По живу і мертву воду

13. БРАТИ

Наступної ночі після розгрому в Бялопіллі Петро Карабаш з’явився в Підгайчиках. Він мав інші справи, але відклав їх, розуміючи, що зустріч і розмову з братом відтягати не можна. Проте виявилося, що Юрка немає вдома. Тітка, видно, не розуміла, що діється. Вона з плачем і голосінням накинулась на старшого племінника:

— Йой, Петре, Петре, що ти робиш? Мало тобі Степана, то ти й Юрка в мене відбираєш, у свій ліс тягнеш. Він же малий ще, куди йому воювати? Уб’ють, на твоєму сумлінні менший брат буде. На страшному суді перед покійницею матір’ю ти за цю душу пропащу відповіси…

Петро зрозумів, що тітка нічого не знає про Юркові нічні пригоди, почекав, поки вона заспокоїться, запитав:

— Він не сказав вам, куди пішов?

— Він тітці скаже… Жди від нього! Другу ніч у хаті не ночує. І запитати не можна — мовчить, тільки губою сіпає.

У хаті було темно — Петро не дозволив світити. Він сидів край вікна, прислухаючись до тихих кроків охоронців, що лишилися надворі, й думав невеселу думу про молодшого брата. Ще кілька хвилин тому він надіявся, що слова Тимкова можуть виявитися брехнею, тепер уже не сумнівався, знав твердо — минулої ночі Юрко був у Бялопіллі. Сам по собі цей факт ще не свідчив про якусь серйозну братову провину, навіть якщо Юрко злакомився на мисливську рушницю. Хлопчисько, схотілося побавитися зброєю… Після розмови з ним Юрко віддасть рушницю, та й по всьому. Такий варіант повністю влаштовував Петра. Та все ж братова поведінка продовжувала здаватися дивною, загадковою. Куди він пішов цієї ночі, де пропадає, з ким, що робить?

— Тітко, Юрко часто не ночує вдома? А ви дарма думаєте, що це я його посилаю.

— А який біс його ганяє? — недовірливо озвалася жінка.

— Хотів би я знати… Тому-то й питаю.

— Раніше, траплялося, приходив пізно. Але все ж перші півні пропіють, він уже стукає. А вчора з’явився перед самим світом. Не їв, не пив, упав на постіль і спить як убитий. Холоша в крові, нога розпухла.

— Рушниці мисливської не було при ньому?

— Боже борони! Ні. Цього ще бракувало… Де б він узяв рушницю?

— Я тільки так… Запитую. А може, він до дівчини якої бігає. Не помічали?

— Що ти! Рано йому…

— Е-е, рано, — якось невесело засміявся Петро. — Буває… Перше кохання…

— Ні, він на дівчат не задивляється. Все книжки читає. А то сяде за стіл, заплющить очі й сидить, думає. А щоб кохання… Ні. Тут Олящукова поруч з нами жила, в неї така гарна дівчинка. Я вже думала… То наш Юрко й не гляне в її бік, не привітається навіть. Наче її й немає для нього.

— Це того Олящука, що одружився з полькою? — насторожився Петро. Він давно відірвався од життя рідного села, перед війною сидів кілька років у Березі Картузькій за напад на пошту, потім ховався в підпіллі й утік з радянського боку за Сан до німців. Хто з ким одружився в селі, з ким поріднився, вже мало цікавило його — це були не варті його уваги дрібниці, але випадок з Семеном Олящуком пам’ятав добре.

— Того самого, пічника, — підтвердила тітка. — Він же нашим сусідом був.

— Де вони зараз? — запитав Петро. Підозра, неясна, хистка, майнула в його голові, й він з усе зростаючою тривогою чекав відповіді від тітки.

— Семена совіти до війська забрали, а Ядвігу з дітьми шляхтичі до себе в Бялопілля…

Петро вже не чув, що далі говорила тітка. Бялопілля… Сусідська дівчинка була там. Чи не це ключ до розгадки дивної Юркової поведінки? Що могла знати тітка, що могла вона помітити? Перше кохання соромливе, його ховають від чужого ока в серці на дні, а Юрко до того ще й потайний за характером. Дурний, нерозсудливий парубчак. Не боячись нічого, кинувся у вогонь рятувати свою полечку… Тепер старшому братові треба рятувати молодшого і від вогню, і від кохання.

Проте всі спроби побачити Юрка, щоб поговорити з ним віч-на-віч, виявилися марними. Юрко не ночував удома, та й удень заходив до тітки рідко. Було схоже, що він сам щось запідозрив і свідомо уникає зустрічі з старшим братом. Петро Карабаш з дня на день відкладав своє повернення до Рівного, де на нього чекали важливі справи. Становище ускладнювалося, та все ж він не втрачав надії, що можна буде уникнути слідства, обмежитися суворою розмовою з братом. Треба лише вибити дур із хлопця.

І тут над головою представника центрального проводу гримнув грім. Спершу йому донесли про те, що Юрка разом з якоюсь молоденькою дівчиною бачили на хуторі Рутках, а через день стало відомо, що в Рутках загинуло два взводи бандерівців, а сам хутір поляки спалили дотла.

