Правда про Росію

I НЕВМИРУЩА КНИГА

МИНУЛО ВЖЕ 115 РОКІВ З ЧАСУ ПОЯВИ ТВОРУ МАРКІЗА ДЕ КЮСТІНА ПРО РОСІЮ.

Не зважаючи на свій уже досить поважний вік, ця, протягом довгого часу ніби вже призабута книга, зовсім недавно на очах усіх нас раптом воскресла та викликає так само, як і колись, шалену злість і озлоблені лайки серед москалів, а одночасно зацікавлення й подив серед решти населення нашої планети.

Французький рояліст, прихильник традиційної французької монархії Бурбонів, маркіз Астольф де Кюстін, був дуже незадоволений парламентарною монархією Людовика Філіппа Орлеанського, що в липні 1830 року несподівано опинився на троні, коли його кузин Карло X внаслідок революційних заворушень зрікся корони й залишив невдячну Францію, щоб доживати віку в Чехії.

Маркізові не імпонував новий король Луї Філіпп. Король, що пішки походжав по бульварах Парижу з парасолькою під боком — це ж так не романтично! Маркіз романтично (доба була тоді така) тужив за кращим державницьким устроєм. Бачив його чомусь конче в абсолютизмі, а тому, що в тодішній Європі найтиповішим того роду монархом був, поруч турецького султана, російський цар, то замріяному у привиди минулого маркізові не лишалося нічого, крім подорожі до самодержавної Мекки та Медини — Москви й Петербургу.

В Любеку, звідки маркіз мав рушити морем на Петербург, господар Готелю умовляв де Кюстіна відмовитись від подорожі до Росії.

— Чи ви знаєте Росію? — спитав маркіз.

— Ні, пане, але я знаю росіян: багато їх переїжджає через Любек, а я суджу про Росію на підставі облич її мешканців, — відповів властитель готелю.

— Що ж ви знаходите у виразі їхніх облич, що мало б перешкодити мені їхати, щоб їх побачити вдома?

— Пане, вони мають два обличчя. Я не кажу про слуг — ті не мають жодного, я кажу про панів: коли вони рушають до Європи, то мають вигляд веселий, вільний і задоволений; це коні на волі, це птахи — випущені з клітки. Чоловіки, жінки, молоді, старі — всі щасливі, наче школярі на вакаціях. А ті самі особи, вертаючись додому, мають витягнені обличчя, похмурі, заклопотані; їхня мова уривчаста, чола в них нахмурені. З цієї різниці я зробив висновок, що країна, яку з такою радістю покидають й до якої з таким жалем вертаються — це погана країна.

— Може це й так, — відповів маркіз, — але ваші зауваження є для мене доказом, що росіяни не такі облудні, як їх нам малюють, я гадав, що вони більш незбагненні.

Ця, ніби незначна розмова, для вдумливого маркіза напевно означала дуже багато, одразу одкривши його дотепер замріяні очі на справжню шайтанську істоту «санкт-пітербургської», давніше московської, імперії. Більше того, слід гадати, що маркіз, одержавши таке попередження, міг змінити не план подорожі, але загальний тон своєї майбутньої книги про Росію, яку він спочатку безперечно планував, як апологію тиранії, але яка стала влучним ляпасом по тиранії, що влучає й досі невмирущих поклонників кнута. Про це проречисто свідчить настирливе виття пасмистих гієн московської еміграційної преси, для якої де Кюстін є ворогом ч. І.

Подорож Кюстіна в обидва кінці тривала несповна три місяці. На самім початку липня 1839 року він дістався морем до Петербургу. По трьох тижнях, під час яких йому дуже багато уваги присвячував володар країни, прізвище якого ніхто не може встановити (Ангальт не Ангальт, Ґотторп не Ґотторп), але якому Лев Толстой все ж таки нарешті здолав наліпити цілком придатне: Ніколай Палкін, — маркіз рушає на Москву, Ярославль, Кострому, Нижній Новгород, Владімір і знову до Москви, поворот до Пітера, подорож суходолом на поштових до Тільжі, де 26 вересня були залишені ним кордони «палкінської» імперії. Швейцарський дослідник московсько-європейських взаємовідносин XIX ст., Олександер фон Шелтінґ, справедливо зазначає: «Як на таку короткотривалу подорож, повнота інформація у книжці Кюстіна — вражаюча».

