По живу і мертву воду

17. ХТО ВИ, КУДИ ЙДЕТЕ?

Картоплі накопали вночі, набрели на неї в полі й вирили кущів з десять. Уже не жалували: картопля, морква в ці дні в них не виводилися. Осінь — золота пора для втікачів. У лісах було повно грибів і ожини. Декілька разів ловили раків у тих струмках і річечках, що траплялися їм по дорозі. Ця справа виявилася всім знайомою з. дитячих років — нишпорити руками в. воді попід корінням прибережних дерев, по глиняних норах, — і полювання було щасливим. Пантелеймонові, навіть пощастило зловити великого миня, насилу витяг його з-під корча.

Значно складніше було приготувати їжу. Вони йшли ночами, обминаючи села й хутори, вдень відсиджувались у лісових заростях, у нескошених хлібах або заривалися в копички сіна. Вогнище розпалювали рідко, в крайній потребі — вогонь був їх другом і ворогом. Він будь-коли міг зрадити їх. Звичайно, розпалюючи вогнище, не сиділи біля нього, а відходили, відповзали вбік.

Цього разу теж вдалися до таких хитрощів. У ліс потрапили над ранок. Невідомо було, великий він чи малий, і все ж вирішили напекти картоплі. Картоплю розіклали на землі рівним шаром, зверху наклали багато хмизу, підпалили, а самі заховались на узліссі в густих кущах ліщини.

Вогонь відразу здійнявся стовпом, навколо вогнища з пітьми виступали червонуваті дерева. І тут виявилося, що десь поряд знаходиться житло або ночують пастухи — зовсім близько почувся собачий гавкіт. Ахмет вилаявся по-своєму, сказав, що треба негайно втікати з цього місця. Колесник усе ж вирішив почекати до світанку: гавкав один пес, отже, якщо це не пастухи, то маленький хутір, можливо, всього одна хата. Одна хата, один господар чи господиня… Невже ж не можна довіритися добрій людині? Ахмет погодився зачекати, поки погасне вогнище, але підходити до хати рішуче не радив. Він не дуже-то вірив у добрих людей.

— Нащо тобі, Павлуш, люди? — сердито зашепотів татарин, наблизившись до Колесника. — Їжа є, компас є. Що тобі треба? За табором скучив, чи що? Хіба можна тутешній людині вірити?

— А ти забув, хто нам допоміг утекти? Люди.

— Зовсім інший справа, як не розумієш… То був вірний людина, а не шалтай-болтай який.

— Хлопці, не сперечайтеся, — втрутився Пантелеймон. — Усе в руках божих…

— Сиди! — огризнувся на нього Ахмет. — Тебе сюди тільки бракувало.

Замовкли. Над полями почало світати, але в лісі ще було темно, вогнище, гаснучи, кидало бліді відблиски. Втікачі терпляче чекали, поки перегорить зовсім, знали — картоплю вибирати рано, хай дійде в гарячому приску й попелі. Раптом під чиєюсь ногою хруснула гілка, почувся кашель. Вогнище затріщало, спалахнуло яскраве полум’я, й вони побачили людину біля вогню. То був високий кремезний дід у смушевій шапці і в свиті, накинутій на плечі. Світло падало на його загоріле бронзове обличчя, золотило розкішні пухнасті вуса. Старий підкинув у вогонь кілька смолистих гілок, розглянувся навкруги, набиваючи тютюном велику чорну люльку й, старанно розкуривши її, вмостився на пеньку. Він сидів собі, пихкав люлькою, покашлював і час від часу підкидав до вогнища гілок, наче сам розпалив його. Не виглядало, щоб він збирався йти звідси.

