По живу і мертву воду

25. ЧЕРВОНА ШАПОЧКА І СІРІ ВОВКИ

Вони зійшли з поїзда на роз’їзді, до якого з обох боків майже впритул насувався ліс. Залізнична колія пробігала тут, немов по широкій просіці. Сонце ще не зійшло, дерева стояли по пояс у прозоро-сизому тумані. Було так тихо й гарно, що Оксана, оглянувшись навколо, відчула себе щасливою. Її мовчазний супутник з неприємним, ніби наспіх вирізаним з дерева обличчям, відразу ж, не озираючись, пішов до лісу, збиваючи чобітьми росу зі стеблинок трави і лугових квітів, що похилилися на стежку. Оксана рушила слідом за ним. Позаду пролунав тоненький гудок паровоза, й смішний, майже іграшковий поїзд, зібраний з маленьких череватеньких вагонів з довгими підніжками, пішов далі. Колеса постукотіли трохи й затихли в далині.

Ось і ліс. Він зустрів густими кущами ліщини й бруслини з блідими дрібними, схожими на квіти, восковими ягодами, що тільки починали червоніти. За кущами росли великі берези, але швидко вони поступилися місцем соснам і темним ялинам з важкими замшілими нижніми гілками.

І почалася казка про Червону Шапочку…

Поїздка до цих лісових країв була цілковитою несподіванкою для Оксани. Вона довідалась про неї наступного дня після того, як Хауссер пообіцяв, що вона «побачить усе на власні очі». Радник пропадав десь до вечора, а ввечері прийшов до неї і сказав, що все готове, й через півтори години вона повинна бути на вокзалі. Там, на вокзалі, її чекає людина, яку треба називати Марком. Марко довезе її до Вепра. Саме оцей Вепр і повинен викласти перед нею всі докази успішного виконання завдання. «Про ваш виїзд уже повідомлено, вас чекають, — інструктував свою «помічницю» Хауссер. — Ви дієте від мого імені з повноваженнями інспектора. Не треба нічого розпитувати, вам усе покажуть і розкажуть. Ви тільки скажете самому Вепрові, що вас послав друг України — Малий. Запам’ятайте: друг України — Малий. Більше нікому жодного слова. Імені мого взагалі ніде не згадуйте, навіть у розмові з Вепром. Розмовляйте тільки українською мовою, ніхто, крім Вепра, не повинен знати, що ви німкеня і з якою метою до нього прибули». — «Скільки часу триватиме моя інспекційна поїздка?» — запитала Оксана. — «Це буде залежати від вас. Я б не хотів, щоб ви довго там затримувались. Стан приблизно скрізь однаковий. Усьому, що скаже Вепр, можна вірити. Єдине, чим він може вихвалятися Занадто, — це українсько-польська ворожнеча, Ця заслуга належите мені. Так і можете повідомити ваших…» — «Але ж це тільки слова, пане раднику…» — глузливо сказала дівчина, заохочуючи на дальшу відвертість. — «Я не можу вам виставити свідків, — незадоволено промовив Хауссер, — Операція здійснювалася в обстановці найсуворішої секретності. Ідея була моя, гауляйтер Кох підтримав її. Ми, німці, першими під виглядом українців і поляків почали палити села. Можете перевірити у Вепра. Він признається, хто перший розпочав різню». — «Пане раднику, ви пам’ятаєте моє попередження про взаємну безпеку? — знайшла за потрібне ще раз попередити Хауссера Оксана. — Якщо зі мною щось станеться…» — «Я гарантую цілковиту безпеку, — поспішив запевнити її радник. — Вас будуть охороняти. Радянських партизанів у цьому лісі немає. Щодо поїзда, то він приміський, таких поїздів взагалі не зачіпають. Я вам приготував документи на ім’я Надії Пилипчук».

Потім була дивна безсонна ніч у маленькому, переповненому вагоні, миготіння темних тіней за вікнами, розмови селянок про сіль і мило, довгі зупинки на станціях, і, нарешті, немов у нагороду за подорожні незручності, появився оцей казковий вранішній ліс.

Йшли вже хвилин сорок. Стежка давно вивела їх на лісовий шлях з понівеченим колесами корінням, частими вибоїнами, заповненими брудною водою. Оксана декілька разів пробувала заговорити з Марком, але той насуплювався, від чого риси його обличчя й зморшки ставали ще різкішими й неприємнішими. Він зітхав і вимовляв одну й ту ж фразу: «Е, пані, про що нам говорити?» Коли в далині на роздоріжжі показався високий, почорнілий хрест, Марко зупинився й, дивлячись на нього, зовсім по-селянському почухав пальцями потилицю.

— Заблудилися, Марку? — суворо запитала дівчина. — Ви не знаєте, де ми?

— Ні, не заблудився, тільки, здається, трохи вбік узяв.

— Нам ще довго йти?

— Зараз підводою поїдемо. Тут десь підвода нас чекає.

Але підводи не було видно, і провожатий Оксани занепокоївся. Вийшли на узлісся. Тут біля дороги стояв ще один хрест — невисокий, камінний, побілений вапном, з такою ж біленькою сліпою фігурою, біля ніг якої стирчав пучок засохлих квітів. За хрестом видніли поля і віддалік — декілька оточених садами хат. Марко тихо вилаявся, винувато покосився на дівчину, поспішно сказав:

— Почекайте тут, пані. Я швидко. Тільки з цього місця не сходьте. Зараз поїдемо.

