Порт у тумані

Розділ XII НЕЗАКІНЧЕНИИ ЛИСТ

Шофер зупинив машину на перехресті, де не було жодної будівлі, і повернув голову назад, до своїх пасажирів, щоб спитати, куди тепер їхати. Відтоді, як вони виїхали з Уїстреама, пан Гранмезон став зовсім іншою людиною.

Вдома він завжди владарював собою, дбав про свою гідність навіть у найжалюгідніших для нього ситуаціях.

З цим було покінчено! Щось обірвалося в ньому, і стан його можна було назвати панічним. І це було тим відчутніше, тим виразніше, що все його обличчя було спотворене побоями. Очі мера весь час неспокійно бігали.

Коли машина зупинилася, він запитально глянув на Мегре, але комісар дозволив собі невелику розвагу і з прихованим лукавством пробурмотів:

— Що маємо робити далі?

Не видно було жодної живої душі ні на дорозі, ні в навколишніх садах. Безперечно, пані Гранмезон відпустила свою машину не для того, щоб присісти на узбіччі дороги. Якщо вона відпустила шофера, тим паче в такій безлюдній місцевості, то, значить, мала тут побачення з кимось або несподівано помітила когось, з ким хотіла переговорити без свідків.

Листя дерев було мокре. Густий дух перегною пашів від землі. Корови втупилися в автомобіль, не припиняючи свого жування.

А мер пильно оглядав усе навколо, сподіваючись, очевидно, побачити свою жінку десь за живоплотом або за стовбуром дерева.

— Дивіться! — сказав Мегре, наче допомагав новачкові.

На дорозі до Діва виразно виднілися сліди автомобільних покришок. Якась машина зупинялась там, повернула назад з чималими труднощами, бо дорога була завузька, й поїхала назад.

— Старенька вантажівка… Рушаймо, шофере!..

Їхати довелося зовсім недовго. Ще далеко від Діва сліди вантажівки губилися біля кам'яного путівця. Пан Гранмезон весь час тримався насторожі, а очі його були водночас стривожені й налиті люттю.

— Чи ви знаєте, що там далі?

— Десь там, за півкілометра, стоїть якийсь хутір…

В такому разі краще буде залишити машину тут.

Перевтома надавала обличчю Мегре виразу майже нелюдської байдужості. Він буквально спав на ходу. Здавалося, він просувається вперед лише завдяки енергії, запозиченій із зовні. Коли б хтось побачив, як вони йдуть по дорозі, то, напевне, вирішив би, що командує тут мер, а комісар, ідучи слідом, підкоряється йому з апатією підлеглого.

Вони проминули маленький будиночок, довкола якого сокотіли кури; жінка, що стояла на подвір'ї, провела приїжджих здивованим поглядом. Потім попереду показалася церковка — не більша за звичайну халупу, а ліворуч від неї — тютюнова крамничка.

— Чи дозволите? — сказав Мегре, показуючи мерові свій порожній кисет.

Він зайшов сам у крамничку, де продавалась бакалія й різне кухонне начиння. Із склепистої підсобної кімнатки визирнув старий і покликав свою дочку, щоб вона продала тютюн. Коли двері відчинилися, комісар встиг помітити телефон на стіні підсобки.

— О котрій годині сьогодні вранці приходив сюди дзвонити мій приятель?

Дівчина не вагалась жодної секунди.

— Та вже добра година минула.

— Так, значить, дама вже приїхала?

— Так! Вона навіть зупинилася тут, щоб розпитати про дорогу. Знайти зовсім неважко… Останній будинок по вуличці праворуч…

Він вийшов, все такий же незворушний, і побачив пана Гранмезона, який стояв перед церквою та роздивлявся навколо з таким виглядом, що неминуче мав розбудити підозріливість тутешнього люду.

— Я оце надумав одну річ, — стиха промовив Мегре. — Поділимо між собою цю неприємну роботу… Ви шукайте ліворуч, з боку полів… Тим часом я шукатиму на правому боці.

Мегре помітив вогник, що спалахнув у очах його супутника. Мер був дуже радий, але намагався приховати це від комісара. Він сподівався розшукати свою жінку й побачитися з нею, таким чином, у відсутність Мегре.

