Порт у тумані

Розділ І КІТ У БУДИНКУ

Коли вони від'їздили з Парижа, близько третьої години, на пероні іще метушився натовп, освітлений хворобливими променями сонця, яке буває лише пізньої осені. Потім, уже десь під Мантом, у купе спалахнуло світло. Після Евре надворі зовсім споночіло, видно було густий туман, що, мов ватою, огорнув сигнальні вогні тьмяним німбом.

Мегре зручно вмостився у своєму кутку. Притулившись потилицею до спинки сидіння, він крізь примружені повіки машинально спостерігав за двома своїми супутниками, такими несхожими один на одного.

Капітан Жоріс спав. Перука на його голові збилася набакир, костюм був пожмаканий.

А Жюлі, поклавши обидві руки на сумку з штучної шкіри, виробленої під крокодила, втупилась очима кудись у простір і, дарма що втомлена, намагалася триматись розважливо.

Жоріс! Жюлі!

Комісар кримінальної поліції Мегре давно вже звик, що люди, як вітер, вриваються в його життя, змушують займатися ними цілі дні, тижні або й місяці, щоб потім знову потонути в безликому натовпі.

Розмірений стукіт коліс немовби задавав темп роздумам, однаковим на початку кожного розслідування. А нинішнє — буде воно захоплююче, нудне, огидне чи трагічне?

Мегре дивився на Жоріса, і на вуста його раз по раз набігала легка усмішка. Чудернацька людина! Цілих п'ять днів на набережній Орфевр його називали Чоловік, бо не знали імені.

Підібрали його на Великих бульварах, де він, наче навіжений, ходив туди й назад у потоці автомашин. Його допитують французькою. Відповіді нема. Вдаються до семи чи восьми інших мов. Даремно. Навіть мова глухонімих не справляє на нього враження.

Божевільний? Його обшукують у кабінеті Мегре. Костюм новий, білизна нова, черевики нові. Всі фірмові марки на верхньому одязі, на сорочці зірвано. Жодних документів. Немає й гаманця. П'ять новеньких банкнотів по тисячі франків лежать просто в кишені.

Прикріше розслідування важко собі уявити! Пошуки в реєстраційних книгах правопорушень, у картотеці антропометричних відомостей. Телеграми в різні міста Франції, за кордон. А Чоловік привітно всміхається з ранку до вечора, незважаючи на виснажливі допити!

Йому років п'ятдесят, він присадкуватий, кремезний; не протестує, не хвилюється, всміхається, інколи, здається, силкується щось пригадати, але намагання ті марні…

Ослаблення пам'яті? Перука з'їхала йому з голови, і всі побачили, що череп було розколото кулею. Десь місяців зо два тому. Лікарі захоплені — рідко побачиш так бездоганно зроблену операцію.

Нові телеграми до лікарень, клінік у Франції, Бельгії, Німеччині, Голландії…

П'ять діб копітких пошуків. Нічого, крім якихось невиразних відомостей, що їх одержано після аналізу плям на одязі, пороху в кишенях.

Знайдено залишки тріскової ікри — висушеної й розтертої на порох ікри; на півночі Норвегії в такий спосіб готують принаду на сардину.

Чи означає це, що Чоловік прибув звідти? Що він скандинав? Дещо свідчить про його недавню тривалу подорож залізницею. Але як він міг подорожувати сам — один, не маючи змоги вимовити й слова, та ще з отаким чудернацьким виглядом, який одразу ж привертає увагу?

Його фото вміщують у газетах. З Уїстреама телеграфують:

Слідом за телеграмою прибуває молода жінка, власне, дівчина. І от вона вже в кабінеті Мегре. У неї пом'яте, невміло напудрене обличчя, грубо намальовані губи. Це Жюлі Леґран, служниця Чоловіка!

А втім, він тепер уже має ім'я і громадський стан. Це Ів Жоріс, колишній капітан торговельного флоту, начальник порту Уїстреам.

Жюлі плаче. Вона не розуміє! Вона благає його промовити хоч слово! А він дивиться на неї лагідно, привітно, як і на всіх інших.

