Порт у тумані

Розділ ХIII БУДИНОК НАВПРОТИ

Пан Гранмезон був мертвий. Він здавався величезним, коли лежав простягнувшись отак упоперек килима, головою — до ніжки столу, ногами — до вікна. Крові було дуже мало. Куля пройшла між двох ребер і влучила в серце.

А револьвер? Мертва рука розтулилася, револьвер вислизнув і упав за кілька сантиметрів.

Пані Гранмезон не плакала. Вона стояла, спершись на монументальний камін, і дивилась на свого чоловіка з таким виглядом, ніби ще нічого не зрозуміла.

— Це кінець! — просто сказав Мегре, випростуючись. Сумом і холоднечею віяло у просторій вітальні. Крізь завішені темними гардинами вікна просочувалося знадвору тьмяне світло.

— Він розмовляв з вами?

Вона заперечливо похитала головою. Потім над силу вимовила:

— Відтоді, як ми повернулися, він ходив тут сюди-туди. Двічі або тричі повертав голову до мене, і я вже думала, що він хоче щось сказати… Потім несподівано вистрілив, так що я й не встигла побачити револьвер…

Пані Гранмезон розповідала це так само, як і всі дуже схвильовані жінки, котрим нелегко викладати свої думки послідовно. Проте очі її були сухі.

І Мегре збагнув, що вона ніколи не любила Гранмезона, що вона, власне, ніколи не кохала його по-справжньому.

Він був її чоловіком. Вона виконувала свої обов'язки щодо нього. Щось схоже на звичну прихильність зв'язувало їх багато літ спільного життя.

Перед мертвим чоловіком вона не виявляла того патетичного розпачу, який свідчив би про пристрасть.

Не відводячи погляду від небіжчика, пані досить спокійно запитала:

— Так це він?..

— Саме він… — підтвердив Мегре.

І навколо величезного мертвого тіла, осяяного тьмяним світлом знадвору, запала мовчанка. Комісар спостерігав за пані Гранмезон. Вона блукала розгубленим поглядом десь поза вікном і враз зупинилася на чомусь. Тінь далекої згадки промайнула по її обличчю.

— Чи дозволите ви поставити вам два-три запитання перед тим, як прийдуть сюди люди?

Вона зробила знак, що згодна.

— Ви познайомилися з Ремоном раніше, ніж з вашим покійним чоловіком?

— Я жила в будинку якраз навпроти.

Це був сірий будинок, багато в чому схожий на будинок Гранмезона. Над дверима висіла позолочена дощечка, як і годиться будинкові нотаріуса.

— Я любила Ремона, а він любив мене, його кузен теж залицявся до мене, але по-своєму.

— Вони зовсім різні, чи не правда?

— Ернест уже тоді був такий, як ви його бачили: холодний, наче без віку. Що ж до Ремона, то він мав погану репутацію, бо вів дещо галасливіший спосіб життя, ніж до цього звикли в провінції. Саме через це, а також і тому, що він не мав статків, мій батько не наважувався віддати йому мою руку.

Якось дивно звучали ці відверті слова, що їх вимовляли біля небіжчика. Скидалося, що підводиться трагічний підсумок життя людини.

— Ви були коханкою Ремона?

Вона ствердно опустила повіки.

— А потім він поїхав?

— Навіть нікого не попередивши. Вночі. Я дізналася про це від його кузена. Він поїхав, прихопивши з собою частину грошей з каси.

— А Ернест одружився з вами. Ваш син не від нього, адже так?

— Це син Ремона. Уявіть лишень: коли він поїхав звідси, я лишилась сама-самісінька і вже знала, що маю стати матір'ю. А Ернест домагався моєї руки. Щоб усе зрозуміти, вам досить подивитися на ці два будинки, на цю вулицю, на місто, де всі знають одне одного.

— Ви сказали Ернестові всю правду?

— Так. І все-таки він одружився зі мною. Дитина народилася в Італії, де я прожила майже рік, аби уникнути пліток. Я вважала, що поведінка мого чоловіка виглядала майже героїчною.

— А далі?