Петро був приголомшений. Загадкові братові вчинки, наче розрізнені ланки, зімкнулися раптом в один логічно зв’язаний ланцюг, набули жахливого змісту: брат зв’язаний з поляками, допомагає їм. Усього міг сподіватися Петро Карабаш, але тільки не цього. Треба було діяти негайно, рішуче, суворо. Що б не натворив Юрко, його ще можна врятувати.

Начальник районної ес-бе Місяць одержав наказ представника центрального проводу — Юрка Карабаша знайти, заарештувати, доставити на стоянку. Жодних запитань і пояснень. Першим буде допитувати він, Ясний.

Юрка вистежили ввечері, коли він з боку левади підходив до своєї хати. Попереду на стежці перед ним раптом виріс незнайомий плечистий хлопець. Без зброї. Юрко сміливо пішов на нього.

— Здоров, друже. На цигарку знайдеться?

— Не палю, — сказав Юрко, бокуючи, але не сповільнюючи кроку.

Хлопець зійшов зі стежки, заступаючи дорогу.

— Не поспішай… Підеш з нами.

Юрко озирнувся, побачив ще двох. Ці були з карабінами. Він зрозумів — попався, але не дав і взнаки, пошкодував лише, що рушниці немає при ньому.

— Куди це?

— Тут недалеко. Пройдемось…

Юрко ніби замислився на секунду, тріпнув головою.

— Ну що ж, ходім, коли така справа. А помилки не буде?

— Ні…

— Глядіть, хлопці… Ходім.

Треба було їх заспокоїти, показати, що він охоче підкоряється їм.

Повернули назад, до левади, а там направо берегом струмка.

— Поліцаї? — запитав Юрко. Він знав — хлопці з ес-бе, але хай думають, що він не здогадався.

Передній буркнув щось незрозуміле. Добре. Ведуть до лісу. Теж добре. Але там, певне, зв’яжуть руки. Цього не можна допустити. Важливо вибрати момент. Переднього він зіб’є з ніг. Ті, що позаду, не стрілятимуть. Усе-таки — брат Ясного… Вони це знають.

Юрко розумів, що його взяли недаром і не без відома брата. Тітка казала, що Петро двічі приходив уночі, розпитував. Він знає про рушницю. Значить, Тимків розповів йому. Не це страшне. Можна було б відбрехатись. Страшне те, що його бачили з Стефою в Рутках за день до того, як поляки спалили цей хутір. Отже, Бялопілля й Рутки. Про Наталю Миколаївну вони не знають, для неї небезпеки немає; де він учора пристроїв Стефу, їм теж невідомо. Втікати… Головне він зробив — Стефа з братиком знайшла притулок у надійної людини. Ну, а сам він знайде де сховатися. У крайньому разі викопає схрон у лісі… І якби його прийняли до себе радянські партизани? Не приймуть, не повірять — брат Ясного. Ще запідозрять, що його підіслали до них бандерівці. До радянських партизанів йому немає ходу. Біда.

Вийшли з села, звернули до містка. Все правильно, ведуть до лісу. На містку передній зупинився.

— Перекур…

Задні підійшли ближче. Юрко опинився в кільці. Він здогадався — зараз нападуть, зв’яжуть руки. Не розмірковуючи довго, хлопець пригнувся і штовхнув того плечистого, що стояв перед ним. Конвоїр перелетів через поручні як сніп, бовтнув у воду, але Юрко погарячкував, вклав надто багато сил у поштовх і, втративши рівновагу, мало не впав сам. Він забарився лише на якусь частку секунди, цього було досить для конвоїрів, що лишилися на мосту. Його схопили, рукав піджака затріщав, гудзики спереду повідскакували. Юрко відкинув руки назад, наполовину вислизнув з піджака й з усього маху вдарив кулаком в обличчя того, що саме руками стискав біля зап’ястя його ліву руку, яка заплуталася в складках рукава. Третій конвоїр устиг вчепитися пальцями в його чуба. На голову наче окропу хлюпнули. Незважаючи на страшенний біль, Юрко вивернувся, вдарив конвоїра в живіт. Тут його схопили за ноги. За мить усі троє, зчепившись клубком, упали на поручні. Трухле дерево не витримало, зламалося. Падаючи, Юрко вкусив когось за пальці.

У воді перевага виявилась на боці конвоїрів. Їх усе ж було троє. Та ще й мокрий одяг утруднював рухи, і Юрко вже не міг вигравати в швидкості й спритності. Три пари рук вчепилися в нього й повільно опустили його в воду майже на дно струмка. Запасу свіжого повітря в легенях не було, і Юрко відразу ж почав захлинатися, перед очима, попливли оранжеві кола. А його тримали й тримали під водою, доки тіло не почало зводити судомою.

