Правда про Росію

ПІСЛЯМОВА

МАРКІЗ АСТОЛЬФ ДЕ КЮСТІН ПРО РОСІЙСЬКИЙ ДЕСПОТИЗМ БЕЗ ГРИМУ Й ПРО РОСІЙСЬКУ МЕНТАЛЬНІСТЬ.

Цензурна історія світової літератури багата найнесподіванішими сюжетами, голосними іменами, назвами теологічних, історичних, політичних, філософських книг, а також творів красного письменства, що їх піддавали жорстокому остракізму і на них накладали сувору заборону. Незрідка їхніх авторів терзали в судах, де виносили суворі вердикти, якими авторів ставили до ганебного стовпа; бувало навіть, що їх страчували. Засуджені ж памфлети, трактати, нариси, романи, повісті, поеми надовго зникали з бібліотечних полиць у безвість.

Сьогодні навіть важко уявити, що такі славетні твори, як, скажімо, «Ареопагітика» Джона Мільтона, «Володар» Нікколо Маккіавеллі, «Вік розуму» Томаса Пейні чи священна книга народу кіче «Пополь-вух» зазнавали таких жорстоких переслідувань і потрібні були цілі століття, щоб вони посіли належне місце в скарбниці людського розуму й повернулися до університетських бібліотек. Ще більше подивування викликає сьогодні те, що в реєстрах заборонених були такі художні твори, як, наприклад, «Кентерберійські оповідання» Джеффрі Чосера, «Кандид» Вольтера,

«Пані Боварі» Флобера, «Крейцерова соната» Льва Толстого, «Улісс» Джойса, «Квіти зла» Бодлера, «Американська трагедія» Теодора Драйзера або «451 за Фаренгейтом» Рея Бредбері...

Відомий угорський письменник, що став родоначальником унікального жанру цікавої та курйозної культурології, створивши такі книжки, як «Історія жіночої невірності», «Із історії одурювання людей», «Комедія грошей», «Комедія книги», написав особливо популярну в світі «Історію людської глупоти», що стала ніби своєрідним продовженням «Короткого вступу до науки про людську глупоту» американця В.Бо. Піткіна. Але ніхто не написав за таким взірцем історію цензурної глупоти й цензурного самодурства, зрештою історію війни з книгами. Війни, що велася та й ще ведеться впродовж тисячоліть у різних кутках землі.

Це ж, треба, щоб цензура забороняла ще й такі популярні нині творі, як «Різня номер п’ять, або Хрестовий похід дітей» Курта Воннегута та «Грона гніву» його співвітчизника Джона Стейнбека, а ще «Горе з розуму» Грибоєдова і навіть «Горбоконика» Детра Єршова й «Крокодил». Корнія Чуковського. Одне слово, ця тема ще чекає свого дослідника, який знайде для себе вельми багату поживу в цензурних анналах і додасть багато незнаного й до вже знаної історії людської думки та літератури.

У тій історії не можна не згадати колізії, пов’язані з книжкою іронічного француза маркіза Астольфа де Кюстіна «Росія в 1839 році». З книжкою, яку в Росії не тільки було заборонено — їй, як, зрештою, і її авторові, царська Росія оголосила війну. Кюстінова книга й сьогодні вельми дратує квасних російських патріотів, які вважають, що француз завдав їхньому народові національної образи. «Росія в 1839 році», на їхню гадку, — взірець русофобії. А те, що Кюстінів твір усім його пафосом спрямований проти культу деспотизму в Російській імперії, що ця книжка — пристрасний заклик упустити в російський простір повітря свободи, опонентами Кюстіна до уваги зовсім не береться. Одне слово, вони бачать у творі лише те, що їм хочеться бачити. Як це часто бувало в різні часи, будь-який критичний голос із Європи, вони трактують як ще одне свідчення перманентної війни, яку буцімто веде проти Росії підступний Захід.

Кюстін збирався написати про Росію зовсім іншу книжку. Він, послідовний монархіст, почувався більш аніж просто симпатиком Росії саме за те, що вона «чиста» монархія. Республіканська Франція скарала на смерть його діда й батька.

Він зіставляє Францію та Росію, і Росія постає для нього оплотом його надій та джерелом симпатій. Адже там, на думку Кюстіна, панує освячений історичною традицією порядок, який у Франції порушили революції, що принесли республіку. А на революцію (чи на її наслідок — республіку) реакція Кюстіна була підкреслено однозначна. І навіть конституційна монархія, що постала у Франції на місці республіки, його не влаштовувала, бо вона — конституційна.

