13


Комбінація Навроцького була проста. На фабриці високоякісний товар оформляли як бракований або третьосортний. Збуваючи його приватникам по ціні, що набагато перевищувала фабричну, Валентин Валентинович заробляв стільки, що був цілком підготовлений до відродження в Росії капіталізму, а про те, що Росія до нього повертається, свідчив неп: вісімдесят п'ять відсотків роздрібної торгівлі вже у приватних руках.

Треба одержати на фабриці ще п'ять вагонів мануфактури. Такий куш розв'яже проблему, дасть змогу затаїтися і чекати, коли нова економічна політика остаточно повернеться до старої, дореволюційної. Оголосили, що відступ закінчено, посилили податковий прес, тиснуть на приватника — все це тимчасове, держава робить відчайдушні спроби зберегти втрачені позиції. Марно, проти законів економічного розвитку не попреш, без приватної ініціативи не обійдешся.

Він фінансовий геній, потенційний промисловий магнат, що потрапив в умови соціальної революції. Виїхати на Захід? Доля російських емігрантів його не влаштовувала. Вони не передбачали майбутнього Росії, вони короткозорі, а він прозорливий. Він завершує свій період первісного накопичення, повертає собі те, що держава відібрала в інших. Кому належала ця фабрика? Братам Бутиковим. За яким правом Радянська влада відібрала її? Для створення нового суспільства? Чудово! Тепер він відбирає одібране, щоб повернутися до старого суспільства.

Така кінцева мета. А конкретне завдання — одержати п'ять вагонів мануфактури. Та шлях перетнув інженер Зимін, звелів затримати вагон, хотів перевірити товар, тепер вимагає документи. Проте інженер при всій своїй панській зовнішності, певно, не такий вже й неприступний. Вечір у ресторані і Люда — перший крок. Люда, вельми мила дівчина, хоч її «маман» подобалася ще більше. Але «маман» дивиться на нього так, ніби й не бачить, ледь відповідає на уклін. Люда перспективніша, в неї до нього зажеврів якийсь інтерес, лишається його роздмухати. Тямовита дівчинка, тримається з гідністю, навіть аристократично; як і він, ужалена дійсністю. Він ще не розібрався, як діють на неї його розповіді та філософія, але те, як він одсунув плечем Альфонса Доде, вплинуло напевне. Дівчинці потрібен герой. Б'єн! Він і є герой.

Валентин Валентинович вимагав від людей шани, яку він відчував сам до себе, високо цінував свою репутацію; вона потрібна йому не тільки майбутньому, а й тепер; оберігає, вселяє певність і спокій. Він нікого не боїться, але завжди напоготові, зібраний, мобільний — чужа неприязнь не буває випадкова, треба знати, що за нею криється, — удар, навіть найслабкіший, може мати згубні наслідки.

Миша Поляков дивиться вовченям! Чому? Утямив з вагоном? Навряд. Шокує модний костюм. Адже вони ходять у косоворотках і шкірянках. Ну, вже таке він на себе не напне, така мімікрія ні до чого. І взагалі, до всіх чортів цього хлопчиська-молокососа, не варто про нього думати…

Однак цей хлопчисько зіпсував йому настрій. Щось непримиренне в його погляді, такого не купиш, на промислового магната він не працюватиме. Навроцький знав, як розмовляти з фінінспектором, навіть із слідчим. Миша уособлював не владу, а ідею, мораль, а до цього Валентин Валентинович ключа не мав.

Кепського настрою Навроцький ніколи не визнавав, у нього немає права на кепський настрій Свій теперішній настрій він називав не кепським, а ліричним.

Він так і сказав Юрі, коли вони зустрілися коло ресторану «Ермітаж»:

— У мене, мій друже, сьогодні ліричний настрій. Ми не підемо в цей вертеп. Ми чесні трударі і я не бажаю сидіти поруч з горилами й мандрилами. Ми підемо до артистів. Ти маєш намір стати Рудольфо Валентино, я в душі поет.

Так вони опинилися в маленькому кафе «Еклер» — назва трохи дивна для місця, де збиралися артисти й поети.

Перед тьмяно освітленим входом Валентин Валентинович затримався:

— «Еклер»! Багато солодкого, жирного крему. Ти любиш крем? Чи віддаєш перевагу чомусь іншому? Морозиву, наприклад? Чи що-небудь міцніше? Невдала назва. Але тут ти пересвідчишся, що зміст не завжди відповідає формі.

Крутими кам'яними сходами вони спустилися в низьке, тісне, прокурене приміщення із склепистими стелями. За маленькими столиками якимось чудом уміщалися купи людей.

