Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Андрій Дмитрук КІНЬ БІЛИЙ І КІНЬ ГНІДИЙ Фантастичне оповідання

Тільки тепер, коли розкопки завершено, я можу дещо сказати з приводу зникнення Сергія Івченка. Дещо, але нічого такого, що могло б згодитися для працівників міліції.

Я вже давно знав, що Сергій зник, я витримав силу-силенну телефонних дзвінків, страждання його матері, був змушений разом з Іриною безтямно гасати містом, — і все ж таки по-справжньому відчув його зникнення тільки біля райвідділу міліції, де на стенді розшуку висіла листівка “Знайти людину!” з фотографією Івченка. Напевно, я єдиний, хто здогадується, де тепер Серж. Але якщо я не помиляюсь, то повернути його до нас не легше, ніж з того світу чи з іншої галактики.

Він був моїм найближчим другом. Одинадцять років ми з ним товаришували. Їздили на пляж і по гриби, ходили в кіно й театри, гомоніли за склянкою вина. Раз чи двічі Серж робив мені протекцію у якихось службових осіб, раз чи двічі я закидав слівце за нього; було кілька випадків грошової взаємовиручки.

Серж був високий, стрункий, однак великого успіху в жінок не мав. Він часто закохувався, але без взаємності. Тому я дуже радів, коли познайомив його з Іриною. Вона розумна, ерудована, енергійна; була заміжня і розлучилася не з якоїсь тривіальної причини, як-от чоловікове пияцтво, а “через несхожість переконань”. Чекає принца, але сама настільки твереза житейськи, що розуміє: принца доведеться робити самій з когось, хто більш-менш підходить на цю роль.

Серж їй підійшов. Вони витримали щоденні зустрічі цілих півроку, а потім обміняли свої однокімнатні квартири на спільну двокімнатну.

Він — металофізик, я — археолог. Нас поєднувала пристрасть до піднесеного й абстрактного. А втім, хоч високо-вуглецеві сталі й гексанітовий абразив для мене цілком недоступні, мені все ж вдалося захопити Сержа археологією. Не стільки, власне, самою наукою, скільки духом напівказкових культур, який перетворює у священнодіяння нашу кротячу роботу.

Отже, я — непрямий винуватець зникнення приятеля. Читаю на стенді розшуку список Сергієвих прикмет. Джинси старі, гімнастерка армійська, окуляри темні, сонцезахисні, сумка синя через плече. Тепер я знаю, куди саме вирушив Серж.

Цей маршрут Сергієві та Ірині вперше я показав улітку минулого року. Від міста не дуже далеко: трохи більше години рейсовим автобусом до кінцевої зупинки — малесенького сільмагу на закуреному майдані. Далі путівцем праворуч, через греблю над ставком, де в густих очеретах сірі дикі качки дружать з білими свійськими; від греблі — звивистою лісовою дорогою.

Вийшовши з лісу, Ірина й Серж навперебій почали висловлювати своє захоплення краєвидом. Здіймаючи гострий хребет на висоту двоповерхового будинку, бурим гладким драконом лежав серед поля стародавній оборонний вал. Праворуч він зникав у сосновому лісі, а ліворуч тягся скільки сягало око над житом, що ходило хвилями. Доріжка, якою ми вийшли з лісу, ущелиною прорізувала вал. На зрізі я показав друзям чергування шарів темного дерну, білуватої твердої глини, піску і ще тоненьку чорно-сиву прокладку вугілля. Очевидно, будівники спікали глину вогнем — для більшої міцності.

Так, колись у цьому тихому, зеленому, хлібному краю йшло велике будівництво. Наші з вами предки, суворі, хазяйновиті, забобонні слов’яни, ставили бар’єр перед хижим віроломним степом. Рубали навесні смолистий сосняк, копали і носили землю, замішували на воді глину, палили вогнища, опікаючи мокрий шар; збудувавшії насип, тесали гострі кілки для огорожі, ставили сторожові вежі. І вже не страшні були напади степовиків на коротконогих кошлатих конячках, несамовиті вигуки, аркани… За глибоким ровом, за крутим драконовим боком, на який не видереться вершник, а пішого зустрінуть гартованою стрілою, — так само, як сьогодні, спокійно колосилося жито.