Царський двір зустрів Кюстіна, як мовиться, з розпростертими обіймами. Як пишуть С. Гессен та А. Предтеченський, гільйотина, що урвала життя його батька та діда, була найкращою рекомендацією маркізові до царського двору. Воднораз його особа мала велике зацікавлення й у середовищі російської інтелігенції, для якої його ім’я було добре відоме передовсім із літератури. Кюстін добре зарекомендував себе кількома книжками подорожньої прози, драмами і навіть романами. Про нього та його прозу прихильно писав Бальзак. Він приятелював із Шатобріаном, був завсідником літературного салону Аделаїди Рекам’є, що його відвідували чи не всі тодішні знаменитості. Там він зустрічався і з російськими письменниками, котрі часто бували в Парижі.

Можна з цілковитою переконаністю стверджувати, що так, як Кюстіна, в Росії не зустріли б тоді жодного французького письменника. Дослідники з’ясували: тодішня офіційна Росія мала різко негативне ставлення до французької літератури. За дев’ять років до Кюстінового приїзду в Росії було закрито «Литературную газету», що її видавав Антон Дельвіг, — у провину їй поставили публікацію віршів когось із французьких поетів. 1834-го в Росії (у це сьогодні навіть важко повірити) заборонено російське видання «Собору Паризької богоматері» Віктора Гюго. За дозвіл на публікацію перекладу вірша «Красуня» того ж Гюго цензора Нікітенка посадили на гауптвахту.

Невдовзі після Кюстіна в Росії побував Оноре де Бальзак, що мав значно вищий за Кюстінів літературний авторитет. Однак його приймали набагато стриманіше за маркіза. Бальзак висловився після цього приблизно таю він одержав у Петербурзі ляпаса, який би варто було дати Кюстінові.

С. Гессен та А Предтеченський наголошували: поява Кюстіна в Росії мала передовсім відтінок політичного значення. Адже тодішні стосунки Франції і Росії значно ускладнилися. Російський імператор Микола І гостро й постійно ненавидів Людовика-Філіппа, «короля барикад». Після липневої революції 1830 року він говорив французькому посланникові, що «глибоко ненавидить принципи, які зманили французів на помилковий шлях». Імператор навіть носився з думкою про відродження Священного союзу і вів переговори з Прусією та Австрією про зосередження російської армії на західному кордоні. Одначе факт визнання Людовика-Філіппа всіма іншими європейськими державами змусив і Миколу визнати «короля барикад» законним правителем Франції, з якою, так чи інак, а належиться рахуватися.

Французька ж громадська думка негативно ставилася до Росії саме через деспотію Миколаївського самодержавства, а також через ту жорстокість, із якою Росія придушувала польське повстання 1831 року. Микола І поставав в уявленнях свободолюбивих французів (та й не тільки французів) страхітливим жандармом-держимордою з руками по лікті у крові.

Є версія, що з Кюстіном царський двір пов’язував надію створити Миколі І у Франції паблісіті. Бо ж гість мав не тільки відповідний стан і статус, а й талановите перо в руках. Отже, він при його бажанні може творити відповідну опінію. Отож, як уже мовилося, Кюстінові було виявлено особливо люб’язний прийом. Імператорський двір зустрів його майже як національного героя. Микола І персонально опікувався французьким гостем, осипаючи його люб’язностями.

Однак Кюстін не виправдав сподівань. Те, що згодом російський двір прочитав у його книзі, було значно страшнішим, аніж у Радищева чи Чаадаєва. Він, власне, замахнувся на самісінькі основи.

Кюстін одержує запрошення від царя на різні учти. Спершу він захоплюється їхньою велелюдністю, далі почуває силуваність того, що розгортається перед його очима, імітацію народних веселощів. Це так властиво саме для Російської імперії. Француз виводить своєрідну формулу цього явища: «Отже, ця голова без тіла, цей монарх без народу дає народні святкування.» І далі таке спостереження; «Мені здається, що перед тим, як шукати (імператорові, — М. С.) популярності в народові, треба б створити сам народ».

