Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

1

Десь через рік після материної смерті батько заявив Костеві, що хоче одружитися, що холостяцьке життя йому набридло. І їсти звари, і білизну випери, й по магазинах бігай. Втомився він, бо ж немолодий уже. Та й взагалі у квартирі потрібна жіноча рука.

— І тобі полегкість буде, бо й ти клопочешся разом зі мною, а вчитись ніколи, — закінчив він, дивлячись у вікно й суплячи такі ж, як і в Кості, пшеничні брови.

Костя пильно подивився на батька, немов давно не бачив його, міцно стиснув тонкі губи і, щоб не сказати чогось недоречного, вибіг у сусідню кімнату. Там, упавши на дпван, гірко заплакав, бо зрозумів: між ним і батьком незабаром виросте стіна відчуження, межа, якої не переступити, прірва, якої не перескочити.

Так і сталося, коли в їхній квартирі невдовзі з’явилась молода, самовпевнена, переповнена здоров’ям Ірина Павлівна, з якої батько не зводив закоханих очей і називав не інакше, як “наша мамочка”. Ті добрі відносини, які досі існували між батьком і Костею, одразу ж пригасли. Батько став менше звертати уваги на сина, цікавитись, як він вчиться, де ходить і що робить. Костя скоро відчув себе чужим і зайвим у рідному домі. Будучи лагідним і добрим за вдачею, він раптом став дратівливим і злим, усе робив наперекір мачусі. Між ними спалахнула мовчазна, але вперта війна, перевага в якій була на боці Ірини Павлівни, бо її підтримував батько.

Залишивши мрію про університет, Костя після закінчення школи вступив до профтехучилища і з нетерпінням чекав обіцяного йому місця в гуртожитку. Нехай училище, нехай гуртожиток, хай що завгодно, аби не бачити йому ситого, з коротким приплюснутим носом і яскраво нафарбованими губами обличчя мачухи, не слухати її нудних повчань, не чути єхидного “наш папочка”.

По-сусідству з Єлькіними жили Вербицькі: Олена Савівна, адміністратор кінотеатру, і її син Андрій — слюсар-сантехнік.

Переїхали вони сюди недавно, помінявши квартиру в центрі міста на околицю. Андрій повернувся з колонії, куди попав за бійку з ножем, і Олені Савівні хотілось відгородити сина від осуду сусідів, а головне — одірвати від колишніх дружків, ледарів і п’яниць, які знову могли посадити його на лаву підсудних.

Проте Андрій повільно й важко позбувався давніх звичок, набутих з дружками. Майже щомісяця то влаштовувався на роботу, то розраховувався, ніяк не міг знайти собі місця до душі. На материні докори відказував, що робота не вовк, у ліс не втече, прийде час — і він влаштується, а поки що посидить і дома, бо, крім усього, ще й кепсько себе почуває.

Того дн” Андрій і справді почував себе препогано. Грошей у кишені не було ні копійки, випросити в матері не пощастило, і він не знав, де себе подіти, куди піти. В місті без грошей навіть води газованої не вип’єш.

Відчинивши двері, щоб покурити на порозі і обдумати своє безвихідне становище, Андрій побачив Костю, що теж вийшов із своєї квартири й зупинився перед ним нерішуче.

— Привіт, сусіде! — ліниво кивнув він Костеві чубатою головою. — Куди зібрався?

— Та так, нікуди… Посиджу в дворі, — байдужим голосом відповів Костя.

Андрій пильно подивився на хлопця жовтими, кольору янтаря, очима.

— Може, в карти пограємо? Костя зніяковів.

— Я… Я не вмію.

— Ну й дивак, що не вмієш, — добродушно всміхнувся Андрій. — Це ж раз плюнуть, ходімо навчу. — І по-приятельськи обнявши Костю за худі плечі, повів його до себе в квартиру.

