертаючи уваги на сотенного, лобатий подивився в бік Вепра. Низенький, вичепурений надраійонний стояв, виставивши праву ногу вперед, заклавши руки за спину, ніби позуючи перед фотоапаратом. Обличчя його сяяло посмішкою зверхності. Полонений зрозумів, що йому дозволяють продовжувати.

— Німцям-фашистам ніколи не вигубити нашого народу українського, до якого б обману вони не вдавалися. Україна є і буде народною, вільною, радянською! їй не страшні ніякі вороги, бо в нас є вірні побратими, на-роди-брати, увесь Радянський Союз, а в Союзі нашому — нагадую вам, якщо ви не знаєте, — двісті мільйонів. Двісті мільйонів! Один за всіх, всі за одного, нікого в біді не залишать. Ось чому наша Україна буде жити вічно!

Лобатий рвучко підвів руку й вигукнув пристрасно:

— Хлопці! Слава нашій Україні!

І тут сталося те, чого ніхто не чекав. Кілька десятків вояків, які стояли в шеренгах, гримнули:

— Сла-а-ва!!

— Сла-а… — підтримала їх решта, але зразу ж осіклася під скаженим поглядом сотенного, який шалено замахав на них руками.

— Це вже щось неможливе! — обурився Могила. — Друже Вепр…

Надрайонний зрозумів свою помилку, але перегравати вже було пізно. Ніхто не повинен здогадатися, що він може помилитися. Ні, він усе знав, чудово все передбачив… Вепр стояв, як і раніше, спокійний і глумливо посміхався.

— Політрук!.. Це — радянський політрук! — голосно, щоб чули всі, кинув він через плече й весело кивнув лобатому головою, мовляв, продовжуй, політрук, ми всі твої витівки знаємо давно.

У лобатого, очевидно, пересохло в горлі. Зморщивши обличчя, він немовби проковтнув щось гірке, гострий кадик на його худій шиї сіпнувся, і він знову звернувся до сотні:

— Що ви думаєте, хлопці, коли проливаєте братню кров? Прикладіть вухо до землі, ви почуєте — земля гуде. То наша армія йде, вона вже близько. Що ви скажете товаришам нашим? Ви скажете: ми не своєю волею, нас примусили, ми не винні. А хто винен? Оцей?

Полонений повернувся до Вепра і, показуючи на нього пальцем, здивовано зміряв поглядом надрайонного з ніг до голови.

— Так він же один… Ну, нехай троє, четверо їх… А вас — сотня! Подумайте, хлопці!

— Друже Вепр, що ви робите? — не витримав Могила. — Необхідно…

— Прошу без істерик! — продовжуючи посміхатися, владно озвався надрайонний.

— Смерті я не боюсь! — вигукував лобатий. — І мої товариші не бояться. Вона нам знайома… Тільки смерть під ворога зрозуміла, а як її від братньої руки прийняти? Ваш командир умовляв мене, обіцяв життя дарувати, якщо я, українець, дам згоду розстріляти своїх товаришів — росіянина й татарина. Ніколи цього не буде! Чуєте? Ми — радянські люди і один одного не продаємо!

Тарас зрозумів, що лобатий не знає, кому доручено виконувати роль катів. Очевидно, на цьому й хоче зіграти Вепр. Так і є, Вепр відразу повеселішав.

— Чого тягнете!? — раптом істерично закричав Сидоренко, обертаючись до сотенного. — Навіщо жили з мене тягнете?.. Дайте хоч горілки! Не можу я… Горілки мені дайте!..

— Ану стій як слід! — накинувся на нього сотенний.

— Дамо горілки! — пообіцяв Вепр і з явним нетерпінням подивився на полоненого. — Все сказав?

— Ні, — вигукнув лобатий. — Хлопці! Я пощади у вашого командира не прошу. Він — український фашист, лакей німецький, він багатьох із вас ще зажене в могилу. Не до нього я зі своїм останнім словом звертаюсь, а до вас: Мені жаль вас, мені гірко й соромно, браття, що ви дали себе так обдурити.

— Все! — нетерпляче крикнув Довбня, оглядаючись на надрайонного. Сотенний нервував, він, як і Могила, не розумів, чому Вепр дав можливість полоненому виступати з більшовицькою агітацією, і хотів, щоб усе це закінчилося якомога швидше.

Лобатий підняв руку.

— Хлопці, прошу вас, думайте своєю головою, не вірте гітлерівським наймитам! Вони — вороги України. Нехай будуть прокляті навіки фашисти всіх націй! Хай живе дружба народів! Все сказав…

Вепр задоволено кивнув головою. Він знав, що зараз усі дивляться на нього, всі чекають, що він скаже. Продовжуючи тримати руку за спиною, він ступив уперед.

