Порт у тумані

Розділ II СПАДЩИНА

Десь там, унизу, напевно на кухні, лунали верескливі крики Жюлі, яка просторікувала в колі своїх сусідок.

А крізь вікно, що лишалося навстіж розчиненим, Мегре побачив людей, які сунули з села, — хто йшов, хто біг, хлопчаки їхали на велосипедах, жінки несли дітей на руках; чоловіки були в сабо. То була невелика безладна процесія збуджених людей, яка підходила до мосту, переходила на цей бік і прямувала до капітанового будинку. Либонь, точнісінько так вони б поводились, якби приїхав на гастролі мандрівний цирк або сталася автомобільна катастрофа.

Невдовзі надворі здійнявся такий галас, що Мегре мусив зачинити вікно, крізь фіранки якого просівалося сонячне світло. У кімнаті, обклеєній рожевими шпалерами, одразу ж стало тихо й мирно. Меблі світлого дерева були старанно протерті. Ваза з квітами увінчувала камін.

Комісар побачив, що доктор роздивляється проти світла склянку й карафку, які взяв з нічного столика. Він навіть умочив палець у недопиту воду і торкнувся кінчика свого язика.

— Воно саме?

— Так. Капітан, очевидно, мав звичку пити вночі. Наскільки я можу судити, він захотів напитися близько третьої години ночі. Не розумію тільки, чому він не покликав на допомогу.

— З тієї простої причини, що був неспроможний говорити і взагалі зробити щось, аби привернути увагу, — пробурмотів Мегре.

Він викликав сільського поліцая й доручив йому повідомити про те, що сталося, мера і прокуратуру в Кані. Весь час з першого поверху долинали кроки. Надворі, в кінці дороги, що нікуди не веде, купками юрмилися тутешні мешканці. Дехто з них всівся на траві, щоб зручніше чекати новин.

Море вже підіймалося, поступово заливаючи піщану мілину, що простягнулась біля входу до порту. На обрії клубочився дим — то якийсь пароплав чекав, коли можна буде пройти шлюзом.

— Чи маєте ви якесь уявлення про… — почав був доктор.

Проте замовк, побачивши, що Мегре зайнятий. Поміж двох вікон стояв секретер червоного дерева. Комісар відімкнув його і з упертим виглядом, як завжди в подібних обставинах, уважно переглядав усе, що було в шухлядах. Мегре запалив свою масивну люльку й спроквола смоктав дим. Тим часом його великі пальці недбало перебирали речі, на які натрапляли.

Зокрема фотознімки. Там їх накопичилось десятки. Багато фото приятелів, які майже всі були в морській уніформі й до того ж однакового віку з Жорісом. Легко було збагнути, що останній зберіг зв'язки зі своїми однокашниками по Брестському училищу і вони писали йому з усіх кутків світу. Знімки формату поштової листівки, наївні, однаково банальні, незалежно від того, звідки надсилалися — з Сайгона чи з Сант-Яго.

«Привіт від Анрі». Або ще: «Нарешті! Третя нашивка! Бувай здоровий! Ежен».

Більшість цих листівок було адресовано: «Капітанові Жорісу, борт «Діани» Англо-Нормандської компанії в Кані».

— Чи давно ви знаєте капітана? — спитав Мегре в лікаря.

— Кілька місяців. Відтоді, як він став начальником порту. Раніше Жоріс плавав на одному з кораблів мера, яким командував протягом двадцяти восьми років.

— Корабель мера?

— Авжеж! Пана Ернеста Гранмезона. Він директор Англо-Нормандської компанії. Власне кажучи, єдиний власник одинадцяти пароплавів цієї компанії.

Ось іще одне фото: Жоріс власною особою, на цей раз у віці двадцяти п'яти років, уже й тоді кремезний, вилицюватий, усміхнений, але з дещо упертим виглядом. Бретонець хоч куди!

Нарешті в повстяному конверті комісар побачив дипломи — від посвідки училища до патенту капітана торговельного флоту, офіційні документи, виписку з метричної книги, військову книжку, паспорти тощо.

Один уже пожовклий конверт вислизнув на підлогу; Мегре підняв.

— Духівниця? — спитав лікар, який не мав чого робити, поки не приїдуть слідчі прокуратури.

У цьому домі, без сумніву, панувала довіра, оскільки конверт навіть не був заклеєний. Усередині лежав аркуш. На ньому зразковим фельдфебельським почерком написано: «Я, що нижче підписав, Ів-Антуан Жоріс, народжений у Пемполі, за фахом мореплавець, відказую моє майно, рухоме й нерухоме, Жюлі Леґран, котра служить у мене, як винагороду за багато років відданості.