Проте карт, хоч як шукав, Андрій не знайшов — мов у воду впали, і він, боячись, щоб Костя не пішов, бо сам геть знудився, посадив його на диван і ввімкнув телевізор. Йшла якась спортивна передача, і Андрій, стежачи за нею, скоса поглядав на Костю, тактовно, ненав’язливо розпитував, як він живе, що поробляє, як мачуха.

Костя, який давно не чув доброго слова від рідних, пройнявся довір’ям до цього малознайомого юнака і слово по слову, сам не помічаючи того, виклав йому всі свої жалі.

— Ді-і-і-ла-а, — протягнув Андрій, вимикаючи телевізор по закінченні передачі. — Невесело ти, брат, живеш. Ну, хай мачуха, ти для неї мов більмо на оці, але батько… Батько не повинен би так ставитись до тебе.

— Він через неї вовком на мене дивиться, на днях навіть замахнувся, щоб ударити. — Костин голос затремтів, на очі навернулися сльози. — Раніше зовсім іншим був, душа в душу з ним жили. На кладовище, на мамину могилу, часто їздили. А тепер… — Хлопець безнадійно махнув рукою. — Тепер я сам їжджу… Ненавиджу я цю Ірину… Я б їй не знаю що зробив!…

— І правильно, — підтримав Костю Андрій. — За таке не люблять. І провчити треба, щоб знала. Вона де працює?

— Завідувачка дитсадка. Через дорогу в нас.

Андрій загадково помовчав, потім так само загадково хмикнув.

— Можна по роботі її вскубнути. Анонімку, наприклад, настрочити в райвиконком… Але це навряд чи допоможе. Ну, покартають її, та й по всьому. Спробуємо з іншого боку твою мачуху вкусити. Раз вона завідувачка, значить, з господарством, з грошима діло має… Правильно?

Костя стенув плечима.

— Не знаю, але сейф у садку є, вона ключі від нього в сумці носить.

— Ключі, — кволо усміхнувся Андрій. — Тепер у сейфах замість грошей дулю з маком тримають, самі бланки якісь та печатка, може. А вони нам нащо? Треба ревізіями її замучити, в розтраті звинуватити…

— Стривай, — перебив його Костя. — Мабуть, є гроші в сейфі. На днях я ненароком почув, як вона казала батькові: “В сейфі у мене буде куди надійніше, ніж дома…”

— Виходить, тебе боїться, не довіряє, — навмисне байдуже сказав Андрій, щоб полоскотати Костине самолюбство, а душа його від цього Костиного повідомлення напружилась: невже пощастить заволодіти великою сумою грошей?

О, тоді б він не поспішав з влаштуванням на роботу, дав би матері спокій, не канючив у неї карбованця.

Витримавши паузу й не зводячи з Кості пильного погляду, від якого той знітився, він закінчив:

— Але ти не журися. Підкладемо свиню твоїй мачусі, полоскочемо їй нерви, будь певен.

Ці його слова впали на благодатний грунт. Костя зразу пожвавішав, щоки взялися рум’янцем.

— Як? — вирвалось у нього.

— Такі діла абияк не робляться, — багатозпачно відповів Андрій. — Обміркую і за день-два скажу.

2

У парку помітно посвіжіло, запахло нічною росою.

Десь тоненько писнула якась пташка, й знову запанувала тиша.

Андрій Вербицький ковтнув із пляшки вина і, засунувши її в кишеню плаща, відкинувся на спинку лави. Вчора він не думав і не гадав, що опиниться за сотню кілометрів від дому, в цьому по-осінньому непривітному парку, а сьогодні, бач, сидить тут, не знаючи куди податися, що робити. Знайомих у нього в Києві не було, і він почувався в ньому бездомним псом. Як по-дурному складається його доля! Куди ж податися проти ночі? На вокзал? Там тепло, але ж ризиковано — міліція. А йому від неї треба бути якнайдалі. Становище, хай йому чорт! Дарма, до ранку він якось передрімає на цій лаві, а вранці поїде до Павла, двоюрідного брата, що працює цід Києвом у лісництві, поживе в нього тиждень-два, а там буде видно. Безвихідних становищ у житті не буває. Може, Павло щось порадить, чимось допоможе, хоч і бачились вони дуже давно, і стосунки між ними ніколи не були міцними.