На підвищенні, що зручно правило за естраду, молодий чоловік недбало й віртуозно перебирав клавіші піаніно.

Продираючись між тісно розставленими столиками, Юра привітався до Елен та Ігоря Буш, котрі сиділи в гомінкій молодій компанії.

— Хто це? — запитав Валентин Валентинович, коли вони нарешті втиснулися між стіною та чиїмись спинами й сіли до столика, роздобутого з великими труднощами Навроцьким.

— Знаменита циркова пара — Елен Буш та її брат Ігор.

— Звідки ти її знаєш?

— Знайомий, — загадково відказав Юра, але не втримався й додав: — У неї втелепався Миша Поляков.

Валентин Валентинович звів брови:

— Гарненький хлопчисько, але для такої королеви?! — Він спохмурнів. — Мені не подобається твій Миша Поляков.

— Мій?! Я його сам терпіти не можу. А ви хвалили, вам дуже сподобався.

Не звертаючи уваги на докір, Валентин Валентинович вів далі:

— У нього надто важкий погляд. Навіть дивно в такому юному віці. Я не люблю, коли на мене так дивляться.

На естраді небритий поет у подертих сандалях босоніж, завиваючи, читав вірші про те, як прекрасно бути дикуном, ходити по Африці голяком з однією лише бамбуковою палицею… «И бей по голове бамбуковой палкой…» — це при зустрічі з ворогом. «Ее тихонько оглоушь и делай с нею все, что хочешь…» — при зустрічі з жінкою.

— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — ми чесні трударі і, як хтось сказав, повинні стояти над колотнечею.

— Це сказав Ромен Роллан.

— Молодець Ромен Роллан! Гарно сказав! Однак…

Він задумався, помішав ложечкою в чашці і з гіркотою узагальнив:

— Однак дехто, начебто недурні інтелігентні люди, все ще в полоні станових забобонів. Революція їх нічого не навчила. Я не все схвалюю в нашій дійсності. Більше того, я не згоден з нею в ряді питань. Але, мій друже, погодься, що станові забобони — це міщанство.

— Про кого йдеться?

— Розумієш, для декого слово «агент-заготівельник» звучить несолідно, занадто по-плебейському… Якийсь там агентик…

— Хто може так мислити у наш час?

— Коротко кажучи, банальна історія — я закохався, — зізнався Валентин Валентинович.

— Без взаємності?

— Допускаю.

— Цього не може бути. Що вас турбує?

— Ну, хоча б різниця у віці. Мені двадцять п'ять, їй сімнадцять.

— Мій тато старший за маму на двадцять років.

— Іще одне: їй треба вчитися.

— Нехай вчиться, хіба це заважає?

— Слухай-но, про кого це ти? — запитав Валентин Валентинович.

— Про ту, в яку ви закохані.

— Хто вона?

Юра здивовано глянув на Валентина Валентиновича:

— Думаю, що Люда…

— Вгадав. А як ти вгадав?

— Це зовсім неважко вгадати. В неї багато хто закохується.

— А вона?

— Ні в кого.

— А ти в неї не закоханий?

— Був, — визнав Юра, — але потім набридло: Снігова королева з принципами. Гарне взагалі дівчисько, вродливе, а от якесь дуже самотнє.

— Невже? При таких батьках?

— Можливо, саме в батьках уся суть, — відповів Юра. — Вони несучасні.

— У якому розумінні?

— Таточко знає три мови, мати — дві.

— Ти маєш рацію, мій друже, це занадто.

— І при всьому тому, — вів далі Юра, — дивовижна дитячість, інфантильність. Дотепер влаштовують ялинку, ви подумайте! І веселяться, мов діти. Таточко стоїть на табуреті, прикрашає, матуся потай готує подарунки, вранці їх знаходять під ялинкою, усі в неабиякому захопленні — їх, бачите, підклав Дід Мороз… В отакі ігри вони досі грають, і не тільки на різдво, а й за будь-якої нагоди…

Валентин Валентинович повільно смакував каву, помішуючи її ложечкою, задумливо поглядав у зал. Його погляд затримався на Елен Буш.

— Красуня оточена циркачами, я їх пізнаю по обличчях.

— Атож, мабуть.

— Один до неї дуже уважний.

— Це її брат.

— Ні, брат же той, блондин, ти з ним привітався.

— Атож.

— А я маю на увазі шатена, бачиш, такий кремезний хлопець. Втім, усі вони дужі хлопці. Боюсь, що шанси нашого Миші душе маленькі.

— Шанси… — Юра презирливо закопилив губи. — Аскет, як усі вони… «Кохання можливе лише на спільній ідейній основі». Яка ж може бути спільна основа з циркачкою? Вона навіть не комсомолка.