Ахмет потяг Колесника за рукав, він пропонував відповзти далі. Але тут трапилося несподіване. Старий підвівся, вибив люльку, розгріб палицею вугілля й викотив картоплину. Він довго перекидав чорну гарячу картоплину з долоні на долоню, потім розламав навпіл і покуштував білий м’якуш. Колесник ахнув: от тобі й на! Значить, дідуган відразу здогадався, що у вогнищі печеться картопля. Видно, здогадувався він, що й люди, які поклали її туди, знаходяться десь неподалік. Він хотів з ними зустрітися. Колесник торкнувся до Ахметового плеча, той зрозумів бажання товариша, міцно стис його руку: «Зачекай…»

Старий підкинув ще одну гілку до вогнища, дав їй розгорітися й сказав голосно:

— Агов, хлопці! Готова ваша бульба. Виходьте, не бійтеся.

Ахметові пальці, що стискали руку Колесника, повільно розтулилися.

Колесник вийшов сам. Старий дививсь на нього допитливо, безбоязно.

— Доброго ранку, батьку!

— Здоров, козаче.

— Пробачте, що потурбував вас. Не знав. Вогнище я погашу, не бійтеся, пожежі не нароблю.

— Е, сину, що за турбота. Не буду питати, хто ти, звідки й куди йдеш. На злодія начеб не схожий.

— Ні, батьку, я не злодій. А йду… біда мене жене.

— Здогадуюся… Зараз біди вистачає людям. Звідки родом, можеш сказати? Може, мені в твоїх краях довелося побувати. По мові чую — з великої України.

— Полтавщина.

— Ні, в Полтавщині я не був, нас, австрійських полонених, до Азовського моря направили, чув місто таке — Генічеськ? Біля самого моря стоїть.

— Знаю Генічеськ, там Арабатська стрілка починається.

— О-о! — зрадів старий. — Пам’ятаю стрілку, купався на ній. Славне море. А риби там! Тьма. Рятувала нас риба. На базар підеш, попросиш, бичків тобі завжди дадуть, рідко хто відмовить. Нарід там добрий, а що час військовий, то баби більше. — Він усміхнувся, підкрутив вуса. — А я молодий був, баби поглядали на мене…

Колесник мовчав, чекав, що ще скаже йому цей говіркий старий. Початок був добрий. Просити він нічого не хотів — дід сам. повинен здогадатися. Добре, якби хліба дав…

— То ти розумно робиш, що від вогнища відходиш, ховаєшся, — сказав старий. — Тільки розпалюєш вогонь не в пору.

— Коли треба?

— Перед сходом сонця, коли жодної зірки на небі.

Колесник зрозумів — у темряві вогонь далеко видно, а на світанку він поблідне, не буде впадати в очі. Розумну пораду дав йому дід.

— Це не все!.. — застережливо підніс палець старий. — Ще одне: клади у вогонь тільки сухе, диму менше буде.

— Дякую, батьку.

— То що ж мені з тобою робити?

— Може, хліба трохи дасте…

— Хліба! То не штука, про те й мови не може бути. А що, коли я тебе в сіно на возі сховаю та відвезу кілометрів так на двадцять. Усе ближче… Це ж ніч цілу треба йти.

— Ну й підвезете мене до поліції під самі двері… — невесело посміхнувся Колесник.

— Що ти, синку! Таке сказав. Мені ж, може, недовго лишилося землю ногами топтати. Як я такий гріх при кінці життя на себе візьму? Образив ти мене.

— Простіть, не хотів… Становище таке: хочеш вірити, а не можна.

— Я розумію твоє становище. Тепер час такий, що кожному вірити не можна. Ходім до хати, я тобі знімки своїх синів покажу, може, повіриш. У мене два сини в вашій Червоній Армії. Живі чи ні, не знаю, а карточки заховав, бережу. Один при прапорі стоїть. Десь далеко служив, писав, за Сибіром, біля самої Японії.

Здається, можна довіритись. Пощастило.

— Хто в вас у хаті?

— Баба моя.

— А сусіди?

— Сусідів немає. Одна хата наша. Лісник я. Ходімо.

Хата стояла на узліссі, подвір’я й сад було огороджено тином. Собака загавкав, старий цитькнув, замахнувся на нього хворостиною, й він перестав гавкати, тільки невдоволено гарчав. З хліва вийшла огрядна жінка з емальованим відром у руці й, побачивши поруч з чоловіком незнайомого, стала наче вкопана.

