Правда про Росію

V В’ЯЗНИЦЯ, КЛЮЧ ВІД ЯКОЇ ТРИМАЄ ІМПЕРАТОР

ПЕРЕХОДИМО ТЕПЕР ДО ДРУГОГО ТОМУ ЦЬОГО ТВОРУ, ЩО ВСЕ ЩЕ ПРИСВЯЧЕНИЙ ВРАЖЕННЯМ, ВИНЕСЕНИМ ІЗ СТОЛИЦІ МОСКОВСЬКОЇ ІМПЕРІЇ.

Надзвичайно влучно помітив Кюстін невпинну, вічну підозріливість москалів, які й до цього часу вбачають у кожному чужинці шпигуна:

«Дипломатичний корпус та європейців взагалі цей уряд із візантійським духом й ціла Росія завжди вважали за ворожих заздрих шпигунів. Під цим оглядом москалі нагадують китайців, бо й одні й другі завжди думають, що чужинці їм заздрять; вони по собі судять про нас».

До цього, очевидно, долучається почуття вічного страху, спричиненого вічним, перманентним терором московської влади:

«В Росії страх заступає, тобто паралізує думку; це відчуття, коли воно єдине, не може створити нічого, крім зовнішньої цивілізації. Хай це не сподобається короткозорцям, але страх ніколи не стане душею добре влаштованого суспільства; це не є лад, це вітрило хаосу, от і все: де нема свободи, нема душі і нема правди. Росія є тілом без життя; велетнем, який животіє з однією головою, але всі члени, в рівній мірі позбавлені сили, не діють. Звідси глибока тривога, невисловлений біль, який вказує на органічну хворобу.

Я переконаний, що з усіх країн землі, Росія є тією, де люди мають найменше справжнього щастя. Ми не є щасливі в себе, але ми відчуваємо, що щастя залежить від нас; у росіян воно не є можливе. Уявіть собі республіканські пристрасті (бо під імператором Росії царює фіктивна рівність), що киплять у мовчанці деспотизму; це застрашуюча комбінація, особливо тим майбутнім, яким вона загрожує світові. Росія є міцно замішеним казаном кип’ячої води, наставленим, над вогнем, що стає все більш палючим; я боюся вибуху...»

Як бачимо, де Кюстін дуже влучно помічав і дуже добре передбачав. Його блискучі спостереження не потребують жодних коментарів.

А от його зауваження про «голову без тіла», яке дає краще зрозуміти попередні слова на цю тему:

«Отже, це голова без тіла, цей суверен без народу, хто влаштовує народні популярні свята. Мені здається, що раніш, як творити популярність, слід було створити народ».

Цих популярних свят, влаштованих царем для мужиків у Петергофі, знаходимо багато на сторінках перших двох томів листів де Кюстіна.

А от ще декілька зауважень маркіза, неначе зроблених про нинішню Росію:

«Росія — це імперія каталогів: якщо читати їх, як збірку наліпок — це чудесно; але стережіться йти далі поза назвами. Якщо ви розгорнете книгу, ви там не знайдете Нічого з того, що вона обіцяє: усі розділи зазначені, але всіх їх треба ще заповнити. Скільки лісів є лише багнами, де ви ані трісочки не зрубаєте!... Віддалені полки є кадрами, де нема ані солдата; міста, шляхи — все це проекти; сама нація, нарешті, є лише рекламою, наліпленою на Європу, оманою нерозважної дипломатичної фікції».

Кюстін помічає і брак сміху: «Серед тих тисяч представників цієї фальшивої російської нації, скупчених учора ввечорі у петергофському палаці, було б даремно шукати веселого обличчя, коли хто й бреше, то не можна сміятись.

Ця імперія, яка б величезна вона не була, є лише в’язницею, ключ від якої тримає імператор, і це в державі, яка може існувати лише здобуванням...

Зауважте, що в Росії слово тюрма вказує на дещо більше, як воно означає деінде. Коли тільки подумати про всі підземні жорстокості, сховані від наших жалощів дисципліною мовчанки Росії, де кожен від народження навчається бути німим, то можна здригнутися. Треба прибути сюди, щоб вміти стримувати гнів; стільки обережності розкриває таємну тиранію, чий образ, здається мені, всюди приязний. Кожен рух облич, кожне отримання, кожне заломання голосу мені нагадує про небезпеку довір’я та природної поведінки.

