По живу і мертву воду

2. ТІЄЇ Ж НОЧІ

Оксану викликали несподівано, вночі. Посланий Горяєвим офіцер знайшов її на запасному польовому аеродромі. В комбінезоні, з парашутом за плечима вона чекала своєї черги на літак, виділений для нічних тренувальних стрибків. Провожатий виявився маломовним, але Оксана й не намагалася розпитувати, вона здогадалась, і що означає цей терміновий виклик: її відпочинок, навчання закінчилися, починається робота…

Шофер шалено гнав машину темною дорогою назустріч дощу і вітру, й за годину їх забризканий болотом по самий брезентовий верх всюдихід застрибав по бруківці районного містечка, лише тиждень тому визволеного радянськими військами. Тут у напівзруйнованому будинку сільгосптехнікуму розташувався з своїм «господарством» полковник Горяєв, який не хотів далеко відставати від фронту.

Вартовий при вході загородив їм дорогу, але, впізнавши Оксаниного провідника, мовчки відступив убік, розчинився у вогкій пітьмі. За дверима, другий вартовий мигнув ліхтариком і так само мовчки пропустив. Тут, у вестибюлі стояв важкий дух вогкого одягу, розпареної шкіри взуття, було чути хропіння людей, що спали на підлозі. В далекому кутку ледве освітлений вогником каганця зв'язківець монотонно повторював у трубку: «Хмарка, Хмарка, я — Грім…»

Спотикаючись об чиїсь ноги, вони пройшли в коридор. Офіцер, ведучи рукою по стіні, намацав двері, відчинив їх без стуку, й Оксана побачила велику кімнату, освітлену двома гасовими лампами-«блискавками». Дівчина переступила поріг, провідник, причинивши за нею двері, залишився в коридорі.

Вікна кімнати, були щільно затулені чорним папером. На стіні висіла величезна карта європейської частини Радянського Союзу, густо втикана паперовими прапорцями на шпильках, що позначали, лінію фронту, яка простяглася згори донизу від Баренцового до Чорного моря. Оксана мимоволі затрималася поглядом на прапорцях. Вона знала, на які рубежі вийшли радянські війська, але їй було радісно ще раз упевнитися, що лінія фронту від Мозира до Каховки проходить по Дніпру. Біля самого Києва! А всього лише два місяці тому…

Горяєв сидів у кутку за письмовим столом, переглядав папери в папці. Верхнє світло довгастою срібною плямою виділяло сиве пасмо в його темному гладко зачесаному волоссі. Побачивши розвідницю, він поквапливо підвівся, вийшов назустріч і міцно потис обома сухими, гарячими руками її маленьку холодну руку.

Якусь мить вони мовчки дивилися одне одному в вічі. Очі Горяєва нічого не приховували, не обманювали. Він, видно, не міг затаїти в собі тоскного почуття, яке виникало в нього в душі кожного разу, коли доводилося посилати кого-небудь з підлеглих грати в піжмурки з смертельною небезпекою. А розвідниця, що стояла перед ним, була його улюбленицею… Оксанині губи здригнулися, вона вдячно кивнула головою й відвела погляд. Вона дякувала начальникові за добрі почуття.

Горяєв зрозумів, полегшено зітхнув, випустив її руку.

— Ось що трапилося… — сказав він стурбовано й сумно. — Вчора вночі біля Рівного невідомий літак скинув парашутистку. З нею була рація. Парашутистку захопили бійці нашого партизанського загону спеціального призначення. За національністю вона полька або українка. Настроєна фанатично. Назвала себе Геленою. Можливо, це не ім'я, а кличка. На інші запитання відповідати відмовляється. Проте є підстави вважати, що її послано у Рівне на зв'язок до гітлерівського чиновника, якогось Томаса Хауссера.

