Постріл

12

Тільки-но Миша й Генка спустилися з даху, Вітька підійшов до антени:

— Що за фігура?

— Антена для детекторного приймача, — пояснив Фургон.

Вітька поняття не мав, що таке детекторний приймач, але показувати свою необізнаність не хотів, а тому зневажливо спитав:

— Ти звідки знаєш?

— Хлопці у школі роблять. Навушники надівають і слухають радіо.

— Нічогісінько вони не почують!

Так він висловив свою зневагу до авторів цієї витівки. Але сама витівка занепокоїла: вони вторглися в його володіння. Дах — його резиденція; комірчина — його спальня; горище — сховище всього, що збирають вони на Крим.

Першим спонуканням було зірвати дріт, зламати дивакуваті палиці, що стирчали над димарями й спотворювали дах.

Він цього не зробив. Миша й Генка з'являться знову, поставлять палиці, натягнуть дріт; вони не відступлять, Вітька добре їх знає, і якщо тут, на даху, почнуться бійки, то він зовсім його втратить.

Ці міркування свідчили про наявність у Вітьки здорового глузду. Проте відірвана з горищних дверей засувка викликала в ньому шаленство, він мало не вернувся на дах і не зламав їхньої чортової споруди. Та вулична, суто арбатська витримка перемогла й цього разу. Надто важливе для нього горище, щоб прийняти рішення, продиктоване бажанням помститися. Горище — його дім. Батьківський дім Вітька не любив, не любив батька-алкоголіка, набридли докори: коли працюватимеш? Коли зароблятимеш? А що він?! Стояв на біржі, черга на бронь підлітків велика, у ФЗУ не послали, в пекарню загнали, до чорта в зуби, на Розгуляй, з'являйся о п'ятій ранку. Ночувати йому в пекарні, чи що? Пекарня тісна, парка, брудна — прій! Полишив, вернувся на біржу, а йому: «Не хочеш працювати!»

З'їздить у Крим, погуляє, а потім влаштується на роботу, тільки на таку, що до вподоби. Завод, фабрика, щодня одні й ті ж мармизи — нізащо! Хотіла мати прилаштувати до чоботаря — спину гнути, підметки підбивати. Чоботар — остання людина: в кіно й то кричать на механіка: «Чоботар!», коли частини сплутає або показує догори ногами. Ось ліфти — це підходить. Приходив майстер, лазив на горище, в машинне відділення. Вітька ув'язався за ним. Майстер сказав: улітку ліфти лагодитимуть. Раніше електроенергії не було, через це не пускали, а тепер енергія є, а майстрів бракує. Ліфти старі, зношені, поламані, все розкрадено, ремонтувати треба, справа тонка, складна, а майстрів на всю Москву — один, два та й усі.

Вітька лазив з ним по горищах, показував троси, блоки, знав, де що лежить, майстер його підтримав: сказав: візьму в помічники, навчу, доглядатимеш за ліфтами. Налагоджувати ліфти — це те, що треба, це влаштовувало. В будинку шість під'їздів — шість ліфтів. Пустить ліфт — будуть люди підійматися, не пустить — хай тюпають пішки на восьмий поверх. Це надасть йому поважності. Вітьці хотілося бути поважним саме тут, у себе вдома. Прийдуть до нього: товаришу Буров, поладнайте, будь ласка, ліфт, не працює, не піднімається, або не спускається, або застряв якийсь чудій між поверхами — забава! Захоче — поладнає, не захоче — ні, не поладнає. І не треба тюпачити на завод, штовхатися в трамваї. Не тільки сам собі — всьому будинку хазяїн. Ключі від горища в кишені, на горищі — апаратна буда, ніхто не має права ввійти, всіх з даху прожене, покаже їм палиці з дротом, їхні антени й радіо! Сиди собі вдома; коли що треба, самі по тебе прибіжать. Після Криму ліфти були другою Вітьчиною мрією.

Він походжав по Арбату, здійснював звичайний рейс вулицею, інтересами якої жив, де знав кожен камінчик бруківки, кожну вибоїну на тротуарі. Та нічого нового на вулиці не було, і Вітька почвалав чогось поїсти.