Капітан Жоріс зник з Уїстреама, маленького порту, десь там, між Трувілем і Шербуром, 16 вересня. А тепер кінець жовтня.

Що сталося з ним протягом останніх шести тижнів?

— Як завжди, пішов оглянути шлюз під час припливу. То був вечірній приплив. А я лягла спати. Ранком я побачила, що його кімната порожня…

А оскільки стояв туман, усі вирішили, що Моріс перечепився і впав у воду. Його шукали баграми. Потім хтось висловив припущення, що він просто втік.

— Станція Лізьйо! Зупинка на три хвилини!..

Мегре пішов розім'яти ноги на пероні, знову набив люльку. Він стільки курив після від'їзду з Парижа, що в купе висіли пасма сизого диму.

— По вагонах!

Жюлі скористалася його відсутністю, щоб припудрити кінчик носа. Очі в неї ще червоні від сліз.

Дивна річ! Бувають моменти, коли вона здається гарненькою, навіть елегантною. А іншим разом, важко сказати чому саме, в ній одразу пізнаєш неотесану селючку.

Вона старанно оправила перуку на голові капітана, її хазяїна, як вона його називає, і подивилась на Мегре так, ніби хотіла сказати:

— Адже це таки моє право його доглядати?

Бо Жоріс не має родини. Живе багато років сам, наодинці з Жюлі, яку називає своєю економкою.

— Хазяїн ставиться до мене, як до дочки…

Й ніхто не сказав би, що він мав ворогів. Так само, як не мав пригод або якихось пристрастей!

Після того як тридцять років Жоріс борознив моря й океани, він не міг сидіти без діла. Отже, незважаючи на свою відставку, він попросився на посаду начальника порту в Уїстреамі. Спорудив невеличкий будиночок…

І от одного чудового вечора — 16 вересня — зник з очей, щоб за шість тижнів об'явитися в Парижі, та ще й у такому стані!

Жюлі обурилась, побачивши свого хазяїна у костюмі з магазину готового одягу. Адже він завжди ходив у формі морського офіцера — кому, як не їй, про це знати!

Вона знервована, зніяковіла. Раз у раз кидає погляд на капітана. Її обличчя виражає водночас ніжність і невиразний острах, смуток, якого їй несила подолати. Так, це напевно він, безперечно він! Це її хазяїн. Проте водночас начебто й не зовсім він.

— Він одужає, правда?.. Я його доглядатиму…

По запітнілих шибках поволі скочуються великі мутні краплини. Повне обличчя Мегре злегка погойдується від кожного поштовху. Весь час він благодушно, але уважно спостерігає за своїми супутниками — Жюлі, яка зауважила йому, що вони з таким же успіхом могли б поїхати третім класом, як вона звикла, і Жоріса, котрий, прокинувшись, дивиться на все безтямними очима.

Ще одна зупинка в Кані. Наступна буде Уїстреам.

— Село, де тисяча мешканців, — сказав комісарові один із колег, що народився в цій окрузі. — Порт невеликий, але важливий. Є канал, який з'єднує тамтешній рейд з містом Кан і може пропускати судна тоннажністю п'ять тисяч і більше…

Мегре не пробує уявити собі ці місця, бо знає, що в такій грі завжди помиляєшся. Він чекає, а погляд його мимоволі тягнеться до перуки, яка прикриває свіжий, іще рожевий шрам.

До свого зникнення капітан Жоріс мав жорстке, дуже чорне волосся, яке лише на скронях ледве торкнула сивина. Ще одна причина розпачу для Жюлі: вона не хоче бачити цей голий череп! І щоразу, коли перука сповзає, вона квапливо повертає її на місце.

— Отже, його хотіли вбити…

В нього стріляли, то безперечний факт. Проте факт і те, що його лікували з надзвичайною дбайливістю!

Він пішов, не маючи при собі грошей, а знайшли його з п'ятьма тисячами франків у кишені.

Цього не досить! Жюлі раптом відкриває сумку.