Доручаю їй здійснити передачу таких речей:

Мій човен — капітанові Делькуру; китайський порцеляновий сервіз — його дружині; мою різьблену тростину слонової кістки…»

Майже нікого з тих, що входили до цього своєрідного товариства тут, у порту, з тих, кого Мегре бачив у туманному мороці останньої ночі, не забуто в духівниці. Не обійшов небіжчик і наглядача шлюзів, який має спадкувати «потрійну рибальську сітку, що висить під навісом».

Роздуми комісара перервав якийсь несподіваний звук. Це Жюлі, скориставшись з тимчасової неуважності жінок, які готували їй ґроґ «для підбадьорення», збігла по сходах. Рвонувши двері кімнати, вона з божевільним виглядом кинулась до ліжка, відсахнулась од нього, в останню мить вражена, зупинена смертю.

— Невже він уже?!.

Вона впала на підлогу, на килимок, вигукуючи щось невиразне, з чого можна було зрозуміти лише:

— … Не може бути… Мій бідний хазяїн… Мій… Мій…

Зберігаючи гідність, Мегре нахилився до неї, допоміг підвестися й, незважаючи на те, що жінка пручалася, відвів до суміжної кімнати, її кімнати. Там було не прибрано. На ліжку безладно розкидано одяг, у тазу — мильна вода.

— Хто налив воду у карафку, що на вічному столику?

— Я сама налила… Учора вранці… Тоді, як ставила квіти в капітанову кімнату.

— Ви були вдома самі?

Ще схлипуючи, Жюлі потроху приходила до тями і водночас починала дивуватися запитанням Мегре.

— То що ви думаєте? — несподівано скрикнула вона.

— А нічого. Заспокойтеся. Оце тільки-но я прочитав духівницю Жоріса.

— Отже?

— Ви успадковуєте все його майно. Ви тепер багата.

У відповідь на ці слова вона зразу розридалась.

— Капітана отруєно водою з цієї карафки.

Вона з огидою зиркнула на нього й заволала:

— То й що ви хочете сказати? Що, що ви хочете сказати? Га?

Вона була в такому стані, що схопила його за зап'ястя й трусонула з нестямною силою. Ще трохи, і вона могла почати дряпатися, битися.

— Тихше, заспокойтеся. Розслідування тільки починається. Я нічого не хочу вигадувати, тільки збираю відомості.

Сильний поштовх у двері. Прийшов сільський поліцай.

— З прокуратури не зможуть приїхати раніше другої половини дня. Пан мер, який сьогодні вранці повернувся з полювання, ще не встав. Він прийде сюди, тільки-но буде готовий.

Усі були пригнічені. Усе в цьому будинку так і пашіло од збудження. Натовп надворі, який очікував хтозна-чого, додавав нервозність і безладдя.

— Ви маєте намір лишитися тут? — спитав Мегре дівчину.

— А чом би й ні? Куди мені подітися?

Мегре попросив лікаря вийти з кімнати небіжчика й замкнув її на ключ. Він дозволив залишитися з Жюлі лише двом її приятелькам — дружині наглядача маяка й дружині одного з робітників шлюзу.

— А ви нікого сюди не пускайте, — наказав сільському поліцаєві. — Якщо буде треба, спробуйте по-доброму відпровадити цікавих.

Після того вийшов, проминув юрму зівак і попрямував до порту. Сирена попередження все не вгавала, але звук її наче віддалився — вітер дув у бік моря, і її вже ледве було чути. Надворі помітно потеплішало. Сонце сяяло дедалі яскравіше, й море почало підійматися.

Двоє наглядачів шлюзу вже прийшли з села й заходилися працювати. На мосту Мегре зустрів капітана Делькура, з яким розмовляв напередодні. Той пішов йому назустріч:

— Отже, це правда?

— Жоріса отруїли, авжеж.

— Хто?

Натовп коло будинку капітана потроху рідшав. Щоправда, сільський поліцай, красномовно жестикулюючи, переходив від однієї групи до іншої й розповідав бозна-що. Всі поглядали в бік комісара — загальна цікавість зосередилась на ньому.

— Починається приплив?

— Ще не зовсім. Треба, щоб піднялося ще хоча б на три фути. Он бачите — пароплав на якорі там, на рейді. Він чекає від шостої години ранку.

«Флотська закусочна» була близько, в двох кроках. З її вікон, крізь скляні двері можна було бачити шлюз, міст, воду, яку випускають із шлюзу, маяк і будиночок Жоріса.