Кюстін діагнозує: Росія просто дивовижно піддається всім видам обману. «Раби існують у багатьох країнах, але щоб знайти таку кількість придворних рабів, треба приїхати в Росію. Не знаєш, чому більше дивуватися: лицемірству чи протиріччям, що владарюють у цій імперії. Катерина II не вмерла, бо, всупереч відкритому характерові її онука, Росією, як і раніше, править облуда. Щиро зізнатися в тиранії було б тут великим кроком назад»!

За Кюстіном, росіяни обдурюють себе, а також намагаються — і доволі успішно — обдурювати весь світ. Здається, всі дивляться на Росію саме через ті окуляри, які запропонувала їм Росія. Повторюють про неї ті міфи, які вона сама про себе вигадала. Кюстін чи не єдиний із зарубіжних авторів, хто на цьому виразно наголошує. Він же й інкримінує багатьом іноземцям співучасть в обдурюванні росіянами світу. «Що може бути потворніше за письменників, котрі збіглися сюди з усіх кінців Європи, щоб проливати сльози розчуленості від зворушливої фамільярності стосунків, що пов’язують російського царя з його підданими? Або Росію ще не описували люди, незалежні за своїм становищем чи духовними якостями, або ж навіть правдиві розуми, потрапляючи в Росію, втрачають свободу суджень». Вони підхоплюють тут панівні мотиви й, сяк-так інтерпретуючи їх, артикулюють для світу.

Кюстін почуває в собі силу для неупередженого бачення фактів, що властива лише безстрашному інтелектові. Цю силу йому дає ненависть до зла. «Це ненависне мені зло — брехня. Повсюди, де мені доводилося стикатися з брехнею, я намагався її викривати. Ненависть до неправди додає мені бажання і сміливості описати цю подорож. Я розпочав її з цікавості, я розповідаю про неї з почуття обов’язку...» І — далі в одному з ліричних відступів з цього своєрідного автокоментаря: «Ненависть до лицемірства — ось факел, що світить мені в лабіринті світу. Той, хто обманює своїх ближніх, уявляється мені отруйником, і що вище займане ним суспільне становище, то ще винуватішим постає він у моїх очах».

Він розуміє, що через такі етичні імперативи видається тут білою вороною. Але він так само глибоко розуміє: «Прагнення до правди, що окрилює нині французів, ще невідоме в Росії».

Кюстін із глибоким подивом спостерігає за тотальною владою імператора. Все ще не вірячи, що Росія не має жоднісінького обмеження сваволі самодержця (справді самодержця!), він допевнюється: так, ніде в світі — ні в Туреччині, ні в Китаї, де монархи мають велику владу, — ніде немає нічого подібного.

«Уявіть собі все століттями випробуване мистецтво наших урядів, надане в розпорядження ще молодого й напівдикого суспільства, весь адміністративний досвід Заходу, використовуваний східним деспотизмом; європейську дисципліну, що підтримує азіатську тиранію, поліцію, що поставила собі за мету приховувати варварство, а не боротися з ним; тактику європейських армій, що служить для проведення східних методів політики; уявіть напівдикий народ, який мілітаризували й вимуштрували, але не цивілізували, — і ви зрозумієте, в якому становищі перебуває російський народ...»

Очевидно жоден із іноземних подорожан різних часів (за всієї їхньої критичності в оцінці росіян) не ловив себе на такому спостереженні, яке висловлює допитливий француз: «Чи знаєте ви, що таке подорожувати по Росії? Для поверхового розуму це значить живитися ілюзіями. Але для людини, хоч трохи спостережливої і тієї, що має незалежний характер, — це важка, вперта й невдячна праця. Бо такий подорожанин із величезними зусиллями відрізняє на кожному кроці дві нації, які борються одна з одною: одна з цих націй — Росія, якою вона є насправді, друга — Росія, якою її хотіли б показати Європі. Російський уряд, перейнятий візантійським духом, так, можна сказати, й Росія загалом завжди дивилися на дипломатичний корпус і взагалі на європейців як на заздрісних і злорадних шпигунів...»

Чи ж не звідси починається перманентна ксенофобія московитів і їхня хронічна ненависть до Європи, що про них писав не один чужинець?