— Згода, — відповів з удаваною байдужістю.

Хутір мав не більше двадцяти халуп, які де-не-де тулились одна до одної й утворювали щось схоже на вулиці, хоч купи гною громадилися тут і там. Безперестанку періщив дощ — дрібний дощик, наче з пульверизатора, й ніде ані душі. Але фіранки на вікнах ворушилися. За ними вгадувалися переважно зморшкуваті обличчя бабусь, що ховалися в сутінку своїх домівок.

Наприкінці хутора, якраз перед огорожею пасовиська, де ганяли наввипередки двоє лошат, стояла якась одноповерхова будівля з порогом у дві сходинки, увінчана дахом, збитим набакир. Мегре озирнувся, почув кроки мера на протилежному кінці селища, вирішив не стукати у двері й зайшов усередину.

Одразу ж щось зашаруділо в напівтемряві, яку ледве розсіювало світло вогнища. Виринула чорна постать з білою плямою старечого очіпка.

— Що там таке? — запитала стара й почимчикувала до комісара, зігнувшись навпіл.

Тут стояв теплий дух соломи, капусти й курника водночас. Курчата копирсалися навколо купи хмизу.

Мегре, який майже діставав головою до стелі, побачив у глибині кімнати ще одні двері й зрозумів, що тут треба діяти негайно. Без жодного слова він ступив до дверей і рвонув їх. Пані Гранмезон була там, вона писала; Жан Мартіно стояв поруч.

На якусь мить вони заціпеніли в замішанні. Жінка підвелася з солом'яного стільця. Мартіно поспішив схопити аркуш, на якому вона писала, і зіжмакав його. Обидва інстинктивно притулились одне до одного.

Халупа мала тільки дві кімнатки. В цій була спальня старої. На стінах, побілених вапном, висіли два портрети і дві хромолітографії в чорно-золотих рамках. Дуже високе ліжко. Стіл, на якому допіру писала пані Гранмезон, служив головним чином для вмивання, але з нього зняли таз.

— Ваш чоловік буде тут за кілька хвилин! — попередив Мегре, вже починаючи розуміти, в чому річ.

А Мартіно розлючено заволав:

— Так це ви все підстроїли?

— Помовч, Ремоне.

Це заговорила пані Гранмезон. Вона зверталася до нього на «ти». Вона назвала його не Жаном, а Ремоном. Мегре в думці відмітив ці деталі, підійшов до дверей, прислухався й повернувся до дивної пари.

— Чи не зволите ви віддати мені цей аркуш? Адже ви почали лист?

Вони перезирнулися. Пані Гранмезон була бліда. Обличчя її змінилося. Мегре вже бачив її одного разу, але тоді вона виконувала свої обов'язки — найсвятіші обов'язки дружини багатого буржуа: приймала в себе світських людей.

Він звернув тоді увагу на її чудову освіту і банальну вишуканість, з якою жінка так граційно пропонувала чашку чаю або відповідала на компліменти.

Він уявив тоді її спосіб життя: домашні турботи про будинок у Кані, візити, діти, яких треба виховати як годиться. Двічі або тричі на рік — місяць на фешенебельних гірських курортах чи на водах. Помірковане кокетство. Турбота про збереження гідності навіть більша, ніж про збереження краси.

Безперечно, в дамі, яка стояла зараз перед ним, лишалося щось від усього цього. Але домішувалось і дещо інше. Правду сказати, вона виявляла більше витримки, більше самовладання, ніж її партнер, який був недалекий від того, щоб втратити голову.

— Дай-но йому цей папірець, — наказала вона, бо Мартіно уже хотів його порвати.

Там було заледве кілька слів: «Пане директор, маю честь просити вас про…»

Почерк крупний, з нахилом вліво, як у всіх жінок, що виховувалися в пансіонах на початку століття.

— Сьогодні вранці вам двічі дзвонили по телефону, чи не правда? Дзвонив ваш чоловік… Або, точніше, ви самі дзвонили йому, щоб попередити про скорий приїзд в Уїстреам. Потім дзвонив пан Мартіно і просив вас приїхати сюди. Він послав по вас на перехрестя доріг маленьку вантажівку.

