Порт у тумані

Розділ XI МІЛИНА ЧОРНИХ КОРІВ

Море швидко відступало. Мегре чув прибій аж у кінці пірсів, трохи згодом іще далі, на піску пляжу, який дедалі вище піднімався над водою.

Як майже завжди під час відпливу, вітер стихав. Струмені дощу дедалі тоншали, і коли найнижчі хмари почали бліднути на світанні, нічна злива змінилася дрібнішим, але ще холоднішим дощиком.

Предмети поволі немов виринали з чорнильної мли. Можна було розрізнити похилі щогли рибальських барок, які під час відпливу лишалися лежати на боці, загрузнувши в багні на рейді.

Десь далеко, з суходолу, долинуло мукання корови. Потім делікатно, короткими неголосними ударами дзвону церква оповістила про початок тихої меси. Сьома година ранку.

Але доведеться чекати ще якийсь час. Парафіянам не було потреби йти через порт. Шлюзовики не мали чого тут робити до початку припливу. Хіба забрів би якийсь випадковий рибалка… Але навіщо рибалкам схоплюватися з теплого ліжка в таку негоду?

Комісар почував себе, мов у купі мокрого ганчір'я. Перед його уявою вимальовувалися всі ліжка Уїстреама — добротні, дерев'яні, з горою перин, де об цій порі люди ще глибше пірнали під теплі ковдри, неприязно поглядаючи на тьмяні прямокутники вікон і ніжачись наостанок, перед тим як ступити босими ногами на холодну долівку…

А може, бригадир Люка теж ніжиться в ліжку? Але навряд… Адже події заплутуються чимдалі більше.

Комісар пригадував, домислював те, чого не знав, приблизно так: Жанові Мартіно вдалося в якийсь спосіб здихатися бригадира. Він міг би й зв'язати його, як це зробили з самим Мегре! Потім Мартіно підходить до «Сен-Мішеля» й чує голос комісара. Доводиться терпляче чекати, поки хтось вигляне. Аж ось Луї-Здоровило визирає з люка. Мартіно пошепки дає йому вказівки і простягає записку.

А далі все було дуже просто. Гуркіт на палубі. Туди посилають Селестена. Двоє розмовляють, щоб виманити з каюти Мегре. А тільки-но він висунувся, ті, що на палубі, поспішили заткнути йому рота, щоб не кричав, а ті, в каюті, зав’язали йому руки й ноги.

Тепер шхуна вже вийшла далеко за межі територіальних вод, які тягнуться вздовж берега смугою лише в три милі завширшки. Тільки якби шхуна знову зайшла до французького порту, комісар міг би затримати її. Та це невірогідно!

Мегре не ворушився, бо помітив, що після кожного руху під його пальто попадало ще більше води.

Приклав вухо до землі і прислухався до різних звуків, встановлюючи їх походження; саме так він упізнав рипіння водорозбірної колонки, що була в садку Жоріса.

Жюлі вже встала! Взувши сабо, пішла накачати води, щоб умитися. Але на вулицю вона ще не вийде. Мабуть, запалила світло на кухні, бо ще й досі як слід не розвиднилося…

Кроки, кроки… Якийсь чоловік іде по мосту, ступає на брук…

Хода в нього повільна… Просто з причалу кидає в човен якусь річ, скоріш за все в'язку мотуззя…

Рибалка?.. Мегре ледве перевернувся на другий бік і побачив метрів за двадцять од себе чоловіка, вже готового зійти залізними східцями, що ведуть до моря. Хоч рот і був забитий кляпом, Мегре спромігся вичавити якесь мугикання.

Рибалка озирнувся навколо, помітив чорну купу, довго роздивлявся її з недовірою, потім наважився підійти ближче,

— Що ви там робите?

Напевно, колись він чув, що в таких випадках треба бути якомога обережнішим, і тому обачливо додав:

— Мабуть, краще буде спочатку покликати поліцію.

Але все-таки витягнув кляп. Комісар заходився дипломатично пояснювати, що сталося, і чоловік, хоч іще й не зовсім переконаний, почав розв'язувати пута, бурмочучи прокльони на адресу негідника, що заплутав подібні вузли.