— Друзі! Ви чули все. Я спеціально дав можливість висловитися цим людям, щоб ви бачили, які це небезпечні вороги нашої ідеї, нашого народу, нашої багатостраждальної України. Ви чули, що говорив отут цей збільшовичений українець, ні, не українець, я не можу його так назвати, цей збільшовичений хахол, яку він нам пісню співав. Де його національна гордість? У нього її не було й нема. Де його національна свідомість? Не було й нема. Ви тільки подивіться на тих, кого він уважає своїми кращими друзями, ради кого готовий віддати своє життя, — москаль, татарин… І якщо б до них ще якогось Мойшу — був би повний Інтернаціонал.

Декілька чоловік у строю засміялось. Чорнокоса жінка почала щось швидко записувати до блокнота. Вепр витер акуратно складеною хустинкою губи й самовдоволено посміхнувся.

— Та дружба народів, про яку ви чули, то казка для маленьких дітей. Її придумали москалі, жидівські комісари для того, щоб їм було легше грабувати наш народ, пити з нього кров. Це — небезпечна казка, якщо в неї повірять дорослі люди. Дружив півень з лисицею, заєць — з вовком… Ви знаєте, чим така дружба закінчилась.

Знову веселе пожвавлення прокотилося шеренгами. Вепр почекав, поки гамір стихне, і продовжував, трохи підвищивши голос:

— Подумайте, друзі, хто буде піклуватися за нас, українців, хто нас захистить, якщо ми самі цього не зробимо? Чи, може, поляки або турки прийдуть нас рятувати? Чи, може, москалі свого хліба привезуть? Я вас питаю, друзі, дадуть нам москалі хліба?

— У них для себе не вистачає! — крикнув курінний. — Голодранці!

— Є закон життя — свій повинен триматися свого, — продовжував Вепр. — Хто відірвався від своїх, хто втратив віру в національну ідею, той загубив і свою гідність, перестав бути людиною. Він — відрізана скибка, його чекає ганебна загибель. Подивіться на цього збільшовиченого хахла. Це — ворог нашої нації.

— Брешеш! — вигукнув лобатий.

— Друже сотенний, попередьте їх… — поморщився Вепр.

— Ану мовчати! — загорлав Довбня. — Вам дали говорити, тепер слухайте.

— Це — ворог нашої нації. Зараз він виглядає жалюгідно й мізерно, пускає сльозу, а дайте йому добратися до своїх, він натягне свого мундира, начепить ордени й приведе до нас своїх друзів-москалів, татар і ще яких-небудь монголів, щоб ті забрали у нас хліб і загнали людей до колгоспів. Отоді пощади від нього не чекайте! Він — наш ворог ще й тому, що хоче відібрати у нас найсильнішу нашу зброю — нашу національну ідею. Він хоче обеззброїти нас. Ви чули, як він сказав: «Ми — радянські люди…» Зараз ви побачите, що це таке — радянська людина.

Вепр витер хустинкою губи, оглянув веселими очима своїх наближених. Він був упевнений, що його промова сподобалася всім, а найголовнішого він ще не сказав, зберіг на кінець промови. І надрайонний обернувся до тих, які стояли в строю.

— Скажіть мені, друзі, хто з вас, свідомих українців, зміг би піднести руку на свого брата, такого ж свідомого українця? Ніхто! Ніяка сила навіть перед смертю не змусила б вас погодитися на таке братовбивство тому, що нас усіх згуртувала національна ідея, честь і гордість. А радянська людина, яка втратила свою націю, цієї честі й гордості не має. Дивіться, добре дивіться, як колишні радянські солдати будуть розстрілювати таких же, як і вони, радянський людей. Не дивуйтесь і не докоряйте їм. Що з них взяти? Їх так виховали більшовицькі комісари. У них нема ні честі, ні нації, ні релігії…

— Це боягузи й зрадники! — вигукнув лобатий.

— Це твій собака, твій вівчарка дресирований! — закричав татарин. — Добре знаєш, кого взяв!

Надрайонний посміхнувся, зробив театральний жест у бік полонених.

— Ось вам, друзі, гордий совєцькій человек! Ось вам більшовицька дружба! Хай не буде у ваших серцях жалю до наших заклятих ворогів. Смерть їм! Слава Україні!

Сотенний, мов диригент, змахнув обома руками, й сотня голосно, хоч і не дуже дружно, відгукнулась:

— Слава! Слава!