Марко прудко побіг до хаток. Оксана підійшла до хреста. Фігура спасителя здавалася виліпленою невмілими дитячими руками, на стертому, обличчі ледве можна було помітити ніс і ямки очей, маленьку, трохи більшу, ніж кулак, голівку прикрашав іржавий бляшаний вінок. Бог. Великий, всемогутній, суворий і милосердний.

Оксана уявила, як селянки стають тут навколішки, схиляють перед камінним, побіленим вапном ідолом голови, виливають своє горе, надії та благання. Вона пригадала ще в дитинстві прочитані в книжці оповідання про тих дерев’яних божків, яких везли з собою на нартах кочовики тундри, щоб мастити їм салом рота в час удачі і бити їх ремінцем, якщо в отарі оленів починається падіж від хвороб або нестачі кормів. Оцей камінний божок недалеко втік від свого дерев’яного побратима…

Оксані стало сумно. Вона поклала портфель біля хреста й побрела між ріденьким дубняком. Коричневе, зморщене торішнє листя шаруділо під ногами. Раптом носок чобота збив щось тверде, пружне. Це був гриб з білою товстою ніжкою і маленькою, ледь пожовтілою зверху, шапочкою. Дівчина нагнулась, щоб узяти його, й відразу ж побачила другий, а трохи далі — третій під великою коричневою шапкою. Грибів було багато, вони немов миттю виростали перед очима Оксани з землі й гукали без голосу: «Ось я! Візьми мене!» Оксана кожного разу мимоволі здригалася, побачивши нового гриба, й відразу ж посміхалась йому. Ось у траві майнула червонувата голівка. Мухомор? Ні, не схоже, ніжка висока, товста, з чорними ворсинками. Оксана глянула вгору й побачила над головою тремтливе сріблясте листя. Осика. Отже, це підосичник.

Потім Оксана не могла визначити, на яку відстань вона відійшла від хреста — на двадцять кроків, на двісті чи, може, навіть на кілометр. Все сталося за якусь мить, і спершу їй здалося, що на неї впало, дерево.

Її збили з ніг, відразу ж підвели, заломили руки за спину, упхнули щось у рот і понесли. Оксана крутила головою, але бачила тільки ноги, що швидко миготіли, праворуч у чоботях, ліворуч — у важких солдатських черевиках, бачила траву, сухе листя, чула тяжке дихання тих, що бігли.

Гілки кущів шмагали її по обличчю. Захищаючи обличчя, Оксана нахилила голову, заплющила очі. Що це діється? Хто ці люди? Невже Хауссер перехитрив її? Ні, основне вона вже знала й повідомила до загону. За день до від’їзду вона передала листа, довгого, багатослівного листа до «вірної подруги». Тільки Пошукайло зрозуміє його справжній зміст: «Книга для шифрування невідома. Хауссер одержав завдання підготувати провокації, зв’язані з оунівцями, мета яких — ускладнити просування радянських військ на захід. Детальніше повинна дізнатися в найближчі дні». Детальніше… вже хтось інший буде, дізнаватися детальніше. Спокійно! Ще нічого не відомо. Якщо це пастка, то чому Марко просто не застрілив її в лісі або не підвів до цих людей? Навіщо йому треба було влаштовувати цю комедію? Тут щось не так.

Тих, хто її схопив, було троє або четверо. Вони бігли лісом, чулось важке дихання, тупіт ніг, тріск гілок. Ось її підняли й кинули на щось м’яке, пружинисте й почали в’язати руки, попередньо зірвавши годинник. Оксана підвела голову, хустка, що зсунулася на обличчя, закрила їй очі, але вона встигла побачити сіно, чиєсь плече, круп і морду коня, що стривожено підвів голову й пряв вухами. Коли руки її було зв’язано, хтось вигукнув: «Вйо!» — і віз рушив. Колеса заторохкотіли на вибоїстій дорозі.

Оксана випхнула язиком з рота затичку, віддихалась і рвучко, одним рухом повернувшись на спину, сіла. Хустка затуляла їй очі, вона відкинула її назад сильним помахом голови й побачила обличчя людини, яка сиділа поруч, — сіре, довгасте, в краплинах поту, одне око веселе, друге — каламутно-біле, до всього байдуже. Кулеметна стрічка хрест-навхрест оперізувала груди. Позаду на возі, біля ніг дівчини, сиділо ще двоє, вони з веселою цікавістю дивилися на свою полонянку. Марка серед них не було.

— Попалась, пташко? — вишкірив жовті конячі зуби той, що сидів поруч. Він схилився до дівчини, немов маючи намір поцілуватися, і обдав її своїм смердючим диханням. Решта засміялися на жарт свого товариша.

— Ось ми й познайомилися, красуне, — продовжував кривлятися чолов’яга з більмом. — Як себе почуваєш? Не сподівалася, правда?

— Розв’яжіть мені руки, — гидливо відхиляючись, сказала Оксана.

— Е ні, пташечко, крильця ми тобі підрізали, не полетиш.

— А вам не соромно? — дівчина оглянула їх насмішкуватим поглядом. — Четверо здоровенних озброєних чоловіків і боїтесь однієї жінки. Зв’язали руки… Боже! З жінками і то воювати не вмієте.

Візник за спиною Оксани схвально гмукнув. Хлопці, які сиділи на задку воза, зніяковіли, відвернулись, ховаючи очі.

— Ти мені поговори! — грізно вигукнув здоровань, оперезаний кулеметними стрічками, і його здорове око гостро втупилось у дівчину, — Дам прикладом по морді, тоді будеш знати! — Він брудно вилаявся.