— Чого злякалась, Тетяно Никифорівно? — насмішкувато й радісно сказав господар. — Приймай гостя, земляк твій.

— Ой! — жінка опустила на землю відро, сплеснула руками. — Невже з Генічеська? Рідненький!

— Та ти зачекай, Таню. Нагодуй людину, а потім розпитуй. Не бачиш…

У хаті все вияснилося. Дружина лісника була «руська». Австрійський військовополонений Іван Бузик зумів підкорити серце генічеської рибачки Тані Приходько, хоч і був майже на п’ятнадцять років старшим від неї. Таня всупереч волі батьків обвінчалася з «австріяком», а в двадцятому році — поїхали на його батьківщину.

Лісник, може, в соте слухав розповідь дружини, а все червонів від задоволення, покректував, хвацько підкручував сивіючі вуса. Бравий дідуган, брови ще чорні, чуб густий, хоч і припорошений сивиною.

Запросили до столу. Колесник, стежачи за приготуваннями господині, давно ковтав слину, але сісти за стіл відмовився.

— Не можу. Не сам я…

Господарі сполошилися.

— Боже! Скільки ж вас? Де вони?

Хвилин через п’ять уся голодна компанія сиділа за столом, посилено працюючи щелепами. Тетяна Никифорівна ні про що не розпитувала, кидалась то до припічка, де смажилася курка, то в комірчину по борошно, то подавала на стіл готове, наливала в кухлі молока. Колесник дивувався самому собі: здавалося, за останні дні він забув, що таке голод — печеної картоплі, раків, яблук-дичок, грибів і ягід було доволі, так ні ж, уже встиг з’їсти стільки, що вистачило б на сімох, а не наївся. Зрозумів, що як не стриматися, то можна захворіти. Що могло б бути для них безглуздішим — потерпіти від обжерливості. І коли Тетяна Никифорівна заходилась було коло млинців «на другий захід», Колесник скомандував собі й товаришам:

— Досить! Устати з-за столу!

Сердечно подякували господарям і провели з ними «військову нараду». Було вирішено прийняти пропозицію лісника й проїхати двадцять кілометрів підводою.

Півдня втікачі спали в клуні на сіні, а коли господар побудив їх, на подвір’ї вже стояв парокінний візок з плетеним васагом, запряжений ситим гнідим конем.

— У нас так їздять, — сказав лісник, помітивши здивований погляд Колесника. — Пара коней рідко в кого. Вона потягне, наша коняка, не сумнівайтеся, скільки в вас там тої ваги лишилося… Шкіра та кості.

Він вручив кожному торбу з харчами й пару постолів, пошитих (устиг, видно, за цей час!) із шкіри дикого кабана. Це був неоціненний подарунок, бо їхнє жалюгідне взуття ледве трималося на ногах.

Господар повкладав утікачів на дні васага, прикрив гарненько сіном, а зверху поставив щось важке. Здається, це були кошики з яблуками, бо крізь запах сіна почав проникати аромат улежаних яблук.

— Ну як, хлопці?

— Добре.

— Сідай, Тетяно.

Он як! їх повезе господиня. Ну що ж, може, навіть краще. Навряд чи хто запідозрить, що жінка відважилася везти радянських військовополонених, які втекли з табору.

— Щасливо.

— Дякуємо, господарю. Вік пам'ятатимемо.

Тетяна Никифорівна вмостилася на передку.

— Вйо! — і візок покотився м’якою трав’янистою дорогою.