Згадаймо Павла Халебського, котрий був вельми розчарований, потрапивши після «Землі Козаків», як він називав Україну, до Московії, де відчув, що за ним, як і за кожним іноземцем, там шпигують; відчув фальшивість поведінки господарів, а також їхню незмінну настороженість у ставленні до себе — вони поводилися так, мовби перед ними не особи духовного сану, до речі, приналежні до тієї ж конфесії, що й росіяни, а — посланці зловорожого світу. Так чи інак ця тема звучить у «Записках про московські справи» дипломата Сигізмунда Герберштейна, в «Описі подорожі в Московію» дипломатичного представника німецького князівства Гольштинія Адама Ольварія, в книжці англійського дипломата Дж. Флетчера «Про державу Російську», в дослідженні американського публіциста Георга Кеннана «Сибір», у студії німецького вченого Дітера Гро «Росія очима Європи». І це далеко не повний перелік творів, у яких виразно звучить такий мотив.

Не випадково ж у книжці Кюстіна є така характерна в цьому розумінні сцена. Він опинився на званому обіді представників, так званого, середнього класу, чиї настрої дуже його цікавили. Відзначивши собі, що буржуазія в Росії — на противагу Франції — майже відсутня (її заміняє стан дрібних чиновників та поміщиків середньої руки, «людей незнатного походження, котрі дослужилися до дворянства»), Кюстін помітив у них «відверто іронічне й недружелюбне» ставлення до французів, як, зрештою, і до всіх іноземців узагалі. Вміло приховуване у вищому світі, тут воно мовби демонстративно виставлене напоказ. «Вони нас ненавидять, як усякий наслідувач — того, кого він копіює. їхні запитливі погляди прагнуть підмітити всі наші вади».

У дискусії, що виникла тут з ініціативи господарів, Кюстін, який змушений був оборонятися, оскільки тамтешні дами взялися звинувачувати Францію і французів у найрізноманітніших гріхах, Кюстін наголосив: зате французи користуються благами свободи. Одна з його опоненток гордо вирекла: «Ми легко обходимося без них». Саркастичний француз пояснив: легко обходитися без того, чого не знаєш. Обидві сторони — певно, самі того не підозрюючи, — висловили прикметні особливості своєї дискусії, окреслили свої визначальні позиції.

Кюстін знову й знову зізнається читачеві: його оцінки Росії не продиктовані якоюсь упередженістю. Бо ж він їхав до Росії, щоб пошукати там рецептів для Франції. Він сподівався, що імперія — соціально досконаліша політична модель, ніж республіка з її елементами анархічності. «Якщо вам здається, що я суджу про Росію занадто суворо, то знайте, що виною тут лише ті мимовільні враження, які в мене виникають щоденно і які кожен справжній друг людства на моєму місці витрактовував би таким же самим чином».

Попервах він справді був налаштований більш аніж доброзичливо. Бо ж стільки захоплених слів мовив про імператора і про царську родину, Але поряд із цим повільно наростає критичний пафос. Повсюдно, куди сягає Кюстінів погляд, він одразу ж помічає те, що видається йому аномаліями чи навіть соціальним дикунством. Ось один із характерних його записів:

«У Росії людина не знає ні піднесених насолод культурного життя, ні повної і грубої свободи дикуна, ні незалежності й безвідповідальності варвара. Тому, хто мав нещастя народитися в цій країні, залишається тільки шукати втіхи в гордовитих мріяннях та надіях на світове панування. Такого висновку я доходжу щоразу, коли намагаюся аналізувати моральний стан жителів Росії. Росія живе і мислить, як солдат армії завойовників. А справжній солдат будь-якої країни — не громадянин, а довічний в’язень, приречений сторожити своїх товаришів у нещасті, таких же бранців, як і він...»

Окрема тема в Кюстіна — російський імператор та абсолютизм. Кілька разів він змальовує зовнішній портрет Миколи І, виокремлюючи в ньому ту чи ту психологічну домінанту (скажімо, губи його усміхаються, а очі холодні й пронизливі...). Цей портрет далекий од статики, він постійно змінюється, постаючи в тій чи тій варіації. «Він (імператор, — М. С.) весь час позує і тому ніколи не буває природним, навіть тоді, коли видається щирим. Обличчя його має потрібний вираз, але жоден із них не свідчить про сердечну доброту. Найзвичайніший — це вираз суворості; другий — не так часто — але це більше пасує йому — вираз якоїсь особливої врочистості і, нарешті, третій — вираз, створюваний його звичайним виглядом. Але й цей випадковий, оманливо люб’язний вираз не може створити належного враження, оскільки він, як і всі інші, зовсім змінюючи риси обличчя, раптом з’являється і так само зникає, не лишаючи анінайменшого сліду й анітрохи не впливаючи на новий, зовсім інший вираз. Це — швидка й повна зміна декорацій, не підготована жодним переходом, або ж маска, яку за бажанням одягають і знімають. Імператор завжди в своїй ролі, що її він виконує як великий актор...»

