Постріл

14

Відкрити чужий портфель, узяти ключі від чужої квартири…

Блазенська витівка, ідіотське дивадцтво… Задля чого? Люда не піде за нього заміж, навіть якщо він оселиться на цій пожежній драбині. «Закоханий, здатний на безглуздя, гра…» Дивно чути це від такої людини! Кретинізм, соплі, сентименти! А може, й не сентименти?! І нема особливої закоханості?! Потрібна не Люда, а Микола Львович, потрібна не дружина, а мануфактура. Хто він такий, по суті? Ординарний постачальник, хоч і є лоск, шик, респектабельність; плебей, хоч і вимовляє це слово з іронією. «Сюрприз» — слово із Замоскворіччя. Принеси! Утни якусь банальність — для ваших чарівних пальчиків, Ольго Дмитрівно! Адже дарує не діамантове кольє. Копійчана коробка з ножничками й пилочками. В його, Юриної мами, десятки таких ножничок, щипчиків і пилочок. І нема чого влаштовувати спектакль. Так розмірковував Юра, сидячи за письмовою роботою в кабінеті літератури. Яскраве травневе сонце сліпило очі, тиша класу присипляла, поскрипували пера, шелестіли сторінки.

Генка з гуркотом відсунув стілець, зібрав зошити й пересів на інше місце.

— У чому справа, Петров? — спитав учитель.

— Не хочу сидіти біля Зиміної.

— Чому?

— Всю школу засмерділа своїми духами.

— Сиди, де хочеш, — невдоволено проказав Віктор Григорович.

— І потім, Вікторе Григоровичу, я хочу перемінити тему.

— Яка в тебе тема?

— Селянство в зображенні Тургенєва.

— Вона тобі не подобається? Чому?

— Селянство треба вивчати не в кріпосника Тургенєва.

— Тургенєв був проти кріпацтва, — зауважила Зіна Круглова.

— Все одно! Література повинна пояснювати історію з правильних ідейних позицій.

— Література не пояснює історію, а виховує людину, — сказала Зіна Круглова.

— Зараз не диспут, — втрутився Віктор Григорович. — працюйте! Тема за тобою, Петров. Можеш викласти в ній свої погляди.

Тиша повернула Юру до гірких роздумів. Наближалася перерва, а рівно об одинадцятій він має винести Валентинові ключі.

Треба було одразу відмовитися. Категорично! Не мимрити, не канючити. На очах у всієї школи відкрити чужий портфель, узяти ключі — він що, з глузду з'їхав чи вважає його заплішеним дурнем?

Не виходити! Сказати потім, що були зачинені двері. Або вийти й сказати, що в коридорі були учні, і пін не зміг узяти ключі. Або ще краще: не було портфеля в клітці, Люда взяла його в клас. Думка!.. Втім, Валентин напевне скаже: «Гаразд, зроби це завтра». Ні, ні, ні! На таку авантюру він не піде. Виженуть зі школи. За місяць до закінчення, ні, красненько дякую! Звичайно, якщо його спіймають, можна збрехати: хотів покласти в Людин портфель записку, Люда виручить, підтвердить… І все-таки треба пояснювати, виправдовуватися; вони сидітимуть на учкомі з кам'яними обличчями, питатимуть, допитуватимуться, читатимуть нотації… Навіть якщо в школі все обійдеться, то невідомо, як складеться у Валентина. Зайде в дім, а тут з'явиться Ольга Дмитрівна. Не повірить же вона, що він заліз через вікно пожежною драбиною.

Продзвенів дзвінок. Юра вийшов у коридор, глянув на клітки.

Клітками називали стелажі, поділені на відкриті ящики, над кожним — папірець з прізвищем власника. Сюди складали книжки, зошити, креслення, особисті речі; клітки недоторканні, взяти щось, навіть заглянути в чужу клітку вважали злочином.

Юра наблизився до свого ящика, вдав, що перебирає там щось, поглядом примірився до Людиної клітки: досить простягнути руку, щоб узяти її портфель. Портфель відкритий. Люда не защепнула його, просто втиснула в ящик.

По коридору бігали учні, юрмилися біля кооперативу — столика, на якому розкладено зошити, олівці, ручки, чорнильниці, лінійки, циркулі, транспортери, гумки.

Один із шкільних анахронізмів, що їх так зневажав Юра, кооператив зберігся з донепівських часів, коли зошити й олівці добувалися з великими труднощами і розподілялися учкомом. Тепер усе можна купити в будь-якому магазині — там великий вибір, хоч і на копійку-дві дорожче. Але кооператив лишився: не треба, бач, купувати в непманів і тим підтримувати приватний капітал, а головне — традиція, яку треба зберегти у всій її. чистоті й недоторканості.