— Ти ж сам сказав, що він у неї закоханий.

— Тайкома, всупереч власним переконанням.

— Так, мій друже, — сказав Валентин Валентинович, — я вже мав нагоду сказати тобі: цигарки «Іра» не все, що лишилося від старого світу. Лишилися людські пристрасті… — Він підніс палець. — Вікопомні, неминущі пристрасті; важливо не бути їхнім рабом… Я повинен працювати, повинен творити своє майбутнє, але й мені хочеться спокою, затишку, дбайливої жіночої руки. З тринадцяти років я заробляю на свій шматок хліба, я пережив світову війну, громадянську, втратив батьків, мене шпурляло, мов тріску, я стомився. Але, — він розвів руками, — в цій родині кілька поколінь носили формені інженерські кашкети. А я? Я простий агентик. У мене немає навіть родоводу. В коней є родовід, а в мене нема. Який родовід може бути в агентика? Він виникає з нічого, постачає! Хіба порядні батьки дозволять своїй дочці побратися з людиною, котра виникла з нічого?

Юра стенув плечима:

— Батьки! Хто на це зважає?

— Я зважаю! — вигукнув Валентин Валентинович. — Я щодо цього консерватор. Я хочу не сімейних чвар, а сімейної злагоди.

— Ольга Дмитрівна до вас прихильна, як на мій погляд, вдячна за той випадок у дворі, сказав Юра, — вона добра й ділить людей тільки на хороших і поганих. Середини нема. Вас вона напевне віднесла до хороших.

— Вона — можливо. А Микола Львович?

— Атож, перед ним якось торопієш, і все одно Ольга Дмитрівна головна. А Люда ще головніша.

— Так, все складно, дуже складно, — задумливо проказав Валентин Валентинович, — і все-таки… І все-таки ти мене підбадьорив. Так, так, уяви собі: ти подав мені надію.

— Що ж, — мовив Юра, мені це вельми приємно чути.

— І я тобі скажу, чим ти подав мені надію, — вів далі Валентин Валентинович, — але передусім вибач мені, не ображайся, я рішуче не поділяю твоєї іронії.

— Іронії?

— Ти зневажливо відізвався про ялинку в Зиміних, а я, наприклад, на цьому виріс, мій друже. Ялинка — це моє дитинство. В мене защеміло серце, коли ти заговорив про це.

— Ви мене не так зрозуміли, — намагався виправдатися Юра. — Колись і в нас влаштовували ялинку, але Люда виросла з цього, а її батьки й поготів.

— Ні, голубе, — похитав головою Валентин Валентинович, — не треба кривити душею; в цьому випадку ти піддався нашому прозовому часу: ялинки нині не в моді. Ти не встояв перед цим, а Зиміни встояли… І це викликає до них ще більшу симпатію й шану, якщо хочеш.

— І мені вони подобаються… Я просто хотів…

— Прикрашають ялинку, — перепинив його Валентин Валентинович. — Це прекрасно, так людяно. Грають — це чудово! Ти ходиш зі мною на перегони — невже тільки заради виграшу?

— Ну що ви! — Юрине обурення прозвучало не дуже натурально.

— Мене на перегонах захоплює передусім видовище. Люблю коней, їхній біг!.. — правив своє Валентин Валентинович. — Тоталізатор для мене не гроші, а саме гра, азарт, ризик, радий виграшу, навіть мізерії… І подарунки під ялинкою копійчані — а скільки радощів! Сюрприз, несподіванка, знак уваги…

Поета, котрий завивав про Африку, змінив інший, в сорочці навипуск, у личаках, онучах; читав щось про село, тихо, задумливо. Що саме читав, не було чутно.

Валентин Валентинович глянув на Юру.

— Можеш зробити мені послугу?

— Яку?

— Так друзям не відповідають. Якщо друг просить зробити послугу, йому відповідають: будь ласка, яку завгодно!

— Будь ласка, яку завгодно! — усміхаючись, повторив Юра.

Валентин Валентинович вийняв з внутрішньої кишені піджака пласку коробку, обтягнуту сап'яном. У її заглибленнях виблискували інструменти для манікюру: ножички, щипчики, пилочки.

Милуючись набором, Валентин Валентинович сказав:

— З Парижа, останнє досягнення косметичної техніки. Хочу презентувати Ользі Дмитрівні. Але як це зробити?

— Подаруйте.

Валентин Валентинович поморщився:

— Це неможливо: вона не візьме. Потрібне саме те, що ми з тобою говорили, — гра, весела гра, в цьому весь сенс. Потрібен сюрприз, щось таємниче, загадкове. Ти буваєш у них, поклади це непомітно на трельяж Ользі Дмитрівні.