Прибиральниця закусочної вийшла надвір і почала відчиняти віконниці. Море ще ревіло, хоч вітер угамувався, але вже не було такого гуркоту, як вночі. Великий вал сунув з відкритого моря і триметровою хвилею розбивався на піщаній мілині. Гуло так, немов од кожного удару хвилі йде луна по всьому континентові.

Рибалка був маленький, старий, зарослий бородою; він ніяк не міг до кінця подолати свою недовіру й не знав, що тепер робити.

— Все-таки треба повідомити поліцію.

— Я ж вам кажу, що я сам з поліції, дарма що в цивільному.

— Поліцай, а сам у цивільному… — бубонів старий. Ця пригода збентежила й налякала його.

Погляд старого мимоволі звернувся до моря. Оглянув обрій, зупинився на чомусь праворуч від молу, в напрямку Гавра, а потім з жахом втупився в Мегре.

— Що з вами?

Рибалка од хвилювання не міг і слова мовити. Мегре зрозумів усе, коли сам глянув на обрій.

Вода із затоки відступила далеко в море. Пісок кольору достиглої пшениці простягнувся вдалину більше як на милю, аж ген туди, де розбивалися хвилі прибою.

Праворуч від молу, не далі як за кілометр, сидів на мілині корабель — наполовину в піску, наполовину в морі, під могутніми таранними ударами хвиль.

Дві щогли, з них одна з прямокутним вітрилом. Шхуна з Пемполя. Інакше кажучи — «Сен-Мішель».

З того боку все було тьмяне — і море, і небо, так що годі розгледіти межу між ними. На цьому тлі вирізнялось тільки чорне громаддя судна.

— Вони хотіли вийти в море занадто пізно, після повного припливу, — прошепотів вражений рибалка.

— Таке часто трапляється?

— Інколи! Було не досить води у фарватері! А течія Орни відкинула їх на мілину Чорних Корів…

— Треба повідомити начальника порту…

Метре зауважив, що чоловік машинально повернувся до будинку Жоріса, потім схаменувся й буркнув:

— Так він же…

Промовиста, хоч і на перший погляд незначна деталь!

І старий пішов у іншому напрямку. Судно, яке зазнало аварії, напевно, помітили й інші, можливо, з церковної паперті, бо капітан Делькур, напіводягнений, уже поспішав сюди у супроводі трьох чоловік. Він неуважно потиснув руку Мегре і навіть не помітив, що комісар увесь мокрий.

— Адже я їм казав!

— Вони попередили, що мають вийти в море?

— Власне кажучи, коли я побачив, де вони пришвартувалися, то подумав, що не чекатимуть наступного припливу. Тоді й порадив хазяїнові берегтися течії…

Усі вийшли на пляж. Треба було пройти через глибокі калюжі, де лишалося ще води сантиметрів на тридцять. Та й ноги загрузали в піску. Шлях був довгий і виснажливий.

— Вони в небезпечному становищі? — поцікавився Мегре.

— Вони вже, напевно, пішли зі шхуни. Якби ні, то підняли б аварійний вимпел, подавали б якісь сигнали…

І раптом занепокоївся:

— Але ж вони були без шлюпки… Адже пригадуєте?.. Коли пароплав привів шлюпку на буксирі, її поставили в басейн…

— То що?

— Отже, вони мусили б дістатися берега плавом… Або скоріше…

Делькур не знав, що й думати. Деякі речі його бентежили.

— Мене дивує, що вони не кинули якір, аби не дати шхуні повалитися набік… Якщо, звичайно, її не повалило одним ударом… І все-таки…

Підійшли вже зовсім близько. Видовище вражало. Весь кіль «Сен-Мішеля», вкритий зеленою підводною фарбою, обліплений черепашками, що в'їлися в дерево, був на видноті.

Моряки почали оглядати судно з усіх боків, шукали пробоїну, але не знаходили.

— Просто сіли на мілину…

— Нічого серйозного? — спитав Мегре.