— Спробуйте, — безстрашно заявила дівчина. — Якщо ви зачепите мене, я попереджаю: вас чекає кара. Кажу цілком серйозно. І буду вимагати, щоб вас покарали в моїй присутності, на моїх очах.

Здоровань з більмом розреготався.

— Бачили ми таких! Почекай-почекай, пташко. Що ти заспіваєш, коли я візьмуся за тебе по-справжньому?

— Я попередила, — тим же суворим тоном сказала Оксана. — Всі чули. А тепер я вимагаю, щоб мені розв’язали руки.

— Друже Клешня, — звернувся до людини з більмом один з тих, що сидів біля ніг Оксани. — Давайте розв’яжемо, що нам, справді.

— Спершу я її обшукаю, — відгукнувся той, кого назвали Клешнею.

— Мене не треба обшукувати — пістолет за поясом, документи в лівій внутрішній кишені жакета, — намагаючись уникнути принизливої процедури обшуку, сказала Оксана. — Все повинно бути збережено, все буде повернено мені. В тому числі й годинник.

Впевнений, владний тон дівчини й вигляд новенького «вальтера» зробили на бандерівців сильний вплив. Вони довго розглядали пістолет, здивовано перезиралися.

— Як тебе звати? — похмуро запитав Клешня.

— У вас мої документи.

Клешня, ворушачи губами, почав читати довідку.

— Надія… — недовірливо пирхнув він і заховав довідку в кишеню. — Знаємо, яка ти Надія!..

— Де моя течка? — не звертаючи уваги на його підозрілий погляд, запитала Оксана стурбовано.

— Що за течка? — занепокоївся Клешня, — Хлопці, була в неї течка?

Його сподвижники розгублено знизали плечима.

— Голову морочить, холера, — вирішив Клешня.

— Я вимагаю, щоб ви знайшли мою течку, — суворо поглянула на нього Оксана. — Майте на увазі, ви відповідаєте за неї.

— Не було в тебе течки! — закричав Клешня. — Брешеш, падлюко!

— Попереджаю — вас примусять знайти й віддати мені мою течку.

— Слухай, Клешня, тобі не здається… — невпевнено почав писклявим голосом хлопець з пухким обличчям скопця, допитливо й неприязно поглядаючи на дівчину. — Щось не схоже…

— Вона, я тобі кажу! — сердито промовив Клешня. — Ти ще, друже Неплюю, не знаєш їх. І пістолет… Звідки в неї пістолет? Все ясно!

— Я ще раз нагадую — вам таки доведеться знайти й повернути мені течку, — не без зловтіхи сказала Оксана.

Клешня подивився на неї з ненавистю, крикнув до візника, який перестав поганяти коней.

— Вйо, вйо, вуйку! Будемо тут слухати її теревені. Лягай, стерво, й мовчи!

Оксана пильно глянула йому в обличчя й сказала співчутливо:

— За дурною головою й ногам горе. Вашим ногам буде горе. І не тільки ногам… — Дівчина лягла на сіно спиною до Клешні й замовкла. Вона не сумнівалася в тому, що її схопили бандерівці. Неясними були тільки їх наміри. Могла трапитись помилка, непорозуміння, але не виключалось, що все це робиться за наказом «друга України». Тоді її справи погані. Хауссер боягуз, але саме боягузтво могло примусити його позбутися отаким шляхом своєї «помічниці», якщо він підозріває, що вона зовсім не та, за кого себе видає. Єва Фальк не повернулася з відрядження… Зникла безвісти… Дуже зручний варіант для нього. Ніхто не буде зчиняти галасу навколо зникнення Єви, починати розслідування. Хіба гестапівцям до цього, якщо партизани серед білого дня в місті вбивають високопоставлених чиновників і офіцерів?

Не треба все ж таки настроюватися на надто похмурий лад. Ці, що схопили її, — дрібнота, тупі, темні люди. З ними й говорити нічого. Важливо, як буде поводити себе їх начальник.

Уже хвилин п’ятнадцять їхали мовчки, воза то трясло на кореневищах, то під колесами хлюпотіла вода. Раптом Клешня сказав незадоволено:

— Стій, Іване! — Віз зупинився. Оксана відчула дотик, пекучий біль у зап’ясті й зрозуміла, що Клешня зважився розв’язати їй руки.

— Хлопці, треба знайти ту бісову течку!

— Нічого не було в неї в руках. Бігме.

Клешня штовхнув дівчину в плече.

— Чуєш, ти! Де була течка?

— Я поклала її біля хреста, — не підводячи голови, відповіла дівчина.

— Біля якого хреста?

— Там, на виході з лісу, біля дороги стоїть камінний білий хрест.

— Брешеш?

Оксана не відповіла.

— Друже Багнет, ану біжи до того хреста.

— Тю-тю! — ображено озвався Багнет. — Від’їхали чотири. кілометри. Що я тобі — хорт, щоб бігати?

— Друже Неплюй!

— Не піду! Бреше вона.

— А якщо не бреше?

— Шляк би тебе трафив, Клешня, ти раніше головою чи с… думав?

Бандерівці почали сперечатися, лаятись, ображати один одного. Оксана лежала, обережно обмацуючи подряпане обличчя, мовчала.

— Що в тебе було в течці?

— Це моя справа.

— Ану встань! — загорлав Клешня, штовхнувши дівчину кулаком у спину.