Опам’ятався Юрко на березі. Він лежав обличчям до землі. Страшенними приступами блювоти, здається, вивертало всі нутрощі. Конвоїри, сопучи, спльовуючи воду, що набігала на губи, в’язали йому заломлені за спину руки. Отак з тобою треба, хлопче, щоб ти знав, до кого в руки потрапив, і не брикався… Тепер будеш тихий.

Відсапавшись, конвоїри повикручували одяг, поперезувалися. Все мовчки, без жодного слова. Потім так само мовчки підняли Юрка, добряче струснули, поставили на ноги.

— Ходімо, — з тяжким зітханням сказав плечистий.

— А де мій карабін? Хлопці, хто бачив карабін?

— Шляк би тебе трафив, друже. Неплюй. Завжди в тебе… Ну, лізь у воду, шукай.

Неплюй довго бродив по струмку, сунучи ноги по дну, пірнав, чортихався, коли замість карабіна витягав корч.

— Ти що там, раків ловиш? — не витримав плечистий.

Нарешті карабін було знайдено. Юрка підштовхнули в спину до дороги.

Йшли мовчки, як і перше — плечистий попереду, двоє позаду. Юркові боліло в грудях, дихати було важко. Здавалося, в легені йому засунуто пучки патиччя від віника, й воно кололо, дряпало ніжну м’яку тканину, не даючи зробити повний вдих і видих. Тепер не побіжиш…

Одного з задніх почав розбирати сміх.

— Чого ти? — сердито запитав плечистий.

— Нічого… Ой! Як згадаю… Хо-хо-ха! По-покупа… ха! Покупалися добре. Ха-ха-ха! — насилу вимовив конвоїр.

Приклад виявився заразливим. Інші конвоїри теж почали душитися від сміху — видно, вже надто комічною уявилась їм зараз неприємна історія з вимушеним купанням.

— Як він мене… Я отямитися не встиг — бовть у воду.

— Мене за палець, холера, вкусив.

— Що палець! У мене два зуби хитаються.

— Швидкий… За таким дивись та й дивись.

Вони сміялися і розмовляли без злості, наче Юрко був їх товаришем, що, п’яний, почав був бешкетувати й завдав багато клопоту і неприємностей. «Ці нічого не знають. Їм наказано захопити й доставити, — зробив висновок Юрко. Духом не занепадати. Може, ще зможу викрутитись. Як запитають, чому хотів утекти, скажу, що прийняв хлопців за поліцаїв, злякався, думав, що хочуть відправити на роботу до Німеччини».

Біля лісу зупинилися на відпочинок. Один конвоїр відлучився й повернувся з підводою. Юрка поклали на сіно позаду візника, а самі посідали поряд. Довго їхали тряскою лісовою дорогою. Конвоїри мовчали. Тільки зрідка той, що сидів біля візника, кидав «Направо!», «Сюди звертай!» Куди везуть, Юрко впізнати не міг, хоч навколишні ліси знав добре, не раз ходив сюди по гриби і ягоди. Потім вони зупинилися, візника відпустили й пішли пішки.

Юркові ще на возі полегшало. Боліти в грудях майже перестало, й він міг робити повний вдих і видих. Гірше було з руками. Всі спроби послабити вузол виявилися марними. Тонкий мотузок підсох, в’ївся в тіло. Хлопець ладен був зірвати його разом із шкірою, але кисті рук у нього були широкі —не зірвеш. І хоч думка про втечу не залишала Юрка, він не хотів ризикувати безглуздо — в темному лісі із зв’язаними позаду руками далеко не втечеш.

Нарешті вийшли з лісу й опинились на якійсь тихій вимерлій садибі з напівзруйнованим двоповерховим будинком. Це була садиба дрібного польського поміщика-садовода, перетворена радянськими властями в дослідну сільськогосподарську станцію. Тут був великий розсадник плодових дерев, і Юрко двічі приходив сюди з Братина разом з учнями на екскурсію. Неподалік від садиби протікала невеличка тиха, але дуже глибока річка Безодня. Юрко в ній купався, пірнав і ледве діставав дна. Ось куди його привели…

Юрка посадили на східцях ганку. З будинку вийшов якийсь старий, згорблений дід у накинутому на плечі кожушку. Кашляючи, крекчучи, він закурив з конвоїрами й, не питаючи їх ні про що і навіть не намагаючись розгледіти, кого, вони привели, пішов. Видно, тут не було прийнято задавати зайві питання. Конвоїри ходили туди й сюди побіля ганку, здригаючись від нічної свіжості, голосно позіхаючи. Вони когось чекали. Юрко відчував, як німіють кисті рук, і щоб кров не застоювалася, безперервно ворушив пальцями. Що правда, то правда, хлопці з ес-бе вміли в’язати людей. Цю науку вони засвоїли добре.

Раптом до чуйного Юркового вуха долетіло голосне курликання колісних втулок, тупіт кінських ніг. Конвоїри пожвавилися.

— Ідуть!

— Хвалити бога!

До будинку одна за одною під’їхало чотири підводи, на яких густо сиділи люди. Відразу ж на землю стрибнуло кілька чоловік з карабінами. Високий, схожий на офіцера, скомандував:

— У камеру, по одному. Головня! Станеш на пост.