Шикарно, краще не придумаєш. Тетяна Никифорівна нудьгувати не дає. Як тільки від’їхали від двору, почалися розпитування й розповіді. Крізь сіно все чути добре, наче сидять рядком та й розмовляють. Скаже їх візничка: «Тихо!» — замовкнуть. За хвилину-дві почується глухий стукіт зустрічної підводи. «Слава Йсу!» — «Навіки слава!» — «Куди зібралася, Тетяно?» — «До сина, за внуками скучила». — «Дід Іван здоровий?»— «Здоровий, богу дякувати…»

Проїхала підвода, й знову розповіді Тетяни Никифорівни: яке те море Азовське ласкаве, а в бурю страшне, як восени ловлять під Генічеськом кефаль, що нагуляла жиру в Сиваші, як пригнали до них полонених австрійців, «Я, як побачила його вперше, Ваню свого, аж злякалася — худий, вуса чорні, як у таргана, а очі… очі добрі такі, сумні, в мене відразу серце тьохнуло. Передчуття все-таки було. Повірите — з першого разу».

Південне сонце, солоний вітер моря, молодість, тривожне, повне страхів кохання… Не забуде цього Тетяна Никифорівна ніколи. Розказує вона, й чути, як сякається, сльози втирає або сміється радісно. Перед самою війною збиралася поїхати на батьківщину, знайшла там брата, сестер, листи й фотокарточки від них одержала. Зібралася, а тут війна клята. Мабуть, так уже судилося їй, і не думає побувати в рідних краях, одного в бога благає — аби сини повернулися з війни.

Так і їхали. Минули двоє сіл. Тетяна Никифорівна перекидалася словами із знайомими, досить довго розмовляла з якоюсь жінкою, частувала її хлопчика яблуками. Мимо — чути було — проходили люди. Потім поїхали далі, й знову повільна розмова в дорозі. Серце в Колесника ні-ні та й заниє в тривозі. Надто вже добре й до неправдоподібності щасливо складалося в них усе того дня, а він не любив, коли удачі йдуть одна за одною, знав, — так не може тривати довго.

Тридцять кілометрів провезла їх Тетяна Никифорівна. Висадила в лісі, розказала, якого напрямку треба триматися, щоб перейти найближчу залізницю, й схлипнула прощаючись: «Рідненькі мої…»

Через два дні втікачі знову зустрілися з людьми.

Вийшло так, що після великого нічного переходу світанок застав їх у полі. Попереду, кілометрів за два, як здалося Колесникові, темнів великий ліс. Вирішили проскочити цю відстань, щоб днювати в лісі. Поспішали з усіх сил, пройшли два обіцяних Колесником кілометри, а ліс віддалявся й віддалявся від них, розростався вшир, захоплюючи половину горизонту.

Уже порожевіли вершки дерев, коли вони вскочили в ліс. Виявилося, їх помітили й чекали. Двоє… Вони були в зелених сукняних кашкетах — поширений серед місцевих жителів головний убір, — добротних куртках, чоботях. В одного на грудях висів німецький автомат, другий здійняв з плеча гвинтівку.

— Стій! Що за люди, куди йдете? — недобре мружачи очі, запитав той, що був озброєний автоматом — молодий, білявий, схожий на німця.

Поліцаї, партизани — не розбереш. Для партизанів, мабуть, надто добре одягнені. Вимова в молодого чиста, схоже — українець. Може, пожаліє.

— Брехати не буду, — відповів Колесник. — Полонені, пробираємось додому, до своїх сімей.

— Українець?

— Так.

— Ці теж?

— Ні. Росіянин і татарин…

— Більшовик, комуніст?

— Ні, — з запинкою відповів Колесник.

— Брешеш!

— Комуністів німці відразу розстрілюють. А я ще живий.

— Зброю маєте?

— Ні.

Молодий навів на них автомат, кивнув головою товаришеві. Той поклав на землю гвинтівку й обшукав кожного з затриманих, легенько стукаючи сильною рукою по кишенях і інших місцях, де могла бути схована зброя. Він був суворий на вигляд, худорлявий, з великим синюватим шрамом на щоці. Мав років тридцять п’ять.

