Побачити Алькор

Розділ 47

Резиденція, коли туди прибув Костиганов, аж ніяк не нагадувала осиротілий мурашник. Біля брами ще працювали криміналісти, але охорона на вході вже відновила свою пильність. Посвідчення Пітера ретельно перевірили і лише після консультацій по стільниковому допустили на територію.

Він не став затримуватись біля вольєра, де на асфальті крейдою накреслили контури мертвих тіл, а відразу рушив до вілли. Всі вікна головної будівлі були освітлені, на автомобільному майданчику стояли «волги», джипи і мікробус «фольксваген» із затіненими вікнами, який, скоріше за все, мав постійну прописку в гаражі поважної спецслужби. На вході до вілли посвідчення радника міністра перевірили охоронці з емблемами «Ратлону» на рукавах. Під їхніми підозрілими поглядами Костиганов увійшов до розкішного лобіо з підсвіченим фонтаном, важкими бронзовими люстрами і мармуровою підлогою. Широкі сходи вели на верхні поверхи. Стіни прикрашала яскрава мозаїка з драконами, човнами і персонажами скандинавської міфології. Маленькі галогенові лампи підсвічували ці мозаїки, і відблиски від кольорової смальти змагалися з відблисками від фонтанних струменів.

Тут майже нікого не було. Лише в дальньому кінці лобіо, на довгому шкіряному дивані, сиділа смаглява дівчина в білих джинсах і блакитній футболці з написом: «Spittin Kittens»[56]. Вона привітно посміхнулась Пітерові. Щось у цій дівчині змусило Костиганова відповісти їй такою самою усмішкою і присісти поруч із нею на диван.

— Петро, — відрекомендувався він тою формою імені, яку записали до його посвідчення.

— Руна, — назвалася смаглявка і додала, манірно розглядаючи пещені пальці з довгими гелевими нігтями: — Ви знаєте, Петре, що ваше ім'я не відповідає вашій зовнішності?

— Невже?

— Вам скоріше пасувало б Едуард або ж Рудольф.

— Це ви мені робите комплімент?

— Майже, — вона раптом припинила роздивлятися власні нігті, наблизила своє обличчя до Пітерового і прошепотіла: — Насправді — ви надзвичайно цікавий чоловік. У вас є вроджена елегантність.

— Рідко доводиться чути компліменти від такої витонченої красуні. Дякую.

— А я вам дякую за «витончену». Тут, — вона обвела лобіо виразним поглядом, — цього ніхто не розуміє.

— Чесно кажучи, я й не сподівався, що зустріну тут таку дівчину.

— Ага, — посміхнулась Руна, — ви сподівалися зустріти тут фанатиків у бридких халамидах і з мантрами на вустах. Я маю рацію?

— Ви провидиця.

— Трошки є, — погодилась Руна. — А ви один із слідчих?

— Беріть вище, Руночко. Я — радник міністра внутрішніх справ.

— Правда? — Її брови злетіли до мілірованих пасм на чілці. Здивування робило її беззахиснішою, а від того чарівнішою. — Ви не брешете?

— Я ніколи не брешу дівчатам із зовнішністю богинь, — Пітер розкрив перед чарівним носиком Руни своє посвідчення. — Можете в тому переконатись.

Та уважно порівняла фото на посвідченні з обличчям Костиганова. В її очах раптом промайнуло щось рішуче.

— А я не помилилась, — розсміялась Руна. — Я ніколи не помиляюсь. Хоча ви й Петро, зате Венцелевич! Я відразу відчула у вас щось європейське. Давайте поїдемо звідси. Тут смердить трупами.

— Але я спочатку повинен тут все роздивитися. Зранку міністр вимагатиме від мене доповіді.

— Тоді я вам зараз усе швиденько покажу і розповім, а потім ми з вами поїдемо в нічний клуб, — запропонувала дівчина. — Вам буде про що доповісти міністрові, повірте мені.

— Мені, Руночко, подобається ваш спосіб мислення. Я згодний.

— А ви коли-небудь бачили справжній жертовник? — Руна зробила великі очі.

— А тут є жертовник?

— Йдіть за мною. — Руна підвелась і за руку повела Пітера на сходи. — Ваш міністр припухне, коли ви йому почнете доповідати.

— А у вас не буде неприємностей?

— У мене? — зупинилась Руна.

— Я знаю, у вас тут є одна така прикра особа. Олесею звати. Вона вас не сваритиме?

— Вона зараз на допиті аж із чотирма слідчими. На третьому поверсі, у своїх апартаментах. І ще довго там буде. Вона ж була поряд із Траною, коли ту застрелив снайпер.

— Із Траною?

— При посвяченні ми змінюємо звичайні імена на священні. Я колись була Тамарою, а тепер — Руна…

— А Поліна Агамова стала Траною?

