Пригоди. Подорожі. Фантастика - 79

Наталя Околітенко МИХАЙ — ОДИНИЦЯ РАДОСТІ Фантастична новела

На Східному березі Криму все літо дув холодний вітер. Вранці я ховався у затишок скель і, замотавши коліна плащем, слухав море. Під повстю туману бухав прибій, і на моє обличя сідав водяний пил. Вітер приносив сюди пісок, дрібні камінці, а часом клаптики паперу чи пелюстки троянд. Тоді я знав: мати знову візьме Михая з собою. Він допомагатиме їй сортувати рибу й виконуватиме дрібні доручення членів бригади. А я чекатиму до вечора.

Я прив’язався до цього хлопчика. Мабуть, він єдиний у світі, хто вірить у те, що останні роки становить суть мого життя. Цей невеличкий, схожий на вольтметр прилад зовсім не здивував його, наче він знайомий з ним уже давно. Тепер шкала на приладі має поділки, й час від часу ми позираємо на стрілку. Це — як дивитись у дзеркало…

Коли я сюди приїхав, шкали на приладі нр було. Я шукав для нього одиницю вимірювання, й то виявилось не просто. Я приходив на святкування захисту дисертацій, весіль і днів народження, крутився біля людей, коли вони купували дорогі, давно омріяні речі: машину, імпортні гарнітури меблів, я підстерігав людську радість, як мисливець птаха. Я чув захоплені вигуки й бачив блиск у очах, але стрілка далеко від нульової поділки не відходила. Що це — недосконалість мого приладу чи властивість людської поведінки? Звичка вдавати, ніби тішишся усталеними, всім зрозумілими цінностями, які насправді сподіваної радості не дають?

Повірити у вартісність того, що узвичаєно цінити, неважко. Важче, виходить, обдурити себе.

У перший день мого приїзду мене скрізь супроводжував гурт хлопчаків — так завжди буває, коли в невеличкому селищі з’являється нова людина. Їм було цікаво, що я робитиму, — чомусь вирішили, що я художник і зараз витягну мольберт. Але я просто сидів і дивився на море; їм це обридло, й незабаром біля мене залишився тільки один. Виявилося, що він теж любить сидіти й дивитись на море.

— Як тебе звуть? — спитав я.

— Ми-хай, — сказав він, ледь затнувшись. — Михайло.

Раптом низько над нами залопотіли крила й рожевий птах опустився на сусідню скелю. Він здавався маленьким сонцем, сірі барви неба, землі й моря нараз ніби змішалися, й з миттєвого хаосу, із блиску пір’я й мигтіння дзьоба світ народився заново і сірим він уже не був.

Схопившись, хлопчик обома руками затулив рота, щоб не закричати від захвату, а його очі поширшали на півобличчя; я глянув на свій прилад — стрілка різко відхилилась праворуч, затрепетавши на краю шкали. Нарешті! Ось як мало треба для повного людського щастя — побачити на сірій скелі фантастичний танок рожевого птаха з довгими ногами.

— Це — із заповідника, — сказав я. — Фламінго. — І, несподівано почервонівши, додав: — Він прилетів із казки. Навмисне, щоб ми з тобою подружились. Правда ж?

Хлопчик поважно й радо кивнув.

“Михай, — подумав я. — Це звучить як одиниця виміру”.

Тоді й з’явились перші позначки — від нуля праворуч на шкалі мого приладу.

Я знаю, це порівняння не кожному сподобається, але Михай справді мені здавався схожим на павучка. Маленького срібного павучка, що передбачає погоду. Михай чутливий до емоцій, як павучок до вологості: для нього дощ іде, коли для інших ще світить сонце. Щодня на цього хлопчика обрушуються зливи з градом.

— Михаю!

Тугий голос падає в тишу, як у воду, й від нього колами розходиться луна.

— Ми-хаю! Додому!

Це — мати. З першого погляду вона не злюбила мене, їй не подобається, що хлопчик годинами сидить на скелях.

Михай хапає мене за руку, пильно дивиться в очі, потім починає дертися вгору. Я знаю, що в цю мить стрілка робить різкий стрибок ліворуч.