— Мало не забула. Тут я привезла пошту хазяїна… Майже нічого цікавого. Рекламні проспекти товарів для моряків. Підтвердження про одержання внеску на користь Спілки капітанів торговельного флоту… Поштові листівки від приятелів, які ще плавають, у тому числі одна з Пунта-Аренас…

Лист Нормандського банку, з Кана. Віддрукований бланк. Пробіли заповнено машинописом:

А Жюлі ж разів з десять повторювала, що капітан — людина небагата! Мегре дивиться то на одного, то на другого свого супутника; обидва сидять навпроти нього.

Тріскова ікра… Гамбург… Черевики німецького виробництва…

Тут ніхто, крім Жоріса, не зможе все пояснити! Ніхто, крім Жоріса! А він намагається зобразити щось схоже на щиру привітну усмішку, бо помічає, як Мегре дивиться на нього!

— Станція Кан!.. Пасажири до Шербура залишаються… Пасажири до Уїстреама, Ліон-сюр-Мер, Люка…

Сьома година. Туман такий, що світло ліхтарів на пероні ледь пробивається крізь молочну пелену.

— Яким транспортом можемо ми скористатися? — спитав Мегре в Жюлі, пробираючись крізь натовп, де їх штурхали з усіх боків.

— Тепер тут нема нічого. Взимку вузькоколійка возить лише двічі на день…

Перед вокзалом стоять таксі. Мегре зголоднів і, не знаючи, чи вдасться попоїсти на місці, вирішив пообідати в буфеті.

Капітан Жоріс весь час такий же слухняний. Він їсть, що дають, мов дитина, довірлива до тих, хто веде її за ручку. Якийсь залізничник покрутився коло їхнього столу й підійшов до Мегре.

— Здається, це начальник порту Уїстреам? — І покрутив пальцем біля лоба.

Діставши підтвердження, пішов собі, по всьому, вражений побаченим. Ну, а Жюлі звернула увагу передусім на деталі матеріального порядку:

— Дванадцять франків за отакий обід, приготовлений навіть не на маслі! Наче ми не могли б попоїсти вдома…

Тим часом Мегре міркував:

— Куля в голові… Триста тисяч франків…

І його пильний погляд втуплюється в невинні очі Жоріса; губи Мегре погрозливо кривляться.

Таксі, яке вони взяли, колись було звичайною приватною машиною; тепер сидіння продавлені, шарніри риплять. Вони втрьох мусили вмоститися на задньому сидінні, бо відкидні місця поламані. Жюлі ледве дихає, затиснута поміж двома чоловіками, які поперемінно навалюються на неї то з одного, то з другого боку.

— Я оце пригадую, чи зачинила на ключ садову хвіртку! — бурмоче дівчина, бо з наближенням домівки господарські турботи обсідають її чим далі невідступніше.

Як тільки таксі виїхало з міста, вони буквально врізалися в стіну туману. Кінь і віз виринають ледве за два метри попереду — примарний кінь, примарний віз! Так само, як обабіч дороги виринають і зникають примарні дерева, примарні будинки. Шофер збавляє швидкість. Вони ледве долають по десять кілометрів на годину, але й за такої швидкості якийсь велосипедист вискакує з туману й зачіпає крило машини. Доводиться зупинитися. Проте все гаразд — велосипедист навіть не подряпався.

В'їхали в село Уїстреам. Жюлі опустила шибку:

— Нам аж до порту, переїдете через обертовий міст… Зупиніться біля будинку якраз поруч із маяком!

Між селом і портом стелиться стрічне шосе, щось близько кілометра, в цей час воно порожнє, мовби помережене блідим пунктиром газових ліхтарів. Збоку від мосту світиться вікно; звідти чути гамір.

— «Флотська закусочна»! — сказала Жюлі. — Отут усі ці, з порту, сидять мало не цілими днями.

По той бік мосту дороги вже, власне, немає; вона губиться в болотах, поміж яких тече Орна^[1].

Тут і стоїть маяк та двоповерховий будинок, оточений садом. Машина зупиняється. Мегре уважно стежить за своїм супутником, котрий виходить із таксі і абсолютно невимушено прямує до хвіртки.

