Порт у тумані

Розділ IV «СЕН-МІШЕЛЬ»

— Вам подобається? — непокоївся хазяїн щоразу, як подавали чергову страву.

— Нічого, нічого! — відповідав Мегре, хоч насправді навіть не знав як слід, що він їсть.

Сидів один у їдальні готелю, розрахованій на сорок або п'ятдесят відвідувачів. Готель було призначено для купальників, що влітку приїздять до Уїстреама. Меблі такі ж, як і в усіх пляжних готелях. На столах — вазочки.

Все це не мало аж ніякого відношення до того Уїстреама, що цікавив комісара і що його він починав розуміти.

І через те був задоволений. Для нього в будь-якому розслідуванні найважче давалися перші контакти, неминуче пов'язані з незграбними кроками й помилковими версіями.

Слово «Уїстреам», наприклад! У Парижі воно викликало картини, зовсім не схожі на правду, — йому ввижався мальовничий порт типу Сен-Мало. Потім, у перший вечір, Мегре побачив його зловісним, здавалося, тут живуть озлоблені та мовчазні люди.

Знайомство з ними уже відбулося. Тепер він почував себе тут як удома. Уїстреам — це звичайнісіньке глухе село, що стоїть у кінці бічної дороги, обсадженої молодими деревами. Тут чогось важить лише порт — шлюз, маяк, будинок Жоріса, «Флотська закусочна».

Та ще ритм життя цього порту — два припливи щодоби, рибалки, які несуть на спинах корзини, купка людей, які займаються зустрічами-проводами кораблів.

Інші слова мали точніший смисл: капітан, торговельне судно, каботажна шхуна… Він бачив усе це в русі й розумів уже правила гри…

Таємницю не було розгадано. Все, що з самого початку було незрозуміле, і тепер не можна було пояснити. Проте принаймні дійові особи вже стали кожна на своє місце, кожна опинилася в своєму середовищі, зі своїми буденними турботами…

— Ви довго пробудете тут? — спитав хазяїн, подаючи каву.

— Не знаю.

— Якби це сталося в розпалі сезону, я зазнав би нечуваних збитків…

Мегре міг тепер чітко визначити чотири Уїстреами: Уїстреам-порт, Уїстреам-село, Уїстреам-буржуа з кількома його віллами, такими, як вілла мера, вздовж головного шосе… Нарешті, Уїстреам-пляжний, що на даний час не існує.

— Ви йдете кудись?

— Піду трохи прогуляюся перед сном.

Починався приплив. Надворі набагато похолоднішало. Туман, весь час однаково густий, почав осідати краплинами крижаної роси.

А темрява — хоч в око стрель. Все скрізь зачинене. Світилося тільки вологе око маяка. На шлюзі перегукувалися голоси.

Коротко зойкнула сирена. Плями світла — одна зелена, друга червона — зближалися, щось велике повільно рухалося майже впритул до стіни…

Тепер Мегре уже міг збагнути, що відбувається. З відкритого моря прийшов пароплав. Тінь, що наближається до нього, зараз візьме його швартов і закріпить на першому кнехті. А тоді капітан віддасть зі свого містка наказ дати задній хід, щоб загальмувати…

Делькур пройшов повз комісара, занепокоєно вдивляючись в пірси.

— Що там таке?

— Не знаю…

Примружив очі, пильно вглядаючись, немов одного цього напруження було досить, аби бачити крізь морок. Двоє робітників уже хотіли зачинити ворота шлюзової камери, але Делькур гукнув:

— Стривайте хвилину!

І раптом здивовано додав:

— Це він…

Водночас метрів за п'ятдесят хтось гукнув:

— Гей, Луї! Спускай клівера і, дивись, приставай лівим бортом!

Голос долинав з темного провалля, з боку молу, де був нижній шлюз. До берега наближався світлячок. Можна було здогадатися, що хтось порається на судні, бо парус упав, скрегочучи кільцями по леєру. Потім піднятий грот проплив повз них на відстані руки.

— Цікаво знати, як вони це зробили! — буркнув капітан.

