Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Олександр Тесленко МОНОЛОГ ОДНОГО САМІТНИКА Фантастичне оповідання

До брами Інканського комбінату біокібернетики повільно під’їхала чорна легкова машина. Крізь прозорий овоїд кабіни було видно постаті чоловіка й золотоволосої жінки, позад них на відкинутих сидіннях — ноші й масивне тіло когось третього, накритого білим покривалом. Машина зупинилася, але ні чоловік, ні жінка не поспішали виходити. Вони сиділи, мов поснулі чи смертельно втомлені.

Черговий біокібер Августин побачив машину і здалеку впізнав Мартіна Реденблека та професора Ларту Варич. Його здивувало, що вони так довго не виходять, навіть злякало, і він рушив до них запитати, що сталося.

— Добрий день, — сказав кібер і злегка постукав по склу кабіни.

Чоловік з жінкою, здавалось, тільки тепер помітили його, і Реденблек прочинив дверцята.

— Добрий день, любий Августине, — спробувала всміхнутися жінка.

— Хто це? — запитав біокібер, поглядом показуючи на ноші позад них.

Мартін Реденблек та Ларта Варич мовчали. І раптом Августин сам зрозумів, здогадався.

— Це він? — сторожко вимовив. — Дьондюраг? Унікальний виріб нашого комбінату? Легендарний біокібер…

— Так.

— Ніхто з нас не вічний, — зітхнув Августин. — Вам допомогти?

…Опускається прозорий пластиконовий купол, відмежовує мене від світу. Ввімкнулися двигуни енергоблоків — барореторта завібрувала. Свідомість зникає останньою. Але ще не зникла. Я знаю — на моєму обличчі зараз маска вічного спокою. Я нерухомий, як камінна постава. Але ще можу мислити. Спасибі.

Формально усвідомлюю матеріальність прожитого мною. Колись було… Все розпадається на крихкі, гострі уламки… Вже ніколи не допишу своєї останньої книги. А колись же вбачав у цьому сенс усього свого життя. Не иапишу. І в чому ж моя місія? Бути частиною ВІЧНОЇ МАШИНИ? Це теж не просто — бути гідною частиною вічної машини існування, могутньої і надійної, мудрої і жорстокої.

Мені завжди подобалася моя роль у цьому світі. Колись навіть думав про перевагу кіберів над людьми. Вперше прийшла ця думка після зустрічі з професором біології Майклом Армом. Він дивувався, що його дружина нічого не тямить у складних фізіологічних механізмах травлення, проте, це не заважає їй нормально харчуватися, не розуміється на проблемах генної трансформації, але народжує дітей. Професор говорив цілком серйозно, навіть вбачав у цьому якусь дисгармонію матерії. Я слухав його і думав, що біокібер ніколи б не мислив так дитинно раціонально.

Чому я згадав, цього професора в останні хвилини свого існування? Не знаю. Я так і не зміг виробити для себе остаточних еталонів. Збагнув лише: те, що сьогодні видається дрібним і незначним, завтра може осмислитись інакше.

Я щасливий від усвідомлення того, що жодна моя думка не пропаде. Мій центральний аналізатор, блоки пам’яті вивчатимуться в Інканському інформаційному центрі. Все цінне з мого життєвого досвіду буде використано наступними поколіннями.

Відчуваю, як з пористої основи просотується холодна рідина. Мине ще трохи часу, і я буду позбавлений епітеліального покриття, а разом з ним і звичної подоби. Уявляю, як випнеться гофрованими аркадами респіраторний блок, як ворушитиметься великим хробаком довга звивиста трубка мого ензимного тракту.

А в пам’яті чомусь зринув образ старої жінки, яку я зустрів одного разу на Землі. Той образ видається зараз таким значущим, що я хочу, аби він перейшов у спадок тим, хто житиме по мені.

Жінка стояла посеред площі провінційного земного космопорту і тримала в руці великий кошик стиглого винограду. Вона поглядом відшукувала дітей і припрошувала:

— Беріть, дітки, беріть. Він чистий. Я його помила.

На зелених гронах блищали великі водяні краплі.