Здригнувшись від нічної прохолоди, підняв комір плаща, заплющив очі, щоб задрімати, але де там! Заважали думки, тяжкі й невеселі. Картав себе, що не дотримав слова, даного самому собі, — після відбуття покарання жити чесно, але знову підвела легковажність, жадібність до грошей. Як тільки вчора увечері Костя прийшов до нього з ключем від сейфа (батько з мачухою пішли в гості), про все забув. Дитячий садок близенько, за десять хвилин здійснив задумане. Адже охорони ніякої. Грошей у сейфі виявилось, мов кіт наплакав — дві десятки й жменя дрібних, зате у верхньому, маленькому відділенні, Андрій знайшов велику, перев’язану ниткою пачку облігацій трипроцентної позики. Мабуть, про них і згадувала Костина мачуха.

Про облігації Андрій Кості не сказав, а гроші розділив порівну.

Сьогодні вранці він прокинувся від неприємного почуття тривоги, з холодним потом на лобі. Витер його рукою, схопився з ліжка. В квартирі тихо, мати вже давно на роботі. Виглянув у вікно — день як день. Заспокоїв себе: чого злякався? Все зроблено акуратно — комар носа не підточить. Тепер він з грошима, буде на що погуляти. І не в дешевій забігайлівці, а з шиком, у ресторані. Бо ж облігацій — на цілу тисячу! Одержить гроші в будь-якій ощадкасі — і гуляй душа без кунтуша.

Швидко вмився, зібрався в місто, щоб реалізувати свій задум, але, вийшовши на балкон тернути щіткою запилені черевики, обімлів. Біля дитячого садка, який було видно з п’ятого поверху, мов на долоні, побачив міліцейську машину.

За хвилину прибіг Костя, блідий, розгублений. Він теж побачив машину.

— Що робити? — прошепотів збілілими від страху губами.

— Спокійно, без паніки! — гримнув на нього Андрій, хоч у самого всередині все тремтіло. — Ти не маленький, візьми себе в руки. Будуть допитувати — від усього відмовляйся. Ключа від сейфа не бачив і не брав… А десятку давай сюди. Щоб ніяких доказів! Зрозумів? І ще зарубай на носі: ти мене не знаєш і я тебе теж. Повір мені: потягають, потягають і відчепляться. Ти неповнолітній, нічого тобі не буде.

Костя пішов, пообіцявши робити все як він порадив, але страх в Андрія не минав. Подумав: “Слабак. Притиснуть — і розколеться. Треба рвати кігті”.

Непомітно вислизнув з будинку, поспішив до матері в кінотеатр.

— Ти тільки не хвилюйся, ма, — сказав, викликавши її з каси. — Я зараз же негайно їду. На БАМ. Розумієш, прийшли дружки, на кражу запрошують. А я не хочу. Хочу чесно жити. Ось і поїду. Попрацюю, грошей зароблю, а вони тим часом забудуть про мене. Зрозуміла? Тільки одне тебе попрошу: всім, хто б не питав про мене, кажи, що я поїхав учора вранці. Добре? Учора вранці.

Мати завжди лишається матір’ю. Хоч, мабуть, і відчула вона щось недобре, догадалася, що неспроста виїжджає Андрій так раптово, однак погодилась.

“Все влаштується, все втрясеться, — заспокоював себе Андрій. — Паспорт і трудова книжка при мені…”

Його думки раптом порушив чийсь голос за кущами неподалік:

— Іди потихеньку, я дожену!

Андрій здригнувся, випростався на лаві. Кого це в таку нору чорти тут носять?