Навіть сам вигляд будинків переносить мою Думку на жалісні умовини людського існування в цій країні. Коли я переступлю поріг палацу якогось вельможі, то бачу там скрізь обридливий бруд, кепсько прихований за неспроможною для обману пишнотою; якщо, так би мовити, я вдихаю сморід під покровом достатків, то я не кажу собі: от хиби, ні, я не спиняюсь зовсім над тим, що вражає мої почуття, я йду значно далі та уявляю собі нечистоту, яка мусить затроювати схованки бідаків, коли багачі не бояться неохайности для самих себе; коли я терплю від вогкости моєї кімнати, я думаю про нещасних засуджених на вогкість підводних схованок Кронштадту, петербурзької фортеці та багатьох інших політичних трун, чиї навіть назви мені не знані; притухлий колір солдатських облич, які я бачу на вулиці, мені говорять про крадіжки урядовців, призначених до відживлення війська. Злочини цих зрадників, приставлених імператором для харчування своєї гвардії, яку вони виголоджують, є написані на олив’яних рисах облич нещасних, позбавлених здорової та навіть задовільної страви, — доконуються людьми, які думають лише про те, щоб швидше нажитися та які не бояться збезчестити уряд, який вони окрадають, які не бояться прокляття замкнених до касарень рабів, яких вони вбивають. Нарешті, за кожним кроком, який я тут роблю, я бачу переді мною постає привид Сибіру, і я міркую про все, що означає ім’я цієї політичної пустелі, цієї безодні терпінь, цього цвинтаря живучих, світу казкових страждань, землі заселеної гидкими злочинцями та взнеслими героями колонії, без якої ця імперія була б недовершена, наче палац без підземелля.

Такі понурі малюнки постають у моїй уяві, коли нам вихвалюють зворушливі відносини царя до своїх підданих. Ні, напевно я зовсім не маю нахилу дати себе засліпити популярністю імператора; навпаки — я готовий втратити дружбу росіян скоріше як свободу духа, якою я користуюсь, щоб осуджувати їхні хитрощі та засоби, яких вони вживають на те, щоб нас і самих себе піддурити. Але я мало боюся їхнього гніву, бо я віддаю їм належне, вірячи, що в глибині серця вони судять про свою країну ще суворіше, як це роблю я, бо вони знають її краще, ніж я. Голосно лаючи мене, вони потихеньку мене просять, цього досить з мене. Мандрівник, що тут дасть себе намовити людьми цієї країни, може об’їхати всю імперію з кінця в кінець та повернугися до себе, не зробивши нічого іншого, як перегляд фасадів, це саме те, що слід зробити, аби сподобатись моїм гостителям, я це бачу. Але ця ціна їхньої гостинности обійшлася б мені надто дорого; отже, я волію краще відмовитися від їхніх похвал, аніж згубити справжній одинокий овоч моєї подорожі: досвід.

Аби тільки чужинець проявив себе метушливо рухливим, рано вставав, пізно заснувши, аби він не оминув жодного балу після своєї приявности на всіх маневрах, одним словом — хай він рухається до такої міри, щоб не могти думати — він буде всюди бажаним гостем, про нього говоритимуть з прихильністю; юрба незнаних стискатиме йому руку щоразу, коли з ним заговорить або йому всміхнеться імператор і через це його ославлять визначним мандрівником. Мені здається, що я бачу міщанина мосціпана, прославленого Молієровим муфтієм. Москалі створили французьке чудесне слово дня означення своєї політичної гостинности: говорячи про чужинців, яких вони засліплюють своїми святкуваннями, їх слід «анґірлянде» (enguirlander — вкривати гбуло-ірляндами, тепер слід би це замінити на encaviarer — годувати ікрою) кажугь вони. Але хай він стережеться дати прояв занепаду своєї ретельности; з першою ознакою втоми чи прозріння, при найпершій неблагості, яка прозрадила б не нудоту, але здатність нудьгувати, він побачить, як постає проти нього, неначе роздратована гадюка, «русекий дух», найзлосливіший з усіх духів.

Кпини, ті безвладні втіхи пригноблених, є тут приємністю для селян, як сарказм та елеганція вельмож: іронія та наподоблювання є одинокі природні таланти, які я стрінув серед москалів...

Я більше не вірю в чесність мужика. Мене напущено запевняють, що він не вкраде ані квітки з садів свого царя: щодо цього я зовсім не сперечаюсь; я знаю, яких чудес можна осягнути через страх...

