По живу і мертву воду

32. СМЕРТЬ БЕЗ ВОСКРЕСІННЯ

— Пане раднику, де ваша помічниця?

В голосі штурмбаннфюрера не відчувалось іронії, це було ділове запитання.

— Єва перебуває у службовій поїздці.

— Коли ви чекаєте її повернення?

Що сталося? Останнім часом Хауссер не міг поскаржитись на Герца, той не ліз у його справи й радився з ним у всіх випадках, що мали будь-яке відношення до оунівців. І ось він ставить дивні, несподівані запитання.

— Ви давно цікавитесь моєю помічницею? — не відриваючи погляду під паперів, запитав Хауссер.

— З учорашнього дня.

— Чим ця особа зобов’язана вашій увазі?

— Службовий обов’язок.

— Я чекаю її днів через два-три, — сказав Хауссер байдуже.

Розмова відбувалася в кабінеті Герца. Штурмбаннфюрер надув губи, задумався, поглядаючи на спокійного Пуголовка, й лінивим рухом руки дістав з шухляди письмового столу тоненьку папку. Хауссер продовжував вивчати зведення про події, що відбулися за тиждень.

— Пане раднику, я хотів би, щоб ви сприйняли це не як підступ з мого боку, а як знак особливого довір’я до вас.

Такий вступ міг збентежити кожного. Хауссер підвів голову, втупився своїми непроникними лінзами в начальника гестапо, чекаючи пояснень.

— Ми одержали повідомлення агента, — трохи насупившись, продовжував штурмбаннфюрер. — Дуже цікаве. В загоні Пошукайла появилась дівчина. Вона пробула там два дні й зникла.

«Боже мій, скільки таємничості наводить цей Герц на найпростіше і найзрозуміліше, — подумав Хауссер. — Командир загону має своїх агентів, вони то появляються в загоні, то зникають. Краще б Герц пояснив, як зникає з міста партизан у формі німецького офіцера».

Штурмбаннфюрер замовк, незадоволено ворушачи губами, він дивився на аркуші в папці.

— І зникла… — підказав Хауссер.

— Так, вона зникла з загону. Але агент побачив її тут, у місті, на вулиці. За його словами, вона йшла поруч з якимось паном і розмовляла з ним по-німецькому. Прикмети цієї дівчини — середня на зріст, вродлива, схожа на німкеню, чорний костюм, нові чоботи, в руках шкіряний темно-коричневий портфель. Тримається з великою гідністю. Прикмети її супутника: низенький, товстий, в окулярах, приблизно років сорока з гаком, одягнений у темну форму, але форма не військова. Скажіть, у вашої помічниці є портфель?

— Так, вона носить з собою портфель і саме такого кольору, як повідомляє ваш агент, — сказав Хауссер з посмішкою, немовби ця історія почала потішати його. — Більше того, прикмети товстого пана в окулярах співпадають, очевидно, з моїми прикметами. Які ви робите висновки, пане штурмбаннфюрер?

— Поки що — ніяких. Даремно ви образились.

— Я не образився. Трохи дивно… На вашому місці я зробив би інакше.

— Як? Підкажіть..

— Я не вважав би за можливе починати таку розмову, поки… поки не встановив би, хто саме був тим низеньким, товстим паном в окулярах. Хіба це важко було зробити вашому агенту?

— На жаль, не тільки важко, але й неможливо. Агент перебував у місті лише декілька годин і був обмежений у своїх діях. Він устиг повідомити про все, що я вам розповів, іншому агенту гестапо — усно. Зараз він викритий партизанами й розстріляний.

Хауссер насилу стримався, щоб не зітхнути з полегшенням. Агента нема… А, може, страхи даремні? Агент міг помилитися. Хіба ж мало буває таких випадків? Герц не повинен навіть здогадуватися, що ця розмова хоч трохи стривожила його, Хауссера.

— Пане раднику, я хочу повторити те, що сказав спочатку. Повірте, я керуюсь дружніми почуттями і вчинив би не по-дружньому, приховавши від вас цей документ. Я не надаю йому серйозного значення, бо впевнений, що це дурниця, якась помилка, але в наших умовах краще двічі-тричі застрахувати себе від усяких неприємних несподіванок. Скажіть, ваша помічниця що-небудь знає про вашу основну роботу, ваші плани?