Вона відвернула голову, бо погляд її випадково зупинився на мертвому тілі. Потім зітхнула й насилу промовила:

— Навіть не знаю. Він любив мене, як мені здається, але по-своєму. Він бажав мене. Він мав мене, мав те, що хотів, чи ви розумієте? Він був не з тих, хто здатний на якийсь порив. Одружившись, він продовжував жити так само, як і перед тим, — тільки для себе. Я була приналежністю цього дому. Щось подібне до довіреного службовця. Не знаю, чи після того він мав якісь відомості про життя Ремона, але коли хлопчик якось випадково побачив його фотографію й запитав його, він обмежився такою відповіддю: «Це кузен, який погано кінчив».

Мегре був серйозний, його охопило якесь глибоке почуття, бо зараз він відтворював у думках життя людини. Навіть не одне життя, а історію фірми, цілої родини!

Це тривало п'ятнадцять років! Вони купували нові пароплави. Влаштовували прийоми в цій самій вітальні, партії бриджу, частували чаєм. Бували й хрестини.

А літо родина проводила в Уїстреамі і в горах.

Зараз пані Гранмезон була така знеможена, що сіла в крісло й непевним рухом потирала собі обличчя.

— Я нічого не розумію, — прошепотіла вона. — Отой капітан, що я його ніколи не бачила… Чи ви й справді думаєте, що…

Мегре уважно прислухався й пішов відчинити двері. Старий служака стояв біля входу до вітальні стривожений, але поштивість заважала йому увійти до кімнати. Він запитально подивився на комісара.

— Пан Гранмезон мертвий. Попередьте лікаря родини. А поки нічого не кажіть службовцям і прислузі.

Він зачинив двері, хотів був дістати з кишені люльку, але схаменувся і знизав плечима.

Дивне почуття поваги й симпатії до цієї жінки полонило його; до жінки, яка вперше, коли він її побачив, справила на нього враження банальної дружини статечного буржуа.

— Так це чоловік позавчора відправив вас до Парижа?

— Так. Я не знала тоді, що Ремон повернувся до Франції. Мій чоловік обмежився тим, що попросив мене забрати сина з колежу Станіслава й побути з ним кілька днів на півдні. Я нічого не розуміла. І все-таки скорилася. А коли приїхала до готелю «Лютеція», чоловік подзвонив мені й сказав, щоб я поверталась додому, не заїжджаючи до колежу.

— А сьогодні вранці вас викликав до телефону Ремон?

— Так, терміновий виклик. Він благав мене привезти йому трохи грошей. Він присягнув, що спокій усіх нас залежить від цього.

— Він ні в чому не звинувачував вашого чоловіка?

— Ні, а там, у тій халупі, він навіть і не згадував про нього, розповідав мені про своїх друзів, моряків, яким він мав дати грошей, щоб вони виїхали за кордон. Він натякав на катастрофу в морі.

Прийшов лікар, друг цієї родини, і з жахом дивився на небіжчика.

— Пан Гранмезон наклав на себе руки! — суворо промовив Мегре. — Тепер вам належить встановити, від якої хвороби він помер. Розумієте? Що ж до мене, то я займуся переговорами з поліцією.

Він пішов попрощатися з пані Гранмезон, яка на мить завагалась, а потім запитала:

— Ви мені так і не сказали, чому ж…

— Ремон колись усе вам розповість… Останнє запитання: шістнадцятого вересня ваш син був в Уїстреамі разом з вашим чоловіком?

— Саме так… Він пробув там до двадцятого…

Мегре вийшов з вітальні, позадкувавши. Важко спустився сходами, пройшов повз усі кабінети, відчуваючи якийсь тягар на плечах і неприємний осад в грудях.

Надворі він вдихнув глибше й постояв певний час простоволосий під дощем, немовби прагнув освіжитись, якось змити з себе жахливий дух цього дому.

Останній погляд на вікна. Останній погляд на будинок навпроти, де пані Гранмезон провела свою юність.

Він зітхнув.

— Заходьте!

Мегре відчинив двері кімнати, де замкнули Ремона. Він зробив в'язневі знак іти за ним. Мегре першим вийшов на вулицю, потім на дорогу, що веде до порту.