— Може, перехилимо чарчину? — запропонував комісар.

Зрештою, він міг здогадатися, що під час кожного припливу це невелике товариство, як за звичай, сходилося в закусочній. Капітан подивився, чи висока зараз вода.

— Маю щось із півгодини, — озвався.

Вони разом увійшли до дощатої закусочної, інші — митники, начальник шлюзу, службовець рибоохорони і командир митного катера — нерішуче потяглися один по одному слідом, і Мегре жестом запросив їх сісти за один стіл.

Треба ж зламати лід, відрекомендуватися всім, викликати до себе довіру й навіть, певною мірою, проникнути в це середовище.

— Що будемо пити?

Його компаньйони перезирнулися, все ще нітячись і ніяковіючи.

Служниця подала всім. Люди зазирали в кафе і, чекаючи подальших подій, не вертали до села, никали портом.

Мегре натоптав люльку і простягнув свій кисет усій чесній компанії. Та капітан Делькур дістав собі сигарету, а начальник шлюзу, червоніючи, поклав в рот пучку тютюну й пробурмотів:

— Дозволите?

— Дивна драма, чи не так? — ризикнув нарешті Мегре. Всі знали: щось подібне буде сказане; однак запала напружена тиша.

— Капітан Жоріс був, напевно, дуже добрий чоловік…

Комісар очікував, крадькома стежачи за обличчями.

— Занадто добрий, — кинув Делькур. Весь його вигляд, дещо неохайний, недбалий, свідчив, що цей немолодий — старший від Жоріса — чоловік любив хильнути.

А втім, і про діло він ніколи не забував, бо й зараз, бесідуючи, поглядав крізь фіранки, як підіймається вода, як пароплав знімається з якоря.

— Занадто поспішає! Того й жди, що течія Орни знесе його на мілину.

— За ваше здоров'я… Кінець кінцем, ніхто не знає, що відбулося в ніч на 16 вересня…

— А таки ніхто… То була туманна ніч, така, як і минула… Що ж до мене, то я не був на вахті… Посидів тут до дев'яти вечора за партією в карти з Жорісом і приятелями, котрих ви оце бачите…

— Ви збиралися щовечора?

— Майже… В Уїстреамі, вважайте, нема інших розваг… Три чи чотири рази того вечора Жоріс просив садовити за карти когось іншого на підміну і ходив зустрічати кораблі… О дев'ятій тридцять приплив скінчився… Капітан пішов у туман, ніби вертав додому…

— А коли помітили, що Жоріс зник?

— Наступного дня… Жюлі якраз і прийшла довідатися… Вона проспала до самого ранку і, тільки прокинувшись, схаменулася, що хазяїна немає…

— Жоріс випив кілька склянок?

— Одну, як завжди, тільки одну! — заявив митник, якому кортіло втрутитися в розмову. — А тютюну взагалі не вживав ніколи!

— А… як ви гадаєте… Жюлі й він?..

Усі перезирнулися. Мегре помітив якесь замішання у товаристві за столом. Дехто сховав посмішку…

— Та хтозна… Жоріс присягався, що ні… але…

І знову втрутився митник:

— Ніхто не має на думці нічого злого, коли каже, що капітан був не зовсім такий, як ми всі… Був він не зарозумілий, ні, це зовсім не те!.. Але він стежив за собою, розумієте?.. Він нізащо не вийшов би зустрічати приплив у сабо, як-от, приміром, Делькур… Він грав тут у карти вечорами, але не приходив сюди вдень… Не звертався на «ти» до підручних на шлюзі… Не знаю, чи ви розумієте, що я хочу сказати…

Мегре розумів це дуже добре. Він пробув кілька годин у будинку Жоріса — такому чистенькому, чепурному, добре впорядкованому. І тепер бачив компанію, що збирається в закусочній, — простіших, неохайніших людей. Тут, либонь, випивали підряд аперитив за аперитивом. Невдовзі голоси мали залунати гучніше, повітря — стати тьмянішим, все мало прибрати дещо вульгарного вигляду.

Жоріс ходив сюди лише пограти в карти, ніколи не розповідав про свої особисті справи й ішов додому, випивши одну-єдину чарку.

— Вже майже вісім років, як вона разом із ним… Тоді їй було не більше шістнадцяти… Прийшло таке собі звичайнісіньке шмаркате дівчисько з села, вдягнуте, як опудало…

— А тепер…

Не чекаючи виклику, служниця прийшла з новою пляшкою місцевої горілки й налила всім «по ковтку» в склянки, де на денці лишалося трохи кави. Це теж входило до ритуалу.

