Побачити Алькор

Розділ 35

У Храмі очікували на приїзд високих гостей. Велику залу на першому поверсі, спеціально призначену для проведення урочистих асамблей і зібрань, ретельно вимили, підфарбували позолочені капітелі колон «J» та «В» і замінили перегорілі жарівки на люстрах. До зали внесли погербовані хоругви Достойних Лож і розставили їх у простінках між вікнами. Масивний дубовий трон, призначений для Великого Майстра, встановили у східній частині зали під темно-синім балдахіном, отороченим золотою окрайкою з важкими китицями. Над балдахіном удень і вночі сяяла електричною підсвіткою масонська дельта з уважним і всеблагим оком. Уздовж стін натягнули товстий сріблястий шнур з подвійними Кафіанськими вузлами. Він символізував братерську любов і всесвітнє єднання вільних мулярів. Роботами керував доглядач брат Олександр, який від ранку до пізнього вечора й сам щось прикручував, підшліфовував, дотягував і підшивав. Запах свіжополакованих дверей змішувався зі східними ароматами пахощів, які привезли у двох товстих валізах.

У Храмі відчутно збільшилася кількість гостей. Серед прибулих було багато молодих братів спортивного вигляду. Кожного дня вони обстежували навколишній ліс, уважно придивляючись до місцевих грибників, які врешті-решт почали обходити Храм десятою дорогою. Й це незважаючи на те, що після рясних дощів навколо нього повиростала сила-силенна грибів. Перед літнім сонцестоянням погода налагодилася і над Храмом піднісся досконалий купол літнього неба, бірюзовий вдень і оксамитово-зоряний уночі. Підсушений червневим сонцем, ліс став дзвінким, радісним і цікавим для прогулянок. Ті з братів, які привезли із собою дружин і подруг, стали приділяти більше уваги вечірньому моціонові. Щоденний виторг у найближчому сільському міні-маркеті зріс утричі.

На тлі цього передсвяткового збудження стурбований настрій Костиганова виглядав контрастно і недоречно. Відразу після приїзду він почав відволікати брата Олександра від ремонтних справ. Свій оперативний штаб брат Пітер обладнав у скляній призмі обсерваторії. Там він розклав різні прилади і тепер експериментував з параболічною антеною супутникового зв'язку. Брату Олександру він заявив, що йому недостатньо тієї електричної розводки, яку вже мала обсерваторія, і змусив старого доглядача завести на третій поверх додатковий кабель.

Саме в обсерваторії і знайшов Костиганова Дашковський. Він сказав Пітерові, що директор готовий приїхати до Храму. Костиганов підтвердив свою згоду обмінятись інформацією і призначив місцем зустрічі стару альтанку на лісовому кордоні. Її збудували брати разом із храмовим комплексом, але офіційно вона не належала вільномулярському братству. Схожа з восьмикутною тамплієрівською ротондою, альтанка прикрасила лісове роздоріжжя. Дорога тут роздвоювалась. Її асфальтоване відгалуження вело до Храму, а ґрунтове — до сусіднього села. Брати-охоронці використовували альтанку як сторожовий пост.

За дві години шеф з Корецьким і охороною прибув до кордону. Два джипи і мікробус зупинились біля альтанки. Але Костиганова там не було. Охоронці Храму лише знизали плечима, коли їх спитали, чи не бачили вони бува брата Пітера. Корецький вже хотів йти на пошуки, коли з лісу на важкому байку виїхав Костиганов. Від блиску хромованих фар, баків і патрубків на світлій лісовій галявині стало ще світліше. Пітер хвацько пригальмував біля самої альтанки. Він був без шолома, у шортах і зіжмаканій футболці, які мало пасували до його апарата.

— Не ображайтеся за запізнення, панове, — вибачився власник блискучого дива, потискаючи руку директорові і Корецькому. — Щойно отримав важливу інформацію. Плани дещо змінюються.

— Щось сталося? — спитав Корецький.

— Це все ще треба обміркувати… — Пітер дав знак охоронцям Храму, і ті відійшли від альтанки. Так само, за знаком директора, відійшли бійці агентства. Костиганов звернувся до Корецького: — Ви справді не знали, брате, яка річ до вас потрапила?

— Я і тепер не знаю. Може б, ви мене просвітили, дорогий брате?

— Знахідка вашої родички кардинально змінила ситуацію, — заявив Лицар Кадош. — У нас тепер з'явився шанс вирішити проблему. І вирішити її за масонськими правилами. Без силових акцій.