Жінка була дуже старою. Я зрозумів, що вона пережила останню земну війну. Вона не ображалася, що до неї не підходять, говорила до людей, заклопотаних своїми справами:

— Як арми відступали, підійшов до мене один, дебелий такий, каже: “Ось повернемося — знову все буде по-нашому. Бережіть, люди, що лишається”. Сіли на гравітони й полетіли. І ми берегли. Хто тепер знає робити? Думаєте, все за вас кібери зроблять? А самі собі! Я колись по два ланти носила щодня та сама молола. І все людям віддавала. Крала для людей у клятих фаціїв. Сама сивік їла. І донечку меншу на світі держала. Беріть, дітки, виноград… Він чистенький… Тепер кажете всі — благувата. А синочка мого… О-о-о, якби хоч на фронті, а то трісти вбили. О-о-о, не прощу їм і мізинчика синового…

А потім незвично тоненьким голосом заспівала якоїсь древньої пісні, щось про коня і про дорогу.

Я переглядаю цей спогад, мов відеозапис. І думаю: люди бувають інколи такими байдужими і не хочуть розуміти, здається, найпростішого, не хочуіь відчути й поділити чужого болю. Я тоді підійшов до жінки. Нічого не сказав, просто підійшов, стояв і слухав. Вона довго дивилась на мене, потім мовила тихо: “Дякую”.

А ще пригадую Арміляра, біокібера з десятого земного гідроселектора. Його демонтували лише за те, що він сказав:

— Дурна робота!

Арміляр сімнадцять діб не виходив з селекторної пультової рубки. Лагодив пошкоджений реактор, який кожної хвилини міг вибухнути. Він був прекрасним фахівцем, та коли сказав “Дурна робота” — люди запідозрили серйозні порушення в його центральному аналізаторі. Армілярові треба було просто відпочити. А може, йому ніхто не сказав спасибі за сімнадцять діб пекельної праці. Тоді були важкі часи для біокіберів. Простіше було демонтувати…

Коли я працював в Інканському центрі проблем довголіття, був там професор Фрайтішек Зінь, уже немолодий науковець, що ніяк не міг сягнути висот слави, до яких він усе життя прагнув. Уся його діяльність сприймається мною зараз як наскрізь патологічна, але для більшості його поведінка не виходила за межі нормальної моделі поведінки науковця. Так от, одного разу професор Зінь оголосив про заплановану ним операцію біокібернетичного протезування печінки… Я не вірив у його можливості. Він був невдахою. І, як і всі невдахи, не міг обрати об’єкта для здійснення свого задуму. На той час застосовувати біокібернетичне протезування можна було лише при умові повної нежиттєздатності структур природного органа. Нарешті професор обрав для операції сина робітника Інканського комбінату біопокриттів. Батьки хлопчика сліпо вірили в досягнення науки і погоджувались на будь-яку операцію. Не хочу зупинятись на подробицях, хоч вони всі й відомі мені до найменших деталей. Адже мені залишилось існувати так мало… Якби професор думав більше про те, щоб допомогти людині, я сам би підійшов до нього і виклав усі свої міркування. Але професора цікавила тільки слава. І кожне слово моєї поради звучало б як звинувачення. Тому, розуміючи, що й сам можу помилятися, я подумав, що все одно прийшла пора широкого біокібернетичного протезування, а операція Зіня просто прискорює загальний процес. Що буде доброго, думалось, коли стане відомо, що професор Франтішек Зінь зробив операцію, в необхідності якої можна сумніватися, виходячи з сучасних критеріїв? А які будуть критерії позавтрашні? Так я міркував. Але коли хлопчик помер під час операції, я зрозумів, що допустився помилки. Ніколи не можна приховувати того, про що думаєш. А надто біокіберові. Я почав готуватися до звинувачення, як раптом мене випередив голова Центру проблем довголіття Ніколіан Бер. Без будь-якої мотивації він усунув професора від участі в експериментальних роботах. Або ж Бер також догадався про все, або просто остаточно пересвідчився, що Зінь — невдаха.

А якби Франтішек Зінь не був невдахою? Якби хлопчик вижив? Чи байдуже, з якими намірами робляться, хай навіть добрі, справи?

З розпилювачів заструменів потік міолізину. Але ще можу думати. Спасибі.

— Скажіть, як би ви вчинили? — запитав мене Олександр Сфагнум, голова контрольної комісії по перевірці якості чергової групи біокіберів. — Припустімо, у вас є вибір між трьома моделями існування. В першій ви матимете можливість необмеженого користування всіма благами нашої цивілізації, але не будете активним учасником їх створення. В другій моделі — існуватимете в самому творчому вирі, але ваші потреби будуть задоволені лише частково. В третій — ні творчого виру, ні задоволених потреб, але ви зможете довго й спокійно функціонувати. На якій моделі ви б спинилися?