Герц починає допит…. Чи не дуже вже поспішає пан штурмбаннфюрер? Ще нічого-не доведено. Тривога може виявитись даремною.

— Ви могли б не питати про це, пане штурмбаннфюрер. Я не жовторотий хлопчисько. В компетенцію Єви входять друковані видання, біржа праці й відомості про те, як проходить збір продовольства. Для мене це теж важливо, але я сам усього не можу охопити. Я вірю вам, образа була б просто смішною… Звичайно, ви повинні були показати мені цей документ.

Хауссер байдуже простягнув руку, й начальник гестапо подав йому папку.

Оригінал і передрукований на машинці переклад донесення. Агент Флор повідомляє зі слів Осики: «… партизани впіймали якусь незрозумілу парашутистку». Чому — впіймали, чому — незрозумілу? «Намагалася покінчити самогубством… Потім знайшли заховану в лісі рацію. Зараз тримають під арештом, але годують добре. До неї часто навідується сам командир. Ніхто нічого не знає, все тримається в таємниці».

— Ви, здається, читаєте не те, — сказав Герц, підводячись. — Спочатку якісь дурниці'. Читайте нижче. Ось з цього місця.

Ні, для Хауссера повідомлення про спійману в лісі радистку не було дурницею. Так і є, дівчина, яку Осика бачив у місті поруч з «низеньким товстим паном в окулярах», появилася в загоні через два дні після того, як було спіймано «незрозумілу» радистку. Коли Єва вручила йому марку? Співпадає — наступного дня після того, як схожа на німкеню дівчина зникла з загону, на третій день після того, як була спіймана парашутистка. Все співпадає… Агент Осика не помилився — і в загоні, й у місті він бачив саме ту, яка видає себе за Єву. Справжня Єва залишилась у загоні Пошукайла. В неї рація, вона приймала і. передавала зашифровані телеграми. Шифру, звичайно, не могли розгадати. Ось чому друга Єва затягувала час, вимагала доказів. Тепер, звичайно, радянська розвідниця знає все…

Хауссер відчув, як йому пересихає в роті…

— Та-ак! — промовив він, повертаючи папку. — Цікаво все-таки. Що ж, треба перевірити. Я тільки попрошу це зробити якомога тактовніше. Єва вразлива.

— Ну, звичайно, — запевнив його Герц.

— Я негайно повідомлю, як тільки вона повернеться. Цікаво!

Радник затримався у начальника гестапо ще на добрих півгодини, присвятивши цей час обговоренню питання про те, які форми боротьби з радянськими партизанами треба рекомендувати бандерівцям, щоб їх зв’язки з німцями не впадали у вічі. Це було дуже важливе й делікатне питання — становище мінялося з кожним днем, симпатії населення до радянських партизанів зростали. Цього разу розбіжностей у поглядах не виявилось. Хауссер був задоволений розмовою. І коли радник виходив з кабінету, було схоже на те, що він уже встиг забути про донесення, яке так потішило його й яке Герц зберігає у себе в тонкій папці в шухляді письмового столу.

По дорозі додому Хауссер намагався якомога спокійніше обдумати ситуацію, розкласти все на полички. Становище виявилось не настільки трагічним, як він думав спочатку. Так, командир партизанського загону спритно обвів його, але ще невідомо, хто ж залишиться в дурнях. Ключа до шифру в Пошукайла нема. Навіть розшифровані телеграми зрозуміти буде не так уже й легко: багато дечого в них позначено кодом, відомим тільки Хауссеру й Прістлі. Що могла повідомити своїм про плани радника Хауссера розвідниця, яка видавала себе за Єву? Аж нічогісінько. Зараз вона знає все… Ну, а якщо ця відважна панночка не повернеться з службового відрядження? Причина? Не повернулася і все. Шукайте… Зникнення Єви Фальк не буде бозна-якою незвичайною подією. Німці зникають то там, то сям майже кожного дня. Донесення Осики?.. Штурмбаннфюрер може зберігати його, в своїй папці, скільки йому заманеться.

Прийшовши додому, Хауссер у першу чергу пересунув на підвіконні вазон з фікусом управо. Це означало, що він терміново викликав до себе Вихора.

Одначе першим з’явився не Вихор, а Марко.

— Де Єва? — поквапно запитав його радник.

— Вона залишилась у Вепра. Розумієте…

Хауссер не схотів слухати пояснень Марка.