3

Похмурий, невеселий ішов сержант Зінчук поруч зі своїм напарником. Його гризло сумління — мимо своєї волі підвів дівчину. Призначив побачення, а тут непередбачене чергування. Товариш, який мав чергувати, раптом захворів, і начальство звеліло підмінити його. Хотів був заперечити, сказати, що за графіком він вихідний, але не посмів. Скажуть: без року тиждень у міліції, а вже за графік чіпляється. Та й незручно перед товаришем, адже не винен він, що захворів. З кожним таке може трапитись. Але як це розцінить Оля, чекаючи його, Зінчука, біля поштамту? Що подумає про нього, не діждавшись? Напевне образиться. І Зінчук, ідучи поруч напарника, обдумував, як буде пояснювати.їй, чому не прийшов.

— Та ти мене зовсім не слухаєш, — штовхнув його плечем старшина Петров. — Я до тебе звертаюсь, а ти наче оглух.

Зінчук здригнувся, ніби його раптово розбудили.

— Слухаю, товаришу старшина! Уважно слухаю.

Петров розсміявся.

— Бачу, як уважно. Про свою дівчину задумався… Нічого, поясниш їй, в чім річ, і, коли любить, не образиться. Пройдись по цій алеї, а я телефонну будку пошукаю, додому подзвоню. Дочка моя, Наталка, сьогодні вперше в театрі виступала, кортить дізнатись, як воно там…

— Гаразд, — кивнув головою Зінчук.

— Іди потихеньку, я дожену! — сказав Петров і зник за поворотом доріжки.

…Кроки наближались, і Вербицький, придивившись, обімлів. Алеєю йшов міліціонер. Тікати пізно — дожене. Вирішив сидіти, може, все обійдеться.

— Громадянине, ви що тут робите? — суворо запитав Зінчук, зупинившись перед Вербицьким і намагаючись увімкнути ліхтарик, який чомусь не хотів засвічуватись.

Вербицький, удаючи сонного, здригнувся, випростався на лаві, роблено позіхнув і провів долонями по обличчю, немов зганяючи сон.

— Та ось… маю халепу, — відказав ліниво, розтягуючи слова. — Приїхав у гості до брата, а дома нікого… Сусіди сказали, на другій зміні обоє… Вони з дружиною на одному заводі разом працюють… Ось і вирішив у парку почекати, поки прийдуть. А воно з дороги стомився і… задрімав. Спасибі, що розбудили… Зараз уже брат, певне, дома, — глянув на світний циферблат годинника й підвівся з лави.

Але Зінчук не повірив йому. Відчув — бреше.

— Прошу ваші документи.

Вербицький промовчав, гарячково обдумуючи, як відповісти, щоб відкараскатись од цього настирливого служаки.

А той уже наполягав:

— Я прошу вас показати документи. Сподіваюсь, вони у вас є?

— Звичайно… аякже, — тремтячим голосом відповів Вербицький, готуючись до найгіршого.

— Ходімте до світла, — холодно запропонував Зінчук і рушив перший.

Середнього зросту, міцно збитий, у новій формі, яка гарно сиділа на ньому, він ішов не поспішаючи, впевнений, що затриманий покірно йде за ним. Ще не було випадку в його хай і недовгій службі, щоб хто посмів не послухатись працівника міліції.

Вербицький справді неохоче рушив за ним, човгаючи ногами, немов на них були причеплені гирі, і думав: ну от і все, кінець. Тобто початок кінця. Адже цей вискочка-сержант тут, у парку, не сам. Мабуть, з ним в старший, досвідчений міліцейський вовк, той, що казав йому: “Іди потихеньку, я дожену…” Він одразу розкусить його, Андрія, не повірить легенді про брата і вчепиться мертвою хваткою. Потягнуть у райвідділ, обшукають, знайдуть облігації, побачать на руках наколки, і закрутиться карусель. А ще як той шмаркач Костя розколеться, — пиши пропало. І раптом блискавкою думка: а що як викинути облігації? Отут, у кущі? Міліціонер же йде попереду! Не побачить! Бо вони — важливий доказ. А без них він чистий! Спробуй доведи! Викинути негайно!

