Правда про Росію

XX МОСКАЛІ ПРО КЮСТІНА

САМІ МОСКОВСЬКІ СУЧАСНИКИ КЮСТІНА, ДОСИТЬ ЧИСЛЕННІ, ВИСЛОВЛЮВАЛИ ЧАСТО ПРО РОСІЮ ГІРКУ ПРАВДУ Й ДУМКИ, НЕ МЕНШ ГОСТРІ ТА ВБИВЧІ, НІЖ ЦЕЙ ФРАНЦУЗЬКИЙ ПОДОРОЖНІЙ.

Про це тим більш належить нагадати, бо в наші часи московські еміграційні борзописці всіма способами намагаються знецінити незабутній твір Кюстіна, звинувачуючи його в брехливості, ворожості до Росії та її народу і т. і.

В дійсності Кюстін по приїзді до Палкінського райху став лише переконаним та послідовним ворогом деспотизму, що в москалів здавна зветься «самодержавієм». Крім того він цілком правильно відгадав та відчув, що москалі вимагають до підбою цілого світу. Отже, немає нічого дивного, що тепер, коли москалі готуються здійснити свої стародавні наміри і вже навіть встигли підкорити та підбити мало не половину земної кулі, книга Кюстіна стала гостро актуальною. З другого боку москалі соборно і всенародно проголосили маркіза ворогом Росії ч. I.

Не будемо тут згадувати думок Чаадаева, які значною Мірою перебрав Кюстін. Але згадаємо інших.

Відомий московський історик С. М. Соловйов у своїй характеристиці Палкіна надзвичайно близько нагадує Кюстіна. Соловйов каже, що «на обличчі Ніколая історик читає страшні біблійні слова: Мане, текел, фарес — «зважено, підраховано, поділено!»

Деспот по своїй природі — мав інстинктовну відразу до кожного руху, до кожного вислову особистої свободи та самостійности. Ніколай любив лише бездушний рух військових мас на команду. Це був страшний вирівнювач, усі люди були перед ним рівні й він сам особисто мав право роздавати їм таланти, розум, усе, що ми звемо дарами Божими. Інша справа, що в цім нечестивім замаху на права Бога він безнастанно помилявся. Він до скону не занехав своїх поглядів та напрямку, до скону ненавидів та гнав людей, що визначалися понад загальний рівень з ласки Божої; до скону він оточував себе пересічними людьми й цілковитими нездарами, відзначеними з примхи зверхносте, з ласки імператора.

Не знаю, в якого другого деспота такою мірою виявлялася ненависть до особистих гідностей вроджених та працею набутих, як у Ніколая.»

Далі Соловйов пише, що за Ніколая, військовик, як ціпок, що звик не міркувати, а виконувати та привчати інших до виконання без надуми, вважався найкращим, найздібнішим керівником усюди; чи він мав якісь здібності, знання, досвід у доручених йому справах — на це не звертали жодної уваги. Фронтовики запосіли всі урядові посади, а з ними запанувала темрява, сваволя, грабіжництво, всіляке безладдя. Нагляд став метою суспільного та державного життя. Все творилося про око на те, щоб державний деспот приїхав, глянув та прорік: «Добре! Все як слід!» Звідсіль все покладалося на зовнішність. Внутрішній розвиток припинився. Начальники виставляли Росію перед імператором на оглядини на великих дорогах — і тут було все добре, все до ладу, а як було далі — туди ніхто не заглядав; там був чорний двір.» (Записки С. М. Соловйова, Вєстнік Європи, 1907, май, с. 41-44; наведено за Лемке «Нік. жандарми і література», с. 1-2).

Соловйов був найвидатнішим московським істориком середини XIX ст., до того ж був сучасником Палкіна та мав можливість досхочу придивитись до палкінських фокусів та примх.

Наведені нами тут витяги із спогадів цього московського професора, як бачимо, є вражаюче подібними до думок Кюстіна. Бо навіть просто нагадують короткий перегляд основних тверджень маркіза про деспотизм та тирана в Росії. Але в той час, як Кюстін подорожував по Росії лише два місяці, Соловйов міг глибше пізнати особливості режиму Ніколая Палкіна. Народжений у Москві 1820 року, Соловйов у час смерти Ніколая мав 35 років.