Ми пройшли кілометрів зо три курною дорогою вздовж насипу. Іра запропонувала відпочити і подерлася схилом, штурмуючи пахучу плутанину жовтого дроку, пижми, кашки та березки. Нагорі, де колись за бруствером виглядав нападників-степовиків гостроокий лучник, росла могутня крислата груша дичка. Умостившись у тінь під нею, ми розгорнули на траві пакунки з їжею. Я вмокав редиску в сіль, жував булку з шинкою і думав, запиваючи теплим лимонадом з пляшки: мабуть, ці хвилини, не сколочені метушнею, — найкращі в моєму житті…

Попоївши, Іра з Сержем лежали у траві й курили. Я, бажаючи якомога більше показати до настання темряви, квапив їх. Місцевість різко підвищувалась, оборонний вал поповз по діагоналі вгору. Насип став набагато нижчий, він вигинався, скоряючись рельєфові. Очевидно, майже прямовисний косогір, яким ми піднімалися, був колись природним укріпленням. Вал тільки завершував його, і тому його не зробили таким величезним, як на рівнині. Дощова вода віками точила гігантський природний ескарп. Далеко вниз спускались яри, сповнені буйної зелені.

Тоді був червень. А в кінці серпня Сергій викликав мене з інституту і привів на порожню лаву в близькому парку. Він дивився вниз, мовчав і крутив у руках прутик. Я трохи почекав, тоді поцікавився, чи не покохав часом Серж мою дружину й чи не хоче в цьому зізнатися.

Він підвів на мене безпомічні, докірливі очі, і я, помітивши темні кола під ними, зрозумів, що тут не до жартів.

— Маю до тебе прохання. По-перше, нічого не розповідай Ірі. По-друге, не перебивай мене, поки не дослухаєш до кінця. І взагалі не поспішай з висновками. Гаразд?

Серж відкинув знівечений прутик, — цей жест здався мені істеричним, — і раптом запитав тремтячим голосом, ніби від моєї відповіді залежало все його життя:

— Як ти вважаєш, тільки чесно, я здатний на рішучі вчинки?

Чесно кажучи, я вважав, що ні. Його батько й мати були людьми заслуженими і впливовими, і він зростав тепличним хлопчиком. В усякому разі за одинадцять років нашого знайомства Сержа не часто можна було назвати рішучою людиною, тим більше на рівні “пан чи пропав”…

— Не знаю. Думаю, що здатний, — сказав я. — Може, просто не випадало.

Певно, моя бадьора брехня його підтримала. Він зітхнув і почав розповідати.

Виявляється, вчора вони з Ірою повторили той маршрут, яким я провів їх у червні; Там, де стародавній вал збігав у долину крутим схилом, вони збирали печериці. Грибів не треба було шукати, — вони білими вогниками сяяли у низькій траві, їх було видно навіть з протилежного схилу.

У сумці був лише один ніж на двох, а зривати з корінням досвідчена Іра не дозволяла, щоб не порушити грибниці. Вони ходили поруч, зрізаючи іграшково-гладенькі, наче гумові, гриби з рожевим пластинчатим сподом. З гори в долину збігали крислаті яблуні, жовті плоди вже горіли на них. Безсилі, осоловілі від спеки, висіли хмари. Долина, ніби наповнена незримою стоячою водою, завмерла в сонливому заціпенінні.

Саме тут Іра вперше заговорила про фізичні властивості часу, про те, що час, підкоряючись своїм таємничим законам, стає відчутною субстанцією. Хтозна, може, він справді утворює в одних місцях стоячі ставки, а в інших — мчить скаженим потоком? Турбуленція, вихори, взаємопроникні потоки, — може, десь є й зворотні течії, відбиті від якихось загат… Чому ми вважаємо час нудним безструктурним монолітом?..

— Може, взимку навколо лежить сніг, а тут так само тоїть спека і ростуть печериці, — пожартував Серж.