Кюстіна дивує звичай (схоже, взагалі властивий для російських царедворців) омонументавлювати далеких предків і топтати близьких попередників. Микола І величає Петра Великого, але рідного брата Олександра, котрий був на імператорському троні перед безпосередньо ним, або ігнорує, намагаючись не згадувати, або вміло обмовляє. Він болісно реагує на будь-яку згадку про брата. А між іншим, як довідався Кюстін, добрі й погані риси братів були цілковито протилежними; брати ніколи не мали нічого спільного між собою і ніколи не відчували симпатії один до одного.

Феномен Миколи не перестає цікавити Кюстіна, котрий уже виразно побачив, що імператор — «скорше німець, аніж росіянин» — він має в Росії уособлювати російськість. «Уявляєте, скільки зусиль коштувало йому зробитися верховним главою слов’ян!»

Роздумуючи про владу й народу Росії, француз висловлює думку: все це — справді взаємозалежне. «Я не знаю, чи характер російського народу створив таких владарів, чи ж такі владарі виробили характер російського народу... Але мені здається, що тут у наявності обопільний вплив. Ніде, крім Росії, не міг би виникнути такий державний устрій, але й російський народ не став би таким, яким він є, якби він жив за іншого державного устрою».

Автор книги переконаний, що за своєю природою слов’яни набагато кращі, аніж це можна спостерігати в Росії. Вони й кмітливіші, й співчутливіші, й мистецьки обдарованіші, й доброзичливіші. А тут — люди, вимуштрувані тупим і жорстоким самовладдям, — фальшиві, деспотичні, страхітливі для Європи істоти. Скільки часу може забрати процес творення з цієї сірої та безликої маси нормальних з погляду європейських стандартів людей? Задумавшися над цим запитанням, Кюстін пише: якщо росіянами керуватимуть освічені монархи, справжні друзі прогресу, то десь тільки років аж через сто п’ятдесят це може статися.

Від нього повсюдно в Росії вимагають, щоб він висловився про те, чим відрізняється життя у Франції від життя в Росії. І щоразу сподіваються, що він засипле компліментами Росію. Кюстін або відповідає ухильно, або відбувається жартами, або ж інколи навіть висловлюється гостро, чим шокує слухачів. Але набагато гостріше те звучить уже в його книжці. Там це нагадує точні постріли в ціль.

Ось іще деякі з його висновків.

«У Франції кожен може досягнути всього, користуючись ораторською трибуною, в Росії — обертаючися при дворі. Найнікчемніший, якщо він зуміє сподобатися царю, завтра ж може стати першим у країні. Милість земного божества є тут надійною приманкою, що змушує честолюбців виробляти чудеса, точнісінько так, як у нас приводить до дивовижних метаморфоз жадоба популярності. У Петербурзі з цією метою стаєш ницим лестуном, у Парижі — великим оратором. Яким талантом спостережливості мали володіти російські царедворці, для того, щоб відкрити спосіб сподобатися цареві, прогулюючись узимку вулицями Петербурга в самому мундирі, без шинелі. Ці геройські лестощі, звернені безпосередньо до клімату й опосередковано до царя, коштували вже життя багатьом честолюбцям. Як легко в цій країні потрапити в немилість, якщо для того, Щоб сподобатися, доводиться вдаватися до таких засобів...»

Кюстін неоднораз зізнається: його переслідує відчуття несправжності того, що йому експонують у Росії. Мовби все те є, а воднораз і його нема.

«У росіян є тільки назви всього, але нічого немає в дійсності. Росія — країна фасадів. Прочитайте етикетки — у них є цивілізація, суспільство, література, театр, мистецтво, наука, а насправді у них немає навіть лікарів. Тільки-но захворієш, нападе лихоманка, і доводиться самому себе лікувати або запрошувати лікаря-іноземця. Якщо ж ви випадково погукаєте російського лікаря, що живе неподалік, то можете вже наперед вважати себе мерцем. Російська медицина ще не виросла з пелюшок. Я з цікавістю читав би секретні мемуари придворного лікаря в Росії, але я побоявся б довірити йому своє лікування. Ці люди — значно вдатніші мемуаристи, ніж лікарі. І в результаті, якщо ви захворієте, потрапивши до цього квазіцивілізованого народу, то для вас найкраще вважати, що ви опинилися серед дикунів, і віддатися на волю природи...»