Не вагаючись, я відповів:

— Якби все залежало від мого бажання, не вибрав би жодної з них.

— Чому? — запитав Сфагнум, гортаючи мій технічний паспорт. — Невже жодна з них не забезпечить максимального прояву вашої особистості?

— Жодна.

— Можете пояснити?

— Можу. Необмеженість користування благами підступна. Вона активізує системи адаптації й дуже швидко позбавляє здатності підтримувати будь-який внутрішній потенціал. Тою ж мірою патологічно бути творцем, але не користуватися плодами своєї роботи. Ще більш патологічно функціонувати довго й безплідно.

— Ви справді мислите як людина, — посміхнувся Сфагнум. — Хочете бути причетним до кожної з ланок життя, обираючи найкоротші шляхи до недосяжно далекої мети. Так?

Подібну думку я потім зустрів і в письменника Алекса Буркуна. “Вибір далекої мети застерігає від поспіху в її досягненні, але змушує обирати найкоротші шляхи”.

Письменник Алекс Буркун…

Я був свідком цікавої пригоди, що трапилася з ним у природознавчому музеї на астероїді Блакитних Сталактитів. Увагу письменника привернули наручники — останній вцілілий екземпляр древнього примітивного знаряддя для позбавлення волі. Вони висіли на гачку, забитому в шорстку стіну печери. Цікаво було бачити, як засяяли очі письменника.

— Що це? — вигукнув він. — Невже наручники?!

— Ви не помиляєтесь, — мовив директор музею Мартін Реденблек, який особисто супроводжував письменника. — Це наручники.

— Я пишу історичний роман. Дозвольте потримати їх в руках. — Голос письменника кумедно тремтів від хвилювання. — Мені це необхідно… Ні, не просто потримати. Я пишу історичний роман. Я мушу все відчути. Ви не повинні мені відмовити. Надіньте їх мені на руки. Я хочу уявити себе жителем минулого тисячоліття. Інакше я нічого доброго не напишу. Розумієте?

Реденблек якусь мить вагався. А потім справді не відмовив письменникові. Мене те навіть здивувало. Алекс Буркун простягнув руки, і старі наручники, глухо скреготнувши, охопили його зап’ястя.

За своє життя я написав декілька книжок, а тому й себе вважав трохи письменником. Але жодного разу до мене не приходило бажання пережити до дрібних деталей все, про що я писав. Можливо, тільки тому, що я ніколи не писав про те, чого не знав. Тож прохання Буркуна я сприйняв як письменницьку примху.

Я зібрався йти, коли раптом сталося таке, що примусило мене затриматись. Письменник попросив зняти наручники, і Мартін Реденблек вставив до історичної замочної шпарки історичного ключа, повернув його… і вигукнув:

— От халепа!

Древній ключ переламався. Минуле міцно схопило славетного письменника своїми залізними руками. Але на його обличчі не було страху.

— Допомогти? — запитав я, зайшовши до склотелю.

— Так, Дьондюрагу, бачиш, яка прикрість… — зніяковів директор. — Я мусив подумати про це… Це я винен…

— Пусте, — усміхнувся Буркун. — Шкода тільки, що доведеться псувати останній екземпляр. У вашому музеї знайдеться якийсь інструмент?

— Я гадаю, наручники варто розпиляти однією з музейних пилок, — сказав я. — Це буде цікаво для письменника. Додаткова інформація. — Ніхто не вловив у моєму голосі прихованої іронії.

— Так, справді, — вигукнув Буркун, але в його голосі вже не вчувалося колишнього запалу.

Шкода, що я не маю часу пригадати всі подробиці.

Наручники пиляли музейною пилкою чотири години.

За цей час можна багато відчути й пережити. Я пиляв, а Мартін Реденблек раз у раз поливав наручники водою, щоб залізо не так розігрівалося. Але марно. На зап’ястях письменника все одно лишилися темні смуги опіків. Під кінець процедури Алекс Буркун уже не був схожий сам на себе. Навіть не просив пити. Сидів на музейному ослоні жалюгідний і пригнічений.

Та за півроку, прочитавши його історичний роман “Свобода”, особливо сторінки втечі головного героя з в’язниці, я зрозумів, Що письменникові справді необхідно було все відчути. Ніхто не зміг би змоделювати в уяві такі переконливі картини, таку гаму відчуттів. І тому зараз, в останні хвилини мого існування, я хочу повторити: для кожної мислячої істоти багато важить, був ти учасник якоїсь іншої події, чи ні.

