Порт у тумані

Розділ X ТРОЄ ЗІ ШХУНИ

Один погляд на чорне провалля моря; другий, вже крадькома, — на Мегре. Луї-Здоровило знизав плечима і пробурмотів, звертаючись до комісара:

— Ви підете на шхуну?

Мегре завважив: Ланнек щось тримає в руках — то був кінець швартова. Простежив очима, куди тягнеться швартов: він був перекинутий через кнехт, мов через блок. Інакше кажучи, «Сен-Мішель» був на подвійному швартові й міг відчалити, не посилаючи людину на берег.

Комісар не сказав нічого. Він знав, що порт цієї пори безлюдний. Жюлі, мабуть, схлипує в себе на кухні, метрів за триста звідси, а кому й належить бути тут під час вахти, зараз ховаються від негоди в задусі «Флотської закусочної».

Мегре поставив ногу на планшир і скочив на палубу, а слідом за ним — Луї. Хоч моли й захищали рейд, хвиля здіймалася досить високо і, немов могутнім подихом, щоразу підносила «Сен-Мішель». У всепоглинаючій пітьмі ясніло кілька жовтих відблисків на якихось предметах, ледве вирізнявся з темряви силует шкіпера. Він здивовано дивився на Луї. Ланнек був у високих гумових чоботях, цупкому плащі й зюйдвестці.

Ніхто не хотів перший порушити мовчанку. Всі чогось очікували. Троє зі шхуни, безперечно, стежили за Мегре, таким чужим для них у цьому пальті з плюшевим коміром, у старомодному капелюсі, якого він притримував рукою.

— Ви не підете в море сьогодні! — сказав комісар.

Ніхто не заперечив. Проте Ланнек і Луї-Здоровило обмінялися блискавичними поглядами. Смисл був приблизно такий: «І все-таки вийдемо?» — «Краще не треба…»

Бурхання шторму ставало таким несамовитим, що важко було втриматись на палубі. І знову Мегре перший попрямував до вже знайомого йому люка.

— Побалакаємо… Покличте також другого матроса…

Він вважав за краще не залишати нікого у себе в тилу.

Всі четверо зійшли вниз крутим трапом. Моряки скинули плащі й чоботи. Підвісна лампа освітлювала стіл, склянки на ньому й розстелену поруч морську карту, посмуговану олівцем та вкриту масними плямами.

Ланнек підкинув два брикети в маленьку залізну пічку й завагався — чи пропонувати чарку незваному гостеві, на якого шкіпер дивився скоса. А старий Селестен притулився в куточку, злий, занепокоєний, міркуючи, чого це його примусили йти сюди, до кормової каюти.

Поведінка кожного з трьох промовисто свідчила: ніхто не хоче говорити, бо ніхто не знає, в якій стадії перебуває вся справа. Шкіпер очима запитував Луї-Здоровила, а той відповідав йому розпачливими поглядами.

Адже те, що він хотів би розповісти, вимагало довгих пояснень!

— Ви добре обміркували, що робите? — прокашлявшись, щоб прочистити горло, підвищив голос Ланнек.

Мегре сів на лавку, обіпершись обома ліктями на стіл. Він машинально крутив у пальцях порожню склянку, забруднену масними руками так, що вона вже була непрозора.

Луї-Здоровило стояв, і йому доводилося нахиляти голову, щоб не впертися нею у стелю. Ланнек для годиться перебирав якісь речі в шафі.

— Обміркував? Що? — перепитав Мегре.

— Не знаю, які права ви маєте. Але знаю, що я залежу тільки від морських властей, і ні від кого більше. Тільки морські власті можуть заборонити судну зайти в порт або вийти в море…

— Отже?

— Ви примушуєте мене залишитися в Уїстреамі… А я маю взяти вантаж у Ля-Рошелі і, якщо запізнюся, відшкодувати збитки за встановленим тарифом за кожен день запізнення…

Розмова не клеїлась, бо набула надто серйозного, півофіційного тону. Мегре добре знав такі просторікування! Хіба мер не погрожував йому майже тим самим? А потім Жан Мартіно, який, щоправда, посилався не на морські власті, а на свого консула?

Відповів не одразу. Глибоко вдихнув повітря й обвів усіх трьох метким поглядом, а в очах у нього спалахнув веселий вогник.

— Не задурюй мені голову! — нарешті сказав він по-бретонськи. — Краще налий по чарці.

Він міг дати маху. Старий матрос перший здивовано повернувся до Мегре.

Луї-Здоровило повеселішав. Ланнек спитав, іще не зовсім відтанувши:

— Ви бретонець?