Поліз рукою в кишеню, затис пачку в долоні, але викидати не посмів. А може, не треба поспішати? Може, все обійдеться? Погортають паспорт, і на цьому все скінчиться… А облігацій можна потім не знайти. Це ж тисяча карбованців! Тисяча!

Вербицький вагався. Викидати чи не викидати? Викинути — шкода, а коли знайдуть — знову суд, знову конвой і тяжка праця.

Зціпивши зуби, він з ненавистю дивився в потилицю міліціонерові, що впевнено йшов за два-три кроки попереду нього. Попутав, гад, і радіє, мабуть.

У кишені плаща булькала недопита пляшка вина, і Вербицький мимоволі вхопився за неї: а що, коли…

Переповнений страхом за своє майбутнє, засліплений злобою на міліціонера, він вихопив пляшку з кишені, за два стрибки наздогнав сержанта і щосили вдарив його ззаду по голові. Той, не зронивши й звуку, важко впав ниць на асфальтову алею.

Кілька секунд Вербицький тупо дивився на непорушне тіло сержанта, потім глянув на рештки пляшки, затиснутої в руці, і пожбурив її далеко за кущ, наче вона пекла йому пальці. “Тікати, — майнуло в голові. — Мерщій тікати!”

— Зінчук, де ти там? — почувся знайомий голос.

Вербицький кинувся від убитого, але тут-таки вернувся назад, блискавично витяг у сержанта з кобури пістолет і легкими стрибками побіг у темряву парку.

4

Капітан Ременюк хвилювався. Навіть більше — був роздратований. Минуло вже два дні напружених пошуків злочинця, який вчинив замах на серяіанта Зінчука й забрав у нього пістолет, а наслідків ніяких. Жодного, найменшого сліду. А з міністерства через кожні дві години телефонують, цікавляться, бо справа ця у них на контролі. Непокояться там недаремно, адже злочинець заволодів зброєю і не сьогодні-завтра може застосувати її, будуть нові людські жертви. Ременюк це й сам добре розуміє, вживає всіх заходів, але поки що безрезультатно.

Злочинця вони встановили швидко по відбитках пальців на знайденій шийці винної пляшки, яку знайшли в кущах. Ним виявився Андрій Вербицький, двадцяти трьох років, що відбував покарання за бійку із застосуванням ножа. З його справи взяли фото, адреси дружків, домашню адресу, та Вербицького не знайшли. Десь він надійно заховався. Але де? Невже знайшов нових дружків, про’яких міліція не знає? І від матері його нічого не дізналися, бо вона несподівало лягла на операцію жовчного міхура, яку перенесла тяжко, й лікарі не дозволили з нею говорити. До кабінету ввійшов лейтенант Карцев. Його квадратне лице із запалими щоками & коротким кирпатим носом було сірим від утоми. Привітавшись, лейтенант одразу ж сів на стілець біля столу й звернувся до Ременюка:

— Вибач, Олександре Денисовичу, що сів без запрошення, повір — ледве тримаюсь на ногах. Стомився за ці два дні — страх. Тепер про діло. Нарешті сьогодні вранці лікарі дозволили поговорити з Вербицькою. Нічого нового про сина вона не додала і де він не знає… Зате я дізнався деякі подробиці, невідомі Вербицькій. Виявляється, її синок з допомогою сусідського хлопчини дістав ключ від сейфа дитсадка й викрав з нього облігації трипроцентної позики на тисячу карбованців, які належали завідуючій, матері того хлопчини. Відчувши, що пахне смаленим, втік у Київ…

Карцев перевів подих, зітхнув.

— Далі, -звелів йому Ременюк. — Розповідай без пауз.

— Далі, — усміхнувся Карцев, розстебнувши блискавку на коричневій куртці, — я встановив, що у матері Вербицького є старша сестра Ганна, а у неї є син Павло — Андріїв двоюрідний брат, який живе й працює в лісництві під Києвом. А з цього випливає, що, можливо, Андрій махнув до брата й пересиджує там у лісі, поки ми сушимо собі голови, де його шукати.