Як набридло! Одне й те ж з року в рік, з класу в клас. Таке неподобство! Валентин затіває безглузду історію, але в ній хоча б прозирає особистість, індивідуальність; він не боїться ввійти в чужу квартиру, покласти набір; він виріс в інший час — у той далекий час влаштовували маскаради, жартували, містифікували й нічого не боялися. Чому ж він, Юра, має жити за чужими для нього законами? На диспуті він декларував свою незалежність, своє бажання бути самим собою. Отож він і буде самим собою. Його приятель закоханий, хоче зробити подарунок, робить у не зовсім звичній жартівливій формі. Що тут ганебного?

Пролунав дзвінок. Усі потяглися в класи й кабінети. Коридор збезлюднів.

Юра вийняв з клітки портфель, відкрив, видобув ключі, один великий, другий маленький для французького замка, поклав у кишеню, поставив портфель у ящик і спустився сходами.

На першому поверсі біля вішалки здибався з Сашою Панкратовим.

— Ти куди? — запитав Саша.

На рукаві в нього була червона пов'язка — знак чергового по школі. В іншій ситуації Юра не звернув би уваги на цю дрібноту, хоч і з червоною пов'язкою на рукаві. Але страх ще не минув і він розгублено промимрив:

— Я вийду на хвилинку, віддам батькові ключ від квартири, свій він загубив. Зараз повернуся.

Валентин Валентинович уже чекав на нього. Юра передав ключі.

— Коли у вас обід?

— З дванадцятої до першої.

— За чверть о першій я поверну ключі.

— Тільки не запізнюйтесь, бо зачинять двері.

— Не турбуйся; може, прийду раніше.

— Це було б дуже добре.

— Поки що!

— Поки що!

На дверях стояв Саша Панкратов. Ідіот!

— Ти чого тут стовбичиш?

— Замкнути двері.

— Я можу зробити це сам.

Юра зайшов у школу. Саша замкнув двері. Попереду — дві години томливого чекання. Треба робити фізику, але Юра пішов в історичний, там була Люда: чи не вийде вона до своєї клітки, раптом знадобиться портфель…

Люда конспектувала, з кабінету не виходила.

Дзвінок провістив велику перерву.

Вигукуючи: «Розподіл! Розподіл!», усі висипали в коридор, помчали вниз сходами, шалено загрюкали кулаками в зачинені двері їдальні: «Розподіл — відчиняй!..»

Яша Полонський прокричав:

Двері відчинились. Розштовхуючи один одного учні ввірвалися в їдальню, всілися за довгі, криті клейонкою столи. На кінці стола — каструля з супом, по краях — алюмінієві миски й ложки, в середині — таріль зі скибками чорного хліба, його одразу ж розхапали, кожен хотів дістати окраєць… Юра вийшов з класу за Людою.

Люда вийняла з клітки портфель, сунула в нього зошити, поклала назад. Слава богові! Тепер візьме його тільки після обіду…

Єдиною прикрасою їдальні був плакат: «Добре пережована страва йде на користь». Внизу олівцем було написано: «Що таке користь?»

Хлопці гримотіли ложками по столу:

— Розподіл — розподіляй!

Яша Полонський став на лаву:

Чергові в халатах насипали суп у миски. Кит великим кухонним ножем розрізував на листі млинчастий пиріг.

— Що це таке? — Юра гидливо тицьнув виделкою пиріг.

— Млинчастий пиріг.

— А де м'ясо?

— Воно з кашею.

Юра відсунув миску.

— Казна-що, загорнуте в гидоту!

— Ти, певно, лободу пополам із соломою не жер? — запитав Генка.

— Вибач, не їв ні соломи, ні сіна.

— Не добитий контрик! — кинув йому вслід Генка.

Учні гримотіли ложками по столу:

— Добавки! Добавки!

Миша гукнув Шниру й Фургона:

— Панфілов! Зимін!

Вони підійшли.

— Адже ви знали, що фінка не моя, а Вітьчина. Чого мовчали?

І цього разу Шнира й Фургон мовчали. Що вони могли сказати?

— Незрозуміло, в які ігри ви з ним граєте? — запитав Генка. — Він удвічі старший за вас. Бенкетуєте разом. На який кошт? Крадете?

— А ти бачив? — осмілів Шнира.

— Боягузи ви нещасні, — сказав Миша, — ще раз зрадите, ми з вами таке зробимо — луска полетить. А тепер тюпайте!

Шнира й Фургон поспішили це зробити.

— Даремно ти їх так відпустив, — сказав Генка.

— У куток поставити?

— Гнати зі школи до чортової мами!

— Усіх повиключаємо, сам Генка залишиться, — всміхнувся Миша.