…Грибна лихоманка добряче затримала їх. Щоб добратися до великого городища — кінцевого пункту нашого літнього походу, — Іра і Серж бігцем спустилися через вузьке гирло долини. Там, де на струмку була загата для водопою і глинястий берег був суціль подзьобаний ратицями худоби, Іра посковзнулася, загрузла, набрала грязюки в кеди. Довелося їх мити, — ще одна затримка.

Позаду лишилося бурякове поле. Вони заблукали в довгих, переплутаних сільських вулицях, серед добротних хат під шифером і міцних хлівів, критих толем. Їм люб’язно показали дорогу. На околиці Серж витяг з криниці відро студеної, свіжої води. Напившись, скинув сорочку й попросив дружину облити його…

Так, поспішаючи, але водночас не відмовляючи собі в приємності збагачуватися враженнями, дійшли вони до крутобоких горбів. Маленький сільський цвинтар притулився на найнижчій з чудернацьких спин, а найвищу увінчувало стародавнє орлине гніздо — дитинець городища, схожий на Мономахову шапку. Цю “паску”, оперезану кільцевим валом, я вперше показав Ірі та Сержу здалеку, з гребеня долини печериць. Дитинець було видно на десятки верст. Тепер, заплилий під вагою багатьох століть, Сповнений чарів, він наче плив у передзахідному серпанку, — підніжжя хмарного града, реріхівська твердиня, здатна внести трепет у будь-яку раціональну душу.

Вони, вибравши положистий схил, досягли сідловини пагорба. Серж мимохідь глянув на годинник — початок дев’ятої.

— Ну й що? — сказала Іра. — Останній автобус, здається, о двадцять першій двадцять.

— Давай вернемося, — спиною відчуваючи небезпеку, запропонував чоловік. — У темряві тут ноги зламаєш. Крім того, навряд чи водій автобуса точно дотримується розкладу. Може й раніше поїхати.

— А може й пізніше.

— Навряд. Їхати нікому, — неділя.

Неділя… Він поліз у нагрудну кишеню гімнастерки, витяг блокнот і прочитав: “Відхід із села X. — 18.00, 19.30, 21.20. Нед. і свят, дні — ост. 19.30”. У нього відразу ослабли натруджені ноги. Сів у траву.

Звісно, вони могли спуститися і переночувати в селі. Але Іра вирішила продемонструвати, що вона здатна на швидкі й тверді рішення.

— Не дрейф, старий, нема злого, щоб на добре не вийшло! Я ще з часів будзагону не спала надворі на траві. Давай тут ночувати!

— Просто тут?

— Еге! Я страшенно стомилася. А місце ж яке, — бачиш, гвоздики!

— Саме так, я не знаю, яке це місце… Ірина сіла на землю.

— Діставай підстілку. Ну? До ранку земля буде холодна й мокра…

Ірина заснула перша, тісно пригорнувшись до чоловіка, її теплий подих, ритмічно торкаючись Сержевої щоки, поступово заворожив його…

Він прокинувся від холоду. Ірина відсунулась у сні й тепер лежала калачиком, — коліна до підборіддя, — без підстілки. Серж спробував обережно, щоб не розбудити, перетягти її на місце. І раптом почув тихе подзенькування.

Тривога, яку не розсіяв і сон, примусила його завмерти на місці. Серж звівся на коліна, потім устав.

Від невидного зараз баштану, де перед заходом сонця бавилася Іра, качаючи ногою лобаті кавуни, хтось вибирався схилом, хропучи, форкаючи і брязкаючи металом.

Тепер він виразно бачив, як піднімається на горб високий білий кінь, напружуючи м’язи лопаток і шиї; голова кивала на кожному кроці в такт руху на підйомі.

Як і всі городяни, Серж знав, як покликати собаку чи кота, але звертатися до коня не вмів. Тому він помахав рукою, свиснув і прохрипів театральним шепотом:

— Гей, ти! Іди сюди!..

На його подив, кінь зупинився і нашорошив вуха. Затим повільно повернув голову до Сержа, ніби чогось чекаючи.

— Зараз, голубчику, зараз, любий, — замурмотів він, витягаючи свою сумку з-під Іриної ноги й гарячково порпаючись у ній.