І заволав, повернувшись до парусника:

— Далі, далі! Просуньтесь уперед з лівого борту від пароплава, інакше не можна буде зачинити ворота…

Хтось зіскочив на землю із швартовом і, взявшись у боки, поглядав навколо.

— Це «Сен-Мішель»? — поцікавився Мегре.

— Ага… Вони йшли, як пароплав…

На борту світився один-єдиний ліхтарик, ледь окреслюючи в темряві якісь невиразні предмети — бочку, бухту каната, постать чоловіка, який, облишивши штурвал, побіг на ніс шхуни.

Ті, що несли вахту на шлюзі, один по одному підходили ближче й роздивлялися судно з якоюсь дивною цікавістю.

— До воріт, хлопці!.. Давай!.. Гей, там, на підоймах!..

Коли ворота зачинилися, вода ринула крізь затвори й кораблі почали підніматися. Ліхтарик усе наближався, і палуба опинилася майже нарівні з пірсом. Чоловік, що стояв там, гукнув до капітана Делькура:

— Ну як ви тут, клигаєте?

— Та неначе — озвався той ніяково. — Ви швидко прийшли!

— Вітер був добрячий, і Луї підняв усі паруси. Йшли так, що випередили пароплав.

— А зараз до Кана?

— Треба розвантажитися, авжеж? А тут у вас нічого нового?

Мегре стояв за два кроки від них, Луї-Здоровило трохи оддалік. Але вони ледве бачили один одного. Розмовляли тільки Делькур і капітан «Сен-Мішеля».

Нарешті Делькур підійшов ще ближче до Мегре, не знаючи до ладу, що йому сказати.

— Чи то правда, що Жоріс повернувся? Щось таке начебто писали в газетах… — сказав чоловік на шхуні.

— Він повернувся, і його вже немає…

— Як то: повернувся — і вже немає?

Луї-Здоровило наблизився на крок до них. Одне плече виставлене вперед, руки в кишенях. Комісарові цей молодик здався (наскільки в темряві можна було розгледіти) статурним, нівроку гладким, навіть дещо брезклим.

— Він помер…

На цей раз Луї ступив майже впритул до Делькура.

— Це правда?! — гаркнув він.

Мегре вперше почув його голос. Він теж справляв враження якоїсь брезклості, був хрипкий, протяглий. Риси обличчя Луї і тепер не можна було розгледіти.

— Як тільки Жоріс повернувся, його отруїли. Тієї ж ночі…

І Делькур, виявляючи очевидну обережність, поквапився додати:

— Оце тут комісар з Парижа, якому доручено…

Він відчув полегшення. З самого початку ламав собі голову, як вчасно повідомити про це. Може, побоювався якоїсь необережності з боку команди «Сен-Мішеля»?

— Он як, пан із поліції…

Судно потроху піднімалося. Його капітан переступив релінґ, зіскочив на пірс і з деяким ваганням простягнув руку Мегре.

— Оце тобі!.. — промовив він, думаючи весь час про Жоріса.

І теж не міг приховати занепокоєння, ще відчутнішого, ніж у Делькура. Кремезна постать Луї похитувалася, голова схилена набік. Він прогарчав щось, чого комісар зовсім не зрозумів.

— Що він каже?

— Він лається на тутешньому діалекті: «Всім паскудствам паскудство!..»

— Як розуміти ваші слова? — спитав Мегре в колишнього каторжника.

Але той тільки пронизливо подивився комісарові в очі. Моряк підійшов ще ближче. Тепер можна було виразніше бачити його обличчя. Набрякле. Одна щока була більшою за другу, а може, здавалося так, бо Луї-Здоровило весь час тримав голову набік.

Обвітрена шкіра, великі банькаті очі.

— Ви були тут учора, — сказав йому комісар.

Шлюзування закінчилося. Ворота камери відчинились. Пароплав нечутно рушив по каналу, і Делькурові довелось побігти за ним, щоб спитати про тоннаж і порт приписки. З висоти капітанського містка йому крикнули:

— Дев'ятсот тонн!.. Руан…

Проте «Сан-Мішель» не виходив із камери шлюзу; всі, хто стояв на своїх місцях довкола шлюзу, відчували: діється щось незвичайне, і застигли, наставивши вуха, кожен у своїй ямі мороку.

