Правда про Росію

IX ДУША МОСКАЛЯ

З ДАЛЬШИХ МОСКОВСЬКИХ СТОРІНОК В НОТАТКАХ КЮСТІНА ВИБИРАЄМО КІЛЬКА КОРОТКИХ ВЛУЧНИХ ЗАУВАЖЕНЬ, РОЗКИДАНИХ НА ЦИХ СТОРІНКАХ, ЯКІ ДОТЕПНО ОКРЕСЛЮЮТЬ ВДАЧУ МОСКАЛІВ:

«Дітям і дикунам подобається все блискуче, москалі є діти, що мають призвичаєння, а не досвід нещасть. Звідси, мимоходом кажучи, бачимо суміш легковажносте та уїдливосте в їх вдачі... В Росії кожна народна розвага є меланхолійна, радість стає там привілеєм; тому вона мені тут здавалася майже завжди переборщеною, удаваною та гіршою від смутку... Вцілому люди цієї країни не видаються мені схильними до великодушности; вони в неї зовсім не вірять, вони б її заперечили, коли б сміли, та якщо вони її не заперечують, то вони її зневажають, бо вони не мають її міри в самих собі...

Праця йде не на те, щоб прислужитися іншим, а щоб дістати нагороду, творчий вогонь для них чужий, їм бракує ентузіазму, що створює взнесле; відберіть в них почуття користе, боязні та суєти — ви позбавите їх діяльносте.

Так само, як в їхніх вчинках в практичному житті, як і в їхніх творах в області духовній, де переможцем є підступ, там великодушність видається обманом.

Величність душі, я це знаю, шукає винагороди для себе в собі самій, але якщо вона нічого не вимагає, то вона багато заповідає, бо хоче поліпшити людей; тут вона зробить людей гіршими, бо її вважатимуть за ласку, Ласкавість зветься слабістю в народі загартованім терором; ніщо, крім страху, не обезброює його; невмолима суворість примушує його згинати свої коліна. Пробачення, навпаки, дає йому піднести голову; його не можна переконати, його можна лише підбити. Нездібний до гордощів, він може бути відважним; він повстає проти доброти, але підкоряється жорстокості, яку приймає за силу.

Це пояснює мені систему правління, що її прийняв імператор, але не примушує мене її схвалити. Цей володар знає і робить що слід, щоб його слухали. Тут дисципліна є метою, деінде вона є лише засобом...

Москалі найперші комедіанти на світі. Щоб зробити враження, вони не потребують сценічного обману...

Ніде інде вплив однозгідности уряду та виховання не відчувається так яскраво, як тут. Всі душі тут носять однострої. Ах! Навіть як ви не молоді та не легко розчулюєтеся, то доведеться вам страждати, коли бачите, що до цього народу зі студеним серцем та з розумом, загостреним природою та суспільним вихованням, приносять наївність інших народів! Я уявляю собі німецьку чулість, довірливу розтріпаність французів, еспанську витривалість, англійські дивацтва, безтурботність, добродушність справжніх давніх італійців у змаганні з вродженою кокетерією москалів; і мені шкода бідолашних чужинців, які на хвилину повірять, що вони здатні стати грачами у. спектаклі, який тут чекає на них». (Уявіть собі наприклад, Рузвельта з Пасвольськими та всіма іншими Гіссами в Ялті!).

Фізично — підсоння, а морально — уряд цієї країни нищить у зародку те, що є слабе. Все, що не є міцне, або є дурне, гине при народженні; лишається при житті тільки худоба чи натури міцні в доброму як і злому Росія є батьківщиною розгнузданих пристрастей чи слабих вдачею, бунтівників або автоматів, змовників або машин; тут зовсім нема середини між тираном та рабом, між божевільним та звірем; золота пересічність тут зовсім не знана, природа її не хоче; надмір холоду так само, як і спека, штовхає людей до крайностей. Це не означає, що міцні духом трапляються частіше в Росії, як деінде. Навпаки, їх тут менше, через нечулість більшосте. Москалям не вистачає багато здібностей, які відповідали б їхнім амбіціям; пересада є ознакою слабосте.