На столику, за чорнильницею, Мегре помітив зараз те, чого не побачив раніше, — пачку банкнотів по тисячі франків.

Мартіно простежив за його поглядом. Запізно, щоб можна було щось вдіяти! Тоді, здоланий несподіваною втомою, він безпорадно впав на край ліжка й пригнічено втупив очі в долівку.

— Це ви принесли йому ці гроші?

Тут — у котре вже! — знову створилась нестерпна атмосфера, так властива усій цій справі! Те ж саме, що на віллі в Уїстреамі, коли Луї-Здоровило мовчки лупцював мера! Те ж саме, що й останньої ночі, на борту «Сен-Мішеля», коли всі троє уникали відповіді на будь-яке запитання!

Якась озлоблена пасивність, раз і назавжди прийняте рішення не вимовити жодного слова!

— Гадаю, що цей лист адресований якомусь директорові колежу. Оскільки ваш син у колежі Станіслава, цілком вірогідно, що в листі мало йтися про нього… Що ж до грошей… Адже так! Мартіно довелося поспішно покинути шхуну, коли вона сіла на мілину, і дістатися берега плавом… Безперечно, він забув свій гаманець… Ви привезли йому гроші, аби…

Раптом Мегре змінив тему і тон:

— А інші, Мартіно? Чи всі живі й здорові?

Той завагався, але врешті-решт не зміг втриматися від того, щоб ствердно опустити повіки.

— Я не запитую вас, де вони зараз переховуються, бо знаю, що ви цього не скажете…

— Щира правда!

— Що саме правда?

Двері раптом розчахнулися, і почувся розлючений голос мера. Він змінився до невпізнання. Він задихався від гніву. Стискав кулаки, наче мав зараз кинутися на ворога. А погляд його бігав від жінки до Мартіно, від Мартіно до пачки банкнотів, яка так і лежала на столику.

То був погляд, що погрожував, але разом з тим видавав острах або відчуття поразки.

— Що тут правда?.. Що він сказав?.. Яку нову брехню він вигадав? А вона? Вона, яка… яку…

Він не міг вже промовити й слова. Йому перехопило подих. Мегре був готовий втрутитись у разі потреби.

— Що правда?.. Що тут діється?.. Яку змову тут замислили?.. Чиї це гроші?..

Чути було, як старенька чимчикує в сусідній кімнаті, потім кличе курчат з порога, гукаючи:

— Ціп-ціп-піп! Ціп-ціп-ціп!..

Чути було навіть, як кукурудзяні зерна дощем сиплються на гранітні сходинки порога. А потім підбігла сусідська курка, яку стара відштовхнула ногою:

— Йди-но їсти додому, Чорнушко…

А в спальні жодного звуку. Гнітюче мовчання. Мовчання водночас невиразне й зловісне, як небо цього негожого ранку.

Усі вони бояться… Адже вони й справді бояться! Всі!.. Мартіно! Жінка! Мер… Усі вона бояться, кожен по-своєму, якщо можна так сказати… Різні люди, різний страх у кожного!..

Тоді Мегре прибрав урочистого вигляду і мовив вагомо, повільно, як суддя:

— Я виконую доручення прокуратури розшукати й затримати вбивцю капітана Жоріса, пораненого кулею в голову і місяцем пізніше отруєного у власній домівці стрихніном. Один з вас, можливо, бажає зробити заяву з цього приводу?

До цього моменту ніхто не помічав, що в кімнаті нетоплено. А тут раптом усім стало холодно! Кожне слово відлунювало, як у церкві. Враження було таке, ніби ці слова й досі бринять у повітрі.

— … отруєного… стрихніном…

І особливо останнє:

— Один з вас, можливо, бажає зробити заяву з цього приводу?

Мартіно перший похнюпив голову. Очі пані Гранмезон спалахнули, і вона переводила їх зі свого чоловіка на норвежця, з норвежця на свого чоловіка.

Проте ніхто не озвався й словом. Ніхто з них не насмілювався витримати погляд Мегре, що ставав погрозливим.

