Правда про Росію

IV НАЦІЯ РАБІВ

САМА КНИГА ДЕ КЮСТІНА ПОЧИНАЄТЬСЯ НОТАТКАМИ, НАПИСАНИМИ В НІМЕЧЧИНІ В ЕМСІ 5 ЧЕРВНЯ 1839 РОКУ:

«Вчора я розпочав мою подорож до Росії. Великий князь, наступник, прибув до Емсу з десятьма чи дванадцятьма повозками в супроводі численного двору.

Що мене вразило з першого погляду в цих придворних москалях це те, що вони виконують своє ремесло великих вельмож з надзвичайною підлеглістю; це свого роду вищі раби. Але, як тільки князь зникає, вони знову говорять невимушеним тоном, з рішучими намірами та полегшеним виглядом, що є мало приємним контрастом до цілковитого заперечення самих себе, що проявили хвилину перед тим. Словом, у цілім супроводі наступника трону імперії панувала холопська звичка, якій підлягали пани в рівній мірі, як і слуги. Це не було лише етикетом, як це водиться при інших дворах, де приписова пошана, визначність становища більше, як особи, нарешті, вимушена роль, викликають нудоту й іноді смішність, це було щось понад згадане, Це було даремне й недобровільне холопство, яке не виключає бундючности. Мені здавалося, що вони кажуть, жаліючись на своє становище: «Тому, що це не може бути інакше, я з цим легко годжуся». Ця суміш гордощів та приниження мені не сподобалася і ніяким чином не промовляла на користь країни, яку я мав відвідати».

Де Кюстін мав нагоду зблизька спостерігати в Емсі майбутнього Олександра ІІ-го, про правління якого висловився таю «Коли він колись буде володіти, то не через терор, якщо конечності, зв’язані з завданням імператора Росії, не змінять його характеру, змінюючи його становище».

Так воно і сталося, як пророкував де Кюстін. Після спроби звільнити віжки й робити реформи, знову від 1863 року настали терористичні часи Муравйових, Валуєвих та Берґів...

Під час подорожі через Німеччину маркіз переважно записує дуже драматичну історію свого діда та батька, що займали високі становища у французькім війську і дипломатії та загинули в часи революційного терору в 1793-94 років. В Любеку, як ми вже згадували, власник готелю попередив де Кюстіна, що до Росії їхати не варто. Тиждень, перебутий на пароплаві на Балтицькому морі, був тижнем розмов Кюстіна зі старим ліберальним, вмираючим князем Козловським (католиком), та іншими титулованими подорожніми, що верталися з Європи. Розмови ці він дбайливо записує. У Кронштадті зробили на нього жалюгідне враження воєнні кораблі московсько-петербурзького «райху». Краєвиди берегів фінської затоки, північне низькосхиле сонце, а в Петербурзі безкінечні митні формальності — також не сприяли поліпшенню його настрою.

Друга половина першого тому і майже цілий другий том праці де Кюстіна присвячені описові його вражень та передачі розмов, що відбулися у Петербурзі, здебільшого з шефом держави та його дружиною, які намагалися своєю уважністю задобрити автора майбутньої книги про Росію. Але ця велика уважність царського двору аж ніяк не вплинула в бажаному напрямі.

Ще перед своєю зустріччю з урядовим московським світом, Кюстін занотовує свої враження про — в той час ще не цілком відбудований по торішній пожежі — Зимовий Палац:

«Нарешті я побачив фасад нового Зимового Палацу, другого чудесного твору волі однієї людини, що примусила виживати людей у боротьбі проти законів природи. Мета була досягнена, бо за один рік цей палац постав із свого попелу.

Для того, щоб праця була скінчена в призначений імператором час, потрібні були нечувані зусилля. Праця продовжувалася під час великих морозів; увесь час при праці було шість тисяч робітників, щодня багато з них умирало, але жертви одразу заступалися іншими, які заповнювали порожнечу, щоб у свою чергу загинути в цьому безславному проривові... І єдиною метою принесення цих жертв було виконання забаганки однієї людини... Скільки поколінь царів наслідують приклад Петра I-го!

Під час морозів до 30 градусів, шість тисяч непомітних мучеників були замішені в залах, опалених до 30 градусів тепла, щоб скоріше висушити вогкість мурів. Таким чином ті нещасні люди, входячи та виходячи з цього місця смерти, яке завдяки їхнім жертвам стало пристанищем суєти, пишноти та приємности, мусили переносити різницю температур від 50 до 60 градусів.

Я кепсько почуваюсь у Петербурзі від часу, коли я побачив цей палац, та коли імені сказали, скільком людям довелося при ньому загинути. Це не шпигуни, й не злосливі росіяни мені це розповіли, я ручаюся за правдивість сказаного».