— Негайно повертайся назад. Знайди Єву і… — радник чиркнув коротким пальцем по своєму горлу. — Одержиш додаткову винагороду.

Маркові вже доводилось виконувати подібні доручення шефа, але цього разу він не повірив своїм вухам.

— Ту панну? — запитав він здивовано.

— Ту саму. Вона повинна загинути відразу ж, як тільки ти побачиш її.

Марко зрозумів, що він почув усе добре, й почав роздумувати вголос.

— Мабуть, найкраще куля… Випадковий постріл. Так інколи буває… Як ви гадаєте?

— Мене не цікавить, як це станеться. Не мені вчити… Годиться все: куля, ніж, сокира… Я вимагаю одного: вона повинна вмерти відразу, не встигнувши вимовити жодного слова. Зрозумів? Щоб і рота не встигла відкрити.

— То найлегша смерть, коли відразу, — погодився Марко. — Людина не мучиться.

— Врахуй, вона з тих, хто воскресає.

— Про це не може бути й мови, — показав у посмішці жовті, прокурені зуби Марко. — У мене ще ніхто не воскрес.

— Якщо буде необхідність, скажеш Вепрові, чий наказ виконав. Повертатися будеш через полустанок Діл?

— Так. Як завжди.

— Можливо, там буде чекати тебе Вихор. Допоможеш йому в одній справі. Він скаже… Можеш іти.

Вихор прийшов тільки вранці. Це була невисока, мускуляста людина з припухлим, застиглим обличчям і неспокійними злодійкуватими очицями.

— Якщо ти не будеш з’являтися вчасно… — почав Хауссер, зачиняючи двері.

— Пане раднику, це ж — уперше, — поспішно прошепотів Вихор.

— Друге запізнення буде останнім. Ти й так висиш на волосинці.

Хауссер невдоволено пройшовся по кімнаті. Вихор, винувато кліпаючи повіками, слідкував за кожним рухом шефа.

— Я двічі рятував тебе, Вихоре, а тепер… Не знаю, чи пощастить мені. Звідки Маркові стало відомо, що ти брав золото в євреїв?

— Падлюка… — сердито процідив крізь зуби Вихор, і очі його застигли, розлючено втупившись в одну точку.

— Марко знає ще дещо… Мабуть, ти розпатякався перед ним сп’яну?

— Пане раднику, то підла людина, — часто дихаючи, сказав Вихор, — Йому й на стілечки не можна довіряти. Підла, завидюща людина…

— Ти сам рекомендував його мені… Що тепер робити? Він подав на тебе донос у гестапо й, можливо, вже щось наговорив на тебе Вепрові. В гестапо я постараюся залагодити цю справу, а Вепр… Не знаю. Вепр може злякатися. Він не любить, коли його люди патякають. І я його розумію.

На лобі у Вихора здулася жила, він м’яв у пальцях кашкета.

— Так, твій друг Марко може напаскудити нам усім.

— Я його вб’ю, собаку.

— Не кричи.

— Слово честі!

Хауссер сів верхи на крісло, замислився, сердито ворушачи товстими губами.

— Добре, Вихор, — сказав він рішуче. — Я тебе ціную й постараюся виручити ще раз. Ти маєш рацію — з Марком доведеться попрощатися. Небезпечна людина. Сьогодні ж поїдеш поїздом на Братин. Зійдеш на роз’їзді Діл. Чекай там Марка. Скажеш, що є справа, й поведеш його до лісу… Тільки так — щоб ніяких слідів…

— Я вже зроблю, — зрадів Вихор, — Не турбуйтеся, пане раднику. Мені не вперше, зроблю чисто.

Вихор вийшов.

Хауссер замкнув двері на ключ і, діставши клясер і пінцет, сів за стіл. Ну ось, здається, зроблено все, що можна було зробити. Шукайте Єву, шукайте того, хто її знищив… Радник розкрив клясер. Марки, миле серцю заняття. Марки завжди заспокоювали його.

Довбня проклинав свою долю. Починаючи з того нещасливого дня, коли Вепр надумав розстрілювати совітів, одне лихо за одним безперервно падало на його голову. Не встигли поховати своїх, як стало відомо, що хтось напав уночі на районну ес-бе й перебив усю команду Місяця. Радянські партизани діяли, мабуть. Пані наказала озброїти сотню. І це було, на думку Довбні, цілком правильно, тому що могли напасти й на сотню.

