Правда про Росію

VII МОСКВА

ОПИНИВШИСЬ У РОСІЇ, ДЕ КЮСТІН ПОЧАВ ДУЖЕ ЧОРНО ДИВИТИСЯ НА МАЙБУТНЄ ЄВРОПИ:

«Після Петровсько-Розумовського розчарування все більше зростало, так що при вїзді до Москви ви, нарешті, не вірите тому, що помічали здалека: приснилося, а по пробудженні ви опинилися в найпрозаїчнішім та найнуднішім місті у світі, у великім місті без жодної будови, що була б гідна розумного захоплення. Перед цією тяжкою та незграбною копією Європи ви питаєте себе, куди поділася Азія, що на мить постала перед вами. Без здібности до будування, без хисту до різьбарства можна накопичувати каміння, творити величезні розмірами будівлі, але не можна створити чогось гармонійного, тобто великого через свої співвідношення. Щасливий привілей мистецтва!.. Архитвори переживають самих себе, вони існують у пам’яті людській довгі віки по тім, як час їх зруйнував; вони приязні через натхнення, яке проявляється в їх найостанніших дрібницях. Вони вічні, як думка, що їх створила, в той час, як неформальні маси з певною тривкістю, яка їм надана, будуть забуті навіть ще заки їх подолає час. Мистецтво, коли воно досягає досконалосте, вдихує в камінь душу, — це таїнство. От чого вчить нас Греція, де кожний кусник різьби спричиняється до більшого враження від загального плану кожної будови. В будівництві, як і в інших мистецтвах, — Це досконалість найменших дрібниць та їхні відношення, мудро комбіновані з загальним планом, з яким народжується відчуття краси. В цілій Росії ніщо не витворює подібного враження».

Про ославлену московською пропагандою строкату, наче папуга, церкву Василя Блаженного де Кюстін висловлюється так:

«Звичайно, країна, де подібна будова зветься місцем Молитви, не є Європою — це Індія, Персія, Китай, а люди, що йдуть вклонятися Богові в цій коробці конфітур, не є християнами».

Про московський Кремль, хоч він і був збудований ломбардськими будівничими, які зробили з нього кепську копію міланського замку, де Кюстін із жахом пише: «Ці незчисленні будови висловлюють лише одну й ту саму ідею, яка панує тут надусім: війна підтримана жахом. Кремль — це безперечно витвір понадлюдської істоти, але істоти злотворної. Слава в рабстві — така є алегорія, зображена цим шайтанським спорудженням... Це місце побуту для постатей з Апокаліпси.

Даремно кожна вежа має свій окремий вигляд та призначення, бо всі вони мають те саме значеная: озброєний терор!

Мешкати в Кремлі — це не значить жити, а боронитися: пригноблення викликає повстання, повстання зумовляє обережність, обережність збільшує небезпеку, а з цієї довгої послідовности дій та протидій народжується потвора, деспотизм, що збудував собі дім у Москві, Кремль! От і все. Коли б повернулися на землю велетні передпотопового світу, щоб відвідати своїх слабих нащадків, вони могли б ще оселитися тут.

В архітектурі Кремля все має символічний сенс, вільний чи ні, але те що залишається реального, коли ви перемогли ваш перший переляк, щоб дістатися до глибини цих дикунських пишнот — це купа схованок, бундючно прозваних палатами та соборами. Москалі чинять мудро, вони не виходять із в’язниць.

Саме їхнє підсоння є спільником тиранії. Холод цієї країни не дозволяє будувати тут великих церков, де вірні замерзали б під час молитви; тут дух не зноситься в небо оздобами релігійної архітектури, під цією широтою людина може ставити Богові лише темні будиночки. Темні кремлівські собори з їх вузеньким склепінням та грубими мурами, нагадують льохи — це мальовані в’язниці, в той час, як палати — це позолочені темниці».

Далі де Кюстін зазначає, що душею Кремля є Іван IV-ий: «Це не він збудував цю фортецю, але він в ній народився, там умер і туди повертається, його дух залишається тут».