— Не зовсім… Я з району Луари… Тільки якийсь час учився в Нанті…

Усі скривилися. Як і годиться бретонцям з узбережжя, коли вони чують про бретонців суходолу або, ще гірше, пів-бретонців з району Нанта.

— Немає більше ялівцівки, яку ми пили тоді?

Ланнек узяв пляшку, не кваплячись наповнив чарки — був радий нагоді відтягти розмову. Ще не знав, що йому робити далі. А Мегре, збивши капелюх на потилицю, вмощувався якнайзручніше, пихкав люлькою, привітно і щиро всміхаючись.

— Можеш сідати, Луї-Здоровило…

Той слухняно сів. Ніяковість іще не розсіялась, але вже була не така, як допіру. Ці люди не дозволили б собі не відповісти сердечністю на сердечність. І водночас мусили бути напоготові.

— За ваше здоров'я, хлопці! Визнайте нарешті, що, заважаючи вам вийти в море цієї ночі, я рятую вас від дуже неприємного рейсу в таку паскудну погоду…

— Особливо на виході з рейду… — пробурмотів Ланнек, ковтаючи трохи горілки. — У відкритому морі ще нічого… Але тут, з цією течією Орни, з усіма цими піщаними банками, прохід важкий… Щороку судна сідають тут на мілину…

— «Сен-Мішель» ніколи не знав такого лиха!

Шкіпер поспішив ухопитися за дерево, щоб не наврочили. Селестен сердито бурчав, настрій йому зіпсували балачками про нещастя.

— «Сен-Мішель»? Так це ж, либонь, найкращий парусник на всьому узбережжі… Слухайте сюди. Два роки тому в страшенному тумані він усім корпусом наскочив на камені біля англійського берега… Прибій був просто пекельний… Інше судно там би й залишилось… Так от, тільки-но почався приплив і вода трохи піднялася, шхуна пішла в море. Не треба було заходити в сухий док!

Мегре відчував, що на цьому ґрунті можна було б знайти спільну мову. Проте він не мав бажання всю ніч говорити про мореплавство. Промоклий наскрізь одяг починав потроху парувати, струмочки води дзюрчали по трапу. До того ж, правду кажучи, комісар зле переносив дедалі сильнішу хитавицю судна, яке час від часу дуже вже вдарялося бортом об пірс.

— Це буде чудова яхта!.. — стиха промовив він, дивлячись убік.

Клюнуло! Ланнек здригнувся.

— Так, це судно могло б стати чудовою яхтою! — поправив він. — Досить змінити палубу, і все. Та ще трохи полегшити судно, особливо оснастку…

— Норвежець підписав?

Ланнек зиркнув на Луї-Здоровила, а той тяжко зітхнув. Вони б дорого заплатили, щоб мати бодай кілька секунд для розмови віч-на-віч. Що Луї вже розповів? Що мусить тепер сказати шкіпер, аби не нашкодити?

Луї-Здоровило затято мовчав. Ані словом не натякнув. Ніяк пояснити приятелеві, що діється. Адже все так заплутано. І, безсумнівно, призведе до нових неприємностей! Він вважав за краще пити. Налив собі горілки й одним духом спорожнив склянку, кинувши на комісара покірний погляд, в якому вже майже згас виклик.

— Який ще норвежець?

— Ну, той самий норвежець, який, власне, й не зовсім норвежець… Мартіно… Проте він побачив «Сен-Мішель» не в Тромсе, бо шхуна ніколи не заходила так далеко на північ…

— Зважте, вона могла б це зробити! Вона чудово дійшла б аж до самого Архангельська…

— Коли ви маєте передати судно?

Старий матрос хихикнув у своєму кутку. Відчувалося, що він сміється не з Мегре, а з усіх трьох членів екіпажу шхуни, включаючи й себе самого.

Тут Ланнек спромігся лише вичавити з себе щось жалюгідне:

— Не розумію, що ви хочете цим сказати?

І враз дістав добрячого стусана під бік.

— Дурень!.. Годі вже вам, хлопці!.. Досить сидіти, мов на похороні, й удавати з себе клятих упертих бретонців, якими, власне, ви й є… Мартіно пообіцяв купити шхуну… Чи ж він насправді купив її?.. — Комісара осяяло натхнення. — Дайте-но мені суднову роль…

Відчув, що влучив у ціль.

— Та я не знаю, де вона…

— Годі вже придурюватися, Ланнек! Давай-но сюди роль, побий тебе грім з Бреста! — Мегре грав роль — загалом-таки фальшиво — добродушного буркотуна, сердяги-грубіяна.

