Побачити Алькор

Розділ 41

— Мусульмани люблять такі головоломки, — оцінив прощальний вірш Агамова добродій, якого звали Руслан. Він приїхав на прохання шефа і тепер зайняв одне з крісел директорського кабінету. Олегу Марковичу він здався непереконливим. Одноліток шефа, він виглядав років на десять старшим, мав одутле обличчя людини, яка зловживає алкоголем.

«Може, він і знав колись Коран напам'ять, але що він тепер знає, одному Аллаху відомо», — вирішив старший технік.

— А ви, кажуть, прийняли іслам? — поцікавився в новоприбулого Олег Маркович.

— Колись прийняв, еге ж. — Руслан повідомив про це так, як зазвичай кажуть про давні і згаслі події.

— І Коран добре вивчили?

— Його неможливо ані добре вивчити, ані вичерпати. Він є безкінечністю і вічним пробудженням світів.

— Поетично… Але ж є люди, які знають його напам'ять.

— Знають. Це їхній напрям, але це не фарз.

— Що таке «фарз»?

— Те, без чого не можна обійтись.

— Я десь читав, що в ісламі прийнято напружувати себе в ім'я Бога.

— У сурі про янголів сказано, що серед обраних числяться не лише ті, які випереджають[53].

— Руслане, ти не ведися на провокації Марковича, — втрутився у богословську суперечку шеф. — Маркович у нас відомий діставальщик. Краще скажи мені, чи ти щось у тому вірші зрозумів?

— Цей вірш не мусульманський, не релігійний, — визначив Руслан. — Тут потрібно добре знати не Коран, і не шаріат, а, скоріше, східну літературу. Арабську, іранську. Це Іване, не до мене. Але я можу допомогти. Я запитаю племінника, він у мене хлопець мудрий, знає мови. Захистив кандидатську з історії. У нього навіть посольства замовляють консультації.

— Це нам підходить, — погодився директор. — Давай запитуй його вже. Тобі телефоном зручніше, чи як?

— По скайпу. Він зараз у Малайзії, там у них уже вечір, він тепер має бути біля комп'ютера.

Небіж Руслана направду виявився фахівцем. Він відразу пояснив значення назви селища та імена «Хасана» і «Асманак». Виявилось, що у селищі Радін у сімсот вісімдесят п'ятому році за християнським літочисленням помер халіф аль-Махді, Хасаною звали його улюблену і найвірнішу наложницю. Асманаком називався син і спадкоємець хана Кучума. Для того, аби з'ясувати, що Дим'ярит — це ім'я одного з казкових володарів джинів, знадобилося відвідати кілька мережових енциклопедій. Хто такий Абойрам, племінник Руслана з'ясувати не зміг.

— А що це за «донька Дим'ярита»? — запитав ученого Олег Маркович.

— Зачекайте, — знавець східної літератури знову пірнув у переплетення енциклопедичних лабіринтів і за кілька хвилин повідомив: — В одній із казок з циклу «Тисячі і одної ночі» згадується донька царя Дим'ярита іфритка Маймуна.

— Іфритка?

— Демониця. Іфрити — це одне із племен демонів в арабській міфології[54].

— 3 Маймуною зрозуміло. А що то був за халіф Махді?

— Аль-Махді, халіф у 775—785-х роках, син халіфа аль-Мансура… — почав читати енциклопедичну статтю небіж Руслана.

Але директор зупинив його:

— Стоп. Усе ясно: цей халіф — син Мансура, як і наш покійний джентльмен. Тобто Мансурович. Це він про свою смерть написав: «У селищі Радін всі у чорному». Хитро закрутив. «Донька Дим'ярита» — це, напевне, мається на увазі Поліна, яку називали «Хасаною», тобто порівнювали з вірною і люблячою жінкою, а вона, значить, виявилась «Маймуною». Тобто «демоницею». Сукою виявилась. А він типу не знав… Ага. А сталося це непередбачене Мансуровичем перетворення, як я зрозумів, тоді, коли перестав жити якийсь добродій на ім'я Асманак. Я вже здогадуюсь, хто він, але що значить «як Абойрам»? Що спільного в нього з демоницею? Це важливо. Тут він щось зашифрував. Залишив важливу інформацію.

— Абойрам — це, скоріше за все, єврейське ім'я, — припустив небіж Руслана, який чув розмову. — Треба, напевне, шукати десь у Старому Завіті, у Талмуді…

— У масонських легендах, — підказав Олег Маркович.

— Ти пошукай, плємяш, пошукай, — попрохав небіжа Руслан. — Їм насправді треба, вони вбивцю шукають. Вони правильні пацани, наші. Знайди їм того грьобаного Абойрама. Як в гості приїдеш, дядько Руслан тобі віддячить. Ти мене знаєш.

— Та ж не проблема, — погодився той. — Але мені потрібно десь півгодини. Не всі бази даних коректно впорядковані, написання імен на різних ресурсах може різнитись. Зачекаєте?

— Безперечно. Чекаємо на лінії, — запевнив директор. — Завдання нелегке, ми розуміємо.

— Бачили, який в мене плємяш! — Руслан підняв догори палець. — Учена людина!

