Порт у тумані

Розділ IX ЗМОВА МОВЧАННЯ

Жюлі уривчастими фразами пояснювала свою появу:

— Я була така самотня вдома… Мені було моторошно від страху. Я лягла не роздягаючись… Почула, що хтось сильно стукає в двері… Це був Ланнек, шкіпер мого брата…

— Так «Сен-Мішель» прийшов?

— Він був у шлюзі, коли я прибігла… Ланнек хотів одразу ж побачити мого брата… Здається, вони поспішають вийти в море… Я сказала йому, що Луї навіть не приходив до мене… Тоді він мене налякав, бо загорлав щось таке, чого я не второпала…

— Чому ви прийшли сюди? — спитав Мегре.

— Я спитала, чи Луї загрожує небезпека… Ланнек сказав мені, що так, що тепер уже, може, буде пізно… Тоді я розпитала в порту, а мені там сказали, що ви зараз тут…

Луї-Здоровило дивився собі під ноги з байдужим виглядом і знизував плечима, мовляв, жінки панікують через будь-яку дурницю.

— Вам загрожує якась небезпека? — звернувся комісар до Луї, шукаючи поглядом його очі.

А той зареготав. Регіт цей прозвучав брутально, значно безглуздіше, ніж звичайний його сміх.

— А чому ж Ланнек так непокоївся?

— Звідки ж мені знати?

Тоді Мегре, повільно переводячи погляд з одного на другого, з другого на третього, з ледь вловимою ноткою злості, замислено промовив:

— Отже, висновок: ви нічогісінько не знаєте! І з усіма повторюється одне й те саме! Ви, пане мер, і знати не знаєте пана Мартіно, а до того ж вам не відомо, чому Луї-Здоровило, прийнятий у вашому домі як друг, спочатку грає з вами в шашки й вечеряє за вашим столом, а потім зненацька заходиться молотити вас по пиці своїми здоровезними кулаками…

Жодної відповіді.

— Та що це я мелю? Адже ви згодні на таке обходження, воно навіть здається вам природним! Ви й не думаєте захищатися! Відмовляєтесь подати позов! Всіляко уникаєте нагоди виставити Луї-Здоровила за двері!..

Надійшла черга Луї-Здоровила.

— А ви — ви ж нічогісінько не знаєте, як і пан мер! Ночуєте на дразі, проте ні сном ні духом не відаєте, хто з вами разом на борту… Вас приймають тут, а ви розплачуєтесь з господарем дому за виявлену гостинність добрячим мордобоєм, яким пригощаєте із знанням справи… Ви ніколи в житті й гадки не мали, що на світі існує пан Мартіно…

Ніхто й оком не зморгнув. Комісар бачив поспіль незворушні обличчя. Всі опустили голови, наче роздивлялися килим на підлозі.

— Ну, а ви, пане Мартіно, звичайно, теж знаєте не більш за інших. Чи ж ви знаєте принаймні, в якій спосіб дісталися з Норвегії до Франції?.. Ні, куди там! Ви волієте ночувати на койці в трюмі покинутої драги, аніж у зручному ліжкові в готелі… Потім вирушаєте в подорож на велосипеді, купуєте автомашину, щоб їхати до Парижа. Але нічогісінько не знаєте! Ви зовсім не знайомі з паном Гранмезоном, так само з Луї, з капітаном Жорісом… І, природно, Жюлі — ви теж знаєте про все це менше, ніж решта…

Він кинув на Люка погляд, в якому майнула розгубленість. Люка розумів. Адже заарештувати зразу всіх не було підстав: проти кожного можна висунути лише факти, що свідчили про якісь дивацтва, брехню або суперечності в свідченнях.

Але, власне кажучи, не знаходилося жодного переконливого доказу для звинувачення.

Стінний годинник показував одинадцять. Мегре вибив свою люльку у вогнище і знову пробурмотів з докором:

— Вважаю за свій обов'язок просити усіх вас лишитися в розпорядженні правосуддя… Я, напевно, матиму потребу знову запитати у вас про деякі деталі, хоч ви й зовсім нічого не знаєте… Припускаю, пане мер, що ви не маєте наміру поїхати кудись з Уїстреама?