Ремон був здивований, навіть дещо стурбований цим несподіваним звільненням.

— Ви нічого не можете мені повідомити? — роздратовано буркнув Мегре. Настрій йому було остаточно зіпсовано.

— Нічого!

— Ви згодні з тим, щоб вас засудили?

— Я повторю суддям, що нікого не вбивав!

— Проте ви і їм теж не скажете, як воно було насправді?

Ремон похнюпив голову. Вже видно було море. Звідти долинали свистки буксира, який повільно просувався до молу, тягнучи на сталевому тросі шхуну «Сен-Мішель».

У цей момент Мегре пробурмотів собі під ніс, наче це була найприродніша річ у світі:

— Гранмезона вже немає…

— Що? Так ви кажете…

Ремон схопив його за руку й нервово потиснув її.

— Так він…

— Він покінчив з собою вдома, близько години тому.

— Він щось говорив?

— Ні! Ходив по кімнаті щось із чверть години, а потім вистрілив… Оце й усе!

Вони пройшли ще трохи. Вдалині, на набережній біля шлюзу, побачили натовп, що зібрався, аби досхочу розважитися видовищем — рятувальними роботами.

— Отже, тепер ви можете сказати мені правду, Ремоне Гранмезон… Можу вам навіть сказати, що я її вже знаю, в загальних рисах… Так ви хотіли забрати свого сина, чине правда?..

Жодної відповіді.

— Ви спробували вдатися по допомогу до капітана Жоріса, як і до інших… Але доля схотіла…

— Мовчіть! Якби ви все знали…

— Йдіть сюди. Тут менше людей…

Перед ними була стежка, що вела на безлюдний пляж, котрий обхльостували розлючені хвилі.

— Так ви й справді втекли з касою в ті далекі роки?

— Вам про це розповіла Елен?..

Його голос забринів уїдливо.

— Так… Ернест, напевне, розповів їй про все в своєму стилі. Я аж ніяк не хочу вдавати з себе святого… Навпаки!.. Я розважався, як то кажуть… А головне, на той час мене захопила пристрасть до гри… Я вигравав, потім програвав… Якось трапилося, що я взяв певну суму з коштів фірми, а мій кузен помітив це… Я пообіцяв йому, що потроху все відшкодую… Благав його не здіймати галасу… Він висунув лише одну умову… Адже він просто хотів звернутися до суду… Умову, щоб я поїхав за кордон! І щоб ніколи й носа не показував до Франції… Ви ж розумієте — він хотів заволодіти Елен! І він таки свого домігся!..

Ремон скорботно всміхнувся, помовчав якусь хвилину, а потім вів далі:

— Інші їдуть на південь, на схід… А мене потягло на північ, і я влаштувався в Норвегії… З батьківщини не мав жодної звістки… Всі листи, що їх писав Елен, лишалися без відповіді, і аж до вчорашнього дня я не знав, що вона ніколи їх не бачила… Писав також своєму кузенові, але не з більшим успіхом… Не хочу видаватися нещаснішим, ніж насправді, аби розжалобити вас розповіддю про втрачене кохання… Ні! Спочатку не так уже й багато думав про це… Ви ж бачите, що я цілком щирий… Працював… Долав усілякі труднощі, перешкоди… А особливо важко було ночами, коли глуха ностальгія гнітила мене… Зазнав і злиднів… Фірма, яку я створив, не могла звести кінці з кінцями… Бувало трохи ліпше, потім знову гірше — цілі роки, та ще в чужій мені країні… Там мені довелося змінити прізвище… Аби мати змогу розпочати торгівлю в кращих умовах, я мусив змінити громадянство… Час від часу я приймав у себе офіцерів з того чи іншого французького судна і саме через них довідався, що маю сина… Хоча певності не було!.. Проте я співставив дати… І був радісно зворушений… Написав Ернестові!.. Благав його сказати мені правду, дозволити повернутися на батьківщину хоча б на кілька днів… Він відповів мені телеграмою: «Арешт на кордоні». А час минав… Я заходився робити гроші… Нічого цікавого… Інколи я відчував себе зовсім спустошеним… І я, щоб обдурити самого себе, поставив собі за мету — стати таким же багатим, як мій кузен… І досяг цього! Досяг завдяки торгівлі трісковою ікрою. Дивно, але коли я досяг, чого бажав, то відчув себе ще нещаснішим… Отже, тоді я раптом повернувся до Франції… Я вирішив діяти… Так, аж через п'ятнадцять років!.. Блукав тут навмання… Побачив на пляжі свого сина… Здалеку бачив і Елен… І весь час думав — як можна жити стільки часу без сина?.. Чи ви можете це зрозуміти? Потім я купив судно… Якби я діяв відкрито, мій кузен не зупинився б перед тим, щоб мене було заарештовано… Адже він зберіг речові докази! Ви бачили моїх людей, цих добрих хлопців, хоч як би вони не виглядали… Все було обмірковано… Ернест Гранмезон був того вечора у себе вдома, удвох із хлопчиком… Щоб мати ще більшу певність в успіхові всієї справи, я вдався до капітана Жоріса, якого зустрічав у Норвегії, коли він іще плавав… Він був знайомий з мером… І мав зробити йому візит під будь-яким приводом, щоб відвернути його увагу, а тим часом Луї-Здоровило і я викрали б мого сина… На жаль, саме це й призвело до драми… Жоріс був з моїм кузеном у кабінеті… Ми увійшли з чорного ходу й мали нещастя перечипитися… В коридорі… Гранмезон почув. Він гадав, що його хочуть пограбувати, і дістав з шухляди револьвер… Потім? Навіть не знаю… Сталося щось незрозуміле… Жоріс пішов слідом за Гранмезоном, вийшов у коридор. А там було темно. Раптом — постріл… І сліпий випадок призвів до того, що саме Жоріс дістав цю кулю!.. Я мало не втратив розум з горя… Страшенно боявся скандалу… особливо через Елен… Адже хіба я міг розповісти все це поліції?.. Луї-Здоровило і я віднесли пораненого на борт «Сен-Мішеля»… Треба було, щоб десь його вилікували… Ми взяли курс на Англію й прийшли туди за кілька годин… На жаль, там не можна зійти на берег без паспорта… А поліція там дуже пильна… На причалі стояли якісь чиновники… Колись я трохи займався медициною… Я доглядав Жоріса на шхуні як міг, але цього було не досить… Тоді я наказав узяти курс на Голландію. Там пораненому зробили трепанацію черепа, але не могли тримати його в лікарні довше, бо треба було повідомити власті… Жахлива подорож! Адже ви можете собі уявити всіх нас на шхуні разом з бідолашним Жорісом, що вже конає?.. Йому треба було мати принаймні місяць відпочинку й лікування… Я вже хотів був піти шхуною до Норвегії. Але потім виявилося, що потреби в цьому немає, бо випадок звів нас із шхуною, що йшла до Лофотенських островів… Я пересів на неї разом із Жорісом… Нам було спокійніше в морі, ніж на землі… На островах він був зі мною цілий тиждень… Але й там люди почали замислюватися, хто ж цей таємничий турист… Треба було забиратися звідти. Копенґаґен, Ґамбург… Жорісові стало краще… Рана зарубцювалася, але він втратив водночас пам'ять і мову… Що я міг зробити в таких умовах, скажіть? І хіба не мав він більше шансів віднайти розум у себе вдома, в звичній обстановці, ніж подорожуючи по усіх усюдах?.. Я хотів принаймні забезпечити йому матеріальний достаток… І тому переказав йому до банку триста тисяч франків, підписавшись його прізвищем… Лишалось тільки привезти його додому!.. Мені було б занадто небезпечно приїздити разом з ним сюди… І я подумав, що коли залишу його в Парижі, то він неодмінно потрапить до поліції, де буде встановлено його особу, а потім його відвезуть додому… Так воно й сталося… Я не додумався тільки до одного: що мій кузен, жахаючись від думки, що Жоріс може його виказати, боягузливо покінчить капітана… Адже це він підсипав стрихнін у склянку води… Він просто забрався до будинку з чорного ходу, коли йшов полювати на качок…

— І ви відновили боротьбу! — повільно промовив Мегре.