Не зважаючи на протилежності, які я щойно згадав, всі є подібні до себе під одним оглядом: усі поверховні; ці люди дуже легко забувають вранці багато зі своїх планів, зроблених ввечорі. Можна сказати, що їхнє серце є царством випадку; ніщо не встоїться супроти їхньої здатносте все переймати та все залишати. Це відблиски; вони не народжуються, вони появляються; вони живуть і вмирають, не помітивши поважного боку існування. Ані добро, ані зло — ніщо для них не є дійсністю; вони можуть плакати, вони не можуть бути нещасливими... Своїм швидким та зневажливим поглядом вони обкидують, не подивляючи нічого, всі досягнення людського генія за тисячоліття; вони гадають перевищити все, бо вони погорджують усім; вони вихваляються, як люди заздрісні, вони стеляться на землю, завжди нарікаючи, перед усім, що вони вважають модним ідолом... Порох та дим, хаос та небуття, ось усе, що може виникнути в цих непостійних головах». (Уривки з 29-го листа).

З Москви маркіз вирушає через Ярославль на Нижній Новгород. На Троїцькій пошті його переганяє один з його паризько-московських знайомих. Цей знайомий підтверджує новину, яка вже давніше була маркізові відома: «Знаючи, що я заночую тут, він попросив мене з ним порозмовляти, доки він перепрягає коней; він підтвердив те, що я вже давніше знав: що вісімдесят сіл було недавно цілком спалено в Симбірській губернії під час здушення селянського повстання»... Безпосередньо перед одержанням цієї звістки, маркіз занотував у своїм листі такі рядки про повітовий спокій:

«Проте, на тлі цього спокою, яким я теж користуюся та який я подивляю, скільки безладдя? Скільки насильства! Яка зрадлива безпека!»

А до цих рядків, саме в цьому 5-му брюссельському виданні, маркіз дає уривок з «Петербурсских Ведомостей» з дня 4-го (15-го) березня 1837, в якому довго розповідається, як рязанська селянка Нікіфорова донесла владі про втечу до неї її сина з війська, та як відповідні міністри довели це до відома його величності, а ославлена величність дала селянці в нагороду за донос на сина срібну відзнаку з написом «за пильність» на ленті ордену св. Анни. З цього можна бачити, що москалі й за старих часів мали таких «національних героїв», як сучасний донощик на рідних — Павлік Морозов...

В дальших нотатках про перебування в Тройце-Сєргієвському посаді Кюстін пише про незліченну армію паразитів, які його гризли вночі, в монастирськім «готелі»... А ранком «мій слуга прийшов до мене перед умовленою годиною. Коли я побачив, що входить бідний Антоніо із замкненими очима, з набряклим обличчям, я не потребував його розпитувати... Коли я спиняюсь на цих неприємностях, то тому, що вони подають вам розміри московських перехвалок та говорять про рівень матеріальної цивілізації, якого досягли мешканці найкращої частини цієї імперії... Хробацтво, цей неминучий виплід незаможности, є з усіх фізичних нещасть тим, що викликає моє найглибше співчуття; Це лихо, хоч воно до певної міри добровільне, залишається проте ще бруднішим; це явище має подвійну натуру: воно має моральні та фізичні причини; воно є наслідком комбінованих немочей душі і тіла.

Під час моїх мандрівок я досить часто пригадував собі проникливі спостереження Песталоцці, великого практичного філософа; з цих спостережень над способом життя людей виходить, що з двох осіб, які мають однакові звичаї, одна може бути брудна, а друга чиста. Чистота тіла залежить від здоров’я, так само, як від дбайливости супроти себе... Як би там не було, але серед москалів панує брудне нехлюйство».

У Троїцькому монастирі, крім безлічі різного шкідливого хробацтва, була також книгозбірня. «Не зважаючи на мої жваві та довгі прохання, мені не хотіли показати книгозбірні; мій перекладач увесь час повторював мені ту саму відповідь «Це заборонено»... Ця сором’язливість монахів, що ховають скарби знання в той час, коли виставляють скарби суєти, здавалася мені дивною. Я бачив, що їхні клейноди менше припорошені, ніж їхні книги». (Лист 30-й).

Варто відмітити, що сором’язливі заповіти Тройце-Сєргєєвской Лаври Москва свято береже й донині. Відомо, що ані звичайні чужинці, ані навіть акредитовані в Москві чужинецькі дипломати не мають права вступу до совєтських книгозбірень... (Що, зрештою, не перешкодило генералові Бедел Смісові в самій таки Москві роздобути викляту книгу де Кюстіна, ту саму, яку ми тут переповідаємо...).