Михай дуже любить свою матір і старається її завжди слухатись.

Цього разу жінка довго й обережно спускається до мене. Я мовчу, й вона теж стоїть мовчки, стояти їй незручно, і зрештою вона сідає поруч зі мною.

— Навіщо ви морочите хлопцеві голову?

— Чим? — питаю я.

Що сказати, жінка й сама до ладу не знає, і це ще більше її злостить. Якийсь час вона мовчить, потім запитує:

— Що ви з ним робите?

— Гуляю. Часом розповідаю йому що-небудь. Про риб або ж рослини.

— Для чого він вам потрібен? Він же хлоп’я. Чуже хлоп’я. Що між вами спільного?

— Михай не по літах розумний і розвинений.

То вона вже чула не раз, але ці слова скоріш лякають, аніж тішать її. Так, вона хоче, щоб її син був розумний і розвинений, але ще більше вона хоче дивитися в його душу й бачити в ній себе. Свої уподобання, свої думки, свої мрії. Ох, те прагнення дорослих — у дітях повторити себе!

— Але насамперед — він мій син!

Це, безперечно, сказано з любов’ю, але чому стрілка на шкалі робить стрибок ліворуч?

Поки жінка мовчить, я думаю, що людям потрібен прилад, який би вимірював любов, а точніше, відділяв любов безкорисливу від любові заради себе, любові до себе, любові себе в іншому.

Михай — єдина втіха цієї жінки. Колись вона палко й сліпо кохала капітана сейнера, та він її покинув. Стара, як світ, історія… Тепер на моєму маленькому Михаєві лежить1 велика місія: скомпенсувати розчарування матері, стати для неї джерелом радості.

— Але ж у нього є й своє життя, — виривається в мене, і я одразу відчуваю, що роблю непоправну помилку. Жінка зводиться і, тримаючись за каміння, каже:

— Я забороню йому приходити сюди.

— Чому? — все ще не здаюсь я. — Адже я вчитель. Усе життя навчав дітей і не можу їм робити лихого.

Вже рушаючи, вона кидає на мене недовірливий погляд. Учитель в її очах повинен мати свої атрибути: класний журнал, лінійку, глобус… Це мені знайоме. Експерти, які займаються моїми винаходами, теж вважають, що людина не може зробити відкриття, не маючи певних атрибутів: диплома про наукову ступінь, посади в дослідному інституті, друкованих праць… Боже мій! Таж до науки причетні всі, в кого крутиться якась думка! Експертів насторожує простота моєї апаратури, вони не вірять в існування силового поля, яке створюють людські емоції, але хто в житті не відчував його? Хто не пересвідчувався, що для радості чи гніву не треба слів…

Я знайшов кристал п’єзокварцу з природним дефектом. Ось вона, ця скринька, де стрілка на шкалі кидається то праворуч, то ліворуч. Її веде добро й зло. Вже є й одиниця виміру радості — один михай.

Одначе тепер мені пора подбати й про поділки ліворуч, визнавши максимум людського горя. Я не кваплюся це робити. Погодьтеся, нелегко порпатись у чужих ранах. Куди важче, аніж у радості.

— Я не хочу, щоб Михай приходив до вас, — каже жінка.

І все-таки він приходить. Приходить мокрий після зливи. “Може, не треба, — питаю я його, — Може, не треба гнівити маму?” Він мовчки хитає головою. Обидва ми знаємо, що — треба.

Михай завжди приносить мені яблуко, виноград чи грушу. Я знаю, це — за Тобку. Тобка — нещасний, з пошкодженим хребтом собачка, якого ми підібрали край дороги: його щеням привезли з собою дачники, потім кинули, а коли він, прив’язавшись до людей за літо, біг слідом за ними до автобуса, хазяїн копнув песика ногою… Михай аж тремтить, коли згадує про це: ударити за любов — як можна?

У селищі цінували псів злих і великих, а це був маленький безпородний собачка, нікому не потрібна жертва людської забаганки. У скелях Михай спорудив для нього затишне лігво й вранці годував, потай ховаючи від сніданку якийсь шматочок. Дбав про Тобку і я.