— От бачите, пане комісар! — вигукує Жюлі, сама не своя від радості. — Він упізнав будинок! Я певна, що колись він і зовсім прийде до пам'яті.

Вона вставляє ключ у замок, штовхає хвіртку, яка з брязкотом відчиняється, і йде посипаною гравієм доріжкою. Мегре розплачується з водієм і поспішає слідом. Таксі від'їздить, і стає зовсім темно.

— Чи не можете ви запалити сірника? Ніяк не попаду ключем в отвір.

Спалахує вогник. Двері відчиняються. Раптом щось темне шмигає в Мегре попід ногами. Жюлі вже в коридорі; вона повертає вимикач і з цікавістю дивиться вниз, примовляючи:

— Адже це кіт чкурнув із хати, правда ж?

Із цими словами вона знімає капелюшок, пальто, звичним рухом чіпляє їх на вішалку, відчиняє двері на кухню і вмикає там світло, мимоволі показуючи в такий спосіб, що саме тут мають звичку сидіти гості цього дому.

Кухня простора, стіни її облицьовані кахлями, великий стіл світлого дерева вичищений піском, мідний посуд аж сяє. Капітан машинально підходить до лозового крісла біля пічки й сідає.

— Одначе я була певна, що вигнала кота перед від'їздом, як завжди.

Жюлі бурмоче це сама до себе. Вона непокоїться.

— Так, це зовсім точно. Всі двері добре замкнені. Скажіть, пане комісаре, чи не хочете піти зі мною разом оглянути будинок? Я боюся.

І справді, вона боїться, навіть не наважується ступити перша. Вона прочиняє двері до їдальні. Там панує такий бездоганний порядок, паркет і меблі так старанно начищені, що відразу стає зрозуміло — цю кімнату ніколи не використовують за призначенням.

— Зазирніть за портьєри, дуже прошу…

У кімнаті стояло піаніно, впадали в око китайські лаковані дрібнички, порцеляна, що капітан, напевно, привіз із Далекого Сходу.

Далі салон, де меблі стояли в такому ж порядку й лишалися в такому ж стані, як у вітрині магазину, де їх було куплено. Капітан ішов слідом за ними; він аж сяяв од задоволення. Зійшли на другий поверх сходами, встеленими червоним килимом. Тут було три кімнати, з них однією не користувалися.

І скрізь чистота, пунктуальний порядок, теплий дух жилої оселі й кухні.

Ніхто тут не сховався. Вікна щільно зачинені. Зачинені й двері в садок, але ключ залишився ззовні.

— Кіт міг пролізти через душник, — сказав Мегре.

— Душника тут нема.

Повернулися в кухню. Жюлі відкрила буфет.

— Чи можна налити вам скляночку чого-небудь?

Лише тепер, походжаючи туди й сюди, немов за усталеним обрядом, наливаючи щось міцне в крихітні чарки, помальовані квітами, вона гостро відчула своє горе й залилася сльозами.

Жюлі спідлоба зиркнула на капітана, що вмостився в своєму кріслі. Це видовище завдало їй такого болю, що вона відвернулась і, затинаючись, промовила, аби змінити хід своїх думок.

— Піду приготую для вас кімнату.

Говорячи це, Жюлі схлипувала. Вона зняла зі стіни білий фартух і витерла ним очі.

— Вважаю за краще оселитися в готелі. Гадаю, тут є щось таке…

Жюлі кидає погляд на маленький фаянсовий дзиґар, — такий можна виграти на ярмарку, — його цокання надає особливої принадності домашньому затишку.

— Так, у цей час ви ще знайдете там когось. Це по той бік шлюзу, за шинком, який ви щойно бачили…

А втім, вона ще ладна його затримати. Здається, їй моторошно залишитись наодинці з капітаном, і вона вже не насмілюється дивитися в його бік.

— Чи ви певні, що в будинку нема нікого стороннього?

— Ви самі мали змогу в цьому пересвідчитись.

— А завтра рано ви прийдете?

