Побачити Алькор

Розділ 44

Вона відчула облаву ще до того, як бійці Адара почали виводити з вольєра вівчарок. Космічна Мавпа зрозуміла, що десь прокололась. Охоронці знали, що вона тут, у резиденції «Ока Півночі». Також про це знала Карна. Тепер Старша сюди не приїде. Принаймні до того часу, поки молодші жерці не розіпнуть відступницю на мармуровій плиті жертовника. Треба тікати, вирішила вона. Голоси і гавкіт псів, які вона почула з боку господарської будівлі, спрацювали немов спусковий механізм для її м'язів. Вона залишила укриття на пагорбі і побігла туди, де, за її розрахунками, її появи не очікували. До в'їзної брами.

Вона оминула віллу з боку басейну і вибігла на відкритий простір біля будинку для учнів. У будинку горіли всі вікна, п'ять молодших учнів скупчилися біля дверей. На Мавпу вони не звернули уваги, прийнявши її за охоронницю. Але біля брами, знала вона, таке не пройде. Головне, щоб Адар відіслав на полювання всіх псів.

Майданчик біля брами виявився яскраво освітленим. Вона дістала обидві волини — свою і Людмили. Її вчили стріляти з обох рук в «македонському» стилі, але у справжньому бою вона ніколи ще такого не практикувала.

«Псів у вольєрі немає, — погляд Мавпи швидко оббіг клітки і бокси. — Всіх повели до периметра. Невже пощастить? — знайома холодна хвиля пробігла її хребтом. — Бережи мене, сила Авеги!»

Вона зняла волини із запобіжників і націлила на ворогів. Побачила здивований погляд найближчого з охоронців і почала стріляти, у здивованого охоронця, у бійця, що стояв біля брами, у високого бійця, в якому вона встигла впізнати жерця Івара.

У перші секунди бою вона мала перевагу раптовості. Івар упав із простреленою головою, ще двох охоронців було вбито або поранено — в неї не було часу оцінювати ефективність попадань. Потім упав ще один, який вибіг на постріли з псячого боксу. Але ті бійці, які знаходились у буді, швидко оговталися. Брама, що почала було відчинятись, пропускаючи до резиденції якесь авто, зупинила свій рух. Мавпа кинулась до неї, дострілюючи патрони. Оббита бляхою буда гриміла під кулями, як барабан. Мавпа вже протиснулася до щілини між висувною панеллю і рамою, коли відчула в нозі вибух болю. Больовий імпульс пройшов хребтом і вдарив у мозок, немов важка дубина. У Мавпи потьмяніло в очах. «Кінець!» — пробилася крізь біль вересклива думка. Один із охоронців ризикнув зайняти відкриту позицію поряд з вольєром і тепер стріляв прицільно, не кваплячись. Другий його постріл влучив Мавпі нижче лопатки.

Тіло кілерші впало на асфальт уже за периметром резиденції. З джипа, що стояв за брамою, вийшли Поліна й Олеся.

— Обережно, Поліно Юріївно, вона ще може кусатись, — поряд із удовою виник охоронець-ратлонівець.

— Вона ще жива? — здивувалася білявка.

— Уже своє відкусала, грьобана обізяна, — оцінила ситуацію Олеся. — Здохлятина.

Поліна підійшла до кілерші, присіла. Обличчя юної вдови стало хижим, вилиці виразно окреслились, а верхня губа витягнулась і відкрила лінію бездоганно рівних зубів. Здавалось, Поліна принюхується до впольованої здобичі. Потім вона підвелась, обсмикнула спідницю і засміялась.

— Як ти сказала? Здохлятина? — білявка обернулась до Олесі, прислухалась. — Це якась із наших собачок так гавкає? Треба цю здохлятину віддати нашим собачкам.

Радниця вже хотіла відповісти, що не чує жодного гавкоту, але раптом побачила щось зовсім неймовірне: на тому місці, де у Поліни щойно була голова, розпухла хмарка з дрібних шматків кістки, мозку і крові. Бризки обляпали Олесю з ніг до голови.

— Лягай! Снайпер! — закричав ратлонівець і збив Олесю з ніг.

Таракан так і не зміг второпати, що саме примусило його натиснути на гачок. Він через приціл спостерігав за невдалим проривом Космічної Мавпи, потім за тим, як із джипа вийшли дві молоді жінки модельної зовнішності, в одній з яких він упізнав Агамову. А потім щось дуже м'яко торкнулось його свідомості. На мить він провалився у тепле видіння, де над пишними синіми деревами світило біле південне сонце. Там, у тому видінні, панувала неймовірна ясність, дзижчали комахи і заливчасто гавкав пес.

«Це якась із наших собачок так гавкає?» — почув він поряд із собою низький приємний жіночий голос. Цей голос нагадав йому одну давню ніч, коли після вдалої акції він поїхав до заміського готелю і замовив до номера елітну путану. В неї був такий самий низький голос, вона мала розкішне тіло і вміла доставити чоловікові насолоду. Голос і тіло тої путани він пам'ятав, але ніяк не міг пригадати її обличчя.

Видіння згасло, і палець кілера, перетворившись на самостійну істоту, натиснув на гачок.

Потім він ще кілька секунд заціпеніло дивився, як падає обезголовлене тіло Поліни, як охоронець збиває з ніг і притискає до асфальту супутницю удови, як з брами вискакують бійці Адара. Нарешті інстинкт самозбереження переміг шокове заціпеніння, і Таракан залишив позицію, кинувши гвинтівку. Він заледве згадав, що треба прихопити смартфон і прилад нічного бачення.

З верхівки елеватора до його підніжжя вели відкриті металеві сходи. Кілер спускався швидко, міркуючи, скільки часу знадобиться охоронцям резиденції, щоби зрозуміти, звідки стріляли, й дістатись до позиції. Виходило, що хвилини три-чотири, не більше.

«Треба поспішати, думати будемо потім», — сказав собі Таракан і перестрибнув через три сходинки. Остання з них раптом тріснула, металевий прут провис. Кілер провалився в діру, але встиг зачепитись рукою за поручень.

«Дідько! — подумав він. — Сьогодні якась невдала ніч».

Він підтягнувся, щоби повернутись на сходи. Але поручень відповів на його рух загрозливим рипінням. Під вагою тіла зношений метал почав вигинатись. Потім Таракан почув характерне тріщання. Він завмер, намагаючись не провокувати подальшого руйнування конструкції. На мить здалося, що метал витримає. Але це лише так здалося. За кілька секунд кілер разом зі шматком поручня з двадцятиметрової висоти впав на зруйнований транспортер. Якби на ньому ще залишилась брезентова стрічка, то вона, можливо, врятувала би Тараканові життя. Але стрічку з транспортера давно вкрали, і кілер впав на ребрасту металеву конструкцію, котра переламала йому ноги, пробила легені і пошкодила шию. Він прожив ще кілька хвилин і навіть не втратив свідомості. Налякані його падінням кажани пронеслися над ним, ніби пекельний ескорт.

Коли Адар зі своїми бійцями увірвався до елеватора, Таракан уже був мертвий. Напевне, перед смертю він уздрів щось жахливе, тому що його волосся нагло змінило колір, і тепер мало хто із його знайомих зміг би впізнати в цій мертвій сивій людині дотепного і жвавого інспектора газконтори.