Озброєні почали стягати на землю тих, хто сидів і лежав на підводах. Біля Юрка залишився один конвоїр, два інших почали допомагати товаришам. В будинок спершу провели сімох заарештованих із зв’язаними за спиною руками, а потім ще трьох. Серед цих трьох була жінка в білій хустинці.

Потім у будинок внесли щось невелике, кругле, важке, наповнені чимось відра, кошики, кілька гусей і порося, що хрюкало в мішку.

Високий і ще якийсь у куртці підійшли до ганку.

— Ага! Привели… Він?

Яскраве світло електричного ліхтарика, вдаривши в обличчя, засліпило Юрка.

— Що це з ним? Опирався?

— Таке витворяв, друже Місяцю… Ледве зв’язали.

— Ти бач… — якось здивовано, з жалем промовив Місяць і погасив ліхтарик. — Ну, гаразд… Його теж у камеру.

Конвоїр, притримуючи Юрка за лікоть, повів його темним коридором, відчинив якісь двері. Мимо пройшло двоє чи троє. Юрко почув голос Місяця.

— Зараз же послати. Підводою. І давайте, друже Білий, починати з цими, щоб довго не морочитися. До ранку треба закінчити операцію.

В кімнаті, куди помістили заарештованих, було темно. Юрко не встиг зробити й двох кроків, як спіткнувся об щось м’яке, пружне. Хтось лежав чи сидів на підлозі. Обережно ступаючи, вишукуючи ногою вільне місце, хлопець пройшовся через усю кімнату до стіни, де, за його розрахунками, повинно було бути вікно. Вікно він знайшов, але чоло його притулилось не до скла, а до чогось шорсткого. Дошка. Вікно було наглухо забито товстими дошками.

— Е-е, вже пробували. Не вийде… — почувся поруч чийсь тихий сумний голос.

Рипнули двері, світло гасового ліхтаря освітило кімнату, постаті людей, що стояли прихилившись до стін, сиділи на підлозі. На порозі стояло двоє: здоровань з перехрещеними на грудях кулеметними стрічками тримав ліхтар, другий — худорлявий, в окулярах на блідому, невиразному обличчі. Цей в окулярах, примхливо скрививши губи, зазирнув у зошит і промовив нудним, безбарвним голосом:

— Прохоров, Степан Рябчук — на допит.

Молодий, добре збудований чоловік у светрі, що стояв біля стіни, підвів голову, обвів сумними, каламутними очима тих, хто залишався, й, зсутулившись, але твердо, по-військовому ставлячи ногу, пішов до дверей. Слідом за ним, крекчучи й стогнучи, підвівся з підлоги неповороткий вусатий старий, типовий сільський вуйко середнього достатку.

Двері зачинилися, в кімнаті знову стало темно. Заарештовані затамувавши подих прислухалися до кожного звуку. Спершу не можна було зрозуміти нічого. Голос слідчого був млявий, монотонний, він бубонів щось, наче дячок, читаючи псалтир. Потім хтось рішуче промовив: «Ні!» І знову: «Ні, ні! Це неправда». Тут пролунав нетерплячий, роздратований голос Місяця: «Прохоров, востаннє… Нам відомо… Назви імена тих, кого ти залучав до озброєної більшовицької банди». «Неправда! — закричав Прохоров. — Я нікого не залучав, ні з ким… У мене жінка українка, дитина. Я не міг…» — «Брешеш, чортів москалю! Все розкажеш. Клешня, починай!»

Голоси замовкли. Кілька секунд нічого не було чути, й раптом відчайдушний, тонкий, нелюдський зойк різонув слух. Жінка, що сиділа в кутку, закричала від жаху.

— Тихо, Софіє! — Цитькнув на неї хтось із заарештованих. — То ж не… То вони порося колють.

Так, це на подвір’ї вищало порося. Затихло. Юрко зітхнув з полегшенням і тут же відчув, як холодна крапля поту скотилася з виска на щоку. Тіло його обм’якло, він сів на підлогу. На подвір’ї поралися з поросям. Щілини між дошками, якими було забито вікно, порожевіли, запахло смаленою щетиною. І тут до Юркового слуху долетіли звуки тупих, розмірених ударів, наче в глибині будинку хтось вибивав пилюку з одягу. І хоч не було чути ні стогонів, ні крику, Юрко здогадався, що це б’ють людину.

Не розуміючи, навіщо він це робить, Юрко почав рахувати удари, мимоволі смикаючись щоразу всім тілом, наче били не Прохорова, а його. Двадцять п’ять… «Кажи, собако!» Прохоров мовчав. «Хай цей віддихається, подумає. Давайте Рябчука. Вуйку, раджу казати правду, якщо не хочете висіти на патику».

