Постріл

9

Диспут тільки звеличив Вітьку Бурова у його власній уяві: він став на ньому центральною постаттю. Він і йшов у клуб, розраховуючи, що про нього заговорять, а як ні, то він утне таке, щоб заговорили.

У своїй звичайній розслабленій позі Вітька сидів у дворі, на порожньому дерев'яному ящику позаду першого корпусу, у вузькому проході між стіною будинку і огорожею. Поряд на асфальті сиділи Шнира, Фургон і Білка. Біля рогу, на варті, стояв Паштет. Був ранок, не зовсім ранній, десь о дев'ятій. Неділя.

Паштет махнув рукою — все гаразд.

Вітька неквапом підвівся, потягнувся, навіть позіхнув, підняв Білку, вона стала йому на плечі й просковзнула в кватирку.

Вітька опустився на ящик, прибрав звичну позу, Шнира й Фургон не зробили жодного руху, Паштет чатував на посту. Все зроблено блискавично, ніхто не помітив — задній тупик двора, по ньому не ходять, задня стіна будинку — ні дверей, ні під'їздів, попереду — глуха цегляна стіна.

Білка опинилася в порожньому фойє кінотеатру «Арбатський Арс».

На стінах висіли афіші, реклами, фотографії з кінофільмів.

Коло стіни височіла буфетна стойка під круглим склом. Білка відсунула дверці. Скрип не збентежив її: кінотеатр замкнено ззовні. Перевірено.

Вона зняла з прилавка п'ять пляшок лимонаду, тістечка, цукерки, бутерброди, склала в мішок, повернулася до вікна, шкрябнула об шибку.

Вітька знову так само неквапом підвівся, простягнув руку, взяв мішок, допоміг Білці вилізти з вікна. Білка схопила мішок і зникла з ним у під'їзді чорного ходу.

Хлопці обійшли корпус, опинилися на передньому дворі, де грали дітлахи, і підійшли до пожежної драбини.

Вузька металева драбина починалася від другого поверху і, прикріплена до стіни металевими пруттями, сягала даху восьмиповерхового корпусу. Біля даху пруття були відірвані, верх драбини хитався.

Вітька всівся на нижньому щаблі драбини.

— Куди забрався, місця тобі іншого нема? — невдоволено зауважила двірничка.

— Сидіти не можна?

— Не можна, злазь!

Вітька потягнув носом повітря:

— Мені кисень потрібен, кисню не вистачає. — Він піднявся ще на два щаблі, знову потягнув носом. — Хороший кисень, перший сорт.

— Дограєшся, Вітьку!

Двірничка подалася геть зі своєю мітлою. Вітька посміхнувся: мету досягнуто, всі бачили, що він на драбині і, отже, до буфету не може мати відношення. Йому потрібне було алібі, слово, якого він не знав, але мав про нього уявлення.

Шнира, Паштет і Фургон, задерши голови, дивилися, як Вітька піднімався по драбині.

Досягнувши четвертого поверху, Вітька завис і зазирнув у відчинене вікно. Перед вікном сиділа Ольга Дмитрівна в халаті і з рушником на голові.

Посміхаючись, Вітька дивився на неї.

Вона оглянулася, зойкнула з переляку.

Вітька скорчив страхітливу пику.

Ольга Дмитрівна схопилася з пуфика, зачинила вікно, засмикнула фіранку.

Задоволений своєю витівкою, Вітька глянув униз, бажаючи побачити, який вона зробила ефект, і раптом побачив у дворі Шаринця.

— Де Білка? — запитав Шаринець Шниру.

— Не знаю.

Вітька спустився вниз, зіскочив з драбини,

— Тобі чого?

— А тобі чого?

— Ну й чухрай звідси!

— Ти, Вітьку, один, а я не один.

— Плював я на твоїх, ти моїх не чіпай.

— Діждешся! — пригрозив Шаринець і потюпав з двора.

Вітька знову піднявся по драбині. Ризиковано балансуючи на пруті, дотягнувся до вікна, взяв банку, що стояла на підвіконні, встромив у неї палець, набрав варення і відправив у рот.

Хлопчики криками й сміхом висловили своє захоплення.

У наступному вікні, поверхом вище, Вітька побачив парочку, що цілувалася.

— Сусіде, що робиш?

Парочка оглянулася, дівчина вискочила з кімнати.

У вікні наступного поверху вусатий дядько зосереджено уминав за столом великий шмат сала.

— Дай шматочок!

Вусатий перестав жувати й вибалушився на Вітьку.

Бавлячись у такий спосіб, Вітька досяг верхотури драбини. Її край не торкався даху — обидва прути зламано.

Треба було здійснити найнебезпечнішу частину операції.