— Ні!

— Дуже вдячний… А ви, пане Мартіно, могли б зняти номер у готелі «Всесвіт», де я й сам влаштувався…

Норвежець вклонився.

— Відведи пана до «Всесвіту», Люка!..

А Луї-Здоровилу і Жюлі він запропонував:

— Ви обоє підете зі мною…

Мегре відпустив додому двох жандармів, які чекали його появи, і побачив, що Люка з Мартіно вже звернули з дороги до готелю. Там хазяїн ждав, не міг діждатися, коли, нарешті, зможе лягти спати.

Жюлі вискочила з дому без пальта і тепер тремтіла від холоду. Брат щойно зауважив це, зняв свого бушлата і силоміць накинув дівчині на плечі.

Важко було розмовляти, штормовий вітер забивав подих. Йшли мовчки, нахилившись вперед, а у вухах невгамовно свистів вітер, крижаний норд обпікав обличчя, так що різало в очах.

У порту в закусочній світилось, як завжди, і портовики, заскочивши туди між двома шлюзуваннями, тупцювали на місці, щоб зігрітись, і ковтали пекучий ґроґ. Усі звернули увагу на дивне тріо, що вперто йшло вперед крізь бурю і вже наближалося до мосту.

— Невже «Сен-Мішель»? — запитав Мегре. Парусник виходив із шлюзу, просуваючись до рейду.

Але він здавався значно вищим, ніж шхуна, яку вже знав Мегре.

— Судно на баласті! — буркнув матрос.

Це мало означати, що «Сен-Мішель» розвантажився в Кані й ішов тепер порожняком, аби потім узяти деінде новий вантаж.

Вони вже підходили до будиночка Жоріса, коли з пітьми виринула якась тінь і наблизилась до них. Лише зблизившись мало не ніс до носа, можна було упізнати когось у цій клятій пітьмі. Не зовсім певним голосом хтось озвався до Луї-Здоровила:

— Ага, ось і ти… То поспішай, маємо виходити в море…

Мегре уважно подивився на маленького шкіпера-бретонця, потім на море, що шаленіло, штурмуючи пірси з невгамовним гуркотом. А в грізному небі мчали навалами пошматовані хмари.

«Сен-Мішель» стояв, пришвартований до паль. Його майже не видно було у пітьмі, лише цятка світла променилася од ліхтаря на рубці.

— Ви хочете вийти в море? — запитав комісар.

— А куди ж іще!

— Яким курсом?

— По вантаж вина в Ля-Рошель.

— Вам конче потрібний Луї-Здоровило?

— А може, ви гадаєте, що так просто йти в море удвох, та ще в отаку негоду?!

Жюлі було холодно. Слухаючи розмову, вона тупцювала й пристукувала закаблуками. Її брат дивився то на Мегре, то на шхуну, щогли якої рипіли од вітру.

— Зачекайте мене на шхуні! — наказав комісар шкіперові.

— Тобто?

— Що тобто?..

— За дві години вода вже так спаде, що нам годі буде вийти в море…

І якийсь затамований неспокій промайнув у його очах. Щось дуже бентежило шкіпера. Він перестрибував з ноги на ногу. Роззирався знервовано, збуджено.

— Адже я маю заробляти собі на шматок хліба!

І враз вони з Луї обмінялися блискавичними поглядами, Мегре здавалося: він збагнув, про що йдеться, — адже бувають моменти, коли інтуїція загострюється й наміри інших легко вгадати.

У маленького шкіпера певно ж крутилось на умі: «Судно зовсім близько… Досить віддати швартов… Добрячий удар кулаком поліцаєві — і шлях вільний…»

Луї-Здоровило вагався, похмуро поглядав на сестру, зітхав і нарешті заперечливо похитав головою.

— Йдіть на шхуну і чекайте на мене! — повторив Мегре.

