Побачити Алькор

Розділ 27

Набираючи на стільниковому цей номер, Костиганов ризикував. Останній раз він дзвонив Таракану три роки тому, коли здавалося, що в житті залишилось тільки два виходи: або він ліквідує своїх бізнес-партнерів, або вони його. Тоді лише допомога братів урятувала його від війни на знищення. Але телефонний номер кілера залишився в старому органайзері — закодований, акуратно записаний червоною гелевою ручкою.

Пітер майже не сподівався, що така людина, як Таракан, за три роки не змінила номер стільникового. Але після десяти секунд веселого рингтону у слухавці почулось:

— О, які люди! Старий клієнт — найкращий клієнт. Де пропадав, друже?

— Біля теплого моря.

— Заздрю. А у нас тут знову дощить.

— Є одна справа.

— Добре, що є справа, погано, що лише одна.

— Де зустрінемось?

— Сьогодні вже не зможу. Зателефоную завтра зранку.

Він зателефонував вночі, близько третьої, і призначив зустріч за годину. Костиганов не ризикнув їхати нічним містом на примітному мотоциклі і взяв таксі. Перед тим він передзвонив помічникові і попросив підстрахувати. Той пообіцяв прибути на місце зустрічі за двадцять хвилин до Пітера й обстежити місцевість.

Названа Тараканом адреса виявилася закинутим будівельним майданчиком. Через дірку у паркані Костиганов дістався порослих кущами сміттєвих куп, які оточували цегляну коробку майбутнього торговельного центру. Тут було темно і моторошно. Пітер озирнувся і побачив крихітний зелений вогник, який блимнув на протилежному боці майданчика. Це помічник просигналізував: «Чисто». Якби його щось насторожило, вогник був би червоним.

Костиганов пройшовся вздовж товстих бетонних колон, що підпирали споруду. В кущах шаруділи нічні істоти, звідкись іздалека вітерець приносив звуки танцювальної музики. На сході небо починало світліти і зорі виблякли у передчутті сонця.

— Це ти, друже бобер? — голос линув згори.

Пітер закинув голову і побачив на третьому поверсі бліду невиразну пляму обличчя. Йому здалося, що частина обличчя Таракана закрита марлевою пов'язкою.

— Тут заражена територія? — він вирішив підтримати жартівливу манеру кілера.

— Верблюдячий грип. Піднімайся сюди, друже бобер, не бійся.

У будівлі Костиганов напружив свої природні сенсори, але пастка, якщо така й була, ніяк себе не проявила. Костиганов одягнув окуляри нічного бачення, швидко пробіг закутками першого поверху і заховав пакет з грошима в іржавому барилі. Потім зняв прилад і рушив угору. Він не без проблем дістався третього поверху. Сходи ще не були збудовані, поверхи сполучали хиткі дерев'яні містки. Кілера він знайшов не відразу. Таракан, уже без маски, сидів у темному кутку і курив коротку сигару. Запах елітного тютюну був шкіряним, пустельним і дражливим.

— Сідай, базарь свою печаль, — запропонував кілер.

— У тебе ще одної сигари не знайдеться? — Пітер присів поруч із Тараканом на довгу дошку, встановлену на цегляні стовпчики.

— Старому клієнтові немає відмови, — Таракан видобув з наплічної торби коробку з «торпедами», — пригощайся.

— Добра штука, — прицмокнув Пітер після першої затяжки.

— Куба.

— Місце ти стрьомне обрав, Таракане. Такі справи в полі не вирішуються.

— Звідки ти там знаєш, що і де рішається, — кілер випустив з рота хмарку диму. — Не подобається тобі тут? Страшно? Щас на тебе чорти з волинами повискакують. Піф-паф… — Таракан прицілився сигарою у купку сміття, потім сплюнув. — Дєцкій сад.

— Тут одна падла намалювалась.

— Об'яви.

— Чорний маг. Мешкає у селищі Заріцькі Жорна біля Південної траси. Ерікан його поганяло, а по паспорту він Шаманський.

— Я читав про нього в журналі. Балдєй прославлений. А грошей в тебе вистачить на такого звіра?

— А що, на балдєїв сезонне подорожчання?

— Вони ніколи не були дешевими. Магія — штука стрьомна.

— Скільки?

— Двісті тон.

— Не забагато?

— Ти ж вєсовой пацан.

— А за Агамова скільки візьмеш?

— ?..

— Олігарх такий є. Володимир Агамов.

— Це не до мене, друже. Ти не казав, я не чув.

— О'кей. А не підкажеш, до кого?

— Ні.

— Так кажеш, двісті тон за балдєя?

— Ага. Половину кешем тепер, половину на рахунок потім. Бачиш, я з тебе повної передоплати не вимагаю. Зацінив? Підходи до об'єкта я сам знайду, тобі паритись не треба. Сидиш і чекаєш. Балдєй склєїт ласти за тиждень. Кеш при тобі?

— У мене тут сімдесят штук. Різнобійними купюрами, тертими. Якщо цього мало, зустрінемось ще раз.

— Сімдесят так сімдесят. Тільки для тебе, друже. Сто тридцять після справи. Номер рахунку на цій маляві. Запам'ятовуй.

Таракан тицьнув Пітерові папірець. Той підсвітив кишеньковим ліхтариком нашкрябані на папірці цифри і літери, потім повернув його кілерові.

— Ти точно запам'ятав? Там цифриків до фуя.

— Не хвилюйся.

— Ну-ну. — Таракан підніс папірець до кінчика сигари. За кілька секунд папірець спалахнув. — А тебе, я так бачу, ще щось гризе.

— Тиждень — надто довго.

— Це ж тобі не коника з гівна зліпити. Балдєя ж, напевне, охороняють. З підготовкою менінгіт.

— Три дні.

— Так у нас не піде, друже бобер. Або тиждень, або розбіглись.

— Які гарантії?

— Гарантії в панахидній конторі.

— Ти й мене зрозумій, Таракане. Гроші великі, а я за тебе перед людьми підписався.

— Всі під общєством ходимо. Співчуваю.

— Давай так, контрольний термін — п'ять діб. За терміновість ще двадцять тон преміальних.

— Тиждень. І буде тобі щастя.

— Харе, — погодився Пітер після хвилинної паузи. — Прикра ти людина, Таракане.

— Нічого особистого. Живу в реалі.

— Реалістом бути корисно.

— Ще й як корисно. У тебе все?

— Гроші на першому поверсі, зліва від пандуса, в металевій лоханці.

— О'кей, друже. Ти тільки свого бійця не забудь прихопити. Тут зграя псюр бігає. Злих, голодних. Можуть і покусати.

— За бійця не ображайся. Часи непевні, всі страхуються.

— Але в різний спосіб.

— Щасливого полювання! — Костиганов рушив до дерев'яних містків.

Розмова з Тараканом зіпсувала йому настрій. Система, побудована на цих землях за останні століття, опиралася втіленню праведних знань. Пручалась і не бажала світла. Непевна країна, кілери з філософськими приколами, чорні маги, бандити з мільярдними статками. «Всі під общєством ходимо», — згадав Пітер слова Таракана. Ця вселенська приреченість місцевої людності вже переставала здаватись відлунням давньої степової мудрості і починала його дратувати.

«І що я в біса тут роблю?» — не вперше спитав себе невиспаний Лицар Кадош.