Правда про Росію

XVI «МІСІЯ» МОСКВИ: ЗАГАРБАТИ ЦІЛИЙ СВІТ

СУЧАСНИЙ ШВЕЙЦАРСЬКИЙ ДОСЛІДНИК ІДЕЙНИХ ПРЯМУВАНЬ НА МОСКОВЩИНІ XIX СТ. АЛЕКСАНДЕР ФОН ШЕЛТІНҐ, ЯКИЙ СВОЮ КНИГУ (Alexander von Schelting: «Russland und Europa im Russischen Geschiehtsdenken», A Franke Verlag, 1948.) ЗАКІНЧУЄ РОЗДІЛОМ ПІД НАЗВОЮ «НАРОДНА АМБІЦІЯ, ПОЧУТТЯ ПОКЛИКАННЯ ТА ПРЕТЕНЗІЇ ДО ПАНУВАННЯ ЦІЛИМ СВІТОМ», ПИШЕ ПРО ЦЮ МІСІЮ:

«Ми бачили, що можна вказати на певні історичні та соціологічні причини, які, здається, можуть допомогти краще зрозуміти виникнення, основну тему та загальний характер московської філософії історії, так само, як і її розподіл на різні напрямки. Але звідки походить ця єдина в світі внутрішня несамовитість та державність через цю своєрідну «практично» достосовану історіософію? Звідки походить якнайбільше розпалена народна амбіція, що знаходить у ній свій вислів? Звідки береться це почуття покликання, що не має рівного собі по силі в цілому світі? Звідкіля береться ця претензія та жадоба на всесвітнє керування та щонайменше на духовне панування? Чому так склалося, можна також запитати, що лише московське історичне мислення народило такого Достоєвського? Та які причини того, що ці, тут представлені особливості московської історичної свідомосте вперто, затрималися та навіть зміцнилися протягом усіх змін московського державного та суспільного життя? Бо в тому, що ми маємо підпорядкувати колишню «абсолютність» московського християнства теперішній «абсолютності» московського комунізму, — немає жодних змін у відношенні речей, що нас тут цікавлять... Духовна, культурна та соціальна ворожнеча супроти Заходу є глибша й міцніша, як коли... І все ще доказують претензію на всесвітній духовний імперіалізм з виключним посіданням абсолютної, для цілого людства притаманної, соціально-етичної правди. Правда, глибина змін, яких зазнала духовного, суспільного та політичного життя Росії через свої останні революційні перевороти, в ніякому ступені не може бути вимірювана здобутими від минулих революцій мірилами, але нам все ж таки здається, що тут не втрачають своєї важливосте слова Ґізо: «Коли народи довго та славно жили, то вони, що не робили б, не можуть зрівняти зі своїм минулим, вони піддягають його впливові навіть у ті хвилини, коли намагаються його знищити; у глибині своїх найблискучіших змін вони залишаються в найістотнішім прояві своєї вдачі та своєї долі такими, якими їх створила їхня історія. Немає жодних революцій (які б вони не були відважні та могутні), що знищують довгі національні традиції. Отже, в основному важливим є, і то не лише для задоволення умів, а для доброго керування націями, щоб ці традиції були добре пізнані та добре зрозумілі». (Guizot: «Essai sur l’histoire de France», preface, p. VI-VII; Schelting: «Russland und Europa», Bern, 1948 p. 299-300, 256-257).

Далі, переглянувши історію розвитку московського месіанізму від Хомякова, Тютчева, Достоєвського, Данілевського до Герцена та Бєлінського, Шелтінґ пише:

«На кінці свого розвитку вона (московська інтелігенція), як нам відомо, дійшла до цілком потойбічно скерованої віри в «спасіння» мас через соціалізм. Сьогодні в Росії пануюча та політично керуюча інтелігенція вірить, чи принаймні признається до віри, що вона здійснила цей соціалізм у своїй країні. Але є підстави припускати, що навіть тепер не цей «здійснений» комунізм, не вживання виставлених ним у перспективі плодів, що, як відомо, виглядають дуже мізерно, але невгасаюча надія на повне втілення його в майбутньому є тим рушієм, до якого чіпляється московський народ. Задля цієї надії зносить він усі терпіння, та для сповнення її — навіть згідно з урядовою ідеологією — нібито має для цього відповідні передумови. Він вірить, що лише через всесвітню місію Росії ціла решта світу буде навернена на його віру та його соціальний життєвий лад».