Дві хвилини… три… Чути було, як за дверима старенька підкладає дрова у вогнище…

Знову пролунав голос Мегре, навмисне суворий, позбавлений будь-якого почуття:

— Іменем закону, Жан Мартіно, я вас заарештовую!

Жіночий зойк. Пані Гранмезон потяглася усім своїм єством до Мартіно, але не встигла повернутися до нього, бо знепритомніла.

Мер розлючено відвернувся до стіни.

А Мартіно тяжко зітхнув від утоми, від безнадії. Він не наважився прийти на допомогу непритомній жінці.

Отже, Мегре нахилився над нею, а потім почав шукати десь поблизу дзбан з водою.

— Є у вас оцет? — спитав він стареньку, визирнувши за двері.

І запах оцту виповнив халупу.

Невдовзі пані Гранмезон опритомніла і, нервово схлипнувши кілька разів, впала в майже повну прострацію.

— Чи ви можете йти?

Вона кивнула на знак згоди. І дійсно, підвелася й пішла, затинаючись майже на кожному кроці:

— Ви підете слідом за мною, панове, адже так? Сподіваюся, що можу розраховувати цього разу на вашу слухняність?

Старенька остовпіла від здивування, коли вони проходили через кухню. Тільки коли вже опинилися надворі, вона підбігла до дверей і закричала:

— Ви прийдете снідати, пане Ремоне?

Ремон! Сьогодні вже вдруге його було названо цим іменем. Він зробив знак, що не повернеться.

Коли вони пройшли вже майже через увесь хутір, Мартіно зупинився перед тютюновою крамничкою, повагався й звернувся до Мегре:

— Прошу вибачити. Оскільки мені невідомо, чи повернусь я сюди коли-небудь, я хотів би не залишати боргів після себе. Я винен тут за одну телефонну розмову, за ґроґ і пачку сигарет.

Мегре розплатився сам. Вони обійшли навколо церкви. На узбіччі роз'їждженої дороги побачили машину, що чекала на них. Комісар пропустив уперед своїх супутників і деякий час вагався, яке розпорядження дати шоферові.

— До Уїстреама. Спочатку зупиніться біля жандармерії.

Поки вони їхали, ніхто не промовив жодного слова. Дощ не вгавав, небо було одноманітно-свинцеве, вітер поступово набирав сили й уже розгойдував мокрі дерева.

Біля жандармерії Мегре наказав Мартіно вийти з машини і дав інструкції бригадирові.

— Замкніть його в камері… Ви за нього відповідаєте. Тут у вас нічого нового?

— Буксир прийшов. Чекають, поки море підніметься досить високо.

Біля порту Мегре зупинив машину ще раз.

Наближався полудень. Робітники шлюзу вийшли на вахту, бо було отримане повідомлення про прибуття пароплава з Кана. Смуга піску на пляжі звузилась, і білопінні хвилі докочувалися майже до самих дюн.

Праворуч зібрався натовп, щоб побачити хвилююче видовище: буксир з Трувіля стояв на якорі ближче, ніж за півкілометра від берега. Шлюпка з буксира повільно, долаючи хвилі, наближалася до «Сен-Мішеля», що його вже наполовину випростав приплив.

Крізь шибки в дверцятах машини Мегре побачив: мер теж спостерігає за тим, що відбувається. Капітан Делькур вийшов із закусочної.

— Все буде гаразд? — запитав комісар.

— Гадаю, що її витягнуть! Уже дві години люди працюють на борту, вивантажуючи із шхуни все, що можна. Якщо не зрадить якір…

І він подивився на небо, наче хотів прочитати, які ще витівки готує вітер.

— Треба тільки, щоб усе було закінчено до початку повного припливу.

Він побачив у машині мера з дружиною, поштиво вклонився, але це не завадило йому кинути на Мегре запитальний погляд.

— Що нового?

— Не знаю.

Люка, який саме підійшов до них, мав деякі новини.

Тільки перед тим, як почати говорити, він відвів свого шефа вбік:

— Схоплено Луї-Здоровила.

— Он як?