— Пояснення б усе ж таки не завадили, — погодився з Корецьким директор.

— Мене уповноважили сказати вам наступне, — звернувся до шефа Пітер, попередньо кинувши на журналіста швидкий погляд. — Дівчина, яка перебуває під вашою охороною, знайшла фрагменти старовинного і надзвичайно цінного артефакту, який ми умовно називаємо «містичною зброєю». Я ще раз підкреслюю, що це лише умовна назва. Я не можу вам більш детально розповісти про цей артефакт, зрозумійте мене. Навіть дорогому братові Роману не можу. Я зв'язаний обіцянками про нерозголошення. Скажу лише, що ця зброя може впливати на здоров'я і психіку людей на відстані. Без найменшого фізичного контакту. Взагалі за межами фізичних взаємодій. Інші фрагменти зброї зберігаються у Храмі. Коли ми отримаємо всі складові зброї, її можна буде використати проти чаклуна. Дехто з наших спеціалістів з проблем окультизму переконаний, що ми таким чином зможемо його перемогти.

— Це добрі новини, — сказав директор. — Наскільки я розумію, місія мого агентства на цьому вичерпується?

— Я так не думаю, — заперечив Костиганов. — Справа у тому, що зброю треба буде дуже грамотно підкинути чаклунові. Так, щоби він вважав її своєю здобиччю, нічого не запідозрив і спробував її застосувати. Ми вважаємо, що ваше агентство зможе провести цю операцію краще, аніж наші люди, які не мають у таких діях потрібного досвіду.

— Віддати йому зброю? — здивувався Корецький. — Отой циліндр…

— Брате, — зупинив його Пітер, — про циліндр ми з тобою поговоримо потім. А зараз я би хотів почути від вас, Іване Ваграновичу, чи готові ви й далі допомагати нам у боротьбі зі злом. Зрозуміло, що все буде оплачено.

— Йдеться вже не стільки про гроші, пане Костиганов, як про глузд. Про зміст, сенс того, що ми робитимемо. Або, навпаки, того, чого ми не робитимемо за жодних обставин. Я спочатку, з вашого дозволу, все ж таки хотів би зрозуміти сенс цього подарунку. Для чого віддавати в руки чаклунові таку могутню річ? Які гарантії, що це дасть користь? Що то за видатні «спеціалісти з проблем окультизму», котрі надають вам такі дивні рекомендації, і яка їхня мета? А може, ці «спеціалісти» грають на боці ворога? Може, вони у чаклуна на зарплаті? Я не люблю, коли мене і моїх людей використовують «в темну». І не допущу такого використовування. Ні за які гроші.

— Шановний Іване Ваграновичу, — Костиганов намагався бути переконливим. — Я не можу вам прояснити всього ще й тому, що в речах метафізичних ніколи не вдається досягнути ясності й однозначності. Чим далі ми відходимо від законів фізичного світу, тим могутнішими стають сили, природа і мотивації яких нам не зрозумілі. Ми, вільні муляри, у таких випадках звикли покладатися на авторитет досконалих майстрів минулого, які перевершували нас у своїх знаннях і вміннях. Філософ Лао-цзи казав: якщо хочеш щось обмежити, дай йому спочатку розширитись, якщо бажаєш відібрати, спочатку віддай.

— Я вперше чую, що Лао був вільним муляром.

— У певному сенсі так, був.

— У певному сенсі, Пітере Венцелевичу, ми з вами зараз займаємось порожньою балаканиною.

— Учора один із наших братів звернувся за порадою до майстрів високих градусів, які зберігають давні свідчення щодо методів і принципів користування містичною зброєю. Вони порадили зробити так, щоби зброя потрапила до рук чаклуна. Майстри живуть за океаном, у них бездоганна репутація, вони масони в десятому-дванадцятому поколінні, і вони в принципі не можуть грати на боці тубільних темних сил. У принципі. Зрозумійте, Іване Ваграновичу, є речі фундаментальні, безсумнівні… Майстри гарантували нам, що зброя знищить чорного мага.

— А якщо, навпаки, розширить його можливості?

— Те, що має загинути, спочатку могутнішає.

— Не знаю, як вас, а мене ані ці цитати, ані ваші заокеанські магістри не переконують. От не переконують, і все. Вибачте, але я нагадаю вам, що ще добу тому ви і ваші брати готові були воювати з Агамовим і цілим світом за цю зброю. А тепер ви її віддаєте ворогові «за так». Ще й готові заплатити за таку передачу гроші. Де логіка?