— Молодець! — похвалив Ременюк Карцева. — Зачекай, я зараз доповім начальству! — І вийшов з кабінету.

Залишившись сам, Карцев відчув, що очі його злипаються. Він підсунув стілець ближче до столу, поклав голову на схрещені руки й провалився в сон.

5

Бралось на ранок, хоч під деревами, що росли вздовж грейдера, ще чаїлася нічна пітьма.

— Звертай праворуч, — буркнув водієві місцевий дільничний, смаглявий лейтенант, що сидів на передньому сидінні мікроавтобуса.

Машина минула молоденькі сосни поміж почорнілих трухлявих пнів і виїхала на вузьку дорогу. Гілля дерев вдаряло по лобовому склу, чіплялося за кузов, дряпало його.

— Можна вважати, приїхали, — повідомив лейтенант, ні до кого не звертаючись. — До будинку лісника метрів сто п’ятдесят, не більше.

Водій обернувся до Ременюка. Той мовчки кивнув йому головою, і водій, вимкнувши мотор і не знімаючи рук з керма, відкинувся на спинку сидіння.

…За невисокою дощаною загорожею добротний, з синіми віконницями дерев’яний будинок під черепицею. Перед будинком кущі аґрусу і смородини, фруктові дерева. Ліворуч колодязь, а далі сарай, за відчиненими дверима якого виблискував нікельованими частинами мотоцикл. За сараєм — город. На подвір’ї тиша і спокій.

— Ніде нікого не видно й не чути. Сплять, чи що? — Ременюк обережно опустив гілки куща, за яким вони засіли, й розпорядився: — Ви, лейтенанте, стежте за садибою з глухого боку а ми промацаємо з фасаду.

Поки дільничний пробирався в кінець городу, Карцев виламав палицю і, розмахуючи нею, з безтурботним виглядом пішов до будинку.

Відчинивши защепнуту зсередини хвіртку, він, не звертаючи уваги на хриплий гавкіт дворового собаки на довгому ланцюгу, поволі рушив по викладеній червоною цеглою стежці, що вела аж до ґанку зарослої диким хмелем веранди.

Карцев узявся за клямку дверей, спробував відчинити — замкнено. Постукав раз, другий. Ніхто не відгукнувся.

Карцев скочив з ґанку і заглянув у перше від нього вікно. В кімнаті не було нікого, лише посередині, на підлозі, мішки з зерном, купа помідорів, яблук.

“Нежила кімната, чи що?” — подумав Карцев і перейшов до другого, сусіднього вікна, яке було до половини завішене білою фіранкою. Постукав у раму.

— Чого треба? — неприязно обізвався за вікном чоловічий голос.

— По дерево приїхав! — весело відгукнувся Карцев. — За нарядом!

За вікном помовчали, потім той же непривітний голос відказав:

— Невчасно прибув. Лісник з дружиною в село подалися. Коли вернеться, не знаю. Там у нього дружок з жінкою розлучається, так господарство ділитимуть. А зі мною їхня мала залишилась.

— Що ж мені робити? — скрушно проказав Карцев. — Ось-ось машина під’їде…

— Не знаю, — буркнув за вікном незнайомець. — Треба було спершу домовитись, а тоді машину підгонити.

— Воно правильно… — чухаючи потилицю, погодився Карцев. — Кажуть, вік живи — вік учись. Що ж, приїду завтра. — Він повернувся, щоб іти, а потім раптом зупинився й гукнув у вікно: — Слухай, друже! Дай, коли не шкода, кілька сірничків. Сигарети є, а сірники скінчились. — Йому конче треба було побачити в обличчя незнайомця, чуття підказувало: це він, той, кого вони шукають.

Вікно ледь прочинилось, і з нього вилетіла коробочка сірників. Цієї миті для Карцева було досить, щоб побачити лице співрозмовника і впізнати його: Вербицький!