Граната спітніла в руці Тараса. Він сам не помітив, коли витягнув її з кишені, вирвав кільце. Хлопець відчував, як ниють пальці, стискаючи тверде ребристе тіло «лимонки». Він думав тільки про одне — коли б не відмовив запал. Граната повинна впасти під ноги Вепрові. Надрайонний загине раніше, ніж кулі скосять тих, кого він засудив на смерть і хоче збезчестити. Хай знає, падлюка, що таке радянська людина. Тарас уже визначив мить для кидання гранати: як тільки буде подано команду «Заряджай!» Що буде потім, його вже не хвилювало. Буде видно, що обставини підкажуть. Двом смертям не бувати… Коли б пощастило в метушні вихопити в когось автомат або хоча б пістолет! Тоді б він наробив рейваху! Як любив говорити його дружок Вася Коваль: гинути, то з музикою!

Тарас затримав подих і ще раз зміряв очима відстань, що відділяла його від Вепра. Кидати треба точно. Але чому це ройовий Топірець оглянувся на нього? Підозріває щось? Плювати! Тепер уже ніхто не зможе перешкодити.

У Довбні якась заминка. Він почав роздавати набої Сидоренку, власовцю й оточенцеві, по одному патрону кожному. Татарин помітив це, закричав зловтішно, тикаючи пальцем у сотенного:

— А чому боїшся більше один набій давати? Своїх людей злякався? Дрючки замість зброї давав. Один набій! Шкуру свою дрижиш, хвоста притис, боягузливий собака!

— Ну, що там таке? — надрайонний примхливо, з тим легким невдоволенням, яке викликає у витриманого і розумного начальника неповороткість його підлеглого, подивився на сотенного. — Чого ви жалієте набоїв? Видати по обоймі!

— Не треба, друже Вепр… — перелякався Могила.

— Дайте горілки, мучителі… — застогнав старшина Сидоренко. Він відвернувся, крутить головою, рве лівою рукою комір на собі.

— Буде горілка, вже послали… — тиче йому в руку обойму набоїв спітнілий, розгублений Довбня. — Ставайте на місце!

Сидоренко кидає на землю гвинтівку.

— Не буду, сам, гаде, стріляй! Не буду в своїх!

— Поставити і його разом з цими!

Вепр, курінний, Могила й охоронники, що стояли на правому фланзі, кидаються на допомогу сотенному.

І раптом немов гарячий вихор вдерся на галявину. Постріл! Це власовець. Він рвучко обернувся і з вигуком: «Бий!» — впритул вистрілив у курінного.

— Бий їх!

Граната, немов перепілка, випурхнула з руки Тараса. Здається, полетіла точно. І ніхто не помітив. Вояки в строю похитнулися й заціпеніли від несподіванки. А там, куди полетіла граната, — метушня, стрілянина, бійка врукопашну! Старшина зчепився з сотенним, у лобатого в руках гвинтівка. Татарин скочив на курінного, який повалився на землю і, не встигши зняти з нього автомата, просто з грудей убитого дає чергу. Вівчарка з виском і гавкотом бігає навколо. Стріляють охоронники, що підбігли.

Тарас упав на землю. Де граната, чому мовчить граната? Вибух, удар по голові. Ні, не осколок, де хтось ногою… Вояки, немов перелякана отара овець, шарахнулись від яру. Земля загула під ногами. Кулі свистіли над Тарасом, але він примусив себе підвести голову. Просто на нього, затискуючи пальцями закривавлене підборіддя, біг Могила — блідий, без окулярів, охоплений жахом. На галявині видно тіла, що корчаться в передсмертних конвульсіях. Довбня і охоронник добивають Сидоренка. В лісі стрілянина, гавкіт вівчарки, серед дерев миготять постаті людей.

Тарас схопився на ноги. Сотенний уже нахилився над Вепром. Надрайонний, притискаючи руку до живота, підвівся на коліна, зі стогоном видушив з себе:

— Чого ви стоїте, друже?.. Догнати! Спіймати!

Охоронник, поглядаючи на залиту кров’ю руку Вепра, поспішно рвав зубами провощений папір перев’язочного пакета.

Довбня побачив Тараса, крикнув:

— За мною!

— А зброя?

Сотенний не почув. Тарас побачив біля мертвого Сидоренка гвинтівку, взяв її й побіг за сотенним. На галявині залишилося чоловік шість убитих: курінний, старшина, чорнокоса жінка, та, що строчила в блокноті, охоронник і ще двоє, яких Тарас не встиг розпізнати. Але це не були полонені. А. Вепр залишився живим, здається, поранений, тільки поранений…

Попереду тріщали короткі черги, долинали рідкі постріли гвинтівок, протяжні, немов ляскання величезного батога.