— Сам дав маху!.. Вранці жандарми з Діва помітили сліди в полі… Сліди людини, що йшла навпростець, навмання й перестрибувала через живоплоти… Сліди вели до Орни, до того, місця, де рибалки звичайно витягують свої човни на берег… Так от, один човен був на протилежному березі…

— Жандарми теж переправилися туди?

— Так… І вони висадилися на пляжі, майже точно навпроти загрузлої шхуни. А там, на схилі дюни, стоїть…

— Зруйнована каплиця!

— Так ви знаєте?

— Каплиця Богоматері-на-Пісках…

— Гаразд! Там і застукали Луї-Здоровила, який сховався в каплиці, щоб стежити за рятувальними роботами… Коли я прийшов туди, він благав жандармів не забирати його одразу й дозволити побути на пляжі, аж поки все не буде скінчено… Я дав такий дозвіл… Він там і залишився з наручниками на руках… Він боїться, що може втратити своє судно… Ви не хочете побачити його?

— Поки не знаю… Можливо, потім…

Адже він мав опікуватися тими двома, що сиділи в машині. Пан і пані Гранмезон весь час чекали його.

— Ви вважаєте, що нарешті нам пощастить установити істину?

А оскільки Мегре не відповів, Люка додав:

— Як на мене, то я починаю думати, що ні! Вони всі брешуть! А якщо хтось і не бреше, то мовчить, хоч кожен з них щось знає! Можна подумати, що всі тутешні відповідальні за смерть Жоріса…

Але комісар пішов до машини, знизавши плечима й кинувши:

— До скорого побачення!

Сівши в машину, він наказав шоферові:

— Додому!

І цим дуже здивував його.

Можна було подумати, що він має на увазі свій власний дім, де він є господарем.

— Додому, в Кан?

Правду сказати, комісар про це й не подумав. Але запитання шофера наштовхнуло його на одну ідею.

— Авжеж, у Кан!

Пан Гранмезон спохмурнів. Його жінка, навпаки, ніяк не прореагувала на ці слова. Скидалось на те, що вона безпорадно пливе за течією, уже й не намагаючись опиратися.

Під час переїзду від міських воріт до вулиці Фур принаймні півсотні перехожих привіталися, знімаючи капелюхи. Тут, здається, всі знали машину пана Гранмезона. І всі привітання були поштиві. Арматор бундючився, знову входячи в роль великого сеньйора, що навідав свої володіння.

— Звичайна формальність! — невимушено сказав Мегре, коли машина нарешті зупинилася. — Прошу вибачити, що мені довелося привезти вас сюди… Але я вже говорив вам вранці, що треба покінчити з усією цією історією сьогодні, ще до вечора…

Вулиця була спокійна. Обабіч неї вишикувалися солідні приватні особняки, які тепер можна зустріти лише в провінції. Перед будинком з потемнілого від часу каменю височіла башта. А на чавунній огорожі мідна дошка сповіщала:

У дворі красувався напис із стрілкою:

Інший напис, інша стрілка:

І ще оголошення:

Було вже кільканадцять хвилин після полудня. Вони витратили не більше чверті години, щоб дістатися сюди з Уїстреама. В такий час більшість службовців уже снідала, але дехто залишався на своїх постах у темних, величних кабінетах, застелених грубими килимами, обставлених меблями в стилі Луї-Філіппа.

— Чи не зволите ви піти до себе, мадам? Невдовзі я, безперечно, проситиму про честь мати з вами дуже коротку бесіду.

Весь перший поверх займали різні приміщення контори. Вестибюль був просторий, оздоблений канделябрами та бра з кованого заліза. Мармурові сходи вели на другий поверх, де жили Гранмезони.

Мер Уїстреама нетерпляче, роздратовано чекав рішення Мегре щодо себе.

— Що ви хочете знати? — просичав пан Гранмезон.

Він підняв комір пальта, прикривши ним обличчя, й насунув на чоло капелюха, аби службовці не побачили, в якому стані їх хазяїн завдяки кулакам Луї-Здоровила.

— Нічого особливого. Просто я прошу вашого дозволу походити по кімнатах, подихати повітрям цього дому.

— Чи я вам потрібний?

— Та що ви, аж ніяк.