— Але…

Комісар не відповів і подав знак обом своїм супутникам іти за ним до будинку капітана.

Мегре вперше бачив брата й сестру разом. Усі троє вони сиділи на кухні капітана Жоріса, де гостинно палав вогонь…

Тяга була така сильна, що в жерстяній грубці аж сичало, а інколи цей звук переходив у гучний, мов постріл, тріск.

— Дай-но мені чого-небудь випити, — сказав комісар дівчині. Вона підійшла до шафи й узяла карафку з кальвадосом та розписані чарки.

Мегре відчував, що зайвий тут. Жюлі, напевне, багато дала б, щоб лишитися наодинці зі своїм братом. А той не зводив з неї очей — в них світилася велика приязнь і звірина ніжність водночас.

Як і годиться справжній господині, Жюлі не присідала, навіть подавши все потрібне чоловікам; вона заходилась підкладати дрова у вогонь.

— За світлу пам'ять капітана Жоріса, — промовив Мегре, піднімаючи свою чарку.

Запала тривожна мовчанка. Цього й домагався комісар. Потрібен був час, аби тепло н затишок кухні пройняли обох.

Поступово, поволі гоготіння вогню і цокання дзиґаря з маятником заколисувало. Після крижаного вітру там, надворі, в затишку цього дому обличчя розчервонілися, очі заблищали. А тут іще терпкий аромат кальвадосу лоскотав ніздрі.

— Капітан Жоріс… — повторив Мегре замріяно. — І справді, я ж сиджу на його місці, в його кріслі… У кріслі з лози, де кожна лозина рипить, тільки-но поворухнешся… Якби він жив, то вже, мабуть, повернувся б із порту і, напевне, теж попросив би чарку кальвадосу, щоб зігрітися… Адже так, Жюлі?

Вона здивовано поглянула на нього й одвернулася.

— Він не пішов би спати зразу після цього… Можу закластися, що він, як завжди, зняв би черевики… А ви принесли б йому пантофлі… І при такій нагоді він сказав би вам: «Ну й паскудна ж погода… Та це не завадить «Сен-Мішелю» вийти в море, хай бог йому помагає…»

— Як ви можете це знати?

— Що саме?

— Що він любив говорити «хай бог помагає»?.. Адже так він говорив!

Вона була вкрай схвильована. На Мегре подивилась, як йому здалося, майже з вдячністю.

Луї-Здоровило зовсім похнюпив носа.

— Та він уже цього не скаже… Ніколи! Він був щасливий… Мав гарний будинок, садок із квітами, в яких кохався, мав заощадження… Схоже, що всі ставилися до нього приязно… А втім, є хтось, котрий раптом нагло кладе край усьому, сипнувши до склянки з водою одну-єдину дрібку білого порошку…

Обличчя Жюлі скривилося, але вона з усіх сил стримувала сльози.

— Зовсім трішечки білого порошку — і кінець!.. І той, хто це вчинив, можливо, буде щасливий. Так, буде щасливий, адже ніхто не знає, хто ж він є!.. Немає сумніву, допіру він був серед нас…

— Замовкніть! — благально скрикнула Жюлі, молитовно склавши руки, і сльози таки бризнули у неї з очей.

Але комісар знав, куди гнув. Він і далі говорив тихим голосом, повільно, слово по слову. І вже не тільки прагнув розчулити цих двох, ні. Мимоволі він дуже глибоко входив у свою роль, йому й самому ставало сумно, що вже не вернути з небуття господаря дому — кремезного начальника порту, якого воскресив на мить у спогаді, не вернути тихого затишку, що панував тут роками…

— Він мертвий, і немає в нього жодного друга… Крім мене!.. Крім мене, що бореться сам-один, аби встановити істину, аби відняти у Жорісового вбивці можливість бути щасливим.

Жюлі схлипувала — вона вже капітулювала, а Мегре вів далі:

— Та тільки всі навколо мертвого мовчать, всі брешуть, і можна подумати, нібито кожен з них має за собою якийсь гріх, і тому всі вони змовники, усі співучасники!