Визначний романіст та повістяр і взагалі один з найглибших знавців Росії, Н. С. Лесков, лише на десять років молодший від Соловйова, залишив не менш блискучу та вбивчу характеристику особливостей Палкіна. Недавно померлий історик московської літератури Іван Тхоржевеький так писав про Лескова:

«Один з кращих його романів (якщо не найкращий) «Чортові кукли» — це влучна сатира на імператора Ніколая Павловича. Цар, хоч і перебраний там у фантастичні шати «герцога незнаних гірських країв Фебуфіса», але портретна подібність між ними така велика, що роман, початок якого появився у журналі «Русская Мисль», довелося залишити незакінченим.»

Головні дійові особи цього роману — Два західні митці: захоплений Пік та поважний Мак. Герцог Фебуфіс такою мірою причарував Піка під час коротких відвідин Європи, що Пік приймає запрошення їхати до країни Фебуфіса та спочатку пише звідти захоплені листи. Незабаром і Пік переконується, що в цій країні все залежить від примхи герцога, який зробив, між іншим, з Пікової жінки свою полюбовницю. Усі «піддані» у цьому герцогстві («громадян» немає) живуть наче в кайданах.

Царювання Ніколая I-го, що дало, до речі, основний матеріал для влучної книги про Росію маркіза де Кюстіна, виступає в «Чортових куклах» з усією своєю деспотичною яскравістю». (І. Тхоржевский: «Найрусєйшій русак о Западе», — «Русская мисль» № 218, Париж, 21 февраля, 1950 р.).

Цей самий, дуже мало досі вивчений автор, Лесков, закінчує своє оповідання «Праведники» таким міцним в історії «акордом», хоч і прихованим у формі елегійного запиту:

«Невже справді ні в моїй, ні в його, ні в жодній іншій русскій душі не видно нічого, крім погані? Невже все добре і гарне, що коли-небудь помітило мистецьке око інших письменників — одна вигадка і маріння. Це не тільки сумно, а й — лячно. Якщо без трьох праведних, за народним повір’ям, не стоїть жодне місто, то як же устояти цілій землі з однією поганню, яка живе в моїй І твоїй душі, мій читачу?»

Московський поет, дипломат та публіцист Ф. Тютчев казав професору Поґодінові року 1825-го; «Росія — це тільки канцелярія та касарня; все в ній обертається довкола чину (посади) та кнута.» (Quenet: «Lettres philosophiques de Tchaadaev», Paris, 1931, p. 343).

Померлий у дуже молодому віці поет Вєнєвітінов описав у вірші «Батьківщина», який подаємо тут в дуже близькому до оригіналу українському перекладі, речі, що значно перевищують все знане нам з книги Кюстіна;

Один з найвірніших та видатніших слуг палкінського самодержавства Ф, Булгарін писав у таємнім меморандумі до помічника шефа жандармів, Дубельта, 25 квітня 1846 року, про загально відомі речі, про які, одначе, всі мовчали. Для збереження стилю залишаємо нижче подані рядки уривків цього твору в мові оригіналу, Спочатку Булгарін каже про безкарність кримінальних злочинів, що й залишилося незмінним й до сучасної совєтської доби, а потім вказує на розпусту та на дитячу проституцію в блискотливому Санкт-Петербурзі; чого Кюстін, зайнятий розмовами з Ніколаєм Палкіним на двірських прийняттях, не доглянув. Булгарін писав Дубельтові, що крадіж у народі не вважається злочином, а злодіїв поліція викриває хіба що випадково. Поліція бере хабарі від злодіїв та «не помічає» розпусти дітей:

«Воровство нє почитаєтся большим прєступлєнієм. Воруют здєсь много, но всє почті воровства откриваются в нас случайно... Улики (докази) билі явния, но вор уехал і поліцийскій чиновнік сказал: «А на какой ляд я поєду за вором? Дєло пропало.»

Кромє воровства, разврат здєсь усілілся до висшей стєпєні. Дєвочкі от 9 до 11 лєт бєгают толпами і просят дєнєг, прєдлагая сєбя. Ужасно! На толкучєм ринкє днєм, а ночью на главних уліцах от ніх нєт отбоя! Поліция і нє взглянєт на ето, чтоб нє навязивать сєбє дєл, пєрепіски і хлопот. С кого взисківать? Поліцейскій офіцер скажет; «Сто нє в нашей части — с...

