Правилка була коротка.
Шаринець з'явився в заднє приміщення пивниці.
За столом грали в карти Василь Іванович, Сіренький, Жоржик і ще один — Кукольник.
Вони грали, не звертаючи уваги на Шаринця, що ввійшов. Шаринець закляк. Василь Іванович його викликав, і він чекав, не сміючи ні сісти, ні нагадати про себе. Василь Іванович бачить його — отже, треба чекати.
Він терпляче чекав біля дверей, переступаючи з ноги на ногу, чекав, коли скінчиться банкування. Банкував Жоржик. Банк довго не стукав…
Нарешті Сіренький зірвав Жоржикове банкування.
Шаринець думав, що тепер з ним заговорять, але ні, і банкування перейшло до Василя Івановича; він перетасував колоду, здав карти.
— Кликали, Василю Івановичу? — боязко запитав Шаринець.
Василь Іванович не глянув на нього, коротко кинув:
— Чекай!
Василь Іванович банкував хвилин, напевно, п'ятнадцять. Виграв. Віддав карти Жоржикові, зібрав зі стола виграш, відрахував, що лишає на столі, і вже після цього, все ще не дивлячись на Шаринця, спитав:
— Ну, хто тебе навів на квартиру інженера?
Жоржик тасував колоду, але не здавав, чекав на відповідь Шаринця. Сіренький і Кукольник так само чекали.
Шаринець збагнув: над ним вершиться суд, правилка, і розправа буде нещадна. І він знетямлено пробелькотів:
— Дівчисько навело.
— Яке дівчисько?
— Білка… Білкою звати…
— Як навела?
— Сказала, всі на дачу їдуть, один Фургон, їхнє хлопчисько, вдома залишається.
— А чого інженер не поїхав?
— Таж він поїхав, поїхав він…
— Не горлань! — урвав його Василь Іванович. — Тихо говори!
— Поїхав він, — квапливо зашепотів Шаринець, — я сам бачив, як сідали в поїзд дружина, Людка… Я на вокзал за ними їздив, Ярославський вокзал, сам бачив, як сідали в поїзд… І діждався, коли поїзд пішов. Потім приїхав на Арбат, кажу Сіренькому — поїхали. Ми з ним і пішли, правда, Сірий? Адже правда? Адже я їздив на вокзал? Га? Скажи!
Сіренький мовчав. Жоржик тасував колоду.
— А як же він опинився вдома, якщо поїхав? — Запитав Василь Іванович.
— Не знаю, не знаю, ось вам хрест, не знаю, тільки поїхав він, поїхав… — бурмотів Шаринець. — От не зійти мені з цього місця…
Він говорив правду: їздив за Зиміними, сам бачив, як сідали у вагон, дочекався відправлення поїзда.
— Брешеш ти все, — сказав Василь Іванович. — Якби поїхав інженер, його не було б дома.
— Правда, правда! — твердив Шаринець. — Поїхав він, поїхав!
Він благально дивився на всіх, але бачив понурі, застиглі, суворі обличчя.
— Поїхав він, — знову заговорив Шаринець, — тільки, кажуть, повернувся.
— Хто каже?
— У будинку розповідали, мешканці. В поїзді згадав, що забув документ, і вернувся. І Фургон, їхній хлопчик, і Людка, дочка, і дружина — всі кажуть: згадав про документ і вернувся.
— Може, й правда вернувся, — задумливо проказав Василь Іванович.
— Ну, звичайно, вернувся, — забурмотів Шаринець. — І Фургон розповідав: слідчий навіть питав, чого повернувся батько? Хіба ж я міг знати?
— Правильно, вернувся він, з Лосиноостровської, — задумливо проказав Василь Іванович.
— Ну от, — зраділо забурмотів Шаринець, — хіба ж би я став… Хіба ж би я пішов, якби знав, що він удома. Поїхав він, сам бачив…
— А портфель хто взяв?!
І знову жах охопив Шаринця, збагнув: головне тільки починається.
— Вітька… Вітька взяв…
— А хто Вітьку навів?
— Не знаю… Не знаю… Білка, мабуть…
— А документи з портфеля кому Вітька продав?
— Не знаю… Не знаю… — бурмотів Шаринець, втягуючи голову в плечі.
— За два червінці кому Вітька документи продав? П'ятірку додати в кого Вітька просив?
Шаринець упав на підлогу, припав до ніг Василя Івановича, затіпався в істериці:
— Простіть, простіть, не вбивайте…
Василь Іванович відштовхнув його чоботом:
— Викладай!
— Чоловік один попросив, — схлипуючи, почав Шаринець.
— Соплі підбери!
Шаринець шморгнув носом.