Після безрезультатного обшуку молодий наказав затриманим сісти на землю, а сам відкликав убік товариша й почав з ним шептатися. Раптом вони засперечалися, голоси стали гучнішими, й Колесник розрізнив польські слова. Ці двоє — поляки. Поліцаї? Ні, звичайно. Чому б поліцаї опинилися так рано в лісі й тільки вдвох? Напевне, це польські партизани. Колесник напружив слух. Йому, українцеві, що знав дві слов’янські мови, не так уже важко було зрозуміти, що говорилось по-польськи. Молодий поляк сердився, доводив щось старшому, а той не погоджувався, кілька разів сказав: «Не дозволю, пане Казімєж». Як і можна було припустити, йшлося про долю затриманих, молодий поляк наполягав на тому, що їх треба постріляти.

Поліцаї. Тільки поліцаї могли так вчинити. Залишалося одне — спробувати втікати. Треба було скочити й кинутися врозтіч, може, комусь удасться врятуватися. Колесник готовий був подати знак товаришам, але тут почув, що говорить поляк із шрамом на щоці. «Що мені пан тлумачить. Не можу. Якби це були шваби, бандерівці, поліцаї, я б ні хвилини не роздумував». — «Вони руські, совіти, пане Миколаю, наші вороги», — палко заявив Казимир. «Це нещасні люди, полонені. Не дозволю, пане Казимир. Хай ідуть з богом». — «Однаково вони не дійдуть. Їх зловлять бандерівці, візьмуть до себе в банду. Пан може бути певним, що їх куля не відправить на той світ батька, матку чи самого пана?» — «Що б мені не казали, я не можу дозволити вбивати беззбройних нещасних людей». — «Я доповім про все це поручикові, він панові не подякує». — «Не можу, пане Казімєж».

Поляки підійшли до затриманих.

— Вставайте! — незадоволено сказав молодий. — І подякуйте панові Подляському за те, що він така добра людина. Можете йти собі, куди хочете.

— Пане Казимир, — запитав Колесник, — ви польські партизани?

— Тобі цього не треба знати.

— Я запитую тому, що… — Колесник проковтнув слину, він був схвильований ідеєю, яка несподівано прийшла йому в голову. — Може, ми не зуміємо пробитись до своїх і загинемо так, без користі… Візьміть нас до себе, ми будемо допомагати вам бити німців. Ми добрі солдати, не сумнівайтеся.

— Ви хочете захищати Польщу від германа? — Казимир скривив рот у саркастичній посмішці.

— Ми хочемо бити фашистів, помститися за своїх товаришів, за всіх, кого вони погубили.

— Нам таких помічників не треба, — гордо підвів голову Казимир. — Поляки самі зуміють визволити Польщу й відплатити німцям.

Подляський зрозумів, сказав роздратовано по-польськи:

— Це дурниця, цілковита дурниця! Визволення Польщі почалося під Сталінградом.

— Я попрошу пана не влаштовувати тут політичної дискусії, — так само по-польськи сказав Казимир і обернувся до Колесника. — Нам ні про що з вами говорити — росіяни вороги поляків.

Ахмет, який весь час мовчав, зрозумів дещо з цієї розмови, а останню фразу Кизимира — без сумніву, бо вона була сказана по-українськи. Татарин не зміг стримати себе.

— Слухай, пан, навіщо так говориш? — сердито блискаючи чорними очима, накинувся він на поляка. — Який тобі росіянин ворог?

— Ти погано знаєш історію, ти темний монгол… — вороже й зневажливо зиркнув на нього Казимир.

— Я не темний, ми знаємо. Москва поляк був, росіянин Варшава був. Досить! Навіщо ворушити старий мотлох? Хан Батий руськими воював, руські Казань брали. Досить! Я татар, Павлуш — українець, цей — росіянин. Ми хороший товариші. Ворог — німець, фашист!

— Не треба, Ахмет… — Колесник злякався, що слова татарина можуть розсердити Казимира й зіпсувати всю справу, — Скажи спасибі цим людям.

— Спасибі скажу. Тільки не треба такий зайвий розмова. Шалтай-болтай не треба. Павлуш, нас німець тримав? Так? Навіщо нас чіпати? Щоб німець йому спасибі сказав?