Наши трактіри, харчевні, особєнно загородніє, сущіє притони воров і мошєнніков (справжні притулки злодіїв). Частниє і квартальниє получают свою плату за то, чтоби нє мешать торговать (краденим та нагарбленим) і оні нікаго нє бєспокоят». (Лемке: «Николаевскіе жандарми и література», ст. 325-326).

Слід також зазначити, що Пушкін у своїм листі до Чаадаева, написаному з приводу «Філософічного листа» останнього, який є своїми думками дуже близький до ідей де Кюстіна, погоджується з частиною думок Чаадаева, які згодом висловлював також і Кюстін.

Пушкін згоджувався у своїм листі з критикою сучасного стану московського суспільства у Чаадаева: «Слід таки визнати, що наше суспільне життя є сумне, що ця відсутність громадської думки, ця байдужість до всього, що є обов’язком, справедливістю та правдою, це цинічне презирство до людської думки та гідносте — це речі справді невтішні. Ви добре вчинили, що сказали це цілком голосно. Але я боюсь, що Ваші історичні погляди завдадуть Вам неприємносте...»

У другім варіанті цього ненадісланого передсмертного листа до приятеля своїх молодих років Пушкін висловлюється подекуди ще гостріше. У першім варіанті Пушкін, говорячи про московське православне духівництво, пояснював його нижчість просто бородою, що ставила його поза межі доброго товариства. В другім варіанті Пушкін додає, що духівництво не належить ні до вищого суспільства, ані до народу Та «як євнухи воно має пристрасть лише до влади». Далі Пушкін додає: «Релігія є чужою для наших думок, для наших звичаїв... але не слід було цього казати. Те, що слід було висловити і що ви висловили — це те, що наша сучасна суспільність є так само гідна презирства як дурна».

Слід визнати, що ці зауваження Пушкіна про твір Чаадаева, висловлені ще перед Кюстіном, мають безперечну спорідненість з думками нашого французького автора. Наводимо уривок з його «Путєшествія в Арзрум»:

«Нарешті є більш влучний, моральний, більш згідний засіб з уваги на освіченість нашого віку: проповідь Євангелії, але до цього засобу Росія й донині не додумалась. Терпеливість сама по собі річ дуже добра, але хіба апостольство з нею несумісне? (Хіба істину дано нам на те, щоб ховати її під сподом? Ми оточені народами, що плазують у мороці дитячих помилок, і ще ніхто з нас не подумав оперезатися та йти з миром і хрестом до бідної братії, позбавленої донині справжнього світла. Чи так ми виконуємо завдання християнства? Хто з нас, муж віри та покори, наслідуватиме святих старців, що блукають по пустелях Африки, Азії та Америки в лахманах, часто без взуття, даху над головою та страви, але зогрітих теплою пильністю? — Навернення похилого рибака чи мандрівної родини чи хлопця, а згодом біда, голод, мученича смерть. Здається, для наших студених лінощів легше, замість слова живого, відливати мертві букви й надсилати самі книги до людей, що не вміють читати, ніж наражатися на труднощі та небезпеки за прикладом старовинних апостолів).

Пушкін подав з обережносте свою єретичну «кюстінівську» думку в дужках, підходячи до справи дуже здалека. В листах до Чаадаева, не призначених для цензури та друку, він висловлювався сміливіше та простіше.

Слід зазначити, що значно пізніше, пишучи свій відомий роман «Бєси», Достоєвський перекрутив цю думку Пушкіна, вкладаючи слова з цих рядків «Путєшествія» в уста Ст. Тр. Вєрховенського, що перед економ приходить до думки ширити Євангеліє серед московського народу. Достоєвський, взагалі, в усіх своїх творах наподобнював або спотворював тексти то Гоголя (промови Опіскіна та «Воплі Відоплясова» — це подекуди майже дослівно «Вибрані місця з листування з приятелями» Гоголя), то Пушкіна (Раскольніков Достоєвського, вбиваючи стару міщанку, крок за кроком наподобнюе Пушкінського Германа, що вбиває «Пікову Даму» — стару графиню...) — Отже, Вєрховєнській каже, вживаючи за своїм звичаєм двох мов:

«L’Evangile, voyez vous, desormais nous le precherons ensemble... Да я чувствую, что ето, пожалуй, ідея. Народ реліґіозен, c’est admis, но он ещо не знает «Євангелія...»