Ще одна характерна цитата.

«Я не засуджую росіян за те, які вони є, але я засуджую в них претензії видаватися тими самими, що й ми. Вони ще зовсім некультурні. Це не позбавляло б їх надії стати такими, якби вони не були поглинуті бажанням по-мавп’ячи наслідувати інші нації, висміюючи в той же час, як мавпи, тих, кого вони наслідують. Мимоволі спадає на думку, що ці люди втрачені для первісного стану і не придатні для цивілізації.»

Над цим суспільством ширяє примара страху. Саме ним Кюстін пояснює чи не всі ті аномалії, які йому довелося тут спостерігати. Він впливає і на саму національну природу людей і на їхнє суспільне буття.

«У Росії страх заміняє, точніше сказати, паралізує думку, Коли почуття страху панує безперешкодно, воно здатне створити лише видимість цивілізації. Що б там не казали короткозорі законодавці, страх ніколи не може стати душею правильно організованого суспільства, бо він не творить порядку, а лише прикриває хаос. Де немає свободи, там немає душі і правди. Росія — тіло без життя або, точніше, колос, що живе тільки головою: всі члени його, позбавлені сили, поступово відмирають. Звідси витікає глибока тривога, якесь складне для визначення і тяжке почуття, що охоплює всіх у Росії. Корені цього почуття не в смутних ідеях, не в пересиченості матеріальним прогресом, не в породженні конкурентної заздрості, як у новоспечених французьких революціонерів; воно — вираження реальних страждань, симптом органічної хвороби. Росія, гадається мені, єдина країна, де люди не мають уявлення про справжнє щастя. У Франції ми також не відчуваємо себе щасливими, але ми знаємо, що щастя залежить од нас самих; у Росії ж воно неможливе...»

Це — особливо виразний мотив у Кюстіновій книзі. Він неоднораз звучить на різних її сторінках. І саме це викликало чи не найбільшу злість у його опонентів.

Кюстін не просто діагнозує. Він застерігає, що Росія готує світові страхітливе майбутнє. «Росія — котел із киплячою водою, котел міцно закритий, але поставлений на вогонь, який розгорається дедалі сильніше...» Може статися скажений вибух. І він стався через неповні вісім десятиліть, коли Росією — і не тільки Росією — затрусила революція. При цьому Кюстін звертає увагу на тих, кого назвуть різночинцями. Вони надзвичайно вороже настроєні супроти аристократії. Це може готувати соціальні катаклізми. «Я впевнений, — пише Кюстін, що цей елемент почне прийдешню революцію в Росії». Як, зрештою, воно й сталося.

Кюстін довідується про селянські бунти на Волзі і про жорстокості влади при їх придушуванні. З глибоким подивом слухає твердження про те, що це, мовляв, спричинено польськими агітаторами, котрі підбурюють селян супроти влади. Такі твердження нагадують йому аргументи Вовка з байки Лафонтена. Насправді все набагато глибше й страшніше. «Жорстокість, яку виявляють обидві сторони, говорить нам про те, якою буде розв’язка. Певно, настане вона нескоро: у народів, котрими керують ось такими методами, пристрасті довго бурлять, перш, аніж спалахнути. Небезпека наближається щогодинно, але криза запізнюється, зло здається нескінченним. Одначе ж сьогодні можна передбачити її неминучість, не намагаючись угадати, коли ж саме вона вибухне...»

Що було після появи книги Кюстіна?

Були, як мовиться, громи і блискавки, які мали долетіти від Петербурга до Парижа.

Уявімо собі, що Микола І прочитав усі фрази приблизно такого характеру: «Хоч і неоглядна ця імперія, все ж вона не що інше, як в’язниця, ключ од якої зберігається в імператора». Або ж: «Тому, хто мав нещастя народитися в цій країні, лишається тільки шукати втіхи в гордовитих мріяннях та надіях на світове панування».