— Бо не міг зробити інакше! Я хотів забрати свого сина! Проте мій кузен був насторожі. Хлопчика відправили до колежу Станіслава, а там мені не дозволили його забрати…

Мегре уже знав це. І тепер, роздивляючись навколо на все те, що стало йому таким знайомим, він краще розумів смисл боротьби, що потай розгорнулася між двома чоловіками.

Боротьба була не просто між ними обома! Це була й боротьба проти нього самого, проти Мегре!

Адже вони не хотіли, щоб у цю справу втручалась поліція! Бо ні один, ні другий не могли сказати всю правду!

— Я прибув сюди на борту «Сен-Мішеля»…

— Знаю! А потім ви відрядили Луї-Здоровила до мера…

Ремон мимоволі задоволено всміхнувся, а тим часом комісар вів далі:

— Розлюченого Луї-Здоровила, який скористався нагодою розплатитися за всі свої попередні прикрощі!.. Він міг бити з усієї сили, бо знав, що його жертва не насмілиться промовити й слова!.. І він лупцював мера від щирого серця!.. Під примусом, напевне, Гранмезон дав і листа, який дозволяв вам забрати дитину з колежу.

— Так… Я стояв позад вілли, а ваш агент наступав мені на п'яти… Луї-Здоровило поклав листа в певному місці, а мені пощастило здихатися свого переслідувача… Я поїхав велосипедом… У Кані купив машину… Адже треба було діяти швидко… Поки я їхав по свого сина, Луї-Здоровило лишався в мера, щоб не дати йому вжити контрзаходів… Марна праця, адже мер, зрештою, вже спромігся відрядити туди Елен, щоб вона забрала сина раніше, ніж я… А за вашим наказом мене було затримано… Дальша боротьба була вже марна… Її не можна було продовжувати в той час, коли ви вперто йшли до розкриття істини… Лишалося тільки тікати… Якби цього ми не зробили, ви неодмінно зрозуміли б усе… Цим і пояснюється все те, що відбулося минулої ночі… Нещастя пішли одне за одним… Шхуна сіла на мілину… Нам довелося з великими труднощами добиратися плавом до суходолу, і лиха доля вчинила так, що я загубив своє портмоне… Грошей — ані шеляга! Жандармерія переслідує нас, як зайців!.. Мені не лишалось нічого іншого, як подзвонити Елен і попросити в неї кілька тисяч франків, щоб ми всі могли дістатися до кордону… У Норвегії я міг би відшкодувати моїм помічникам… Елен приїхала… Але й ви теж! Ви, котрого ми весь час бачимо попереду себе. Ви, вже розлючений, такий, що я не міг вам сказати. — годі! — аби ви не викликали нових трагедій…

Раптом у його очах промайнула тінь неспокою, і вже зовсім іншим тоном він спитав:

— Чи справді мій кузен застрелився?

Мабуть, боявся, що йому набрехали, аби він розповів правду.

— Так, він застрелився, коли зрозумів, що правда спливає на поверхню… І він збагнув це, коли я заарештував вас… Він зрозумів, що я зробив це тільки для того, щоб дати йому час подумати…

Вони продовжували свій шлях і несподівано зупинились обоє вже на пірсі. «Сен-Мішель» повільно йшов до шлюзу, а біля штурвалу стояв старий рибалка, який гордо вів шхуну.

Сюди чимдуж біг якийсь чоловік, розштовхуючи зівак. Він перший скочив на шхуну. Це був Луї-Здоровило!

Він вислизнув з-під пильного ока жандармів, розірвавши наручники! Відштовхнув рибалку і сам ухопився за штурвал.

— Не так швидко, чорт забирай!.. Адже ви розіб’єте судно! — гаркнув він, звертаючись до команди буксира.

— А як ті двоє? — запитав Мегре в свого супутника.

— Сьогодні вранці вони були від вас на відстані менше метра. Обидва ховалися в дощаному сарайчику тієї старої.

Люка пробив собі шлях у натовпі і здивовано подивився на Мегре.

— Ви знаєте, їх схоплено!..

— Кого?

— Ланнека і Селестена.

— Вони вже тут?