Продовжуючи говорити, полковник відсунув убік стосики книжок і карти на великому овальному столі, що стояв посеред кімнати, накрив звільнений край білою скатертиною й, наче бозна-які наїдки, поставив на; нього тарілки з чорним хлібом, ковбасою, повидлом:

— Так, є серйозні підстави вважати, що Гелену послано не до кого іншого, а саме до Томаса Хауссера, — повторив полковник, наливаючи з термоса в алюмінієву кварту паруюче какао, й додав іншим, по-батьківськи тривожним тоном: — Сідай, випий гаряченького, а то, може, промерзла в машині…

Оксана скинула вогкий шкіряний шолом, сьорбнула з кварти. Какао було гаряче, запашне; тепло після кожного ковтка хвилею йшло по тілу. Тільки тепер дівчина відчула, як вона змерзла. Однак у неї в думках роїлося вже інше. Рівне… Гауляйтер Східної Пруссії та України Еріх Кох оголосив це місто столицею України. Що означає «невідомий літак»? Не наш і, звичайно, не німецький — для чого гітлерівцям скидати парашутиста над зайнятою ними територією? Отже, літак союзників. Гелена… Чому парашутистка союзників боїться радянських партизанів? Що їй потрібно від Хауссера? Хто такий Хауссер? Можливо, він агент союзників?

— Що таке Хауссер і чим він займається — ніхто до пуття не знає, — наче відповідаючи на запитання дівчини, промовив Горяєв, і в його голосі відчулося невдоволення, роздратування, — навіть самі німці! Вже шостий місяць сидить цей тип у Рівному, відвідує різні установи, в тому числі й гестапо, часом їздить по селах, але обов'язково у великій компанії, супроводжуваний посиленою охороною, а переважно сидить у себе на квартирі, читає газети, книжки. В основному цікавиться книгами російськими та українськими. Чин скромний — радник. Криміналу за ним ніякого — не вбивав, не вішав, у рабство наших людей не гнав. Взагалі, особа незначна, непомітна. Враження таке, що це хитрий і спритний нероба, що вирішив усю війну проваландатись у тилу й зберегти своє дорогоцінне життя.

Горяєв замовк, видно, чекаючи запитань. Проте Оксана спокійно жувала бутерброд, запиваючи маленькими ковтками какао, й, здавалося, не виявляла особливої цікавості до особи радника Хауссера. Думками вона вже була за лінією фронту, в маленькому обласному місті, наче на глум названому гітлерівцями столицею України. Там, серед ворогів, їй не слід було квапитися з питаннями. З свого досвіду вона знала: зайва цікавість може насторожити й відстрашити, тоді як позірна байдужість часто заохочувала співбесідника, викликала на відвертість. Сама того не помічаючи, дівчина вже входила в роль, яку їй невдовзі треба буде блискуче грати.

Очевидно, Горяєв зрозумів це. Він сковзнув поглядом по спокійному обличчю Оксани, схвально всміхнувся. Але сам він не вважав за потрібне приховувати нетерпіння, з яким вів пошук і прагнув до можливого несподівано важливого відкриття.

— І все ж я впевнений, що радник Хауссер не такий простий і невинний, як може здатися, вірніше, як він хоче виглядати в очах невтаємничених. Це ворог, розумний, сильний ворог. Ось, подивіться на цей предмет…

Полковник ступив до письмового столу, очевидно, збираючись узяти те, що він хотів показати розвідниці, але тут у двері постукали, й на порозі з'явився старший сержант.

— Товаришу полковник, відома вам людина прибула. Доставили літаком.

— Ведіть сюди, — наказав Горяєв, трохи подумавши, і, як тільки сержант зачинив за собою двері, обернувся до Оксани. — Доведеться на якийсь час залишити нашого Хауссера… Зараз появиться хлопець, який за моїм завданням побував у себе на батьківщині у Львівській області. Думаю, що вам буде дуже корисно послухати його розповідь. Для ознайомлення з обстановкою. — Полковник подивився на двері й усміхнувся. — Мав я з хлопцем мороку. Він із рідного села від німців на схід утікав, а його за шпигуна прийняли. Ледве відбив. Комсомолець, батько був головою колгоспу.