З окремих фраз, що долітали в камеру, можна було зрозуміти, що старого Рябчука обвинувачували в тому, нібито він передав якісь відомості своїм родичам полякам. Двічі його запитували про хутір Рутки… Старий плакав, клявся, що він нічого не знає. Почулися дивні ритмічні звуки, наче там крутили колесо січкарні чи якоїсь іншої машини. Рябчук закричав, наче його пекли розпеченим залізом. Потім знову били Прохорова. Він стогнав, матюкався, лаяв і кляв своїх мучителів, як тільки міг. Потім били Рябчука.

Нарешті стогони й крики замовкли. По коридору проволокли спершу одного, а потім другого. З подвір’я від’їхала підвода. За кілька хвилин десь віддалік пролунало два постріли. Підвода повернулася. Жінка в кутку заплакала. Цього разу їй ніхто не докоряв і не заспокоював, усі прислухались до кроків за дверима.

Двері відчинилися. Ліхтар, ті ж постаті і той же нудний, безбарвний голос;

— Баб’як, Софія Мартинюк. Прошу…

Баб’як, худий, хворобливий на вигляд хлопець років дев’ятнадцяти, слухняно підвівся, пішов до дверей, а жінка закричала, забилася в істериці. Здоровило з кулеметними стрічками на грудях передав ліхтар слідчому й, ухопивши жінку, що опиралася, за волосся, потяг її з камери. Юрко помітив, що одне око на довгому кінському обличчі бандерівця було каламутно-біле й не виражало нічого — страшне, невидюще, байдуже до всього око.

Все почалося спочатку: нерозбірливе бурмотіння слідчого, погрози Місяця, глухі звуки ударів, дзижчання якоїсь машини, благання, крики, стогони, прокльони. Юрко вже не прислухався, сидів, зціпивши зуби й заплющивши очі. До нього присунувся сусід, зашепотів палко в щоку:

— Синку, не виказуй інших. Залишаться живими — помстяться. А нам так і так смерть.

Сусіда повели в наступній парі. Він, виявилося, казав правду: допити закінчувалися тим, що непритомних заарештованих витягали на подвір’я, вивозили на підводі й розстрілювали десь неподалік. Юрко зрозумів: розстрілюють на березі річки й трупи кидають у воду. В чому ж винні були ці люди? Одного обвинувачували в тому, наче він перебував у комуністичній організації, другого — в більшовицькій агітації, третій нешанобливо відгукнувся про ОУН. Жінка нібито комусь говорила, що радянські війська наступають і незабаром прийдуть сюди, в Західну Україну. Кара одна — смерть.

Здавалося, цій страшній ночі не буде кінця. Юркові пекло в грудях. За себе він не боявся: знав, що не помре цієї ночі. Але людей виводили. Парами… І от він залишився сам.

Здається, він упав у забуття, бо коли розплющив очі, в щілини дощок пробивалося сіре тьмяне світло, й можна було розпізнати в півтемряві стіни кімнати, двері. В будинку було тихо. Хтось пройшов коридором, хряпнув дверима, гукнув: «Хлопці, де сіль? Куди сіль поділи?» Йому відповіли: «Що в тебе, очей немає? У великому кошику». В ніздрях Юркові залоскотав запах смаженої цибулі, і його мало не вирвало від цього запаху. Кистей рук він не чув, у роті пересохло. Яку дурницю він зробив. Не треба було приходити в Підгайчики. В крайньому разі, треба було прихопити рушницю.

Коридором пройшло кілька чоловік. Вони жартували, сміялися. Задзвенів металевий посуд. Хтось підійшов до дверей, обернув ключ.

— Живий? Виходь!

У коридорі було видніше, і Юрко помітив, що бандерівець, який стояв біля дверей, весело посміхається. Здається, це був той конвоїр, якого вдалося скинути з мосту в воду.

Конвоїр провів Юрка у велику кімнату. Тут було чоловік з вісім. Здоровило з більмом на оці, без куртки, в самій спідній сорочці з закоченими вище ліктів рукавами, стояв біля розчиненого вікна й, тримаючи в одній руці дзеркальце, акуратно зачісував назад мокре волосся. Двоє в кутку складали в мішок поношений одяг і взуття, зняте, як здогадався Юрко, з убитих. Кухар у брудній білій куртці розставляв на столі миски з смаженим м’ясом, огірками й накраяним великими скибками хлібом. Кілька чоловік стояло посеред кімнати, очевидно, чекаючи команди сідати з. стіл. Місяць зазирав через плече слідчого в зошит, у якому той робив якісь помітки. Усі вони при появі Юрка з полохливою і в той же час насмішкуватою цікавістю видивились на нього.