Шкіпер пішов до шафи й витяг із шухляди теку — стару, потерту, потемнілу од часу. Вона аж розпухла, так багато було набито в неї паперів, ділових листів і полісів страхування на морі. Один документ був новий; у великому жовтому конверті лежали папери солідного формату — суднова роль. Дата була свіжа, приблизно півтора місяця, а точніше — 11 вересня, тобто за п'ять днів до зникнення капітана Жоріса.

«Шхуна «Сен-Мішель» — загальна водотоннажність 270 брутто-тонн, — споряджена на каботажне плавання. Судновласник: Луї Леґран, порт приписки — Порт-ан-Бессен. Шкіпер: Ів Ланнек. Матрос: Селестен Ґроле»,

Луї-Здоровило налив по вінця ще одну склянку. Ланнек розгублено похнюпив голову.

— Стривай, стривай! Так тепер це ти власник судна, Луї-Здоровило?

Жодної відповіді. В своєму кутку Селестен відкусив чималий шматок од плитки жувального тютюну.

— Послухайте, хлопці. Не варто марнувати час на дрібниці. Адже я не набагато дурніший за вас, га? Хоч я й недуже обізнаний з морським життям! Луї-Здоровило не має й шеляга. А таке судно, як це, коштує щонайменше сто п'ятдесят тисяч франків…

— Я не віддав би його за такі гроші! — обурено відрубав Ланнек.

— Скажімо, двісті тисяч… Отже, Луї-Здоровило купив «Сен-Мішель» для когось іншого! Припустимо, для Жана Мартіно. З якихось причин останній не має бажання розголошувати про те, що він власник шхуни… За ваше здоров'я!..

Селестен знизував плечима, наче всі ці справи йому страшенно обридли.

— Чи був Мартіно у Фекамі одинадцятого вересня, коли відбулася купівля-продаж?

Усі троє похнюпилися. Луї взяв плитку тютюну зі столу і вкусив її й собі, а Селестен плював довгими цівками жуйки у стелю.

Розмова на якийсь час урвалася, бо гніт ліхтаря обвуглився: видно, вигорів гас. Ланнек пішов на палубу по бідон і повернувся промоклий до нитки. Якусь хвилину вони лишалися в повній темряві. Ніхто не зрушив з місця.

— Мартіно був там! Я певен! Судно було куплене на ім'я Луї-Здоровила, а Ланнек залишився на борту, може, надовго, а може, й тимчасово…

— Тимчасово…

— Гаразд! Саме так я й думав! На той час, який потрібен буде «Сен-Мішелю» на одну незвичайну експедицію…

Ланнек збуджено підхопився й розкусив сигарету в зубах.

— Ви прийшли в Уїстреам. В ніч на шістнадцяте шхуна стояла заякорена на рейді, готова одразу ж віддати кінці й вийти в море. Де був Мартіно?

Шкіпер знову сів, спантеличений, але повний рішучості й далі мовчати.

— Шістнадцятого вранці «Сен-Мішель» виходить у море. Хто на борту? Чи Мартіно ще тут? Чи Жоріс теж з вами?

Мегре не скидався ні на суддю, ні навіть на слідчого. Голос його звучав однаково лагідно, в очах прозирала хитрість. Здавалося, він грає з приятелями в дитячу гру «Ану, відгадай!»

— Ви берете курс на Англію. Потім ідете на Голландію. Чи не там вас залишають Мартіно з Жорісом? Адже вони їдуть далі. Я маю вагомі підстави гадати, що вони прямують до Норвегії…

Луї-Здоровило щось пробурмотів.

— Що ти сказав?

— Що так вам нічого не добитися.

— Чи капітан Жоріс уже був поранений, коли підіймався на борт? Чи його поранено в дорозі, а може, навіть, у Скандинавії?

Він уже не чекав відповіді, а вів далі:

— Всі троє ви, як і раніше, робите каботажні рейси. Але не відхиляєтесь занадто на північ. Чекаєте листа або телеграми, адже вам має бути призначене побачення. Минулого і тижня ви були у Фекамі — в тому порту, де відбулась ваша перша зустріч з Мартіно. Луї-Здоровило дізнається, що капітана Жоріса знайдено в Парижі в якомусь дивному стані і що його мають привезти до Уїстреама. Луї дістається туди поїздом. У будинку нема нікого. Він залишає записку сестрі й повертається у Фекам.

Мегре зітхнув, на якусь мить умовк, запалюючи люльку.