Оксана звелася на лікті, спокійно подивилася на бандерівців.

— Слухай мене, Клешня. Чим вас карають? Шомполами, киями? Так ось, якщо ти мене ще раз удариш — дістанеш додатково ще десять шомполів. Усіх двадцять, перших десять ти вже заробив.

— Я тобі покажу! — замахав кулаком перед її обличчям бандерівець. — Хто ти така?

— Хлопці, — відвернулася від нього дівчина. — Я попереджала — течку вас примусять знайти.

Портфель, що залишився біля хреста, найменше турбував Оксану. Вона й згадала про нього з запізненням. У ньому була білизна, рушник, мило, зубна паста й щітка, книжка новел Василя Стефаника, яку вона хотіла б ще раз перечитати, якщо випаде вільний час, і декілька загорнутих у газету «Волинь» бутербродів. Зараз, коли, можливо, вирішувалося питання життя або смерті, мабуть, не варто було й думати про таку втрату. Однак дівчину не залишала думка про помилку й про те, що, можливо, Марко вже повернувся до хреста й розшукує її.

— Так, — додала Оксана, скрушно похитавши головою. — Якщо течка загубиться, вам дістанеться. Всім.

На довгому обличчі Клешні появився майже мученицький вираз. Він сердито подивився на своїх товаришів і, переводячи погляд на дівчину, покивав брудним пальцем біля самісінького її носа.

— Ну, гляди мені, — сказав бандерівець, пересипаючи це звертання брудною лайкою, — якщо течки там не буде, я тобі дам, я тобі покажу!

— Клешня, я не бажаю слухати вашої лайки, — скривилась Оксана. — Поводьте себе пристойніше. Я ж казала вам: за дурною головою — ногам горе. Не послухали. Побачимо, що скаже ваш начальник, якщо течка пропаде.

Губи бандерівця побіліли від люті.

— Холера її мамі! — Задихаючись, вигукнув він. — Вуйку, повертайте! їдьмо назад. Хлопці, не ловіть гав, дивіться на всі боки.

Назад поїхали швидко. Клешня підганяв візника. Віз підскакував кожного разу, коли колеса наїжджали на коріння, і від цього в Оксани почала боліти голова. Бандерівці сиділи з гвинтівками в руках, очевидно, боялись засади. Так з гвинтівками напоготові, озираючись на всі боки, вони повели дівчину до хреста.

Портфеля біля хреста не було. Хто його забрав? Якийсь перехожий чи Марко? Якщо Марко, то, виходить, він повернувся і шукав її, а можливо, шукає й досі.

— Я казав, що вона бреше! — крикнув Клешня, обходячи навколо хреста.

— Течку, очевидно, взяв мій провідник, — сказала Оксана.

— Який ще там провідник?

— У мене був провідник. Марко. Він пішов в оце село за підводою.

Ніхто з бандерівців не знав Марка. Вони розлютились.

— Вона нас дурить, хлопці, — пропищав Неплюй.

— Давайте підемо до хат, — запропонувала Оксана, — там повинні знати.

— Нема дурних, — засміявся Багнет.

— Ну, пташко, я з тобою пограюсь, — Клешня задихався від люті., — Не в ті руки ти попала, щоб вирватись. А я, дурень, повірив.

— Течку вам все ж таки доведеться мені повернути…

— Іди, паскудо! — бандерівець стукнув Оксану так, що вона ледве встояла на ногах.

— Двадцять, Клешня! — поглянула на нього дівчина. — Дістанете двадцять шомполів на моїх очах.

— Іди, іди! — крикнув Клешня, але більше не штовхав.

Їхали довго, все лісовими дорогами. Візник уже не гнав коней, і воза не трясло. Клешня сердито покрикував на нього, позіхав з хрускотом. Оксана лежала ниць, вдаючи, що спить, і думала про одне — хто взяв портфель? Якщо це зробив Марко, значить, усе, що тут трапилось, тільки кумедна пригода.

Годин через чотири підвода в’їхала на подвір’я якоїсь занедбаної садиби й зупинилася біля двоповерхового будинку з облупленими колонами на ганку. За будинком починався фруктовий сад, занедбаний, зарослий бур’янами. Багато гілляк яблунь і груш були поламані й висіли омертвілі з сухим, потемнілим листям, але на вершечках дерев ще де-не-де видніли стиглі плоди.

Біля підводи появився глухонімий дідок з непокритою сивою головою, в кожушку, накинутому на плечі, на вигляд напівбожевільний. Він раз у раз радісно всміхався й кланявся бандерівцям.

Оксану привели до кімнати з забитим дошками вікном, оберемком сіна в кутку, принесли й поставили на підлозі біля порога велику миску з яблуками. На вимогу дівчини негайно відвести її до начальника уваги не звертали, немовби й не чули, про що вона говорить. Тільки Клешня, виходячи з кімнати, вишкірив зуби й промовив насмішкувато:

— Сиди, красуне, ввечері я до тебе загляну…

Двері замкнули на ключ. Оксана залишилася сама.

Вона походила по кімнаті й ще раз обміркувала все, що сталося. Прийшла до висновку: ці троє дійсно не знають Марка й не дуже впевнені, що до їх рук потрапила саме та людина, на яку вони полювали. Але бандерівці, які її схопили, були тільки звичайними виконавцями. Той, чий наказ вони виконували, міг знати і Марка, й Хауссера. Можливо, це був сам Вепр. Треба було готуватись до гіршого.