— Власне, коли буде приплив, буксир легко витягне судно звідси… Тільки ніяк не збагну…

— Чого саме?

— Чому ж вони облишили судно… — відповів капітан Делькур. — Це так не схоже на них — злякатися… Вони знають, що шхуна міцна… Тільки гляньте на цей корпус!.. Гей, Жан-Батисте!.. Неси сюди якусь драбину…

Він хотів вилізти на похилений корпус більше шести метрів заввишки.

— Вже не треба!

Зі шхуни звисали обірвані ванти. Чоловік, котрого покликав капітан, вчепився за трос і видряпався нагору, як мавпа, деякий час погойдався в повітрі і стрибнув на палубу. Вже за кілька хвилин він спускав до них мотузяну драбину.

— Нікого на борту?

— Нікого!

За кілька кілометрів вздовж берега виднілися будинки Діва, заводські труби, далі можна було розрізнити Кабур, Ульгат, скелястий мис, за яким вгадувалися Довіль і Трувіль^[4].

Мегре виліз на судно більше для годиться, і відчув себе дуже незручно на стрімко похиленій палубі. Тут йому стало болючіше, ніж якби шхуну поглинуло розлючене море!

В каюті на підлозі валялись уламки розбитих склянок, двері шаф розчинені навстіж…

А начальник порту не знає, що робити! Адже не йому належить це судно! То чи мусить він розпочати рятувальні роботи, викликати буксир з Трувіля, брати на себе відповідальність за все це?

— Якщо він залишиться тут ще на один приплив, йому капець! — заявив капітан.

— Гаразд! У такому разі спробуйте зробити все необхідне, щоб врятувати корабель… Можете сказати, що я взяв на себе…

Ніколи тут не бувало такого похмурого, такого глухого неспокою. Мимоволі всі поглядали на безлюдні дюни, нібито звідти можна було чекати появи людей з «Сен-Мішеля».

А цікаві — дорослі й діти — підходили й підходили з села. Коли Мегре дістався до Уїстреама й проходив через порт, до нього підбігла Жюлі.

— Це правда?.. Вони зазнали аварії?..

— Ні… Вони сіли на мілину… Такий здоровань, як ваш брат, напевне вибрався з халепи цілий і неушкоджений…

— А де ж він тепер?

Все це здавалося просто зловісним, і окремі деталі аж ніяк не в'язалися між собою. Коли Мегре проходив повз готель «Всесвіт», господар гукнув до нього:

— Я ще не бачив двох ваших друзів. Чи не час уже їх розбудити?

— Не варто клопотатися…

Комісар сам піднявся у кімнату Люка. Той лежав на своєму ліжку, зв'язаний майже так само туго, як допіру Мегре.

— Я все вам поясню…

— Не варто!.. Ходімо…

— Є щось нове? Та ви зовсім промокли… А вигляд такий змучений…

Мегре забрав бригадира з собою й попрямував до поштової контори, що містилася у глибині села, якраз навпроти церкви. Люди стояли на порогах своїх домівок. Хто тільки міг, побіг до пляжу.

— Ти що, не годен був захищатися?

— Він напав на сходах… Ми йшли на другий поверх… Він ішов позаду… Зненацька схопив мене за ноги, а потім все сталося так швидко, що я не встиг дати здачі. Ви його бачили?

Мегре викликaв сенсацію. Здавалося, ніби всю ніч простояв по шию у воді. На пошті не міг писати сам, бо залишав мокрі плями на папері.

— Бери ручку… Телеграми всім меріям і жандармським відділенням цієї округи… Дів, Кабур, Ульгат… До місцевостей на півдні теж: Люк-сюр-Мер, Ліон-сюр-Мер, Кутане… Познач на карті… І до найменших сіл у радіусі до десяти кілометрів звідси… Повідомиш, що треба затримати чотирьох — Луї-Здоровила, Мартіно, капітана Ланнека, а також старого матроса, що озивається на ім'я Селестен… Дай їхні прикмети. А коли відправиш телеграми, зателефонуй до найближчих пунктів, щоб виграти час…

Комісар залишив Люка наодинці з телеграфом і телефоном.