Сьогодні вдень вони з Ірою наїлися булки з варенням і тому зігнорували кульок цукрового печива. О, як до речі зараз це печиво!

Серж обійшов Іру і з кульком у руці подався назустріч гостеві, лепечучи щось заспокійливе.

Кінь був породистий і гарний. Дуже далекий від усього, що зв’язане з кіньми, Серж не міг не зрозуміти, що сільські коні-роботяги не можуть мати такого вигляду. Підвівши широколобу голову з великими ніздрями, гордовито дивився з-під оксамитових вій довгоногий місячно-білий кінь, гідний Георгія Побідоносця.

Відступати було пізно. Серж поклав на долоню печиво й простяг коневі. Ніжні прохолодні губи ковзнули по долоні. Дивною вуздечкою був загнузданий цей кінь. На морді в нього теліпалися, подзвонюючи, чудернацькі вудила, блищали фігурні бляхи… Професійне Сержеве око навіть при скупому світлі місяця зразу визначило бронзу.

Втім, у поведінці коня не було нічого незвичайного. З’ївши печиво, він почав обмацувати губами кульок, а коли Серж відвів руку, щоб дістати нову порцію, — нетерпляче тупнув ногою…

Далі Сержева оповідь стала дивною і не зовсім доладною.

Здається, був якийсь недоступний для свідомості миттєвий перехід — і ніч, сповнена урочистої тиші кінця літа, стала вогким, неяскравим березневим днем. Чвакали копита, розбризкуючи місиво брудного снігу, хвацькі вигуки вершників перекривали іржання. Сковзаючись і присідаючи, коні обережно спускалися схилом. Кучеряві довговусі воїни, вдягнуті в шкіру з грубими залізними пластинами, у круглі шоломи, з усіх сил натягали повіддя; біля сідел висіли червоні щити.

Білий жеребець гордовито гарцював перед Сержем, кіннота обходила його з двох боків. Але тепер кінь був осідланий, і на ньому, впираючись чобітками в металеві стремена, сиділа маленька вершниця.

Вона справила на мого приятеля надзвичайне враження. Він називав цю жінку царицею, хоча вона була, певно, командиром кінного загону. Юне обличчя, кругле й вилицювате; кирпатий ніс; непокрите смоляне волосся до лопаг ток. У яскравих темно-карих очах — веселе шаленство, задьористість. Вона вселяла страх і водночас вабила. Вдягнута була у безрукавку з сірого вовчого хутра поверх кольчуги; на бронзовому поясі висів меч, що звужувався Донизу.

Жінка кинула Сержеві лише одну фразу, коротку й Дзвінку, як команда. Чи тому, що слова були схожі на російські, чи через іншу, лише згодом зрозумілу причину, — але він втямив: цариця напівжартома погрожує йому своїм гнівом, якщо підведуть підкови…

Потім жінка вдарила коня закаблуками й почала спускатися разом з усіма, похитуючи тонким станом…

Опам’ятавшись після зустрічі з царицею, Серж виявив, що й він одягнутий у тісний сирицевий каптан з нагрудними пластинами поверх сірої сорочки навипуск; за поясом — сокира з довгим вузьким лезом, на пальці — бронзова каблучка з шипами; шкіряні штани заправлені у м’які чоботи.

Я запитав його:

— Які були рукава сорочки?

Він замислився на мить і відповів:

— Довгі, з червоною вишивкою — така подвійна строчка біля зап’ястя.

— А кінці, кінці рукавів застібалися?

— Ні, суцільні, дуже тісні. Коли надягаєш або знімаєш, ледь руку просовуєш.