Аж такого собі не дозволяли ні Халебський, ні Герберштейн, ні Олеарій, ні Горсей, ні Манштейн. Ще недавній прибічник абсолютної монархії в ідеалі, Кюстін звинувачував Російську імперію в багатьох гріхах, серед яких найголовніший — культ рабства. Здавалося б, парадокс, але зовсім не парадокс, якщо врахувати, що Кюстін — духовний спадкоємець ідей французького Просвіщення. Людська гідність, честь, рівність усіх перед законом та багато інших важливих моментів існування індивіда в суспільстві були для нього не порожнім звуком.

«Треба жити в цій пустелі без спокою, в цій в’язниці без відпочинку, яка іменується Росією, щоб відчути всю свободу, яку мають народи в інших країнах Європи, хоч би який там був прийнятий спосіб правління...»

Це Кюстінів вирок. Якою була відповідь Миколи І з його численними клевретами? Класична відповідь. Ця відповідь справді у канонах російських традицій: книгу Кюстіна в Росії заборонити; заборонити навіть будь-яку згадку про неї. Розгорнули в Європі операцію «Анти-Кюстін». Сценарій її заперечував все, що написав француз й усіма можливими способами компрометували його.

Ясна річ, зі своїми ворохобниками боротися незрівнянно легше. Миколу Новикова було кинуто до Шліссельбурзької в’язниці. Олександра Радищева, автора «Подорожі з Петербурга в Москву», засудили до страти, яку згодом замінили десятилітнім засланням у Сибір. Автора «Філософських листів» Петра Чаадаева (до речі, Кюстін із ним зустрівся під час своєї подорожі) уряд вирішив за найкраще оголосити божевільним. Це було зроблено для того, щоб не привертати увагу суспільства до ось таких, наприклад, тверджень філософа: «У протилежність усім законам людського співжиття Росія рухається тільки в напрямку свого власного поневолення і поневолення всіх сусідніх народів...» Або ще таке спостереження Чаадаева: «Ми, росіяни, завжди мало цікавилися тим, що є істина, і що — неправда».

На такі розправи французький маркіз був для царського двору недосяжним. Отож єдиний сценарій — інформаційна війна. Вербальні атаки.

Швидко з’явилося кілька опусів російських авторів французькою мовою, в яких крізнило бажання авторів відбілити імператора, впіймати автора на фактичних неточностях (зі вони в книжці є, але не вони визначають її зміст і вони зовсім його не заперечують), також виставити Кюстіна в карикатурному зображенні. Граф М. Бутурлін навіть дописався до того, що Микола І буцімто, довідавшися про дуже погану репутацію маркіза у Франції, відмінив усі почесті Кюстіну й відмовився його приймати. От, мовлялечки, й наслідок Кюстін помстився злобним памфлетом!

Характерно, що навіть прогресивні діячі Росії виступали зі звинуваченнями Кюстіна в наклепництві. Скажімо, Федір Тютчев писав в одній зі статей 1844 року: «Книга п. Кюстіна служить новим доказом розумової безсоромності й духовного розтління (прикметної риси нашого часу, особливо у Франції), завдяки яким дозволяють собі ставитися до найважливіших і вельми високих питань більше нервами, аніж розумом; відважуються судити весь світ не так серйозно, як, бувало, ставилися до критичного розбору водевіля». А поет Василь Жуковський в одному з листів кинув на адресу Кюстіна «собака». Він же підбивав В’яземського рознести книгу Кюстіна, бо, на його гадку, не зважаючи на те, що в книзі багато правди, автора треба нагородити ляпасом. Виходить, що Кюстін цього заслужив саме за неї, за правду. Не випадково ж А. Тургенєв прохав В’яземського не слухатися поради Жуковського. Зрештою, всю ту історію — як і чимало інших довкола Кюстінової книги — докладно викладено в нарисі С. Гессена й А. Предтеченського.

Особливо агресивно висловлювалися про книгу француза в таборі слов’янофілів, але характерно, що в критиці декотрих із них прозвучали й конструктивні мотиви — Хом’яков, звинувативши іноземців у зловорожому ставленні до Росії, воднораз звинувачує росіян, котрі раболіпно поклоняються Заходові, а про свою Вітчизну говорять скромними словами. От, мовляв, чужинці, бачачи це, і збиткуються безкарно з Росії та росіян. Воднораз автор закликає своїх співвітчизників вивчати історію та культуру Росії, знаходити в них те, чим вони можуть величатися перед світом, що поглиблюватиме їхню національну самоповагу. (Цей заклик — визнаймо щиро — дуже актуальний і для нас, оскільки в світі рідко зустрічається такий глибокий національний нігілізм, як у нас).