— Ну що, Юрку, наклав у штани? — наближаючись, запитав Місяць і засміявся, озираючись на своїх підручних. Ті теж засміялись, за винятком слідчого Білого, який продовжував розглядати записи в зошиті. Юрко окинув поглядом коменданта районної ес-бе. На своє здивування, він побачив, що цей високий хлопець був усього лише на три-чотири роки старший від нього. На Місяці був новенький, з голочки, френч з коричневого угорського сукна, такого ж кольору галіфе, модні чоботи з твердими блискучими халявами, й він мав вигляд, вірніше, намагався вдавати відчайдушно хоробру людину, таку сильну особу. Проте Юрко вже навчився розбиратися в людях, особливо в тих, хто був не набагато старшим від нього. Він безпомилково впізнав у коменданті районної ес-бе звичайного задаваку, одного з тих переростків-лобурів, які через тупість свою або лінощі просиджували в одному класі по два-три роки. Звичайно це були розбещені батьками куркульські, попівські й учительські синки. Такі бовдури були грозою для слабосилих учнів, але вони лякливо підгинали хвоста, коли їм доводилося зійтися на рівних. Якби Юрко зустрівся з Місяцем один на один, він дав би цьому довготелесому джигунові такого жару, що той кинувся б навтьоки не озираючись.

Місяць щось зрозумів чи, можливо, вирішив, що брат Ясного обурений грубою поведінкою бандерівців з ним. Як би там не було, він не витримав Юркового погляду, відвів очі вбік і поквапно наказав:

— Розв’яжіть йому руки.

Мотузка не могли розв’язати, розрізали ножем. Юрко зиркнув на розпухлі, посинілі кисті, сердито завів руки за спину, почав розтирати занімілі пальці об одежу.

Місяць похитав головою, сказав, мовби виправдуючись:

— Не треба було втікати… Сідай до столу. Будеш з нами снідати.

— Мені треба вмитися… — буркнув Юрко.

— Поведіть його. Візьміть моє мило.

На ганку стояв вартовий. Біля трьох підвід розпряжені коні жували сіно. Один із фурманів підвів голову, сонно подивився на заарештованого, якого супроводжувало два конвоїри, зітхнув і знову вклався спати. Юрка повели до колодязя. Він скинув з себе піджак з відірваним рукавом, сорочку й мився довго, не шкодуючи запашного мила. Наприкінці облився до пояса водою з відра. Від чужого рушника бридливо відмовився, стріпнув воду руками й витер обличчя подолом сорочки.

Коли повернулися в дім, бандерівці вже сиділи за столом, але до їжі не приступали. Юрка посадили на краю столу.

— Друже Білий… — підвівся Місяць. За ним як по команді схопились на ноги інші, нахилили голови.

Слідчий виступив з-за столу й рівним, нудним голосом почав читати «Отче наш».

Звичайно, це був лише звичний з дитинства обряд, і ті, хто повторював слова молитви, не вдумувались у їх зміст, але Юркові, хоч він і не вірив у бога, здалося, що ці люди, які щойно мучили і вбивали інших людей і збиралися їсти те, що вони награбували в своїх жертв, чинять щось нечуване своєю безсоромністю, благаючи в бога хліба насущного.

Після молитви бандерівці шумно, жадібно накинулися на їжу. Юрко був голодний і в той же час відчував огиду до їжі. Все ж він змусив себе з’їсти гусячу ніжку й випити чашку солодкої кави — боявся, що може охлянути, знесиліти. Потай він позирав на бандерівців, стараючись розгледіти й запам’ятати їх обличчя. Як не дивно, це були обличчя звичайних людей, і ніяких особливих, зловісних рис, які б свідчили про жорстокість, Юрко не знаходив. Кожен з них зокрема не міг би викликати страху в Юрковій душі, але всі разом були для нього жахливими. Найбільше йому не сподобалось обличчя Білого, слідчого — нічим не примітне, пісне, з блякло-сірими, обведеними запаленими червонуватими повіками очима за скельцями окулярів. Людини з таким обличчям нічим не здивуєш, не потішиш, не розжалобиш.

Несподівано Юрко помітив у кутку маленьку динамомашину, на кожусі якої білою масляною фарбою було виведено цифру «23». Точно така динамомашина з таким же інвентарним номером стояла в фізичному кабінеті їх школи в Братині.. Зараз до неї було прироблено стерті до блиску металеві ручки й дроти з товстими мідними наконечниками. Як потрапила динамомашина до бандерівців, для чого вони возили її з собою, цього Юрко так і не зміг розгадати.

Після закінчення трапези його відвели до камери. Цього разу рук не в’язали й навіть принесли оберемок свіжого сіна. Місяць попередив: якщо буде щось помічено — зв’яжуть і руки, й ноги. Але Юрко вже не думав про втечу. Він знав — зустрічі з братом не уникнути, й думав тільки про те, як йому відвести од себе всі можливі обвинувачення. Про Стефу ані слова. Петро, очевидно, навіть не підозріває про її існування. Того, що Тимків бачив його в Бялопіллі, не заперечувати. Рушниця ціла, в будь-яку хвилину він може її повернути. Рутки… Так, він був там, ходив до товариша. Дівчина? Також було… Зустрічався з якоюсь дівчиною на вулиці, розмовляв з нею. Що йому, заборонено розмовляти з незнайомими дівчатами?

Як відмикали двері, Юрко не почув, його розбудив не шум, а щось інше. Розплющив очі й побачив брата. Петро був сам, автомат висів у нього на грудях. Він, видно, щойно ввійшов до камери. Юрко зрозумів, що його розбудив братів погляд. На Петра страшно було дивитися — обличчя потемніло, очі горіли, як у сухотника.