Вона проводжає його до дверей, які одразу ж квапливо зачиняє. А Мегре пірнає в такий густий туман, що не бачить, куди ступнути ногою. Все ж він знаходить хвіртку. Потім відчуває під ногами траву, трохи далі — бруківку. Водночас він чує здалеку якесь виття, походження якого довго не може збагнути.

Воно скидається на мукання корови, але з якимсь надривом, з трагічними нотками.

— Тьху, дурень! — бурмоче він крізь зуби. — Та це ж сирена подає сигнал попередження…

Орієнтуватися тут важко. Враз просто під ногами Мегре побачив воду, що нібито парувала. Стрімко обривалася стіна шлюзу. Звідкілясь долинув скрегіт підойм. Він не пам'ятав уже, де перетнув канал, їдучи в таксі, й, угледівши вузькі містки, хотів був ступити на них.

— Обережно!..

Дивовижна річ! Адже голос зовсім поруч! У ту мить, коли відчуття самотності досягає апогею, виявляється, що за три метри від вас є хтось живий… Напруживши зір і роздивившись на всі боки, Мегре насилу розгледів неясні контури людської постаті.

І тут він зрозумів, чому його попередили. Місток, на який він хотів ступити, почав рухатися. Ворота шлюзу повільно розсунулись, і видовище стало ще запаморочливішим; зовсім близько, за кілька метрів, виникла стіна заввишки з добрий будинок. Нагорі вздовж неї низкою світилися вогні, тьмяні й розпливчасті від туману.

Корабель проходить на відстані витягнутої руки від комісара. Неподалік нього падає швартов; хтось його підхоплює, тягне до кнехта й закріплює.

— Назад!.. Обережно!.. — кричать відкілясь згори, з корабельного трапа.

Лише кілька секунд тому все здавалося мертвим, безлюдним. А тепер Мегре, йдучи вздовж шлюзу, помічає в тумані людські постаті. Хтось крутив підойму. Іще хтось біжить із другим швартовом. Митники чекають, аби встановити трап, щоб зійти на борт судна.

І все це діється в непроглядній темряві, у вологій хмарі, яка прикрашає вуса людей блискучими перлинками.

— Вам треба перейти туди?

Голос лунає зовсім поруч Мегре. Ага, другі ворота шлюзу!

— То поспішайте, бо, коли не встигнете, доведеться чекати чверть години…

Він переходить на той бік, тримаючись за трос, що править за поручень, чує, як під ногами вирує вода і весь час десь далеко голосить сирена. Увагу Мегре привертає цяточка світла. Наблизившись, він бачить рибалку в човні, пришвартованому до причалу; рибалка раз у раз підіймає й опускає велику сітку, що тримається на жердинах.

Рибалка байдуже поглядає на нього й починає копирсатися в кошику, заповненому різною рибою.

Навколо судна туман не такий густий, і в ньому можна розрізнити постаті, що сновигають туди й сюди. На борту чути англійську мову. Біля причалу чоловік у форменому кашкеті з галунами візує документи.

Начальник порту! Той, що тепер заміняє капітана Жоріса!

Він теж невисокий на зріст, але худіший, рухливіший; жартує з офіцерами судна.

Взагалі здається, що всесвіт звузився до кількох квадратних метрів відносного світла, а решта — величезна чорна яма, де губляться й суходіл, і вода. Море десь там, ліворуч, його ледь чути.

Хіба ж не такого самого вечора Жоріс раптово зник? Візував документи, як ото тепер його колега. Безперечно, теж жартував. Стежив за шлюзуванням, за маневрами кораблів. Вільно орієнтувався в темряві — йому досить було звичних звуків. Адже тут ніхто навіть не дивиться, куди йде!

Мегре, який тільки-но запалив свою люльку, супиться, відчуваючи себе безпорадним. Йому неприємна власна неповороткість людини суходолу, яку лякає або, навпаки, захоплює все, що стосується моря.

Ворота шлюзу розсуваються. Судно входить у канал; він не набагато вужчий, ніж Сена в Парижі.

— Даруйте, ви капітан порту?.. Комісар Мегре з кримінальної поліції… Я оце привіз вашого колегу.