«План Кремля був започаткований і виконаний за його предка Івана III-го і людьми цього покрою; та я хочу послуговуватись цими величезними постатями, наче дзеркалом, щоб представити вам Кремль, якого я не можу змалювати звичайними засобами, бо тут мої слова не дорівнюють речам...

Якщо з улаштування будинку ми виводимо характер особи, яка в ньому живе, то чи не можемо ми шляхом подібного розумування уявити собі вигляд будівель після людей, для яких вони були збудовані? Наші пристрасті, наші звички, наш геній — настільки сильні, що залишають свій незаперечний слід на всьому, аж до самих основ наших осель.

Отже, коли існує спорудження, до якого можна прикласти цей спосіб уявлення, то це саме буде Кремль... Тут ми бачимо приявність Європи і Азії, а геній Візантії сполучує їх.

Як не крутити чи розглядати цю фортецю під оглядом чисто історичним, чи розглядати її під оглядом поетичним та мальовничим — вона все одно буде найбільш національною будівлею Росії, отже, і найцікавішою як для москалів, так і чужинців.

Я вам уже сказав, що Іван IV зовсім не будував Кремля і це святилище деспотизму було збудоване з каміння за Івана III 1485 року двома архітекторами італійцями, що звалися Марко та Піетро Антоніо, викликаними до Москви великим князем, який хотів відновитиі дерев’яні укріплення фортеці, давніше заснованої Димітріем Донським.

Але, якщо Кремль не є твором Івана IV, то він є його ідеєю. Це натхнений пророчим духом Іван III збудував палац для тирана, свого внука. Італійці-архітектори були всюди, але ніде ці люди не створилй нічого подібного до твору, виконаного ними в Москві. Я додам, що й деінде були абсолютні самовладці, несправедливі, довільні, примхливі, та все ж панування жодної з тих потвор не дорівнює царюванню Івана IV, те саме зерно проростало під різними широтами і на різних ґрунтах витворило рослини того самого роду, але відмінні розміром та виглядом. Земля не побачить двох архитворів деспотизму, подібних Кремлеві, ані двох націй так забобонно терпеливих, як нею була московитська нація за ославленого царювання свого тирана.

Наслідки його даються взнаки ще за наших днів. Якби ви мене супроводили в цій подорожі, то ви відкрили б разом зі мною на дні душі московського народу неминучі спустошення самодержавної влади, доведеної до останніх висновків, спочатку — це дикунська байдужість до святости слова, до щиросте почувань, до справедливосте поступовань і, потім — це перемога брехні в усіх життєвих вчинках та справах. Це брак чесноти, недовір’я, обман у всіх формах, словом — моральний сенс є винищений». (Слід зазначити, що Турґенєв не раз висловлював погляди, вражаючо подібні до Кюстінових. 1865 року він писав до графині Лаваль, що чесноти, прямоти, щирости, одвертости — немає в його народі...). (І. Турґенєв. Пісьма к ґрафіне Лаваль, м. 1915)

Але вернімося до Кюстіна в Кремлі, який проголошує далі: «Мені здається, що я бачу процесію пороків, що виходить усіма кремлівськими воротами, щоб затопити Росію.

Інші нації зносили тиранію, московська нація її одушевила, вона ще любить її. Чи не є характерним цей фанатизм покірности? Тут, одначе, не можна заперечити, що ця народна манія винятково може стати основою взнеслих поступувань. Тут людина часто доводить приниження до героїзму, вона не є добра, але не є дрібничкова. Це те, що можна сказати про Кремль. Немає приємносте дивитися на те, але це кидає вас у жах. Це не гарне, це жахливе, як царювання Івана IV

Таке царювання осліплює назавжди людську душу в нації, що терпеливо зносила його до кінця; останні небожата цих людей, розп’ятих катами, будуть відчувати муки своїх батьків. Злочин проти людськосте деградує народи аж до їхніх найдальших нащадків. Цей злочин не полягає лише в тому, що хтось чинить несправедливість, але, що ніхто цьому не протиставиться; народ, який під приключкою, що покірність є найперша з чеснот, зберігає тиранію для своїх нащадків, нехтує своїм власним добром, він робить гірше, як це: він ухиляється від своїх обов’язків.