Тарас зрозумів: з автоматів стріляють охоронники Вепра, а хтось із полонених відстрілюється з гвинтівки. Довбня біг важко, на ньому була шкіряна куртка, на сама, яку він відібрав у Кореня. Через деякий час Тарас його наздогнав. На шиї у сотенного висів автомат. Тарас бачив перед собою широку, переперезану ременем портупеї спину. Промахнутися було б просто неможливо. А з автоматом йому буде значно веселіше…

Тарас, не зупиняючись, відкрив затвор гвинтівки й мало не заплакав з досади — в магазині не було жодного набою!

— Ось він! — вигукнув Довбня, зупиняючись і показуючи на вбитого.

Це був оточенець. Він лежав, пірнувши головою у траву. Гвинтівки біля нього не було. Можливо, він утікав зі страху, не думав чинити опору, і його прошили автоматною чергою.

— Друже сотенний, дайте набоїв! — попросив Тарас.

— Де я тобі їх візьму? — злісно поглянув на нього Довбня, витираючи кров з вилиці. — Бачиш, як вийшло? Придумали! Жодної гвинтівки не дозволили видати сотні. Наказали набої віддати отим… Ось і догралися! — він підвів голову й закричав — Сюди, хлопці, за мною!

До них з боку галявини бігли вояки, які вже опам’яталися. Тарас сумно подивився на автомат сотенного й помчав туди, звідки долинали постріли. Він біг з усіх сил. Плану дій у хлопця не було, але він ще мав надію десь захопити зброю з набоями й приєднатися до втікачів. Усе залежало від випадку. Кожна мить могла бути вирішальною.

Попереду знов пролунали короткі черги. Один охоронник низько пригнувся й, пробігши метрів двадцять, заліг біля дерева. Тарас кинувся до нього, готуючись ударити прикладом по голові бандерівця.

— Куди ти під кулі прешся? — почув Тарас тривожний голос з лівого боку. — Лягай! Поповзом!

Ще один охоронник!.. Ніби на ствердження перестороги бандерівця пролунав гвинтівочний постріл, і куля з коротким посвистом упилася в стовбур бука, за яким лежав бандерівець, який щойно біг попереду.

— Це поранений, ми його підбили, — пояснив охоронник, що лежав поблизу від Тараса. — Заліг там, прикриває своїх…

— Дай набоїв! — промовив Тарас і затис побілілі губи.

— Яких? У мене ж — автомат… Ти, друже, не підповзай близько до мене. Не підповзай, кажу тобі! Побачить…

— Скажи йому, хай біжить в обхід, — крикнув охоронник, який лежав попереду за буком. — Нехай налякає його з тилу!

«Тут нічого не вийде», — подумав Тарас. Ці двоє — боягузи, весь час оглядаються один на одного, близько до себе не підпускають. Тарас кинувся вбік від них. Попереду, десь далеко, загавкала й відчайдушно завила вівчарка, пролунала автоматна черга. Тарас, кружляючи, пробіг лісом метрів чотириста. Стрілянина й вигуки лунали вже ліворуч і позаду нього. Хлопець пробіг через вибалок — це був той знайомий вибалок, з якого починався яр, і побачив, як поміж кущами промайнуло дві людські постаті, йому здалося, що це були полонені. В цей же час хлопець помітив охоронника, який підбіг і причаївся за деревом. Бандерівець швидко звів автомат, очікуючи, коли втікачі вибіжать з кущів. Тарас кинувся до нього.

Тріск автоматної черги, постріл з гвинтівки, жіночий крик: «Поганяй!» і стукіт коліс — все це злилося в одне.

Тарас мигцем побачив за кущами праворуч групу людей і серед них одну жінку, обличчя якої здалося йому на диво знайомим. Але в цей же час він за щось зачепився ногою і впав, не добігши до охоронника декількох кроків. Охоронник випустив з рук автомата й стояв навколішках, притискаючи пальцями поранену біля плеча ліву руку.

— Набої до автомата є? — благально звернувся він до Тараса. — Дай мені, мої скінчились…

Тарас не відповів. Автомат без набоїв не міг допомогти йому нічим. Перед його очима все ще стояло жіноче обличчя. Він не міг помилитися. Він пізнав би його серед тисяч інших. Це було обличчя тієї, яка двічі рятувала його, обличчя Ластівки, Ромашки…