Кюстін обурений, але разом з тим здивований. Обурений жорстокістю уряду, а здивований покірною слухняністю народу.

«Це не від нині — пише Кюстін — чужинці дивуються любові цього народу до своєї неволі: ви зараз прочитаєте уривок з книги барона Герберштайна, посла цісаря Максиміліана, батька Карла V-го, до царя Василія Івановича. Я знайшов це місце в Карамзіна, якого читав учора на пароплаві. Цей том уникнув ока поліції у кишені мого дорожнього плаща. Коли б росіяни знали, чого трохи уважний читач може навчитися від улесливого історика, яким вони чваняться та яким чужинці проте користуються, лише з крайнім недовір’ям, спричиненим сторонністю цього придворного, то вони б його зненавиділи та благали б царя заборонити читання всіх істориків Росії з Карамзіним на чолі, щоб лишити минуле в темряві, однаково сприятливій для спокою деспота та щастя підданих, які не здогадуються скаржитися, бо не знають самі, що їхній стан є жалюгідний. Бідні люди могли б вважати себе щасливими, коли б ми, чужинці, нерозважно не означили їх жертвами. Примус та послух — два божества московської поліції та нації — вимагають, як мені здається, цієї останньої пожертви.

От що писав Герберштайн про деспотизм московського монарха. «Він (цар) сказав і все зроблено: життя, маєток світських та духовних, панів та громадян, все залежить від вищої волі. Він не знає заперечень і все в ньому здається справедливим, як у Божества, бо москалі переконані, що великий князь є виконавцем небесних наказів: Так хотів Бог і князь, Бог та князь це знають, — це звичайні речення у них. Ніщо не зрівнюється з їхньою відданістю для служби князеві. Один з найголовніших військовиків, сивоволосий старець, колишній посол в Еспанії, появився при нашім вступі до Москви, він їхав верхи, гарцюючи немов юнак, піт струмками капав з його обличчя й коня. Коли я висловив йому своє здивування, він згорда відповів: «Ах, пане бароне, ми служимо нашому монархові цілком іншим способом, аніж ви». Я не знаю, чи це характер московської нації створив таких самовладців, чи це самі самовладці надали цей характер нації» — так закінчує Карамзін цитату з Герберштайна».

Від себе де Кюстін додає, що він ставить їм саме питання, що його ставив ще перед 300 роками Герберштайн і рівнож не в силі знайти відповіді. Москалі, які були тоді, такими лишилися досі. «Сьогодні ви почуєте, як багато з них захоплюються чудотворними наслідками слів імператора, і всі пишаються цими наслідками й ані один не шкодує засобів осягнення їх. Слово імператора є творче, кажуть вони. Так, воно оживляє каміння, але при цьому вбиває людей. Не зважаючи на це дрібненьке застереження, всі вони горді з того, що можуть мені сказати: «Ви бачите, у вас сперечаються три роки щодо засобів перебудови театральної зали, а в нас імператор за один рік відбудовує найбільший у світі палац». І ця дитяча їхня перемога не здається їм занадто дорого оплаченою смерттю кількох тисяч бідних робітників, жертв імператорської фантазії, що стає однією з національних гордощів. А все жтаки я, француз, вбачаю в цьому лише нелюдський педантизм. Але ані одного голосу протесту не було проти оргій абсолютної володарности від одного до другого кінця цієї величезної імперії.»

На погляд Кюстіна, збентеженого цим тріумфом абсолютизму, всі москалі, великі та малі, упоєні рабством. У Петербурзі, поза Зимовим Палацем, Кюстін звернув увагу на старий Михайлівський палац:

«Якщо в Росії мовчать люди, то промовляє каміння і то жалібним голосом. Я не дивуюся тому, що москаліі бояться та нехтують своїми старими будовами: це свідки їхньої історії, яку здебільшого вони хотіли б забути. Коли я відкрив його чорні переходи, глибокі канали, важезні мости, пустельні подвір’я цього понурого палацу, я запитався про його назву і ця назва мимоволі нагадала катастрофу, яка привела Олександра на трон; одразу всі подробиці мрячної сцени, якою закінчилося царювання Павла I-го, представились моїй уяві».

Кілька дальших сторінок де Кюстін присвячує вбивству Павла I-го. Це також мусило бути однією із зайвих причин тодішнього великого обурення в урядовім Петербурзі після появи цієї книги. Бо нагадування про це вбивство могло тільки дратувати москалів, які замовчували цю подію дуже дбайливо понад одне століття. Коли після революції в 1905 році вийшов середнєшкільний підручник історії Росії професора С. Ф. Платонова із згадкою про це вбивство, то міністерство освіти незабаром схаменулось та наказало виключити з ужитку цей підручник, зрештою, традиційно патріотичний.