Сліпа покірність підданих, їхня мовчанка, їхня вірність своїм безмозким панам — є фальшивими чеснотами: підкорення похвальне, а зверхність шанована, коли вони стають засобом забезпечення людських прав. Але коли король нехтує тим, коли він забуває за яких умов дозволено панувати над собі подібними людьми, то громадянам залишається тільки звернутися до Бога, свого вічного пана, який звільнить їх від присяги вірности тимчасовому господареві.

Ось цих обмежень москалі ніколи не припускали і не розуміли, одначе, вони є конче потрібні для розвитку справжньої цивілізації. Без них надійде хвилина, коли суспільний лад стане більш шкідливим, а ніж корисним для людей, а софістам залишиться проповідувати поворот людини до лісових нетрів.

Одначе подібне вчення, з якою поміркованістю його не викладали б і не хотіли б застосувати на практиці, здається бунтарським у Петербурзі. Отже, москалі наших днів є гідні підданців Івана IV. Це одна з причин, які заставили мене дати вам коротку історію цього царювання.

У Франції я забув про ці факти, але в Росії ви змушені знову нагадати собі жахливі подробиці. Це буде предметом мого дальшого листа. Не бійтеся нудьги: ніколи оповідання не буде цікавіше, як це.

...Брутальна жорстокість Івана IV примусила збліднути Тиберіїв, Неронів, Каракал, Людовіка, Річарда ПІ, Генріха VIII і всіх старовинних та сучасних тиранів... Якщо ви не студіюєте спеціально літописів Росії, то розповідь, яку зараз будете читати, вразить вас своєю потворністю. Проте, це лиш підсумок справжніх подій.

Але ціла ця збиранина страхіть, засвідчена історією, хоч це звучить як вигадка, не є тим, що викликає найбільше думок при описі довгого царювання Івана IV. Ні, проблемою цілком не до рішення для філософів, вічним предметом для здивування та понурих роздумувань є вплив, який зробила ця тиранія, без подібної собі, коли йдеться про націю, яку вона здесяткувала: вона не лише не викликає відрази в цілих поколіннях,— вона їх зачаровує.

Іван IV, ще дитиною вступає на престіл у 1533 р. Коронований, маючи 17 років, вмер у Кремлі по 51 роках царювання 18 січня 1584 року. Був оплакуваний цілою нацією, не виключаючи дітей своїх жертв.

Якби не було, слід сказати, що це потворне царювання так одушевило москалів, що вони знаходять у безмежній владі князів, що над ними панують, предмет захоплення; політична слухняність стала для москалів релігією-культом. Лише в цьому народі, принаймні я так гадаю, були мученики, що обожнювали своїх катів! Чи ж Рим клякав на коліна перед Тиберієм чи Нероном, щоб благати іх не зрікатися самодержавної влади та далі його палити, грабувати, спокійно купатися в його крові, безчестити його дітей? А це саме те, що вчинили москвини перед найбільшою тиранією царювання Івана IV.

Він захоче забратися геть, але москалі благатимуть правити далі над ними по своїй уподобі. Так виправданий, так гарантований тиран знову розпочне тяг своїх катувань. Для нього царювати — це вбивати, він вбиває від страху та з обов’язку і ця надто проста конституція є скріплена згодою москалів та жалем і слізьми цілої нації по смерти тирана!... Іван, коли він рішив, як Нерон, скинути ярмо слави та чесноти, щоб панувати виключно терором, не обмежується винаходом незнаних до того часу жорстокостей, він ще обтяжує нещасливих жертв своєї люті образами: він винахідливий, він комічний у своїй жорстокості. Жахливе та смішне одноразово оживлюють його сатиричну та немилосердну душу. Він пробиває серця вщіпливимй словами в той самий час, як він сам шматує тіла, і в цих злочинах, поповнюваних на своїх земляках, яких від надміру перестрашеної гордости вважає за ворогів, добірність його слів перевищує варварство вчинків.

Це не означає, що він не кохався у тортурах на всілякі способи, винайдених перед ним, щоб мучити тіла людей та продовжувати муки: його урядування — це царювання тортур.