Потім прибігли люди з Горяничів: допоможіть, приїхали німці, поліцаї, забирають хліб, худобу, ловлять хлопців і дівчат. Пані пішла до Вепра. Як уже вона там розмовляла з ним, непритомним, невідомо, а наказала влаштувати засідку, німців перебити, хліб і худобу повернути селянам, нехай кожний забирає своє. Теж правильно.

З засідкою вийшло не зовсім добре, тому що якийсь дурень не стримався, вистрілив без команди, й німці сполошилися раніше, ніж треба було. Почалася така стрілянина, як на фронті. Все ж обоз відбили, німців перестріляли, а декількох поліцаїв узяли в полон. Ті, кого гнали на роботу до Німеччини, розбіглися хто куди. А в сотні — троє вбитих та чоловік дванадцять поранених. От і радій! Щоб не було вже зовсім прикро, хлопці завернули до себе п’ять підвід з пшеницею й десять голів худоби як трофеї. Ну, а як же! Адже хлопці кров проливали.

Повернулися до хутора, а тут — скандал. Чортяка приніс Софійку… Треба ж таке! Ганка довідалась, хто така Софійка, вчепилась їй у коси. Бійка, лемент на весь хутір. Набив їм обом пики й розігнав. Хіба ж мало він їм подарунків давав? Так ні, ганьбити його перед усією сотнею почали. Тільки розігнав дурних жінок, як появляється сотенний з штабу куреня. Накинувся: «Що у вас тут твориться? Чому не повідомляли? Хто наказав обоз відбивати? Що це за пані тут появилася? Яке її псевдо? Де вона? Привести сюди! У вас тут уже спідниці почали командувати?»

Кинулися за панянкою, а її немає, подалася кудись з охоронником. Іншого охоронника, Карася, вона ще раніше кудись відіслала з дівчиною. Штабний сотенний ще гірше розлютився — негайно привести до нього пані — і край. Довбні це набридло — скільки може терпіти людина? — і вія почав відгризатися. Справді, чого до нього причепились? Пані не до нього приїхала, а до Вепра. Тож не тільки він, але й Могила, й охоронник Сокіл чули, що сказав надрайонний: «Будь-який наказ… беззаперечно!» У Вепра й питайте, що це за пані.

Та хіба ж у Вепра спитаєш?.. Справи надрайоніного погані. Лежить непритомний. Обличчя — немов жовток. Навезли лікарів повну хату, навіть акушерку десь розкопали. Ніхто толком нічого сказати не може. Твердять: осколок, кишки, рентген, операція… А Вепр тільки на уколах тримається. От і вір лікарям! Казав він, пропонував привезти бабу-шептуху. Куди там! Могила підвівся з постелі — та й не був він так уже смертельно поранений, холера, щоб лежати, — сказати нічого не міг штабному сотенному, а лишень усе пише в зошиті. Ніби й правильно пише, а штабний горлає на нього: «Будете відповідати разом з Довбнею! Яке мали право виконувати невідомо чиї накази? Де ця пані?»

На цьому не скінчилось. Раптом появляється Марко, й не встиг зіскочити з підводи, як пристав з ножем до горла: «Де пані?» А щоб вас усіх холера забрала! Але все ж таки, де вона ділася? Треба шукати. От лихо! Втомився він за ці дні, набігався, як собака, аж ноги підкошуються. Треба шукати.

І пішли гінці, на всі боки. Де пані? Та сама, яку всі бачили, яка так довго розмовляла наодинці з надрайонним, яка командувала, вибирала для себе охоронників, виголошувала промову над могилою загиблих у сутичці з совітами, яка наказала від імені Вепра відбити обоз у німців. Де ж вона?

Хутір Вишневий, хата під червоною черепицею. Єдина хата з такою покрівлею на хуторі.

Господиня, маленька вагітна жінка, не обманула — її чоловік був дома. Оксана, стискаючи в руці жетон, поспішно зайшла до напівтемної хати й, приглянувшись, побачила чоловіка, що розлігся на ліжку. Він лежав горілиць у верхньому одязі, в брудних чоботях, звісивши одну ногу на долівку, розкинувши руки з великими, важкими кулаками. В його горлі булькотіло й висвистувало, з рота гаряче несло горілчаним перегаром.