Під час своєї подорожі, зокрема в околицях Ярославля та Володимира на Клязмі, маркіз зробив такі актуальні спеціально в наші часи спостереження про московську лісову господарку:

«Коли я кажу москалям, що їхні ліси кепсько зберігаються та що їхній країні бракуватиме палива, то вони сміються мені у вічі. У них вираховано, скільки мільйонів років треба, щоб вирубати ліси, що вкривають несходиму частину величезної імперії. І цей обрахунок є відповіддю на все. Бо тут відплачуються словами і в цьому й у всім іншім. У приписах, надісланих до кожного губернатора, написано скільки його губернія має метрів дров. Статистика виконує свою арифметичну працю, але калькулятор, заки зробить підсумки цілосте, не вирушає на місця, щоб подивитися з чого складаються ліси, занотовані на папері. Він здебільшого знайшов би там збиранину кущів придатних на оберемки трісок, або загубився б в полях папоротей та ситників. Проте збідніння рік вже дає себе знати. Цей прояв загрожуючий навігації, є викликаний тим, що багато лісів повирубувано навколо джерел рік, а також вздовж потоків, які улегшують плавання.

Але москалі, зі своїми картонами, наповненими задовільними звітами, мало турбуються розтринькуванням одиноких багатств своєї землі. їхні ліси є безмежні... в канцеляріях міністерств; а цього їм досить”.

Слід до цього додати, що й пізніший німецький залізний канцлер Бісмарк, ідучи 1859 року з Пітера до Москви, мав також не найліпше враження від московських лісів. У своїх листах до близьких осіб він ВИСЛОВИВСЯ: подібні до кущів дерева переважно берези, вкривають багна та горбки.

Нудна й нездарна ампірна архітектура, яку зустрів де Кюстін також у Ярославлі, примусила маркіза навести довгу суперечку, яку він мав із одним знайомим Москвиной з приводу справді величної та гарної італійської архітектури. Ось кінець цієї розмови:

«Ви хочете, щоб ми, мешканці Петербургу й Москви, захоплювалися так, як ви, італійською архітектурою? Та хіба ж ви не бачите її взірців на кожнім кроці, що його робите в найменшім з наших міст?»

Після цього вибуху національних гордощів я замовчав; я був у Москві, я мав охоту сміятися, а це було, мабуть, небезпечним. Краще було бути обережним, інакше можна було б зазнати лиха: Це ще один доказ впливу цього уряду навіть на чужеземця, що претендує на незалежність...

Ах, вплив монголів триває у вас і то по визволенні від них! Чи не для того ви їх прогнали, щоб наслідувати їх? В мистецтвах та взагалі в цивілізації з таким розвінчуванням не зайдете далеко, так думав я, не кажучи цього голосно. Ви дивитесь з нехіттю на чуже, бо у вас нема чуття досконалости. Доки ви будете нехтувати великими взірцями, доти ви ніколи їм не дорівняєте. Ваша імперія величезна, — згоджуюсь, але що є в ній такого, що я мав би подивляти? Я ніяк не подивляю мавпувань колосальних розмірів... Призирство до того, що їм не знане, здається мені пануючою рисою вдачі москалів. Замість старання зрозуміти чуже, вони воліють насміхатися над ним. Якщо їм колись доведеться проявити свій справжній геній, то світ не без певного здивування побачить, що це геній до карикатури. Я бачу, що.смішні особливості висуванців поширені тут масово й стаються здобутком цілої нації».

Зустрівши в Ярославі на березі Волги кількох селян, що мовчазно пройшли, не глянувши навіть на чужинця, де Кюстін цілком влучно узагальнює: «Москалі мовчазні й позбавлені цікавости; я розумію їх: те, що вони знають, знеохочує їх до того, що їм незнане».

Захоплюючись співучістю мови, зокрема простолюддя, меланхолійною музичністю пісень, Кюстін не закриває очей на темні сторони національної вдачі цього народу: «У звичайних обставинах, у дрібних справах, москалі позбавлені добродушносте, а у великих — недовірливі.

Егоїзм, байдужість — от що знаходите в них, коли докладніше приглянетесь. Ця безсердечність є прикметою всіх станів. Тонка і наївна жартобливість французів тут заступлена ворожою настороженістю, спостережливою шкідливістю, заздрісною в’їдливістю, нарешті — сатиричним смутком... Тут суворість підсоння змушує людину до постійної боротьби, а суворість уряду та призвичаєння до шпигунства роблять характери меланхолійними, а себелюбство — підозрілим. Завжди тут бояться когось чи чогось; але найгірше те, що ця боязливість має підстави, до неї не признаються, але тим більше не ховаються з нею, перед очима трохи уважного та призвичаєного спостерігача.»