Уява відмовляється сприймати таке моральне та політичне явище. Я щойно це сказав і це слід сказати вдруге: Іван IV розпочав, як син Аґріппіни, з чесноти та з того, що впливає, мабуть, на найбільше чванливу і метушливу націю — із завоювань. У цій добі свого життя, примушуючи замовкнути грубі нахили, та брутальну жорстокість, які в нього проявлялися від дитинства, він підпорядковує керівництву мудрих та суворих друзів.

Благочестиві дорадники, мудрі керівники, роблять спочатку цього царювання одну з найблискучіших та щасливих епох у московських літописах, але початок був короткий, порівнюючи з рештою, а зміна яскрава, жахлива та цілковита.

Казань, ця грізна опора ісламізму в Азії, паде у 1552 році під ударами царської армії, його енергія здивувала навіть напівдикі племена, але незабаром ви побачите його таким боягузом, таким плазуном, він стає боязким і в той же час жорстоким. Це через те, що в нього, як майже в кожної потвори, жорстокість мала своїм головним корінням страх. Він через ціле своє життя пригадував те, що він зазнав у дитинстві: деспотизм бояр, їх роздори загрожували його життю, коли йому ще бракувало сили, щоб боротись, можна сказати, що змужніння принесло йому бажання помститися за безсилість дитячого віку. Але, якщо є щось глибоко повчального у страшнім житті цієї людини, то це те, що він згубив хоробрість — згубивши чесноту.

Чи це не свідчить про те, що Бог, вкладаючи в людину серце, сказав їй: Ти будеш хоробра лише доти, доки будеш людяна.

Ця наука мені видається коштовною та втішною і я дуже радий, що міг її віднайти в глибині цієї жахливої історії.

Астрахань підпала тій самій долі, що й Казань. Московщина, звільнена від сусідства своїх давніх господарів татар — ликує на радощах, але цей народ слуг, що може звільнитися від одного ярма, щоб опинитися в другім, обожнює молодого царя з гордощами та боязню недавно звільненого.

Але раптово втомлений цар спиняється серед своєї слави, йому надокучили свої благословенні чесноти, він падає під тягарем своїх лаврів, він назавжди зрікається продовжувати свій добрий шлях. Він воліє краще нікому не довіряти та карати своїх друзів за той страх, який вони йому спричиняють. Він більше не хоче слухати мудрих порад. Але його божевілля гніздиться в серці, воно не досягає його голови. Бо серед найбільш нерозумних вчинків, його промови повні сенсу, а листи повні логіки, їх ущипливий стиль змальовує злобність його душі, але він робить честь його проникливості, ясності його духу.

Його давні дорадники є першими жертвами його злоби; він вбачає в них зрадників, або, що є однозначним в його очах, панів він засуджує на вигнання і на смерть винних за непошану до самодержавства. Ці непоштиві міністри довгий час дозволяли собі вважати себе мудрішими від свого господаря: присуд здається справедливим в очах народу. Це завдяки порадам цих непідкуплених людей він здобув собі славу. Він не може зносити тягару вдячности, яка належиться їм від нього, а боячись здаватися невдячним супроти них, він їх убиває... Дика злоба вибухає тоді в ньому, дитячі страхи збуджують жорстокість дорослого: завжди жевріючі спогади про загрози та роздори вельмож, які сперечалися за охорону його колиски, вказують йому всюди зрадників та змовників.

Ідолопоклонство перед самим собою, дотримане в усіх наслідках державного управління, — такий є кодекс справедливости царя, скріплений згодою цілої Московщини. Не зважаючи на свої злочини, Іван IV є в Москві вибранцем цілої нації. Деінде його вважали б за потвору, що її виригнуло пекло.

Втомлений брехати, він доводить цинізм тиранії до того, що перестає прикидатися добрим, легковажить собі цю останню обережність звичайних деспотів. Він показує себе відверто жорстоким, а щоб не червоніти за чесноти інших, він віддає останніх зі своїх безкорисних друзів на помсту своїх більш невибагливих улюбленців. Тоді між царем і його сателітами утворюється суперництво у злочинах, яке примушує здригатись, та (тут Бог об’являється ще раз у тій, майже, понадприродній історії) так само, як його моральне життя поділяється на дві доби, його тілесний вигляд зміняється передчасно: вродливий за ранніх молодощів, він стає гидким, коли стає злочинним.