Знову стук у двері. До кімнати, в супроводі сержанта, увійшов хлопець років двадцяти, в зім'ятому спортивному піджаці з накладними кишенями, бріджах кольору хакі, зашнурованих нижче колін, і чоботях незвичайного фасону з високими закаблуками.

Ледь переступивши поріг, він квапливо, завченим шанобливим рухом скинув кепку, й чорні кучері розсипалися по чолу. Праве око хлопця блищало від радості, а ліве ледве видніло у вузькій щілинці синюватого опуху. Горяєв і юнак ступили один до одного, міцно обійнялися, поцілувалися. Сержант, бачачи таку радісну зустріч, аж засяяв на обличчі, козирнув, обернувся по-військовому наліво кругом і зник.

— Ну, Ярославе, з прибуттям! — сказав полковник радісно, але тут же стурбовано почав оглядати запухле око хлопця. — Що це в тебе?

— Наші… — недбало й весело махнув рукою Ярослав. — Знову за шпигуна прийняли. На передовій врізав один гвардієць, а потім пробачення просив. Е-е, дрібне, дурниця. Головне — до вас добрався. Аж не віриться…

Він засміявся одним оком, полегшено зітхнув, з любов'ю, не приховуючи своєї радості, оглянув Горяєва, й Оксана зрозуміла, якою бажаною, вимріяною була для нього ця зустріч.

— Сідай, Ярославе. Ти ж голодний…

— Що ви, товаришу полковник, — замахав руками хлопець. — Мене годували й на передовій, і в дорозі. Й горілкою частували.

— Значить, уже взяли на довольство. Ну, тоді розповідай. Перше: загальне враження?

Ярослав скоса глянув на незнайому дівчину, мовби запитуючи Горяєва: «А при ній можна?» Полковник кивнув головою. Хлопець замислився, скривив губи, сказав з гіркотою:

— Нічим вас особливим не порадую — погані справи.

Полковник пильно дивився на нього. Він не здивувався, наче чекав такої відповіді.

— Та-ак… Тепер докладніше. Чому?

— Бандерівці… — зітхнув Ярослав. — Німці їм допомагають. Надто укріпилися, молодь залякують, на свій бік перетягають. Мало не в кожному районі — ес-бе.

Горяєв швидко глянув на Оксану й тоном екзаменатора спитав:

— Що таке ес-бе?

— Служба безпеки, каральний орган націоналістів, щось на зразок гестапо, — неголосно, без запинки відповіла дівчина.

— Е, ні! — заперечив, спохмурнівши, Ярослав. — Гірше, ніж гестапо! Що. гестапо? Воно наших людей не знає, а своїм у селі відомо, хто й чим дише… Кожної ночі люди зникають, наче крізь землю, провалюються. Це означає, що хлопці з ес-бе взяли, знищили. У них, як і в німців, одна кара — петля, розстріл. Що хочуть, те й роблять. Нагнали на людей страху.

— А біднота, трудове селянство? — нетерпляче запитав Горяєв. — Який у них настрій?

— Товаришу полковник, — сказав Ярослав, — адже в нас куркулів, як я в «Піднятій цілині» читав, таких у нас майже нема. Ну, один-два на село. Й то сльози — п'ять-десять моргів. Це три-п'ять гектарів. Були поміщики, орендатори, ксьондзи, попи багаті були, поляки-осадники багато землі мали. У решти — по три-чотири морги. А скільки таких, що одна хата, а землі —тільки й того, що під нігтями…

— Отже, малоземельних, бідняків багато. Чому ж вони не організуються, не дадуть відсічі націоналістам?

Хлопець якось жалібно скривив обличчя, мовчав.

Видно, йому було важко відповісти.