— Жоріс тут? Отже, це таки він?.. Мені про нього говорили сьогодні вранці. Але чи то правда, що він трохи… — начальник порту покрутив пальцем коло лоба.

— Поки що так! Ви проводите цілу ніч у порту?

— Ніколи більше п'яти годин… Скільки триває приплив, авжеж! Він триває п'ять годин, і тоді кораблям вистачає води, щоб пройти в канал або вийти в море… Час припливу міняється щодня… Сьогодні ми щойно почали й матимемо воду до третьої години ночі…

Чоловік тримає себе просто. Він ставиться до Мегре як до колеги, оскільки й сам, кінець кінцем, теж є урядовець.

— Пробачте, одну хвилину…

Пильно вдивляється в море. І хоч нічого не видно, все ж промовляє:

— Це парусник з Булоні пришвартувався до паль, почекає, коли відкриють ворота…

— Вас попереджають про прибуття кораблів?

— Звичайно. Особливо про пароплави. Вони майже всі роблять регулярні рейси — з Англії везуть вугілля, повертаються туди з Кана з рудою…

— Ходімо вип'ємо чарку? — запропонував Мегре.

— Коли закінчиться приплив… мені треба бути тут…

І голосно віддає накази людям, яких не видно, але він точно знає, що вони на місцях.

— Вам доручено розслідувати цю справу?

З боку села чути чиїсь кроки. Під воротами шлюзу проходить чоловік, ось він ступив у смугу світла, й Мегре побачив цівку рушниці.

— Хто це?

— Мер. Пішов полювати на качок… У нього курінь на Орні… Його підручний має вже бути на місці і приготувати все потрібне на ніч…

— Як ви гадаєте, готель ще не зачинять, поки я дістануся туди?

— «Всесвіт»? Встигнете. Але поспішайте… Хазяїн скоро закінчить грати в карти й піде спать… А тоді вже його не піднімеш і за півцарства…

— До завтра, — сказав Мегре.

— Бувайте! Я в порту від десятої години, коли почнеться приплив.

Вони обмінялися потиском руки, так і не роздивившись один одного. А життя в густому тумані тривало; там можна несподівано зіткнутися з людиною й розійтися, так і не вгледівши її. І тебе охоплює, власно кажучи, не зловісне відчуття, а щось інше — якийсь невиразний неспокій, смуток, пригніченість від того, що навколо незвіданий, зовсім чужий для тебе світ.

Усюди морок, населений невидимками. Ось, приміром, десь зовсім поруч парусник чекає своєї черги, а ти й не знаєш, де він саме…

Мегре знову проминув рибалку, що непорушно застиг під ліхтарем. Йому схотілося щось сказати.

— Клює?..

А той, замість відповіді, сплюнув у воду; Мегре ж пішов собі далі, розлючений, що бовкнув дурницю.

Останнє, що він почув перед тим, як переступити поріг готелю, було грюкання віконниць — їх зачиняли на другому поверсі будинку капітана Жоріса.

Жюлі боїться!.. Кіт вистрибує надвір у ту мить, коли вони входять у дім!..

— Сирена горлатиме цілу ніч? — нетерпляче бурмоче Мегре, побачивши хазяїна готелю.

— Поки буде туман… Можна звикнути…

Він спав неспокійно, як сплять, переївши на ніч або ще, так бувало в дитинстві, перед якоюсь великою подією. Двічі схоплювався, припадав до холодної шибки, але не бачив нічого, крім безлюдної дороги й вузького променя маяка, який, здавалося, намагався прорізати хмари. І безперестану волала сирена попередження — іще голосніше, іще настирливіше.

За другим разом подивився на годинник. Була четверта година, й рибалки з кошиками за плечима йшли до порту, розмірено та голосно клацаючи своїми сабо. І, як йому здалося, майже одразу після того у двері номера часто-часто застукали, відчинили їх, не чекаючи запрошення, і Мегре побачив схвильоване обличчя хазяїна.

Проте часу вже минуло чимало. У вікно світило сонце, а сирена так само скаженіла.

— Мерщій!.. Капітан помирає…

— Який капітан?