Він втрачає досконалу дружину і одружується з такою ж кровожерною, як він сам. Ця також умирає. Він одружується ще раз на превелике згіршення грецької церкви, що не дозволяє третього шлюбу: так він одружується п’ять, шість, сім разів!!! Не знати докладної кількости його шлюбів. Він знеохочується, вбиває, забуває своїх жінок та всупереч байдужості, яку на показ проявляє до своїх колишніх жінок, він починає мститися за їхню смерть з дрібничковим завзяттям, що з кожним повдовінням царя поширює пострах на ціле царство. Одначе, здебільшого, ця смерть, що служила причиною до стількох страчень, була спричинена чи наказана самим царем, його жалоби є для нього нічим іншим, як причиною для пролиття крови та примушування других до плачу.

Він наказує всюди твердити, що побожна, прекрасна, нещасна цариця була отруєна його міністрами, дорадниками царя, або боярами, що хотіли її позбутися.

Чи ви не бачите, що він даремно намагається скинути маску, він бреше через звичку, якщо це не є конечністю, до такої міри брехня нерозлучна з тиранією. Це пожива душ, що підупадають, та урядів, основи яких зневажаються. Так само як правда є кормом дута, що відроджуються, та розумно впорядкованих суспільностей.

Наклепи Івана IV завжди наперед обгрунтовані, кожний, кого влупила отрута його слова — вмре; трупи накопичуються довкола нього. Але смерть це ще найменше зло, яким він наділює засуджених. Його поглиблена жорстокість відкрила способи змушувати їх прагнути останнього удару. Визнаючись на тортурах, він грає витонченими терпіннями своїх жертв, він продовжує ці терпіння з пекельною звинністю та в своїй жорстокій дбайливості насолоджується їхніми муками і боїться їхнього скону в такій самій мірі, як вони його прагнуть. Смерть — це єдине благо, яке він дарує своїм підданим.

Проте слід вам описати раз назавжди деякі з нових способів жорстокостей, що він їх винайшов супроти, так званих, злочинців, яких він хоче скарати (Карамзін, звідки я це беру наводить джерела). Він їх наказує варити по частинах, у той час, як обливають крижаною водою решту тіла, він примушує здирати з них шкіру в його приявности. Потім, він велить колоти зубцями їхнє оголене та трепетливе м’ясо, а в той час його очі пасуться в їхній крові, в їхніх здриганнях. Його вуха насолоджуються їхніми криками, інколи він їх добиває власноручно ударами кинджалу, але здебільшого, закидаючи собі цей акт ласки, як свою слабість, він заощаджує довго серце та голову, щоб зволікати з тортурами. Він наказує відрубувати члени тіла, але обережно, щоб не зачепити тулуба; потім він наказує кидати один по другім ці живі тулуби виголодженим та пожадливим звірам, які видирають кусні з цих жахливих недобитків.

Тремтливі тулуби старанно зберігають, щоб примусити їх якнайдовше бути при цих вправах царя, що суперничає в жорстокості з тиграми. Він перевтомить катів, забракне місця для поховань. Новгород Великий буде обраний, щоб служити прикладом для насичення гніву цієї потвори. Ціле населення міста оскаржено за зраду на користь Польщі, але воно винне найбільше через те, що довгий час було незалежне та славне. Його зачумлено навмисно безліччю довільних страчень, що відбуваються в його закривавлених мурах, води Волхова псуються під трупами, що залишилися непохованими довкола валів проклятого міста. А тому, що смерть через тортури не була досить знищуюча, то штучна пошесть суперничає з шибеницями, щоб масово десяткувати населення та наситити лютість батюшки. Батюшка — ласкаве слово чи скоріше титул, яке улесливі московити з сердечністю надають машинально своїм всемогутнім та улюбленим володарям, якими б вони в дійсності не були.