Делькур ішов назад, занотовуючи в блокноті одержані відомості.

— Отже?!. — Мегре урвався терпець.

— Отже, чого вам? — знову гаркнув Луї. — Ви кажете, що я був тут учора. Я таки був…

Зрозуміти його було нелегко, бо він незвично ковтав слова, вичавлював їх крізь зуби, наче одночасно щось жував. А тут іще такий сильний місцевий акцент.

— Чого ви приходили?

— Побачитися з сестрою…

— А оскільки її не було вдома, ви залишили їй записку.

Мегре крадькома стежив за хазяїном шхуни, вдягненим так само, як і його матроси. В зовнішності шкіпера не було нічого незвичайного. Але скидався більше на заслуженого боцмана, ніж на шкіпера каботажного плавання.

— Ми стояли три дні у Фекамі на ремонті… Тоді Луї скористався нагодою навідатись до Жюлі! — втрутився він.

Відчувалося, що всі навколо пильно дослухаються. Не вгаваючи, голосила сирена, туман осідав росою, брук став від неї чорний і лискучий.

На палубі шхуни відкрився люк. Висунулась голова — розпатлане волосся, скуйовджена борода.

— То що тепер?.. Отак і стоятимемо?..

— Помовч, Селестене! — гримнув хазяїн.

Делькур тупцював на місці, щоб зігрітися, а може, й просто з непевності, бо не знав, постояти ще тут чи піти геть.

— Що навело вас на думку, Луї, буцім Жорісові загрожує небезпека?

Той знизав плечима:

— Еге!.. Як подумаєш, що йому вже проломлено голову… Нехитра штука здогадатися.

Він говорив так, що інколи не завадило б мати поблизу перекладача, настільки важко було зрозуміти слова, перемішані в невиразному буркотінні.

Взаємна ніяковість і якийсь глухий неспокій пронизували, здавалось, навіть повітря. Луї глянув у бік будинку Жоріса, але там годі було щось побачити, бодай темний обрис.

— Як Жюлі? Вона там?

— Там… Підете її провідати?

Луї, заперечуючи, по-ведмежому мотнув головою.

— Чому?

— Знаю, плаче.

Навіть ці два слова нелегко було зрозуміти, так невиразно він вимовив їх. Вимовив з огидою чоловіка, який не зносить жіночих сліз.

Вони всі стояли огорнуті туманом, що дедалі густішав, поглинаючи контури постатей. Делькур відчув потребу втрутитися:

— Варто б піти хильнути чогось…

Один з робітників озвався з мороку, попереджаючи:

— Вони тільки-но зачинили закусочну!

Тоді капітан «Сен-Мішеля» запросив:

— Якщо не відмовитесь, ходімо в каюту, перехилимо чарку…

Їх було тут четверо: Мегре, Делькур, Луї-Здоровило й хазяїн на прізвище Ланнек. Каюта була тіснувата. Маленька пічка пашіла жаром, від якого запітніли склянки та металеві речі, а вогник підвісного гасового ліхтаря червонясто виблискував.

Переборки лисніли лакованою американською сосною. Дубовий стіл був так покремсаний, що на ньому не лишалося жодного рівного місця. Тут стояли неприбрані масні тарілки, липкі грубі склянки, напівпорожня пляшка червоного вина.

Праворуч і ліворуч у переборках темніли прямокутні отвори, мовби шафи без дверцят. Там стояли ліжка Ланнека та його помічника Луї. На неприбраних ліжках безладно валялися чоботи й одяг. Стояв запах смоли, горілки, кухні і постелі, а найвиразніше відчувалися незбагненні затхлі запахи морського судна.

При світлі люди виглядали не так таємниче. Ланнек, чорновусий, з розумними жвавими очима, дістав з шафи пляшку горілки й обполоскав склянки водою, виливаючи її просто на підлогу.

— Здається, ви були тут у ніч на 16 вересня?

Луї-Здоровило сидів згорбившись, поклавши лікті на стіл. Ланнек відповів, зливаючи горілку у склянки:

— Так, ми були тут!