Перш за все необхідно підкріпитися. Оксана з’їла декілька яблук, які здалися їй дуже смачними, й продумала, як себе поводити. Для неї було дуже важливим, щоб у бандерівців і в їх начальника виникло враження, що вона не налякана, а, навпаки, обурена їх діями. Ніяких пояснень, поки її не відправлять до вищого начальства. Там, якщо не буде іншого виходу, слід згадати про Вепра.

В будинку було тихо, голоси долинали з подвір’я. Декілька разів проскрипів валок колодязя, це, мабуть, вуйко напував коней. Оксана підійшла до дверей, повернулася до них спиною й почала з усієї сили гримати каблуками. Їй довелося довго барабанити в двері, поки в коридорі залунали кроки.

З’явилися двоє — Багнет і Клешня.

— Чого казишся? — суворо запитав Багнет.

— Мені потрібні дзеркало й гребінець, — спокійно заявила дівчина.

— Що?! — мало не захлинувся від подиву Багнет, глянув на Оксану й зареготав. Він міг чекати всього, тільки не такого прохання.

— Дайте мені дзеркало й гребінця, — повторила Оксана, ніби трохи ображена дурнуватим сміхом молодого вояка. — Може, у вас є щітка, гуталін? Принесіть!

Тепер здивування Багнета було цілковитим. Ті люди, яких вони привозили сюди, благали про одне, — звільнити їх, божилися у своїй невинності, плакали, просили дати їм води, а ця дівчина вимагає дзеркальця, крему до чобіт, немов збирається йти на прогулянку.

Клешня, напевне, теж був здивований таким проханням.

— Ну, чого ви дивитесь на мене? — незадоволено вигукнула Оксана. — Невже у вас не знайдеться дзеркальця?

Клешня засміявся, підморгнув здоровим оком.

— Я розумію. Пані хоче причепуритися перед тим, як я прийду до неї увечері. О, пані справжня кобіта, відразу видно.

— Облиште ваші дурні жарти, Клешня, — з прикрістю сказала дівчина, — Ви вже заробили двадцять шомполів.

— Що таке двадцять шомполів заради отакої панянки, — посміхаючись, Клешня переступив поріг і наблизився до Оксани. — Дай я тебе приголублю, моя красуне!

— Не доторкайтеся! Багнет, заберіть цього старого дурня, інакше, ви теж будете відповідати.

— Друже Клешня, плюнь. Якщо Місяць дізнається…

— Дай мені спокій, — відмахнувся Клешня від Багнета, й Оксана побачила в його руці короткий, обтягнутий гумовою кишкою канчук, — Адже пані тільки вдає, що я їй не подобаюсь.

Бандерівець хотів обійняти дівчину лівою рукою. Оксана вдарила його носком чобота, плюнула в обличчя. Клешня присів, застогнав від болю, розтираючи забиту ногу.

— Па-а-длюка!.. — Він підвівся, витер рукавом лице, замахнувся канчуком.

Оксана встигла відхилитися, тяжкий наконечник канчука тільки сковзнув по її лівій руці, вдарив, наче гиря, по великому пальцю, який відразу занімів.

— Я буду вимагати, щоб тебе розстріляли, негіднику! — чітко вимовляючи кожне слово, промовила дівчина, з усіх сил намагаючись бути спокійною. — Чуєш! Багнет, вам теж попаде від Місяця.

Молодий бандерівець уже відштовхував розлюченого Клешню до дверей.

— Друже! Друже Клешня… Ну її до дідька, ще встигнемо. Приїде Місяць, скаже, що з нею робити.

Клешня ще раз старанно обтер обличчя.

— Вона в мене ще заспіває! — погрожуючи важким канчуком, зашипів він, — Буде на коліна падати, чоботи цілувати. Я тобі всі кості потрощу цим канчуком, падлюко.

Не звертаючи уваги на погрози Клешні, Оксана зажадала:

— Виведіть його, Багнет, і принесіть те, що я просила.

Клешня гримнув дверима так, що з стіни посипалася штукатурка, дзвякнула клямка. Оксана перевела подих. Її трясло, наче в пропасниці. Більше вони не прийдуть. Командиром у цих бандитів Місяць. Вони його чекають, він незабаром прибуде. З Місяцем ніяких розмов, крім вимоги відіслати її до начальства.

Оксана походила по кімнаті, трохи заспокоїлась. Вона не мала за що докоряти собі. Бандерівці розкажуть Місяцеві, як поводилася їх полонена. Це примусить його ставитися до неї більш шанобливо. Дівчина помацала забитий палець. Палець опух, дуже болів у суглобі. Очевидно, в кінці канчука був закладений шматок свинцю. «Наша влада буде страшною…» — згадала журналістку Оксана. Ось якими знаряддями бандерівці збираються ліпити прекрасну постать нації! Що лі, одноокий Клешня може виступати в ролі скульптора.

Треба було б хоч трохи поспати, щоб набратися сили, але заснути Оксана не могла. Вона знову згадала Марію. Журналістка зникла того дня, коли повісили її нареченого. Де вона зараз, що робить, кому збирається мстити? Як можуть отакі люди, що затаврували себе зрадництвом, огидливим лакейством перед гітлерівцями, говорити про народ, Україну? Жорстокі, кровожерні фанатики! Експерт у східних питаннях робить ставку на них. Можливо, бандерівці — це й є той другий фронт проти радянських військ, про який він згадував? Хауссеру й тим, хто послав до нього Гелену, потрібні яничари…

Багнет прийшов, коли Оксана вже не сподівалася, що її прохання буде виконане. Молодий бандерівець приніс тарілку з хлібом, вареними яйцями, огірками й цибулею. Він вручив дівчині половину жіночого гребінця й сказав винувато, що дзеркальця й крему до чобіт у них нема, але якщо пані хоче вмитися, то він відведе її до криниці.

