Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Михайло Слабошпицький ПОГЛЯД ПАМ’ЯТІ Фантастичне оповідання

— Біда з усіма, хто лишається там наодинці з собою!

— Так, самотність на чужій планеті руйнує людську особистість, здатна привести до божевілля. Ми недооцінюємо того, як кровно людина пов’язана з рідним земним світом, і ця вимушена ізоляція може закінчитися для неї трагічно.

— Який же вихід?

— Треба шукати…

— Ми й самі знаємо!

— …шукати, що експортувати з Землі на іншу планету. Експортувати таке, що весь час нагадувало б їй світ, у якому вона жила, рятувало б від ностальгії й самотності.

— Стільки наук перед цим уже капітулювало!

— А може, тут справа не тільки в науках?

— А в чому ж тоді?..

…Оцей похмурий краєвид із набурмосеним небом, з кам’яним громаддям довкола і самотнім беззахисним деревом, на якому безживно висить кілька зруділих листочків, свавільно вривається в його сни. І тому він часом не може збагнути, чи спить, а чи наяву блукає поглядом по осоружному довкружжю.

Раніше він думав про тих, що лишилися на Землі, і ці думки рятували його від нападів хандри. Та щодалі образи дорогих йому людей тьмяніли, погляд його пам’яті притуплювався, і в душу повільно закрадалася туга за всіма, кого не було з ним, за тим, чого не було тут, на цій, мабуть, нікому не потрібній планеті, де час ніби спинився й де він почувався таким самотнім і знедоленим. Такі настрої навідували його дедалі частіше, приносячи з собою кволість, непевність і тривогу.

Зрештою, він мав усі підстави вважати, що йому не поталанило: його, одного з найдосвідченіших космобіологів і космогеологів управління по освоєнню планет, доля закинула в цей глухий закуток Всесвіту. Він міг би мати й краще призначення. Бо яка тут робота? День у день вивчай породи, шукай корисні копалини, може, знайдеш щось доконче потрібне для колоній на інших планетах. Та ще сигналізуй кораблям, які пролітають повз планету і звіряють свій маршрут. Інші ж потрапили туди, де є хоч сякіттакі приваби, де можна вести хоч якусь біологічну практику. Очевидно, він уже дискваліфікувався як космобіолог… А втім, треба менше сушити собі голову такими думками. Але чим, чим би його зайнятися, щоб угамувати розум і душу?

— Доповідайте, як розв’язується проблема космофобії?

— Істотних зрушень немає. Людство занадто довго жило на Землі і ще занадто мало в космосі, щоб подолати складний психологічний бар’єр. Психологи запропонували стирати з пам’яті людей, які вирушають на інші планети, все, що може їм нагадувати про Землю…

— Інших пропозицій не було?

— Були від представників красного письменства. Вони — навпаки — пропонують знайти засоби, щоб якнайміцніше прив’язати людське серце до Землі, активізувати людську пам’ять, аби на далеких планетах кожен переживав знову й знову те, що було з ним тут… Це дуже характерне для літераторів положення, бо ще раз засвідчує їхній агресивний дилетантизм!

— Дилетантизм, ви сказали?

— Іншої думки в мене немає!

— А ви пошукайте…

— Але чи варто брати до уваги фантазії письменників?

— Візьміть!

— Підкоряюся тільки тому, що змушений…

— А тепер вам треба відновити пам’ять. Пригадуйте все важливе, що було в житті… Ви засинаєте… засинаєте… засинаєте…

Хто ж це каже? Невже внутрішній голос? А цей голубий колір — од нього справді можна заснути…

— Засинайте… засинайте… засинайте…

— Годі, я справді хочу спати, я хочу спати…

— Ви не відчуваєте свого тіла, ви тільки чуєте своє дихання. Моє лікування поверне вам сили. Ви просто стомилися. Ось ви встаєте і простягуєте руки, вони зовсім не тремтять. Вам спокійно на душі, і ви розповідаєте, як усе було… Ви розповідаєте… Розповідайте! Розповідайте!

…Це було так давно. Ще там, на Землі. Попереду — я. Трохи позаду — батько. За батьком — дід.

Мовчки йдемо за село, де ряхтить золотом вузенька посадка, а далі, над темним лісом, жовто відцвітає день, силкуючись втриматися на гострих верхівках дерев.

Попереду — я. Трохи позаду — батько. За батьком — дід.

Біля підніжжя чекаю їх.