Характерно, що Кюстінова книга була однаково небажаною і в царській Росії, і в Радянському Союзі. Тільки 1930 року з’явився невеликим накладом її російський переклад, згодом вилучений із відкритого фонду бібліотек. Імперський дискурс царської Росії виявився чи не найважливішим і найвизначальнішим із успадкованого від неї кремлівськими владцями. І лише в наш час у Москві перевидано «Росію в 1839 році» (під назвою «Миколаївська Росія»),

Були неодноразові спроби перекреслити книгу Кюстіна буцімто самим Кюстіном. У Росії поширювалися чутки про те, що маркіз, бачте, переглянув свої погляди й оцінки і зрікся їх. Однак автори цих історій видавали бажане за дійсне. Кюстін лишився при своїх переконаннях до останніх днів свого життя. Ще порівняно недавно російський письменник і редактор журналу «Континент» В. Максімов, даючи інтерв’ю Ф. Медведєву, стверджував: так, Кюстін раптом полюбив миколаївську Росію. «Мало хто знає, що через десять років Кюстін написав про Росію абсолютно «наоборотную книгу». Автор передмови до Кюстінової праці, виданої 1990 року, С. Мироненко так коментує легенду від Максімова: «Таким чином з’являється образ «русофоба», що розкаявся, а його книга «Росія в 1839 році» виявляється тим більше наклепницькою. Насправді нічого подібного не було, і Кюстін ні через десять років, ні пізніше не видавав і не писав ніякої «наоборотной книги». До речі, останнє прижиттєве видання «Росії в 1839 році» Кюстін здійснив 1854-го. За три роки до смерті. Цей факт свідчить сам за себе. Автор не зрікся своїх висновків, висловлених у цій книзі, не переглянув їх. А його «Росія в 1839 році» пережила свій час — їй і сьогодні належить значно більша роль, аніж просто історико-літературного документа. Ця книжка й сьогодні несе в собі чимало актуальних запитань до російського істеблішменту. На жаль, і нині не застаріли деякі Кюстінові діагнози. І нині є серйозні запитання про особливості російської ментальності і про загрози російського імперіалізму. Про все те сьогоднішньому читачеві багато може сказати Кюстінова книга, писана ще сто сімдесят років тому. Очевидно, й сам автор був би вельми подивованим, якби йому хтось тоді сказав: саме у вашій книзі через стільки десятиліть шукатимуть відповіді на питання про характерні особливості буття російського народу в його державі й про загадкові мотивації його ставлення до інших народів. Без такої лектури, як Кюстінова «Росія...», все це розуміти складніше.

Ця книжка — своєрідне експозе Кюстінової «Росії...» В ній викладено найпромовистіїпі епізоди й найважливіші ідейні моменти книги, перемежовані коментарями упорядника й автора передмови Дмитра Донцова.

Як відомо, кожен текст неодмінно несе в собі дух і температуру доби свого літературного народження. Тут виразно відчутна похмура атмосфера років «холодної війни». Саме нею зумовлені й відповідна риторика, й політичні інвективи. Кюстін дав творцям цієї книжки дуже серйозні аргументи. Саме такого характеру мотиви зазвучали згодом у збірці історико-політичної публіцистики Євгена Гуцала «Ментальність орди», в якій сучасний український письменник розглядав взаємини українців і росіян у контексті протистояння двох типів цивілізацій.

Без будь-якого перебільшення можна стверджувати; той, хто знайомий із лектурою характеру Кюстінової «Росії...», значно глибше розуміє причини й закономірності чеченської чи грузинської інвазії Росії, тамтешній феномен Путіна або такий «тріумф» національної демократії, як, скажімо, розстріл Білого Дому в Москві...

Свою книгу Кюстін завершив зверненням до французів; «Якщо ваші діти надумають нарікати на Францію, прошу вас, скористайтеся моїм рецептом, скажіть їм, їдьте в Росію! Така подорож корисна для будь-якого європейця. Кожен, хто близько познайомиться з царською Росією, буде радий жити в якій завгодно країні. Завжди корисно знати, що існує на світі держава, в якій щастя немислиме, бо за самою своєю природою людина не може бути щасливою без свободи».

Хто сьогодні візьметься стверджувати, що ці слова для Росії — вже не актуальні?!