Вчора на імператорськім та народнім балу в Петергофі в амбасадора Сардинії, не зважаючи на забезпечуючий ланцюжок, дуже спритно вкрали золотий годинник. Багато осіб у суматосі загубили свої хустки та інші речі. В мене забрали калитку, набиту кількома дукатами, та я потішав себе за цю втрату, сміючись з-під капелюха над цими славословіями, що їх розтринькують про чесність цього народу його пани. Ті останні знають добре, чого варті їхні прекрасні фрази; але я не гніваюсь, що знаю це так само добре, як і вони.

Бачучи стільки непотрібних запевнень, я шукаю, кого обманули ці хлоп’ячі побрехеньки, та кричу про себе, як у комедії: «Кого тут піддурюють? Усіх чисто піддурили.»

Москалі можуть казати, що хочуть, та кожний щирий спостерігач вбачатиме в них візантійських греків, перероблених на сучасну стратегію пруссаками XVIII ст. та французами XIX ст.

Я маю одну сталу ідею: можна й слід панувати над людьми, не обманюючи їх. Якщо у приватнім житті брехня в огидна, то в житті суспільнім це злочин і цей злочин помститься.. Кожний уряд, що бреше, є ще більш небезпечним змовником, як убивник, якому він по закону відрубує голову; а злочин, тобто брехня, є найпотворніша з провин. Відмовляючись від правди, геній уступає; пан принижує себе перед рабом, бо людина, що обманює, є нижча від людини, яку обманено. Це стосується до урядів та до літератури, так само, як і до релігії...

Ще раз: усе в Росії — це обман, а привітна гостинність царя, що приймає у своїм палаці кріпаків та кріпаків своїх придворних, є лише ще одним осмішуванням».

Сучасна московська солоневиче-сонрівсько-солідаристська преса виє на де Кюстіна, як пси вночі на ясний місяць. Але разом з тим уся ця преса з дня-на-день твердить, що сталінська Росія збудована на великій брехні, на систематичній брехні, що просякає ціле тамошнє життя. Але здається, що саме де Кюстін перший помітив та виявив, що брехня покладена в основу керування Московщиною-Росією. Відомий письменник XIX ст. Н. С. Лєсков-Стебницький також, хоч значно пізніше від Кюстіна, казав, що Москва збудована на «credo guia absurdum» (на вірі в абсурд) Це дуже близьке до думок де Кюстіна. Так само Лєсков-Стебницький звертав увагу на те, що «Москва слезам не вєріт». Де Кюстін також підкреслює нелюдяність московської брехливої державної системи, отже, чи не краще було б, коли б солоневиче-сонрівські солідаристи зі своїм виттям переключилися з де Кюстіна на Н. С. Лескова. Це було б видовище гідне московських богів...

«Дня 22 липня 1839 року, — пише де Кюстін, — коли Ніколас Палкін улаштував у Петергофі «народне свято», о третій годині пополудні почалася велика буря. Велика кількість барж, переповнених людьми, що поспішали морем з Петербурга на свято, потонули. Другого дня признавалися до двох сот утоплених, інші говорили, що загинуло півтори тисячі, а навіть дві тисячі, але ніхто не дізнається правди, часописи не писатимуть про нещастя, що означало би оскаржувати імператора. Не зважаючи на це велике нещастя, помпезне святкування з нічною ілюмінацією відбулося цілком «нормально», неначе нічого не сталося.

Таємниця денноії катастрофи була дотримана протягом цілого вечора; а цього ранку двір не видається від цього засмученим: приписи вимагають тут перш за — все, щоб ніхто не говорив про те, що турбує думки всіх. Подібні нещастя, хоч і менші розмірами, трапляються щороку під час пегергофських свят, які стали би імпозантними днями жалоби, похоронних урочистостей, коли б ще хто поза мною подумав чого варті ці пишні церемонії, але тут я самітний з цими думками».

Маркіз дуже вражений катастрофою, що коштувала скількох жертв життя, тому раз-у-раз повертається до неї, часто перериваючи опис двірських церемоній на «народному святі»:

«Уявіть собі тисячі оповідань, різного рода дискусії і заяви, крики, які спричинили б подібні події в якій хочете країні, крім цієї, а зокрема в нашій? Скільки часописів сказали б, а скільки голосів це підхопили б, що поліція ніколи не виконує свого завдання, що баржі погані, що поромщики хапчиві, що влада замість того, щоб запобігти небезпеці, збільшує її чи то через свою легковажність, чи то через свою хапчивість... А тут нічого!!! Мовчанка ще жахливіша від самого нещастя. Два рядки в газеті без подробиць, а при дворі, в місті, в салонах великого світу’ ані слова, а якщо тут не говорять, то й ніде інде не говорять про це. У Петербурзі нема кав’ярень, щоб обговорювати там часописи, які нині існують; дрібні урядовці ще більше залякані, аніж вельможі, а про що не сміють говорити у шефа, те саме буде ще більше замовчане у підлегих...