— Ти відпочинь, чоловіче, розслабся, — Олег Маркович дістав з кишені пласку металеву фляжку і поставив її на стіл перед колишнім комбатантом. — Я тебе зрозумів. Ти не з тих, хто випереджує. Ну нічого, не смертельно. А небіж у тебе просто геніальний.

Племіннику Руслана знадобилось аж сорок три хвилини для того, щоби розшифрувати останнє ім'я.

— Абойрам, Аваїрамн або Абоїрам, залежно від прочитання — ім'я персонажа давньої масонської легенди. Історію його смерті розповідають новопосвяченим у дев'ятому градусі. Цей персонаж — зрадник-підмайстер, який підступно вбив Майстра Хірама…

— Зрадник? — перепитав директор.

— Так. Його ім'я прокляте. Тому його заборонено вимовляти масонам нижчих градусів. У третьому і четвертому градусах його називають умовним ім'ям Юбело. За легендою, Абойрама вбивають у печері…

— Дякую, ви нам дуже допомогли, — Іван Вагранович вийшов зі скайпу. — Ось воно! — на обличчі директора засяяла широка посмішка. — Син Кучума Асманак — це Ерікан. Я відразу здогадався. У тому досьє, яке передав для нас джентльмен на мотоциклі, було написано, що зеки вважали його нащадком Кучума. Значить, Асманак — це чаклун. Його вбивають як зрадника, ім'я якого заборонено вимовляти. Ерікан — теж несправжнє ім'я. Все збігається.

— Чаклуни! Джентльмени! Весело ви живете, пани-детективи — пробубонів Руслан, який уже допив віскі з фляжки Олега Марковича, дійшов до бару й заповзявся зменшувати коньячні запаси господаря кабінету.

— Вбито в печері… — промурмотів старший технік.

— Якщо чаклун мертвий, тоді все стає на свої місця, — сказав директор і звернувся до Руслана: — І тобі дякую, Руслане. Ось триста доларів за консультацію. Заробив.

— А п'ять соток слабо дати?

— Довго пити будеш, печінка може не витримати.

— Піклуєшся за моє здоров'я?

— Не сподівайся. Якщо тобі твоє здоров'я до одного місця, то мені тим більш. Але й критичного передозу тобі не бажаю. Зайдеш за три дні. Якщо побачу, що ти у нормі, то додам іще двісті. Лади?

— Ну, якщо так, — розвів руками колишній спецназівець. — Нехай буде… І за триста спасибі тобі, Іване. Такий ти щедрий, як халіф Махді, — у посмішці Руслана вдячності було мало. — Я піду?

— Так, можеш йти. Черговому скажи, що я наказав завезти тебе до хати. До побачення, — директор зачекав, коли за Русланом зачиняться двері, і підсумував:

— Все стає на свої місця. Ерікан мертвий.

— Що стає на місця?

— Все. Смерть Агамова. Пропозиція обміну тебе на гарантії. Гнилий базар Сулими. Слова ратлонівця, які ти чув. Ми ж думали, що Поліна лялька. А вона не лялька. Вона відьма. Вона — новий лідер секти.

— А може, це не вона, а хтось біля неї? Можливо, там у них з'явився новий лідер, який керує Поліною.

— У мене чуйка, — директор і собі налив коньяку, випив, гучно видихнув. — Поліна і є тим новим лідером.

— Так вона ж пацанка.

— А ще, зауваж, справжня блондинка.

— Так, блондинка.

— І ця біла пухнаста «звізда» порнофільмів змусила — без допомоги Ерікана, прошу зауважити, змусила — свого чоловіка вкоротити собі життя. Олеже Марковичу, ця Поліна не така проста, як здається.

— Це лише припущення. Чаклун, між іншим, ще може бути живим. Паралізованим, пораненим, хворим. З одного темного вірша я б, Іване Ваграновичу, не став виводити цілу версію. Ми ж не знаємо, у якому стані Агамов написав цього вірша. Він був або в екзальтації, або у глибокій депресії. А в такому стані людина не завжди адекватна. А якщо ім'я «Маймуна» вказує не на демонічну природу Поліни, а лише на те, що вона зрадниця, тварюка? Може, це лише таке емоційне порівняння, а не характеристика її здібностей? І до чого тут цар джинів?

— Отож-бо й воно! — директор клацнув кришкою лептопа. — Я щойно теж про це подумав. Донька царя джинів! А хто у Поліни Юріївни папахєн? Ми знаємо? Ні, ми не знаємо. А треба дізнатись, Олеже Марковичу… Ану давай подзвонимо Костиганову. Цікаво, чи цей джентльмен знає про молоду вдовицю щось таке, чого не знаємо ми?

Поки шеф і старший технік обмінювалися припущеннями щодо демонічної суті Поліни Агамової, Мармура приходила до тями. Вона намагалася згадати, що саме з нею трапилось, але пам'ятала лише дикий спалах бажання і ненависті. Двох ядучих, немов отрута, почуттів, туго сплетених в одну лихоманку. Після цього спалаху вона не пам'ятала вже нічого. Ані чужої волі, яка опанувала її свідомість, ані своїх дій. Вона виринула з темного провалля вже в ліжку. Усе її тіло боліло, кожна спроба підвести голову закінчувалась приступом нудоти і запамороченням.

