Побачити Алькор

Розділ 49

Руна виявилась однією з тих наскрізно позитивних дівчат, які швидко і безболісно освоюються в нових життєвих обставинах. За кілька годин вона перетворила готельний номер Пітера на гламурне гніздечко заможної закоханої пари. Костиганов ніколи б не подумав, що безпосередньо до номера можна замовити таку кількість галантерейних виробів, причандалів для безпечного сексу та миючих засобів. Але всі витрати повністю окупились вже у перші години їхнього інтимного спілкування. Такої ніжної, завзятої, вигадливої і вдячної коханки у Костиганова ще не було, хоча він ніколи не скаржився на відсутність жіночої уваги.

У перервах між акробатичними вправами, масажами і водними процедурами Руна продовжувала знайомити Пітера з внутрішнім життям ковену «Око Півночі». Коли вона на півтори години заснула, Костиганов склав і відправив Лавру і Командорові схему керівної верхівки ковену. Зв'язок з Інтернетом глючило, лист довелось писати тричі. Він заледве встиг. Після відпочинку Руна відновила сексуальний марафон.

Вона займала позицію «вершниці», коли Пітер спитав у неї, чи не зустрічала вона серед жерців старого сивого добродія років шістдесяти, схильного до повчань і буркотіння.

— Всякі в нас були — уах! — і старі теж — уах! — відповіла Руна в паузах між верховою їздою. — А ти б намалював того ста… — уах! — …рого. Я б тобі відповіла — уах! — бачила я його чи ні…

— Я ж не художник.

— Уяви собі, я теж, але — уах! — людину малюю так, що всі впізнають.

— Невже?

— Не зупиняйся!

— Намалюєш портрет Дрона? — спитав він після кількох хвилин, до яких умістилося півсотні «уахів».

— А що мені за це буде? — вдоволена і спітніла Руна намагалась зібрати своє розтріпане волосся у хвіст. Виходило це в неї погано.

— А що ти хочеш?

— Я хочу, — вона на мить задумалась. — Плаття від Готьє. А ще торбинку «Гуччі». Зі срібним замочком.

— Замьотано. Але ти вже сідай і малюй.

— А ти-покажеш мій малюнок своєму міністрові?

— Самому президенту.

— Добре, — вона спритно зістрибнула з Пітера. — Але ж тут немає чим малювати…

— Це не проблема, — Пітер потягнувся до телефону. — Це ми зараз виправимо…

За годину він сидів і тупо дивився на малюнок Руни. Він відразу упізнав Дрона, тут жриця не збрехала.

«Це ж треба! І хто б міг подумати…» — Пітер витер пухнастим рушником спітніле обличчя, прислухався, як миється у ванній кімнаті дівчина. Потім набрав номер Командора:

— У мене інформація надзвичайної ваги. Ні, не телефоном. Приїжджайте туди, де ми з вами зустрілись уперше… За дві години… Так.

У цій частині ресторану денне світло падало зі стелі, пройшовши крізь складну систему призм і склопакетів. Від того воно ставало зеленкуватим. Обличчя Командора в цьому світлі виглядало хворим. Він довго дивився на малюнок Руни, потім відклав його і відпив вина.

— Дякую, брате, — сказав він.

— За що? — Костиганов теж пригубив вино. Терпкий смак лягав на його настрій легко і безконфліктно.

— За довіру. Ти міг би припустити, що я теж беру участь у його комбінації.

— Чесно кажучи, я подумав про це і вирішив, що така розкладка неможлива.

— Чому?

— Ви б, Суверене, ніколи не погодились на роль шістки. А трон у Лицарській залі ковену лише один. Принаймні той трон, котрий призначено для чоловічої дупи.

— Ага, — Командор похитав головою, немов погоджуючись із логікою Костиганова. — Ну Тіма, ну й сволота.

— Він уже не Тіма, він старший жрець Дрон.

— Напевне, це в нього родинне, — припустив Командор. — Його дід за Сталіна працював під Вишинським, батько був заступником генерального прокурора. Той ще був служитель закону. Леонтій Закусило. Чув про такого?

— Ні, не чув. А чого ж тоді Тимофій Леонтійович зрадив династійну традицію і подався до адвокатури?