Досі Вєрховєнській лише повторює думку Пушкіна, пристосовуючи його думку не до мусульман, а до православних москалів. Дивно, що такий уважний дослідник, як Шарль Кене, не звернув уваги на впливи Пушкіна на «Бєси», отже на найбільш відомий роман Достоєвського.

Коли вже нам довелося наводити думки та вислови С. М. Соловйова про тогочасну Росію та її володаря, які своєю гостротою та виразністю перевищують навіть слова Кюстіна, то належить навести також і думки В. С. Соловйова про релігійність москалів.

На вступі до своїх «Трьох розмов», цей відомий філософ висловився дуже прихильно до «релігійних шукань» як московського народу, так і його інтелігенції, що почала творити секту «толстовців».

В. С. Соловйов писав: «Давно колись я прочитав повідомлення про нову релігію, що виникла десь у східних губерніях. Ця релігія, послідовники якої називались «вєртідірніками», або ж «діромолаями», полягала в тому, що, просверд ливши в якомусь темному куті в стіні «ізби» діру середнього розміру, ці люди прикладали до неї свої губи й багато разів настирливо до неї гукали: «Ізба моя, діра моя, спасі меня!» — Ніколи ще, здається, предмет богопошани не досягав такої крайности. Але, коли обожнювання звичайної селянської хати та просто людськими руками зробленого отвору в її стіні, є явною помилкою, то треба ствердити, що ця помилка правдива: якщо люди несамовито шаліли, то нікого вони не вводили в блуд; про ізбу вони так і казали ізба, а місце просвердлене в її стіні справедливо називали дірою.

Але релігія «діромолаїв» незабаром зазнала «еволюції» та підлягла трансформації і в новім своїм вигляді вона зберегла давнішу кволість релігійної думки та вузькість філософічних зацікавлень; зберегла колишній поземий реалізм, але загубила колишню привабливість: своя ізба одержала тепер назву «Царства Божого на землі», а діра стала називатися «новим Євангелієм», та, що найгірше, різниця між цим фальшивим Євангелієм та справжнім цілком така, як між просвердленою в дошці дірою та живим ї цілим деревом — це істотне розрізнення нові евангелиста намагались замовчати й заговорити». (В. Соловйов: «Три розговора», СПБурґ, 1901, ст. VIII-IX передмови).

Як хочете, але так з московської віри, як це зробив московський філософ, не кепкував французький маркіз, на якого тепер так злостяться москалі всяких забарвлень.

А от, що писав цей самий релігійний московський філософ про урядову, офіційну московську синодальну православну віру:

«Року 1885-го проголошено один офіційний, російським урядом виданий, документ («Правила для государственник іспитаній по юридическому факультету» — В. С), що східна церква відмовляється від своєї влади та передає її в руки царя. Ані один заступник офіційної церкви не протестував проти цього твердження, а всі дальші кроки нашого кліру можуть служити найкращим підтвердженням для цього проголошення. Зрештою, цей документ петербурзької бюрократії був лише формальним ствердженням давно існуючого фактичного стану».

Ці рядки взято з праці В. Соловйова «Святий Володимир та християнська держава», яку цей філософ написав у Франції 1888 р. та яка у французькому оригіналі була вперше видрукувана у французькім католицькім журналі «L’univers» (1888, чч. 4,11,19). У перекладі московською мовою Ґ. Рачинського її видало московське видавництво «Путь» 1913 року. Перекладено тут ці рядки з німецького перекладу Кобилінського-Єлліса («Der Heilige Wladimir und der Christliche Staat». Ferdinand Shonningh Verlag, Paderborn, 1930).

Цю свою працю «Saint Vladimir et l’etat Chretien» філософ написав з нагоди саме тоді, влітку 1888 року, святкованого урядовою Росією 900-річчя хрещення Руси в Києві 988 року. В. Соловйов зазначує, що віру св. Володимира переміг новий ідол поганської монархії (ст. 40 німецького перекладу). Мусимо ще раз наголосити, що і в цьому випадку московський релігійний філософ вживає висловів значно гостріших та виразніших, ніж їх вживав «невихований» (за словами Ніколая Палкіна) французький маркіз Астольф де Кюстін.