— Думаєте, серед бандерівців бідняків немає? — сказав він нарешті. — Скільки завгодно! В тому, й річ… Хочете вірте, хочете ні, а я правду вам кажу.

— Я тобі вірю, Ярославе, — заспокоїв його Горяєв. — Кажи все, як ти розумієш, не, соромся. Адже я для цього й посилав тебе туди.

Ярослав, нахилив голову, дивився під ноги, кусав губи. Горяєв не підганяв хлопця, чекав, поки він заспокоїться.

— Розумієте, як у нас усе обернулося. Коли Західна Україна була під Польщею, наші комуністи, скажімо, сельробівці і всі, хто був з ними однієї думки, вони себе не розкривали, робили свою справу потай. Коли в тридцять дев'ятому радянське військо визволило Західну, всі ці люди почали відверто допомагати новій владі, якої давно чекали. Націоналісти, — тоді їх було мало, а про Степана Бандеру ми й не чували, — і то були справді куркулі, попівські сини, вчителі деякі — вони сиділи тихо, але всіх наших радянських активістів брали на список. Прийшли німці, а для них усе приготовано. Націоналісти відразу ж оголосили себе українською поліцією й видали гестапо своїх односельців-комуністів, а то й самі розправлялися. І знищили найбільш активних, твердих людей, тих, за ким біднота йшла. Коли голову стято — що руки можуть зробити?

— Зрозуміло, — кивнув головою полковник. — Терор, гестапівські методи залякування. Це зрозуміло. Мене ось що цікавить, Ярославе. Ти кажеш, що серед бандерівців є біднота. Що її змусило пристати до націоналістів?

— Я сам себе не раз про це питав, — відповів хлопець. — Це різно буває. То ж молоді, шмаркачі. Іншому дай у руки зброю, він і радий іграшці, йому більше нічого не треба. Але головна причина — німці. Люди ненавидять німців, хочуть їм мститися і йдуть до бандерівців, в українську партизанку, як. вони кажуть.

— Чекай, чекай, — перебив його Горяєв — Тут щось не так! Адже бандерівці співробітничають з німцями. Ти сам казав: українська поліція, списки радянських активістів… Я знаю, вони зустрічали гітлерівців гаслами на спеціально споруджених арках «Хай живе Адольф Гітлер і Степан Бандера!»

— Було… — погодився Ярослав. — Зараз інша політика. Німці одурили бандерівців: обіцяли їм державу, уряд, а потім показали дулю. Навіть заарештували найзапальніших націоналістів. Потім почали забирати контингент — хліб, худобу, гнати хлопців, дівчат у Німеччину на роботу. Ледь що — розстріл на місці, без розмов. Я вам кажу, багато хто з тих, які зараз у бандерівській армії — УПА зветься, — пішли туди, щоб помститися німцям, воювати з ними.

— І воюють? — здивувався Горяєв і недовірливо глянув на хлопця.

— Де там! — зневажливо махнув рукою Ярослав. — Воюють з поляками, а з німцями коли-не-коли. Постріляють з лісу, вб'ють одного-двох, зброю заберуть. Не без того… Це все байка! А поляків, тих мордують по-справжньому, нещадно. Українці — поляків, поляки — українців. Таке діється, що повірити важко. Я чув, один бандерівець рідну матір убив. Батько в нього українець, мати — полька. Жінки його соромити почали: «Як ти на матір рідну міг руку піднести?» А він у відповідь: «Яка вона мені мати, вона — полька…»

Хлопець замовк. Він, очевидно, був засмучений тим, що приніс тільки невеселі вісті й нічим не міг потішити полковника.

— Як німці ставляться до поляків? — порушив мовчанку Горяєв.

— Так само, як і до українців.

— Забирають хліб, виганяють молодь у Німеччину?

— Звичайно! Все те саме, а може, й гірше…

— Чому ж українці й поляки, замість того, щоб бити один одного, не об'єднаються й не виступлять проти спільного ворога?