Під цим безмозким царюванням жодна людина не йде природним шляхом свого життя, жодна не досягає можливого кінця свого існування, людська зухвалість посягає на божеську прерогативу. Сама смерть зведена до ролі служки, ката, втрачає свою поважність відповідно до того, як життя втрачає свою ціну. Тиран здетронізував янгола, а земля, окроплена кров’ю та слізьми, з покорою бачить, як служниця божеської справедливости слухняно крочить позаду відгодованих катів великого князя. Під царем смерть стає рабинею людини. Цей безмозкий тиран завербував чуму, що з підлеглістю капрала спустошує цілі країни, призначені до вилюднення примхою цього володаря. Радість цієї людини є нещастям для других, його влада — нищенням життя, війною без слави, війною під час глибокого миру, війною супроти істот, позбавлених оборони, голих, безвільних, яких Бог поставив під його священну охорону. Його закон — ненависть до людського роду; його пристрасть — страх, подвійний страх, той, що він його відчуває та той, що його спричиняє.

Коли він метиться, то він продовжує послідовність своєї юстиції аж до останнього ступеня споріднення, вигублюючи цілі родини, молодих дівчат, старців, вагітних жінок та немовлят. Він не обмежується, як звичайні тирани, покаранням просто кількох родин, кількох підозрілих осіб: ми бачимо, як він мавпує жидівського Бога, вбиває цілими провінціями, не минаючи нікого — все там винищується, все, що було живе, зникає, включно до звірят, до риб, яких він затроює в озерах та ріках. Чи ви ймете віру цьому, він примушує синів помагати катам супроти власних батьків!.. Та ще знаходяться такі, що це роблять!!!

Послуговуючись людськими тілами наче годинниками, Іван винаходить отруї з визначеною годиною та відзначає із задоволеною постійністю найменші відхилення свого часу смертю своїх підданих, по-мистецьки видовженою з хвилини на хвилину на шляху до труни, яку він увесь час тримає відкритою під їхніми ногами. Яка найдокладніша точність головує на цих пекельних розвагах. Пекельних! — чи це відповідне слово? Чи людина для себе самої могла б винайти такі насолоди? Чи людина насмілилась би спотворювати святе ім’я справедливості, вживаючи його при такій нечистивій грі? Хто міг би насмілитись сумніватися в існуванні пекла, читаючи подібну історію?

Потвора сама приявна особисто при всіх наряджених нею тортурах: випари крови п’янять її, не насичуючи. Він завжди дуже веселий, коли він бачить смерть та спричиняє муки багатьох нещасних.

Він витворює для себе забаву, що я кажу, обов’язок ображати їхні муки, розтинаючи їх своїм глузливим словом, гострішим як лезо його ножів.

Отже, перед цим видовищем Московщина мовчить!.. Та ні, незабаром ви побачите, як вона зворушиться, вона зараз запротестує. Але не думайте, що вона це зробить в обороні потоптаної людяности, вона протестуватиме проти небезпеки позбутися князя, що керує нею так, як ви щойно бачили.

Потвора, давши стільки доказів жорстокосте, мала б бути знана для свого народу і вона була знана!.. Але раптом, чи то щоб розважити себе вимірюванням терпеливости московитів, чи з християнського каяття (він удавав пошану перед святощами, лицемірство само могло перемінитися на справжню побожність в певних хвилинах цього цілком протиприродного життя), отже нехай це буде християнське каяття, чи від страху, чи від забаганок, чи від утоми, чи від хитрощів — одного дня він покинув своє берло, тобто свою сокиру, та кинув корону об землю. Тоді, але лише тоді, за час цього цілого довгого царювання, імперія розворушилася. Націям загрожена визволенням, збудилася зненацька: москалі, досі німі свідки, безвільні знаряддя таких страхів, віднайшли голос і цей голос народу, що гадає бути голосом Бога, підноситься раптово, щоб оплакати втрат) такого тирана!.. Може вони мали сумнів щодо його щирости, боялися не безпідставно його помсти, на коли було б прийняте удаване його зречення: хто знає, чи ця любов до князя не мала за своє джерело жах, навіяний тираном, — москалі вдосконалили жах, чіпляючи йому маску любови.