Те, що де Кюстін міг бачити в Москві під час своїх відвідин у 1839 році, здається, підтверджує наші припущення. Цілковитої аналогії до тут підкресленої концепції, звичайно, немає. Як виразний ворог тодішньої Росії, за народом якої не визнає доброї волі та зрозуміння, де Кюстін засуджує її. Тому тверді й принижуючі слова кидає в сторону Росії. Проте, йому належить заслуга відкриття для нас цікавого зв’язку в цілості... Страх перед владою, сам по собі, гадає де Кюстін, не може викликати «так багато терпеливости», що потрібна для того, щоб зносити існуючі політичні, господарські та соціальні відносини. Лише амбітні надії на майбутнє можуть примусити, як він гадає, цей народ «жертвувати всім», — що москалі й роблять. Подивіться, каже де Кюстін, це єдине в історії явище, як москалі свого жахливого царя Івана благають (коли він удавав, що хоче зректися корони), плачучи біля його стіп, щоб він панував далі над ними таким способом, що «змусив би ненавидіти суспільство кожного іншого народу». Чому москалі роблять це? Вони роблять це «зі сміливістю та приниженістю людей, що хочуть посісти цілий світ.»

Тут Шелтінґ не зовсім погоджується із де Кюстіном: «Проте не слід, як це робить де Кюстін, твердити, що це були лише сни слов’янофілів про прийдешнє, подібно як для старовинного жидівства жадання помсти та відплати. Європа виснажується в суєтливім лібералізмі в той час, як ми (так перефразовує де Кюстін тодішнє ставлення москалів) лишаємося могутні саме тим, що невільні: терпімо в ярмі, ми примусимо інших заплатити за нашу ганьбу». (Шелтінґ, ст. 404).

Невідомо з якої рації Шелтінґ гадає, що саме від слов’янофілів, яких тоді було дуже небагато (вони тоді почали лише «формуватися»), де Кюстін почув такі думки. Де Кюстін міг чути такі думки від пересічних стрічних москалів, від московської юрби. Саме тому ще більшу вартість мають ці свідчення де Кюстіна, бо це був голос цілого народу, а не купки слов’янофілів, яких, зокрема тоді, можна було порахувати на пальцях однієї руки: один Хомяков, один Самарій, два брати Кірєєвські, два Аксанови... Останні тоді були ще дуже молоді, а передостанні — заслані до свого маєтку. Отже, яких слов’янофілів мав зустріти Кюстін у Москві в 1839 році? Мабуть — жодного.

Ці сни «кільчаться в серцях російського народу», як вони кільчилися в серцях жидівського народу, чиї надії на вивищення пригадав собі де Кюстін в Росії та можливо ще нині міг би згадувати, коли б він міг відбути ще вдруге свою подорож до Росії.

Залишається тут ще переказати останні три сторінки праці Шелтінґа: «Соціологічний закон, згідно з яким специфічно висока міра довготривалого політичного, фіскального, суспільного, господарського та правного пригноблення чи упослідження (або як Макс Вебер це називає «негативного упривілейовання») класів, станів та каст, приводить їх до однобічних вірувань чи уявлень про відкуплення чи про згідне із справедливістю майбутнє вивищення — може знайти застосування також до цього народу. Здається, що саме цей випадок стосувався та й ще стосується москалів. У крайнім випадку надія принижених («останніх», що прагнуть стати «першими») на їхнє майбутнє вивищення сягає так далеко, що вона задовольняється лише пануючим над іншими народами становищем, лише «першим місцем у світі», лише всесвітньою духовною та політичною вождівською, навертаючою та відкуплюючою роллю.

