Постріл

44

Убивство Зиміна, Юрин виклик до слідчого і нарешті арешт Василя Івановича — цього Навроцький не чекав у найгірших своїх розрахунках, а він завжди розраховував і на гірше.

Викрадаючи документи, він ставив обмежену мету: нейтралізувати Зиміна. Він розраховував, що Микола Львович приховає зникнення документів: узяв додому, вдома був син, у привиди тепер ніхто не вірить. Розрахунок виявився точним — про зникнення документів Зимін не заявив. Отже, він у руках Красавцева, знешкоджений, п'ять вагонів гарантовано.

Зимін зажадав нові документи — крок, що так налякав Красавцева. Красавцев — йолоп! Зимін збирався повернути всі документи разом, сподіваючись, що недбалий Красавцев не розбиратиме їх, суне в шафу, кому вони потрібні, ці старі акти? Якщо навіть Красавцев зверне увагу на відсутні документи, то Зимін відмахнеться: «Не знаю, повертаю те, що брав». Красавцев не зчинить галасу, промовчить і тим прислужиться Зиміну. А послуги вимагають взаємності.

І ось безглузде вбивство Зиміна! Все сплуталося, змішалося, опинилося під ударом. Негідник, нікчема, сучий син! Хто міг таке завбачити? Кишеньковий злодюжка, шлепер, у нього навіть бракувало відмичок, довелося діставати ключі, зробити другу пару, вивезти Зиміних у театр.

Після театру вони зустрілися з Шаринцем у Кривоарбатському провулку.

Шаринець повернув ключі, віддав документи, сказав, що підкинув портфель на горище, як загадав Валентин Валентинович.

— Що ще взяв?

— Щоб мені волі не бачити! — заприсягнув Шаринець.

— Якщо взяв щось, краще зараз поверни.

— Що взяти? Ложки-виделки? Ви з документами сторгуєтесь, а я у в'язницю?

— Якщо взяв щось, я тебе й на тому світі дістану!

— Таж сказав! — буцімто щиро мовив Шаринець.

Валентин Валентинович подав йому два червці.

— Додав би п'ятірку, — попросив Шаринець, — там і срібло й рижев'є було, нічого не взяв.

Як тепер розумів Валентин Валентинович, тут таїлася його генеральна похибка — він не надав значення словам Шаринця «срібло й рижев'є було». «Рижев'є» на їхньому жаргоні — золото. Отже, Шаринець оглянув квартиру, бачив столове срібло, одяг, навіть золоті речі, мацав, дотикався, але не взяв. Не взяв, але запам'ятав, як проник у квартиру, взяв портфель, і все минулося безкарно. Як же йому не взяти таку квартиру на приціл? Не для себе — для домушників, з якими зустрічався в «Гротеску». Він тільки навідник. Навів, але прорахувався: Зимін опинився вдома.

Як же Навроцького не насторожили слова Шаринця? Приписав прагненню зірвати зайву п'ятірку? П'ятірки він не шкодував, але не любив потурати.

— Ніякої п'ятірки! Все, як домовились. — Та слова про «рижев'є» якось закарбувалися, і він додав — Щодо золота, то найкраще золото — мовчання. Сподіваюсь, ти второпав?

Його погроза не вплинула, трапилося зовсім непередбачене. Якщо вбивць знайдуть, вони видадуть навідника — Шаринця. Шаринець видасть його.

Саме це й покликало Валентина Валентиновича в «Гротеск». Світ гри стикається зі світом карним: на перегони їздять не лише ті, хто грає в тоталізатор. Через них Навроцький вийшов на Василя Івановича.

Офіціант провів його в заднє приміщення пивниці — комірчину, тьмяно освітлену голою лампочкою.

За столом сидів Василь Іванович — Навроцький бачив його на перегонах, показали.

Біля дверей, притулившись до одвірка, стояв чоловік, котрого, як одразу помітив Навроцький, природа нагородила здатністю аж ніяк не запам'ятовуватися.