— Це неправда! — вигукнула дівчина.

А Луї-Здоровило, вочевидь втрачаючи самовладання, налив собі випити й не забув при цьому наповнити комісарову чарку.

— Луї-Здоровило перший мовчить.

Жюлі зиркнула на брата крізь сльози, наче вражена справедливістю цих слів.

— Він знає дещо… Він знає багато що… Чи не боїться він убивці?.. Чи не має він боятись чогось іншого?..

— Луї! — кинулась Жюлі до брата.

А той дивився кудись убік, зціпивши зуби.

— Скажи, що це неправда, Луї!.. Ти чуєш?..

— Не знаю, що треба комісарові…

Мегре підвівся. Він більше не міг сидіти спокійно.

— Луї бреше ще більше, ніж інші! Він твердить, що не знає норвежця, але знає його! Він твердить, що не має жодних зв’язків з мером, але я зустрічаю його в мера, коли він молотить того кулаками просто по пиці…

Невиразна усмішка промайнула на губах каторжника. Але Жюлі не могла збагнути все одразу.

— Чи то правда, Луї?

Той не озивався, і вона схопила його за руку.

— Чому ти не скажеш правду?.. Ти ж нічого не зробив лихого, я в цьому впевнена!..

Він висмикнув руку, розгублений і майже знеможений. Мегре не дав йому часу отямитися.

В усьому цьому нагромадженні брехні треба відшукати крихітне зернятко істини, якусь зовсім незначну деталь, і цього було б досить, щоб розвалилася вся купа…

Куди там! Незважаючи на благальні погляди сестри, Луї мовчав і тільки іноді здригався, мов велетень, котрому перепадає від лютих мікроскопічних ворогів.

— Я не знаю нічого…

А Жюлі сердилася й уже з ноткою недовіри питала:

— Чому ти нічого не скажеш?

— Я нічого не знаю!

— Комісар сказав…

— Нічого не знаю!..

— Слухай сюди, Луї! Я завжди вірила тобі! Ти ж це добре знаєш! І я завжди захищала тебе, навіть проти капітана Жоріса…

Вона зашарілась від цієї невдалої фрази й заговорила поквапно:

— Тобі вже час сказати правду! Я більше не витримаю… І не зможу бути тут, у цьому домі, сама-самісінька…

— Мовчи! — зітхнув Луї.

— Що ви хочете, аби почути від нього, комісаре?

— Дві речі. По-перше, хто це за один той Мартіно. По-друге, чому мер дозволяє, щоб його били…

— Ти чуєш, Луї?.. Тут нема нічого страшного.

— Нічого я не знаю…

Вона починала закипати люттю.

— Луї, будь обережний!.. Врешті-решт я почну вірити…

А в грубці гуло безперестану. Дзиґар повільно цокав, і на мідному маятнику відбивалося світло лампи.

Луї був завеликий, занадто сильний, занадто незграбний — з головою й плечима набакир — для цієї чепурної кухоньки скромного рантьє. Він не знав, куди подіти свої важелезні ручиська. Очі його розгублено бігали.

— Тобі треба говорити!

— Мені нема чого сказати…

Він хотів налити собі ще, але Жюлі прожогом кинулась до карафки.

— Досить! Бракувало тільки, щоб ти знову надудлився…

Збудження її дійшло краю і стало вже нестерпним. Вона невиразно відчувала, що настав один з вирішальних моментів драми. І все ще чіплялася за надію з’ясувати справу одним словом.

— Луї, адже цей чоловік… Цей норвежець, адже він той самий, хто мав купити «Сен-Мішель» і стати твоїм хазяїном, правда?

Відповідь прозвучала категорично:

— Ні!

— Тоді хто ж він такий? Його ніколи не бачили в наших місцях! Сюди чужоземці не приїздять…

— Нічого не знаю…

Вона наполягала з інстинктивною проникливістю жінки.