— Мені потрібен Місяць, — заявила Оксана.

— Місяць появиться ввечері, — очевидно, навіть не помічаючи каламбуру, поспішив повідомити бандерівець і додав підлесливо: — Пані, ви самі знаєте, я вас нічим таким не образив…

— Чому ви мене заарештували?

— Я того не знаю, — зам’явся Багнет. — Нам наказано…

— Хто такий Місяць? Командир сотні? Хто його начальник?

— Пані, я цього не маю права сказати.

— Чому? Ви що, такий же дурень, як Клешня? У вас тут усі такі?

— Нам заборонено. Ми — ес-бе.

Ось куди вона потрапила… Оксана презирливо похитала головою.

— Ну, добре, Багнет, я не буду скаржитися на вас, ви найменше винні. Можливо, я знаю вашого Місяця. Скільки йому років?

— На рік старший від мене. Двадцять.

— Ні, не той, — сказала Оксана, — Місяць великий начальник?

— Не дуже… Ми — районна ес-бе.

Багнет провів Оксану до криниці, й дівчина помила руки й обличчя. Підвода стояла біля хліва. Вуйко спав на возі, розпряжені коні смикали з-під нього сіно. Оксана змогла роздивитися своє обличчя, відображене у відрі з водою. На лобі й щоці дві великих подряпини.

— Йод у вас є?

— Нема. Тут у нас нічого нема.

— А де?

— Ми з собою все возимо…

— Як усе? На возі у вас нічого нема.

— Е, то ж тут нас тільки троє.

— А де решта?

Бандерівець боязко оглянувся на всі боки.

— Цього я не можу вам сказати.

— Самі не знаєте?

— Знаю, тільки говорити не можна.

— А де Клешня і Неплюй?

— Де ж… сплять у клуні на сіні. Зараз я чергую. Пані, а ви ж хто будете?

— Як ти думаєш? — Оксана насмішкувато подивилася на хлопця.

— Звідки я знаю, — посміхнувся Багнет, — Клешня каже, що ви — більшовичка, а Неплюй — той сумнівається.

— Чому сумнівається?

— Каже, ви — наша або, в крайньому разі, полька.

— Коли ви одержали наказ арештувати мене?

— Наказ одержав Клешня. Вчора в цей час.

— Марка ви знаєте?

— Ні. Хто він такий?

Оксана не стала пояснювати, хто такий Марко, наказала:

— Принеси мені якнайбільше свіжого сіна. І розбудиш, коли приїде ваш Місяць.

Багнет сіна не пошкодував, приніс до кімнати великий оберемок і навіть послужливо розрівняв його біля стіни.

— Ось так, пані, буде добре.

Оксана трохи поїла й лягла. Вона спробувала відразу ж заснути, але сон довго не приходив до неї. Тільки пізно ввечері втома взяла своє. Її розбудив звук пострілу. Зараз же пролунали дві автоматні черги й вигуки: «Тримай! Ось він!» Оксана рвучко підвелася на ноги. Скільки тривав її сон, вона не знала, але голова була свіжою, ясною, і її відразу ж здивувало, що на подвір’ї вигукували щось російською мовою. Раптом вона почула: «Товаришу командире! Одного негідника спіймали!» — й серце її тенькнуло — партизани!

Дівчина не знала, що їй робити: радіти чи журитися. Її визволення було б рівнозначне провалу. І вперше в неї виникла думка про втечу. Тікати від своїх… Безглуздішого становища, ніж те, в якому вона опинилася, важко було й уявити.

В коридорі забігали, тупаючи чобітьми. Хтось крикнув по-російськи з сильним українським акцентом:

— Оглянути приміщення. Можливо, тут є арештовані.

Йому поспішно відповіли:

— Ось тут одні двері замкнуті, товаришу командире! Гей, хто тут?

В двері загримали кулаками. Оксана мовчала. Її вразило те, що партизани розмовляють тільки російською мовою, хоч по м’якому акценту відчувалося, що голоси належать українцям. Звичайно, командир партизанів і деякі його бійці могли бути в минулому кадровими офіцерами й солдатами Червоної Армії і звикли до статутних виразів, але звичайно в партизанських загонах, що діяли на Україні, навіть бійці росіяни розмовляли якщо не чистою українською мовою, то з великою домішкою українських слів. «Товаришу командире, доведеться виламати двері!» — запропонував хтось. «Почекайте, — не погодивсь командир. — Ванюшо, в тебе є якийсь ключ. Спробуй!»

«Ванюша… — відзначила про себе Оксана, — Що ж, серед них може бути росіянин, Ванюша. Але чому весь час чути тільки два голоси — командира і бійця? Чому мовчить решта?»

Двері з тріскотом відчинилися, до кімнати вдерлося декілька чоловік, і дівчину засліпило проміння двох чи трьох спрямованих на неї електричних ліхтариків.

— Хто така? — Оксана впізнала голос командира. — Заарештована? Ми — радянські партизани.

— Вона злякалася, товаришу командир… — Це був той же знайомий Оксані голос, голос бійця.

Промені ліхтариків занишпорили по кімнаті, один освітив хвацького молодця у френчі з орденом Червоного Прапора й медаллю «За відвагу» біля правої нагрудної кишені.