Було, б незручно говорити про потоп, коли б ця катастрофа сталася за правління когось з російських імператорів...»

Маркіз уважно зазначує часті на вулицях випадки жорстокого биття поліцією простих людей, свідком чого йому не раз доводилося бути:

«Я згоджуся, що подібні вчинки належать до тутешніх звичаїв, бо я не бачив виразу протестів чи жаху на обличчях жодного з глядачів цих жахливих сцен, а при цьому були люди з усіх верств. За білого дня, на переповненій вулиці, бити людину до смерти раніше ніж її судити, от що здається цілком природнім суспільносте та поліції в Петербурзі. Міщани, шляхта, солдати й городські багачі та бідні, великі й малі — всі погоджуються спокійно, що подібні речі відбуваються в них на очах, не турбуються законами цього вчинку. Деінде громадянина боронять усі перед агентом влади, що переступає межі; тут усе навпаки...»

Мораль народу є повільним вислідом взаємовпливів законів на звичаї та звичаїв на закони, вона не міняється за одним помахом палиці чарівника. Звичаї москалів, всупереч усім претензіям цих напівдикунів, є і залишаються ще довго жорстокими».

Від француза, що в ролі домашнього навчителя перебував довгий час у Петербурзі, Шостій довідується про долю, яка стрінула Пушкіна та про роль, яку в смерті поета відіграв Ніколай Палкін, рівнож як і про заслання Лєрмонтова на «осолоджений Сибір» — Кавказ за вірші про смерть Пушкіна. Від цього ж француза Кюстін довідується про великі селянські заворушення на Волзі, які мали бути стлумлені дуже криваво. Про характер майбутньої революції де Кюстін висловив декілька спостережень, які пізніше справдилися вражаюче: «Тому, що все однакове, незмірне розтягнення території не стане перешкодою для того, щоб все відбулося в Росії з одного кінця до другого з пунктуальністю, у чарівній згоді, якщо коли-небудь здолають виконати справжню революцію через цей народ, то різанина буде регулярна, як полкові вправи. Побачите села, перетворені на касарні та вбивство, що з халуп організовано і збройно посувається шиком, в повнім порядку, нарешті москалі улаштують грабунок від Смоленська до Іркутська, так, як вони марширують під час параду на площі перед Зимовим Палацем у Петербурзі. Наслідком такої одноманітності природних нахилів народу та його суспільних звичаїв постає однозгідність, прояви якої можуть стати дивовижними, як у Добрім, так і в злім.

Все є темне в майбутньому світі, але що є певне — це те, що світ побачить дивні сцени, які відіграє перед іншими націями ця заздалегідь определена нація».

Усі ті пророчі думки де Кюстіна були навіяні грізними селянськими розрухами на Волзі, що саме відбувалися в час відвідин маркіза та про які було заборонено навіть говорити, не те, що писати. Словом, точнісінько так, як за наших часів це роблять у Москві сучасні нащадки Ніколая Палкіна.

А от ще дальші слова Кюстіна, які знову-таки здаються написаними, неначе сьогодні:

«Я додам, що криваві сцени ще відбуваються щодня в багатьох місцевостях цієї самої країни, де суспільний лад щойно був порушений та відновлений таким жахливим способом. Ви бачите, як москалі з гордістю закидають Франції її політичні непорядки та з того роблять висновки на користь самодержавія. Але хай буде дана воля друку в Росії на 24 години і ви довідаєтеся про таке, що вас примусить з жахом відступити. Мовчання конче потрібне для утиску. При самодержавній владі порушення мовчанки є недискретністю, що дорівнює державній зраді.

Якщо знаходяться поміж москалями кращі дипломати, як серед більш поступових у цивілізації народів, то це тому, що наші часописи дають їм відомості про все, що в нас діється, про передбачення і замість того, щоб мудро ховати від них наші недоліки, ми за них пристрасно щоранку їм нагадуємо в той час, як їхня, працюючи в темряві, візантійська політика ховає старанно перед нами все, що вони бояться нам показати.

Ми йдемо за денного світла — вони посуваються приховано: гра не є рівна. Незнання, на яке вони нас залишають, нас осліплює; наша щирість їх освітлює, ми маємо хибу балакучосте, вони посідають силу таємниці: от що робить їх такими звинними».