— У такому разі ви не проти того, щоб я пішов до пані Гранмезон?

Повага, з якою він говорив зараз про свою дружину, різко контрастувала з ранковим настроєм у халупі старої селянки. Мегре подивився вслід меру, коли той підіймався сходами, потім пройшов коридором й переконався, що будинок має лише один вихід.

Комісар вийшов надвір і пошукав очима агента поліції десь поблизу, покликав його та звелів стояти неподалік воріт.

— Зрозуміло? Випускайте всіх, крім арматора. Та чи ви його знаєте?

— Чорт забирай! Але… Що ж такого він міг накоїти? Така людина, як він!.. Чи ви не знаєте, що він президент Торговельної палати?

— Тим краще!

З правого боку вестибюля напис: «Генеральний секретар». Мегре постукав у двері кабінету, штовхнув їх, відчув запах сигари, але не побачив нікого.

Кабінет ліворуч: «Адміністратор». Тут теж панувала така ж сама атмосфера — гранично поважна й урочиста, тут були такі ж самі темно-червоні килими, паперові шпалери, вкриті позолотою, і стеля, поцяцькована хитромудрими різьбленими візерунками.

Спадало на думку, що тут ніхто не насмілився б розмовляти голосно. В уяві поставали сповнені гідності пани в костюмах з жилетками й смугастих брюках; пани поважно розмовляють, посмоктуючи товсті сигари.

Фірма поважна, солідна! Стара провінційна фірма, що переходить від батька до сина протягом багатьох поколінь. «Пан Гранмезон? Його підпис вартий чистого золота».

Тепер Мегре був у його кабінеті — типовому кабінеті великого ділка, вмебльованому в стилі ампір. На стінах висіли кольорові фотографії пароплавів, яскраві діаграми, графіки, таблиці.

Так він походжав туди й сюди, заклавши руки в кишені, аж коли відчинились якісь двері й визирнув сивий, мов голуб, та вкрай переляканий дідуган:

— То що ви тут?..

— Поліція! — озвався Мегре якомога суворіше. Можна було подумати, що він робить це навмисне, аби підкреслити контраст між цим словом і всією навколишньою обстановкою. Почувши це, старий розхвилювався й розгубився до відчаю.

— Не хвилюйтеся. Йдеться про справу, яку доручив мені ваш хазяїн. Отже, ви…

— Головний касир, — поквапливо відповів дідуган.

— Так це ви працюєте в цій фірмі аж з… аж…

— Сорок два роки. Я був прийнятий ще за пана Шарля.

— Ага, саме так. Так це ваш кабінет у тому кінці? Зрештою, тепер це ви рухаєте всю машину, адже правда? Принаймні мені так розповідали.

Мегре робив безпомилкову ставку. Досить було побачити цей дім, а потім цього старого служаку, щоб здогадатися про все.

— Та це ж так природно, адже так? Коли пана Ернеста немає на місці…

— Пана Ернеста?

— Так, пана Гранмезона, якщо хочете. Я знав його таким молодим, що звик називати його паном Ернестом.

Мегре з найневиннішим виглядом увійшов до кабінету старого. Кабінет був зовсім не такий розкішний, як інші, відвідувачів, певно, сюди не запрошують, але тут, на відміну від попередніх приміщень, громадилися купи папок.

На заваленому паперами столі лежали бутерброди, загорнуті в аркуш паперу. На грубці парував маленький кав'ярник.

— Вам доводиться їсти тут, пане… Пробачте, забув ваше прізвище!..

— Бернарден… Але всі називають мене татко Бернар… Я живу сам-один, отже, мені не варто витрачати час, аби ходити додому… Так, власне… Адже пан Ернест запросив вас з приводу отієї дрібної крадіжки минулого тижня?.. Краще йому було переговорити зі мною… Бо на даний час усе вже полагоджено… Молодий чоловік узяв з каси дві тисячі франків… Його дядько все повернув… Молодий чоловік дав слово… Ви ж розумієте?.. В такому віці, як він!.. До того ж він мав перед очима такі погані приклади…

— Ми повернемося до цього потім… Та, прошу вас, продовжуйте ваш сніданок… Зрештою, ви були вже довіреною людиною пана Шарля ще до того, як стали довіреним пана Ернеста…

— Я був касиром… У ті часи ще не було посади головного касира… Я міг би навіть сказати, що посаду було створено заради мене…

— Пан Ернест єдиний син пана Шарля?

