Побачити Алькор

Розділ 14

Місце зустрічі Костиганову не подобалося. Власники заміського кафе зробили фішкою свого закладу невеличке штучне озерце з кахляними берегами, мініатюрним водоспадом і непереконливими декоративними рибами. Можливо, у сонячний день це крихітне водяне князівство й тішило відвідувачів кафе, захищених від спеки величезними парасолями. Але тепер, під сірими дощовими хмарами, сіре озерце здавалось лише додатковим джерелом депресивного настрою. Навколишня сірість немов підкреслила несмак дизайнерів, які нагромадили на озерних берегах керамічні вежі ельфійських замків. Червоні дашки веж викликали непристойні асоціації, а з чорних провалів бійниць вистромлювались неприбрані недопалки. Сам брат Пітер ніколи не обрав би місцем для конфіденційної розмови цю відкриту для сторонніх спостережників терасу. Але сьогодні була не його черга обирати декорації.

Помічник Костиганова за годину до зустрічі обстежив лісок за озером і тепер стежив за околицями з машини, припаркованої на автостоянці. Нічого підозрілого він не бачив, але ворог з дистанційною прослушкою міг ховатися де завгодно: скажімо, у будинку мотеля за сто метрів від кафе або на далекому, порослому модринами узвишші. До того узвишшя було кілометрів зо три, але для шпигунського приладу така відстань не становила перешкоди.

Брат Пітер уже майже піддався спокусі відправити помічника обстежувати підозріле узвишшя, коли побачив знайоме авто. Світло-зелене піжонське BMW хвацько вирулило на автостоянку і вмостилось на козирному місці, біля сходів, що вели на терасу. Костиганов подумки посміхнувся. Братан Тіма не змінював стилю. Напевне, тому все ще перебував у ранзі Тіми, а не Тимофія Леонтійовича.

— Сервус, брате, — Пітер підвівся назустріч власникові піжонської тачки. — Як життя молоде?

— Привіт-привіт, — відповів той. — Пєтя, в мене дуже мало часу. Ще маю сьогодні зустрічі з двома клієнтами.

Брат Тіма був відомим київським адвокатом. Він вів ризиковані справи по безнадійних кредитах і рейдерських захопленнях, створював собі імідж незалежного правозахисника і, як казали, був близьким до того, щоб очолити юридичну групу при штабі одної з парламентських партій. До офісу брата Тіми текли тихі потічки різноманітної цінної інформації, яку він уміло використовував для збільшення кола вдячних осіб. Колись брат Тіма допоміг Костиганову граційно обрубати боргові хвости й отримав за це пристойний гонорар. Пітер вважав, що переплатив. Але розраховувати на те, що брат Тіма вважає так само і тепер відвантажить йому інфу безкоштовно, Костиганов не став. У його барсетці лежали дві тисячі євро.

Брат Тіма поклав на стіл антикварний золотий годинник з довгим, майстерно переплетеним ланцюгом.

«Оце вже перебор, — подумав Пітер. — Ще не вистачало, щоби він почав брати з мене похвилинну оплату. Істинно братерська зустріч».

— Я тут не від свого імені, — сказав він і дав знак офіціантці, що вони готові до замовлення.

— Я розумію, — брат Тіма дивився на Пітера поверх вузьких окулярів. Золота оправа віддзеркалювала червоне поблискування кінчиків ельфійських веж. — Передавай Командорові мої найщиріші вітання.

— Передам. У нас проблеми, брате.

— Напад на Храм?

— Я не сумнівався, що ти в курсі.

Брат Тіма широко посміхнувся. Цієї миті він нагадав Пітерові ювіляра Джона Ф. Кеннеді в тому записі, де він приймає публічні вітання від Мерилін. Якраз підійшла офіціантка, і Костиганов замовив два по сто Remy Martin'a.

— Ми досі не встановили мотивацію нападу. — Костиганов намагався бути лаконічним і точним у формулюваннях. — Хто напав і з якою метою. Чому саме тепер, напередодні Літнього Івана. Командор просив тебе допомогти. Зрозуміло, небезкоштовно.

— Мене вже мають за останню сволоту? — хмикнув брат Тіма.

— ?..