Вони вичікувально дивилися на Навроцького.

Акуратно підтягнувши штани, Валентин Валентинович опустився на табуретку коло стола, закинув ногу на ногу.

— У мене з вами розмова віч-на-віч.

Василь Іванович кивнув тому, хто стояв біля дверей. Той вийшов, причинивши за собою двері.

— Не представляюсь, — почав Валентин Валентинович, — наше знайомство навряд чи триватиме довго. Та вважаю за обов'язок попередити: якщо я не повернусь додому о третій годині, — він глянув на годинник, — то мене шукатимуть тут.

Василь Іванович важко дивився на нього.

— Крім того, якщо я не повернусь додому о третій годині дня, то тут шукатимуть не тільки мене, а й убивць інженера Зиміна.

Василь Іванович усе так само мовчки й важко дивився на Навроцького.

— Хто вчинив цей жахливий злочин, я не знаю, — спокійно вів далі Валентин Валентинович, — мене це не стосується, я займаюсь іншим… Але я хочу поставити вас до відома ось про що… Якийсь молодий чоловік, на прізвисько Шаринець, ще до вбивства інженера Зиміна вже побував у цій квартирі, взяв там портфель з документами. Таким чином, молодий чоловік Шаринець знав, що друге відвідання квартири небезпечне. Можливо, молодий чоловік Шаринець аж ніяк не причетний до вбивства, тоді я даремно сюди прийшов. Але не виключено, що причетний. Отже, він приховав, що побував у цій квартирі і взяв там портфель з документами. Отже, він когось обманув. Людина, здатна обманути раз, може це зробити і вдруге. Це ненадійна людина.

Він замовк, чекаючи відповіді. Василь Іванович важко дивився на нього й по якомусь часі сказав:

— Ніякого Шаринця не знаю, ні про якого інженера не чув. Що за каламуть ти тут розводиш?

Брутальна відповідь. Але на іншу Валентин Валентинович і не сподівався. Підводячись, він проказав:

— Ну що ж, у такому разі вибачте за турботи. Бувайте здорові!

Він рушив до дверей, але Василь Іванович зупинив його:

— Навроцький!

Порушили умову, взяли гроші й порушили. Домовилися, що його ім'я залишиться невідоме. Нікому не можна вірити. Та дарма! На цю карту в нього є інша, ще більша.

Він знову опустився на табуретку, на його обличчі сяяла чарівна посмішка.

— Ми, виявляється, знайомі.

— Як вагончики, відвантажуються? — запитав Василь Іванович.

— Відвантажуються, транспорт у нас поступово налагоджують. Але який тісний світ! Тепер пригадую, мені ваше лице знайоме, десь я вас бачив — нібито на перегонах; там буває багато людей, але вас я запам'ятав, і знаєте чому?

Навроцький зробив паузу. Лице Василя Івановича було непроникне.

— Я вам скажу чому, — вів далі Валентин Валентинович. — Ви дуже схожі на одну людину. Так, так, буває ж така подібність, дивовижно! Ця людина дістала п'ять років. П'ять років суворої ізоляції! І уявіть собі, зумів утекти. Сувора ізоляція, а він утік. Сміливець! Я схиляюсь перед ним. Досі не можуть знайти.

— Знайдуть.

— Чому? — заперечив Навроцький. — Можуть і не знайти. Як свідчить прислів'я: не май і сто рублів, та май одного друга.

— У нас кажуть інакше: май сто рублів, матимеш сто друзів.

— Можна й так, — погодився Валентин Валентинович. — Головне, завжди, за будь-яких обставин, бути правдивим із своїми друзями. А молодий чоловік Шаринець когось обманув. Маю за честь кланятися. — На дверях він обернувся — До речі, мало не забув. Документи вбитого інженера Шаринець продав одній людині за два червінці. Просив додати п'ятірку, але йому відмовили. Це деталь, подробиці. Маю честь!