— Масонська логіка, Іване Ваграновичу, відрізняється від профанської. Ви мислите, виходячи з досвіду, отриманого під час поточних ігор світу, а ми покладаємось на авторитети тих, хто стояв ближче до часів Присутності.

— Тоді ви догматики і схоласти, як колись казав мій викладач теорії марксизму-ленінізму. Теж був філософом, земля йому пухом.

— А ще ми ідеалісти, — сказав Костиганов.

— Забув, вибачайте.

— Можна мені щось сказати? — вступив до розмови Корецький.

— Кажи, брате мій, — на обличчі Костиганова в цю мить відобразилася багатоденна втома.

— Мені здається, що ця річ, «містична зброя», як ти, брате, її називаєш, має свою власну волю.

— Тобто?

— Ця зброя не схотіла потрапити до викрадачів і сама віддала себе Наталії. Захотіла з'єднатися в одне ціле і потрапила до нашої квартири. Якщо вона не захоче, то й не піде до чаклуна. Вона сама вирішує свою долю.

— А це вже чисто казка, — директор дивився на Корецького холодно, немов вираховуючи, яка інтрига ховається за його сумнівним припущенням.

— А те, що Наталія принесла фрагмент зброї до моєї хати, це не казка, ні? Я ж тепер розумію, що якби ті бандити знали, що фрагмент у квартирі, вони б не записки на двері вивішували, а негайно б нас перестріляли. Вони записку писали, адресуючи її мені, а не Наталії. Мені як охоронцеві Храму. А тепер подумайте про цей збіг. Спробуйте вирахувати математичну ймовірність того, що саме в момент діставання зброї з могили поряд опиниться приятелька моєї доньки, яка…

— А ви ж казали, що родичка.

— Це якраз неважливо. А те важливо, що ймовірність один до мільярда. А може, й більше. А потім, чому раптом Наталія ризикнула вкрасти цю річ? Що її до цього підштовхнуло? Яка сила? Оце і є важливим. Найважливішим.

— А чого люди взагалі крадуть? — знизав плечима директор. — Їх що, кожного разу підштовхує до того якась містика?

— Артефакт, що наділений волею? — перепитав Корецького Лицар Кадош. — Це доволі цікаве припущення…

— Для вас воно, може, й цікаве, а я тут нічого цікавого не знаходжу. І в те, чого я не бачив на власні очі, не вірю, — твердо сказав директор. — Ви вже вибачайте, Романе Олександровичу, але так мене життя навчило. І взагалі, мені здається, що таємні знання предків шукають здебільшого ті, кому не вдалось вивчити сучасні відкриті знання.

— Полковнику, це вже колись було, — Корецький здавався повністю захопленим своїм відкриттям. — У Палестині, дві тисячі років тому. Один добродій, якого називали Фомою Невіруючим, висловлював сумніви, подібні до ваших. Він теж хотів помацати.

— І Фомі, наскільки пам'ятаю, надали таку можливість.

Корецький раптом розсміявся.

— Знаєте, Іване Ваграновичу, — сказав він, — а я чомусь думаю, що ця розумна зброя і вам подарує таку можливість. Дасть вам знак. Наприклад, зараз у вашого джипа двигун не заведеться.

— Сумніваюся, — посміхнувся директор, підвівся і рушив до автівки. — До побачення, панове схоласти.

— До побачення, — промурмотів Костиганов, а Корецький не промовив ані слова. Його обличчя зблідло, на ньому окреслились вилиці. Він чекав на знак.

Задзвонив директорський телефон. Корецький і Костиганов перезирнулись. Шеф теж на них глянув, зупинився біля джипа і повільно, дуже повільно підніс слухавку до вуха.

— Слухаю, Валеро… Що?! Коли? А ти, мать твою, куди дивився?

— ЗНАК! — прошепотів Корецький.

— Щось сталось, Іване Ваграновичу? — спитав Пітер, коли шеф кинув мобілку до кишені.

— Сталося.

— Помацали? — на обличчі Корецького благоговійний страх мішався з тріумфом.

— Та припиніть ви цю вашу грьобану містику! — раптом закричав на нього директор. — Що я, в біса лисого, помацав?! Хрєн тухлий помацав! Захоплення відбулось, розумієте, ні?! Мою людину долбаки агамовські захопили. У центрі міста! Серед білого дня!

— Війна? — зрозумів Костиганов.

Директор не відповів. Він застрибнув до джипа, рикнув шоферу: «На базу!», і машина зірвалася з місця. За нею рушили автівки з охороною.