— Хто така? Відповідай! Якщо ти наша, ми візьмемо тебе з собою, — інакше — загинеш. Ми не можемо тут довго бути. Тебе били? Хто над тобою знущався? Ану покажіть їй оцього! Оцей?

До кімнати впхнули зв’язаного Клешню, щедро наділяючи його стусанами й запотиличниками.

— Та не бийте! — плаксиво попросив він, втягуючи голову в плечі. — Не бийте, товариші! Я ні в чому не винен!

— Він над тобою знущався? — поквапно запитав той, з орденом і медаллю на грудях. — Скажи тільки слово, і я розстріляю цього бандита.

Оксана ледве не зітхнула від полегшення. Пронесло! А могла ж помилитися. «Свої». Як усе спритно розіграно, тільки не все продумано до кінця. Орден опинився на правому боці грудей, дуже вже швидко знайшовся ключ у Ванюші, та й сам Ванюша не бог знає який винахід, який-небудь Петька чи Трошка виглядали б переконливіше.

— Друже Місяцю, — сказала дівчина, — перестаньте корчити дурня!

— Який Місяць! вигукнув хвацький молодець. — Я — командир радянських партизанів. Кажи — хто ти?

— Товаришу командир, вона не наша, — поквапився зробити висновок «боєць», який розмовляв по-російському. — Вона бандерівка. Треба її розстріляти з цим бандитом.

— Ану ставай під стіну! Ставте їх обох!

— Клешню не треба розстрілювати, — глузливо заявила Оксана, не рухаючись з місця. — Він ще вам стане в пригоді, друже Місяць. Але вам доведеться дати йому тридцять шомполів. Це покарання він чесно заслужив. І ви, друже Місяць, очевидно, теж дещо заробите, якщо не припините свою безглузду гру. Вже двадцять років людині, йому довірили серйозну справу, а він бавиться, немов маленька дитина. Ганьба. Я повинна буду повідомити… — Оксана помітила, що її слухають напружено, розгублено, й вона, піднісши долоню до очей, щоб заслонити їх від яскравого світла ліхтариків, продовжувала: — Я вимагаю, щоб ви негайно відіслали мене до свого начальника. Але перш за все ви повинні знайти мою течку. Я попереджала ваших дурнів. І не сліпіть мені світлом очей.

Ліхтарики погасли. Декілька секунд усі мовчали, чути було тільки сопіння тих, що стояли біля дверей.

— Я вам казав, друже Місяць, це дівчисько — міцний горішок… — озвався Клешня.

— Так, — переходячи на українську мову, сказав Місяць. — Замкніть її. Вранці розберемось. Ходім, хлопці!

Двері зачинили, Оксана знову залишилася сама. Шум у коридорі не затихав. Майже безперервно було чути кроки, грюкання дверей, вигуки. Спершу Оксана не розуміла, що там відбувається й чому бандерівці без упину бігають сюди й туди. Дівчина навіть подумала, чи не старається Місяць справити враження, ніби в нього людей більше, ніж є насправді. І тільки коли пролунав відчайдушний жіночий крик: «Рятуйте, люди!» — вона зрозуміла, за що взялися бандити.

З цієї миті Оксана не могла позбутися дивного, майже містичного почуття. Їй здавалося, що в кімнаті поруч з нею перебуває ще хтось, невидимий у темряві, страшний, він жадібно й радісно прислухається до криків, ридань і стогону, що долинають сюди звідкись із глибини будинку. Це була не людина, а якась гидка істота, схожа на величезного облізлого собаку з голою смуглявою шиєю й. потворно красивим жіночим обличчям. «По коліна в крові, по трупах наших нерозумних братів…» — немов почула Оксана голос журналістки й зрозуміла, чий образ переслідує її.

Марія могла б натішитися цією жахливою ніччю. Бандити старалися з усіх сил. Оксані інколи здавалося, що вона недалека від божевілля. Дівчина намагалася заритися з головою в сіно, затикала пальцями вуха. Крики були глухішими, але від цього здавалися ще жахливішими.

Нарешті все затихло, й Оксана побачила, що в вікно крізь щілини проникає світло. Ранок.

До неї прийшли годин через дві Неплюй і ще один бандерівець, якого Оксана бачила вперше. Вони схопили дівчину за руку, потягли коридором, пхнули до великої світлої кімнати з дуже брудною, затоптаною паркетною підлогою. Тут було чоловік вісім. Оксана впізнала тільки Місяця — молодого хлопця з зачесаним назад чубом, уже без ордена й медалі на френчі, й Клешню, який, осміхаючись, грався своїм канчуком.

— Хто ти така? — загорлав Місяць. — Кажи правду! Ми знаємо все про тебе.

— Поверніть пістолет, годинник, документи, знайдіть течку й відішліть мене до начальства, — твердо сказала дівчина.

— Не будь такою гострою! Я зараз через тебе електрику пропущу. Тоді будеш відповідати.

— Місяць, ви будете покарані. Попереджаю востаннє.

— Хлопці, зв’язати й покрутити машину!.. — наказав Місяць.

Клешня й ті двоє, що стояли за спиною Оксани, почали в’язати їй руки. Цього разу в’язали не за спиною, а спереду. Місяць, узявшися в боки, запитливо дивився на дівчину.

Оксана зрозуміла, що настає мить, коли їй треба викласти єдиного козиря — назвати ім’я Вепра. Вона берегла цей козир на крайній випадок, бо не мала права говорити, до кого вена приїхала з таємним дорученням. До того ж, якщо Хауссер її перехитрив, то Вепра могло й не існувати в природі.