Побут маркіза в столиці імперії, властиво кажучи, не дав йому можливосте щось справді побачити чи почути, крім парадів, балів, після яких Толстовський хрещеник вперто намагався вплинути на маркіза, щоб той конче написав книгу в бажаному для урядової Росії тоні. Але настирливість не конче мусить доводити до бажаних наслідків, часто вона доводить до цілком протилежних. Так сталося і з намаганням царя. Коли довгоочікувана книга маркіза нарешті вийшла — то саме через свої заведені надії шеф петербурзької імперії мав усі підстави до скаженого шалу, хоч це мало пасувало цій особі розміреного німецько-бюрократичного стилю.

Дещо більше пощастило маркізові в Москві, де він ніби вже був поза засягом дворецько-урядових примусів та обмежень і мав більше свободи рухів.

Особливе значення для майбутньої книги Кюстіна мали його зустрічі та розмови з московським філософом Чаадаєвим, які властиво визначили напрям та зміст твору назверх ніби то маркіза, а в дійсності — значно більше Чаадаева, хоч про це мало хто знає, а ще менше говорить.

Перший, хто цілком виразно зауважив співавторство чи вплив Чаадаева на книгу маркіза, був Кене, французький дослідник «філософічних листів», який видав у Парижі 1937 року велику критичну працю про ці листи (Quenet: «Lettres Philosophiques de Tchaadaieff», Paris, 1931). Кене докладно доказав, що в дійсності книга Кюстіна повторює та продовжує думки, які поширював Чаадаев у своїх відомих «філософічних листах», в яких з такою винятковою силою аналізу розкрив історичні недуги московської держави та церкви.

За кілька років перед приїздом Кюстіна, московський журнал «Телескоп» Надєждіна надрукував ці листи Чаадаева в перекладі Кетчера з французької на московську мову. Перед тим, протягом довшого часу, ці листи у французькім оригіналі кружляли в невеликій кількості рукописних копій серед невеликих гуртків осіб, зацікавлених історіософічними питаннями. Тоді на ці листи не звертали особливої уваги.

Але, коли ці листи нарешті в 1836 році дісталися до друку, то негайно розпочався, як слушно зауважив свого часу Герцен, — всеросійський скандал. Листи ці викликали велике обурення серед тодішніх московських націоналістів, що самі себе називали «слов’янофілами». Але не лише серед них. В урядових колах більше дивувалися том), що цензура допустила до друку. Сам Палкін мав великі підстави до обурення; в його «ідеальній», мовчазній, самодержавній монархії, раптом такий відважний виступ, що знищує всі основи історичного існування московської держави! Чаадаев був урядово проголошений божевільним та відданий під лікарську опіку, цензор позбавлений посади, «Телескоп» — припинений, а Надєждін — висланий з Москви... Проте Чаадаев не піддався, бо досить швидко написав «Апологію божевільного» — дуже гостре продовження своїх «філософічних листів». Приїзд до Москви де Кюстіна дав нагоду Чаадаеву перетворити всеросійський скандал з «Телескопом» у всеєвропейський скандал з книгою де Кюстіна, який кількакратно бачився та розмовляв з Чаадаевим під час щоденних обідів в англійськім клубі.

Недавно видана в Парижі «Історія русской філософии» В. В. Зеньковського, так окреслює за Герценом настрої довкола листа Чаадаева:

«Лист зробив враження вибуху бомби — суворі, нещадні осуди Чаадаева про Росію, чорний песимізм в оцінці її історичної долі вразили всіх. Це, здавалося, наче «вистріл, що пролунав за темної ночі» (Герцен).