Господиня зупинилась поруч з Оксаною і, поклавши одну руку на випнутий-живіт, другою підперши голову, сумно дивилася на чоловіка. Класична поза сільських жінок, які примирилися з своєю гіркою долею.

В Оксани ще жевріла маленька надія на можливу помилку, непорозуміння.

— Хто це? — запитала вона.

— А хто ж, мій чоловік.

— Андрій Дудка?

— Він. По-вуличному Коза, а пишеться Дудка.

Тепер уже можна було не сумніватися: на ліжку лежав смертельно п’яний Андрій Дудка.

— Розбудіть його.

— Гай-гай, пані, нехай його чорти будять, — схлипнула жінка. — Це вже до ранку, хоч з гармати над вухом стріляй.

— Давайте спробуємо, — сказала дівчина, скидаючи жакет. — Принесіть відро води, рушник.

Довго й настирливо намагалась Оксана оживити Андрія Дудку. Він мукав, дригав ногами, мало не вкусив Оксану за руку. Скінчилося тим, що впав з ліжка на долівку й знову захріп.

— Пані, це все даремно. Я вже добре знаю цю свиню. Кажу вам — ніяка сила не підведе його до ранку. Нехай хоч хата горить, хоч гармата стріляє…

Непередбачені обставини… Здавалося б, Оксана все продумала, есе врахувала. В неї в руках був другий жетон, добутий так тяжко. І ось на тобі!

— Минулої ночі до вашого чоловіка приходили?

— Так, пані, двоє.

— Тільки двоє?

— Може, їх було й більше. До хати зайшло двоє. Вони щось показали Андрієві, й Андрій швидко запріг коней і відвіз їх.

— Куди?

— Пані, хіба ж він мені скаже, куди? Це велика таємниця. Він нікому не скаже. То така служба в нього.

До залізничної станції було понад двадцять кілометрів. Поїзд на Рівне проходив о десятій ранку. Можна було встигнути. Але цей шлях був небезпечний. Її, звичайно, вже шукали. Залишилося одне — чекати до ранку, поки Андрій Дудка проспиться.

— Пані, я вам постелю в чистій кімнаті. Ви поспите собі, відпочинете, а як очухається ця свиня, я вас розбуджу, — запропонувала господиня.

Не встигла Оксана відповісти, як у сінцях скрипнули двері й до хати увійшла жінка. По великій світлій хустці Оксана впізнала Ганку.

— Пані, ви тут? А вас там шукають! Такий гармидер зчинився. Ой, яка я рада, що вас знайшла. Пані, побудьте зі мною, послухайте моє горе, я вам усе розкажу.

Танка була п’яна. Виявляється, вона знала господиню й не раз ночувала в цій хаті з своїм Іванком. Через декілька хвилин Оксана слухала її розповідь. Вони сиділи за столом у світлиці. Вікна були завішені, на столі світився каганець. Танка розливала в чарки самогон.

— Він же присягав, пані, що я одна в нього й він, як тільки закінчиться війна, одружиться зі мною. Іванко мені подарунки давав. І обручки, й зуби золоті. Все віддавав мені, а останнім часом… подарував мені тільки пляшечку одеколону, аби лиш очі затуманити. Я одеколон весь на себе вилила, а пляшку в пику Софійці кинула. Тепер він молодшу знайшов, усе їй віддає, я знаю… А хто така Софійка? Перша повія, іншої такої не знайдеш…

Іванко — це Довбня. В Ганки появилась суперниця.

— Не хвилюйтесь, Ганю. Довбня не вартий вас. Ви знайдете собі кращого. Ви казали, що мене хтось шукав.

— Иой, там наїхало стільки людей! Всі про вас питають. Марко теж там. Всі шукають — де пані, куди вона поділась? То все дурниці. Ви мене послухайте. Пані, хіба ж у мене не було хлопців?

Ганка цокнулась, випила свою чарку й заплакала.

— До мене стільки сваталось. Я ж вважалася найбагатшою дівчиною у селі. Тільки одного поля вісімнадцять моргів. А я полюбила бідного хлопця і всім заради нього відмовляла. Батько не хотів його, казав, не пара, старець. А я його так любила, Славка. мого, що й сказати не годна. Вже було все налагодилось, батько згоду дав. Тут прийшли совіти, шляк би їх трафив, і почали роздавати панську землю. І вже не стало в селі ні багатих, ні бідних дівчат — усі одинакові, у кожної є своє поле. Славко відвернувся від мене й оженився на такій самій, як і він. Ну, хіба ж є правда на світі? Я йому і тій Катеринці його, розлучниці, не простила. Не простила пані. Як любила його дуже, так і помстилася. Пийте, пані, я вам усе розповім, не буду таїтися.