— Ага, — дівчина вибігла сходами на другий поверх і поманила Пітера граційним порухом чарівної голівки: — Йдіть за мною.

— Олеся — теж священне ім'я?

— Ні, це її «мирське» ім'я. А священне в неї — Карна.

Вони увійшли до просторої кімнати, стіни якої прикрашала старовинна зброя. Перехрещені під щитами списи і бойові сокири, мечі і шоломи. Зі стелі на товстих ланцюгах звисали світильники, стилізовані під масляні лампи. Посередині кімнати стояв масивний дубовий стіл. Біля нього, немов підсвинки навколо льо хи, купчились такі самі масивні табурети. І лише з одного боку столу височіли два справжніх трони, з високими бильцями і червоними подушками на сидіннях.

— Лицарська зала Червоної Гілки, — пояснила Руна. — Тут збираються жерці і воїни.

— А на троні сидить Ерікан?

— Сидів, — уточнила Руна.

— А що з ним сталось?

— Він залишив нас.

— Помер?

— Я не знаю. Івар сказав мені, що він нас залишив.

— А хто тепер замість нього?

— Трана не встигла вибрати собі пару.

— А тепер Старшою буде Карна?

— Вона і була нею.

— А хіба не Полі… Себто хіба не Трана?

— Наш клан був перезрілим і готувався до розділення на два самостійних клани, — пояснила Руна. — Він уже розділився на дві гілки — старшу і молодшу. В кожної з гілок була своя старша пара. Старшою гілкою керували Ерікан і Трана, а молодшою — Дрон і Карна. Ми з Іваром були третьою жрецькою парою старшої гілки.

— З Іваром?

— Він був жерцем. Його вбила Мавпа.

— ?..

— Та відступниця, яка сьогодні увірвалась до замку і повбивала наших. Івар теж загинув. Тепер я без пари, — вона кинула на Пітера хитрий погляд. — Майже як сирота.

— Ти кохала Івара? Вибач, якщо…

— Не вибачайся, — Руна перейшла на шепіт, немов боялась, що їх підслухають. — Це класно, що ми вже на «ти». Ти такий милий… А Івар… Івар був добрим до мене. Я подобалась йому, це він наполіг, щоби мене висвятили у жриці без випробувального терміну. Але я його не кохала.

— А навіщо ж було сюди приходити? Ти ж не фанатичка.

— Я із жрецької родини.

— Як це?

— У моєму роді всі жінки були екстрасенсами.

— Відьмами?

— Не відьмами, а екстрасенсами. Людей лікували. Мені запропонували висвятитись, і я погодилась. Висвячена жриця — це ж круто. А тепер… Івара вбили. Трану вбили.

— І що буде?

— Не знаю. Я не хочу тут залишатись, мені лячно, — раптом визнала Руна і всім тілом притиснулась до Пітера. — Ми поїдемо звідси, правда?

— Я обіцяю, — Пітер узяв до своєї руки вузьку долоню Руни. — Ми заберемося звідси, як тільки я усе зрозумію.

— Що ти хочеш зрозуміти?

— Наприклад, хто вбив Ерікана?

— Ти зараз дурницю сказав, — Руна ще щільніше обвилась навколо Костиганова, її тіло було міцним і гарячим. — Не кажи більше такого. Він був Учителем, ніхто б не посмів підняти на нього руку, — шепотіла вона. — Окрім того, він мав захист. Таку печатку, яка робила його невразливим. Його багато разів намагались убити. А він кожного разу залишався живим.

— А що ти чула про смерть Агамова? — Пітер вивільнився з обіймів жриці старшої гілки.

— Кажуть, що його вбили масони, — шепотіння Руни стало ледве чутним. — Але нікому про це не кажи.

— Масони?

— Так казав Івар. Я думаю, що Трану теж вбили масони. Вони і відступниці наказали прийти сюди і вбивати. Масони тут усіх повбивають, вони страшні люди. Керують усіма політиками, і твоїм міністром вони теж керують. Вони вбиватимуть ще й ще. Треба звідси тікати.

— Ти обіцяла показати мені жертовник.

— Йдемо, — Руна, не відпускаючи руки Пітера, повела його до сусідньої кімнати, меншої і задрапованої червоною матерією. Підлогу кімнати вкривали чорні поліровані плити, а по кутах стояли високі металеві підсвічники. На стелі було намальовано голу світловолосу жінку. В одній руці вона тримала гілку з червоним листям, а в другій — золотий серп. На грудях жінки висіла пектораль із зображенням усміхненого сонця і двох оленів. Навколо жіночої фігури художник розмістив рунічні написи. Деякі руни в них були червоного кольору.

У центрі кімнати, на чотирикутному дерев'яному постаменті лежала суцільна плита чорного мармуру, довжиною близько двох метрів і товщиною сантиметрів з двадцять. У постамент були вмонтовані залізні кільця і зажими. Вид у плити був моторошний — мармур у різних напрямах пересікали подряпини, як на дошці для краяння м'яса. Костиганову навіть здалося, що він відчуває специфічний солодкуватий запах.