Є безперечним, що віра в майбутнє, тут описаного типу та її мотивації, надає опанованому Нею народові нечувану внутрішню силу напруження та зовнішню силу удару, яка може бути звернена проти справжніх або уявних противників виконання його претензій на вождівство, на «навертання» та на «спасіння» («асвабаждєніє»). З другого боку історичний досвід учить нас, що неконтрольована самодержавна насильницька влада над політично, економічно та духовно позбавленим прав, соціально зрівняним та в усіх своїх життєвих висловах «веденим» народом може надзвичайно легко стати засобом до безмежного загарбницького імпульсу й жадоби до здобувань, і то тим більше, чим опановані підвладні народні маси є менше зрізничковані, ієрархічно розчленовані та поділені на автономні чи між собою конкуруючі підгрупи, чим більше самовлада переходить на особисто-благодатне угрунтування легітимности претензій на володарність, віддалюючись від типу легалістичних чи традиціоналістичних угруповань легітимности. Так само експансія певних старосхідних великодержав та монгольських загарбницьких держав, як нечисленних справжніх появ цього роду в європейській історії, здається, стверджують цей здогад. Одне є певне: там, де цей тип сполучується з жевріючим в опанованім народі чи навіть із збудженими його провідною інтелектуальною верствою та до найвищого напняття розвиненими тенденціями до претензій на «навертання», вождівство та рятування інших націй, там дух агресії й охоти до експансії може досягти такої сили, якої досі світ ще не бачив. Зокрема тоді, коли самовладне панування гвалтовно підвищує у позбавленім прав народі прагнення до завершення його всесвітньої вождівської місії тим, що вона його безнастанно знову навчає, що лише — через насильницькі напади на довколишні народи — наступить завершення його всесвітньої місії, яка забезпечить йому одному повну нагород за його дотеперішні зусилля, муки та недостатки, та принесе «повні жнива» для його вже «здійсненого» ідеального життєвого ладу.

З одним лише переліком переваг своєї власної господарської системи, з одними своїми ще такими потужними планами фінансового планування для поновного пожвавлення чи збереження свого життя та із затриманням коректних дипломатичних стосунків і манір і т. д., Захід не в стані поважно протиставитись Сходові. Найперше західній світ, що хоче політично протиставитись Сходові, може зробити лише одне, однаково, чи в остаточному висліді буде мати через це успіх чи ні, а саме: пригадати собі (щоб висловлюватись за Чаадаєвим) свою власну справжню та історичну ідею особливого роду, перейнятися нею з цілковитою поважністю (а не лише базікати про неї), віддати себе їй, їй вірно служити та прагнути її здійснити.

Без такої ідеї, яких би особливих досягнень Захід не посідав (зокрема в технічно-індустріальній ділянці), він не вив’яжеться із своїх завдань та не буде в стані встояти на цій землі, як окрема рівнорядна сила.

Якщо західній світ не спроможеться знову здобутися на власну історичну ідею, треба зобов’язати приналежні до нього суспільства до цих ідей, щоб їх об’єднати, або коли ці ідеї є вже навіть мертві, тоді навряд, чи він зможе на довший час затримати йому ще історією призначене місце.»

Наведені та переказані тут зауваження цього швейцарського вченого-дослідника свідчать про велику та гостру актуальність, більше того — про невигаслу досі життєвість та пекучу актуальність московських спостережень де Кюстіна з давно-минулого 1839-го року. Крім того вони ще раз активізують та підносять велику життєву важливість (бути чи не бути Європі?) поставлених у книзі де Кюстіна питань, які може ще не всі собі досі усвідомили.

Друга справа, що при цьому Шелтінґ інколи лякається, принаймні форми вислову, деяких спостережень де Кюстіна та намагається підважити їхню обґрунтованість чи непомильність, хоч у ході дальшої розправи він знову примушений ствердити невідхильність спостережень та висновків Кюстіна.

Останні уступи книги Шелтінґа, де поставлені високі вимоги до американської політики, не дають, природна річ (з уваги на те, що ця книга вийшла десять років тому), перегляду літературної творчосте сучасної промосковської та тим самим антикюстінівської американської адміральської школи: Кеннана, Керка, Стівенса й тому подібних Дон-Левіних з прокремлівського «прокукішу», («Прокукіш» — скорочено: Прокопович, Кускова, Кішкін — московська «гай-да тройка»; вислані Дзержинським з Москви за кордон «троянські коники» у 1922 році) завданням якого є відбудова чи збереження єдиної неділимої московської палкінської імперії, «від молдована до фіна» та «от Шалтая до Болтая»... Одначе Шелтінґ прагнув, щоб західна Європа залишилася вірною власній історичній ідеї, а не йшла манівцями промосковської, антикюстінської школи.

У тому вартість книги Шелтінґа.