Вербицький швидко зачинив вікно й посміхнувся про себе. Дивак цей чолов’яга! Наряд у нього, бачите, на дерево! Та ти спершу домовся про день, час, а тоді вже їдь…

Сів до столу доїдати гречану кашу з молоком (саме почав снідати), як рука з ложкою мимоволі зупинилась напівдорозі до рота. Стривай, а може, це вони? На худому обличчі відбилась тривога, яка не покидала його останніми днями.

Немов підкинутий пружиною, метнувся через усю кімнату до другого вікна, яке виходило на город, виглянув із-за штори. Ніби ніде нікого. З полегкістю зітхнув — ху-ху, хай йому чорт, сам себе налякав! — і раптом: що це? За кущем у кінці городу хтось ворухнувся. Придивився пильніше й відчув, як кров шугнула в голову і на лобі виступив холодний піт. За гіллям майнула червона околичка міліцейського кашкета.

“Загнали! Загнали, як вовка, — забилась у голові думка. — І той, що приходив, з міліції. Прикидався, що по дерево приїхав, а я, дурень, вуха розвісив. Тікати! Тікати! Тікати!”

З-під матраца ліжка, на якому спало трирічне дівча, швидко дістав пістолет, загнав патрон у патронник, виглянув у вікно. Може, пощастить непомітно проскочити мимо сарая в сосняк, а там, у лісі, його не візьмуть.

Але тікати було пізно. За плотом від вулиці він побачив того, кому викинув у вікно сірники, й другого, вищого на зріст, у світлому костюмі. Той, вищий, гукнув голосно:

— Вербицький! Я капітан міліції Ременюк! Пропоную тобі здатись! Ти оточений! Даю п’ять хвилин на роздуми!

Вербицького це зачепило за живе. Брутально вилаявшись, він з такою силою розчинив вікно, що з нього посипалося скло. Крикнув у відповідь:

— Мені думати нічого. Живим я вам не дамся! Спершу вас переб’ю, а потім себе!

— Не роби дурниць і виходь! — відповів йому Ременюк і прочинив хвіртку, щоб увійти на подвір’я.

— Стій! — заревів Вербицький. — Стій, бо вб’ю!

Від його крику дівчинка на ліжку прокинулась і голосно заплакала:

— Ма-ма! Ма-ма! Де ти, дядю Андлій?

Тієї ж миті в голові Вербицького сяйнула рятівна думка. Він метнувся до дівчинки, вхопив обіруч і став з нею перед розчиненим вікном.

— Слухай мої умови, — крикнув Ременюку. — В сараї мотоцикл, дайте на ньому поїхати! Інакше… — Обличчя його стало жорстоким, очі зблиснули ненавистю. — Інакше… уб’ю її, вас і себе!

Перелякане дівча не пручалось, лише голосно плакало, кличучи маму.

Ледве стримуючи розгубленість, Ременюк зупинився, помовчав секунду і якомога спокійніше відповів:

— Одразу вирішити не можу, треба порадитись. — Так само спокійно, як зайшов на подвір’я, він вийшов за хвіртку. Там прошепотів Карцеву: — Чув, які умови поставив, негідник? Що будемо робити?

— Може, йому ще наш автобус подати? — скипів Карцев. — Ситуація…

Вербицький, немов підслухавши їхню розмову, гукнув:

— І ще ось що, начальнички! Підженіть до двору свою машину, і нехай на моїх очах шофер переднє колесо спустить! А то, чого доброго, ще гнатись надумаєте!

Майже не розтуляючи губ, Карцев прошепотів:

— Погоджуйся, Олександре Денисовичу. Біс із ним, нехай бере мотоцикл. Далеко не втече. Я одним пострілом зніму його.

Ременюк, пригладивши густий русявий чуб, заперечливо похитав головою:

— Зачекаємо з цим.

— Тоді пропоную інше, — жваво заговорив Карцев. — Спробую попасти в будинок з іншого боку…

І на цей раз Ременюк заперечливо похитав головою.

— Воно б можна, але ж із ним дівчинка. Він її від себе не відпустить і… — Затим зняв із себе піджак, повісив на огорожу, відстебнув кобуру з пістолетом, простягнув Карцеву.