Сказати правду, ця деталь вразила мене більше, ніж усі чари в Сержевій оповіді. Коли ми робили реконструкцію костюма мешканців городища, поставало безліч питань, у тому числі й про застібку рукава. Художники, які нещодавно ілюстрували великий академічніш збірник, намагалися “ховати” зап’ястя воїнів, найчастіше за щитами… Лише недавно фахівці з Москви висловили здогад, що сорочку шили з широким рукавом, а кінець звужувався по руці воїна. Серж про це знати не міг…

Я промовчав. Але тепер набагато уважніше слухав плутану оповідь, часто перебивав запитаннями. Сам того не відаючи, Серж перетворював силу-силенну уривчастих археологічних відомостей у гармонійну, струнку систему, однією недбало кинутою деталлю заповнював пробіли, що, десятиліттями мучили вчений світ. Побіжно він розбив багато гіпотез, знову ж таки йому невідомих, бо відкритих публікацій не було. А деякі підтвердив, у тому числі — о радість! — і мої. Мене аж морозом обсипало, коли він описував якийсь предмет збруї, озброєння чи побуту, навіть не знаючи його назви, і виявляв при цьому разючу точність.

…З’їхавши з горба, воїни пустили коней чвалом. З голосним посвистом і гомоном сунули мокрою, роз’їждженою рівниною. Сержеві було видно, як в’ється чорне волосся маленької амазонки на білому коні, як сонце зблискує на її поясі…

Провівши її поглядом до голого, чорного, мов на гравюрі, лісу, де через багато віків виникло село X., Серж упевнено рушив до воріт дитинця. За кілька кроків стало видно димний посад. Наче з-під землі росли двосхилі дахи, що диміли по-чорному, через віконця під гребенем. (Я подумки знищив одну свою готову статтю для “Археологічного вісника”). Серж відшукав очима свій дім і згадав, що обіцяв молодшим братам зарізати сьогодні півня. Так, так, він був коваль і ювелір, і його призначили у кінноту резерву на той випадок, коли загін буде розбито й доведеться захищати підступи до городища.

Мені здалося, що я чогось не зрозумів. Серж пояснив, о, з тої миті, як побачив на собі шкіряний одяг, він есь час відчував роздвоєння свідомості. Причому особистість Сергія Гвченка, металофізика XX століття, стала в тінь, лише контролюючи душу архаїчного слов’янина — молодого коваля і воїна, годувальника багатодітної сім’ї, рабськи закоханого в царицю.

Отже, людина з подвійною свідомістю, грузнучи чобітьми у дорожній багнюці, вибралася на дитинець. Там, за огорожею з масивних загострених колод, були землянки “гарнізону” і навіси для коней. Ворота охоронялися. Молодий коваль (тобто Серж) перекинувся жартом з вартовим. Розум мого сучасника усвідомлював не стільки мову, скільки загальний смисл і настрій почутого.

Бравий воїн резерву мало не до заходу сонця жлуктив із дзбана хмільне пиво під навісом, заїдаючи хлібом з часником, грав з товаришами в кості. Як я й припускав, грали на римські срібні монети. З власних оповідей під час чаркування Серж зрозумів, що коваль уже не раз пускав кров кочовикам: сокирою вибивав їх із сідла, колов кинджалом, топив стрілами тих, що пливли. Діждали весни вороги, знову набігли, — що ж, буде весело…

Раптом на змиленому скакуні влетів у ворота гінець, і резерв мусив терміново протвережуватися.

Серж спускався на рослявому гнідому жеребці слизьким схилом, лівою рукою з намотаними повіддями тримав руків’я червоного щита, а правою міцно стискав сокиру… Вир кінських і людських тіл, здіймаючи бризки снігового місива, кипів на рівнині, повільно, але невідворотно зміщуючись до горбів. Гнідий Сержів кінь прискорив біг. Миготіли червоні плями щитів. Захисники міста мовчали, а степовики, лавою відтісняючи малочисельний загін, намагалися нагнати на нього жаху несамовитим лементом.

Поєдинки йшли по всій рівнині. Коваль, сп’янілий від кровожерного запалу, підняв гнідого дибки, і той своєю масою повалив низеньку степову конячку. Щось хряснуло і провалилося під копитами… Воїн правим поводом розвернув коня на місці і встиг щитом відбити шаблю другого ворога.

Коваль богатирським наскоком пробився туди, де нашим пощастило з’єднатись і стримувати натиск основних сил кочовиків. Там, уся забризкана кров’ю, з обличчям, обліпленим мокрим волоссям, відчайдушно билася молоденька цариця. Серж бачив, як вона здмухувала з губів непокірне пасмо і, знову прикрившись знівеченим щитом, навідліг викидала тонкий меч. Червоні бризки, червоні струмки змішувалися з патьоками бруду на білій шиї коня.