— Мер завжди тебе зневажав… Хіба правда, що ти вечеряв у нього вдома сьогодні увечері?..

— Правда.

Вона нетерпляче тупнула ногою.

— А коли так, то скажи ж хоч одне-єдине слово! Так треба! Інакше, їй-богу, я почну думати, що…

Жюлі знемагала. Вона була страшенно нещасна. Це було знати з її розпачливого погляду, який переводила з лозового крісла на таку знайому їй грубку, на дзиґар, потім на розписаний квітами графин.

— Ти дуже любив капітана… Я ж це знаю!.. Ти повторював це сотні разів, і якщо ви й посперечалися, то тільки через те, що…

Ці слова потребували пояснень.

— Тільки не подумайте того, чого не було, пане комісаре! Мій брат любив капітана Жоріса… І капітан теж дуже любив його… Тільки дещо було… Нічого серйозного!.. Луї не тямить себе, коли у нього в кишені заводяться гроші, тоді він протринькує все, йому байдуже, куди й на що… Капітан знав, що він приходив до мене по гроші з моїх заощаджень… І читав йому мораль… Оце й усе!.. Якщо він і заборонив йому, нарешті, ходити сюди, так саме через це… Аби він не забирав у мене мої гроші!.. Але він сам говорив мені, що по натурі Луї добрий хлопець і що єдиний його недолік — слабохарактерність…

— А Луї, — повільно промовив Мегре, — знав, мабуть, що, коли Жоріс помре, ви дістанете в спадщину триста тисяч франків!

Все відбулося так блискавично, що комісар ледь врятувався від раптового нападу. Не звертаючи уваги на пронизливий крик Жюлі, Луї-Здоровило стрімголов накинувся на Мегре й спробував схопити його за горло.

Комісарові пощастило перехопити руку хлопця та стиснути зап'ястя. Повільно, але впевнено він відвернув її, заломив за спину матросові, а тоді гарикнув:

— Прийми грабки!

Жюлі сперлася спиною об стіну, сховала обличчя в долонях і відчайдушно ридала, раз у раз розпачливо скрикуючи:

— Боже мій! Боже мій!

— Так ти не хочеш говорити, Луї? — загримів Мегре, відпускаючи колишнього каторжника.

— Мені нема чого сказати.

— А якщо я тебе заарештую?

— Тим гірше!

— Іди за мною.

Жюлі заволала:

— Пане комісаре, благаю вас! Луї, говори ж, говори, бога ради!

Комісар і моряк були вже біля скляних дверей кухні. Луї-Здоровило озирнувся назад, почервонілий, з палаючими очима, і обличчя його скривилося. Він простягнув руку до плеча сестри.

— Жюлі, слово честі…

— Облиш мене!

Він завагався, ступив крок до коридора й знову озирнувся.

— Слухай-но…

— Ні, ні! Іди геть!

Тоді він почвалав слідом за Мегре, спинився на мить на порозі, відчувши, мабуть, спокусу повернутися, але переборов себе. Двері зачинилися за ними. Не встигли вони відійти від будинку й на кілька кроків, як двері розчахнулися знову, на порозі з'явилася світла постать дівчини, яка гукала просто в бурю:

— Луї!

Надто пізно. Двоє чоловіків йшли крізь ніч далі й далі.

Лило як з відра, і за кілька секунд вони промокли до нитки. За суцільною запоною води не було видно навіть споруд навколо шлюзу. Та, як не дивно, хтось помітив двох чоловіків у пітьмі і гукнув звідкілясь згори:

— Це ти, Луї?

То гукав Ланнек з борту «Сен-Мішеля». Збагнувши, що матрос не сам, стиха проговорив скоромовкою по-бретонськи:

— Вріж цьому типові по пиці й тікаймо.

Мегре, який усе зрозумів, чекав, що буде далі. Він нізащо не розрізнив би в цій темряві, де був ніс, а де корма «Сен-Мішеля», і дуже погано бачив свого супутника, чия велетенська постать із плечима, що лисніли від дощу, нерішуче застигла попереду.