Сильно й розмашисто розгойдуючись, Вітька наближав верх драбини до даху і, коли вона досягла його, схопився за жолоб, підтягнувся, перекинувся на дах, водночас утримуючи драбину спершу ногами, потім руками.

Розтягнувшись на даху, гукнув униз:

— Нумте!

Спритно й швидко, наче мавпа, піднявся Шнира.

За ним, завмираючи від остраху, почав видиратися Фургон. Добувшись до середини, спинився, глянув униз.

— На мене дивись! — крикнув Вітька.

Фургон знову почав незграбно підійматися.

Вітька подав йому руку й перетягнув на дах. Після того, як упевнено дістався Паштет, Вітька відпустив драбину.

Хлопчаки внизу заздрісно стежили за їхнім сходженням. Вітьчине марнолюбство було вдоволене, і він крикнув униз:

— Привіт!

Через дахове вікно він спустився на горище, переліз через бантини, відкинув засувку на дверях. На сходовому майданчику чорного ходу сиділа Білка з мішком.

— Годину сиджу!

Він впустив її на горище, засунув засувку.

Уся компанія сиділа на даху.

Вітька дістав з мішка пляшки з лимонадом, тістечка, бутерброди, цукерки, відклав набік дві закупорені банки з монпансьє:

— Це в Крим.

Він знову спустився крізь дахове вікно на горище й сховав банки в комірчинці, замаскованій дошками та фанерою. На підлозі лежали матрац і подерта ковдра, на дошках, що правили за стіни, висіли листівки з краєвидами Криму.

Вітька повернувся на дах, відкоркував лимонад, розклав тістечка й цукерки:

— Наминайте! В Крим поїдемо — у вагоні-ресторані обідатимемо.

— Що за вагон-ресторан?

— Вагон, а в ньому столики, ресторан. Поїзд іде, колеса вистукують, а ти наминаєш, офіціант подає, що замовиш, а замовиш, що захочеш, — розмальовував Вітька майбутню поїздку в Крим. — Пообідаєш — і до себе, по тамбурах, з вагона у вагон, усе на ходу. Прийшов у свій вагон, укладайся спати, у кожного своя полиця — називають плацкарт. Не хочеш спати — дивись у вікно. Головне — зробити гроші.

— А як зробимо гроші? — запитав Фургон.

— Хто тобі дозволив ставити такі запитання?

Зляканий Фургон мовчав.

— Хто, питаю, дозволив? Або хто підучив? Підіслав? Хто? Мишка Поляков? Сашка-Фасон? Говори! А то скину з даху. Арци — і в воду кінці!

— Він просто так запитав, — заступився Шнира.

— Заткни пельку! Якщо хтось розпатякає про Крим, голову відірву.

— А чого патякати? — заперечив Шнира. — Думаєш, не знають? Знають.

— Звідки? Хто сказав?

— Та облиш ти! Сам скільки разів казав: Крим… Крим…

— А гарно в Криму? — запитала Білка, щоб не дійшло до сварки.

Її наївну дипломатію підтримав Паштет.

— Питає! Всі в Крим їдуть, якби було погано, не їздили б. Там море навкруг.

— Всесоюзною здравницею називають, — додав Шнира.

Вітька ліг на спину, підставив лице сонцю, замріяно мовив:

— Найкраще місце — Крим. Море, звичайно, тепло всенький рік, хочеш — купайся, хочеш — загорай. Фрукти за безцінь: груші «дюшес», виноград «дамські пальчики», абрикоси — копійка фунт. У Лівадію поїдемо, там палац, цар Миколка жив. Ялта. Головне, мати надійну ксиву, а то знімуть з поїзда як бездоглядних.

— Яку ксиву? — запитав Фургон.

— От дурник, — засміявся Паштет, — ксива — документ, значить.

— Ксива буде така, — сказав Вітька, — екскурсія, ви учні, я за старшого. Печатку поставимо — і порядок.

— А де печатку візьмемо? — знову запитав Фургон.

Вітька підвівся, пильно глянув на Фургона. Шнира знову захистив приятеля:

— Він просто так запитав… Хіба не бачиш, дурник ще, нічого не тямить.

Вітька погрозив Фургону пальцем:

— Багато знати хочеш, патякаєш. Не метушись, за тебе все зроблять.

Він замовк, прислухався: смикали горищні двері. Вітька зробив знак сидіти тихо, спустився на горище, прокрався до дверей, прислухався.

За дверима розмовляли. Вітька впізнав голоси Миші та Генки:

— … Хтось замкнув двері. Кербуд, чи що…

— … Замка нема, замкнено зсередини…

— … Ходімо з двору.

Було чутно, як вони спускалися сходами. Вітька повернувся на дах, ліг на спину:

— Мишка з Гонкою… Пішли геть…