— Жандарми з Діва щойно їх привезли.

— Гаразд! Скажи, хай випустять обох… І хай жандарми йдуть сюди, до порту…

Напроти стояв будиночок капітана Жоріса. В капітановому садку нічний шторм зірвав пелюстки останніх троянд. За фіранкою вгадувалась постать Жюлі, яка, мабуть, міркувала, чи й насправді за штурвалом шхуни стоїть її брат.

Портовий люд юрмився біля капітана Делькура.

— Це ті люди, що завдали мені стільки клопоту своїми ухильними відповідями! — зітхнув Мегре.

Ремон усміхнувся.

— Вони моряки!

— Знаю! А моряки не люблять, щоб якась людина з суходолу, наприклад я, приходила сюди й стромляла носа в їхні справи!

Він натоптував люльку легкими рухами вказівного пальця. Коли запалив її, пробурмотів заклопотано:

— То що ж ми маємо їм сказати?

Ернест Гранмезон був мертвий. Яка ж потреба в тому, аби стало відомо, що він убивця?

— Може, варто було б… — почав Ремон.

— А я не знаю! Може, краще сказати, що тут ідеться про старі рахунки, наприклад, про іноземного моряка, який уже поїхав звідси…

Моряки з буксира важко крокували до закусочної, запросивши шлюзовиків приєднатися до них.

А Луї-Здоровило ходив по своїй шхуні, обмацуючи рукою всі надбудови, як обмацують собаку, що загубився й знайшовся, аби переконатися, чи його не поранено.

— Гей, на шхуні! — гукнув до нього Мегре.

Луї аж підстрибнув, завагався: чи не краще буде знову облишити шхуну і дременути? Але враз побачив звільненого Ремона і зробив таку ж здивовану міну, як щойно Люка.

— Що вам треба?

— Коли «Сен-Мішель» може знову вийти в море?

— А хоч і зараз! Все ціле! Слово честі, чудове судно…

Він запитально подивився на Ремона, а той промовив:

— В такому разі можна добре прогулятися на шхуні з Ланнеком і Селестенем…

— А вони тут?

— Зараз будуть тут… Погуляйте кілька тижнів… Поїдьте якомога далі… Щоб усі тут забули про «Сен-Мішель»…

— Тоді я міг би взяти з собою свою сестру, щоб було кому куховарити… Ви знаєте, Жюлі нічого не боїться…

І все-таки він був дещо збентежений, головне через присутність Мегре. Він не забув про пригоди останньої ночі. І ще не знав, чи можна уже вважати все це жартом.

— Сподіваюся, ви не дуже змерзли?

І тут він відлетів до самих поручнів: Мегре нагородив його добрячим стусаном у спину.

— Мені здається, що є підхожий поїзд о шостій, — сказав після цього комісар.

Проте він ще не вирішив, чи й справді поїде звідси сьогодні. Він озирався довкола з певною долею ностальгії, так, немовби цей маленький порт став йому чимось дорогий.

Адже хіба він не знав уже його вздовж і поперек, у будь-яку погоду чи негоду, під хворобливим ранковим сонцем і в шторм, під зливою і в густому тумані?

— Ви їдете до Кана? — запитав Мегре Ремона, який ні на крок не відходив від нього.

— Не зараз… Вважаю, краще перечекати… Нехай усе увійде в звичайну колію…

— Так, хай мине час…

Коли за чверть години повернувся Люка й запитав про комісара, йому показали на «Флотську закусочну», де вже запалили світло.

Він побачив крізь запітнілі шибки комісара, що вигідно влаштувався в солом'яному кріслі, з люлькою в зубах, з кухлем пива. Той уважно слухав історії, які розповідали навколо нього люди в гумових чоботях і морських кашкетах.

А потім, уже в поїзді, що вийшов о десятій вечора, цей же самий Мегре зітхнув:

— Зараз усі вони мають сидіти втрьох у кубрику, там тепло, аж парко…

— В якому кубрику?

— На «Сен-Мішелі»… Там підвісна лампа, порізаний ножем стіл, великі склянки і пляшка голландської ялівцівки… А в печі гуде… Дай-но мені припалити, чуєш!..