Москві загрожує ворожа інвазія (Іван влучно вибрав час на каяття), москалі боялися безладдя, інакше кажучи, — вони передбачають хвилину, коли, не можучи забезпечити для себе свободу, вони будуть примушені думати і бажати по своїй волі показати себе людьми та, що найгірше, громадянами; що стало б щастям для другого народу — знеохочує цей. Коротко, Московщина втомлена своєю довгою немічністю, віддано вклякає перед чобітьми Івана, яких вона боїться менше, як самої себе. Вона благає цього незаступимого володаря, вона збирає його скривавлену корону і берло та повертає йому. Просить у нього єдиної ласки: згодитися знову одягти на неї залізне ярмо, в якому вона ніколи не втомилася ходити.

Якщо це покора, то вона йде задалеко, Навіть для християн; якщо це підлість, — то вона непростима; а коли це патріотизм, — то він нечестивий. Коли людина зломить свої гордощі, то вона творить добро; коли людина любить невільництво, — то чинить зло. Релігія покоряє, невільництво упідлює і між ними двома існує така різниця, як між святістю та брутальністю.

Як би там не було, московити, заглушуючи крик свого сумління, вірять у царя більше як у Бога. Чи таким чином вони створюють для себе чесноту, приносячи все в жертву для рятунку імперії, ганебної імперії, існування якої може бути продовжене лише потоптанням людської гідности!!! Засліплені монархічним ідолопоклонством, яке створили самі для себе, москалі нашого століття, так само як і москалі століття Івана, забувають, що пошана перед справедливістю, що культ правди має більшу вартість для всіх людей із слов’янами включно, аніж для Росії.

Тут мені ще раз об’являється інтервенція понадприродної влади із старовинними формами. З тремтінням запитуєш себе, яка є майбутність, що її Провидіння обрало для цієї суспільносте, яке такою ціною купує собі продовження життя.

Я досить часто звертав вашу увагу на те, що нова римська імперія тліє в Росії під попелом Візантії. Самий жах не викликає такої терпеливости. Ні, повірте моєму передчуттю, є одна пристрасть, яку москалі розуміють, як жодний народ її це розумів від часу римлян: це амбіція. Амбіція примушує їх жертвувати всім, абсолютно всім, як Бонапарт, до конечности існування включно.

Це той найвищий закон, що підпорядковує цю націю Іванові IV: хай буде тигр замість Бога, щоб лише не заникла імперія — така була російська політика за цього царювання, що створило Росію. Та мене жахає значно більше терпеливість жертв, аніж жорстокість тирана. Це політика інстинкту чи політика розрахунку, що для мене мало важить! Що для мене є важливим та що я бачу з жахом, — це те, що вона триває вічно, зміняючись відповідно до обставин та що ще сьогодні вона викликала б ті самі наслідки під подібним царем, коли б земля породила двічі Івана IV.

Дивуйтесь цьому єдиному в історії видовищу, москалі із завзятістю та підлістю людей, що хочуть посідати цілий світ, плачуть біля ніг Івана, щоб він далі правив над ними, ви знаєте як, та щоб він зберіг для них те, що зненавидів би кожний народ, не захоплений фанатичним передчуттям своєї слави.

Всі клянуться — великі, малі, бояри, стани та особи, словом — ціла нація клянеться із слізьми, з любов’ю підкоритися в усьому, щоб тільки він не залишив їх на самих себе. Цей верх нещастя є єдиною загрозою, яку москалі у своєму нешляхетному патріотизмі не можуть холоднокровно зносити; беручи до уваги, що неминуче безладдя, яке постане, зруйнувало б їхню імперію невільники. Підлість, доведена до цього ступеня, наближається до взнеслоґо; це щось від римських чеснот і вона уточнює державу, але яку державу, милий Боже!... Засіб знеславлює мету.