— Не треба нічого мені приносити, — казав я. — Я ж так само, як і ти, люблю й жалію тварин.

Але Михай благально дивиться на мене, і я мушу брати подарунок. У цього хлопчика велике чуття відповідальності: він ладен узяти на свої плечі все зло світу, аби лиш підняв його.

Тобка одужував, навіть починав ставати на лапи. Але йому потрібен був хазяїн, який захищав би його і давав притулок у холодні й сльотаві дні. Хто його візьме? Я живу в далекому місті, в мене на п’ятому поверсі тісна кімнатка.

— Тобка поправиться, стане красивим, і тоді я попрошу маму, — часто каже Михай.

— Може, краще зараз її попросити? Може, вона пожаліє хворого собачку?

Михай хитає головою. У його великих очах сідає сонце, але на мене віє вільгістю. Для мого срібного павучка йде дощ.

Облетіло листя з винограду, на голих жилавих вітах ще висять великі грона, та скоро їх зріжуть. Догоріли мальви, й краби вже не сновигають поміж камінням. Море здається глибшим і темнішим.

Я збираюсь від’їздити. Тобку ми помили, розчесали й тепер несемо до Михаєвої матері. Біля будинку мужність зраджує мене.

— Михаю, може, ти зайдеш сам?

— Сам, — каже він. — Так буде краще.

І, серйозний, напружений, відчиняє хвіртку. До його грудей тиснеться Тобка. Мати у дворі лагодить сіті. Спочатку чути приглушені голоси, потім лунає крик:

— Мамо! Прошу тебе! Мамочко!

Нараз заскавучав Тобка — тримаючи собаку за шкурку, жінка вибігає з двору й шпурляє його на скелі. За нею — Михай.

— Ма-мо!

Зупинившись, хлопчик мовчить, потім говорить тихо й повільно:

— Не-на-виджу тебе, не-на-виджу. Ти зла, зла!

У мене в руках прилад: скоріш автоматично, за звичкою, аніж свідомо, я дивлюсь на нього й бачу раптом, що стрілка шалено кидається ліворуч і тремтить, тремтить біля межі, куди раніше ніколи не сягала.

“Один михай. І тут — один михай”.

Підхопивши собаку, хлопчик біжить униз до моря, я, переляканий, гупаю черевиками слідом, затиснувши під пахвою свій прилад.

— Це ви! — чую услід крик. — Це ви йому забили голову всякими дурницями!

“Один михай, — крутиться в голові. — Максимум відчаю — один михай…”

Ми втрьох сидимо на камінні. З моря тягне холодом.

— Я не хочу додому, — сумно каже Михай.

Він не просить мене взяти його до себе — знає, що це неможливо. Він не хоче кидати матір. Як можна? Він — її єдина радість, опора в майбутньому, надія. Він просто каже, що йому холодно під зливами й градом, які нескінченно падають на нього. Ударити того, хто тебе любить, — як можна?

— Що робити? — зітхаю я.

І хлопчик луною відгукується:

— Що робити…

— Михаю, будь мужчиною.

— Буду…

Тобку я заберу з собою. Просто дивно, чому це мені не спало на думку раніш. Немає умов? Хіба потрібні умови для доброти?

За два дні я їду і, порушивши залізну заборону, Михай тікає провести мене.

Дме сильний вітер. У одній моїй руці валіза, на другій — Тобка. Крізь скло в автобусі я бачу серед випаленого, відполірованого вітрами степу тоненьку постать хлопчика…

Тобка старається лизнути мене в обличчя. Вже вкотре обіцяю відповідати на листи Михая… Автобус рушає, постать хлопчика ніби заносить вітром, вона маліє на очах і тане.

Все одно вони біля мене, всі втрьох — Михай, мій прилад і маленький Тобка. Всі троє такі беззахисні, їх хочеться вберегти, затулити долонею, мов вогник свічки. Від чого? Від матері, яка безтямно любить свого сина? Від експертів, які ревно дбають про чистоту науки?

Від сліпоти…

Але захистити я можу тільки Тобку, тож вмощую його в себе на колінах.