— Тут приносять жертви? — спитав Пітер.

Руна мовчки кивнула.

— Людей?

— Я бачила лише жертвопринесення тварин. Баранів.

— Значить, ти могла чогось не бачити?

Дівчина знову притиснулась до Пітера. Йому здалося, що вона плаче.

— Гаразд, — вирішив він. — Ми їдемо звідси. Чи ти ще щось хотіла мені показати?

Руна заперечно похитала головою.

Уже за півгодини вони сиділи в окремій кабінці нічного клубу. Руна замовила морозиво і лікер, а Пітер — віскі.

— Тобі вже краще? — запитав він у дівчини.

— Мені добре, пане раднику. Дуже добре, — Руна грайливо відкинулась на диванчику, і Костиганов відчув, як вона оголеною ступнею пестить його ногу вище коліна.

— Постривай, нам ще треба скласти доповідь міністрові.

— Розкажеш йому про жертовник.

— Цього мало. Його цікавитиме структура вашого клану, характеристики його керівників. Наприклад, хто такий Дрон?

— Я його лише двічі бачила. Товстенький такий дядька. В окулярах.

— Він коханець Олесі-Карни?

— Вони — старша пара молодшої гілки. Вони мусять бути коханцями.

— Сексуальні ритуали?

— Це не головне. Вони є ключовою парою клану. Ключовим сектором Кола. Головною ланкою енергетичного ланцюга. Для того, щоби ланцюг працював, старша пара має перебувати в найтіснішому контакті. Такий контакт називається «йау». Всі інші жрецькі пари також перебувають у йау. Ми ніби зливаємось в одне нероздільне ціле. Відчуваємо одне одного як своє продовження. Це особливе відчуття. Його не передати словами. В служінні жриці є багато такого, про що неможливо розповісти. Ти бачив зображення жриці над нашим жертовником? Це зображення священної цариці ритуалу. Я лише тричі була царицею на літньому ритуалі. Виходила до Кола з серпом і гілкою. Коли ти керуєш ритуалом, крізь тебе ніби проходить електричний струм. Навіть не струм, а щось таке подібне до блискавки. Тільки блискавка миттєва, а це триває годинами. Триває і триває. Ти ніби світишся зсередини. Таке відчуття, що ти є тою струною, на якій тримається увесь Всесвіт. Це — божественне відчуття. Його немає із чим порівняти. Це приємніше, аніж оргазм. Це і є істинне йау.

— Класно ви претесь у тому вашому клані.

— Ми не «премось», пане раднику, ми служимо Богині.

— А яке в Дрона цивільне ім'я?

— Я не знаю. Я ж кажу тобі: він з'являвся у нас рідко. Вони з Карною живуть у місті. Вони багаті, в них будинки, машини.

— А до Трани хто був у парі з Еріканом?

— Так Карна й була. А до неї Омела.

— А де Омела тепер?

— Про таке у нас не запитують.

— Залишила вас?

— Так.

— А чому?

— Не знаю.

— А Карну, виходить, старий віддав Дронові.

— Він їх благословив ім'ям Богині. Вони згодом мали очолити новий клан.

— А собі він узяв Трану.

— Вона його вибрала. Жриця обирає собі пару.

— Навіть Вчителя?

— Завжди обирає жриця. Такою є воля Богині.

— Так Трані ж було років вісімнадцять, а йому вже йшов восьмий десяток.

— Це не важливо, — посміхнулась Руна. — Головне, що через нього у світ приходила сила Акуна. Щедрий гарячий потік сили. Що таке прагнення плоті порівняно із джерелом Акуна!

— Ти теж спала з Еріканом?

— Звісно. Я ж була жрицею його гілки.

— І як?

— Що «і як»?

— Яким він був у ліжку?

— Могутнім.

— Чудеса без віагри! — розсміявся Пітер. — Незламна сила старечої плоті.

— Сила Акуна, — виправила Пітера Руна. — Вона все може. Вона навіть може зробити людину безсмертною.

— Акуна — це богиня така?

— Акун — це хранитель джерела. Він слуга Богині. На Заході його ще називають Міміром. Голос крові підказує жриці, хто з чоловіків може стати достойним руслом для потоку сили. Тому обирає не жрець, а жриця.

— А про мене твій голос крові нічого не каже?

— Каже, — посміхнулась Руна. — Я відразу відчула в тобі потенційного жерця. Як тільки ти наблизився до мене там, у Домі Вчителя.

— Ти мені теж відразу сподобалась. У тебе дуже гарні очі.

— З нас би вийшла сильна жрецька пара, — заявила Руна, і Пітер не відчув в її голосі ані фальші, ані іронії.