Несподівано для Колесника палка промова його дружка справила зовсім інше враження на поляків, ніж він міг сподіватися. Видно, відіграла роль екзотика — монгол, нащадок Чінгісхана… Подляський з явною симпатією й веселим схваленням дивився на обуреного татарина, а Казимир з усіх сил стискав губи, намагаючись не всміхнутися й зберегти на обличчі суворий вираз. Здається, вони обидва зрозуміли головне в словах Ахмета.

Колесник не знав про існування польської Армії Крайової й Армії Людової, але з Казимиром усе було ясно — пихатий, нерозумний молодик, який, видно, ще не бачив смаленого вовка. Все ж Колесник наважився спробувати одержати деяку інформацію від поляків.

— Можна вас запитати, пане Казимир?

— Що таке?

— Де ми знаходимося?

— На межі Львівського й Волинського воєводств. Тут початок Братинського лісу.

— Фронт далеко?

— Десь біля Києва…

— Павлуш, запитай, — стрепенувся Ахмет, — Київ забрали наші?

Подляський, наче вибиваючи корок з пляшки, вдарив долонею однієї руки об кулак другої, сказав:

— Київ — герман ф’ють!

Навіть Пантелеймон засяяв на обличчі від такої звістки.

— Слава богу, слава богу!

— Скажіть, пане Казимир, — Колесник навмисне звертався до молодого, щоб потішити його самолюбство, — ви не чули, радянських партизанів тут поблизу немає?

— Радянська партизанка на північ — Ковель, Луцьк, — швидко сказав Подляський, — Білорусія. Дужо!

— Тут бандерівці, — похмуро пояснив Казимир. — У цьому лісі їх повно. Це великий ліс.

— Хто вони такі?

— Не знаєш? — здивувався Казимир і засміявся зловтішно. — О, це ж ваші рідні брати-українці, що ви їх визволяли в тридцять дев’ятому. Ви цілувалися з ними, а тепер вони допомагають німцям знищувати радянських партизанів.

— Український націоналіст, фашист, — Подляський переплів пальці рук і міцно стиснув їх. — Бандерівець — герман так. Панові треба боятись бандерівців. Панові на схід-північ треба йти, за Луцьк.

Колесник замислився на мить, озирнувся на товаришів, зітхнув.

— Дякуємо, пане Казимир, дякуємо, пане Подляський. Бажаю, щоб ваша батьківщина швидше звільнилася від фашистів. Можна йти нам?

Похмурий Казимир мовчки кивнув головою.

«Цей може дати чергу в спину…» — подумав Колесник. Він ішов поміж деревами, пропустивши товаришів уперед, знав, що поляки дивляться їм услід, і все чекав пострілу.

І тільки коли відійшли метрів на двісті, зітхнув з полегшенням.

— Слава богу, — сказав Пантелеймон. — Вони люди нічого, поляки. А спершу було… Слава богу, почув мою молитву.

— Павлуш, скажи йому… — обурений Ахмет озирнувся на Колесника. — Не можу я слухати цей дурний башка. На нерви діє своїм аллахом.

— Я й за тебе молився, хоч ти й татарин, — щиро сказав Пантелеймон. — Вони ж нас постріляти хотіли. А господь одвів руку…

Ахмет від обурення затряс головою, кілька разів вилаявся по-своєму. Колесник і не пробував суперечити Пантелеймонові — вже переконався, що це даремна справа. Але його нерви були все ще напружені, й балаканина цього блаженного дратувала, заважала думати. А після зустрічі з поляками йому було над чим замислитись.

— Пантелеймон, — суворо сказав Колесник, — щоб я більше не чув про бога.

— Хлоп’ята, любі, — занив Пантелеймон, — чим моя молитва вам зашкодила?

— Ніхто тобі молитись не забороняє, а тільки роби це- в думках або відійди вбік. Останній раз попереджаю. Будеш набридати з своїм богом — залишимо тебе, підеш сам.

— Тоді побачиш, як тебе твій аллах рятуватиме, — додав Ахмет. — Поки що нам з лейтенантом дякуй.

… За півгодини вони вийшли до молодняка й причаїлися до вечора в непролазних хащах беріз, осик, малинника та ожини.