— Так от! Ми вже підходимо до кінця. Мартіно у Фекамі. Ви повертаєтеся з ним. Але висаджуєте його перед заходом у порт. Це свідчить про те, що він зовсім не хотів, аби його тут помітили. Потім він зустрівся з Луї на старій дразі… За ваше здоров'я!.. — налив собі сам і вихилив чарку під похмурими поглядами трьох моряків.

— Взагалі, щоб усе стало на своє місце, треба тільки з’ясувати, з якою метою Луї-Здоровило пішов до мера саме тоді, як Мартіно тікав до Парижа. Дивовижна місія: бити по пиці людину, яка має репутацію особи, котра не знається аби з ким.

Луї-Здоровило мимоволі блаженно всміхнувся, пригадавши, як він гамселив пана Гранмезона.

— Отак, друзі мої! А тепер затямте собі: кінець кінцем, усе буде з'ясовано. Чи не здається вам, що було б краще, аби це сталося тепер?

І Мегре постукав люлькою об підбора, вибив попіл і запалив її знову. Селестен заснув і голосно хропів. Луї-Здоровило, схиливши голову набік, втупив очі в брудну підлогу. Ланнек марно намагався перехопити його погляд, щоб запитати, як бути далі.

Нарешті шкіпер буркнув:

— Нам нема чого сказати.

З палуби почувся гуркіт, наче впало щось важке. Мегре здригнувся. Луї-Здоровило висунув голову з люка, з каюти виднілися самі його ноги на трапі. Якби він тікав, комісар, безумовно, побіг би навздогін. Тепер уже нічого не було чути, тільки шумів дощ та рипіли якісь блоки.

Так тривало щось із півхвилини. Не більше. Луї-Здоровило зійшов з трапа. Йому до лоба прилипло мокре волосся, і вода струменіла по щоках. Він мовчав, не поспішаючи з поясненнями.

— Що ж там таке?

— Талі.

— Тобто?

— Блок талів вдарився об релінґ.

Шкіпер знову підкинув брикетів у пічку. Чи повірив він у те, що сказав Луї? В усякому разі, той уникав його запитальних поглядів. Ланнек розштовхав Селестена.

— Піди закріпи шкот на бізані…

Матрос продирав очі й нічого не розумів. Довелося давічі повторювати йому одне й те саме. Лише після цього він, зовсім розморений сном і затишком, злий, що доводиться пірнати в дощ і холод, накинув плащ, насунув на голову зюйдвестку і поліз на палубу.

За кілька хвилин він уже гупав своїми сабо просто в них над головами. Луї-Здоровило вже принаймні в шостий раз налив собі склянку, але не було й знаку, що він сп'янів. Обличчя анітрохи не змінилося — неправильне, з витрішкуватими очима; його вираз промовисто свідчив, що ця людина байдуже чвалає по життю і, власне, не живе, а просто животіє.

— Що ти про це думаєш, Луї-Здоровило?

— Про що?

— Дурень! Та чи подумав ти про себе? Невже не розумієш, що саме тобі доведеться за все відповідати? По-перше, твої старі гріхи. Людина, яка повернулася з каторги! По-друге, оце судно, власником якого ти стаєш, хоч і не маєш щербатого шеляга в кишені! А Жоріс, який не хотів бачити тебе в себе вдома, бо ти набрид своїми позичками грошей! «Сен-Мішель» заходить в Уїстреам якраз у ніч, коли вкрадено Жоріса! І знову ти тут, коли отруюють капітана… А ще твоя сестра дістає в спадщину триста тисяч франків!..

Чи Луї-Здоровило думав зараз про що-небудь? Його погляд був такий байдужий! А блакитно-порцелянові очі весь час дивилися кудись на стіну каюти.

— Що він там робить на палубі? — занепокоївся Ланнек, поглядаючи на люк, що так і лишився прочиненим. Вода, протікаючи крізь нього, вже зібралася в чималу калюжу на підлозі.

Мегре випив небагато. Але досить, щоб кров ударила йому в голову, бо повітря в каюті було насичене випарами смоли. Досить і для того, щоб думки його стали дещо мрійливими.

Тепер, коли він уже знав цих трьох чоловіків, йому досить легко було уявити собі їхнє життя в цьому мініатюрному замкненому світі, яким є «Сен-Мішель».