«Суспільність була, можна сказати, захоплена сміливістю оскаржень Чаадаева, була схвильована силою оскарження та величною грозою, але урядова маса московської суспільносте сприйняла листа по-іншому. Навіть ліберальні кола були ні в тих, ні в цих, в консервативних колах панувало обурення» (Зеньковський: «Ист. русской философии», т. І., ст. 159).

Кюстін приїхав до Москви тоді, коли там починала зростати націоналістична опозиція проти Чаадаева та йшли гарячі суперечки з приводу кинутих ним думок.

Один з найновіших дослідників ідейних прямувань на Московщині, швейцарець Шелтінґ, у своїй великій праці так висвітлює обстановку під час появи Кюстіна в Москві:

«Коли ми досліджуємо окремі фази розходження (між «западниками» і слов’янофілами, чи між Чаадаевим — з одного боку та урядом і суспільством — з другого боку), то ми переконаємося, що одразу спочатку цієї боротьби до неї вмішався чужинець і то вельми своєрідним і діючим способом. Бо маркіз Астольф де Кюстін зі своєю ославленою книгою «Росія в 1839 р.» мав значно ширші наміри аніж лише подати цікаве повідомлення про малознану в Західній Європі велетенську державу, викликати цим сенсацію та здобути письменницький і видавничий успіх».

Поруч із вдалим описом країни, людей та відносин у щоденнім житті, ця талановито й дотепно написана книга змальовує й осуджує пануючу в Росії владу, деспотичну сваволю, поневолювання народу та пониження уярмленої церкви.

Автор, здається, вражений співіснуванням крайностей варварства та крайностей цивілізації, яку уряд запровадив у цій країні. Він поїхав до Росії, як сам каже, для того, щоб знайти там аргументи проти йому первісно нелюбої парламентарної системи у Франції, але покинув Росію, як остаточно навернений ненависник «самодержавія». Таким чином де Кюстін став Колумбом та прокурором-оскаржувачем політичного, суспільного та морального зла в Росії.

Він пішов ще далі: він подає історично-філософічне вияснення розвитку Росії та намагався визначити її майбутні можливості.

Але його висновки щодо цього, як і решта його книги, просякнені також впливом його власних спостережень та розмов з освіченими тубільцями, між ними й слов’янофілами, проте вони представляють в істоті ніщо інше, як... філософію історії Чаадаева в її частині, що торкається Росії та її ставлення до Європи. Так втретє ця філософія історії була піднесена читаючому суспільству.

Як прийшов Кюстін до думки Чаадаева? По всій правдоподібності він читав його твори «Перший філософічний лист», якого копії кружляли в Росії по скандалі з «Телескопом» в ще більшій кількості, як перед тим.

З одного листа Чаадаева до своєї кузинки, княгині Щербатової нам відомо, що Чаадаев цікавився приїздом де Кюстіна до Росії та що він доручив Щербатовій — розповісти де Кюстінові все, «що він хотів би знати». Чи не було після цього завданням Щербатової передати Кюстінові відпис ославленого «листа» Чаадаева, або зробити це саме через когось іншого?

Де Кюстін з свого боку говорить у своїй книжці про «філософ рюс», з яким він щодня розмовляв в англійському клубі, де Чаадаев рівнож був щоденним гостем. Де Кюстін передає зміст цих розмов (теми наскрізь ті самі, які цікавили Чаадаева) та розповідає не лише про ідеї, але й про особисте нещастя цього філософа — все це таким способом, що ледве чи може бути сумнів, що цей «філософ рюс» хтось інший, як не сам Чаадаев.

Всі ті історіософічні висловлювання де Кюстіна є найсправжнішими думками Чаадаева: убожество російського минулого, безісторичність Росії, її цілковита незначність для поступу людського духу, її виключно з чужини довезене культурне майне), неозначеність та хаотичність російського життєвого стилю, безкорінність існування, конечність довгого підготовчого до справжньої цивілізації освітнього та виховного періоду.