— Вставай, Юрку…

Від тихого, сумного братового голосу Юркові защеміло серце. Він знав: тільки горе, саме тільки горе, може він принести Петрові. Нічого більше.

Коли брати виходили з дому, бандерівці, що траплялися їм назустріч, квапливо бокували, тиснулися до стін. Місяць прошмигнув уперед, розчинив широко двері, штовхнув ногою старого, що сидів на східцях. Це був той старий, якого Юрко бачив уночі. Він злякано схопився, замугикав, сіпаючись обличчям, почав догідливо кланятись, як, очевидно, кланявся своєму панові, колишньому володареві цієї садиби. «Глухонімий, тримають за сторожа», — механічно відзначив про себе Юрко.

Петро повів брата стежкою, протоптаною до річки. Сонце вже стояло високо, й недалекий, залитий світлом ліс здавався особливо гарним. Ні, ліс не манив, не кликав Юрка до себе, але було щось радісне, спокійне, урочисте в його золотаво-зеленій нерухомості, ввижалася якась спокійно-ласкава усмішка на обличчях дерев, наче вони хотіли заспокоїти, підбадьорити Юрка, нагадати йому, що земля, на якій живуть, ворогують, убивають один одного люди, як і перше, прекрасна.

Невже Петро не помічає цього? Юрко глянув на брата. Той ішов, стиснувши губи, дивлячись у землю. Позаду хруснула гілка. Юрко озирнувся — двоє з автоматами, охорона… Петро, не обертаючись, зробив знак рукою, й кроки позаду затихли.

До ріки залишилося метрів шістдесят — Юрко побачив і впізнав той пагорбок, з якого він, розігнавшись, стрибав сторч головою в воду, — коли Петро звернув із стежки до поваленої берези. Там, осторонь від чужих очей і вух, вирішив поговорити з молодшим братом.

Сіли поруч. Юрко завмер, чекаючи першого слова, першого питання. Петро мовчав. Юрко не витримав, глянув на нього.

— Що ти наробив, Юрку, — з болем промовив Петро. — Що ти наробив…

— А що я наробив? — раптом розлючуючись, відчуваючи, як усередині стискається до краю якась пружина, запитав Юрко. — Я вбив кого? Пограбував?

— Гірше… — похитав головою Петро. — Я все знаю.

— Петре, слово честі… Я ні в чому не винен, нічого поганого не зробив.

— Юрку, я все знаю! — блиснув очима Петро.

«Не знаєте. Та й не треба вам усього знати…» — подумав Юрко сердито. Брат був на п’ятнадцять років старшим від нього, і Юрко, навіть коли в думці звертався до нього, вживав шанобливого «ви».

— Тоді скажіть! За що вони мене взяли, руки мені крутили? В чому вони мене обвинувачують?

— Не вони… Я тебе обвинувачую. В найстрашнішому. В зраді.

Юрко ривком обернувся до брата. Очі їх зустрілися. Обурення Юрка було таким сильним, щирим, що Петро відчув це й зрадів: хлопець міг не знати всього, його обманули, обкрутили навколо пальця… І все-таки з Юрка не можна було зняти вину повністю, свою частку вини він повинен був спокутувати. Петро продовжував, підвищивши голос:

— Так, у зраді. Ця твоя Стефа за твоєю допомогою повідомила поляків, що в Рутках гуляють наші хлопці.

Обвинувачення Петра було таким диким, безглуздим — як він тільки міг подумати таке! Але не це вразило Юрка. Петро знав про існування Стефи. Він пов’язував її з тим, що сталося в Рутках. Одне необережне слово, й на Стефу звалиться лихо. І не лише на Стефу… На всіх, хто відважився дати їй притулок.

— Петре, всім найсвятішим, пам’яттю про нашу маму присягаю, це неправда, — тихо сказав він, торкнувшись рукою до братового коліна. — Чому ви не хочете повірити мені?

— Я вірю… — Петрів голос звучав глухо, сумно. — Свідому зраду я виключаю, відкидаю. Все зробила вона, твоя полечка. Ти не знаєш, на що здатні ці гадючки. Вони пригріються біля самого серця та й укусять. Де вона? Хто її ховає? Скажи. Ти повинен допомогти нам. Хлопці її допитають, проведуть слідство.

От як обернув справу Петро. Так, Місяць із своїми хлопцями допитає, розслідує… Юрко вже знав, як це робиться. Обличчя брата ніби злилось в одне з обличчями Білого, Місяця, Клешні й дивилось на Юрка спотвореними більмами, сліпими очима. Вони… Були вони, був він і була Стефа, ні в чому не винна, беззахисна. Вони вимагали, щоб він приніс її в жертву.

Юрко опустив голову.

— Я знаю, як важко тобі зараз, — почув він голос брата, сумний, співчутливий. — Кохання, перше кохання… Через кохання руки на себе накладали. Я сам… Я теж це пережив. Але в наш час навіть самогубство — розкіш, якої не можна собі дозволити.