Та ось навалилась юрма степовиків, що досі не брала участі в бою. Лементуючи, вони оточили дівчину, затулили лісом списів, волохатими кремезними спинами, шапками. Спіткнувся і наче по-людськи зойкнув білий кінь… Та могутній гнідий скакун увірвався в коло нападників. Обернулися червоні спітнілі обличчя під малахаями, і сокира коваля хряснула по чиємусь переніссю. І летіли назустріч, крізь плутанину смоляного волосся, щасливі захоплені карі очі. Яка вдячність була в них, яка обіцянка! Вона усміхалася, вона вигукувала щось тонким голоском — уже без щита, з кривавою рдною під лівим вухом.

…У коваля розпанахано каптан, пече зідрана шкіра на боці. Рудий паруб’яга з щілинками очей на одутлому обличчі — ожилий кам’яний ідол степу — влучним ударом зірвав навершя щита (“Ну, знаєш, такий залізний ковпак у центрі”. — “Умбон”, — машинально підказав я…). Гнідий ще крутився на місці, покірний досвідченій руці коваля, який намагався прикрити спину. Далі, далі від нещадної і нищівної сталі! Він відчув, що заніміли руки, надто права, з сокирою; що палить біль у пораненому боці. Сплуталися точні бойові рухи, і кудись у мішанину хутра, чобіт, табель полетів кинутий червоний щит. Не думаючи ні про що, крім власного порятунку, несамовито луплячи гнідого закаблуками, рвонувся Сергій Івченко — власною персоною, без усяких там двійників! — геть із метушні бою, додому, додому, додому…

…Світла вода світанку насичувала синю губку неба, кажани металися, мало не зриваючи повні пуху головки стиглих будяків. А Серж сидів, тримав руку Ірини — дружина спала, згорнувшись калачиком, — і намагався втямити: що то за біла споруда височить над лісом з боку міста? Обсерваторія, чи що?

Простір став по-вранішньому безмежним, чіткіше вирізнялися дороги і контури полів. Холод проймав наскрізь. Серж встав і вирушив шукати сушняк для багаття. Сухих стебел коров’яку та кінського щавлю навколо було повно, але всі — вологі від роси.

На підйомі сідловини Серж підняв паперовий кульок — на розпал, і тут же кинув його, бо папір теж був мокрий. І раптом згадав: у кульку вони принесли з дому цукрове печиво. Порожній кульок лежав далеко від місця ночівлі, — отже…

Кинувши хмиз, він рвонувся назад до пом’ятого паперу, який мав тепер таке страхаюче значення. Трава й конюшина навколо, були ум’яті в землю кінськими копитами…

Ірка прокинулася весела, поцілувала мене й почала читати вірші. Потім глянула на мене і враз зів’яла. А я вже не знав, куди бігти від цих горбів, від клятого городища… В автобусі вона все допитувалася, чому сумний. Я намагався жартувати, але, певно, виходило фальшиво, і вона образилася…

Він замовк і дивився на мене так благально, чекаючи розгадки, що я збентежився і почав вигадувати якесь пояснення. Мовляв, і в мене бувають розкішні сюжетні сни, — я навіть деякі записав, — а може, то й не сон зовсім, тобто сон, але навіяний історичною інформацією, що якимось невідомим науці чином зберігається на городищі і впливає на вразливу психіку.

Він не чекав іншої відповіді. Подякував, потис мені руку, і ми пішли їсти морозиво. Серж на моє прохання згадував нові й нові предметні подробиці, але робив це вже майже спокійно. Здається, я переконав його більше, ніж себе. У мене було відчуття, ніби я навмисно збрехав…

Згодом ми не раз говорили з Сержем про сон на городищі. Врешті він розповів про нього й Ірі. Вислухавши, вона сказала те, на що ми й сподівалися. “Чого ж ти мене не розбудив, коли годував того красеня? Може, ми б Удвох туди втрапили!” Про молоденьку царицю, яка грала важливу роль у чоловікових видіннях, Іра зауважила: “З дитинства на коні, — отже, ноги в неї були колесом!”