— Такі спроби були, — сумно сказав хлопець. — З'являлися по селах листівки: «Поляки, українці, об'єднуйтеся на боротьбу проти німецького фашизму!» А тут уночі хтось напав на українське село, спалив декілька хат, минуло три-чотири дні — хтось спалив польський хутір, вирізав цілі сім'ї. І пішло!

Почувши про нічні напади, Горяєв кинув швидкий промовистий погляд на Оксану. Але дівчина так і не зрозуміла точного значення цього погляду: чи то полковник хотів підкреслити важливість цього факту, чи нагадував їй про те, що він сам розповідав їй до зустрічі з Ярославом.

— Я думаю, то німці самі так підстроїли, — продовжував Ярослав. — Бо хоч між нами й поляками стара ворожнеча, але до такого не доходило. Так і люди деякі по селах кажуть, хто розумніший.

Хлопець запитливо глянув на полковника, чекаючи, як він оцінить висловлене припущення.

— Бачиш, Ярославе, це старий класичний прийом завойовників, — гірко промовив Горяєв. — Розділяй і володарюй! Розділяй, нацьковуй одне на одного підкорені племена, народи, не давай їм об'єднатися й володарюй над ними. Засіб старий, а діє й понині. Люди нічого не навчилися!

Полковник сердито пройшовся по кімнаті. Зупинився біля столу, дістав з папки якийсь малесенький конвертик, похмуро, стиснувши зуби, подивився на нього й поклав назад.

— Ну, добре, Ярославе… Дякую за розповідь. Скажи, тобі вдалося побувати в своєму селі?

— Побував… — неохоче відповів хлопець. — Три дні жив удома, на горищі.

— Як сім'я? — поцікавився Горяєв. — Всі живі, здорові?

Ярослав облизав губи, опустив голову.

— Бачив матір, сестру… брата… — вимовив він тихо насилу. — А тато… Тата нашого немає вже живого. Вбили…

— Німці?

Коротке зітхання, подібне на стогін людини, що намагається перебороти біль, вирвалося з грудей хлопця.

— Ні, наші, свої… — ще нижче опустив голову Ярослав. — Я щойно пішов із села, мама розповідала, як тут з'явився син нашого попа… Теж Славко — Ярослав Лукашевич. З ним п'ять чоловік, наші люди, я їх усіх знаю… Схопили тата, витягли на гостинець і почали бити дрючками по голові. Потім кинули на дорогу під гусениці німецьких танків. Ну, а Михась, молодший брат мій… Також, вважайте, загинув. Зараз він у бандерівців, у сотні.

Ніколи ще Оксана не бачила Горяєва таким схвильованим. Затамувавши подих полковник дивився на чубатого хлопця, видно, вражений усім тим, що від нього почув. Обличчя його поблідло, закам'яніло.

Ярослав підвів голову, він уже оволодів собою. Розуміючи, що Горяєв чекає його пояснень, він зітхнув, безпорадно розвів руками.

— Нашому Михасеві вісімнадцять років. Бачив я його, правда, вночі, в темряві, розмовляв з ним. Плаче… Він мене любить, я для нього — все. Я його соромити, лаяти почав…

Сльози потекли з запухлого ока Ярослава, й він почав стирати їх брудним пальцем з щоки. Горяєв нагнувся, дістав з шафки пляшку горілки, вдарив у дно долонею, вибив корок. Горілка забулькала в алюмінієвих квартах.

— Вип'ємо! — сказав полковник, роздаючи кварти, й скупо усміхнувся. — Тост той самий: «Смерть фашистським загарбникам!»

Цокнулися. Ярослав випив, не схотів закушувати, тільки витер губи рукавом піджака.

— Ось як сталося з Михасем, — сказав він гірко. — Наше село майже біля самого кордону. Коли почалася війна, Михася вдома не було, чорти його з шкільною екскурсією в Перемишль погнали. Аби був дома, він би зі мною теж на Схід пішов. Ну, а мені чекати не можна — німці близько. Тато кажуть: «Іди, а то пізно буде..»