— Ти що надумав? — звів на нього здивовані очі Карцев.

— Поговорю з ним.

— Та він… він… — Карцев від хвилювання не знав, що сказати.

Ременюк поклав йому руку на плече, промовив заспокійливо:

— Лишилося ж у нього хоч що-небудь людське…

Карцев не схвалив капітанового задуму.

— Ну, іди, йди! У нього палець на спусковому гачку, а ми йому лекцію про любов і дружбу… Ти, Олександре Денисовичу, тут старший, за тобою, звичайно, останнє слово, але я не раджу ризикувати. Боюсь я за тебе, чесно кажучи…

— Нічого, Вікторе, нічого. Все обійдеться. — Ременюк стиснув руку товариша вище ліктя і, відчинивши хвіртку, широко ступив на подвір’я. — Вербицький, слухай мене уважно! — гукнув.

— Нам говорити нема про що! — почулось із хати. — Відпускаєш чи ні?

— Послухай, Вербицький! — Ременюк ступив ще один крок.

— Не підходь, уб’ю! — попередив той.

— Дивись, я без зброї! — розвів руками Ременюк. — А в беззбройного не стріляють!

— Гаразд, — поступився Вербицький. — Говори, що хочеш?

— Андрію, давай обговоримо твоє становище…

— Чого даремно язиком молоти! — вибухнув злістю Вербицький. — Яке твоє діло до мого становища? Нічого комедію ламати! Повертай назад, а то я й тебе з собою на той світ потягну.

Ремешок стиснув до болю кулаки, намагаючись стримати тремтіння пальців. Як не кажи, а Лрашно по-дурному вмерти, нізащо. Неголосно відказав:

— Вбити мене ти, звичайно, можеш. Це — раз плюнути. Але що тобі це дасть? Собі ж на гірше. А так…

— Що — “так”? — перебив Ременюка Вербицький. — Жалієш мене? Нічого жаліти… Мені вже все одно…

Ременюк не бачив Вербицького за стіною, але відчув, догадався, що той безнадійно-скептично посміхнувся, й договорив недоказане:

— У тебе є можливість, шанс, так би мовити… Не проґав його, Андрію.

— Немає в мене ніяких шансів! — з відчаєм відказав Вербицький. — Спік я свої пироги. Вишак мені світить!

— Це ти даремно! — бадьоро мовив Ременюк. — Адже, на твоє щастя, сержант живий!

Вербицькому від цього повідомлення перехопило подих, і він кілька секунд мовчав. Потім, оговтавшись, гукнув:

— Так я й повірив! Виманити мене хочеш! Дай слово!

— Даю, — без вагання відповів Ременюк. — Слово офіцера. Та втішати й лукавити не стану. Відповіси за свої вибрики. Але ж не все життя буде перекреслене…

Вербицький приголомшено мовчав, і Ременюк, відчувши, що настав вирішальний момент, підійшов до вікна, простягнув уперед праву руку, яка злегка тремтіла.

— Давай пістолет.

Кілька секунд вони мовчки дивились один на одного, не кліпаючи. Нарешті Вербицький не витримав погляду Ременюка, лайнувшись, відступив у глиб кімнати, прикриваючись дівчинкою, яку тримав за худенькі плечі.

— Гарно співаєш, начальнику, але не можу! — гукнув звідти. — Не вірю! Не про мене думаєш! Про дівчинку турбуєшся, про посаду свою, бо намилять вам усім шиї…

Ременюк бачив, відчував вагання злочинця і поспішив відповісти:

— І про неї турбуюсь. А посада у нас, Андрію, у всіх одна: бути людиною! Справжньою людиною на землі!

Ці його останні слова, мабуть, таки зачепили в озлобленій, зачерствілій душі Вербицького оту життєво важливу струну, яка є в кожної людини, дійшли до його свідомості, і він, важко зітхнувши, опустив перелякану дівчинку на підлогу, повільно рушив до вікна й поклав пістолет на підвіконня.

Переклад з російської.