— Чоловік ключі дав…
— Що за чоловік?
— У нашому будинку живе… Валентином Валентиновичем звати… Навроцький — на прізвище…
— Куди портфель подів?
— Вітьці на горище підкинув… Він звелів, Валентинич…
— Нам чому не розказав?
— Думав… Діло вірне, думав…
— Нас навіщо підвів?
Шаринець знову поповз по підлозі, припав до ніг Василя Івановича.
— Простіть… простіть… не думав… не знав… не вбивайте!
— Встань!
Шаринець ще дужче обхопив його ноги, боявся відірватися од них, ніби в тому, що тримається за ноги Василя Івановича, вбачав свій порятунок.
Кукольник і Жоржик відтягли Шаринця, підняли, але не випускали з рук — Шаринець падав на підлогу, чи то навмисне, чи не міг стояти на ногах від розпачу.
— Тож слухай, — проказав Василь Іванович. — Завтра підеш у Рахмановський провулок, на біржу праці, станеш на облік. Працюватимеш, куди пошлють, Од роботи не смій відмовлятися. І гривеника ніде не посмій взяти, зрозумів? Щоб жодної справи не було за тобою. Не ходи ні на ринок, ні сюди, в «Гротеск», не з'являйся. Настане час, сам покличу. Якщо заберуть тебе по цій справі, все звалюй на Вітьку, зрозумів?
Шаринець слухав його з роззявленим ротом, не ймучи віри, що йому залишають життя.
— Дійшло до тебе чи ні?
— Дійшло, дійшло, усе втямив… — вичавив із себе Шаринець.
Василь Іванович обернувся до Сіренького, вихопив з рук карти.
— А ти, гусак! Розсівся!
Сіренький підвівся і так само, як Шаринець, мовчки стояв перед Василем Івановичем.
— Цей — шмаркач! А ти? Навіщо з ним пішов? Хто дозволив?
Сіренький мовчав.
— Теж тут більше не з'являйся, забудь! Покличу, коли треба.
Василь Іванович видобув з кишені піджака пакет, подав Сіренькому:
— Поїдете на «Дев'ятнадцяту версту», знаєш до кого. Передай бабці, нехай сховає… В дачу ввійде Сіренький, а ти на сторожі, зрозуміли?
— Зрозумів, зрозумів, — белькотів Шаринець, усе ще не вірячи тому, що його помилували.
Сіренький мовчав. Василь Іванович уп'явся в нього важким поглядом.
— А ти чого мовчиш, чи чогось не зрозумів?
— Усе зрозумів…
— Зрозуміли, то йдіть і сюди не смійте! Покличемо, як треба буде! — Василь Іванович кивнув на двері: — Ідіть!
Вони зійшли на платформі «Дев'ятнадцята верста» й пішли до лісу — повільно, так, щоб дачники йшли із сумками попереду.
Ліс був добре знайомий Сіренькому, він упевнено простував його стежками. Попереду замріла галявинка. Не доходячи до неї, Сіренький присів на бурелом.
— Посидьмо, нехай по дачах розійдуться.
Шаринець сів поруч, залюбки вдихнув свіжий смолистий запах лісу. Небезпека минула, його залишили жити, і Сіренького залишили жити, адже і його могли вбити. А про те, що веліли не приходити, так це ненадовго; поманіжать, поманіжать і знову покличуть. Адже довірив до бабці поїхати, він чув, що є така бабця у Василя Івановича, але не був жодного разу, не бачив, а зараз ось послали. Може, тепер його у фартіцери візьмуть, куди від нього подінуться, — при ньому, на його очах Сіренький застрелив інженера. А куди було Сіренькому? Інженер прямо на них ішов, якби Сіренький не вбив його, він би весь будинок здибив! Інженер дужий, високий, ухопився б — не відчепишся… Довелося Сіренькому застрелити його… Цікаво, звідки Василь Іванович дізнався, що він одержав два червінці і просив ще п'ятірку? Він, Шаринець, начебто нікому не розповідав; виходить, Валентинович розповів, мало не під смерть його підвів, спекулянт проклятий… Гаразд, настане час — розрахуємося з ним!
Сіренький прислухався до лісу. Все тихо.
— Ходімо! — і показав стежку.
Шаринець пішов стежкою, Сіренький за ним.
Сіренький вийняв з бокової кишені револьвер і спроквола почав піднімати його.
— Шаринець!
Шаринець обернувся. Сіренький вистрілив.
Сіренький сунув револьвер назад у кишеню, наблизився до розпростертого на землі Шаринця, нахилився, пересвідчився, що він мертвий, і швидко попрямував до станції. Він прийшов на станцію за одну хвилину до поїзда на Москву.