Вона не встигла прийняти рішення. В коридорі раптом почувся шум, тупіт ніг, схвильовані голоси: «Де вона? Де вона?» Двері відчинилися, й до кімнати вдерся Марко, спітнілий, занепокоєний, з портфелем Оксани в руках, а за ним — якийсь бандерівський командир у такому ж, як і в Місяця, чепурному френчі й двоє вояків, які тягли під руки молоденьку, перелякану насмерть дівчину.

Побачивши Оксану, Марко кинувся до неї, відштовхнув бандерівців, відчайдушно закричав:

— Що ви робите, йолопи! Ви збожеволіли, хто вам дозволив її зачіпати?

— Ану не галасуй! — ступив на крок до нього спохмурнілий Місяць. — Хто це, друже Беркут?

— Друже Місяць, — поквапливо сказав командир, який прийшов разом з Марком, — ви знаєте, що ви наробили? Вепр з вас шкуру здере!

— За що? — розсердився Місяць. — Ми виконуємо наказ Вепра.

— Який був наказ?

— Не твоя справа! Я до ваших справ носа не пхаю, друже Беркут.

— Тоді якого біса твої хлопці полізли на чужу територію? То ж Сухий ліс і хутір Шершень до нашої ес-бе належать!

— Ми ловили більшовицьку зв’язкову. Такий був наказ.

— А кого впіймали? — Беркут підштовхнув уперед дівчину, яку щойно привели. — Ось кого ви повинні були спіймати, дурні! Ну, друже Місяць, я тобі не заздрю, ти будеш мати веселу розмову з надрайонним.

— То його щастя, що пані живою залишилась, — майже плачучи, додав Марко, який уже встиг розв’язати Оксані руки, — Дурні барани!.. О, за цю пані Вепр дасть вам духу!..

— А звідки ми знали? — заступився за свого командира білявий бандерівець в окулярах. По голосу Оксана впізнала «Ванюшу». — Якщо на вашій території, то чому ж ви її залишили одну, не охороняли? Це ваш святий обов’язок!

— А чого ви лізли, шляк би вас трафив? Хто вас просив?

Загаласували, нападаючи один на одного, немов задерикувата півні. Оксана мовчки спостерігала за цією сценою. Марко — змарнілий, неголений — метушився біля неї, струшуючи порох, соломинки з її жакета, кидав час від часу сердиті репліки.

— Ось побачать, дурні! Вепр їм дасть, холерам. Ваше щастя, що пані… Ваше щастя!..

Багнет, чи то за власного ініціативою, чи то за чиїмось наказом, повернув дівчині пістолет і годинник, подав їй дзеркальце і, вклякнувши на коліно, почав чистити чоботи.

— Ви на нас хочете все звалити? — кричав, розгублено оглядаючись, Місяць. — Не вийде! Ми не винні. Я доповім Вепрові, як ви її охороняли. Ти чуєш, друже Білий, яку вони пісню співають? Дурні, дурні, а хитрі! Де її провідник був, чому саму залишив?!

— Він своє теж дістане, не бійся! — огризався Беркут. — А хто тобі дозволив на чужій території хапати людей без вибору? Наступного разу наші хлопці ноги вашим поперебивають. Слово честі, так і накажемо, щоб знали овій кордон!

Оксана дістала з портфеля сигарету й закурила. Ні, Хауссер не обманув її. Судячи з гармидеру, що тут знявся, вона є важливою персоною в очах бандерівців. «Ви дієте від мого імені», — сказав радник, а ім’я «друга України», мабуть, багато означає для Вепра, перед яким, немов осикове листя, тремтять оці негідники.

Оксана подивилася на дівчину, яку привели. Ось за кого її прийняли. «Більшовицька зв’язкова». Років дев'ятнадцять їй, не більше. Невже їй судилося прийняти тут нелюдські муки й загинути? А що, як спробувати?.. Треба тільки діяти рішуче, не даючи їм опам’ятатись. Оксана відхилила рукою Багнета, який уже почав наводити шматком оксамиту глянець на її чоботях, і заявила владно:

— Досить торгуватися! Кожний дістане те, що він заслужив. Про, це я сама подбаю. А тепер ведіть мене до Вепра. Цю дівчину я забираю з собою, вона мені потрібна.

Настала тиша. Оксана ступила до дверей, але відразу ж відчула, що викликане її несподіваною вимогою замішання неповне, що ось-ось почуються протести, виникне суперечка, і її задум може зірватися. Так воно й є. Місяць кинувся до затриманої дівчини, начеб хотів захистити її.

— Що таке? Це наша… У нас є наказ…

— Друже Місяць, не раджу… — зашипів на нього Беркут, розгублено поглядаючи на Оксану.

Необхідний був ще один, заключний, приголомшуючий акорд.

— Це не все! — Оксана зупинилась, окинула гнівним поглядом обличчя бандерівців і, ніби згадавши в останню хвилину те, що вона забула зробити, рішуче підійшла до Клешні, який стояв біля стіни, вихопила з його руки важкий канчук і, не глянувши на бандита, вдарила з усієї сили по ненависному обличчю.

Хтось ахнув, скрикнув. Оксана кинула канчук під ноги Місяцю й, рушивши до дверей, скомандувала:

— Ходім!

Тепер вона не сумнівалася, що Марко веде дівчину слідом за нею.