Скіфська могила, здається, підняла голову і вимолює в неба дощу. До могили підповзає розоране поле і нагинці йдуть тополі. Десь за посадкою почулися жіночі голоси, а потім упокоїлися на ніч і посадка, і поле, і я відчуваю, як студено і гостро, наче ніж, входить у мої груди тиша; мені безболісно, тільки ледь морозкувато в грудях, наче хто гріє руки об моє серце. Та за якусь мить те відчуття зникає, тиша в мені тепліє, повільно струмує в артеріях, тисне в мозок і несміло припрошує до роздумів. Нараз у голові стає аж боляче від думок. Мов комети, пролітають сполохані мислі, і я не встигаю схопити жодної з них, усвідомити розумом.

Під гору йдемо всі гуртом.

Батько ставить ноги твердо, пружинисто.

Дід дріботить, подався всім тілом вперед і хапливо ловить хриплими грудьми повітря.

— Ху!.. — нарешті видихає дід. — Присядьмо…

Сіли. Закурюємо.

Підношу дідові запалений сірник, кволий вогник вихоплює з сутінків дідові вуста. Дід важко втягує дим, і йому з грудей викочується крихкий кашель.

Я слухаю дідів кашель, і мені раптом спадає на думку, що дід може скоро померти. Я дивлюся на пониклі, придавлені важкими сутінками дідові плечі, і серце починає пекти, охоплене ляком.

Відганяю непрохану думку, а вона нерушно стоїть у свідомості — підступна, як тиша після блискавки.

— Діду! — кажу, аби почути серед ночі й тиші свій голос, а може, щоб перебити його кашель.

— Га! — видихає він клуб диму.

— Як ти себе почуваєш?

— Та ноги ще носять.

— У діда козацький гарт, — каже низьким голосом батько, а я бачу, як за спиною в нього вкривається зорями низьке небо.

Я думаю, що піді мною, в цій могилі, останки сотень людей. Вони були колись живі; тут навічно обірвалися їхні думи, полин випив їхню кров, і тому він так гірко пахне. Ті люди, либонь, ніколи не вірили в свою смерть і вмирали, певне, несподівано для себе, хоч і знали, що колись умруть.

— Ходімо, — полохає дід мої думки. Потім сідаємо на белебені.

Небо вже зовсім визорилоси і стоїть над нами — високе, холодне, незбагненне.

— І захотілося ж тобі тягти нас сюди серед ночі, — мовить батько, але в голосі його не чути дорікання.

— Та не забаганка ж це в нього, — роздумливо каже про мене дід.

— Їду ж завтра… І невідомо, коли знову сюди навідаюсь.

— Дивні часи настали, — це дід, — тільки з гнізда випурхне, а вже й самостійне, вже йому таке довіряють, що навіть і подумати страшно.

— Мені вже двадцять п’ять!

— І що ж ти бачив за своїх двадцять п’ять?

— Може, ще й нічого особливого, та скоро побачу чужі планети, може, побачу там розумних істот…

— Не дуже мені віриться, щоб десь були такі, як люди!

— Вам, діду, важко в таке повірити.

— Атож. Мабуть, таки важко, — згоджується, помовчавши.

— Моє покоління звичне до космічних вояжів…

— А для нас це була дивина. І ми звикали важко, та, певно, й досі не звикли. Та й не вірю я, щоб де було краще, як на Землі. Бо воно так уже заведено, що Земля для людей, а люди — для Землі.

— Стара філософія, тату, — озивається до нього батько. — Стара…

— Але людям важко відмовитись од неї.

— Одначе молоді сильніші за нас і розумніші.

— Так і повинно бути, бо так на світі заведено. Може, для того й живемо, продовжуємося в дітях, онуках…

Над могилою стоїть біла ніч. Тихо колише трави легіт.

— Ходімо вже, — прохоплюється батько. — Тобі ж завтра до світу вставати.

Йдемо вниз.

— Отак і ходимо по людях! — каже батько.

— Не по людях, а по історії, — заперечую йому.

— Історія — теж люди…

— Колись вона була як всепоглинаючий молох…

— Як би позаздрили вони нам, коли б знали, в який час живемо!

Біля підніжжя зупиняюся, дивлюсь на високу скіфську могилу, на високе, з чистим сяевом зір небо; дивлюся довго, невідривно, заздрісно, мов прагну ввібрати в себе ту вічність.

Далеко з ночі кличуть мене дід і батько.

Легкою ходою іду на поклик і невдовзі бачу діда й батька, що тягнуть за собою дві тіні. Мовчимо.