Я пішов, а Михась лишився. Незабаром після того, як тата вбили, пройшла селом чутка, що я загинув у дорозі від німецької бомби. Михася почали тягати в поліцію, допитувати. Потім у Німеччину забрали, — він з дороги втік, повернувся в село, ховався в схроні. Довідались про це бандерівці й сказали йому — хочеш жити, йди в нашу армію, добуватимеш українську державу від Сану до Кубані, а не хочеш нас послухати — нарікай на себе. Він і пішов… Зараз він уже ройовий, і не Михась Ярош, а Чуб. Псевдо таке. В них усі під псевдами.

Ярослав замовк, очевидно, збираючись з думками, мимохідь глянув у бік мовчазної дівчини, намагаючись зрозуміти, хто вона й чому полковник вважав за потрібне, щоб вона була присутня при їхній розмові.

— Але як він настроєний, твій брат? — запитав Горяєв. — Став переконаним націоналістом?

Переможна, тріумфуюча усмішка ковзнула на вустах Ярослава.

— Такий переконаний, як я… Гадаєте, він забув, хто нашого тата мордував? Просив, благав, щоб я взяв його з собою. Куди я його візьму? Кажу: «Залишайся поки що в бандерівців, служи. Прийде час, ми за нашого тата розквитаємось…» — Хлопець запитливо глянув на полковника. — Правильно я розсудив, чи не схвалюєте?

— Схвалюю, — твердо сказав Горяєв. — Він мам може допомогти, твій Михась. Ще один розвідник. Скажи, важко було тобі… мандрувати? Не затримували?

— Було… Відпускали. Що з німого візьмеш?

— Як це?

— Я німим прикинувся. — Лукаві зморщечки променями побігли від веселого чорного хлопцевого ока. — Німий швець зі Львова.

— І ніхто не запідозрив?

— Ні. В нашого сусіда син моїх літ німий від народження. Я з ним дружив. От я його й копіював…

Несподівано м'язи хлопцевих щік сіпнулися, обличчя звело судомою, він замугикав, схлипнув, знову замугикав, ляснув рукою по халяві полковникового чобота, щось швидко показав йому на пальцях, схвально закивав і знову замугикав із стогоном, схлипуваннями.

— Зрозуміли? — запитав він, сяючи, коли сеанс було закінчено.

— Похвалив мої чоботи?

— Так! Сказав, що тепер такого хрому не знайдеш, не купиш. З-під поли за великі гроші продають барахло, шкіра поганого, кустарного виробу, тріскається, пропускає воду.

Горяєв, повеселішавши, обійняв хлопця, любовно пригладив його чуба. Обернувсь до Оксани, запитав майже хвастовито:

— Як?

— Захоплена, — засміялася дівчина.

— От, Ярославе, яке завдання, — сказав полковник, заклопотано глянувши на годинник. — Ця дівчина завтра буде там, звідки ти прийшов. Ти виспишся добре, а потім прочитаєш їй останню лекцію і приймеш залік.

Ярослав оцінююче суворо, з мимовільним жалем глянув на Оксану, ніби зважуючи її своїм поглядом, намагаючись угадати, чи зможе вона витримати те, що витримав він, чи вистачить у неї сил. Все-таки дівчина… Йому було по-чоловічому тривожно за її ризиковану долю.

Оксана, не вдаючись до захисної посмішки, витримала цей погляд.

Як тільки сержант, одержавши наказ улаштувати на нічліг прибулого, вивів Ярослава, полковник Горяєв подав Оксані малесенький конвертик.

— Отже, повернемось до Хауссера. В конвертику — стара поштова. марка. Філателісти кажуть, що таких марок збереглося небагато. Отже, річ рідкісна й коштує чималих грошей. Історія цієї дрібнички така…