— Я, Пєтя, зрозуміло, можу взяти гроші з небідного брата, — криво посміхнувся адвокат. — За добре і якісно виконану роботу. Можу. Але з братської калитки я грошей не візьму. Ніколи. Жодної гривні. Діти Вдови не забирають у мами. Й ще одне, до твого відома, брате. Ми з Командором отримали тридцять третій в один день. Разом присягали на вівтарі. Ти, напевне, цього не знав.

— Я лише у тридцятому.

— Тепер знатимеш, Лицарю Кадош[16]. Paulatim summa petuntur[17].

— Тепер знатиму, Генеральний інспекторе[18].

— От і добре… Передай Командорові таку інформацію. Один дуже-дуже небідний чувачок довго і вперто шукав чаклунів для рішення своїх бізнесових питань. Він дуже непростий, специфічний, цей чувачок. Олігарх-містик. Рідкісне таке поєднання. Так от, він шукав і знайшов. Чаклуна. Який називає себе адептом і лицарем Червоної Гілки. Тобі відома ця назва?

— Щось пов'язане з давніми кельтами, якщо не помиляюсь.

— Не помиляєшся. — Брат Тіма вийняв з кишені піджака блокнот і прочитав звідти: — «Червона гілка» — назва загону видатних воїнів, які збиралися за столом у Червоній залі легендарного ірландського короля Конхобара Мак Несси. Його замок був у Емайн Масі, поблизу Ольстера. Це така давня легенда. А тепер ближче. З тисяча сімсот сорок шостого року ступінь з назвою «Лицар Червоної Гілки» надавали в ложах Ордену Оранжистів, про що зазначено у хроніках під тисяча сімсот шістдесятим роком. Повна назва ордену — Царствений орден Лицарів Ері та Червоної Гілки Лицарів Ольстеру. Останні неспростовані дані про той орден пов'язані з іменем його керівника Бенджаміна Кокса, який жив у кінці дев'ятнадцятого і на початку двадцятого століття. Отакої.

— Орден… Лицарі… — Костиганов нахилив келих, вдихнув запах нагрітого долонями коньяку. — Нехай. Це мені зрозуміло. Мені незрозуміло, яке відношення має найманий чаклун до традиції Червоної Гілки. Він ірландець?

— Наскільки мені відомо — ні. Але й не місцевий. Звідки олігарх його викопав, я не знаю. Але той чаклун дав олігарху інформацію про якусь старовинну річ, яку нібито зберігаємо ми, масони. Ця річ буцімто здатна з великої відстані впливати на людей так, як впливають ритуали вуду або відьомські пристріти. Люди тяжко хворіють і вмирають. І, уяви собі, ця хрєновина, на відміну від відьомських ритуалів, діє безвідмовно. Всі різновиди окультного захисту вона пробиває. Погодься, ідеальна штука для масштабного і рішучого шантажиста. Жодного фізичного впливу. А прокляття, як відомо, не враховуються упорядниками українського законодавства як самодостатній спосіб ушкодження.

— Маячня якась. — Костиганов помасував собі скроні і відпив з келиха. — Старовинна річ? Пробиває захист? Звідки така в наших?

— Запитай у Командора.

— Запитаю.

— Ні, справді, запитай. — Брат Тіма дивився просто в очі Пітерові. Тому раптом здалося, що ліве око адвоката нервово сіпається.

«Нервується, — зрозумів Костиганов. — Набалакав бог зна чого і нервується».

— Я ж сказав, що запитаю, — підтвердив він. — Але ж це все якесь дивне… Брати в Україні з'явилися після тисяча дев'ятсот дев'яносто третього. До того, наскільки мені відомо, ніяких масонів тут не було й близько понад шістдесят років. Чекісти винищили останніх братів на початку тридцятих. Останнім був «Орден Світла» Солоновича і Криштофовича-Аліна. Всі їхні тайники викопали, всі протоколи, патенти і ритуальні тексти вилучили. Все це загинуло у сорок першому, коли при відступі спалили київський архів НКВС. Що могло зберегтись у радянському мороці з тих часів?

— Це не до мене запитання, Пєтя. Я так здогадуюся, що Командор доручив розслідування цієї справи тобі?

— Щось не так?

— Все о'кей, брате. Ти розумний, досвідчений. На мотоциклі класно ганяєш.

— Іронізуєш?

— Ага.

— Моя персона тобі в ролі слідчого не подобається?

— Я фаховий адвокат. Звик працювати з професіоналами.

— Якщо буде потрібно, я залучу до розслідування професіоналів.

— Це було б доречним.