У шинку навпроти пошти Мегре проковтнув пекучий ґроґ; хлопчаки, що збіглися подивитись на нього, притиснулися носами до шибок.

Прокинувся Уїстреам — Уїстреам збуджений, занепокоєний, який дивився або йшов у бік моря. Повзли новини, чутки — роздмухані, перекручені.

На дорозі Мегре зустрів старого рибалку, який на світанку визволив його.

— Ти не розповідав про те, що…

Рибалка відповів з байдужим виглядом:

— Я тільки сказав, що знайшов вас…

Комісар дав йому двадцять франків і пішов до готелю переодягтися. Тіло його тремтіло, тремтів кожен м'яз. Йому було водночас і жарко, і холодно. Підборіддя заросло щетиною, під очима набрякли мішки.

Був вкрай стомлений, але мозок працював активно. Навіть активніше, ніж звичайно. Комісар встигав бачити все навколо себе, відповідати на запитання, розпитувати людей, а тим часом точні міркування і ясні думки низалися в один ланцюг.

Близько дев'ятої години знову пішов на пошту. Люка закінчував телефонні розмови. Телеграми відправив раніше. На його запити всі відділення й пости жандармерії відповідали, що поки що нікого не бачили.

— А пан Гранмезон ще нікого не викликав, мадемуазель?

— Годину тому… Розмовляв з Парижем…

Вона назвала номер. Комісар відшукав його в довіднику і звернув увагу на те, що телефон належить колежу Станіслава.

— Мер часто викликає цей номер?

— Досить часто. Гадаю, там пансіон, де вчиться його син,

— Справді, він же має сина. Хлопчику років п'ятнадцять, чи не правда?

— Думаю, так. Але я ніколи його не бачила.

— Пан Гранмезон не дзвонив до Кана?

— Ні, це з Кана йому дзвонили. Хтось із родичів або якийсь службовець, бо дзвонили з його дому.

Заторохтів телеграфний апарат. Повідомлення для порту: «Буксир «Атос» прийде на рейд опівдні. Підпис: Управління порту Трувіль».

Нарешті подзвонили з поліції в Кані:

— Пані Гранмезон приїхала до Кана о четвертій ранку. Спала вдома на вулиці Фур і недавно виїхала машиною в Уїстреам.

Мегре подивився з порту на пляж. Море відступило так далеко, що судно на мілині опинилося вже на півдорозі між водою і дюнами. Капітан Делькур був у найгіршому гуморі. Море притягувало погляди усієї юрби. А видовище було таки цікаве. Якщо на світанку під час відпливу вітер вгамувався, то тепер шторм знову міг розгулятися і тим певніше, чим ближче до полудня — а що буде під час припливу? Наближення шторму віщував і колір неба — зловісно-сірий, і зрадлива зеленавість хвиль.

— Ніхто не бачив мера?

— Він передав через свою служницю, що зараз хворий і доручає мені керівництво рятувальними роботами.

Мегре попрямував до вілли, заклавши руки в кишені й важко ступаючи. Після того як він подзвонив, довелося чекати майже десять хвилин, поки відчинили.

Покоївка мала щось сказати, але він не схотів її слухати й пройшов у коридор з таким сердитим виглядом, що вона була вражена й обмежилася тим, що кинулась до дверей кабінету.

— Це комісар!.. — закричала вона.

Мегре увійшов до кімнати, яку вже добре знав, кинув капелюх на стілець і кивнув головою чоловікові, який напівлежав, простягнувшись у кріслі.

Учорашні синці стали набагато помітнішими, бо були вже не червоні, а голубі. В каміні палало ціле багаття.

На обличчі пана Гранмезона була написана рішучість нічого не говорити і навіть ігнорувати саму присутність відвідувача.

Мегре, зі свого боку, теж вирішив повестись так само. Він скинув пальто й зайняв вигідне місце біля каміна, спиною до вогню, як людина, що дбає тільки про те, аби зігрітися. Вогонь обпікав йому литки. Комісар палив люльку, часто затягуючись димом.