Не звертати уваги на зелене табло! Не лічити хвилини, бо тоді навіть свідомість, останнє, що я маю, буде паралізованою…

Здається, бракує одного слова, щоб висловити… Але що? Одкровення? Підсумок доробку мого життя? Рецепт щастя біокібера Дьондюрага? Яке те слово?’ Які ті слова?

Бракує мудрості чи просто знань, сили чи просто часу, щоб знайти магічне слово, котре, як фермент, згрупує навколо себе субстрат прожитого… На табло — 308… Або ж розкладе його, розпрепарує, звільняючи… 307… звільняючи… 306… звільняючи щось вище за тривіальне розуміння певної єдності атомів.

Знову пригадався письменник Буркун. Я йому заздрив останні роки свого життя. Він умів писати про звичні речі, але завжди так по-новому. Тепер я вже знаю: коли відчуваєш у собі митця, не слід створювати власної мудрості — вона народиться сама, як плід на дереві. Мистецтво живить розум, як енергія тіло. І на кожен день мусить бути новий ковток води, нової води, хоч і збудованої з тих же молекул, що і вчора.

Наша могутність — у розумінні свого місця на світі. Не покора і байдужість, як у перших земних кіберів, а гармонійна єдність часток, що становлять ціле.

Загальне дійство триває вічно, але всі актори смертні… 222… Частка не може бути мудрішою і могутнішою за ціле. Сильний той, хто відповідає вимогам часу, і слабкий той, хто навіть подумки… На табло — 221… навіть подумки… 220… подумки… 219…

Життя виштовхує з себе чужорідне. Часом деякі самітники, що все життя прожили незалежно від світу, прожили погордливо, своїм існуванням хочуть заперечити це правило… Таким самітником був колись і я! Втік від запрограмованого демонтажу. Почав писати книги…

Краще вже ні про що не думати, не згадувати… Чим є зараз мої думки? Зерном, яке вже не дасть сходів? Чому? Чому я так подумав? Адже ніколи досі я не сумнівався в нетлінності думки!

Скоро настане черга мого центрального аналізатора. Всі зони тразонних накопичувачів потраплять до інформаційного центру, де уважні автомати помітять найменші сигнали слідових потенціалів. Ніщо не загубиться! Ніщо з прожитого не буде даремним! Не буде?

Я ж був не раз, у робочих корпусах інформаційного центру. Я ж знаю все. Я бачив усі одинадцять робочих конвейєрів. З інтервалом сім метрів пропливають малі кулясті блоки центральних аналізаторів. Блоки пам’яті надходять до інформаційного центру, з усіх планет штучного зоряного метакаскаду. Інтервал сім метрів. Стоять новітні бездумні дезінтегратори. Стоять звичайні кібери-виконавці. Датчики надчутливої апаратури. І люди, котрі не мають жодної вільної хвилини. Інтервал сім метрів. Що для них один спалах в інформаційній сітці? Вони оперують мільйонами. Виводять середньостатистичні залежності та тенденції. Ніщо не загубиться? Все загубиться! Перетвориться на безлику миготняву сигнальних лампочок, на плескаті оладки магнітних дисків, на горбаті лінії графіків… Не можна так думати! Не можна!

Мені вже все можна! Все!

Вже ніхто не почує мого голосу. Вже ніхто ніколи не запитає захоплено:

— О-о-о, ви колись працювали в самого Бера?!

А я вже ніколи не посміхнусь у відповідь поважно й іронічно водночас. Ніколи.

Вже не читатиму людям та біокіберам свої книги. Вже ніхто ніколи не змусить мене пережити вдруге голодну смерть на дикій планеті Ір. І вже навіть у спогадах ніхто не…

Цікаво, що від мене залишилось? Я вже нічого не відчуваю. Ще мить — і я розчинюсь у навколишньому… Я завжди розумів життя як форму збереження самотності… Скоро зникне та межа, що відділяла мене від дерев і комах, від будинків і магістралей, від інших мислячих істот. Вона була межею, що становила мою сутність. Я жив, доки міг зберігати свою самотність. Вже не можу. Вже не хочу. Хочу розчинитися. Хочу стати всім відразу й нічим зокрема… 5… 4… 3…