— Брате, я можу запитати тебе про джерело інфи?

— Ні.

— Ні?

— Категорично.

— А прізвище олігарха-містика?

— Це не настільки категорично. Зараз його тобі нашкрябаю.

Брат Тіма відірвав сторінку блокнота, написав на ній прізвище, показав Костиганову, потім спалив листок над попільничкою і розтер у ній попіл.

— Усе зрозумів? — спитав він.

— Не все, але дещо таки зрозумів. Прізвище знайоме.

— Я не про це. Я про те, що цією хрєновиною грошовитий пупс може безкарно вбити мене, тебе, Командора або президента країни. Будь-кого на цій планеті, прикинь.

— Я поки що це не можу уявити.

Брат Тіма невесело розсміявся.

— Скажи краще: не можу в це повірити.

— Нехай так.

— Відразу, поки ти ще не запитав, скажу тобі, що імені того адепта Червоної Гілки моє джерело не знає. Але воно, це джерело, знає, що той активно вербує до своєї секти молодь. Особливо його цікавлять молоді гарні дівчата. Це, скажімо так, його вразливе місце.

— Так, це є цінною інфою, — погодився брат Пітер. — Гадаю, цей чаклун — найслабша ланка у всьому їхньому ланцюгу. Хоча й до олігарха при бажанні можна дістатись.

— Свої припущення краще тримай при собі, — порадив брат Тіма. — Я і так тут ризикую усім на світі.

— А що, той сексуально стурбований чаклун уміє читати думки на відстані?

— Не відаю про таке, брате, — знов примружився адвокат. — Але ж він чаклун. І в нього ресурси та повне сприяння людині, яка входить до двадцятки найбагатших і найвпливовіших людей країни. А десять років тому ця людина очолювала найбільше в області організоване злочинне угруповання.

— Так нащо ж ти вибрав для зустрічі таке прокольне місце? Тут нас можуть слухати з-за кожного дерева.

— Слухати, брате мій, можуть будь-де. Навіть у президентській адміністрації. Гарантованих місць у цій країні немає. На жаль. А ця точка — на шляху від міста до кінської ферми, де я тримаю свого Падишаха.

— У тебе є кінь?

— Так. Уяви собі, маю гарного коника. Я цією трасою їжджу через день. І часто зупиняюся саме в цій грьобаній обжорці поїсти пєльмєшек. Вони тут непогано пєльмєшки готують. Рекомендую. Якщо мої маршрути відстежують мазафакери, то вони не напружаться від мого візиту сюди. А твоя вчорашня есемеска прийшла на скріблований апарат. Тут вони теж мені хіба що солі на хвіст насиплють.

— Відчуваю досвідчену людину.

— Не без того, брате. Дивись, щоби ти не привіз за собою хвоста. Ти тут сам, я сподіваюсь?

— З помічником.

Брат Тіма важко зітхнув і похитав головою.

— Наш брат і надійна людина, — заспокоїв його Костиганов.

— Ти кончений лошара, Пєтя. Якби я знав, що ти таке вчудиш, о хрєн би сюди приїхав.

— Ми його вже кілька разів перевіряли на поліграфі.

— Лошара ти, Пєтрухо, лошара. — Брат Тіма забрав зі стола годинник. Нічого не додаючи до образливої констатації, він рушив до свого BMW. До коньяку адвокат навіть не доторкнувся.

Костиганов провів його поглядом. Піжонське авто давно вже щезло за деревами, а Лицар Кадош все ще сидів, намагаючись обдумати те, що почув. У тих його роздумах фантастичні припущення громадились на такі ж фантазії. Але з-поміж усіх можливих припущень у нього тепер було одне золоте. Навіть платинове. Тепер він знав прізвище можливого замовника нападу. І міг, нарешті, сам собі поставити чітке оперативне завдання. От тільки перед тою постановкою він конче мусив перевірити одне із припущень адвоката.

Брат Пітер витягнув з барсетки маленьку дешеву мобілку. З цього анонімного стільникового він телефонував лише одній-єдиній людині. Коли на екранчику засвітився зелений квадратик контакту, Костиганов привітався:

— Триста сім, Суверене.

Число 307 було частиною системи паролів, які змінювалися щогодини. Абонент Костиганова мав бути впевненим, що до нього телефонує саме брат Пітер, а не той, хто вкрав або відібрав у нього телефон.