Ганка випила ще одну чарку, сльози текли по її щоках, змиваючи рум’яна.

— О, я придумала, пані, як їм помститися, отим жебракам нещасним. Прийшли німці, і я заявила в гестапо, що Славко (переховує в себе пораненого радянського командира. Тут же, на місці, його й Катеринку розстріляли. Ось як я відомстила, пані, за свою любов.

Хіба вони переховували радянського командира? — запитала Оксана.

— Аякже! І переховували, й лікували. Ніхто цього не знав, а я знала, вистежила. Приїхали німці, схопили всіх і зразу ж розстріляли.

— А вам не жаль, Ганко, тої людини, яку ви так любили?

— Ні, пані, — тріпнула головою Ганка. — Я така, якщо не мені — значить нікому! Свого не подарую. Я цій Софійці теж віддячу. І Іванко свого дочекається. Він гадає, що коли його сотенним призначили, то він тепер може кинути мене? Побачимо ще. Пийте, пані. Чому ви не п’єте? За моє щастя, за ваше щастя! До дна!

Оксана почекала, поки вип’є Ганка, й відпила трохи з своєї чарки. Смердючий самогон був міцний, як спирт. Дівчина наповнила чарку Ганки.

Тільки вночі знайшли Тополю, й він сказав, де треба шукати пані. Негайно поїхали на хутір Вишневий. Тополя показав хату. Його залишили на вулиці біля підводи. Довбня й Марко пішли на подвір’я. У вікнах хати було темно. Краплини дощу тихо барабанили по черепичній покрівлі.

Довбня постукав у двері. Трохи почекав і вже збирався гримати ногою, як за дверима почувся хрипкуватий жіночий голос.

— Хто там?

— Відчиняйте, господине!

— Це ти, Іванку?

«Ганка… Ось куди вона забігла…» — подумав Довбня.

— Відчини, Ганко!

— Не відчиню, ти будеш битися. Йди до своєї Софійки.

— П’яна, холера… — пробурмотів Довбня.

— Запитай її: пані з нею? — зашепотів Марко.

— Пані з тобою, Ганко? Не бійся, нам потрібна пані.

Двері відчинились, на порозі появилась Ганка в накинутій на голову й плечі хустці, яка світлою плямою виднілася в темряві. Від неї несло одеколоном.

— Тихо, ради бога… — застережливо зашепотіла Ганка, хапаючи гарячою рукою руку Довбні. — Тихо, в неї граната.

— Де вона?

— Ліворуч двері. Спить, п’яна, на ліжку. Я її ледве поклала. Вона спить і тримає гранату в руді. Тихо, обережно.

Марко нетерпляче відштовхнув Довбню, вскочив у сінці. Сотенний кинувся за ним. Двері до світлиці були відчинені.

Промінь ліхтарика ковзнув по столі, на якому стояла порожня пляшка, тарілки з рештками закуски, і впав на ліжко, яке стояло в кутку світлиці. Пані спала, накрившись ковдрою з головою. Краєчок портфеля стирчав з-під подушки.

Марко ступив уперед, швидко підвів руку. Пролунало два постріли.

— Що ти робиш? — жахнувся Довбня.

Марко мовчав. Сотенний освітив його обличчя. Обличчя вбивці було блідим, суворим, на скронях блищали краплинки поту. Він виконав наказ.

— Хіба я хотів… — сказав нарешті Марко й криво посміхнувся. — Пістолет сам… Не знаю, як сталось…

— Що тепер буде? Шляк би тебе трафив! — Довбня, присвічуючи ліхтариком, підійшов до ліжка, смикнув з голови убитої ковдру й остовпів, не маючи сили вимовити жодного слова.

На ліжку лежала Ганка.

— Що? Що?! — не своїм голосом вигукнув по. заду нього Марко, — Як же це… — він не доказав і прожогом кинувся з хати.

Пізно. Пані зникла. Тополя й візник присягалися, що вони нікого не бачили.

… Біля порога знайшли велику світлу шовкову хустку, що пахла одеколоном.