— Єдиний син, авжеж! Він мав іще дочку, яка вийшла заміж за промисловця з Лілля, але вона вмерла пологами, тоді ж вмерло і немовля…

— А пан Ремон?

Старий підвів голову, вкрай здивований.

— Ага! Так пан Ернест розповів вам?..

Незважаючи на все, старий Бернар виявляв себе досить обережним.

— Хіба він не член родини?

— Кузен! Теж Гранмезон… Тільки він не мав статків… Його батько вмер у колоніях… Так буває в кожній родині, правда?

— В усіх! — підтвердив Мегре, не зморгнувши оком.

— Батько пана Ернеста, якщо можна так сказати, всиновив його… Інакше кажучи, він дав йому місце в своїй фірмі…

Мегре мав потребу в деяких уточненнях і перестав хитрувати.

— Стривайте, пане Бернар! Дозвольте мені сформулювати мої думки… Засновником Англо-Нормандської компанії був пан Шарль Гранмезон… Це вірно?.. Пан Шарль Гранмезон мав єдиного сина, пана Ернеста, нинішнього хазяїна…

Старий починав непокоїтися. Цей інквізиторський тон дивував його.

— Гаразд! Пан Шарль мав брата, що вмер у колоніях, лишивши по собі теж єдиного сина, пана Ремона Гранмезона.

— Так… Але я не…

— Заждіть! Їжте, прошу вас. Пан Ремон Гранмезон, сирота без спадщини, прийнятий тут своїм дядьком. Йому дають місце в фірмі. Яке саме, точніше?

Деяке замішання.

— Гм! Його поставлено на обслуговування фрахту. Можна сказати, він був за начальника бюро.

— Чудово! Пан Шарль Гранмезон помирає. Пан Ернест стає його спадкоємцем. Пан Ремон продовжує працювати на своєму місці.

— Так.

— Виникає сварка. Стривайте! Чи на цей час, коли вони посварилися, пан Ернест був уже одружений?

— Не знаю, чи можу вам сказати.

— А я раджу вам говорити, якщо ви не хочете на схилі віку мати неприємності з правосуддям вашого міста.

— Правосуддя! Пан Ремон повернувся?

— Не має значення. Пан Ернест був одружений чи ні?

— Ні, ще не був.

— Гаразд! Пан Ернест став великим цабе, його кузен Ремон лишається начальником бюро. Що було далі?

— Мені здається, я не маю права…

— Я даю вам його.

— Таке трапляється в кожній родині… Пан Ернест був завжди серйозною людиною, як і його батько… Навіть у віці коли, як правило, всі роблять дурниці, він був такий, як і зараз…

— А пан Ремон?

— Зовсім навпаки!

— Отже?

— Я тут єдиний, хто знає, крім пана Ернеста… Були знайдені неточності в рахунках… Неточності досить значні…

— А тоді?..

— Тоді пан Ремон зник… Власне кажучи, замість віддати його в руки правосуддя, пан Ернест попросив його поїхати кудись за кордон…

— До Норвегії?

— Не знаю… Після того я ніколи не чув про нього…

— Пан Ернест одружився невдовзі по тому?

— Саме так… Через кілька місяців…

Стіни були заставлені папками похмурого зеленого кольору. Старий довірений службовець жував щось без апетиту, ще більше занепокоєний, злий на себе самого від думки, що дозволив випитати в себе щось зайве.

— Скільки часу минуло відтоді?

— Стривайте… Це сталося в рік, коли розширили канал… П’ятнадцять років… Або трохи менше…

Трохи згодом почулися кроки якраз у них над головами.

— Там їдальня? — запитав Мегре.

— Так…

Раптом кроки стали швидкими, нагорі важко гупнуло, наче хтось упав на підлогу.

Старий Бернар був біліший за папір, у який загортав свої бутерброди.