Нерівний брук на вулицях столиці, безліч блощиць у готелі, сірі й виснажені обличчя солдатів, яких обкрадали інтенданти, обідране простолюдця, убога природа болотняної Інгрії, пригноблюючі історичні спогади, — все це докладно зазначує невтомний мандрівник-маркіз.

Все це вічна, незмінна Росія «Малют, Іванов, Романових та Джуґашвілі». Тому зовсім не дивно, що видана тому 115 років книга де Кюстіна викликає й сьогодні, як і тоді стільки обурення, гніву та протестів з боку москалів.

Хіба ось тут нижченаведені рядки з книги Кюстіна не вражають актуальною свіжістю й сьогодні?

«У Росії засада деспотизму завади функціонує з математичною суворістю, а вислідом цієї крайньої послідовносте є крайнє пригноблення. Коли ви бачите цей суворий наслідок незламної політики, ви обурюєтесь і з жахом запитуєте, звідки походить те, в чому є так мало людяносте в ділах людини. Але тремтіти — це не значить погоджуватися: не можна нехтувати тим, чого боїтеся.

Споглядаючи на Петербург та роздумуючи над жахливістю існування цього гранітного табору, можна сумніватися щодо Божого милосердя, можна стогнати, блюзнірствувати, але не можна нудитися. В цьому є незрозуміла таємниця, але разом з тим дивна велич.

Деспотизм так організований, як тут, стає невичерпним предметом спостережень та міркувань. Ця велетенська імперія, що раптом постає переді мною на схід від Європи, тієї Європи, де суспільства терплять на зубожіння кожної визнаної влади, — ця імперія робить на мене враження повстання з мертвих. Мені здається, що я перебуваю серед нації Старого Заповіту, і я спиняюсь з жахом, змішаним з цікавістю, перед лабами допотопної потвори».

Так само сторінки книжки де Кюстіна, присвячені кріпацтву селян, нагадують сучасність з її колхозами, агромістами і т. п. Досить часто згадує Кюстін про криваві селянські розрухи, навіть повстання, наприклад:

«Недавно в однім далекім селі, де почалася пожежа, селяни, незадоволені зі свого пана за його сваволю, скористалися безладдям, яке вони може й самі спричинили, щоб ухопити свого ворога, тобто свого пана, посадили його на кіл та засмажили на вогні пожежі».

Здається такі випадки трапляються частіше й тепер, хоч Еренбурги із Заславськими про це у «Правді» не пишуть.

А ще кілька міркувань де Кюстіна на цілком сучасну тему: «Чим більше я придивляюсь до Росії, тим більше розумію я імператора, коли він забороняє росіянам подорожувати й робить труднощі для приїзду чужинців. Політичний режим у Росії не витримав би двадцяти років вільного сполучення із Заходом Європи. Не слухайте белькотань росіян: вони приймають поліцію та страх за основи суспільності. На їхній погляд бути дисциплінованим — це бути цивілізованим».

Як це нагадує сучасність, наприклад, з промовами Вишенського.

Перший том книги де Кюстін закінчує такими зауваженнями:

«Перед цією подорожжю мої ідеї про деспотизм були породжені студіями, які я зробив над суспільністю австрійською та прусською. Я не знав, що ті держави є деспотичні лише по імені та що звичаї там служать для поліпшення установ; я казав собі: «Там, деспотично ведені народи мені здавалися найщасливішими людьми на світі, деспотизм злагіднений м’якістю звичаїв не е таким обридливим явищем, як про це нам кажуть наші філософи; я не знав, що таке зустріч з абсолютним правлінням та нацією рабів».

Саме в Росії слід студіювати жахливе сполучення європейського духу та знання з азіатським генієм. Я це сполучення вважаю тим більше небезпечним, що воно може довго тривати, бо амбіції та страх породжують тут мовчання. Це примусове мовчання витворює тишу цвинтаря, зовнішній лад, що міцніший та жахливіший, ніж анархія. Через те я кажу вам це вдруге, що хвороба, яку воно спричиняє, здається вічною».

Кюстін знаходить тут ряд вражаючих подібностей між Францією та Росією (брак соціальної ієрархії; в одній та другій країні маса людей невдоволена... Отже, під необмеженим деспотизмом люди подратовані, збентежені, як за республіки...) та різниці між ними є:

«Мусимо зробити одне заеадниче застереження для виявлення різниці між соціальним станом цих двох країн. У Франції революційна тиранія є проминаючим злом. В Росії тиранія деспотизму є перманентною революцією».