— Чи це правда — ви дуже рідко ночуєте на рейді, адже через приплив вам доводиться стежити там за швартовими?..

— Буває, — байдуже озвався Ланнек.

— Часто це дозволяє виграти кілька годин, — втрутився Делькур, який, здається, хотів грати роль примирителя.

— А капітан Жоріс був у вас на борту?

— Під час шлюзування… А потім ні.

— І ви нічого не бачили, нічого не чули незвичайного?

— За ваше здоров'я!.. Ні!.. Нічого…

— А ви, Луї, чи ви лягли спати?..

— Треба гадати, що так…

— Що ви кажете?

— Та кажу, що треба гадати, так… Це було давно.

— Ви не ходили провідати сестру?

— Мабуть, ходив, авжеж… Не надовго…

— А хіба Жоріс не заборонив вам переступати його поріг?

— Байки! — буркнув Луї.

— Що ви маєте на увазі?

— Нічого… Всілякі байки… Я вам іще потрібний?

Ні в чому серйозному його не можна було запідозрити. Більше того, Мегре зовсім не мав бажання арештовувати його.

— Сьогодні вже ні.

Луї перекинувся з хазяїном кількома словами бретонською мовою, підвівся, спорожнив склянку й торкнувся пальцями кашкета.

— Що він вам сказав? — спитав комісар.

— Що в рейсі до Кана й назад він мені не потрібний… Отже, я заберу його на зворотному шляху, коли розвантажуся.

— Куди він пішов?

— Не сказав.

Делькур метушливо висунув голову з люка, прислухався й за кілька хвилин спустився назад.

— Він на борту драги.

— Що, що?

— Ви не бачили в каналі дві драги? Вони на приколі. Там є койки. Моряки охоче сплять на старому судні замість іти до готелю.

— Ще чарку? — пригощав Ланнек.

А Мегре, примруживши очі, озирався навколо, почуваючи себе дедалі впевненіше.

— Який перший порт після Уїстреама ви відвідали, коли пішли звідси 16 вересня?

— Саутґемптон… Треба було розвантажити камінь…

— А потім?

— Булонь.

— А після того ви не ходили до Норвегії?

— Я був там лише один раз, років шість тому…

— Ви дуже добре знали Жоріса?

— Ми — ви ж пересвідчилися — всі знайомі між собою. Від Ля-Рошеля до Роттердама… За ваше здоров'я! Це якраз ялівцівка, що я привіз її з Голландії. Запалимо сигари?

Він вийняв з шухляди коробку сигар.

— Такі сигари коштують там лише десять центів… Один франк!

Сигари великі, гладенькі, з золотими кільцями.

— Як дивно! — зітхнув Мегре. — А мене запевняли, нібито Жоріс відвідав вас тут, на борту, коли ви стояли на рейді… та й не сам…

Проте Ланнек удавано ретельно заходився відрізати кінчик сигари, і коли підвів голову, на його обличчі не можна було помітити жодної ознаки хвилювання.

— Я не маю жодної підстави це приховувати…

Хтось стрибнув з берега на палубу, гупнувши ногами.

Над східцями з'явилась голова.

— Підходить пароплав з Гавра!

Делькур підвівся й сказав Мегре:

— Треба підготувати шлюз до прийому… «Сен-Мішель» зараз піде далі…

Ланнек додав:

— Гадаю, що можу продовжити рейс.

— До Кана?

— Так! Канал не веде нікуди більше. Завтра ввечері ми вже, напевне, закінчимо розвантажуватися…

Усі вони виглядали такими щирими! Які відкриті обличчя! А втім, їхні слова звучали фальшиво! Проте в усьому цьому було щось таке, що важко було вловити, а тим більше сказати, чому саме звучала фальшива нотка або де ж таки вона вихоплювалась.

Порядні люди! Саме так вони виглядають — Ланнек так само, як Делькур, як Жоріс, як усі завсідники «Флотської закусочної». А хіба Луї-Здоровило не справляє враження симпатичного шибеника?

— Зараз піду відшвартую тебе, Ланнек… Тим часом постій!