До кімнати відпочинку завітав Кабарда.

— Як ся маєш, красуне? — Микола Семенович присів на край дивана.

— Нудить.

— То мине. Лікар каже, що ти швидко видужаєш.

— А де Лавр Станіславович?

— Він на завданні.

— З ним усе гаразд?

— Не хвилюйся, з Лавром Станіславовичем усе в повному порядку. Скоро приїде. А ти ніяких голосів не чуєш?

— Яких голосів?

— Ну, таких, які ніби говорять у голові. Щось тобі кажуть, наказують.

— Я не шизонута, — обурилась дівчина.

— Ти не шизонута, я ж не про те, — Кабарда підіткнув краї ковдри, якою була накрита Мармура. — Не холодно тобі, ні?

— Ні. Так що то ви питали про якісь «голоси»?

— Ти не хвилюйся, тобі не можна. Розумієш, ти кілька хвилин була під зовнішнім впливом. Щось типу гіпнозу.

— А хто мене гіпнотизував? Тут нікого не було.

— Це робилось на відстані.

— Не гоніть.

— Я не гоню. Є такі технології. Єн-ел-пе називаються.

— Западло, — Мармура заплющила очі. — За таке вбивати треба.

— Ти справді нічого не пам'ятаєш?

— Hi, — дівчина підозріло подивилась на Кабарду. — А що я такого виробляла?

— Нічого страшного.

— Не брешіть. Я на людей кидалась?

— Ти вела себе як лунатик. Не розуміла, що робиш.

— Хоч не голою?

— Ні, — посміхнувся Кабарда. — В одязі. Тебе побачив наш черговий і зупинив. Потім викликали лікаря. Він дав тобі заспокійливе.

— Тепер мене покладуть у дурку?

— Ні, Наталко, не покладуть. Призначать тобі таблетки. Про всяк випадок. Для профілактики.

— Ага, таблетки для дуриків.

— Та ні. Не для дуриків. Я теж такі таблетки п'ю, щоби підтримати мозок. Робота в нас така: нерви, недосипання. Такі ліки називаються коригуючими препаратами.

— Ви батькам не казали?

— Ні. І не будемо нікому казати. Це ми називаємо «внутрішніми подіями». Про них ми нікому не розповідаєм. Та й тобі треба про це забути. Воно не повториться. Ти тут відпочинеш ще кілька днів, доки не видужаєш. Добре?

— Ви так кажете, ніби я можу відмовитись.

— Ти ж вільна людина, хоча ще не повнолітня. На все, що з тобою роблять, потрібна твоя згода. Ну й, зрозуміло, згода твоїх батьків.

— А ви батьків питали?

— Питали. А ти не проти?

— Ні, не проти, — Мармура задумалася. — Це що ж, виходить, так було, ніби я довбана рукавичка, а хтось запхав в мене руку і я робила, що він хотів?

— Ну, не зовсім так…

— За таке, дядько Миколо, треба бошки відривати, на шматки різати. Якісь деградоси залазять людині в голову, і вона стає грьобаним зомбі… — Мармура черговий раз спробувала підвестися. — Голова крутиться. От падло! Ні, ну я без плану прозрєваю. Це ж такий бєзпрєдєльний попадос, що повіситись можна. Хто це робив? Ота сволота, яка за мною бігала? Це вона?

— Ми зараз шукаємо тих, хто виробляє такі речі. Ми їх знайдемо і покараємо.

— Їх треба знайти і бошки їм повідкручувати.

— Знайдемо, Наталочко. Знайдемо і відкрутимо. Для того ми й існуємо… їсти хочеш?

— Яке там «їсти». Хрєново мені. Голова як баняк.

— Скоро прийде лікар, дасть тобі снодійне. Тобі тепер треба багато спати.

— Але коли приїде Лавр, ви мене розбудите, добре?

— Розбудимо.

— Точно?

— Обіцяю. Ану, дитино, приміряй оце, — Кабарда дістав з кишені срібний хрестик на ланцюжку і надів його на Мармуру. — Це оберіг. Я колись на флоті служив, водолазом. Цей хрестик знайшов біля затоплої баржі. Може, це не я, а він мене знайшов. Він правильний. Він мене від різних лихих людей захищав, і таки добре захищав. І тобі він допоможе.

— А ви як без нього?

— Так я ж тобі його не назавжди даю. Ми тих людей упіймаємо, і тобі вже захист не буде потрібний.

— Захист завжди потрібний.

— Лавр тобі золотий хрестик купить. Красивий, з вензелями.

— Не купить, — надулася Мармура. — Я тепер психічна, мене в клітці треба тримати і таблетками годувати.

— Купить, купить, — Кабарда виглянув у вікно, провів поглядом Руслана, який саме минав КПП, і додав: — Але ти йому скажи, щоби дуже дорогого не купував. Знаєш, як у пісні співають: «Чем дороже покупки, тем дешевле судьба».