Вертаючись з Костроми до Ярославля, маркіз змальовує переправу через Волгу: «В Кунічі пором, на якому ми переправились через Волгу, не був надійний: баржа мала такі низькі борти, що найменша дрібниця могла нас затопити. Вигляд цього малого міста під сірим небом був такий сумний: вогкість, холод, а злива загнала населення до хат. Дув студений вітер. Як би хвилі на Волзі збільшилися, то була б для нас велика небезпека. Я пригадав собі, що в Петербурзі ніхто не турбується тим, щоб витягати потапаючих у Неві та казав до себе: «Якщо я впаду до Волги в Кунічі, то ніхто не кинеться мені на поміч... Жоден крик не прозвучав би для мене на цих людних берегах, що, проте, здаються пустельними. До такої міри міста, земля, небо і люди є тут сумні та Мовчазні. Москалі мають такий сумний вигляд, що, на мій погляд, вони байдужі до свого власного життя, як і до чужого.

Свобода — це почуття гідности, що прив’язує людину до себе самої, до батьківщини, до всього. А тут існування до такої міри злучене з обмеженнями, що кожен, здається, таємно плекає бажання змінити місце добуту, але не має змоги цього зробити. Пани не мають пашпортів, а селяни грошей, і людина лишається там, де є — терпелива з одчаю, інакше кажучи, однаково байдужа до свого життя, як і до своєї смерти. Самовідречення, яке всюди інде є чеснотою, стає хибою в Росії, бо вона увічнює ґвалтовну непорушність речей.

Тут ставиться питання не про політичну свободу, а лише про особисту незалежність, можливість рухів, а навіть вільного вислову природного почуття; проте, все це недосяжне в Росії ні для кого, за винятком володаря. Невільники сваряться притишеним голосом; гнів є тут привілеєм влади. Чим довше я бачу, як люди заховують спокійний вигляд під цією владою, тим більше мені їх жаль. Тиша або кнут — така тут є умова існування. Кнут для вельмож — це Сибір... А Сибір сам є переборщенням Росії».

Строкаті та барвисті описи ярмаркових дивоглядів у Нижньому Новгороді, яким маркіз присвятив не один десяток сторінок, тепер нас мало цікавлять. Значно цікавіші для нас спостереження автора щодо московської народної душі, які здаються нам дуже йлучними, правильними та, що зокрема дуже важливе, цілком придатними для вияснення сучасних «кремлівських загадок». Ці зауваження Кюстін робить на основі власних спостережень на цьому ярмарку, де, крім представників цілого ряду східніх народів, було багато москалів, лише менше з аристократичних салонів, а більше з простолюдця!

«Московський мужик має засаду не визнавати жодних перепон для своїх бажань... Бідний, засліпленче!... Але він вважає себе душею та тілом приналежним своєму панові. Відповідно цій суспільній відданості, він живе без радости, але не без гордости. Цій людині досить пихи для животіння... Вона прибирає всі форми, навіть форму покори, цієї релігійної скромносте, винайденої християнами.

Москаль не вміє сказати «ні своєму панові, який для нього заступає двох інших значно більших панів — Бога та імператора».

Де Кюстін присвячує рівнож багато місця народним співам, які йому дуже подобаються, але він вражений понурою сумовитістю цих пісень, під впливом яких він звертається в іронічній формі до володаря цієї країни.

«На місці імператора я б не обмежився Забороною скарги, я заборонив би підданим співи, бо це перероблені скарги; ці скорботні звуки є свідченням, але можуть стати обвинуваченням, тож справедливим є те, що за деспотизму навіть мистецтва, якщо вони національні, не можуть вважатися невинними. Це є замасковані протести... В Росії, з найдальших закутків, пустель, голос людини підносить до неба свої мстиві скарги, просячи в Бога частини щастя, в якому їй тут відмовлено на землі!.. Якщо ви досить могутні для гноблення людей, то слід бути досить послідовним, щоб сказати їм: Не співайте! Ніщо Не нагадує так про щоденні терпіння, як сумні його розваги».