Попереду — дід. За ним — батько. Позаду — я.

Помічаю: моя тінь найдовша.

— Пригадуйте! Пригадуйте! Чим більше ви пригадаєте і чим глибше вживетеся в кожну мить згаданого, тим скоріше одужаєте. І ностальгія більше не зламає вас. Пригадуйте! Пригадуйте!..

— Я пригадую…. Але це було зі мною чи не зі мною?

— Розкажи мені казку…

— Про що? — лежачи горілиць, звільна повертаю до неї голову.

— Про любов.

— Не знаю такої.

Сонце вже вклоняється лісові. А в нім тцхо-тихо. Тільки ледь чутно десь жебонить струмок. Я дивлюся довгим поглядом у стемніле небо, а потім на неї.

— Ти можеш ще сприймати казку?

— Я згадую дитинство…

— Дитинство… Буває, слухаю друзів і мені здається, наче своїми розмовами вони тікають від мене… Якось запитав: “Хлопці, куди ж ви?” — “В дитинство”, — сміючись, відповіли одні. — “У зрілість”, — інші… А я? Куди ж подітися мені?..

— А ти зачекай. Ти якраз на межі між юністю і зрілістю. Зараз ти зовсім не схожий на себе. — І, посмутнівши: — А може б, не летів, ще ж не пізно відмовитись?

— Треба. Мушу… А чому я не схожий на себе?

— Бо повертаєшся в минуле і наче шкодуєш за ним.

— Шкодую?

— Авжеж.

— Шкодую.

— То лети. Що ти забув на тій планеті?

— Нічого не забув, а може, знайду… Себе — такого, яким не знаю, і ти не знаєш. А люди невиправні — вони завжди живуть або минулим, або майбутнім.

— Гаразд, та не тікаймо від сьогодні. Сьогодні ж ми прощаємось. На цілих п’ять років… Розкажи мені казку…

— Про що?

— Про любов.

— Розкажу. Розкажу, коли повернуся…

— Ходімо, — встала вона і з жалем оглянула галяву, до якої підступалися дерева.

— Цікаво, що говоритимуть інших двоє на цьому місці років через десять, — сказав я.

— Певне, говоритимуть те саме. Вічна тема… Сутінки поміж дерев холодніли, видовжувались і гойдливо насувались нам назустріч.

Хоч короткий, як щастя, день ще не скінчився, та ми вже виходили з нього. Виходили, щоб згодом доганяти подумки і ніколи не догнати.

Перед лісом було поле. А серед поля — дорога, що вела до міста. Взявшись за руки, ми побрели на його далекі, жовті вогні.

З темряви вихопився автобус, висвітив наші постаті.

— Дівчину пожалів би, — кинув мені водій. — Холодно ж…

— Не жаліє, — лукаво мовила вона.

Ми сіли в кінці салону. Світло в автобусі погасло, і вона знову попросила:

— Розкажи мені казку…

— Про що?

— Про любов.

— Розкажу. Розкажу, коли повернуся…

…До нього знову навідалися невеселі думки. Аж раптом увагу привернув різкий звук. Він вимкнув звукоприй-мач і рушив у лабораторію, аби не чути того звуку, що завше нервував і лякав його. Вже збираючись натиснути на кнопку дверей, нараз відчув, мовби якийсь голос сказав йому: “Зачекай!”

“Ого, — подумав, — самотність дається взнаки, вже починаються галюцинації…”

Та цю думку йому знову перебив той же голос: “Зажди!”

Він опустив руку, помітив, що вона дрібно тремтить, і став чекати, сам не знаючи нащо.

Взагалі він уже знає, як це починається. Спершу вдалині здійметься хмара піску, відтак він почує той дивний звук — наче здалеку сюди летить великий джміль, звук стає дедалі різкішим, як завивання сирени. Потім пісок упаде неподалік від лабораторії і вивершиться таким собі курганом. Коли він тільки обладнував лабораторію, тут не було жодного горбочка, а нині їх — тридцять. Щоразу, немов за чиєюсь командою, пісок падав ближче й ближче до лабораторії, оточуючи її.

Як тільки піщана хмара вивершувалась, довкруж ставало неймовірно тихо, і тоді він відчував, ніби хтось невидимий пильнує кожен його крок. За час свого перебування на цій планеті Анатолій не раз намагався докопатися суті цього незрозумілого феномену, та всі його силкування були даремні. Аби заспокоїти себе, придумав гіпотезу, що тут діє магнетизм: в якісь проміжки часу силові лінії магнітного поля планети заломлюються, здіймаючи з поверхні речовину, дуже схожу на земний пісок, і несуть її до чужого на планеті тіла — його лабораторії.