Петро вгадав — у цю хвилину Юрко думав, що йому легше буде прийняти смерть самому, ніж віддати до рук катів ес-бе невинних людей.

— Підіймись вище всього цього, — продовжував Петро, — і дух твій, український, козацький дух, зміцніє, загартується. Ти станеш національним героєм. Твоє ім’я залишиться в історії українського народу. Про тебе складатимуть легенди й пісні.

Юрко кусав губи, шкріб носком черевика землю, вириваючи траву з корінням. Петро довго дивився на брата. В його очах появилась надія. Він зняв із себе автомат, обійняв Юрка за плечі, почав пригладжувати рукою кучерявий чуб брата. Потім раптом притиснув братову голову до грудей і поцілував.

— Юрку, нас породила одна мати, — сказав він, стримуючи сльози. — Ми однієї, рідної крові. Ти мій брат. Ми — Карабаші. Невже, Юрку, ні моя любов, ні мої слова… Скажи…

Він затулив обличчя руками, і Юрко вперше побачив, як плаче старший брат.

З Юркових очей теж потекли сльози. Він плакав, сам, того не помічаючи, беззвучно, покусуючи засунутий у рот великий палець. Він знав, що Петро його любить, як тільки може любити старший брат молодшого. Він теж любив Петра і з дитячих років гордився ним, захоплювався його мужністю й непохитністю. Потім захоплення змінилося тугою, жалістю. Але любов залишалася. І ось тепер він зрозумів, що Петро сліпий, що старшим братом керує сліпа жорстока сила.

— Ми живемо у важкий час, брате мій, коли не жалують ні своєї, ні чужої крові, — не віднімаючи рук від обличчя, заговорив Петро. — Перед нами велика мета, і задля досягнення її ми не можемо рахуватися з окремими особами, їх переживаннями. Боротьба вимагає жертв, багатьох жертв. Невже я повинен підняти на тебе руку?

Юрко слухав брата й дивився на автомат. Петрів автомат лежав на землі, біля його ніг. Що ж, хай охоронці, але не брат. Петро буде потім мучитись усе життя… Юрко пригнувся, підхопив лівою рукою автомат і рвонувся вперед. Він побіг до річки, до пагорбка, з якого колись стрибав у воду.

Петро Карабаш спершу не зрозумів, що сталося. Сльози ще стояли в його очах, і перед його поглядом усе викривлялося, розпливалося. Потім він не повірив, що Юрко втікає від нього. А коли все стало зрозуміло, його обличчя пересмикнулося гримасою болю. Він швидко дістав з-за пояса пістолет, прицілився й вистрілив. У цю мить Юрка було видно всього. Він вибіг на край берега, що виступом підносився над ковбанею. Коли прозвучав постріл, він судорожно, наче протестуючи проти чогось, підкинув руку з автоматом, озирнувся. Петро вистрілив ще раз. І не встиг — тіло брата впало, зникло в кущах лози.

До Карабаша підбігли наполохані охоронці.

— Друже Ясний… Що сталося?

Представник центрального проводу глянув на них з ненавистю, відвернувся.

— Підіть подивіться. Він там. Убитий чи поранений… Обережно! В нього мій автомат.

З будинку висипали стривожені пострілами бандерівці. Побачивши охоронців, що бігли до ріки, вони відразу ж зрозуміли, що брат Ясного дав тягу, й, розгорнувшись ланцюжком, теж побігли до річки.

Пошуки тривали добру годину. Юрко зник, не залишивши ніяких слідів. Ріка в цьому місці робила крутий поворот, огинаючи виступ протилежного болотистого берега, порослого очеретом та лозняком. Охочих пливти на той бік не знайшлося — якщо хлопцеві вдалося врятуватися, то він уже зник у лісі або сидить у лозняку з автоматом напоготові. Ця думка була у всіх на умі, але її ніхто не висловлював. Висловлювали лише припущення, що Юрко вбитий або був поранений і втопився. Коли на березі виявили кілька краплин крові, ніхто вже не сумнівався в загибелі відчайдушного хлопця.

Петро вислухав рапорт начальника районної ес-бе, допитливо подививсь йому в вічі. Йому не потрібні були ані чиєсь співчуття, ані чиєсь виправдання. Він знав, що міг промахнутися. За все, що сталося, він відповідав лише перед своїм сумлінням.

Представник центрального проводу окинув поглядом усіх, хто стояв перед ним, очі його заблищали. Сказав твердо й пристрасно, наче промовляючи слова присяги:

— Друзі! Запам’ятайте: з цього чорного дня, з цієї години я маю лише одного брата — Степана. Юрка Карабаша немає. Є ворог України. Якщо він живий — зловити, допитати, як ви це вмієте… Без жалю! І виконати вирок…

Петро Карабаш різко змахнув рукою й, не сказавши більше жодного слова, закрокував до воріт садиби. Понурі охоронці мовчки, діловито рушили за ним услід.