— Часи змінились. Тепер адвокати бувають крутішими за прокурорів. Та й прокурорського куражу в ньому немає. Я б йому поставив такий діагноз: вроджений дефіцит суворості плюс патологічна схильність до дрібних інтриганських композицій. Ти ж, брате, його бачив.

— Бачив… Ім'я Дрон йому якраз підходить. Цікаво, це Ерікан його так охрестив?

— Хитрий був чаклун. Але наш Тіма його перехитрив.

— Навіть якась там захисна печатка не допомогла, — погодився Пітер. — Але я думаю, що вбивав не він. Вбивала Карна. Дрон комбінатор, але для вбивці у нього кишка затонка.

— До речі, про Карну. Ми про цю даму вже дещо дізналися, — повідомив Командор. — Вона — може, ти й помітив — зацікавила мене після отих «мирних перемовин» у лісі. Коваленко Олеся Антонівна, вісімдесятого року народження, має дві закінчені вищі освіти — психологічну і юридичну. Працює в юридичному управлінні компанії Агамова, спеціалізується на експертизі контрактів. А далі, дорогий брате, вже цікавіше. Матінка Олесі Антонівни — відома, розрекламована в газетах сільська знахарка. Її «брендове ім'я» — Баба Коваленчиха. До неї за консультацією, за корекцією карми та за іншими окультними справами їздять солідні люди. У нас є списочок клієнтів. Два нардепи, лідер парламентської партії, два ректори університетів і тому подібне. Непоганий рівень, правда? Живе Коваленчиха у Вінницькій області. Заможна жіночка. Купила доньці будинок під Києвом. Сама знахарка також має капітальну хату і декілька земельних ділянок за місцем проживання. Судячи з усього, всі ці маєтності придбані на прибутки від знахарського бізнесу. Батько Олесі Антонівни помер невдовзі після її народження. В тому селі, де живе стара відьма, кажуть, що Антона Івановича до могили спровадила законна дружина. Дістав він, кажуть, Бабу Коваленчиху частими запоями.

— Значить, Карна також спадкова жриця, — Костиганов згорнув малюнок і поклав до кишені. — Я не здивований, Суверене-Зовсім не здивований. Уся верхівка «Ока Півночі» — спадкові. Доньки чаклунок і ворожбиток. Золоті дітки української відьмократії. Матуся Руни також займається так званою «народною медициною». Нашіптує над хворими органами, знімає з них прокляття і пристріти.

— Ти з нею знайомий?

— Ні, — похитав головою Пітер. — Не мав такого задоволення.

— Руна легко пішла на контакт?

— Відносно легко. Вона ще дуже молода і дуже перелякана. Боїться, аж труситься.

— Карни?

— Ні, Суверене, вона боїться не Карни. Вона нас боїться.

— ?..

— Їй сказали, що жерців їхнього ковену повбивали масони.

— Ну, ми завжди у всьому винні, — посміхнувся Командор. — Але, попри всі її фобії, Руна може стати нам у пригоді.

— Я теж такої думки.

Подальшій розмові про Руну завадив офіціант. Він приніс ескалопи й овочеву закуску. Віддавши належне ніжному м'ясу, броколі й авокадо, Командор провадив далі:

— Ти це, брате, вірно підмітив про відьмократію. За нашими даними, в Україні почався активний процес відродження чаклунських ковенів. Подейкують, що десь на Тибеті вже висвятили Верховну жрицю для ковенів України. Уявляєш? Ще кілька років, і вони почнуть ставити під контроль наших політиків першої лінії.

— Гадаю, вже почали.

— І нам, дорогий брате, не варто ігнорувати ці тенденції.

— Що ви маєте на увазі, Суверене?

— Для початку нам треба мати своїх людей у жрецькому середовищі.

— «Кротів»?

— Так.

— На мене не розраховуйте.

— Ми ще про це поговоримо, брате. — Командор підніс келих, немов хотів проголосити тост, але випив вино мовчки.

— Що робитимемо з Дроном? — спитав Костиганов після довгої паузи.

— Віддамо йому Машину Проклять.

— Це буде розумним кроком?

— Гадаю, що так. Нехай пограється з вищими силами, — недобре вищирився Командор.

— А як ми потім повернемо Машину?

— Це вже мої проблеми.

— Вам видніше, Суверене, — погодився Пітер, перед тим ретельно розжувавши шматок ескалопа. — А м'ясо вони все ж таки трішечки пересмажили.