Після жартів дав себе знати гострий Іринин інтелект. Вона сказала, що давно замислюється про шарувату, точніше, про динамічну й складну структуру часу. В анізотропності часу, тобто в неоднаковості його властивостей у різному напрямі, вона сумнівається; але в класичну уеллсівську машину часу зовсім не вірить, і в усі парадокси, що йдуть від неї, як-от убивство власного прапрадіда, — теж. Мабуть, існує якесь перенесення інформації, коли субстрат, що перебуває в минулому, кодується відомостями з майбутнього. Простіше кажучи, наш сучасник може попасти в минуле, тільки тимчасово поселивши свою свідомість у тіло одного з предків, а потім “перезаписавши” її назад з новим вантажем пам’яті…

Згодом я збагнув, що всі її розумування — тільки данина любові до порядку й завершеності. Хоч її гніздо з Сержем широке, хоч воно вміщує і минуле, і майбутнє, і Ейнштейнову фізику, — але гніздо має бути захищене з усйс боків. Ніяких тривожних, невирішених питань. Ясність.

Мені Іринина гіпотеза здається загалом правильною, проте неповною, бо відбиває лише якусь одну грань істини… Ні, не тільки свідомість переноситься в часі. Можливо, виходячи із структури буття, взагалі безглуздо розділяти душу і тіло. Чому б не припустити, що і те й друге записано якимось просторово-часовим кодом? Що ми самі — це і є певною мірою час? І тому не можна в ньому мандрувати, як уеллсівський герой, а можна тільки існувати як елемент його структури — або в одних координатах, або в інших, душею й тілом…

Мабуть, щоб розібратися в історії на городищі, мало нашої формальної логіки. Це задача з XXIII століття.

А самого Сержа ці премудрості мало хвилювали. Він згадував криваві бризки на смаглявому вилицюватому обличчі і радість у карих очах, що зблиснула назустріч рятівникові. Він мучився своєю нікчемністю і жадав…

Жадав виправити промах. Створити іншу ситуацію, інший узор тканини часу.

І він пропав безслідно, одного робочого вересневого дня виїхавши вранці з дому, поки Ірина ще спала. На ньому була гімнастерка і польова сумка через плече. І, напевно, цукор-рафінад у сумці…

Іра підняла на ноги все місто. Марно!..

Ірині слід віддати належне: вона витримала майже рік самітного чернечого життя. Своєму новому другові вона може цілісіньку ніч розповідати про Сержа.

А наш інститут (довелося мені поклопотатися про це у верхах) нарешті провів розкопки клятого городища майже по всій його площі. Ми знайшли залишки дерев’яних, грубо оброблених бовванів з плямами оранжевої вохри. Ми знайшли поховання на краю дитинця: скелет молодої невисокої жінки, чорний глечик і черпак в узголів’ї, довгий вузький меч-акинак, кілька плетених браслетів і бронзове намисто з сердоліковою підвіскою. У жінки було розсічене тім’я.

За кілька кроків на схід розкопали могилу високого чоловіка з панцирною лускою на боках. Поряд лежала військова сокира…

Я гадаю, що гнідий кінь врешті пробився крізь списи, і усмішка цариці дістала відповідь. Що Серж знайшов у собі мужність спокутувати провину — хоча б тим, що загинув поруч з коханою коваля. (Хтозна, чи не зі своєю справжньою коханою?..)

Інколи мені уявляється дивовижна картина.

Влітку, в ніч молодого місяця, коли чарівник-сон сковує село на рівнині, і ясноводі ставки, і стародавній вал, — положистим схилом, по коліна в різнотрав’ї, піднімаються до могил господарів двоє коней — білий і гнідий. Вони починають пустувати на широкій сідловині горба, покусуючи один одного за шию і дзенькаючи вудилами.

А коли блякнуть зірки і перший передсвітанковий холод торкається чутливих спин, — коні скачуть поруч по хребту пасма, і назустріч їм розкриває обійми ніжний ранковий туман.

Переклад з російської.