Тим часом розчулена жорстока бестія змилосердилася над звірятами, з яких довгий час робила для себе пасовисько; вона знову повертається до влади без обмежень, навпаки, з абсурдними застереженнями на користь своїх гордощів і люті. Він згоджується їх прийняти неначе з ласки до цього народу, залюбленого у приниженні так, як інші народи є фанатиками свободи, до цього народу насичуваного своєю власного кров’ю, народу, що прагне, щоб його вбивали на втіху свого володаря, він тремтить, як тільки віддихне в спокою.

Починаючи від цього моменту витворюється методична тиранія, але проте ґвалтовна, якої подібної не знають літописи людського роду, беручи на увагу, що було ж стільки божевілля в її виконуванні і в покірності супроти неї. Володар і нація в ті часи, ціла імперія — здуріли, а наслідки цього шалу ще тривають.

Грізний Кремль, з усіма своїми залізними брамами, своїми ославленими підземеллями, своїми неприступними мурами, своїми вежами — здається занадто слабо укріпленим для нерозважного монарха, що хоче вигубити половину свого народу, аби могти керувати в спокою другою половиною в цьому серці, що само по собі збочується від терору і люті, де зло та страх витворюють щодня нові спустошення, поєднується незрозуміла зневіра (бо для цього немає жодної помітної причини, принаймні позитивної) з безцільною жорстокістю; так найбільш ганебна трусливість спричинюється до найбільш сліпої жорстокости. Новий Навуходоносор, король, перетворений на тигра.»

Далі де Кюстін згадує залишення Кремля Іваном IV, що створив для себе нову цитадель в Слободі Олександрівській та про заснування опричнини. Нарешті розпочинає довіу серію цитат з історії Карамзіна у французькім перекладі Жофре (Париж, 1826). Ось, наприклад, один уривок з Карамзіна:

«4 лютого 1565 року Москва побачила сповнення умов, оголошених царем для духівництва та для бояр в Слободі Олександрівській. Розпочали страчувати, так званих, зрадників, що нібито змовлялися разом з Курбським на життя царя, цариці Анастасії та її дітей. Першою жертвою був знаний воєвода князь Горбатий Шуйський. Цей видатний полководець, що багато спричинився до здобуття Казанського ханства, був засуджений на смерть так само, як і його сімнадцятирічний син. Вони обоє вступили на місце тортур спокійно та гідно, тримаючись за руки... Зять Горбатого, князь Ховрін, грек родом, великий старшина Головін, князь Сухой Кашін, князь Горенський — були повішені того самого дня. Князя Шеверьова посадили на паль. Князів Куракіна та Немого постригли в ченці; велика кількість бояр та боярських дітей була позбавлена майна, інші — засуджені на вигнання» (Карамзін, т. IX, ст. 99).

Не будемо тут наводити за Карамзіном описи злочинів оприччини, що з наказу царя руйнує, грабує, гвалтує, палить та пустошить решту населення Москви і околиць, так звану, земщину, поставлену царем поза законом. Цар сам бере якнайдіяльнішу участь в геройствах своєї опрйччини і своїх власних синів примушує до цього.

«У керуванні справами, — пише далі де Кюстін — життя цієї потвори є суміш енергії та підлосте. Він загрожує своїм ворогам, доки вважає себе сильнішим, а переможений — він плаче, скиглить. Він знеславлює себе, знеславлює свою країну, свій народ і ніколи не знаходить спротиву, жодний голос не піднесеться проти цих потворностей!!! Ганьба, ця остання кара націй, що зраджують самих себе, не отвирає очей москалям!..

Кримський хан спалює Москву, цар утікає. Він повертається до своєї столиці, яка є купою попелища, його приявність викликає серед решток населення більше страху, аніж його спричинив ворог. Але все одно, ніхто ані «мур-мур» проти Царя, що ганебно втік...

Поляки, шведи по черзі пізнають надмір його нахабства та його трусливости. У пересправах з кримським ханом він принижує себе, даруючи татарам Казань та Астрахань, що він від них видер з такою славою. Він грається славою, як усім. Не зважаючи на кількакратні зради свого шефа, Московщина завжди невтомна в рабстві, ані на хвилину не залишає слухняносте, такої ж тяжкої і принижуючої; героїзм обійшовся б дешевше цій нації, жорстокій супроти себе самої».