— Капітан Жоріс… Зараз Жюлі прибігла в порт, щоб викликати вас, а також лікаря…

Мегре, скуйовджений після сну, поспіхом натягнув брюки, взув черевики, навіть не зав'язуючи шнурків, накинув піджак на сорочку без комірця, який забув пристебнути.

— Ви не хочете перекусити?.. Може, дати чашку кави?.. Склянку рому?..

Куди там! Часу обмаль. Надворі було дуже холодно, хоч сонце вже визирнуло, а дорога була ще мокра від роси.

Переходячи через шлюз, комісар побачив море — власне, вузьку його смугу — зовсім тихе, блідо-блакитне, бо вже недалеко від берега повис густий туман.

На мосту хтось гукнув до нього:

— Це ви комісар із Парижа?.. Я сільський поліцай… Я щасливий… Вам уже сказали?..

— Що саме?

— Скидається на те, що сталося щось жахливе!.. Стривайте, ось машина лікаря.

На зовнішньому рейді м'яко погойдувалися рибальські човни, кидаючи на воду червоні й зелені блискітки. Вітрила підняті, напевне, для просушки, і видно номери, намальовані чорним.

Дві чи три жінки стояли перед будиночком капітана, зовсім близько від маяка. Двері відчинені. Лікарева машина випередила Мегре й сільського поліцая, який невідступно йшов слідом за ним.

— Кажуть, отруєння… Здається, він позеленів…

Мегре увійшов до будинку якраз тоді, коли Жюлі, обливаючись слізьми, з розпухлими повіками й почервонілими щоками, повільно ступала сходами. Допіру її виставили за поріг кімнати, де доктор оглядав умираючого.

Вона й досі була в довгій білій нічній сорочці, у пальті наопашки, у пантофлях на босу ногу.

— Який жах, пане комісаре!.. Ви не можете собі навіть уявити… Йдіть-но мерщій нагору!.. А може, ще…

Мегре зайшов до кімнати, коли доктор, що перед тим схилився над ліжком, уже випростовувався. Його обличчя недвозначно промовляло, що вже нічого не вдієш.

— Поліція…

— Ага, добре… Це кінець. Може, ще дві-три хвилини… Або я дуже помиляюсь, або це стрихнін…

Він розчинив вікно, бо роззявлений рот умираючого, здавалося, не міг ковтнути досить повітря, й перед очима знову розгорнулася химерна картина — сонце, порт, човни з піднятими вітрилами, рибалки, що висипають у ящики повні корзини блискучої риби.

На цьому тлі ще більше вражало обличчя Жоріса, яке набуло невиразного кольору. Воно ставало ще жовтішим або зеленішим — важко сказати; в усякому разі, нічим не нагадувало колір людської шкіри.

Зрештою, обличчя лишалося спокійним, із застиглими рисами, погляд був втуплений у стіну, тим часом кінцівки виверталися, сіпалися, мов деталі якогось механізму.

Лікар тримав капітана за зап'ястя, стежачи за пульсом. В якийсь момент Мегре прочитав у його очах:

— Увага!.. Зараз кінець…

Аж тут сталося несподіване, моторошне. Важко сказати, чи повернулася на мить пам'ять до бідолахи — обличчя його було незворушне. І раптом воно оживилося. Риси напружились, наче в дитини, що от-от заплаче. Жалібна гримаса скривдженого маляти, якому вже несила терпіти…

З очей повільно покотилися дві великі сльозини…

Майже тієї самої миті лікар приглушено мовив:

— Кінець!

Чи можна було повірити? Кінець настав саме тоді, коли Жоріс заплакав!

Сльози ці ще жили, вони ще котилися до вуха, яке їх наче пило, а сам капітан уже був мертвий.

Почулися чиїсь кроки на сходах. Унизу Жюлі, оточена жінками, гикала від плачу. Мегре вийшов на площадку сходів і повагом промовив:

— Щоб ніхто сюди не заходив!

— То він…

— Так! — кинув комісар.

І повернувся до залитої сонцем кімнати, де лікар готував шприц, щоб для годиться зробити укол у серце. На садовій стіні сидів білий-білий кіт.