Також у виясненні оригінальної постави Росії існує вражаюча узгідненість поміж Кюстіном і Чаадаєвим: Росія є суміш з Європи, Азії та Візантії; московське християнство є меншевартісною формою релігії. Росія не перебула тих плодовитих епох, того «молодечого віку» західних народів, як середньовіччя, лицарство, хрестоносні походи.

Так Кюстін не лише виніс на форум Європи «випадок з Чаадаєвим», як приклад пануючої в Росії неволі сумління та думок, але й представив широкому європейському суспільству історіософічні та релігійно-філософічні ідеї Чаадаева про духово-культурну істотну відмінність Росії від Західної Європи й поставив ці ідеї в Європі на обговорення. Цим він виконав саме те, чого завжди бажав собі Чаадаев», (Alexander von Schelting: «Russland und Europa im Russischen Geschichtsdenken», A. Francke Verlag, Bern, 1948).

Таким чином де Кюстіна можна вважати спільником, учнем чи послідовником Чаадаева, про якого забувають усі теперішні шалені вороги «бідолашного» маркіза.

Через чотири роки після подорожі по Росії, в 1843, у видавництві Аміо в Парижі вийшла в чотирьох томах книга де Кюстіна. Слід зазначити, що перед тим де Кюстін був знаний, як автор кількох романів, описів подорожніх вражень з Швеції, Англії, Шотландії та Іспанії, драми «Беатріче Ченчі» та ін.

Один із романів де Кюстіна навіть дуже сподобався Бальзакові, який дав на нього надзвичайно захоплену рецензію. Бальзак рівнож присвятив Кюстінові свій власний твір п. з. «Червона коршма». Також визначний тогочасний критик Сент-Бев був поклонником таланту Кюстіна ще задовго перед мандрівкою маркіза до Росії.

Перше видання нового твору де Кюстіна «Росія в 1839 році» розійшлося протягом кількох місяців і того самого року вийшло ще друге видання. В 1846 р. появилося третє видання, а під час Кримської війни 1855 р. — четверте й на разі ніби останнє повне видання. Крім цього в Брюсселі в 1843-44 рр. вийшло аж п’ять неавторизованих видань.

Крім цих видань, були тоді видані німецький та англійський переклади цього твору де Кюстіна, натхненого думками Чаадаева. Сам де Кюстін кількакратно згадує у своїй книзі про зустрічі з Чаадаєвим, хоч, очевидно, з певних зрозумілих причин ніде не називає його по імені. Так у т. III, ст. 439, він пише, що філософ, з яким він розмовляв у Москві, по довгих роках перебування в європейських країнах повернувся до Росії, як ліберал, а навіть дуже послідовний ліберал.

Нарешті, зазначає Щелтінґ, і цілий свій твір Кюстін закінчує описом особи Чаадаева та оповіданням про цензурний скандал з «Телескопом», що пропав через надрукування «філософічного листа».

По виході цієї книги найвизначніший тодішній французький критик Сент-Бев писав:

«Де Кюстін проникливо й глибоко розкриває близни та прокази цієї російської суспільносте, він висловлює жахливу правду про монарха, про вельмож, про всіх».

Московський професор-історик М. Н. Погодін занотував у своїм «Щоденнику»: «Прочитав цілу книгу Кюстіна. В ній багато жахливої правди про Росію. За змалювання дій деспотизму, для нас непомітних, я готовий до землі вклонитися перед автором».

Герцен сприйняв цю книгу рівнож позитивно: «без сумніву — це найцікавіша і найрозумніша книга, написана чужинцем про Росію. Він судить занадто гостро, але здебільшого справедливо... Я не дивлюсь на її помилки; основа погляду правильна і це страшне суспільство і ця країна — Росія. Його око ображаюче багато бачить».