— Ще до сьогоднішнього вечора вся ця справа буде закінчена! — промовив він, наче сам до себе.

Його співбесідник ледь не затремтів. Але стримався, взяв навіть газету, що лежала поруч на столі, і зробив вигляд, що читає.

— Може статися, наприклад, що нам з вами обом доведеться їхати до Кана…

— До Кана?

Пан Гранмезон підвів голову й нахмурив брови.

— Так, саме до Кана! Треба мені було сказати вам про це раніше, що дозволило б пані Гранмезон уникнути зайвої мороки приїздити сюди. Навіщо їй це?

— Не бачу, яке відношення може мати моя дружина…

— … до всієї цієї халепи! — закінчив Мегре. — І я так само!

Він пішов по сірники, які лежали на письмовому столі, щоб знову запалити люльку, бо вона згасла.

— Це не так уже й важливо, зрештою, — знову заговорив він дещо розважливішим тоном, — адже невдовзі все стане зрозумілішим… До речі, чи відомо вам, хто нинішній власник «Сен-Мішеля», шхуни, яку скоро будуть витягувати на воду?.. Луї-Здоровило!.. Точніше, як мені здається, він дуже схожий на підставну особу, яка діє на користь певного Мартіно…

Мер намагався не пропустити жодного слова, щоб вловити приховану думку комісара, це було очевидно. Проте уникав говорити й особливо — ставити запитання.

— Зараз ви побачите, як розгорталися події. Луї-Здоровило купує «Сен-Мішель» на гроші цього Мартіно за п’ять днів до зникнення капітана Жоріса… Це єдине судно, яке вийшло з порту Уїстреам одразу ж після його зникнення, і воно побувало в Англії та Голландії перед тим, як повернутися до Франції… А з Голландії, треба гадати, ходять каботажні судна такого самого типу, як «Сен-Мішель», головне в напрямку до Норвегії… Ну, а Мартіно норвежець. І перед тим, як дістатись до Парижа з пробитим і залатаним черепом, капітан Жоріс побував у Норвегії.

Мер слухав дуже уважно.

— Це ще не все. Мартіно повернувся до Фекама, аби здибати «Сен-Мішель». Луї-Здоровило, який є його підручним для будь-якої роботи, з'являється тут за кілька годин до смерті Жоріса. «Сен-Мішель» прибуває дещо пізніше, маючи на борту Мартіно. І ось цієї ночі він робить спробу зникнути, прихопивши з собою більшість тих, кого я просив залишитися тут і бути в розпорядженні правосуддя… Всіх — крім вас!

Мегре помовчав хвилину-дві й зітхнув:

— Лишається з'ясувати, чому ж Мартіно повернувся сюди, а потім спробував податися до Парижа, а також чому ви дзвонили своїй дружині і просили її приїхати якомога швидше.

— Сподіваюся, ви не хочете безпідставно звинуватити…

— Я? Нічого подібного. Стривайте! Іде якась автомашина. Готовий закластися, що це пані Гранмезон повертається з Кана. Чи не можете ви зробити мені приємність і нічого їй не говорити?

Задзеленчав дзвоник. Чути було, як по коридору пройшла покоївка. Долинули невиразні голоси, шепіт, а потім у прочинені двері зазирнула служниця. Але чому вона нічого не сказала? Чому вона кидає такі злякані погляди на свого хазяїна?

— Годі вже! — не витримав мер.

— Та знаєте…

Мегре відштовхнув її й вийшов у коридор, де не побачив нікого, крім шофера в лівреї.

— Ви що, загубили пані Гранмезон по дорозі? — накинувся він на шофера.

— Тобто… Знаєте… адже вона…

— Де вона вийшла з машини?

— На перехресті доріг з Кана і Довіля. Вона почувала себе зле.

Мер схопився на ноги. Обличчя його закам'яніло, він тяжко дихав.

— Зачекайте на мене! — кинув шоферові.

Але перед Мегре, який загородив йому шлях своєю масивною постаттю, він завагався.

— Припускаю, що ви погодитеся з тим, що…

— З усім. Ви маєте рацію. Ми мусимо їхати туди.