— Я?! — Юра був приголомшений. — Це неможливо…

— Чого?

— Я зрідка буваю в Люди, і завжди хтось є вдома, хоча б та ж Люда. Як я пройду в спальню Ольги Дмитрівни? Простіше попросити Люду.

— Ні, — розчаровано проказав Валентин Валентинович. — Люда так само відмовиться, як і її мама… І потім губиться гра, пропадає ефект… — Раптом він пожвавішав: — Слухай-но! Я бачив, як хлопчаки лазять пожежною драбиною, вона якраз біля вікон Зиміних. Удень квартира порожня. Микола Львович на роботі, Люда й Андрій в школі. Ольга Дмитрівна йде в магазин, на базар, у перукарню. Отож можна вибрати час… Піднятися драбиною, влізти у вікно, покласти коробку. Га?

— Чудовий план, — погодився Юра, — але хто його здійснить?

— Як хто? Ти!

— Я?! — Юра зовсім сторопів. — Але ж удень я так само в школі або на фабриці.

— Ти боїшся! Боїшся піднятися драбиною. Сьогодні на моїх очах Миша Поляков піднявся на дах, та ще й з жердинами в руках, з дротом для антени на шиї. Ось у чому їхня перевага — вони знають, чого хочуть, і добиваються свого. Ти боїшся Вітьку Бурова, а він ні. Він захистив бідолашного Андрія, а ти не рушив з місця. І ти сподіваєшся виграти в них життя? Ні, голубе, ти його програєш, танцюватимеш кінець кінцем під їхню дудку, бо сила в них, а не в тебе.

— Тисячу разів піднімався по цій драбині, — збрехав Юра, — але не можу піти зі школи.

— Ти нічого не хочеш для мене зробити, — . розчаровано мовив Валентин Валентинович. — Прекрасно, так і відзначимо. Дуже добре, прекрасно. Я сам залізу крізь вікно и покладу набір.

— На очах усього будинку?

— Я закоханий і ладен на будь-яке безглуздя, — капризно сказав Валентин Валентинович. — Я хочу вписатися в стиль цієї родини. Цей стиль — добра й цікава гра.

Елен і циркачі підвелися й рушили до виходу. Валентин Валентинович провів її задумливим поглядом і сказав:

— Ради неї Миша заліз би на Ейфелеву башту.

— Ви глибоко помиляєтесь щодо Миші і коли-небудь у цьому пересвідчитеся.

— Що ти маєш на увазі? — сторожко запитав Валентин Валентинович.

— Нічого конкретно… Ви самі щойно сказали, що він вам не подобається, а тепер вихваляєте.

— У всякому разі, якби він був моїм другом, він би мені не відмовив; піднявся б драбиною й поклав набір.

— Може, попросити когось із хлопців у дворі? — запропонував Юра.

— Довіритися Вітьці Бурову? Показати йому дорогу в квартиру Зиміних? Ти розумієш, що говориш?

— Та я шукаю варіант, — відказав Юра.

Валентин Валентинович ляснув себе долонею по лобі:

— Еврика! Ти казав, що в школі зберігаєте свої речі в ящиках.

— Авжеж, у таких клітках, вони стоять у коридорі.

— Отже, в клітці лежить і Людин портфель?

— Авжеж.

А в портфелі ключі від квартири? Залізти в чужу клітку, взяти ключі, ввійти в чужу квартиру, — ні, на це він не піде нізащо!

— Я не розумію.

— Боже мій, так просто, — нетерпляче правив своє Валентин Валентинович. — Візьмеш ключі, передаси мені, я за годину все зроблю, покладу набір, поверну тобі ключі, ти їх покладеш знову в портфель — і розв'язано проблему.

Юра полегшено зітхнув: у чужу квартиру йому не доведеться заходити… І все ж красти ключі… В коридорі завжди хтось є.

— А що буде потім? Адже Зиміни з'ясовуватимуть, як до них потрапив набір?

— Ну, це вже дрібниці! Щоб була цілковита ясність, я прив'яжу до коробки дві квітки. Зиміни все зрозуміють, у них є почуття гумору, почуття гри. І вони не будуть з'ясовувати, як і яким чином він потрапив до них.

— А якщо все-таки будуть?

— У такому разі я неминуче буду викритий, — весело оголосив Валентин Валентинович.

— І що тоді?

— Отоді й скажу, що піднявся пожежною драбиною. Це виглядатиме дуже весело й романтично. І прихилить до мене й Люду й Ольгу Дмитрівну. І, можливо, розчулить черстве серце Миколи Львовича.


Загрузка...