Один валяється на койці, може й не скидаючи ніколи верхнього одягу. На столі завжди стоять брудні склянки, пляшка. Другий на палубі, і в каюті чути, як він ходить туди й назад у сабо або в чоботях… Потім цей глухий, розмірений шум моря… Компас, освітлений слабкою лампочкою… Сигнальний ліхтар, що гойдається на верхівці фок-щогли…

Очі намагаються проникнути в глиб темряви, відшукати цяточку маяка… Потім розвантаження біля пірса… Два або й три дні зовсім без діла, довгі години, що їх просиджує у забігайлівках, які скрізь однакові…

Згори почулися якісь невиразні звуки. Скидалося на те, що Луї-Здоровило теж поринув у тяжкий сон. Маленький будильник показував третю годину. Пляшка майже спорожніла…

Ланнек позіхнув і почав шукати по кишенях сигарети… Можливо, він так само провів ніч тоді, коли зник капітан Жоріс, — у тісняві, задусі, насиченій випарами людського тіла й корабельної смоли… А Жоріс? Чи сидів він отак з ними, пив і намагався перебороти сон?..

Цього разу з палуби долинули чиїсь голоси. За виттям шторму не чути нічого, тільки невиразне бурмотіння.

Насупившись, Мегре підвівся і побачив, що Ланнек наливає собі ще, а Луї-Здоровило майже спить, бо очі йому склеплювались.

Комісар намацав револьвер у кишені й одним духом збіг по майже вертикальному трапу.

Люк, завширшки був якраз такий, щоб пропустити одну людину, а комісар — вищий і ширший, ніж пересічно люди.

Саме тому він не міг би навіть боронитися! Щойно Мегре вистромив голову з люка, як туга полотнина перехопила йому рота і її блискавично зав'язали вузлом на потилиці.

То зробили люди, що стояли на палубі, — Селестен та ще хтось.

Тим часом ті, що були внизу, висмикнули револьвер, а потім зв'язали за спиною обидві руки.

Комісар щосили вдарив ногою назад і влучив, як йому здалося, комусь в обличчя. Але ще мить — і ноги йому міцно зв’язано прядив’яним канатом.

— Тягни!.. — почувся байдужий голос Луї-Здоровила.

Це було найважче. Огрядного Мегре знизу підштовхували, згори тягли. Дощ періщив мов з відра. Вітер вдирався в канал з нечуваною люттю.

Комісарові здалося, що він розрізняє чотири постаті. Але був непевний, бо сигнальний вогонь вже погасили. А ще й перехід від тепла й світла до крижаної пітьми на якийсь час притупив відчуття, сприймання.

— Раз… Два… Взяли!..

Його, погойдуючи, як мішок, підняли досить високо вгору, а потім різко опустили на мокру бруківку пристані.

Луї-Здоровило й собі скочив на причал, нахилився над комісаром і перевірив, наскільки надійно затягнуто кожен вузол. Якусь мить комісар бачив обличчя колишнього каторжника зовсім близько, і йому здалося, що той робить усе це знехотя, наче виконує найнеприємніший з усіх обов'язків.

— Треба сказати моїй сестрі… — почав він.

Що сказати? Він і сам цього не знав. На борту гупали чиїсь швидкі кроки, щось брязкало, команди віддавалися півголосом. Паруси фок-щогли повільно повзли вгору.

— Треба їй сказати, чи не правда, що ми з нею колись побачимось… А може, і з вами теж…

Луї важко стрибнув на палубу. Мегре лежав обличчям до моря. Сигнальний ліхтар, підвішений до підйомного тросика, доповз до верхівки щогли. Біля штурвалу чорніла чиясь постать.

— Підняти всі вітрила!

Швартови сковзнули навколо кнехтів; їх вибирали зі шхуни. Фоки плескали, поки не взяли вітер. Ніс шхуни почав віддалятися від причалу, і вона мало не повернулася кормою наперед, так люто налетів на неї шторм.

Але ні! Вправний поштовх багра — і судно стало кормою до вітру. Воно немов завагалося, шукаючи дорогу, а потім, нахилившись на один бік, несподівано прослизнуло між пірсами.

Чорна маса в чорноті. Крихітна світла цяточка на палубі. А друга — дуже високо, на щоглі; вона була вже схожа на зірку, що заблудила в штормовому небі.

Мегре не міг поворухнутися. Він безпорадно лежав у великій калюжі, на порозі простору, якому немає кінця-краю.

Може, ті троє зі шхуни тепер дудлять горілку для сміливості? І, напевне, підкинули ще два брикети у вогонь. Один за штурвалом… Всі інші — у вологих койках…

Можливо, одна з краплин, що стікали по щоках комісара, була трохи солонкуватіша, ніж інші.

Великий, дужий чоловік у розквіті років, далебі наймужніший і найсерйозніший в усій кримінальній поліції, лежить отак і лежатиме до світанку на краю пристані, поруч з причальним кнехтом.

Якби він міг обернутися назад, то побачив би маленький дерев'яний навіс «Флотської закусочної», де вже давно нікого не було.