Картина, яку він побачив удома, його не здивувала, він звик до подібних спектаклів, особливо в неділю.

За столом сидів п'яний батько. Де встиг набратися зранку, біс його знає! Вітька неприязно дивився в його побуріле від горілки лице. Миршавий якийсь, брудний, жалюгідний. Вітька зневажав його особливо за те, що жалюгідний. Було соромно, що в нього такий батько. Ніхто його в домі не шанує.

І через те, що батька ніхто не шанує, Вітька вперто утверджував себе.

— Дай карбованець, кажу, тобі кажу, дай зараз же, кому кажу?! — бубонів батько.

— Нема в мене карбованця, сказала тобі!

Засукавши рукава, мати прала білизну в дерев'яному кориті.

— Кому кажу?! — ледь варнякав батько, не звертаючи уваги на прихід Вітьки, наче той і зовсім не прийшов.

— Годі, насмоктався, лягай спать! — заявила мати.

— Я борг маю сплатити… Второпала? Б-борг… Б-борг честі, второпала?

Батько комизився, показуючи, що він городський, а мати селючка. Він намагався встати, але захилитався й знову опустився на табуретку.

— Працювати треба, а не борги робити. — Мати сильними руками перетирала білизну в мильній піні.

— Я без… безробітний… Борг честі…

— Не пив би, то й не був би без роботи.

— Робота… Я майстер, дурепа!

— Не майстер ти, алкоголік! Фіранки й ті пропив. Від людей соромно… Хоча б куди провалився з моєї голови, проклятущий алкоголік! Хоча б тебе п'яного, трамваєм задавило!

— Ц-це… Ц-це ти на кого?! — Буров знову підвівся, цього разу втримався у вертикальному положенні. — На кого, питаю, на чоловіка? Чоловіка, котрий, значить, тут є особа… Такі слова?!

Вітька заступив матір:

— Лягай спати, татку!

Він був одного зросту з батьком, але кремезніший і сильніший за нього.

— Ти! Як смієш?!

Батько підніс кулак, але Вітька перехопив його руку.

— Лягай спати, татку!

Зметикувавши, що коли він висмикне руку, то впаде, Буров-батько залементував:

— На батька?! Люди! Народ! Караул! Убивають!

Та люди не відгукнулися: в квартирі звикли до скандалів у Бурових. Жили вони на першому поверсі, лемент було чутно у дворі, але й звідки ніхто не відгукнувся: теж звикли. Вітька тримав батькову руку:

— Не смій її чіпати!

Зарипіли двері, і з'явився Миша, зупинився, мовчки спостерігаючи за тим, що відбувається в домі.

— Тобі чого? — запитав Вітька.

— Є справа.

— Не кликали тебе. Чухрай!

Буров-батько вирвав руку, гепнувся на табуретку, грюкнув кулаком по столу:

— Ні! Не йди, товаришу! Дивись, як син на батька кидається. Дивись, які діти пішли. Колись їх ремінякою, а тепер ні, не маєш права.

— Не вчасно ви прийшли, — зауважила Бурова-мати.

— Не йди! — кричав Буров-батько. — Я їх, паразитів, утриманців, годую, пою… І мене ж, у моєму домі… Куди мені тепер подітися?.. Син — гультяй, хуліган, батька не шанує, на батька кидається… Вбити хоче, смерті моєї жадає…

— Чого на хлопця клепаєш, — сказала Бурова-мати. — Сам ти паразит, нероба. — Вона обернулася до Миші: — Мене вдарити хотів, а Вітя не дав. Хіба син дозволить бити матір?

— Ти навіщо з ним розмовляєш?! — спохмурнів Вітька. — Він хто? Лізе теж! Забирайся геть, чухрай! Сказали тобі!

— Може, й ти зі мною вийдеш? — запропонував Миша.

— Навіщо?

— Поговоримо.

— Нема про що. Кликали тебе? Йди геть!

— Бувай здоровий! Тільки не галасуйте так, на весь двір.

— Не твоє діло! — відрубав Вітька.