— А тепер вона така, як ви її бачите… Втім… На танцях, приміром, вона нізащо не піде в парі аби з ким… А коли в крамничці до неї ставляться як до служниці, гнівається… Усе це важко пояснити. Проте це не заважає її братові…

— Її братові?..

Начальник шлюзу свердлив митника очима. Але Мегре перехопив його погляд.

— Так чи інакше комісар про це дізнається! — промимрив митник, який, очевидно, трохи раніше почав пити каву «з причепом». — Її брат відбув вісім років каторги… Якось уночі напився в Онфлері… Компанія була велика, вони зчинили галас на вулицях… Втрутилася поліція, а хлопчина так невдало дав по пиці поліцаєві, що той не прожив і місяця…

— Він моряк?

— Еге ж. Чимало поблукав по всіх усюдах, доки повернувся додому. Тепер плаває на шхуні з Пемполя, на «Сен-Мішелі».

Капітан Делькур виявляв ознаки хвилювання.

— Ходімо! — кинув він, підводячись. — Уже час…

— Пароплав ще не встигне увійти в камеру!.. — зітхнув митник, вважаючи зайвим такий поспіх.

Тепер за столом їх лишилося троє. Мегре подав знак служниці, яка знову підійшла з пляшкою.

— «Сен-Мішель» часто заходить сюди?

— Так, часто…

— Він заходив 16 вересня?

Митник, знову виправдовуючись, обернувся до сусіда:

— Адже комісар однаково дізнався б про це, досить переглянути портову книгу!.. Так, заходив… Пригадую навіть, що вони ночували на рейді, бо стояв туман, і змогли вийти в море лише на світанку…

— Куди взяли курс?

— На Саутґемптон… Я сам і візував їхні папери… Вони були навантажені будівельним піщаником у Кані.

— А після того брата Жюлі вже не бачили в цій окрузі?

На цей раз митник фиркнув, завагався і, перш ніж від повісти, спорожнив склянку.

— Треба поспитати в тих, хто запевняє, що бачив його вчора… Як на мене, то я нічого не бачив…

— Учора?

Митник знизав плечима. Величезний пароплав, який саме обережно просувався між кам'яних стін шлюзу, своїм чорним громаддям заступав краєвид. Труба його була вища, аніж дерева обабіч каналу.

— То я й собі піду…

— Я теж…

— Скільки з нас, мадемуазель? — запитав Мегре.

— Та ще матимете нагоду завітати. Хазяйки зараз нема…

Люди, які терпляче чекали, що ж станеться в капітановім будинку, для годиться дивились на шлюзування англійського пароплава. Мегре вийшов з шинку. Саме цієї миті якийсь чоловік показався в кінці сільської вулиці, і Мегре здогадався, що то мер, якого він не роздивився вночі. Дуже високий на зріст, років сорока п'яти — п'ятдесяти, брезклий, з червоними щоками. Зодягнутий у сірий мисливський костюм, пілотські гетри щільно затягували ноги. Мегре пішов назустріч!

— Пане Гранмезон?.. Я комісар Мегре з кримінальної поліції.

— Дуже радий, — машинально озвався той.

І глянув на шинок, потім на Мегре, потім знову на шинок, і в тому осудливому погляді явно читалося: «Дивні уподобання для урядовця на такій високій посаді!»

Мер попрямував до шлюзу.

— Здається, Жоріс помер?

— Здається! — відрубав Мегре, якого вже починало дратувати таке ставлення.

А ставлення було традиційне: ставлення великого цабе, котре в своєму ведмежому закуті вважає власну персону за пуп землі, одягається, як сільський феодал, і поблажливо віддає данину демократизмові, коли неуважно тисне руки або нерозбірливо бурмоче привітання місцевим жителям, запитуючи при нагоді про їхніх дітей.

— А вбивця вже у ваших руках?.. Кінець кінцем, це ж ви самі привезли Жоріса, це ви… Вибачайте, одну хвилину…

І він попрямував до службовця рибоохорони, якого, певно, мав за підручного, коли полював на качок, бо сказав йому:

— Весь очерет зліва виліг, і треба його випростати… Одна з підсадних качок нікуди не годиться… Сьогодні вранці була ледь жива…

— Слухаю, пане мер!

Він повернувся до Мегре, мимохіть потиснувши руку начальникові порту й буркнувши:

— Діла йдуть?

— Ідуть, пане мер.