І начальник порту пішов зняти швартов з кнехтів. Старий матрос, закляклий від холоду, похмурий, висунувся з рубки, невдоволено пробуркотів:

— Луї-Здоровило знову вийшов сухий з води!

І пішов підняти клівери, потім відштовхнув шхуну багром. Мегре зіскочив на берег в останню мить. Туман остаточно перейшов у дощ, і тепер можна було розрізнити всі вогні порту, всі постаті, пароплав із Гавра, що вже нетерпеливився й дав гудок.

Підойми заскреготіли. Вода ринула крізь відкриті заслонки. Розгорнутий ґрот шхуни заступав вид на канал.

З містка Мегре розгледів дві драги — два жахливих судна з дивовижними обрисами, химерними поіржавілими надбудовами.

Він обережно попрямував до драги, бо на шляху лежали купи уламків, переплутаних старих канатів, якорів та різного брухту. Пройшов кладкою, яка правила за трап, і побачив слабке світло, що пробивалося крізь щілини.

— Гей, Луї! — гукнув комісар.

Одразу ж світло згасло. Люк був з відірваною ручкою. Його підняли знизу, висунулась постать Луї-Здоровила й почувся його голос:

— Чого вам ще треба?

Десь під ним, у самому нутрі драги, щось ворушилось, хтось намагався вислизнути якомога непомітніше. Але дахове залізо загуло під ногами, щось загриміло.

— Хто це з тобою?

— Зі мною?

Мегре уважно роздивився довкола, бо мало не впав у трюм, де багна було не менше як на метр.

Безперечно, тут хтось ховався щойно. Але він уже далеко. Рипіння бляхи долинало вже з протилежного кінця драги. А Мегре не знав навіть, куди можна ступити, не мав уявлення про всі надбудови та палубне обладнання цього апокаліптичного судна, де встиг уже вдаритися головою об якийсь черпак.

— Ну, чого мовчиш?

У відповідь — якесь нерозбірливе бурмотіння, немов Луї хотів сказати:

— Звідки мені знати, про що ви базікаєте…

В такій пітьмі для обшуку обох драг знадобилося б не менше десятка людей. А коли зважити, що тутешні знають кожний закуток, Мегре зрозумів, що мусить відступити. Сіявся дощ, у вологому повітрі голоси було чути напрочуд далеко. Мегре почув, як хтось говорив у порту:

— … якраз посередині фарватеру…

Комісар підійшов ближче. Старший помічник з гаврського пароплава показував щось Делькурові, і той був приголомшений, уздрівши Мегре.

— Важко повірити, що вони її загубили й не помітили нічого, — вів далі офіцер з пароплава.

— Що саме? — запитав комісар.

— Шлюпку.

— Яку шлюпку?

— Ту саму, що ми на неї наскочили якраз поміж пірсами. Шлюпка належить парусникові, який ішов попереду нас. Назва написана на кормі: «Сен-Мішель».

— Вона могла відірватися, — втрутився Делькур, знизуючи плечима. — Таке буває.

— Не відірвалась. З тієї простої причини, що в таку погоду, як оце зараз, шлюпка мала бути не на буксирі, а на палубі.

Всі люди, що стояли на вахті навколо шлюзу, як і раніше, ловили кожне слово.

— Завтра буде видно. Хай шлюпка лишається тут.

Повернувшись до Мегре, Делькур пробурмотів з робленою усмішкою:

— От бачите, яке це дивне ремесло. Завжди щось трапляється.

Та комісар не всміхнувся, ні. Навпаки, дуже серйозно промовив:

— Слухайте, коли ви не побачите мене завтра вранці о сьомій годині, або ні — о восьмій, зателефонуйте в Кан до прокуратури.

— То що ж це?..

— На добраніч! А шлюпка хай побуде тут.

Немов зумисне хотів збити їх з пантелику, він пішов вздовж пірса, заклавши руки в кишені, піднявши комір пальта. Море шуміло і попереду й обабіч нього. Густо насичене йодом повітря розпирало груди.

Майже в кінці пірса Мегре раптом нахилився й підібрав якусь річ.