Він вигадав навіть міф про виникнення цієї мертвої планети. Припускав, що передісторія її — гарячі гази. Планета народилася внаслідок охолодження. Не виключено, що в майбутньому тут може з’явитися атмосфера на зразок земної і, звичайно ж, розумне життя… Та раптом…

Раптом він почув голос, що йшов невідомо звідки:

— Хто ти й навіщо тут? Анатолій здригнувся.

“А ти хто?” — подумалося йому, але сказати він не встиг, бо почув уже поблизу себе:

— Я — розум планети.

Він оглянувся, але не побачив нічого, крім піщаних пагорбів.

“Звідки йому тут узятися… Жодної ж ознаки…” — подумав уперто.

— Тут було життя!.. — сказав розум.

“Не вірю! Галюцинації… Так і збожеволіти можна…”

— Хто ти й навіщо тут? — почулося йому знову.

А голос знову:

— Ти побачиш те життя…

Отямившись, він побачив далеко внизу велетенське місто.

— Розкажи, хто ти й навіщо тут? — знову пролунав голос.

Він усе ще намагався збагнути, чи не міраж перед ним, і тому відповів не одразу.

— Я — людина!..

— Це ми бачимо, — сказав голос. — Розповідай усе…

— Я — землянин. На Землі людство вийшло з своєї колиски й полинуло в космос. Ми освоюємо найдальші планети нашої Галактики, а незабаром кораблі полетять і до інших світів.

— Чи зустріли ви розум у Всесвіті?

— Ні. Але шукаємо.

— Ми теж не зустрічали, не зустрічали розумних, тільки на Землі.

— Ви кажете — Землі? Ви були на моїй планеті?

— Не дивуйся, наші кораблі не раз досягали Землі. Ми довго вивчали вас, людей, і дійшли висновку, що ви надміру агресивні…

— То неправда!

— Правда, — вів далі голос. — Щоразу, коли Землю відвідували наші посланці, вони бачили там війни. Мабуть, вашою метою було винищення одне одного. Нам аж дивно бачити тебе тут…

— А ви коли востаннє були на Землі?

— Востаннє наші кораблі відвідали вашу планету, коли ми стояли на краю загибелі, а у вас точилися вбивчі війни. Воював якийсь Александр Македонський.

— Пізніше було ще страшніше — світові війни. — Нас не цікавлять війни. Ми мирна планета.

— На Землі, — гордо відповів Анатолій, — теж мир. Ось уже століття, як мир! Земляни живуть єдиною сім’єю у повній злагоді. Ім’я нашій людській спільності — комунізм. Ви не знаєте найголовнішого і найпрекраснішого періоду нашої історії.

— Розкажи нам, щоб ми повірили тобі…

Потім він слухав сам.

— Нас усіх давно вже немає. Ми загинули від радіації, що катастрофічно зросла на нашій планеті. Ти, пришельцю, говориш із машиною, що ввібрала в себе розум і почуття кожного з нас і в якій ми живі й у твоєму часі. Це — єдине, що нам вдалося зробити перед лицем смертельної небезпеки. Ми довго шукали планету, на яку б могли переселитися. Та клімат жодної з них нам не підходив. Жодної, окрім Землі. Ми могли б існувати тільки там. Але ми думали, що земляни знищать нас. Тоді наші вчені передбачили, що ви на Землі скоріше винищите одне одного, ніж у нас настане критична мить, і ми ще встигнемо колонізувати Землю.

Нам приємно чути твою розповідь… Ми раді за вас, землян, що ви стали вище воєн і тепер у мирі й злагоді здійснюєте космічні подвиги. Наш розум уже не може служити нам, бо нас давно немає, але він може бути корисний для вас. А ще ми даруємо вам свої міста і всю нашу планету…

Якими словами повідати йому на Землі про красу тих міст? Розумні істоти спорудили їх, ті грандіозні міста. Вони, мабуть, завжди стоятимуть перед його зором, народжуючи в душі гордість і тугу…

Над планетою пролітав рейсовий корабель. Анатолій зажадав од капітана зробити незаплановану посадку. Капітан завагався в доцільності її.

— Посадка вкрай необхідна! — рішуче сказав Анатолій.

Капітан дав команду готуватися до посадки. Він навіть не міг уявити собі, яку звістку понесе корабель з цієї планети на Землю.