— Отже, про що ми говорили, комісаре?.. Яка частка правди в усіх цих чутках про розколотий і оперований череп, про божевілля і не знаю що там іще?..

— Ви добре ставилися до капітана Жоріса?

— Він служив у мене протягом двадцяти восьми років; славний чоловік, педантичний служака.

— Чесний?

— Вони майже всі чесні.

— Скільки Жоріс заробляв?

— Важко сказати, адже була війна, яка все перевернула… В усякому разі, досить, щоб купити будиночок. І я міг би закластися, що він мав принаймні двадцять тисяч франків у банку.

— Не більше?

— На п’ять тисяч більше або менше… Не думаю.

Ворота шлюзу розсунулись, і пароплав був готовий увійти в канал, тоді як інший, що прийшов з Кана, мав помінятися з ним місцями й вийти у відкрите море.

Вечір видався напрочуд тихий. Люди проводжали очима двох співбесідників. З висоти свого судна англійські моряки безтурботно роззиралися на юрбиська на березі, а при тім встигали робити все необхідне для маневру.

— А яка ваша думка, пане мер, про Жюлі Леґран?

Пан Гранмезон трохи завагався, а потім відповів:

— Мале й дурне — їй запаморочилося в голові, бо Жоріс розбестив її своєю надмірною поблажливістю… Вона надто багато про себе думає… Хто його знає, що саме… В усякому разі, вона вважає себе не такою, яка є насправді…

— А її брат?

— Ніколи його не бачив… Всі мені кажуть, що він ледащо…

Шлюз залишився позаду, і вони вже наближались до невисокого муру, що огороджував будинок. Навколо нього гралися кілька хлопчаків, чекаючи початку цікавої вистави.

— Що спричинилося до смерті?

— Стрихнін!

Все єство Мегре дихало впертістю і затятістю. Він ішов не кваплячись, заклавши руки в кишені, міцно стиснувши в зубах люльку. Важка люлька пасувала до його масивного обличчя — в неї можна було натоптати майже чверть пачки світлого тютюну.

Білий кіт, що маніжився на нагрітому сонцем мурі, стрибнув і зник, коли чоловіки підійшли ближче. Мегре раптом зупинився.

— Ви не хочете заходити? — здивувався мер.

— Заждіть хвилину! Як ви вважаєте, Жюлі була коханкою капітана?

— Нічого про це не відаю! — відрізав пан Гранмезон дратливо.

— Ви часто приходили в цей дім?

— Ніколи! Жоріс був у числі моїх службовців, отже, в таких випадках…

Він усміхнувся так, як, на його думку, мав би всміхнутися великий сеньйор.

— Коли ви нічого не маєте проти, покінчимо з формальностями якнайшвидше. Я запросив декого на сніданок…

— Ви одружені?

Уперто нахмуривши чоло, Мегре гнув свою лінію; рука його лежала на клямці хвіртки.

Пан Гранмезон подивився на нього зверху вниз — мав-бо зріст сто вісімдесят п'ять сантиметрів. Комісар помітив, що той, хоч і не був косоокий, однак зіниці мав дещо асиметричні.

— Вважаю за потрібне попередити вас: коли ви й далі розмовлятимете зі мною таким тоном, вам може нагоріти… Покажіть мені те, що мусите показати, — сухо озвався мері сам штовхнув хвіртку.

Коли пан Гранмезон переступив поріг, сільський поліцай, що стояв на посту, поспішив щезнути.

До кухні вели скляні двері. Мегре одразу ж завважив, що тут щось не так: обидві сусідки на місці, але Жюлі немає.

— Де вона? — одразу ж запитав комісар.

— Пішла до себе нагору… Зачинилась… Не хоче йти сюди…

— Чого це, ні сіло ні впало?

Жінка наглядача маяка пояснила:

— Їй уже було краще… Вона ще плакала, але зовсім тихо і говорила, говорила… Я раяла їй чогось попоїсти. Вона відімкнула цю шафу…

— І що?

— Не знаю… Наче злякалася… Потім метнулася по сходах, і ми чули, як вона замикала на ключ свою кімнату…

У продуктовій шафі стояв тільки посуд, кошик з кількома картоплинами, блюдо, в якому маринувались оселедці, та дві брудні, масні тарілки: схоже, що в них лежало смажене м'ясо.

— Я чекаю, коли ваша ласка! — нетерпляче промовив мер, що лишився в коридорі. — Вже пів на дванадцяту, і я гадаю, що будь-які вибрики цієї особи…

Мегре замкнув шафу, поклав ключ у кишеню і важким кроком пішов до сходів.